Библиотечный каталог авторефератов Украины

Національна академія державного управління

при президентові України

ХАДЖИРАДЄВА Світлана Костянтинівна

УДК 35.08(–057.54):004.934

ПІДГОТОВКА ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ

ДО ПРОФЕСІЙНО-МОВЛЕННЄВОЇ КОМУНІКАЦІЇ:

концептуальні засади

й стратегія модернізації технологій

25.00.03 – державна служба

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Захист відбудеться 12 квітня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціа­лі­зо­­ваної вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управ­ління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії дер­жавного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 11 березня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                                        В.К.Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку демократичного суспільства в Україні, його спрямування до європейської спільноти кардинально змінюється політика у сфері державної служби. Пріоритетними стають питання професіоналізації державної служби й формування професійної мобільності державних службовців, що вимагає підвищення вимог їх до комунікативної діяльності як чинника встановлення зв’язків між державою та інституціями суспільства, між органами державної влади й населенням. З огляду на це імідж органів державної влади безпосередньо залежатиме від професійної спроможності державних службовців до професійно-комунікативної діяльності, що проявляється як при вирішенні стратегічних питань, так і при без­посередньому контакті зі споживачами адміністративних послуг – під час прийому громадян в органах державної влади, ведення переговорів, виступів, участі в дискусіях тощо. Загальновизнаним є те, що більшість державних службовців не володіють техніками ведення діалогу, роботи з текстом, у них низький рівень дискурсивних навичок, хоча саме ці складові професійно-комунікативної діяльності державних службовців є базовими в процесі формування навичок професійно-мовленнєвої комунікації, вони не відображені в існуючих освітньо-професійних програмах підготовки та професійних програмах підвищення кваліфікації державних службовців.

Підвищення ефективності функціонування державної служби в Україні та її адаптація до стандартів Європейського Союзу (ЄС) актуалізує необхідність удосконалення системи професійного навчання державних службовців. Однією з умов досягнення світових стандартів професіоналізації державної служби є зміна парадигми професійного навчання державних службовців від суб’єкт-об’єктної до суб’єкт-суб’єктної моделі. У тра­диційному суб’єкт-об’єктному процесі про­фесійного навчання тому, хто навча­ється, передається певний професійний досвід попередніх поколінь. Сучасна наука все частіше звертається до того, хто навчається, як до суб’єкта навчальної діяльності, особистості, орієнтованої на самовизначення і самореалізацію.

Науковцями активно досліджуються проблеми підготовки, пере­підго­товки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, уста­нов та організацій (В.Д.Бакуменко, В.М.Князєв, В.І.Луговий, В.К.Май­бо­рода, П.І.Надолішний, І.Ф.Надольний, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенський, А.М.Пой­ченко, С.М.Серьогін, В.П.Тронь, О.П.Якубовський та ін.). Особли­ва увага приділяється питанням реформування системи підготовки керівних кадрів (В.І.Луговий, В.Л.Романов, О.С.Цокур, Ю.П.Шаров, О.П.Якубовський та ін.), визначенню та діагностиці професійно важливих якостей особистості (А.М.Ананьєв, О.Я.Чебикін та ін.), аналізу навчальних потреб державних службовців і моніторингу якості освіти (О.І.Локшина, О.Ф.Мельников, Л.І.Меншиков та ін.).

Підготовка державних службовців до професійно-мовленнєвої кому­ні­кації не була предметом спеціального наукового дослідження, лише певні аспекти зазначеної проблеми вивчалися дослідниками, зокрема граматика текстів державного управління, сучасний стан функціонування української мови в державному управлінні (І.М.Плотницька, Т.А.Броні­кова, Н.М.Чернен­ко та ін.), лінгвістичні проблеми національних меншин і мов­на політика держави (В.Лесин, І.Лопушинський, Т.Сенюшкіна та ін.); тео­рія комуні­ка­тивної діяльності державних службовців (Г.Г.Почепцов, Н.М.Драгомирецька та ін.), аспекти взаємодії і перспективи розвитку україн­ської та російської мов (О.Козієвська, М.І.Пентелюк та ін.), мовні засоби конструювання іміджу державного службовця (М.А.Нинюк, М.С.Оганісян, С.М.Серьогін та ін.), проблеми мовленнєвого етикету в дер­жавній службі (І.М.Плотницька, Т.Недашківська), професійне навчання дер­жавних службовців іншомовній комунікації (В.М.Шур, П. О. Редін та ін.).

Недостатні наукові уявлення про процес підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації і зумовили вибір теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконувалося відповідно до Комплексного наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” в рамках науково-дослідних робіт на тему: “Діагностика особистісно-важливих якостей державних службовців та соціально-психологічне супроводження їх кар’єрного становлення” (держреєстрація № 0102U006059, 2003 р.); “Ство­рення параметричних моделей для аналізу доцільності включення мето­дичного забезпечення до змісту програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, керівників державних підприємств, установ, організацій” (держреєстрація № 0102U006058, 2003 р.), а також у рамках таких міжнародних проектів: Проект інституційного підсилення: Україна (DFID) – партнер Лондонський столичний університет (1998-2003 рр.); International Research Exchanges & Board “Громадська освіта: Україна – Молдова – Бєларусь” (2002 р.); CEUME “Бізнес менеджмент освіти в Україні” (2003 р.); REAP “Програма регіонального академічного партнер­ства” (2004 р.); NISPAcee NASPAA “Розробка механізмів децентралізації управління на регіональному та місцевому рівнях” (2004 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є науково-теоретичне обґрунтування концептуальних засад і стратегії модер­нізації технологій підготовки державних службовців до професійно-мовлен­нєвої комунікації.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

• здійснити аналіз стану дослідження проблеми у вітчизняній та зарубіжній літературі;
• виявити тенденції розвитку технологій підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації на основі аналізу світового досвіду й вітчизняних традицій;
• уточнити зміст і визначити сутність базових понять професійно-комунікативної діяльності державних службовців: “професійно-мовлен­нєва комунікація”, “мовленнєва компетенція”, “професійно-мовна гомогенність”;
• встановити соціопсихолінгвістичні фактори, що впливають на рівень професіоналізму й професійну мобільність державних службовців;
• обґрунтувати концептуальну модель підготовки державних служ­бовців до професійно-мовленнєвої комунікації як теоретико-мето­дологічну базу модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комуні­кації державних службовців;

• визначити на основі структурно-функціонального аналізу мовної особистості:

• структуру готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації;
• рівень готовності державних службовців до професійно-мовлен­нєвої комунікації і встановити причини труднощів, що виникають у них у процесі професійно-мовленнєвої ко­мунікації;
• принципи й умови модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців;

• розробити структурно-логічну схему андрагогічної моделі осо­бистіс­но-мовленнєвого розвитку державних службовців і лінгводидак­тич­ну модель формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Об’єкт дослідження – система професійного навчання державних службовців.

