11
неоднозначнiсть стосункiв митця з сучасним йому Театром, саме його
драматургiї судилося стати одним з тих визначальних чинникiв, якi зре-
штою дозволили модернiстичнi й естетицi реально "вторгнутись" у сферу
театральної практики, додавши їй новий iмпульс i збагативши поняття i
навички. Не уособивши революцiйно-кардинальних перетворень засад вико-
навського мистецтва, сценiчне буття Черкасенкових п'єс вочевидь стало
точкою вiдлiку якiсних /хоч, можливо, i малопомiтних для сучасникiв/
змiн у повсякденнiй сценiчнiй практицi. Виконуючи завбачене долею при-
значення, драматичнi вiзiї Черкасенка поспiль сприяли "легалiзацiї"
на українському конi нової сценiчної естетики, що робило його мистец-
тво збудливо-актуальним стосовно запитiв i iмпульсiв часу, у якому
вiн жив i виходячи з потреб якого творив.
Разом з тим, оглядаючи з часової дистанцiї лiтопис сценiчних втi-
лень Черкасенкової драматургiї, не можна не помiтити, що iнтерес укра-
їнського театру до п'єс, якi, ще раз наголосимо, створювались у цiлком
конкретних соцiокультурних умовах i були безпосереднiм вiдгуком автора
на сучаснi йому театральнi шукання, не обмежується якимись часовими чи
географiчними рамками. /Цiкаво, до речi, що "запорукою" сценiчної жит-
тєздатностi драм митця, зрештою, стали саме тi естетичнi параметри його
творчостi, якi засвiдчували суголоснiсть запропонованої ним художньої
програми основним реформотворчим тенденцiям своєї культурної епохи/.
Театральна доля, неначе вирiшивши компенсувати всi iншi життєвi нега-
разди, щедро обдарувала драматичнi випестки Черкасенка довгим, хоч i
не безпроблемним, буттям на українському конi.
Сценiчна iсторiя п'єс С. Черкасенка якомога предметнiше iлюструє
залежнiсть твору мистецтва як вiд об'ективних, зумовлених саморегуля-
тивними процесами культурної константи, так i суб'єктивних, позаесте-
тичних за своїм характером чинникiв. Але, незважаючи на енергiйне пе-
реакцентування парадигматичних орiєнтирiв естетичного самовиявлення,
викликане калейдоскопом суспiльно-полiтичних змiн на теренах України,
п'єси Черкасенка продовжували активно функцiонувати в українському
театрально-мистецькому просторi, який включав як театри, що працювали
в УРСР 20-х рокiв, так i колективи, утворенi заходами українських мит-
цiв на захiдноукраїнських землях у 20-30 роках, а також на українськiй
територiї, окупованiй нiмецькими вiйськами у 1941-1944 рр., i в дiас-
порi /де нiколи не забували про С. Черкасенка i де, як це не прикро виз-
навати, цензурнi умови, були кращими нiж на узурпованiй радянською вла-
дою батькiвщинi/. Ретроспекцiя iсторiї сценiчних втiлень драматичних
творiв С.Черкасенка достотно засвiдчує, що постановки Його п'єс, зге-
нерованi творчою енергiєю наступних мистецьких поколiнь, не втратили
12
здатностi викликати художнiй резонанс i поза своїм часом.
У правотi цього твердження переконує i сьогоднiшнiй досвiд нацiо-
нального театру. Адже ставши фактом сьогочасного театрального буття,
постановки п'ес, створених драматургом ще на свiтанку нашого вiку, ви-
явились цiкавими i сучасному театровi, i сучасному глядачевi. Причому,
як виразно засвiдчила у численних вiдгуках на цi вистави критика, цi-
кавими не тiльки i не стiльки як суто лiтературно-меморiальна пам'ят-
ка своєї культурної епохи, а насамперед як своєрiдна художня модель,
яка допомагає бiльш "об'ємно" осмислити тривоги i прагнення кiнця XX
сторiччя. Таким чином, запропонованi нам сьогоднi, в час активного пе-
реосмислення українством своєї духовної генеалогiї, сценiчнi прочитан-
ня драматургiї С.Черкасенка /хоч i не такi чисельнi, як у минулому/,
не просто номiнальне продовжили "естафету" сценiчних втiлень його п'єс,
а й переконливо довели, що запропонована митцем концепцiя художнього
бачення свiту, попри увесь нагромаджений людською спiльнотою iсторич-
ний i естетичний досвiд, не втратила анi своєї художньої принадностi,
анi естетико-сугестивної збудливостi. А отже, це дає всi пiдстави спро-
гнозувати, що вписана в наш час до iсторiї Театру Спиридона Черкасенка
сторiнка не стане завершальною.
