|
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
ДНІПРЕНКО Наталія Костянтинівна
УДК: 35:328.18:659.3
ЗМІНА ПАРАДИГМИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ ІНФОРМАЦІЙНОЮ СФЕРОЮ: КОМУНІКАТИВНИЙ АСПЕКТ
25.00.01 – теорія та історія державного управління
А В Т О Р Е Ф Е Р А Т
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата наук з державного управління
ДНІПРОПЕТРОВСЬК – 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.
Науковий керівник – доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України КНЯЗЄВ Володимир Миколайович, Національна академія державного управління при Президентові України, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри філософії і методології державного управління.
Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, професор Чукут Світлана Анатоліївна,
Національна академія державного управління
при Президентові України, професор
кафедри інформаційної політики;
кандидат філософських наук
Бекешкіна Ірина Еріківна,
Інститут соціології Національної академії наук України, старший науковий співробітник.
Провідна установа - Національний інститут стратегічних досліджень, відділ гуманітарної політики,
м. Київ.
Захист відбудеться 4 січня 2006 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.866.01 у Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 49044, м. Дніпропетровськ, вул. Гоголя, 29, к. 104.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (49044, м. Дніпропетровськ, вул. Гоголя, 29).
Автореферат розісланий 3 грудня 2005 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Н.Т. Гончарук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Успішне використання інформаційних та комунікативних технологій в усіх сферах буття суспільства стало реальністю. Інформація поступово перетворюється не лише на товар, але й стає головним засобом суспільного виробництва. Від спроможності держави запропонувати ефективну державну політику в інформаційній сфері, прозорий та відкритий механізм державного управління, залучити громадян до прийняття соціально важливих рішень, сприяти становленню ефективних суспільних комунікацій та демократичних стандартів у наданні інформаційних послуг залежить розвиток країни в майбутньому. Крім того сучасний стан розвитку інформаційних мереж не залишає жодній країні шансу на ізольованість, а це вимагає володіння навиками та стандартами для організації ефективних комунікацій.
Вітчизняна наука державного управління є відносно молодою і не всі її напрямки мають однаковий ступінь розробленості. Так, та її частина, що пов’язана з аналізом фундаментальних засад функціонування інформаційної сфери, перспектив її розвитку відповідно до світових демократичних стандартів, залишається недостатньо висвітленою. Ця проблема стає ще гострішою, якщо врахувати суперечності між нестримною динамікою розвитку інформаційно-технологічної галузі та часом, який потрібний для наукового осмислення, прогнозування, підготовки відповідних теоретико-практичних рекомендацій та вироблення державної інформаційної політики.
Дане дослідження спирається на теоретичні розробки щодо проблем ефективності та якості державного управління суспільно-політичними та соціально-економічними процесами провідних українських вчених В.Б.Авер’янова, В.Д.Бакуменка, С.О.Білої, М.В.Жука, С.І.Здіорука, В.М.Кня-зєва, О.Ю.Лебединської, В.М.Литвина, В.І.Лугового, С.В.Майбороди, А.В.Мерзляк, Т.В.Мотренка, І.Ф.Надольного, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболен-ського, Б.О.Парахонського, Я.Ф.Радиша, В.А.Ребкала, А.В.Решетніченка, І.В.Розпутенка, В.Є.Романова, С.М.Серьогіна, В.В.Токовенко, Ю.П.Шарова та ін.; зарубіжних науковців Г.В.Атаманчука, В.А.Козбаненка та багатьох ін.
Теоретичним підґрунтям дослідження були роботи представників сучасної комунікативної філософії К.Апеля, Ю.Габермаса, Д.Бьолера, К.Яс-перса, В.Кульмана, Мак-Люєна, П.Ульріха, В.Гьосле; філософів-футурологів, дослідників питань інформаційного суспільства Д.Белла, Е.Тоффлера та ін.; дослідників використання інформації в управлінні Н.Вінера, А.Моля, та ін.; теоретика “відкритого суспільства” К.Поппера; дослідника PR-комунікацій Сема Блека, соціального психолога В.Райха та ін. Серед українських дослідників комунікативної філософії, на чиї здобутки спирається дослідження, варто відмітити Л.Ситниченко та О.Єрмоленка.
