Библиотечный каталог авторефератов Украины

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ШАМРАЙ Василь Олександрович

                                                               УДК 355:34 (477)

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИМИ

ФОРМУВАННЯМИ ВОЄННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ:

СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

25.00.03 – організація і управління в державних установах

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі державного управління і менеджменту Української Академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант:        — доктор юридичних наук, професор Нижник Ніна Романівна,

Українська         Академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри державного управління і менеджменту.

Офіційні опоненти:        — доктор юридичних наук, професор Калюжний Ростислав Андрійович, Київський інститут внутрішніх справ, начальник кафедри державно-правових дисциплін;

                                       — доктор військових наук, професор , заслужений діяч науки і техніки України Руснак Іван Степанович, Генеральний штаб Збройних Сил України, заступник начальника Генерального штабу з науки — начальник воєнно-наукового управління;

                                       — доктор юридичних наук, доцент Шкарупа Віктор Костянтинович, Академія митної служби України, начальник кафедри митного і адміністративного права, м. Дніпропетровськ.

Провідна установа:        — Академія муніципального управління Міністерства освіти України, кафедра менеджменту, м. Київ.

Захист відбудеться "___"_________1999 р. о ___ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, м.Київ, вул. Е.Потьє, 20.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України за адресою: 252057, м. Київ, вул. Е. Потьє, 20.

Автореферат розісланий "___"_________1999 р.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради           Г.О. Опанасюк

Загальна характеристика роботи

Вступ. На етапі становлен­ня в Україні демократичного суспільства виникають нові проблеми розвитку держа­ви, що набувають особливої актуальності у зв’язку з переходом від тоталітар­них до правових відносин, формуванням реального народовладдя й ринкового госпо­дарства.

Стійкість держави, цілісність її території і недоторканість кордонів, стабільність і дієздат­ність влади служать індикаторами життєдіяльності суспільства. Найважливі­шим засобом започаткування демократичного суспільства є всебічне використання державною владою її інструменту – владних структур та інституцій, що призначені для забезпечення найкращих умов для розвитку особи, суспільства й самої держави в рамках усього арсеналу наявних можливостей. До таких структур відносяться військові формування:  Служба безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія України, Міністерство оборони України, Прикордонні війська, війська цивільної оборони тощо.

Як свідчить історія розвитку держави, за адміністративно-командної системи захист її інтересів здійснювався раніше виключно адміністративними засобами, організація та реалізація яких було функцією директивних органів держави. У першу чергу це стосувалося військових формувань, у тому числі правоохоронних органів. Такий стан існував до недавнього часу, поки проблеми захисту національних інтересів та безпеки не вийшли на рівень основних питань молодої держави.

Отримання Україною незалежності, реформи внутріполітичного державного устрою, зміна пріоритетів у її внутрішній та зовнішній політиці, геополітичні та геостратегічні зміни в світі стали вимагати переоцінки підходів до власної безпеки.

Становлення України як незалежної, суверенної, демократичної держави диктує зміну основної функції держави – загальної стратегії безпеки. Вона передбачає: забезпечення передбачуваності, здатності приймати завчасні превентивні заходи щодо попередження та нейтралізації загроз; прогнозування та реагування на погрози має бути адекватним їх характеру та масштабам; раціональне й ефективне використання всіх сил і засо­бів для вирішення завдань безпеки, що має стати одним із головних сегментів державного управління.

Характер процесів, що відбуваються в суспільстві, потребує не тіль­ки реформування традиційних схем державних органів, що забезпечують безпеку держави, а й радикальних змін пріоритетів змісту дій, перегля­ду їх структури, функції, а також процесуальних аспектів.

Актуальність теми визначається важливістю того, що в нових умовах сутністю безпеки більшою мірою став захист людини й суспільства, а не держави та її інститутів. Поняття "національна безпека України" стало багато в чому еквівалентним поняттю "соціальна безпека нації". Людський вимір, як принцип відображає якісно новий підхід до проведення політики безпеки, нову роль особи, громадя­ни­на як суб’єкта й об’єкта національної безпеки та військових формувань, що її забезпечують. Це визнання того, що від індивідума вирішальною мірою залежить забезпечення безпеки всіх, що особиста безпека визначає безпеку суспільства й держави. Проте, підходи до прав людини, громадянина ще не повною мірою використовуються практикою. Тому розв’язання проблем індивідуальної безпеки, особливо щодо нестатутних відносин, деліктної поведінки військовослужбовців, які часто виникають у військових формуваннях, суттєво впливають на стан  національної безпеки нашого суспільства в цілому.

Національна безпека – складна соціально-політична, державно-управлінська система, суть якої може здатися зрозумілою на інтуїтивному рівні. Але, з погляду на широке використання цього поняття, його сутність і зміст у науковому плані ще мало досліджені, а з точки зору державного управління військовими формуваннями, що забезпечують національну безпеку України, на такому рівні не вивчалася.

В Україні не розроблено цілісної теорії забезпечення безпеки України в різних сферах її життєдіяльності. Відсутня єдність у визначенні понять безпеки, її видів, критеріїв, характеристик можливих загроз, принципів побудови ефективного механіму забезпечення безпеки та не створено  дієвих механізмів щодо організації управління у військових формуваннях Воєнної організації України.

Назріла нагальна  необхідність аналізу управління станом і розвитком військових формувань Воєнної організації як цілісного інституту державного управління в Україні, організаційно-правового регулювання забезпечення та функціонування державного апарату, впровадження принципу верховенства права у всі сфери діяльності військових формувань як особливої складової держави в контексті завдань, поставлених Конституцією України з розбудови демократичного суспільства, концептуальних положень державно-правової та адміністративної реформ. Дослідження визначається теорією і практи­кою, нагальними потребами створення системи військових формувань Воєнної організації України, визначення правового статусу цих формувань та вдосконалення правового регулюван­ня їх діяльності з урахуванням неналежного рівня національної свідомості та патріотизму.

Важливість проведення досліджень у зазначеному напрямі зумовле­на  необхідністю додаткового вироблення механізмів забезпечення режиму законності в діяльності військових формувань України, розробки більш чітких моделей нормативно-правового регулюван­ня поведінки військовослужбовців строкової служби.

Доцільність дослідження та запропоновані нами пропозиції визначають нагальну потребу реформування та удосконалення системи управління військовими формуваннями Воєнної організації України в період здійснення в Україні адміністративної реформи.