Предмет дослідження – стратегія модернізації технологій процесу підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації в контексті професіоналізації державної служби в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що модернізація технологій процесу підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації сприятиме підвищенню рівня їх професіоналізму й професійної мобільності. Базисом цього процесу є концептуальна модель підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, андрагогічна модель особистісто-мовленнєвого розвитку державних служ­бовців і лінгводидактична модель формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, які дадуть змогу удосконалити засоби, форми і методи професійного навчання державних службовців професійно-мовленнєвій комунікації та сприятимуть розвитку їх професійно важливих якостей.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять за­гально­наукові і спеціальні методи дослідження, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах державного управління, андрагогіки, психолінгвістики, соціолінгвістики і споріднених з ними наук. У роботі використано методи: ідентифікації, екстраполяції – для виконання методологічної процедури перенесення інформації про технології підготовки державних службовців в професійно-мовленнєву комунікацію при опрацюванні літературних джерел й дослідженні еволюції проблеми, що вивчається; субстантивації – для переходу від абстрактного розуміння професійно-мовленнєвої комунікації як феномена до конкретного розуміння технології підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації з усіма наявними для цієї системи якостями і відношеннями; експерименту – для отримання знань про предмет дослідження при управлінні його змінами в умовах, які контролюються дослідником (констатувальний та формувальний експе­рименти), і для визначення індексу готовності до професійно-мовленнєвої кому­нікації державних службовців; класифікації – для подання предмета дослідження у вигляді множинності його елементів (таксонів); системно-аналітичний – для розробки концептуальних положень і заходів щодо стратегії модер­нізації технологій підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації; моделювання – для побудови концептуальної моделі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої кому­нікації, андрагогічної моделі особистісно-мовленнєвого розвитку державних службовців, лінгводидактичної моделі формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації; методи математичної статистики для обробки результатів експерименту.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації на системній основі досліджено концептуальну модель підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. Наукова оригі­нальність отриманих результатів насамперед полягає в тому, що

вперше:

• здійснено комплексне дослідження феномена професійно-мовлен­нєвої комунікації державних службовців, завдяки чому встановлені соціопсихолінгвістичні (когнітивна сфера, мовленнєва поведінка, соціаль­ний статус, мовна ситуація у суспільстві, мова і мовлення) фактори, що впливають на рівень професіоналізму та професійну мобільність державних службовців;
• визначено структуру готовності державних службовців до про­фесійно-мовленнєвої комунікації, складовим якої є: професійно-мовна гомо­генність, комунікативна, семантична, діалогова, дискурсивна та регуля­торно-експресивна компетентності;
• розроблено структурно-логічну схему андрагогічної моделі осо­бистіс­но-мовленнєвого розвитку державних службовців і лінгводи­дактич­ну модель формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Удосконалено:

• концептуальну модель підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації та технології професійного навчання державних службовців, які доповнено лінгводидактичною моделлю форму­вання готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації;
• систему діагностики навчальних потреб державних службовців завдяки створеному Банку тестових методик і тестових завдань, спрямо­ваних на вивчення ступеня готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації;
• систему інформаційно-методичного супроводження професійних програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників під­приємств, установ і організацій завдяки розробленим модулям з дистанційного навчання: “Комунікації, ділове спілкування та управління конфліктами в колективі”, ”Управління персоналом: особливості засто­сування принципів менеджменту на державній службі” і “Ділова риторика”;

• уточнення сутності понять “професійно-мовленнєва комунікація державних службовців”, “мовленнєва компетенція державних служ­бовців”, “професійно-мовна гомогенність державних службовців”.

Дістали подальшого розвитку:

• зміст і форми професійного навчання державних службовців;
• методика діагностики індивідуально-особистісної готовності держав­них службовців до професійно-мовленнєвої комунікації;
• структура готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації;
• методика визначення індексу готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Практичне значення одержаних результатів для органів державної влади полягає у можливості оцінювати готовність державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, що є гарантією ефективності профе­сійно-комунікативної діяльності; для системи підго­товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій – у розробці програми і робочого зошиту навчальної дисципліни “Ділова риторика” та системи її інформаційно-методичного супроводження, а саме: навчальних посібників “Діалогова комунікація: теорія і практика”, “Ораторська майстерність в умовах конфліктної взаємодії”, “Риторика: практикум для слухачів”, аудіо- відеотеки, інформаційно-довідкових матеріалів, які використовуються для прове­дення практичних занять і тренінгів.

Результати, отримані в процесі дисертаційного дослідження, були використані: на науково-дослідних і соціально-гуманітарних заходах, які проводились Управлінням державної служби Головного управління державної служби України в Одеській області (довідка про участь № 236 від 8 грудня 2005 р.); на навчально-комунікативних і науково-дослідних заходах Ради міністрів Автономної Республіки Крим та Кримського центру підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, державних під­приємств, установ та організацій при Раді міністрів Автономної Респуб­ліки Крим (довідка про впровадження № 264 від 1 грудня 2005 р.); у міжнародних та науково-дослідних програмах в Одеському регіональному інституті державного управління НАДУ при Президентові України (довідка про впровадження № 01/13/788 від 14 жовтня 2005 р.), а також при розробці методики комплексної оцінки професійно важливих властивостей особистості та професійної компетентності державних службовців (довідка № 3189 від 28 листопада 2005 р.); в Херсонському і Миколаївському облас­них центрах перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників орга­нів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, державних під­при­ємств, уста­нов та організацій (довідки про впровадження № 117 від 12 жовт­ня 2005 р. і № 143 від 3 жовтня 2005 р.); в Севастопольському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій (довідки про впровадження № 190 від 21 жовтня 2005 р.).