У роботах українських дослідників інформаційної сфери О.М.Гриценко, В.Г.Горпенка, В.Д.Демченка, Л.А.Доценка, В.М.Дрешпака, В.Б.Кісіна, О.В.Литвиненка, В.Я.Міронченка, А.З.Москаленка, В.В.Різуна, Є.В.Ромата, Г.Г.Почепцова, С.І.Степаненко, І.С.Чижа, В.Л.Чубасова, С.А.Чу-кут та інших вивчаються різноманітні аспекти функціонування інформації у суспільстві, формування інформаційної політики, особливості розвитку вітчизняного медіа-простору як в Україні, так і в зарубіжних країнах, організації підготовки кадрів для ЗМІ, творчі підходи до роботи з інформацією. Зазначені вище вчені зробили вагомий внесок у розуміння теоретичних та практичних аспектів державного управління інформаційною сферою, проте поза їх увагою залишилася проблема вироблення нових теоретико-методологічних засад до формування та реалізації політики в означеній сфері.
Нові завдання, які постають перед державним управлінням щодо організації діалогу влади і суспільства, підвищення якості державної політики з урахуванням думки громадськості, забезпечення конституційного права громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами, інституалізації суспільних комунікацій, запровадження суспільного мовлення та світових демократичних стандартів до подання інформації, сприяння процесам самоорганізації в журналістських колах, забезпечення рівних умов для існування різних форм власності в українських ЗМІ, унеможливлення монополізму на інформаційні джерела та інші потребують науково обґрунтованого підходу до вироблення державної політики в інформаційній сфері. В нашому досліджені основну увагу буде приділено науковому аналізу функціонування інформації та комунікації в державному управлінні як на узагальнено теоретичному, так і практичному рівнях.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є самостійною завершеною науковою роботою здобувача і пов’язане з виконанням комплексного наукового проекту “Теоретико-методологічні засади інформаційної політики в сучасних умовах державотворення” (РК 01024002540), що його розробляють науковці кафедри інформаційної політики Національної академії державного управління при Президентові України (НАДУ). Дисертація також виконана як частина загального плану науково-дослідної роботи кафедри філософії і методології державного управління НАДУ, де запроваджено наукові розробки ґрунтовних стратегічних підходів до аналізу та формування державної політики в різних сферах.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є науково-теоретичне обґрунтування необхідності зміни парадигми в державному управлінні інформаційною сферою з інформаційної на комунікативну, а також розробка на цій основі нових підходів до формування та реалізації державної політики в означеній сфері.
Для досягнення поставленої мети та доведення достовірності гіпотези дослідження дисертант ставив перед собою такі завдання:
- здійснити системний аналіз наукової літератури з державного управління та комунікативної філософії, законодавчої та нормативної бази, вивчити іноземний досвід щодо питань державного регулювання в інформаційній сфері та організації комунікацій між владою і суспільством;
- визначити нову базову парадигму державного управління в інформаційній сфері та довести необхідність змінити інформаційну політику на комунікативну;
- виявити: основний критерій, що має бути покладено в основу аналізу існуючих моделей обміну інформацією у суспільстві; тенденції, що характеризують сучасні процеси в інформаційній сфері; етимологічні відмінності між поняттями, зокрема: інформаційний - інформативний, комунікаційний - комунікативний, засоби масової інформації - засоби масової комунікації (далі - ЗМК) - масмедіа, інформаційний простір - інформаційна сфера та інші, безпосередньо застосувавши їх до державного управління;
- дослідити: особливості функціонування інформації та комунікації у суспільстві, технології державного управління щодо організації обміну інформацією та характерні тенденції в цій сфері; існуючі моделі підрозділів у системі органів державної влади, що відповідають за комунікації та інформування; специфічні поняття та категоріальний апарат, якими користуються фахівці у сфері комунікативних відносин між органами державної влади, громадськістю та засобами масової інформації;
- надати практичні рекомендації органам державної влади, спираючись на нову комунікативну парадигму, щодо інноваційних підходів в державній політиці задля підвищення ефективності державного управління інформаційною сферою.