З цих позицій питання дослідження стану та тенденцій розвитку військових формувань України в сучасних умовах заслуговують на особливу увагу та потребують широкомасштаб­ної поглибленої наукової розробки.

Ступінь дослідженності теми. Проблеми державного управління військовими формуван­нями в Україні комплексно ще не  досліджувались. Окремі питання його вдосконалення розглядались ученими в загальному плані розвитку держави.

На основі вивчення праць вчених-юристів, політологів, економіс­тів, соціологів, філософів, що стосувались окремих проблем державного управління військови­ми формуваннями із забезпечення національної безпеки України, узагальнені результати цієї  практики.

Проведенню в дисертації аналізу й отриманню висновків сприяли праці вчених, які досліджували проблеми теорії державного управління й права, адміністративного права й процесу: Авер'янова В.Б.,  Бандурки О.М., Біласа І.Г., Венгерова А.Б., Голосніченка І.П., Додіна Є.В., Дубенко С.Д., Калюжного Р.А., Ківалова С.В., Козаченка І.П., Колодія А.М., Копєйчикова В.В., Кравець Є.Я., Кубка Є.Б., Медведчука В.В., Мироненко Н.М., Нижник Н.Р., Опришка В.Ф., Остапенка О.І., Панова М.І., Погорілка В.Ф., Римаренка Ю.І., Селіванова В.М., Скрипнюка О.В., Сбітнєва А.І., Сіренка В.Ф., Тимченка І.А.,Тихого В.П., Тодики Ю.М., Туманова Г.А., Цвєткова В.В., Шакуна В.І., Шаповала В.М., Шкарупи В.К., Юзькова Л.П. та інших вчених.

Крім того, слід зазначити, що дослідженню сучасних проблем державного управління національною безпекою та військовими формуваннями України присвятили свої наукові праці вчені: Бінько І.Ф., Гончаренко О.М., Горбулін В.П., Єро­­шенко М.А., Калинов­сь­кий Ю.Ю., Карманов М.М., Лавриненко Ю.Н., Ма­ка­ренко І.К., Почепцов Г.Г, Шлемко В.Т., Шлепаков А.Н.

У роботі використані наукові дослідження та практика світового досвіду державного управлін­ня і військових формувань країн СНД та Європейського Товариства, пра­ці Альохіна А.П., Атаманчука Г.В., Бахраха Д.Н., Бачило І.Л., Козлова Ю.М., Лазарев Б.М. та ін.

Характеризуючи ступінь дослідженості проблеми, слід також зазначити, що у її розробці використані роботи таких відомих вчених як Афонін Е.А., Калюжний Р.А., Князев В.М., Луговий В.І., Майборода В.К., Надольний І.Ф., Остапенко О.І., Ребкало В.А., Руснак І.С., Скуратівський В.А., Телелим В.М., Темко Г.Д., Тронь В.П., Шарий В.І., у працях яких розглядаються проблеми розвитку перехідного суспільства, зміни цінностей, розвитку освіти, виховання, що були використані автором при виконанні наукової роботи.

Проте ступінь дослідженості проблеми державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України залишається недостатнім, дослідження розрізнені, методологічно необ’єднані, відсутня єдина цілістна наукова теорія. Нині гостро відчувається потреба в комплексних дослідженнях державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України. Адже в ході здійснення адміністративної реформи необхідно досягти оптимального упорядкування діючих військових формувань Воєнної організації та здійснити їх реформування, застосував­ши нові підходи до змісту їх діяльності та розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася згідно з планами наукових досліджень Національної Академії внутрішніх справ України та науковими розробками Українського фінансово-економічного інституту Державної податкової адміністрації України (затверджена рішенням Вченої ради від 29 жовтня 1996 року, протокол № 11). Результати наукового дослідження використано у здійсненні заходів щодо комплексного наукового проекту Української Академії держав­ного управління при Президентові України "Державне управління та місцеве самоврядування" за темою: "Виконавча влада: організаційно-правові аспекти формування і функціонування" (1999 р.).

Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обгрунтуванні основних закономірностей і шляхів розвитку державного управління військовими формуваннями та створення концептуальних засад його вдосконалення. 

Для досягнення мети були визначені завдання дослідження:

- проаналізувати основні засади національної безпеки України та їх відповідність міжнародним вимогам;

- охарактеризувати принципи державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України;

- уточнити зміст основних понять об"єкта дослідження: "Воєнна організація України", "національна безпека України", "національні інтереси України";

- розкрити систему забезпечення національної безпеки в Україні, спрогнозувати її розвиток;

- розробити цілісну концепцію державного управління військовими формуваннями і модель поведінки військовослужбовців, що реалізують функцію безпеки України;

- визначити суть, зміст і шляхи вдосконалення військових формувань Воєнної організації України;

- визначити статус військових формувань, розглянути найбільш важ­ли­ві питання їх розвитку з точки зору того, як вони повинні віддзеркалитись у законодавстві;

- провести комплексне дослідження стану безпеки громадян у військових формуваннях як суб’єкта й об’єкта цих формувань, організаційно-правових форм управління національною безпекою України;

- узагальнити проблеми, що призводять до  конфліктів у військових формуваннях внаслідок нестатутних відносин та запропонувати шляхи їх вирішення;

- дослідити теоретичну модель нормативно-правового регулювання статутної поведінки військовослужбовців;

- науково обгрунтувати пропозиції щодо практичного застосування форм та методів державного управління військовими формуваннями та запропонувати заходи  щодо зміни системи методів організаційно-правових форм і норма­тивно-правової бази функціонування військових формувань.

Об’єктом наукового аналізу дисертаційної роботи є процес державного управління військовими формуванями Воєнної організації України та його проблеми.

Гіпотеза дослідження. Запровадження нових форм і методів державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України, з урахуванням національних особливостей і сучасних вимог державотворення, стане гарантом забезпечення національної безпеки держави, особистої безпеки та безпеки особи, а також створить належні умови для реформування та удосконалення правового регулювання й розвитку Збройних Сил та інших військових формувань України.