Запропоновані науково-практичні розробки можуть бути використані в діяльності суб’єктів законодавчої та виконавчої влади при підготовці й прийнятті законодавчих актів щодо мовної політики держави, інституалізації та професіоналізації державної служби в Україні; у процесі діагностики рівня готовності державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування до професійно-комунікативної діяльності; у навчальному процесі під час підготовки фахівців у галузі державного управління як дидактичний матеріал.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, результати якої отримані особисто здобувачем і можуть бути використані для розв’язання важливої проблеми щодо професіоналізації державної служби в Україні. В дисертації не використовувалися ідеї або розробки, що належать співавторам (А.М.Ананьєву, В.О.Зінкевічус, А.П.Овчин­ніковій, В.М.Шевченко, О.Я.Чебикіну, Н.М.Черненко), разом з якими були підготовлені окремі наукові публікації.

Апробація результатів дисертації. Положення дисертації, попередні й узагальнені результати, висновки обговорювалися на таких комунікативних заходах:

• міжнародних конференціях: “Гуманізація вищої освіти: філо­софські виміри” (Бердянськ, 2003); “Українська ментальність: діалог світів” (Одеса, 2003); “Мова і культура” (Київ, 2003, 2004);
• міжнародних семінарах: “Теорія і практика використання андра­го­гічних принципів навчання в системі підготовки державних службовців Великобританії” (Лондон, 2000); “Комп’ютерна діагностика навчальних досягнень. Технологія стандартизованого тестування” (Київ, 2002); “Проблеми використання інноваційних технологій у процесі вивчення соціально-економічних дисциплін у вищій школі” (Одеса, 2002); “Орга­нізація дистанційного навчання в системі підвищення кваліфікації: навчання тренерів щодо педагогічних, методологічних та дизайн-стратегій” (Одеса, 2002); “Інноваційні технології навчання дорослих (особливості підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців)” (Одеса, 2002); “Підбір і оцінка кандидатів до кадрового резерву на керівні посади державних службовців” (Дніпропетровськ, 2002); “Дистанційне навчання” (Харків, 2003); “Застосування сучасних інноваційних технологій для організації та проведення професійного навчання державних службовців” (Сімферополь, 2003); “Андрагогічні і едукологічні ідеї в організації і управлінні системою підготовки державних службовців Білорусії” (Мінськ, 2004); “Інноваційні технології навчання дорослих” (Одеса, 2004); “Актуальні проблеми державного управління та місцевого самоврядування: сучасний стан та перспективи регіонального розвитку” (Одеса, 2005); “Стратегічне планування та менеджмент на державному рівні” (Київ, 2005);
• науково-практичних конференціях і семінарах: “Організація са­мо­стійної роботи слухачів в умовах інформаційного суспільства” (Одеса, 2001); “Кадрове супроводження регіональних перетворень” (Одеса, 2002); “Шляхи удосконалення навчально-виховного процесу у вищому навчальному зак­ладі” (Херсон, 2002); “Проблеми розвитку педагогіки вищої школи в ХХІ сто­літті: теорія і практика” (Одеса, 2002); “Актуальні питання вивчення іншо­мовної комунікації у вищих навчальних закладах” (Харків, 2003); “Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону” (Одеса, 2003); “Іннова­ційний менеджмент в системі модернізації управління освітою” (Донецьк, 2004); “Система підготовки фахівців/менеджерів/управлінців у контексті Болонської декларації” (Одеса, 2005); “Професіоналізація державної служби через професійне навчання та розвиток управління персоналом” (Київ, 2005); “Державне управління в Україні: майбутнє і сучасність” (Київ, 2005); “Створення системи підготовки державних службовців з питань реалізації державної політики у сфері європейської та євро­атлантичної інтеграції України: організаційно-навчальні аспекти” (Київ, 2005).

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковано в монографії, семи навчальних посібниках, 22 статтях у фахових наукових виданнях, журналах і збірниках. Серед публікацій, що додатково відображають результати дослідження, 5 статей в інших наукових виданнях, 7 тез доповідей і матеріалів наукових конференцій. Загальний обсяг публікацій за темою дисертації – 47,35 друк. арк.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації 422 сторінки. Список використаних літературних джерел складається з 443 найменувань. Дисертація містить 23 рисунка, 26 таблиць, 6 додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан дослідженості наукової проблеми дисертації; обґрунтовано актуальність вибраної теми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень; визначено мету і завдання, а також об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охаракте­ризовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичну і практичну значущість, наведено дані про апробацію результатів дослідження й публікації за темою.

У першому розділі –“Генезис підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації” – подано аналіз історичного досвіду підготовки державних службовців до мовленнєвої комунікації, розглянуті світові тенденції розвитку технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації й вітчизняні традиції підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Аналіз вітчизняного й зарубіжного наукових фондів засвідчив, що інститут професії з’явився як комплексний метод пізнання, випробування і перевірки на практиці основних передумов виникнення професії, ідей і знань, накопичених попередніми поколіннями. Мета започаткування інституту професії полягала в стабілізації професійного досвіду й досягнень, а також у збереженні статусу й цілісності певної професії в рамках соціальної системи і поміж інших професій.