Об`єкт дослідження – державне управління інформаційною сферою українського суспільства.
Предмет дослідження – зміна парадигми в державному управлінні інформаційною сферою.
Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що зміна парадигми в управлінні інформаційною сферою з інформаційної на комунікативну дозволить значно підвищити якість та ефективність суспільних комунікацій, в тому числі між владою та суспільством.
Методи дослідження. Дослідження проводилося з використанням методів системного, структурного та функціонального аналізу, зокрема у тій його частині, де йдеться про сутність системи як динамічної структури, зв`язків та відносин.
Спеціальним методом дослідження був лінгвістичний аналіз, особливо в частині визначення змісту понять, що вживаються у різних сферах. Завдання дослідити, порівняти та адаптувати терміни, що розроблені іншими науками до термінології державного управління, вимагало від автора застосування методу порівняльного аналізу.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у розв’язанні теоретико-методологічних завдань державного управління щодо зміни парадигми з інформаційної, яку нині покладено в основу управління інформаційною сферою, на комунікативну та розробці на цій основі адміністративних засад інституалізації комунікативних процесів у суспільстві.
При розв’язанні поставлених завдань в дисертації:
уперше:
- визначено: базову, фундаментально нову парадигму в управлінні інформаційною сферою - інституалізація суспільних комунікацій є умовою розвитку демократичних процесів та становлення інформаційного та громадянського суспільства; основний критерій, що визначає інформаційну та комунікативну моделі інформ-обміну, - це тип відносин: суб’єктно-об’єктний, монологічний, з одностороннім зв’язком характеризує інформаційну модель, а суб’єктно-суб’єктний, діалогічний, із зворотним зв’язком - комунікацію; етимологічні відмінності між поняттями інформаційний - інформативний, комунікаційний - комунікативний, засоби масової інформації - засоби масової комунікації - масмедіа, безпосередньо застосувавши їх до державного управління; характерні тенденції розвитку інформаційної сфери - поступове перетворення ЗМІ у ЗМК та інституалізація комунікацій між владою та громадськістю;
- обґрунтовано необхідність проведення державної комунікативної політики в Україні як запоруки розвитку демократії та становлення громадянського суспільства;
удосконалено:
- визначення базових понять та уточнено категоріальний апарат, яким користуються фахівці в інформаційній сфері;
- підходи до збереження та розвитку державного інформаційного ресурсу в контексті запровадження комунікативної моделі (суспільного) мовлення;
дістали подальшого розвитку:
- форми, методи, принципи та механізми організації взаємодії між органами державної влади, громадськістю та ЗМІ (ЗМК) через налагодження роботи відповідних підрозділів з чітко визначеними комунікативними функціями;
- шляхи інституалізації суспільних комунікацій;
- підходи щодо запровадження концептуальних засад формування та реалізації державної політики в інформаційні сфері.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки, зроблені дисертантом, використані в нормотворчій діяльності по удосконаленню механізму правового регулювання інформаційною сферою та налагодженню взаємодії органів державної влади і громадськості, зокрема пропозиції щодо інституалізації діалогу з громадськістю, форм та методів роботи відповідних структурних підрозділів використані при розробці методичного посібника “Консультації з громадськістю. Напрями, технології, досвід (методичний посібник)” для управлінь (відділів) з питань взаємодії із засобами масової інформації та зв`язків з громадськістю центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Наукові розробки дослідження були покладені в основу таких нормативно-правових документів: Указу Президента України від 31 липня 2004 р. № 854 “Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” та постанови Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378 “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”, якою затверджено Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2004 р. №759-р. „Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв’язків з громадськістю та взаємодії із засобами масової інформації”, яким передбачено конкретні заходи щодо організації діалогу влади і громадськості, відкритості органів виконавчої влади та підвищення рівня громадської і політичної освіти населення (довідка про впровадження від 26.04.2005 р. №51/19).