Методи дослідження. Залежно від складності наукових завдань застосовувалась система загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, таких як теоретичний та статистичний аналіз, логіка, синтез, індукція, дедукція, систематизація офіційної документації, норматичних актів, літератури за темою дослідження, а також ряд інших наукових методів, зокрема історичний, соціологічний (анкетування, опитування, моделювання) метод спостереження, виявлення, добір, класифікація, систематизація, та узагальнення фактів з теми дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше:

- розроблена цілісна концепція державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України на порозі ХХI сторіччя з позицій предмета теорії управління та організації і управління в державних установах;

- уточнено зміст поняття "Воєнна організація України" — це організація держави яка включає в себе: Збройні Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію України, внутрішні війська, органи й підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування. Вона забезпечує оборону України, захист її національної безпеки, опрацювання основних її понять та класифікацій;

- досліджено концептуальні теоретичні положення, що складають певний напрям загально-теоретичних досліджень, збагачують теорію, організацію та управління в державних установах. Автором використані нові методологічні підходи у дослідженні: по-перше, забезпечення національної безпеки України військовими формуван­нями як цілісної системи, з виділенням її елементів, по-друге, реформуван­ня цієї системи;

- у новому аспекті формулюється поняття "національна без­пека України" та управління військовими формуваннями, що її забезпечу­ють. Воно представлено не якоюсь безструктурною абстракцією, а багатст­вом конкретного змісту, що відображає його складну внутрішню будову. Наукова новизна дисертації полягає в обгрунтуванні того, що захист національних інтересів України потребує утвердження невеликих за чисельністю, але мобільних військових формувань, ефективність яких залежить від конструктивної системи, розглянуто шляхи удосконалення прававого регулювання діяльності військових формувань;

- обгрунтовані організаційно-правові форми державного управління національ­ною безпекою в період становлення незалежної, правової, де­мокра­тич­ної України. Показано, що громадянин є як об’єктом, так і суб’єк­том військових формувань Воєнної організації України. Такий підхід до ана­лі­зу управління військовими формуваннями сприяє виявленню особли­вос­тей особистої безпеки й безпеки особи у військових формуваннях, правильному розумінню нестатутних відносин у військових формуваннях як різновиду конфліктів і шляхів їх вирішення, та дозволяє спрогнозувати деліктну поведінку військовослужбовців і її позитивний вплив на нестатутні відносини;

- науково розкриті загальні принципи, методи та прийоми правового регулювання суспільних відносин, учасником яких є військові формування та військовослужбовці, і може бути структурованим на певні елементи, основним серед яких автор вважає правовий статус військовослужбовця;

- запропоновано нормативно-правове регу­люван­ня поведінки військовослужбовців строкової служби для більш ефективного управління військовими формуван­нями;

- сформульовано новий науковий підхід та визначено сучасну модель нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовців строкової служби військових формувань. Модель поведінки військовослужбовців складається з розробки таких блоків: зовнішні фактори, що впливають на військову доктрину армії; формування життєвих планів та інтересів допризовника; внутріармійські фактори, на базі яких формується модель військовослужбовця, тобто його професійно-соціально-психологічний портрет; типізація військовослужбовців, профвідбір та професійно-соціально-психологічна корекція; саморегулювання за реальних умов служби.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони:

- відображають цілісне уявлення щодо закономірностей становлення, тенденцій розвитку та організаційно-правового регулювання військовими формуваннями Воєнної організації України;

- можуть стати основою для подальної розробки даної концепції як проблеми теорії державного управління та організації і управління в державних установах, методологічним підгрунтям для досліджень у системах державного управління;

- забезпечують підвищення наукового рівня державного управління військовими формуваннями в сучасній Україні, сприяють науково обгрунтованому підходу до розробки й реалізації цілісної концепції державного управління військовими формуваннями в Україні.

Сформульовані в дисертації висновки й пропозиції створюють певну теоретико-методологічну базу для нормотворчої діяльності суб’єктів Воєнної організації України, якими виступають різні військові  формування, створення нового законодавства та удосконалення чинного у сфері державного управління, науково-обгрунтованого правового забезпечення, створення й функціонування організаційно-правових форм управління національною безпекою, що здійснюють військові формування Воєнної організації України.

Результати дослідження використовуються в науковій діяльності, у навчальному процесі, при підготовці й підвищенні кваліфікації управлінських кадрів, розробці методичних посібників, програм та підручників. Окремі концептуальні положення дисертації, а також практичні рекомендації в сфері державного управління військовими формуваннями   Воєнної організації України реалізовані автором при підготовці нових законопроектів: "Про військову міліцію"; "Про Раду Національної безпеки і оборони України"; "Про державну податкову службу в Україні (розділ V "Податкова міліція"); "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 210, 211, 2111-2116); Про внесення змін до  Закону України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу" (ст. 3); Про доповнення та внесення змін до "Воєнної доктрини в Україні"; "Про  правовий режим воєнного стану"; "Про війська цивільної оборони"; "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"; "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист". Висновки і пропозиції дисертанта знайшли відображення у концепції "МВС України як елемент Воєнної організації України"; про необхідність підпорядкування Національної гвардії Президенту України – Верховному Головнокомандувачу Збройни­ми Силами України; про механізм взаємодії військових формувань і створення системи управління Воєнною організацією.

Ряд теоретичних позицій дисертації знайшли своє висвітлення в підручниках та навчальних посібниках, одним із співавторів яких є дисертант: "Организация деятельности участковых инспекторов милиции". – К.: КВШ МВД СССР, 1991, — 440 с.; "Обеспечение законности в деятельности службы участковых инспекторов милиции". Учебное пособие. — К.: УАВД, 1993. — 64 с.; "Адміністративна діяльність ОВС." Загальна частина – К.: НАВСУ, 1995. — 177 с.; "Типові дії працівника податкової поліції (міліції)". Навчальний посібник. — К.: "Логос", 1997. — 93 с., та ін.

Матеріали, результати та соціологічні дослідження, проведені автором знайшли відображення в дисертаційній роботі, використовува­лись у діяльності Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та комітету Верховної Ради України в закордонних справах (акт упровадження № 1404 від 14 квітня 1999 р.), Міністерством внутрішніх справ України (акт упровадження № 1 від 30 січня 1997 р.), Державною податковою адміністрацією України (акт впровадження № 2 від 24 червня 1998 р.), Національною Академією оборони України (акт впровадження № 3 від 26 квітня 1999 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є кваліфікаційною науковою працею, яка містить проведені автором дослідження для здійснення нових науково-обгрунтованих розробок у певній галузі науки, які забезпечують розв"язання значної прикладної проблеми державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України. Наукове дослідження здійснювалось автором самостійно. У дисертації не використовувались ідеї та розробки, що належать співавторам В.О. Антюхову, О.В. Бакаєву, В.Т. Білоусу, П.Д. Біленчуку, В.С. Гопанчуку, І.П. Голосніченку, М.М. Дорогих, О.Ю. Жарікову, Ю.А. Заїці, М.А. Зубаню, Ю.В. Іщенку, В.І. Кочетову, В.І. Пашко, Т.О. Проценку, О.М. Тарасенку, С.М. Тараненку, В.П. Чабану, Ю.В. Федорляну, В.А. Форостовцю, П.В. Цимбалу та В.І. Шакуну, разом із якими були написані підручники, навчальні посібники та інші наукові праці.