У процесі дослідження встановлено вплив соціально-політичної ситуації в певній країні і загальних тенденцій розвитку світового суспільства на підготовку державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. Так, у Стародавньому Світі з виникненням перших рабовласницьких держав Стародавнього Сходу та розвитком міст-держав Давньої Греції, а пізніше і Римської Республіки державі як соціальному інституту вкрай необхідні були письменні, освічені люди, які б могли управляти державним апаратом, вести господарство, керувати будівництвом, утримувати скарбницю, збирати податки і т. ін. Саме тому держава потребувала підготовки риторів, логографів, які за наймом могли б готувати ораторські промови, більшість з яких призначалася для виступів у суді, парламенті, військових та інших зібраннях. У часи Середньовіччя грунтовна мовленнєва підготовка здійснювалася майже виключно для священнослужителів, а в епоху Відродження спостерігається повернення до античних традицій і провідним стає гуманітарний цикл – граматика, риторика, діалектика, моральна філософія тощо. Такі світові геополітичні та соціально-економічні зміни в кінці ХVII ст. – на початку ХХ ст., як Англійська буржуазна революція ХVII ст., буржуазно-демократична революція у Франції (1789 р.), розвиток капіталізму в Німеччині і, звичайно ж, Жовтнева революція в Росії (1917 р.) призвели до того, що в занепаді опиняються юридичне, академічне та богословське красно­мовство, а агітаційне красномовство, яке продукує створення системи підготовки ораторів-агітаторів, лекторів і т. ін., набирає сили. На сучасному етапі в Україні основним видом навчання згідно з нормативно-правовими актами визнано навчання за професійними програмами під­готовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних служ­бовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій.

У розділі розкриваються важливі й сьогодні напрями роботи: навчання техніки ведення суперечки, бесід, монологу, діалогу; формування умінь використовувати різні прийоми красномовства, “прикрашання тексту”, переконання та впливу на інших людей; удосконалення навичок побудови тексту, усної промови відповідно до вимог інвенції, диспозиції, елокуції тощо. Наголошується на тому, що “вчителі-ритори”, логографи повинні бути взірцем ораторської майстерності, володіти мистецтвом говоріння в різних видах (бесіда, суперечка, діалог, монолог та ін.), мати досвід практичної професійно-мовленнєвої діяльності. Досконала мовленнєва підготовка в період Середньовіччя проводиться майже тільки для служителів церкви і акцентується на техніці мовлення (постановка голосу, дикції, мовленнєвого дихання тощо), домінує культ оформлення письмових текстів латиною, відсутня цілеспрямована практика підготовки промовців до мовленнєвої комунікації. В епоху Відродження панує повсюдне захоплення художнім стилем римського оратора і мислителя Цицерона, яке дістало назву цицероніанство. Зароджується універси­тетське красномовство, ідея формування ораторської достатності націо­нальних мов та національної самовизначеності, розвивається світське красномовство та світська публіцистика. Відбуваються поступові зміни функцій професійно-мовленнєвої підготовки, в епоху Відродження домі­нує художньо-естетична функція, в часи Нового світу – просвітницько-виховна. Насамперед це пов’язано з успіхами природничих наук, суспільний рейтинг яких значно зміцнив позиції прихильників конкретно-професійної, реальної освіти, що, звичайно, відобразилося в теоретичних підходах, концепціях, законах, правилах щодо мовленнєвої комунікації. Спостерігається високий рівень розвитку судового й академічного красномовства.

Аналіз літератури з проблеми, що вивчається, дав змогу виділити пріоритетні напрями досліджень, які характеризуються багатоваріантністю підходів, обґрунтуванням нових концепцій і висуненням оригінальних гіпотез, у тому числі й стосовно вирішення проблемних питань професіоналізації державної служби та формування професійної мобіль­ності державних службовців. За відносно невеликий період часу в Україні науковцями досліджено: шляхи та принципи професіоналізації державної служби (В.В.Герменчук, Т.В.Зінченко, В.І.Мельниченко, В.О.Черепанов та ін.); інформаційно-комунікаційні аспекти державного управління (Н.Р.Ниж­­ник, О.А.Машков та ін.); структуру готовності державних служ­бов­ців до професійно-комунікативної діяльності (В.М.Сороко, М.А.Ни­нюк, О.М.Зінченко, Л.В.Ожелевський, В. В. Філіпповський та ін.); основні завдання і функції професійно-комунікативної діяльності державних службовців (О.Ф.Мельников, О.Я.Чебикін та ін.); робочий час державних службовців V-VII категорій, які обіймають посади як керівників, так і працівників відділів обласної і районних державних адміністрацій, що витрачається на міжособистісні комунікації як безпосередньо, так і по телефону (О.Ю.Оболенський, В.Рач, Г.Щедрова та ін.); категорії кому­нікативної діяльності в аспекті державного управління (Н.М.Драго­мирецька) тощо.

Виявлено найбільш ефективні вітчизняні та світові технології формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. Основними з них можна вважати: риторику відкритої і закритої долоні Е.Корбетта; евристичні технології А.Бекера, Р.Ларсона, К.Пайка; евристику переконання Т.Болі; методику створення інформуючої промови Р.Росса; технологію використання риторики як науки мовлен­нєвих дій Є.В.Клюєва, технологію ведення суперечок (дискусії) О.Н.Зарецької, вісім законів риторики Г.М.Сагач; методику п’яти кроків до гарного мовлення А.П.Овчиннікової; авторську методику розвитку мовлення фахівця П.С.Таранова, методику формування готовності державних службовців до діалогової комунікації Н.М.Черненко та ін.

На вдосконалення мовленнєвої підготовки державних службовців у навчальних закладах спрямовано заходи, визначені такими державними документами, як: Національна доктрина розвитку освіти в Україні у ХХІ ст., Указ Президента України “Про стратегію інтеграції України до ЄС” (№ 615, 1998 р.), постанови Кабінету Міністрів України “Про затверджен­ня Державної програми розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки” (№ 1183, 2004 р.) і “Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005-2010 роки” (№ 746, 2004 р.); розпорядження Кабінету Міністрів України “Про деякі питання, пов’язані з виконанням Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки” (№ 165-р, 2004 р.) та ін.