Постанова Кабінету Міністрів України та Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики центральними та місцевими органами виконавчої влади тричі були винесені на всеукраїнське громадське обговорення, чим було започатковано інститут системного поетапного громадського обговорення нормативних актів виконавчої влади від проекту-концепції до кінцевого остаточного громадського його затвердження.
Автор дослідження розробив курс „Тренінг для перших керівників центральних органів виконавчої влади щодо майстерності публічного виступу” відповідно до доручення Прем’єр-міністра України від 14.04.2004 р. №15932/3/1-04 та програми багатьох семінарів, круглих столів із зазначеної тематики, в роботі яких брав участь безпосередньо. Під його керівництвом Укртелерадіопресінститутом було проведено дев’ять досліджень з питань, що розглядаються у дисертаційній роботі (довідка про впровадження від 12.04.2005 р. №71).
У навчальному процесі, під час обговорення з державними службовцями різного рівня, журналістами та іншими працівниками інформаційної сфери гіпотези дослідження, незважаючи на дискусійність деяких позицій, автор пересвідчився у переконливості аргументів та достовірності висунутих підходів.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена і виконана на кафедрі філософії та методології державного управління НАДУ.
Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені й обговорені на 10 наукових, науково-практичних та міжнародних конференціях, найважливішими з них були: ”Підвищення ефективності державного управління. Стан, перспективи та світовий досвід” (Київ, березень, 2000 р.),
- „Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, травень, 2001 р.), “Дискурс у комунікаційних системах” (Київ, березень, 2005 р.); 16 засіданнях круглих столів, у тому числі: „ЗМІ Центральної та Східної Європи. Прозора політика” (Київ, липень, 2000 р.), „Консультації із зацікавленими сторонами в процесі вироблення політики” (Київ, квітень, 2005), „Формування та реалізація державної політики за участю громадян” (Київ, жовтень, 2005 р.); 8 семінарах, серед них: „ЗМІ та адміністративна реформа” (Київ, березень, 2000 р.), „Влада і громадськість - ефективний діалог” (Конча-Заспа, жовтень, 2003), „Нормотворча діяльність: аналіз практики і нові підходи” (Київ, листопад, 2005 р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано
9 наукових праць, з них 5 наукових статей у фахових виданнях, 2 навчально-методичних посібники, 1 публікація – тези науково-практичної конференції. Загальний обсяг публікацій за темою 4 друкованих аркуші.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дисертації становить 218 сторінок, з них основного тексту – 166 та
35 сторінок додатків. Дисертація містить 1 таблицю та 12 рисунків, додатки містять 31 таблицю. Список використаних джерел включає
202 найменування (на 17 сторінках), з яких 15 зарубіжних.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів та особистий внесок здобувача. Розкрито суспільну вагу та значущість результатів дослідження в контексті розвитку демократії в Україні.
У першому розділі - „Теоретико-методологічні засади державного управління інформаційною сферою суспільства” - проведено аналіз наукових джерел, законодавчої бази та досліджено особливості процесу обміну інформацією у суспільстві в контексті завдань державної політики в Україні.
Аналізуючи літературу за темою дослідження, а також процеси, що відбуваються в зазначеній сфері, автор констатує недостатній рівень розробки базових принципів, що покладені в основу інформаційної політики, яка нині реалізується в Україні. Водночас автор використовує науковий інструментарій та методологію підходів до аналізу політики, що розроблено в теорії державного управління Г.В.Атаманчуком, В.М.Князєвим, В.І.Луговим, Б.О.Кравченком, Н.Р.Нижник, О.А.Машковим та ін. Дослідивши категоріальний апарат, що використовується українськими та зарубіжними дослідниками, автор виявив потребу у чіткому визначенні таких понять як: комунікація, комунікаційний - комунікативний, інформаційний - інформативний, інформаційний простір та інформаційна сфера та інші в контексті застосування їх до державного управління.