Апробація результатів дисертації та їх реалізація проводились автором на трьох  міжнародних,  чотирьох республіканських наукових і науково-практичних конференціях, семінарах: на міжнародних науково-практичних конференціях "Проблеми реформування державної влади: конституційні та управлінські аспекти".– Київ, 1995.;  "Трансформаційні процеси в господарстві регіонів Східної Європи" — К., 1997.; "Людина і духовність" – Київ, 1997.; міжнародному науково-практичному семінарі "Створення системи адміністративної юсти­ції в Україні" – Київ, 1997.; науково-практичних конференціях "Актуальні проблеми зміцнення військо­вої дисципліни на сучасному етапі" – Київ, 1996.; "Актуальні питання втілення в життя положень Консти­туції України" – Київ, 1998.

Основні положення дисертації обговорювались на методологічних семіна­рах Національної академії внутрішніх справ МВС України, Українського фінансово-економічного інституту ДПА України. Дисертація обговорюва­ла­ся на засіданні кафедри державного управління іменеджменту Української Академії державного управління при Президентові України.

Положення дисертаційної роботи пройшли апробацію також у процесі читання лекцій курсантам Національної академії внутрішніх справ МВС України, Українського фінансово-економічного  інституту ДПА України.

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано дві монографії, чотирнад­цять підручників, навчально-довідкових та навчально-методичних посібників, двадцять одну статтю в наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій, з них сім у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації 451 сторінка. Використано літературних джерел —  449. Додатки — 56 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь наукової розробленності, мета й завдання роботи, об’єкт, методи та гіпотеза дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, ступінь апробації та перелік публікацій із проблеми дисертаційного дослідження.

У першому розділі "Теоретико-методологичні засади  національної безпеки та розвиток військових формувань Воєнної організації України" досліджуються теоретичні й методологічні аспекти національної безпеки та розвиток військових формувань.

Набуття Україною суверенітету та незалежності, корінні зміни внутрішніх і міжнародних відносин  потребують переоцінки підходів до безпеки України, які особливо змінилися після утворення СНД. Усвідомлені народом, суспільством та оголошені міжнародному співтовариству в Декларації про державний суверенітет, а потім закріплені в Конституції України, національні інтереси Українського народу, серед яких особливе місце відводиться національній безпеці, отримали визнання міжнародним співтовариством.

Самого поняття "національні інтереси України" ні в теорії, ні в практиці України донедавна не існувало, хоча, саме національні інтереси – це ключ до системи національної безпеки. Через призму їх реалізації і захисту мають розглядатися всі проблеми створення системи національної безпеки та розвиток військових формувань.

Система національних інтересів має відігравати базову роль у формуванні національної безпеки України та військових формувань, що її забезпечують. В Україні відсутня чітко визначена система інтересів, що дає змогу службовцям різних рівнів виправдовувати будь-які свої діяння. Тому для конструктивної управлінської діяльності державні органи повинні визначити інтереси своїх органів, співвідносити їх із національними в частині пріоритетності та забезпечувати взаємодію.

Розглядаючи поняття безпеки крізь призму розуміння змісту та діалектики інтересів автор аналізує різні погляди на такі категорії та поняття, як "інтерес", "погроза", "безпека" тощо.

Досліджуючи різні види протиріч, що, на думку дисертанта, є важливим джерелом національної небезпеки, автор визначає державну політику безпеки, під якою розуміє діяльність держави, політичних партій, громадських організацій та громадян щодо забезпечення національної безпеки України.

Національна безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від внутрішніх та зовнішніх загроз і  небезпек. Забезпечення безпеки в літературі та практикою традиційно розглядалося як прерогатива виключно силових відомств, але, аналізуючи погляди вітчизняних та зарубіжних вчених-юристів, економістів, філософів, політологів, журналістів, дисертант визначає сутність та дає характеристику основним типам безпеки: соціальній, політичній, економічній, фінансовій, інформаційній, технологічній, екологічній, епідеміологічній і військовій. Це сприяє визначенню характеру національної безпеки як інтегральної, комплексної, оскільки вона є результатом спільних зусиль усієї нації, що проявляється через дії гілок влади на всіх рівнях наявних у державі сил і засобів, об’єднань громадян і окремих осіб.

Ключовою проблемою сучасного державного управління в Україні є проблема вироблення та становлення ефективних принципів державного управління. Великі теоретичні й практичні протиріччя спостерігаються в питаннях, що відносяться до проблем принципів державного управління військовими формуваннями. Аналізуючи теоретико-методологічні засади національної безпеки України, різноманітні погляди вчених і практиків на цю проблему, дисертант вважає, що до основних принципів забезпечення національної безпеки потрібно віднести: а) на міжнародному рівні: взаємозв’язок національної і міжнародної безпеки; дотримання статуту ООН;  норм міжнародного права й прав людини; добросовісне виконання міжнародних обов’язків; невтручання у внутрішні справи інших держав;  дотримання недоторканості державних кордонів; повага суверенної рівності усіх держав; гнучке реагування на надзвичайні ситуації та їх усунення невійськовими засобами;  участь у міжнародних організаціях європейської і глобальної безпеки; вступ до світових організацій з підтримання міжнародної безпеки; б) на національному, регіональному й місцевому рівнях: законність; дотримання балансу життєво важливих інтересів людини, суспільства й держави, їх взаємна відповідальність щодо забезпечення й гарантування національної безпеки; своєчасність і адекватність заходів щодо забезпечення національної безпеки існуючим загрозам і небезпекам; конструктивне розмежування повноважень та функцій органів безпеки; дотримання пріоритету невоєнних засобів вирішення  конфліктів; інтеграція з міжнародними системами безпеки.

Аналізуючи зміст національної безпеки, через сукупність елементів та видів економічної, політичної, екологічної, інформаційної та воєнної  безпеки, акцент робиться на інформаційних технологіях, що стають головним у запобіганні інформаційних війн.