Аналіз вітчизняного і зарубіжних наукових фондів з професійно-мовленнєвої комунікативної проблематики доводить, що більшість учених, дотримуючись концепції риторики як філософсько-дидактичної науки, орієнтованої на формування у людини ефективної комунікативної діяльності, спрямовують свій науковий пошук на теорію функціональної лінгвістики (Н.Д.Арутюнова, Г.Г.Гайдомакова, Ю.О.Жлуктенко, Г.П.Їжа­кевич, М.М.Кожина, В.Ю.Розенцвейг, Т.О.Савчин, Є.А.Селіванова, С.Г.Тер-Мінасова, Г.М.Яворська та ін.), соціолінгвістики і психо­лінгвіс­тики (Н.Д.Бабіч, В.П.Бєлянін, І.Н.Горєлов, К.К.Жоль, О.О.Залевська, І.О.Зимня, С.Д.Кацнельсон, О.О.Леонтьєв та ін); вивчають філософські аспекти мовлення та мовної особистості (Є.Р.Борінштейн, А.А.Кавалеров, П.С.Таранов та ін.); досліджують проблеми підготовки фахівців різних галузей до професійно-мовленнєвої комунікації (Л.В.Барановська, М.К.Гар­­бовський, Л.І.Зеліско, Л.А.Нефєдова, Г.С.Онуфрієнко, О.Е.Пчелін­цева, Л.Я.Романова, Т.О.Савчин, Н.В.Шульжук та ін.), серед яких найбільша кількість робіт присвячена професійно-мовленнєвій комунікації юристів (Н.Н.Іванкіна, А.Нелюба, Г.С.Онуфрієнко та ін.) і педагогів (А.М.Богуш, А.П.Овчиннікова, М.І.Лук’янова, В.Г.Пасинок, Л.М.Паламар, М.І.Пентелюк, А.І.Савостьянов, Г.М.Сагач та ін.).

Доведено, що раніше набутий досвід підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації не дає змоги повною мірою вирішувати сучасні проблеми державного управління, що передбачає модернізацію існуючих і створення нових технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців.

У висновках до розділу на основі результатів комплексних теоретичних і прикладних досліджень, порівняльного аналізу наукової літератури, законодавчих актів, дисертацій визначені найважливіші напрями вирішення проблем, що потребують дослідження.

У другому розділі – “Науково-теоретичні засади професійно-мов­лен­нєвої комунікації державних службовців” – подано аналіз мовленнєвої ком­петенції та компетентності як стрижневих компонентів професійно-ко­му­нікативної діяльності державних службовців, визначено сутність по­нят­тя “професійно-мовленнєва комунікація державних службовців”, вста­новлено соціопсихолінгвістичні фактори, що впливають на рівень професіоналізму і професійної мобільності державних службовців.

У розділі акцентується увага на тому, що серед сукупності різних видів професійної діяльності державних службовців комунікативна діяльність посідає специфічне місце там, де суб’єктам взаємодії необхідно передати результати розумової діяльності і де йдеться про колективне планування та оцінку предметно-практичної діяльності, а також про регу­лювання її безпосереднього кооперативного виконання. Взяття на себе державними службовцями соціальної ролі, тісно пов’язаної з виконанням комунікативної діяльності, приводить до виникнення певної професійно-рольової поведінки в системі загальносуспільної і професійної мовленнєвої комунікації, визначення типових видів комунікативних зв’язків у сфері державного управління, суспільно диференційованого ставлення до мови і т. ін. Професійно-комунікативна діяльність державних службовців – це система дій, спрямованих на вирішення професійних завдань у межах комунікації, яка регламентована державними документами та посадовими інструкціями у сфері державного управління.

Науково доведено, що стрижневими компонентами професійно-комунікативної діяльності державних службовців є мовленнєва компе­тенція і компетентність. Мовленнєва компетенція державних служ­бовців означає уміння адекватно, доречно й практично користуватися державною мовою в конкретних професійно-комунікативних ситуаціях відповідно до повно­важень, якими наділений певний орган чи посадова особа, і визна­чених Конституцією України, законами, постановами та іншими актами дер­жавного управління. Мовленнєва компетентність державних служ­бовців – це обізнаність стосовно таких видів професійно-комунікативної діяльності, як: говоріння, слухання, письмо і читання з урахуванням внутрішніх (особистісно-мовленнєві прояви) та зовнішніх (національно-культурні традиції, етика, етикет і т. ін.) факторів впливу на цей процес.

В основу термінологічного визначення сутності поняття “про­фесійно-мовленнєва комунікація державних службовців” покладено дефініції, сформульовані Н.К.Грабовським. Професійним мовленням можна вважати всі мовленнєві жанри, сформовані в процесі комунікації в професійній сфері діяльності, і переважну більшість комунікативних актів, виключивши з них лише ті, які здійснюються поза сферою професійно-рольової взаємодії (наприклад, особисте листування, побутовий діалог і т. ін.). Із загальної маси мовленнєвих жанрів, пов’язаних з виконанням відправником професійної ролі, доцільно об’єднати в окремий клас художнє мовлення, а сукупність мовленнєвих жанрів, що залишилася, можна умовно визначити через відсутність більш точного терміна як спеціальну комунікацію. Отже, професійно-мовленнєва комунікація державних службовців – це процес взаємодії і взаємовідносин на основі інформаційного обміну у сфері ділового спілкування і професійної діяльності, який обумовлений мовною і мовленнєвою компетенцією та компетентністю державних службовців.

Вплив на рівень професіоналізму й професійну мобільність державних службовців соціопсихолінгвістичних факторів свідчить про необхідність їх урахування у процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Визначаючи когнітивну сферу як один з головних соціопсихо­лінгві­стичних факторів, що впливають на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців, ми виходили з того, що це психо­фізіологічна основа мовленнєвої діяльності людини, яка здійсню­ється на трьох рівнях. Перший рівень характеризує мовленнєві здібності, другий – взаємозалежність мови, мислення і мовлення, третій – свідоме осмислення соціальної і особистісної ідентичності, тобто свідомість. У процесі підго­товки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації технології навчання слід спрямовувати на всі ці рівні, а саме: розвивати мовленнєві здібності; використовувати мовлення як засіб формування і формулювання думки, що підвищує інтелектуальну діяльність (на рівні аналізу, синтезу і контролю), комунікативну діяльність (на рівні говоріння, слухання, письма і читання) і т. ін.; формувати професійно-групову ідентичність, створювати власний імідж державних службовців.