РОЗДIЛ 3. С.ЧЕРКАСЕНКО - ТЕАТРАЛЬНИЙ КРИТИК. У значнiй за обсягом
публiцистичнiй спадщинi С.Черкасенка, який на початку сторiччя активно
спiвпрацював майже з усiма вiдомими на той час україномовними перiо-
дичними виданнями, його театрально-критичнi статтi i рецензiї станов-
лять скромну /у кiлькiсному вираженнi/, але органiчну складову частину.
Перше, що звертає на себе увагу в театрально-критичних дописах
Черкасенка - це надзвичайна експресивнiсть i образнiсть вислову. Текс-
ти його рецензiй настiльки емоцiйно забарвленi, стиль їх настiльки iн-
дивiдуальний, що мимоволi починаєш сприймати їх не тiльки як зразки
публiцистики, а й, до певної мiри, як продовження його художньої твор-
чостi. Водночас ця своєрiдна риса, яка, безперечно, надає творчому по-
черку критика iндивiдуального шарму, не означає вiдсутностi чiтко сфор-
мульованої позицiї автора щодо розгладуваних ним фактiв театрально-
мистецької дiйсностi.
В основi його критичних суджень про театр лежить iдея про доко-
нечну потребу у реформуваннi української сцени. Послiдовно i наполег-
ливо, протягом усiєї своєї рецензентської практики, Черкасенко-критик
намагався утвердити в суспiльнiй свiдомостi думку про необхiднiсть
оновлення iснуючої системи театральних iдей. Оцiнюючи конкретнi подiї
i проблеми мистецького життя, вiн дотримувався основного критерiю:
якщо дослiджуване явище, з його точки зору, хоч на крок просуває театр
I3
у напрямi європейських мистецьких стандартiв, воно заслуговує на його
пiдтримку; якщо ж нi - пiдлягає критицi.
Значну частку своїх критичних публiкацiй Черкасенко присвятив
аналiзовi стану однiєї з визначальних складових театрального процесу -
драматургiї. Саме оновлення репертуару, на його переконання, повинно
було стати тим первинним iмпульсом, який здатен стимулювати освоєння
українським театром нової, як на свiй час, сценiчної естетики.
Рецензуючи переважно сучасну драматичну продукцiю, Черкасенко пiд-
креслено вiтає прагнення авторiв вирватись за рамки сiльської, "хлоп-
ської" тематики, адже поява на українськiй сценi нових героїв i ори-
гiнальних колiзiй, несамохiть примусить i виконавцiв, i глядачiв поз-
бавлятись напрацьованих стереотипiв. Йому iмпонують п'єси з наявнiстю
психологiчного вмотивування вчинкiв героїв, з яскраво прокресленою
драматичною дiєю, написанi лiтературною мовою, не переобтяженi етног-
рафiчно-побутовими iнтермедiями, без дешевих "зовнiшнiх ефектiв" на
кшталт голосiння, рiзанини та душогубств.
З рецензiй С.Черкасенка на вистави українських театрiв, сценiчна
практика яких завжди залишалась основним об'єктом уваги критика, вид-
но, що вiн мав значний глядацький багаж. Обгрунтовуючи свої оцiнки
"театральних постановок", вiн часто i щедро користується порiвняннями
i аналогiями. За легкiстю i елегантнiстю, з якою вiн перекiщає мiсточ-
ки вiд виконавця до виконавця, вiд одного театрального колективу до
iншого, вiдчувається, що вiн добре орiєнтується у сучаснiй йому теат-
ральнiй ситуацiї. У той же час, узагальнюючи рецензентський досвiд
С.Черкасенка, доходиш висновку, що рiзним частинам сценiчного дiйства
вiн придiляє далеко не однакову увагу.