Досліджуючи види національної безпеки та пропонуючи механізми їх забезпечення, особлива увага автором приділяється недолікам, що склались у військових формуваннях, які забезпечують безпеку держави, та пропонуються шляхи їх подолання.

Актуальним є питання щодо забезпечення законності у військових формуваннях. Сьогодні військова прокуратура є єдиним правоохоронним органом у Збройних Силах та інших військових формуваннях України, який протистоїть злочинності, розкриває злочини й розслідує кримінальні справи. Але статтею 121 Конституції України для органів прокуратури така функція вже не передбачена. Тому, на думку автора, до закінчення  перехідного періоду необхідно створити відповідний орган – військову міліцію, який би здійснював нагляд за законністю у військових формуваннях. Крім цього, військовим судам,  керівництву військовими формуваннями, державній виконавчій владі, військовій громадськості теж необхідно зосередити увагу на заходах щодо забезпечення законності у військових формуваннях, захисту прав військовослуж­бовців і членів їх сімей.

У результаті проведенного дослідження виявлено, що позитивні фактори демократизації – поява нових можливостей, індивідуальної свободи, державної незалежності, залучення до активного громадського життя широких верств населення та інші перспективи, що пропонує відкрите громадянське суспільство, наштовхнулися на політичну й культурну незрілість, виховану психологію утриманства, нівелюючі ознаки всеохоплюючої єдності, відсутність нових кваліфікованих кадрів, нерозуміння державних цілей, інтересів тощо. За умов певного негативного ідеологічного впливу все це призвело до неконструктивного ставлення до змін, подекуди – до пасивного, а інколи – й до агресивного їх несприйняття, у тому числі в Збройних Силах та інших військових формуваннях Воєнної організації України. Демократичні процеси в суспільстві, поширення гласності відкрили інформацію про панування нестатутних відносин серед солдатів, поставили питання соціального захисту особистості військовослужбовця та захисту прав людини, узаконили альтернативну службу, відкрили шляхи впливу церкви на віруючих в армії.

На думку автора, встановлення цих демократичних засад у формуванні й функціонуванні Збройних Сил України та інших військових формувань потребує певного часу й систематичної організаційно-виховної роботи, вони мають бути підтримані правовими, економічними заходами, одержати загальне сприйняття й моральну підтримку. Воєнна організація України як державна інституція має відбивати загальне патріотичне ставлення до неї з боку народу України, насамперед в аспекті її комплектування. І зміни не можна відкладати до кращих часів, порядок у ній треба наводити сьогодні, оскільки нехтування ним може призвести до руйнівних процесів у військових формуваннях та держави в цілому.

На жаль, в Українській армії існують нестатутні відносини, що негативно впливають на формування військ, порушують права і свободу військовослужбовців. Для запобігання їм та припинення порушень військової дисципліни  необхідно організувати адміністративний нагляд за законністю у військових формуваннях. Суб’єктом нагляду доцільно призначити незалежний від командування будь-якого військового формування орган – військову міліцію, яку треба створити та визначити її правовий статус. Автором розроблено проект Закону України "Про військову міліцію", що знаходиться на розгляді у Верховній Раді України.

Особлива увага в роботі приділяється системі забезпечення національної безпеки України. Аналізуючи систему – як сукупність взаємозв’язаних і розташованих у певному порядку елементів, що складають цілісне утворення, єдність системи, на думку дисертанта, знаходить вираження в такій взаємній залежності компонентів системи національної безпеки, за якої зі зміною одного з них міняються й усі інші, що впливає на систему в цілому. Основними характеристиками системи є структура її елементів, розподіл функцій між ними, взаємозв’язок елементів структури всередині її та з навколишнім середовищем.  Досліджуючи стратегічне та тактичне управління системи національної безпеки автор аналізує, досліджує розвиток системи національної безпеки. Розвиток розглядається, як сукупна зміна у взаємозв’язку кількісних, якісних і структурних параметрів у системі. Згідно діалектиці рушійною силою будь-яких змін в системі є протиріччя. Для розвитку системи мають бути характерні, з одного боку — стійкість структури, з іншого – втрата стійкості, зруйнування однієї структури й створення іншої, більш стійкої. Процес розвитку автор розглядає, як послідовність циклів еволюційної зміни стану всередині циклу, зі стрибкоподібним переходом  стану в кінці циклу на новий якісний рівень, що означає початок нового циклу розвитку.

У ст. 107 Конституції України визначено спеціальний орган – Раду національної безпеки і оборони України, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони. Законність функціонування є однією з головних вимог до системи забезпечення національної безпеки. Ця законність повинна базуватися на сукупності законів і нормативних актів, спрямованих на створення необхідних умов для захисту національних інтересів у всіх сферах життя України.

Виходячи з того, що система забезпечення національної безпеки відноситься до складних систем з високим рівнем відповідальності за рішення, які приймаються, можна стверджувати: структуру такої системи доцільно створити ієрархічною, багаторівневою, з розгалуженими зв’язками між елементами. Один з можливих варіантів структури системи забезпечення національної безпеки України пропонується автором. При цьому враховано стан державного будівництва й структури органів державної виконавчої влади (див. таблицю № 1).

Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Головою Ради національної безпеки і оборони є Президент України. Він формує персональний склад Ради, керує її роботою, головує на її засіданнях, планує питання, що виносяться на розгляд, вводить своїми указами в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України тощо. Конституцією України встановлено, що до складу Ради за посадою входять Прем‘єр-міністр України,  Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України. Інших членів ради призначає Президент України. У засіданнях  Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Більш детально компетенція та функції Ради визначаються спеціальним законом. Слід  зазначити, що аналогічні органи у такому чи іншому вигляді існують у більшості країн світу. Так, у Франції Президент є не тільки головнокомандуючим збройними  силами, а й головує в спеціальних органах – радах і вищих комітетах національної оборони. У Румунії, Хорватії, Югославії президенти очолюють вищі ради оборони.

Аналіз Конституцій інших країн показав, що вони передбачають створення спеціальних органів з питань зовнішньої і внутрішньої безпеки, які діють під безпосереднім керівництвом глав держав. Так, утворення ради безпеки, що має працювати  під головуванням глави держави, передбачено основними законами Білорусі, Македонії, Туреччини.

Спрямованість дій системи забезпечення національної безпеки й Ради національної безпеки і оборони визначено в Законі, при підготовці якого враховано Тимчасове положення про Раду національної безпеки і оборони України, яке існувало раніше, накопичений досвід інших країн, а також пропозиції вчених та практиків. 