Розглянуто специфічні ознаки інформації, які є суттєвими для державного управління, проте недостатньо розроблені у науковій літературі. Зазначається, що важливою особливістю інформації є її актуальність, яка пов’язана з відображенням та обміном. Головною специфічною ознакою соціальної інформації є її унаочнення. Сам спосіб передачі інформації впливає на неї та модифікує. Особливої ваги ці процеси набувають із технічним розвитком та зростанням можливостей медіа, а також використання її в державному управлінні. Вимоги до операцій з інформацією постійно зростають, розробляються та встановлюються нові стандарти щодо якості та форм передачі.
У розділі виявляється специфіка та етимологічна відмінність у змісті понять, що є ключовими для інформаційної сфери. Так, доведено, що поняття „інформаційний” відображає зв’язок того, що означається з інформацією, її перенесенням, збереженням, обробкою тощо, наприклад - інформаційна мережа, інформаційна агенція, інформаційний потік, причому якість інформації тут не є суттєвою. Інформаційний потік може бути й ентропійним, або низько інформативним, шумовим. Натомість поняття „інформативний” вказує на якість інформації, її структурованість, високу неентропійність. Шумом називається явище, коли інформація не доходить до адресата, інформативність дорівнена нулю чи близька до нього.
Проаналізовано основні підходи до визначення поняття комунікація, розглянуто понад 40 визначень, наданих в різноманітних словниках та дослідженнях та зроблено висновок, що найбільш точним і ґрунтовним є визначення: "комунікація - досягнення соціальної спільності при збереженні індивідуальності кожного її елементу".
Для проведення чіткої різниці між інформаційною та комунікативною моделями інформаційного обміну автором визначається основний критерій - це тип відносин: суб’єктно-об’єктний, монологічний з одностороннім зв’язком характеризує інформаційну модель, а суб’єктно-суб’єктний, діалогічний, із зворотним зв’язком, визначає комунікацію.
Рис.1. Інформаційна та комунікативна модель інформ-обміну.
Базуючись на досягненнях комунікативної філософії, а саме розробляючи ідеї канадського дослідника Мак-Люєна аналізуючи процеси взаємодії у суспільстві, автор робить висновок, що саме модель інформ- обміну інформаційна або комунікативна та характер суспільних зв’язків визначають тип суспільства: тоталітарне (інформаційна модель, односторонній потік інформації - пропаганда, не потребує зворотнього зв’язку) або демократичне (комунікація, рівні горизонтальні зв`язки, зворотний зв’язок).
Таблиця 1.
Типи суспільств відповідно до способу взаємовідносин
Виходячи з цього, автор робить висновок, що стратегічним завданням держави є інституалізація суспільних комунікацій, і доводить необхідність змінити філософську парадигму, що покладена в основу державного управління інформаційною сферою, на комунікативну. Замість інформаційної політики пропонується запровадити комунікативну, яка передбачає заміну суб’єктно-об’єктних відносин на суб’єктно-суб’єктні двосторонні зв’язки. Влада та інститути громадянського суспільства мають стати рівними партнерами в комунікації.
Для ефективного аналізу процесів функціонування інформації у суспільстві, автором окреслено структуру українського інформаційного простору. Визначено суб’єкти інформаційного простору: держава (державна влада, державні інформаційні ресурси), приватний сектор (суб’єкти підприємництва, ЗМІ недержавної форми власності), громадськість (громадяни, що об’єднані за інтересами, соціальні групи, інші інститути громадянського суспільства), зазначається, що в інформаційному просторі України присутні національні та міжнародні суб’єкти.
Інформаційні ресурси автором поділено на оперативні - ті, що виробляють, збирають, розповсюджують інформацію (друкована преса, теле та радіоорганізації, інформаційні та рекламні агентства, інтернет-ресурси, аудіовізуальна продукція, книжкова галузь та ін.) та архівні - ті, що зберігають її на різних носіях (музейні, бібліотечні ресурси, кінотеки, електронні бази даних тощо). Оперативні інформаційні ресурси з часом трансформуються в архівні. Збереження та розвиток державного інформаційного ресурсу є стратегічним завданням держави.