Так, з його публiкацiй важко зрозумiти, яка атмосфера панувала
на сценi пiд час тiєї чи iншої вистави. Абсолютно вiдсутнiй i опис
мiзансцен. Iнодi згадуючи про художнє чи музичне оформлення вистави,
вiн обмежується однозначними оцiнками. Не зустрiчаються в його рецен-
зiях згадки про якусь важливу деталь реквiзиту чи театрального костюма.
Дещо бiльше уваги придiлено режисурi. Серед "досягнень" режиГсераС. Черкасенко виокремлює вмiння вдало розподiлити мiж виконавцями ролi,створення правдоподiбних i вражаючих уяву глядача масових сцен, а та-кож творче взаєморозумiння i згуртованiсть акторського ансамблю. Крiмтого, вiн визначав за режисером право "вiдредагувати" текст п'єси, ско-ротивши довготи i додавши, таким чином, виставi динамiчностi. Цiкаво, що згадуючи в рецензiях про режисерiв, Черкасенко нiколине називає конкретних прiзвищ. В його статтях режисура носить анонiм-ний, або, так би мовити, знеособлений характер, що пояснюється скорiш
14за все тим, що в свiдоцтвi Черкасенка, як i у бiльшостi його колег,успiх чи неуспiх вистави не пов'язувався з якимось одним конкретнимiм'ям. Основну вiдповiдальнiсть за успiх чи провал вистави Черкасенкопокладає на актора. Його рецензiї /до речi, здебiльшого присвяченi ак-торським бенефiсам/ мiстять своєрiднi галереї акторських портретiв.Своєрiднiсть же полягає в тому, що цi портрети вiн створює за допомо-гою всього лише кiлькох епiтетiв. Не даючи розгорнутого аналiзу актор-ських робiт, вiн за допомогою яскравих штрихiв, вихоплених деталей,домагається влучної i точної характериики.
Аналiзуючи акторську творчiсть, Черкасенко-критик незмiнно звер-
тає увагу на здатнiсть актора вiдтворити на сценi не тiльки зовнiшню
канву ролi, а й домогтися створення повнокровного психологiчного малюн-
ка образу. Вiн цiнує в акторському виконаннi щирiсть, виразнiсть, пе-
реконливiсть створеного образу, лаконiчнiсть у використаннi сценiчних
засобiв виразностi, виваженiсть i вивiренiсть кожного жесту i руху.
До акторiв, якi однаково впевнено почували себе в ролях чи то
"побутового", чи то психологiчного, чи навiть умовного характеру, вiн
зараховував насамперед I.Мар'яненка i Л.Лiницьку, якi пiдкоряли його
самостiйнiстю художнього мислення i гнучкiстю свого хисту, а також
здатнiстю постiйно самовдосконалюватись, їх прагнення до точної i ре-
тельної обробки психологiчних деталей, дбайливе ставлення до створен-
ня на сценi вiдповiдного настрою, С. Черкасенко розглядав як запоруку
можливих змiн у нацiональному театральному мистецтвi, на якi вiн, як
i всi прогресивно мислячi українськi дiячi, покладав особливi надiї.
Не раз опинялась у центрi уваги Черкасенка-критика i надзвичайно
актуальна на той час проблема глядача. Усвiдомлюючи усю складнiсть i
неоднозначнiсть iснуючої ситуацiї, Черкасенко не намагається запропо-
нувати якесь просте чи радикальне рiшення цiєї болiсної проблеми. З
одного боку, описуючи публiку, жадiбну до бездумних видовищ, вiн, бе-
ручи на озброєння сарказм, не шкодує рiзких i навiть подекуди без пе-
ребiльшення безжальних фарб. Водночас, засуджуючи примiтивiзм духовних
потреб розбещеного сурогатним мистецтвом чисельних "русско-малорусских"
труп натовпу, С. Черкасенко зауважує, що "культурна публiка" не з'яви-
ться сама по собi, що її треба наполегливо i терпляче виховувати. А
займатись цим має сам театр. Це завдання, на переконання Черкасенка,
йому якраз по силах. Адже рiвень впливу справжнього "високого мистец-
тва" важко переоцiнити.