Воєнна організація, робить висновок дисертант,  як суб’єкт системи забезпечення національної безпеки, спільно з іншими правоохоронними органами та правосуддям забезпечують захист конституційного ладу в Україні, здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку людини, суспільства та держави; здійснюють нагляд за дотриманням Конституції та законів України у сфері національної безпеки.

У взаємодії об’єктів і суб’єктів системи забезпечення національної безпеки суттєвим є те, що людині та громадському об’єднанню надаються права щодо захисту своїх інтересів, а на державному рівні — в особі органів виконавчої, законодавчої та судової влади покладається обов’язок щодо захисту національних інтересів людини, суспільства та держави.

Із запропонованої дисертантом системи забезпечення національної безпеки України видно, що Воєнна організація об’єднує суб’єкти, які відносяться до військових формувань. Велике значення і вплив на розвиток Воєнної організації мають правові основи функціонування окремих видів військових формувань України та їх сучасний стан.

Сьогодні важливого значення набули проблеми реформування військових формувань Воєнної організації України. Провівши соціологічне опитування у військових формуваннях, дисертант визначив найважливіші фактори, що заважають демократичним перетворенням: хаос у політичному житті українського суспільства та критичний економічний стан держави.

У державно-правовому та соціально-психологічному аспекті демократизації Збройних Сил України та інших військових формувань вимальовується перспектива ближніх та віддалених цілей. Ближні цілі – максимальна гуманізація внутрішньо­армійських структур та відносин, відкритість, гласність,  компромісність у стосунках "армія – громадянське суспільство", "армія – індивід". Віддалені цілі – побудова універсальних моделей внутрішньо — та зовнішньоармійських відносин у відповідності до ступеня засвоєння суспільством універсальних моделей виживання, специфіки самого суспільства, а також досвіду  та традицій армійських структур, що визначені як зразкові в демократичному суспільстві.

Дослідження свідчить, що найважливішими у військових формуваннях є пробле­ми соціальної захищеності військовослужбовців, нестатутних відносин військовослуж­бов­ців, низька військова дисципліна, небажання молоді служити в армії.

Соціологічний аналіз дозволяє зробити висновок про те, що в успішному проведенні реформ найбільше зацікавлені ті категорії військовослужбовців,  які пов’язують з демократизацією можливість вирішити соціальні та побутові проблеми, що накопичились. Досить показовими є низькі оцінки зацікавленості в реформах представників державних структур та генералітету. Це підтверджує загальну тенденцію недовіри до керівних структур, до їх активності в здійсненні реформ. За цим доволі очевидним висновком  стоїть справді серйозна проблема – розбіжність думок різних груп опитаних стосовно сутності демократизації.

Перебудова у військових формуваннях, вважає дисертант, це не тільки посилення соціальної захищеності  та зміна принципів військового будівництва, а й зміна самого характеру професійного життя військовослужбовця, корекція культурних аспектів функціонування армійського колективу. Виходячи з цього, досліджувались проблеми, пов’язані з використанням різних військових традицій та звичаїв, а також проблема мови ділового спілкування в Збройних Силах.

Експертним опитуванням встановлено, що існує слабкість морального й культурного впливу цінностей, притаманних минулій ідеологічній системі, а також недостатність уваги до виховної роботи з боку офіцерів. Це схиляє до думки про вирішення питання щодо доцільності залучення релігійного виховання до виконання завдань духовного розвитку і морального виховання молодої людини. Для уточнення цієї позиції в межах загального експертного опитування було проведено і опитування священнослужителів щодо методів врегулювання конфліктів у військових формуваннях Воєнної організації України.

Соціологічний аналіз дозволив визначити причини найгостріших протиріч в армійському колективі, респонденти базували свої оцінки на власному досвіді та світосприйнятті. Експертна оцінка, як відомо, передбачає включеність у якийсь із фрагментів функціонування досліджуваної системи. Відповідно до новозавітної традиції головною причиною конфліктів духовенство вважає недосконалість людини і протестанти назвали головною причиною, що  моральний рівень призовників становить 75,3%; стійкість негативних нестатутних відносин серед військовослужбовців – 36,3%; неефективність психологічної служби – 22,5%; низький престиж армії в сучасному суспільстві – 17,3%; міждержавні протиріччя – 14,8%; матеріальний і побутовий стан військовослужбовців – 12,4%; стресові ситуації, викликані специфікою служби, - 10%. Міжконфесійні протиріччя респонденти поставили лише на восьме місце. Головною причиною конфліктів їх вважають тільки 9,9% опитаних, а 21% вважають це суттєвим, але не головним. Причому суттєвим цей фактор вважає майже половина греко-католиків. Впливають на виникнення конфліктів у армійському середовищі, на думку учасників опитування, і міжнаціональні протиріччя.

Отже, ці дані дозволяють прогнозувати висновок, що в разі законодавчого визначення доцільності створення служби капеланів у Збройних Силах та інших військових формуваннях України релігійні інституції будуть готові до виховної роботи в повному обсязі. До прийняття відповідних рішень слід детально розробити організаційно-правові засади конфесійної присутності у військових формуваннях.

Аналіз результатів експертного опитування вказує на існування в армії широкого спектра проблем, які, з одного боку, стосуються особистих інтересів військовослужбов­ців, з іншого, – державних інтересів України. Очевидно, що розв’язання соціальних проблем, які нагромадились, — основна умова успішного проведення демократичних реформ. 

Сутність реформи військових формувань Воєнної організації України, на думку автора, потрібно розглядати як трикутник, вершинами якого є держава, армія і суспільство. Вирішувати проблеми реформи військових формувань потрібно разом з питаннями як загальнодержавного, так і суспільного розвитку. В Україні може бути один стратегічний курс – внутрішній розвиток держави, її економічна, політична і військова міць.

На погляд дисертанта, доцільно відрізняти поняття "військова реформа держави" та "реформа військових формувань Воєнної організації".

Військова реформа – це приведення усієї оборонної діяльності держави у  відповідність з новими політичними, економічними, соціальними та іншими змінами в суспільстві. За організацію і здійснення військової реформи в Україні відповідають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. Зміст та напрямки реформи мають базуватися на суті військової політики, головною метою якої є – забезпечення оборонної  безпеки України.