Рис. 2. Архівні інформаційні ресурси та компетенція органів виконавчої влади.
Аналізуючи сучасний стан розвитку інформаційної сфери, автор констатує, що відповідальність за реалізацію державної політики в цій сфері розосереджена серед досить великої кількості державних органів, що заважає ефективному управлінню нею. Дослідивши розподіл компетенції органів влади щодо збереження інформаційного ресурсу та управління ним, автор робить висновок, що система державного управління інформаційною сферою потребує суттєвого реформування.
Автором зазначається, що вербальний спосіб передачі інформації - мова є одним з найважливіших каналів обміну інформацією, в тому числі управлінської. Особливості її функціонування в суспільстві, її значення, роль і завдання для державного управління мають бути визначені у державній мовній політиці, яка потребує особливої уваги держави. Проте незважаючи на суспільну вагу цього питання, засади державної мовної політики в Україні не визначено (мовні питання до сьогодні регулює закон, прийнятий за радянських часів).
У розділі зазначається, що однією з проблем державного управління в інформаційній сфері є відсутність дієздатних механізмів участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики, а також влади у розбудові громадянського суспільства, побудові відповідальних комунікацій між владою і суспільством. На думку автора, саме органи державної влади мають впроваджувати демократичні принципи відповідальної комунікації (через формування відповідних структур діалогічної орієнтації) в масштабі усієї спільноти, що сприятиме розбудові громадянського суспільства в Україні. В розділі доводиться необхідність зміни фундаментальних засад державної політики в інформаційній сфері, переходу до формування та реалізації комунікативної політики в Україні, що має базуватися на комунікативній парадигмі замість інформаційної.
У другому розділі - "Теоретико-праксеологічні засади комунікативної політики" - розглядаються основні проблеми, пов’язані з державним управлінням у сфері організації та інституалізації суспільних комунікацій. Проведено аналіз застосування термінів, що є похідними від комунікації - комунікаційний, комунікативний, визначено їх етимологічні відмінності та доведено, що у застосуванні до державної політики коректним є вживання терміну комунікативна, через визначення в першу чергу якості комунікації, її активності, ефективності, результативності (комунікативна етика, комунікативна культура, комунікативна складова державного управління, а не комунікаційна).
У розділі розглянуто специфічні особливості функціонування інформації в ЗМІ та ЗМК доведено, що поняття засоби масової комунікації є ширшим ніж засоби масової інформації. Відсутність різноманітності, односторонній підхід, що характеризує ЗМІ, пов’язаний зі ставленням до споживача інформації як до об’єкта впливу, звідси випливають такі монологічні інформаційні технології як пропаганда, маніпулювання. В тоталітарних країнах влада будує односторонні вертикальні зв’язки, через які здійснює ідеологічне маніпулювання та пропаганду.
Рис. 3. Модель роботи засобів масової інформації в тоталітарних суспільствах.
При такому підході інформація позбавляється головної своєї якості - інформативності. Створюється небезпечна ситуація, коли під впливом засобів масової інформації може відбуватися маніпулювання громадською думкою, оскільки не враховуються потреби суспільства, не здійснюється зворотний зв’язок з громадськістю. Принципово інша модель взаємовідносин складається в комунікації, ЗМК відіграють роль посередника, що є дослівним перекладом масмедіа. Саме масмедіа виступають гарантом демократичних процесів в розвинутих країнах.
Рис. 4. Модель роботи засобів масової комунікації в демократичних суспільствах.
У розділі обґрунтовується необхідність встановлення двосторонніх зв’язків між владою та суспільством через посередництво ЗМІ та пропонуються конкретні форми такого діалогу. Для підвищення прозорості та ефективності роботи органів влади необхідно забезпечити залучення ЗМІ до процесу громадського моніторингу за їх діяльністю (через запровадження „гарячих ліній для преси”, прес-рейдів, днів „відкритих дверей”, спеціальних рубрик та ін.), з боку влади пропонується організувати та здійснювати системний моніторинг оцінок, зауважень і пропозицій громадськості в ЗМІ щодо діяльності державних органів, розробити та забезпечити механізм врахування і реагування на думку громадськості.