Характерною ознакою творчого почерку Черкасенка-критика вочевидь
була його послiдовна активна позицiя щодо розглядуваних явищ i проб-
15
лем театрального життя. Добре усвiдомлюючи, що очiкуванi змiни на кра-
ще не настануть самi по собi, вiн намагається в мiру власних сил i мо-
жливостей "пiдштовхнути" розвиток процесу у бажаному напрямi. У його
критичних дописах повсякчас простежується бажання пiдказати, застерег-
ти вiд помилки, надихнути, заохотити. Разом з тим, рiзко полемiзуючи
з тими, хто не бажає бачити перспектив розвитку театрального мистецт-
ва взагалi i української драматургiї зокрема, С.Черкасенко нiколи не
збивається на повчальний, безапеляцiйний тон. Його рецензiї незмiнно
залишають вiдчуття непiдробної зацiкавленостi автора у пiднятих ним
проблемах, що зайвий раз засвiдчує щире i непiдробне бажання критика
бачити рiдну сцену в одному ряду з кращими європейськими театрами.
ВИСНОВКИ. Охоплюючи поглядом зроблене С.Черкасенком протягом непо-
вних чотирьох десяткiв рокiв, можна лише подивуватись його працьовито-
стi, заповзятостi i практично невичерпнiй творчiй енергiї. Прийшовши
в драматургiю на зламi естетичних епох, вiн, щиро перейнявшись iдеєю
"європеїзацiї" нацiонального мистецтва, намагався внести свiй посиль-
ний вклад у процес оновлення художнього мислення, що виявилось у напо-
легливому i цiлеспрямованому розсуваннi естетико-стильових обрiїв.
Бодай побiжне знайомство з його драматургiчним доробком переко-
нує, що проникнення в авторський задум неможливе без врахування транс-
цедентного, не зумовленого повсякденним досвiдом, осягнення розглядува-
них явищ i проблем. Пiдносячись над поточним моментом iсторiї, С.Чер-
касенко, як i кожен справжнiй митець, гостро вiдчував її рух на знач-
них часових вiдстанях i намагався зазирнути у "пiдтекст" подiй, влови-
ти зв''язки мiж рiзнопланними i вiддаленими одне вiд одного у часi i про-
сторi явищами, щоб зображаючи життя, вiдтворити поряд з безпосередньо
вiдчутними його ознаками i явица "потенцiйної дiйсностi". Iншими слова-
ми, вiн не стiльки фiксував дiйснiсть, скiльки моделював її можливi
прояви, прагнучи виявити саму сутнiсть процесiв, вивiльнивши їхню енер-
гiю з-пiд непроникної для пересiчного погляду емпiричної оболонки.
Багатозначна, в рiзнi сторони розгалужена образнiсть, що включає
в себе найновiшi для своєї культурної доби засоби виразностi i мiфоло-
гiю фольклору, розкрита, майже простодушна, поетична iнтонацiя i вра-
жаючi уяву своєю всеохопнiстю соцiокультурнi i iсторичнi реалiї, роб-
лять мистецтво Черкасенка-драматурга збудливо-актуальним не тiльки для
обмеженого промiжку часу, а й у широкiй iсторичнiй перспективi.
Художнiй свiт, створений С.Черкасенком, попри всi розбiжностi
iдейно-художнiх завдань, яким вiдповiдають його окремi твори, вiдзна-
чається, насамперед, наявнiстю певного iндивiдуального начала i водно-
час є свiдченням плiдностi прагнень спростувати мiф про "генетичну"
| 