Іншим, не менш важливим фактором є мовленнєва поведінка, яка свідчить про індивідуально-особистісну готовність державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, а також про структурну органі­зацію їх мовленнєвої діяльності. Зазначимо, що при оцінюванні рівня професіоналізму державних службовців враховується критерій інди­відуально-особистісної готовності до професійної діяльності.

Використання методики діагностики індивідуально-особистісної готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації у процесі їх підготовки до професійно-мовленнєвої комунікації дає можливість виявляти: психічні порушення, пов’язанні з механізмами сприйняття, відтворення мовлення і мовленнєво-мисленнєвої діяльності; потреби, мотиви, цілі щодо індивідуальної і суспільної діяльності, спілкування і комунікації з іншими людьми і т. ін.; успішність соціалізації в суспільстві і готовність до програвання різних соціальних ролей, зокрема і професійних; рівень мовної гомогенності поведінки осіб, які належать до певних професійних груп.

Вплив соціального статусу на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних службовців зумовлюється утворюючими вторин­ними соціалізованими відносинами між людьми (рольовими та статус­ними) у процесі їх професійної і функціональної диференціації в певному суспільстві. Практика підтверджує, що такі набуті статуси, як міністр, професор, політичний діяч та ін., посилюють мотивацію і волю цих осіб у процесі суспільної діяльності. Намагання бути більш професійно мобільним і спонукає їх до сумлінного і відповідального ставлення до практики власної комунікативної діяльності.

Особливе місце серед соціопсихолінгвістичних факторів, що впли­вають на рівень професіоналізму і професійну мобільність державних служ­бовців, відводиться мовній ситуації, яка склалася в українському сус­пільстві. Вона характеризується як багатокомпонентна, багатомовна, демо­графічно неврівноважена, комунікативно незбалансована, з різним юри­дич­ним статусом мов, що створюють цю ситуацію; така, що поєднує спо­ріднену і неспоріднену двомовність; диглосна та ін. У процесі аналізу вияв­лено найбільший вплив таких структурних елементів цього фактора, як: кількість мов, якими володіє особистість і рівень володіння (одна, дві, три ...; досконало, на рівні усного розуміння; читання або писання зі слов­ником); функції, які ці мови виконують у суспільстві (державна мова, націо­нальна мова, рідна мова, мова міжособистісного спілкування /лігва фран­ка, койне, піджині/, мова професійної комунікації, мова міжнародного спіл­ку­вання, мова-посередник); різновид білінгвізму (рецептивний, репро­дуктивний, про­дуктивний, повний, неповний, природний, штучний, синте­зований, чис­тий /автономний/, змішаний, субординативний); явища інтер­ференції (регіо­нальна, професійна, десигнативна /формальна/, очевидна, нере­ле­вантна, експресивна). У процесі підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації слід акцентувати увагу на мето­диці формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Мова і мовлення також є факторами впливу на рівень про­фесіо­налізму і професійної мобільності державних службовців. Вони виступають у цьому процесі основними категоріями і використовуються як засіб формування та розвитку мовної особистості, що дає можливість впливати як на когнітивну сферу і мовленнєву поведінку державних службовців, так і на їх соціальний статус та мовну ситуацію в суспільстві, що відкриває широкі можливості для удосконалення технологій підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

У третьому розділі – “Структурно-компонентний аналіз готов­ності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації” на основі науково визнаної структури мовної особистості характеризуються структура і методика оцінювання готовності державних службовців до про­фесійно-мовленнєвої комунікації, а також репрезен­туються результати констатувального експерименту щодо визначення рівня готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

У контексті дослідження аналізуються науково-теоретичні поло­ження, пов’язані з феноменом “мовна особистість”: розуміння мовної особистості як суб’єкта, що пізнає світ і відбиває цей світ у мові крізь призму індивідуальності (Л.М.Паламар), людини, що виявляє високий рівень мовної і мовленнєвої компетенції, поважає, любить і береже рідну мову (М.І.Пентелюк); індивідуально-діяльнісне поле, яке припускає комуніка­тивно-діяльнісну та індивідуально-диференційовану характери­сти­ки (Т.Г.Винокур); осмислення комунікативного відношення “від­прав­ник – адресат” і поняття “індивіда” як носія мови, одиниці класу, члена колективу (Е.В.Красильникова, Л.П.Крисін); цілісне системне утворення, обумовлене сукупністю таких, що безперервно взаємодіють між собою, знаків і симво­лів, властивостей, відносин і дій індивіда (Є.Р.Борінштейн і А.А.Кавалеров); особистість, що володіє сукупністю дискурсних здібностей на рівні всіх “фаз інтелектуального акту” (орієнтування і планування мовних і немовних дій, формулювання плану дії в мовній формі, контролю і коригування мовних дій (П.В.Зернецький, І.П.Сусов) і т. ін.). За Ю.Н.Карауловим, повний опис мовної особистості є тричленним і містить у собі характеристику семантико-структурної організації, реконструкцію мовної картини світу, виявлення мотивів породження і сприйняття текстів певною мовною особистістю. Особливе місце у характеристиці мовної особистості науковці здебільшого відводять розмовному мовленню. У будь-якому усному мовленні, на думку науковців, мовець індивідуалізований вже тією мірою, якою слухач сприймає його фізичні і психологічні характеристики, вибираючи з них додаткову екстралінгвістичну інформацію.

Зазначені вище положення дають змогу умовно представити мовну особистість державних службовців як універсальну, системно організовану модель, яка здатна видозмінюватися залежно від індивідуально-особистісних якостей кожної людини, впливу соціопсихолінгвістичних факторів. З урахуванням зазначеного вище встановлено і науково обґрунтовано структуру готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, яка схематично подана на рисунку.

З метою визначення стану підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації було розроблено програму констатуючого експерименту, яка репрезентується як технологія оціню­вання рівня готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. До складу названої програми включено три блоки: пошуково-цільовий (наукове обґрунтування методики оцінювання, формування бази тестових завдань, інструментарію дослідження); оперативно-діяльнісний (безпосереднє тестування, інтерв’ювання, співбесіди з респондентами) і оцінно-контрольний (обробка даних, інтерпретація результатів).