Безумовно, абсолютна безпека нереальна, але її допустимий рівень, реальні загрози, які існують і можуть виникнути для України в короткостроковій, середньостроковій і довгостроковій перспективах, мають бути спрогнозовані. Тому дуже важливо в реформі визначити пріоритети.

Аналіз об’єктивних умов та закономірностей, що визначають стан і перспективи розвитку військових формувань, дозволив  автору сформулювати основні принципи та етапи їх реформування в Україні.

Перший етап реформи військових формувань має включати заходи, що пов’язані з реформуванням політичних засад військового будівництва Воєнної організації України, а саме:

- уточнення воєнної доктрини України;

- формування системи глобальних, регіональних та внутрішньодержавних воєнно-політичних відносин, що пов’язані із забезпеченням безпеки держави;

- створення єдиної системи державного керівництва Воєнною організацією України;

- уточнення ролі й функцій військових формувань, приведення їх статусу, складу й структури у відповідність із державним призначенням;

- удосконалення законодавства, яке регулює сферу оборонної безпеки, — складової національної безпеки держави;

- розробка концепції політичної взаємодії України з державами СНД у сфері безпеки;

- уточнення прийнятих міжнародних угод з питань обмеження чисельності військових формувань з метою максимального врахування інтересів України.

У ході реформування потрібно завершити роботу з підведення нормативно-правової бази під нову систему національної безпеки України. Так, потрібно визначити правову основу в питанні застосування військових формувань не за прямим призначенням. Повинні отримати дозвіл і закріплення у внутрішньому законодавстві міжнародні правові норми по використанню силових структур для врегулювання криз, вирішення внутрішніх військових конфліктів, забезпечення режиму надзвичайного стану, боротьби з незаконними військовими формуваннями, протиправною діяльністю різних організацій, діяльність яких спрямована на дестабілізацію внутрішньої обстановки в суспільстві, а також у миротворчих акціях. Важливим є визначення державних органів, що мають бути наділені правом приймати рішення про їх залучення для сприяння військовим формуванням у забезпеченні режиму надзвичайного стану й ліквідації військового конфлікту, в якому  порядку мають прийматися рішення та доводитись до безпосередніх виконавців, як має здійснюватися матеріальне забезпечення спеціальних операцій. Чіткий правовий розподіл повноважень різних рівнів влади має не допустити крайнощів – надмірної концентрації прав у руках однієї посадової особи у сфері національної безпеки й колегіальну безвідповідальність при прийнятті рішень у надзвичайних ситуаціях.

У другому розділі "Організаційно-правові форми управління національною безпекою України" розглядається правовий статус військових формувань Воєнної організації України та проблеми удосконалення правового регулювання їх діяльності.

Забезпечення безпеки України досягається діяльністю сил, до яких входять Служба безпеки України, Збройні Сили Міністерства оборони України, органи внутрішніх справ, податкова служба, війська цивільної оборони, Прикордонні війська, які забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, енергетиці й у сільському господарстві, органи охорони здоров"я населення та інші органи забезпечення безпеки. Значна увага в роботі приділена розгляду статусу Збройних Сил України. Автор виділяє основні принципи будівництва Збройних Сил, до яких відносить: проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової та морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів війни та принципів військового мистецтва; комплектування їх на основі загального військового обов'язку й за контрактом з поступовим переходом до професійної армії; військово-патріотичне виховання допризовної та призовної молоді, особового складу на національно-історичних традиціях; вирішення комплексу питань, пов'язаних із соціальним захистом військовослужбовців.

Якісними ознаками будівництва Збройних Сил України є: бойова здатність, бойова ефективність, бойова стійкість, мобільність, живучість, готовність до виконання бойового завдання, робить аналіз чинного законодавства.

Автор визначає принципи, на основі яких Збройні Сили України здійснюють свою діяльність.

За час існування незалежної України прийнята ціла низка законів, які є правовою основою функціонування Збройних Сил України: "Про загальний військовий обов"язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", та ін. Президент України регулярно видає укази, що стосуються діяльності Збройних Сил України, серед яких: "Про тимчасові положення про проходження військової служби громадянами України", "Про статус ветеранів військової служби, гарантії їх соціального захисту", "Про тимчасові статути Збройних Сил України" та ін. Двічі на рік видаються укази про звільнення із строкової служби військовослужбовців та черговий призов громадян України на військову службу.

Кабінет Міністрів України приймає постанови, що стосуються діяльності Збройних Сил України в частині матеріально-технічного постачання військ, медичного та соціально-правового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей, а також ін. Міністр оборони України видає накази, розпорядження, вказівки, директиви щодо подальшої діяльності та функціонування військ, частин, а також проходження служби особовим складом.

Процес становлення та розвитку держави впливає і на формування Збройних Сил України. Аналіз існуючої правової бази, нормативні акти якої автором в деякій мірі перераховані, свідчить про те, що немає єдиного визначення поняття "Збройні Сили України". В одних нормативних актах визначається, що "це військова державна структура", яка виконує свої завдання в тісній взаємодії з Прикордонними військами, СБУ, НГУ, внутрішніми військами МВС та іншими військовими формуваннями. З інших документів випливає, що Збройні Сили України включають всі силові структури держави, які мають військові формування. Ця думка знайшла підтримку й зафіксована в ряді міжнародних договорів, де дається поняття збройних сил, які проаналізовані дисертантом.

Автор робить висновок, що доцільно переглянути систему Збройних Сил та інших військових формувань, їх підпорядкованість. В Конституції України в п. 17 статті 106 зафіксовано, що Президент України є "Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України", але не сказано, що він має такі ж повноваження щодо інших військових формувань. Потрібно чітко в законодавчому акті визначити поняття "Збройних Сил України", "Воєнної організації України". На нашу думку, щоб уникнути непорозумінь, потрібно визначити, що у всіх військових формуваннях є збройні сили і тому потрібно писати: "Збройні сили Міністерства оборони України", "Збройні сили Національної гвардії України", і т п. А в цілому це будуть "Збройні сили військових формувань Воєнної організації України", які утворені згідно з Конституцією України, а Президент України — Верховний Головнокомандувач цими силами.

Дисертантом досліджено місце, статус та принципи діяльності Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України,  військ цивільної оборони МНС України.

Аавтор стверджує, що на статус військових формувань впливає нестабільність організації управління цими формуваннями, а також застарілість правових актів, що регулюють організаційно-правові форми їх діяльності.