У розділі констатується, що сучасний стан взаємодії влади, громадськості і ЗМІ в Україні характеризується запровадженням таких нових форм як створенням громадських рад при органах виконавчої влади, проведенням громадських та Президентських слухань, запровадженням громадської експертизи та ін., а також значною соціальною активністю та потребою в становленні безпосередніх комунікацій (про це свідчать події листопада 2004 р.). Зазначене дає підстави стверджувати, що в Україні розпочався процес становлення суспільних комунікацій. Змінюється роль і функції засобів масової інформації у суспільстві, про що свідчить поява нових комунікативних технологій, які використовують сучасні медіа (опитування, прямі включення, дзвінки в прямому ефірі, тощо.), поступове встановлення демократичних стандартів у поданні інформації, утворення громадських об’єднань у медійному середовищі. Доведено, що в процесі розбудови демократії та становлення громадянського суспільства в Україні функції ЗМІ поступово будуть змінюватися, набуваючи ознак ЗМК. У загальних рисах простежено еволюцію, умови та причини таких змін, розглянуто роль засобів масової комунікації як посередника, гаранта демократичних перетворень, а також визначено завдання державної влади щодо сприяння зазначеним процесам, виходячи з суспільного їх значення. Після аналізу основних функцій ЗМІ та ЗМК у суспільстві автор визначає, що одне з стратегічних завдань комунікативної політики в Україні є забезпечення переходу ЗМІ у ЗМК та доводить, що від ефективності цього процесу залежить розвиток демократії у суспільстві, спроможність, життєздатність та становлення громадянського суспільства, ефективність та якість державної політики.
За результатами аналізу сучасних тенденцій у суспільстві встановлено, що під впливом ЗМІ та ЗМК відбувається трансформація культурної та мовної моделей. Інформаційні технології, що використовуються суспільством відіграють вирішальну роль, звідси виходить, що заміна способу інформаційного обміну перетворює й тип культури. Автор аналізує вплив ЗМІ та ЗМК на формування “гуманітарної” та “мозаїкової” культур як двох типів, що не збігаються, принципово не схожих систем опанування знаннями та цінностями.
Провівши теоретико-методологічний аналіз та довівши доцільність інституалізації суспільних комунікацій, автор обґрунтовує необхідність формування та реалізації державної комунікативної політики в Україні. А також вважає за необхідне визначитися щодо уповноваженого органу виконавчої влади, що має відповідати за комунікативну політику в державі з основними функціями, які досі не були покладені на жоден з центральних органів виконавчої влади. Надано практичні рекомендації щодо органу державної влади, який має відповідати за інституалізацію комунікацій у суспільстві. На думку автора, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, який „є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної мовної політики”, має забезпечувати формування та реалізацію державної комунікативної політики в Україні.
У розділі подано аналіз технологій обміну інформацією в структурі державного управління, ключових понять, що використовуються для налагодження комунікацій із суспільством. Визначені поняття: PR - public relations - англ., українською означає зв’язки з громадськістю, є сучасною комунікативною технологією, яка стає умовою якісного розвитку як організації, так і суспільства в цілому; громадськість - це суб’єкт суспільної комунікації, що представлений інституалізованими соціальними групами, громадськими інститутами або організаціями; реклама - технологія, що має чітко прагматичну мету - примусити споживача до здійснення запланованих нею дій, тобто витрачання грошей за певний тип товару або послуг; а також і інші поняття, в тому числі соціальна та політична реклама, пропаганда.
Проаналізовано структуру, функції, форми та методи роботи підрозділів органів державної влади, які відповідають за здійснення комунікацій та інформування громадськості, використовують у своїй роботі як комунікативні, так і інформаційні технології.
Комунікативний підрозділ
Центральні орг
|