За результатами констатуючого експерименту визначено індекс готовності до професійно-мовленнєвої комунікації державних службовців, які брали участь в експерименті, що відповідає середньому рівню за шкалою (низький, середній, достатній, високий). Встановлені причини труднощів, що відчувають державні службовців у процесі професійно-мовленнєвої комунікації, групування яких дає змогу визначити чотири групи причин: особистісні, соціально-групові, освітні і професійно-кому­нікативні.

Зроблено висновок, що у визначеній науковій проблемі, зумовленій об’єктивною суспільною необхідністю і актуалізованій відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребують дослідження концептуальні засади підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої діяльності, яка стане основою модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців.

У четвертому розділі – “Концептуальні засади підготовки дер­жавних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації” – обґрунтовуються теоретико-методологічні засади підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації, що сприятиме більшій спрямованості, однозначності, конкретності опису і кращому поясненню досліджуваних об’єктів, передбаченню і прогно­зуванню, а також упорядкуванню використаних категорій і є засобом логічного узгодження висловлювань, які входять у різні теорії і мають орієнтовний характер.

Концептуальна модель – система уявлень про об’єкт-оригінал, що склалася на основі існуючого наукового знання. Для пізнання такої складної системи, як професійне навчання державних службовців, фундаментальне значення має синтез знань. Система теоретичних уявлень про процес підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації представлена такими блоками, як: 1) парадигма створення моделей професійно-комунікативної діяльності державних службовців; 2) соціопсихолінгвістичні основи мовленнєвої підготовки державних службовців; 3) андрагогічні і соціально-психологічні закономірності професійного навчання державних службовців у системі післядипломної освіти.

Парадигма створення моделей професійно-комунікативної діяльності державних службовців ґрунтується на положеннях теорій цілої низки комунікативних моделей: монологічно-однолінійних (комунікативна модель Аристотеля, комунікативна модель Г.Лассуелла, модель SMCR Д.Берло та ін.), діалогічно-двоканальних (комунікативна модель М. де Флера, цирку­лярна (циклічна) модель У.Шармма, Ч.Осгуда й ін.) і фабулярних (модель двоступеневої комунікації П.Лазарсфельда, Б.Берельсона, Г.Році, модель п’яти типів повідомлень Дж.Вілламсона, модель передачі повідомлень Б.Нермана, модель комунікації Г.Г.Почепцова та ін.), що дає можливість розглядати взаємодію факторів ефективності і надійності, яка виявляється не тільки в технічних системах зв’язку, але й має універсальне значення для мовленнєвої комунікації у сфері професійної діяльності державних службовців.

Установлено, що теоретичну основу мовленнєвої підготовки дер­жавних службовців становлять лінгвістичні, психолінгвістичні і соціолінгвістичні феномени. Особливої уваги потребують такі науково-теоретичні положення:

• лінгвістичні – співвідношення понять “мова” і “мовлення”, які будуються на визнанні факту багатоаспектності і мови, і мовлення, і необхідності всебічного вивчення цих феноменів, релевантних з погляду функціонування, форм існування, середовища використання як інстру­мента комунікації і мислення особистості, що дає змогу ширше подивитися на проблеми мовленнєвої комунікації не тільки з лінгвістичного, а й із соціального і психологічного погляду. Вважаємо принципово важливим, вивчаючи поняття “мова” і “мовлення”, не розподі­ляти ці два поняття на два об’єкти дослідження і не об’єднувати їх, а використовувати системний метод аналізу, що дасть змогу зберегти їх цілісність (жоден з них не може бути розглянутий автономно від іншого), показати розбіжності (як абсолютно самостійних елементів цієї системи) і виявити ті взаємозв’язки, відношення, взаємодії, що впливають на процес їх співіснування;
• психолінгвістичні – теорія мовленнєвої діяльності (О.О.Леонтьєв), теорія мовних актів (Дж.Остін, П.Стросон, Дж. Серле), теорія комуні­ка­тивної діяльності (В.Хартунг) і деякі положення асоціаністського (Ч.Осгуд та ін.) і трансформаністського (Дж.Міллер) напрямів психолінгвістики;
• соціолінгвістичні – теорія соціального (комунікативного) поля (В.Келер, К.Коффка, К.Левін), концепція соціально-професіональної диференціації мов у суспільстві (Ю.Д.Дешерієв, Р.О.Шор та ін.), теоре­тичних положень щодо соціально-мовленнєвої поведінки (Т.Г.Винокур, О.П.Крисін, В.М.Шеломенцев, й ін.), які дають змогу виявити вплив на сферу професійно-мовленнєвої комунікації таких категорій, як мовні і мовленнєві колективи (спільноти) і соціально-комунікативні системи.

Підтверджена значущість соціально-психологічних і андрагогічних закономірностей навчання державних службовців у системі після­дипломної освіти: визнання освіти дорослих найважливішим чинником розвитку особистості, суспільства, держави; спрямованість на реалізацію індивідуально-особистісного підходу в роботі з дорослими, що передбачає право державних службовців, які навчаються, на самостійний вибір мети, цінностей і способів освітньої діяльності; орієнтація на організацію освітнього процесу з урахуванням віку, життєвого і професійного досвіду державних службовців; співробітництво і партнерство як основні способи взаємодії в освітньому процесі; налаштованість на взаємообмін, взаємо­збагачення досвідом у процесі взаємодій державних службовців в освітній діяльності; орієнтація на підтримку і розвиток у державних службовців саморегуляції діяльності та саморегуляції в ній; вибір способів навчання (інформаційний, проблемний, соціально-рольовий, пошуковий, програ­мований і т. ін.), що є адекватними поставленим завданням і особливостям сфери професії; спрямованість на задоволення потреби державних службовців у теоретико-практичних знаннях та навичках, що допомагають їм вирішувати завдання, які висуває не тільки сфера професійної комунікації, а й життя.

Зроблено висновок про те, що концептуальна модель підготовки державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації забезпечує наукове обґрунтування стратегії модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців.

У п’ятому розділі – “Стратегія модернізації технологій навчання про­фесійно-мовленнєвій комунікації державних службовців” – визна­чається мета та обґрунтовуються засоби і дії щодо модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців. У цьому контексті аналізуються принципи і умови модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців. Моде­лювання андрагогічних технологій особистісно-мовленнєвого роз­витку розглядається як передумова ефективності формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації. Репре­зентовано лінгводидактичну модель формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації в системі після­дипломної освіти, а також показано динаміку змін щодо готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації.

Стратегія модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців є комплексом організаційно-функціо­нальних дій і дидактичних засобів, спрямованих на реалізацію мети щодо удосконалення системи професійного навчання, здатної забезпечити формування мовленнєвої компетенції і компетентності державних служ­бовців для виконання ними завдань професійно-комунікативної діяльності у сфері державного управління.

Визначені чинники і умови модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців. Так, норма­тивно-правовий чинник регулює на основі Конституції України, законів України, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів, наказів Головдержслужби функціонування інституту державної служби, регла­ментує діяльність державних службовців, а також відображає державну політику відносно таких питань, як мова, інформація, освіта та ін., що дає змогу визначати професійні потреби щодо комунікативної діяльності державних службовців у сфері державного управління, які значно впливатимуть на зміст навчання професійно-мовленнєвій комунікації при формуванні їх мовленнєвої компетенції і компетентності. Організаційно-управлінський чинник безпосередньо впливає на реалізацію функцій організації процесу професійного навчання державних службовців і управління. Це набуває особливого значення в період реформування системи освіти в Україні відповідно до принципів Болонської декларації, що вимагає структурних змін у вітчизняній системі освіти. Найскладнішим у цьому процесі є зміна парадигми освіти, що передбачає визнання переваги відкритої системи освіти; розуміння нової ролі того, хто навчає, і того, хто навчається; стандартизацію системи оцінювання навчальних досягнень і т. ін. Соціально-психологічний чинник впливає на процес соціальної взаємодії суб’єктів і об’єктів навчання, їх готовність до творчості та інновацій, дидактичний забезпечує процес професійного навчання у рамках визначення навчальних потреб, оцінювання навчальних результатів державних службовців, інформаційно-дидактичного супро­во­дження навчальних програм і програм самоосвіти державних службовців.

В основу модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців покладені такі андрагогічні принципи: пріоритету самостійного навчання; спільної діяльності; опори на досвід тих, хто навчається; індивідуалізації навчання; системності навчання; конкретності навчання; актуалізації результатів навчання; елективності навчання; розвитку освітніх потреб; усвідомленості навчання.

Передумовою успішності модернізації технологій навчання про­фесійно-мовленнєвій комунікації державних службовців визнано готовність викладачів до моделювання андрагогічних технологій особи­стісно-мовленнєвого розвитку державних службовців на таких рівнях їх професійної діяльності як репродуктивний, локально-моделюючий, сис­тем­но-моделюючий знання і поведінку, системно-моделюючий діяль­ність і відносини, кожний з яких включає в себе попередній і реконструює його.

Моделювання андрагогічних технологій особистісно-мовленнєвого розвитку ґрунтується на соціопсихолінгвістичних закономірностях існування людини, а саме наявності трикутника “мова – мислення – мовлення”, де мова і мовлення виконують функцію формування і формулювання думок, забезпечують соціальне функціонування людини у суспільстві, зокрема і професійне, формують національну свідомість, впливають на ментальність особистості та на її інші риси. Виходячи з цього моделювання андрагогічних технологій особистісно-мовленнєвого розвитку передбачає досягнення внутрішньої та зовнішньої гармонії державними службовцями не тільки у сфері їх професійної діяльності, але і в особистому житті.

Запропонована лінгводидактична модель формування готовності державних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації в умовах післядипломної освіти ґрунтується на андрагогічних і дидактичних зако­номірностях навчання дорослих, сучасних положеннях теорій мовленнєвої діяльності, мовленнєвих актів, дискурсу та функціональної лінгвістики і реалізується через такі принципи, як комунікативна доцільність та ситуативність, диференціація вікових особливостей та соціального статусу, взаємозв’язок вербального й невербального спілкування в процесі професійно-мовленнєвої комунікації, системність і тематичність, розвиток освітніх потреб та принцип усвідомленого навчання.

Доведено доцільність триетапного формування готовності дер­жавних службовців до професійно-мовленнєвої комунікації: перший етап – інформаційно-лексичний (метою якого є формування знань щодо загальних основ професійно-мовленнєвої комунікації та розширення лексики професійної мови); другий – діяльнісно-комунікативний (основна мета якого – оволодіння функціонально-значущими для державних службовців уміннями та навичками відповідно до професійних вимог); третій – експресивно-креативний (передбачає набуття практичних навичок щодо вирішення проблемних питань у сфері професійної діяльності та формування власного професійно-мовленнєвого іміджу державних службовців), що було підтверджено результатами порів­няльного аналізу.

Рівні сформованості готовності державних службовців (експери­ментальної групи) до професійно-мовленнєвої комунікації після навчання свідчать, що основним показником, який більше уособлює таку готовність, є дискурсивна компетентність. Ця компетентність формується за рахунок професійно-мовної гомогенності, комунікативної та діалогової, а також семантичної та регулятивно-емоційної компетентностей. Порівняльний аналіз результатів експерименту свідчить, що найбільші зрушення в бік високого та достатнього рівнів сформованості відбуваються у таких складових, як комунікативна та семантична компетентність. Рівні сформованості діалогової та регулятивно-емоційної компетентностей не мають тенденції до такого стрімкого зростання. За завданнями комунікативна та діалогова компетентності доповнюють одна одну і мають близьку природу, тому при кореляційному аналізі їх можна об’єднати в один спільний чинник. З аналогічних міркувань до одного чинника віднесено і семантичну та регулятивно-емоційну компетентності.

Отже, визначена стратегія модернізації технологій навчання професійно-мовленнєвій комунікації державних службовців сприятиме підвищенню рівня їх готовності до професійно-комунікативної діяльності у сфері державного управління.