Наприклад, сьогодні, у зв"язку з тим, що у військах цивільної оборони уже втретє змінюється підпорядкованість (Міністерство оборони, Штаб цивільної оборони, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи) необхідно терміново переглянути правову базу їх функціонування, а також Закон України "Про цивільну оборону України". За пропоцизії автора і з його участю розроблено і прийнято Закон України "Про війська цивільної оборони".

На наш погляд, будуючи систему цивільної оборони, потрібно: по-перше, зберегти кращі риси "старої" — всенародний характер, масовість, масштабність, відповідальність перших осіб; по-друге, створити надійну правову й нормативну базу; по-третє, її концептуальні засади, методи захисту населення, існуючі угруповання сил необхідно уточнити й обновити; по-четверте, вона має бути гнучкою, швидко пристосовуватися до різних варіантів обстановки.

Дисертант обгрунтовує свою позицію щодо утворення об'єднаного Комітету начальників штабів, через який Президент України здійснував би керівництво військовими формуваннями Воєнної організації України.

Значна увага в дисертації приділена удосконаленню правового регулювання військових формувань Воєнної організації, яким на думку автора є сукупність засобів юридичного впливу на суспільні відносини у цій сфері. Великого значення у діяльності військових формувань набуває механізм права, адже будь-яка небезпечна ситуація в державі долається з допомогою додаткових зусиль, утримується в деяких рамках і на цій основі трансформується в нормативну ситуацію. В надзвичайних, небезпечних ситуаціях влада переходить від одних структур і суб'єктів до інших, тобто характер управління стає, як правило, більш авторитарним. Потреба в праві зростає. Змінюються зміст регулятивного потенціалу права та процес реалізації права.

Великого значення набуває правове забезпечення національної безпеки України. Основу його становлять: Конституція України, Закон України "Про національну безпеку України", інші закони і нормативно-правові акти, а також визнані Україною міжнародні договори та угоди які досліджені дисертантом.

Одним із основних суб’єктів системи забезпечення національної безпеки є Воєнна організація держави, яка включає Збройні  Сили України, Службу безпеки України, Національну гвардію України, внутрішні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська  України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України. Вони забезпечують оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості її кордонів; протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; боряться з організованою злочинністю; забезпечують захист населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, тощо.

Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції України є значним кроком на шляху створення такої системи, тому що в ній, закріплено законність функціонування Ради національної безпеки і оборони (РНБіО) України, як координаційного органу з питань національної безпеки при Президентові України. Це дозволило розробити весь пакет потрібної нормативної бази з проблем національної безпеки і, насамперед, Закону України "Про національну безпеку" з визначенням компетенції та функції Ради національної безпеки і оборони України. Наявність такої нормативної бази і механізмів її виконання та контролю дозволить ефективно розвивати систему правового забезпечення національної безпеки. Вона повинна виконувати насамперед три основні функції:

1. Регулювати взаємовідносини між суб’єктами  національної безпеки, визначати їх права, обов’язки та відповідальність.

2. Забезпечувати дії суб’єктів національної безпеки на всіх рівнях, а саме — людини, суспільства, держави.

3. Встановлювати порядок застосування різних сил і засобів забезпечення національної безпеки.

Нормативну базу з проблем національної безпеки доцільно створювати і розглядати з урахуванням їх ієрархічності. На вищому рівні концептуальні положення національної безпеки закріплюються Конституцією України, Концепцією національної безпеки України та відповідним законом України. Ці документи враховують основні положення міжнародних договорів і угод, які узгоджені Україною і стосуються її національної безпеки. На другому рівні є закони конституційні, наприклад, Закон України "Про Кабінет Міністрів України", де визначаються важливі положення щодо забезпечення національної безпеки. Далі – Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про державний кордон України", "Про прикордонні війська", "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про прокуратуру", "Про надзвичайний стан", "Про Національну гвардію України" та інші, в яких викладаються основні норми діяльності державних органів, у тому числі військових формувань, у процесі забезпечення національної безпеки в різних сферах життя суспільства.

В ієрархії нормативної бази національної безпеки особливе місце посідають укази та розпорядження Президента України, а також акти (постанови, декрети) Кабінету Міністрів України. Вони є підзаконними й видаються з метою конкретизації та підвищення якості вирішення питань національної безпеки, які детально проаналізовані в роботі.

Військові формування Воєнної організації України у межах своєї компетенції та відповідальності на основі чинного законодавства про національну безпеку, оборону, а також згідно з рішеннями Президента України, Кабінету Міністрів розробляють відомчі накази, інструкції, положення, які спрямовані на реалізацію програм захисту життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави.

У системі законодавства України з питань національної безпеки важлива роль належить актам нормативного та директивного характеру місцевих органів влади – рішенням з питань забезпечення національної безпеки, про боротьбу з наслідками стихійних лих, техногенних аварій і катастроф, з епідеміями, про підтримання громадського порядку та ін. Вони є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами й організаціями, а також посадовими особами і громадянами на території, підпорядкованій даному органу влади.

Дисертант обгрунтовує, що при створенні правової бази — прийнятті законів та інших нормативних актів, які регламентують формування та функціонування системи забезпечення національної безпеки України, — потрібно дотримуватися певної пріоритетності. Затримка з прийняттям того чи іншого закону призводить до розрізнених і дублюючих дій усього державного механізму, вимагає додаткових коштів, поглиблює кризові явища.

На думку дисертанта, необхідно у законодавчому порядку визначити і утворити Воєнну організацію, прийняти пакет нормативних актів і призначити керівника. Керівник Воєнної організації має здійснювати політичне та військово-технічне керівництво військовими формуваннями і підпорядковуватися Верховному Головнокомандувачу. Організм військових формувань повинен мати єдиний комітет начальників штабів, до якого б входили керівники штабів всіх військових формувань, що мали б єдині важелі управління. Автором запропоновані функції цього комітету.

У третьому розділі "Громадянин як суб’єкт і об’єкт військових формувань Воєнної організації України" досліджується безпека людини, особи, громадянина як складової частини національної безпеки будь-якої держави. Багато країн побачили в ній ту основу, з якої складається національна ідея і єдність суспільства. Якщо розглянути Україну, то своєї теоретико-прикладної розробки цього аспекту у сфері загальної системи національної безпеки України поки що немає. В умовах побудови незалежної правової, демократичної держави сутністю безпеки, на думку автора, став захист не тільки держави та її інститутів, але більшою мірою суспільства й людини. Дисертант, аналізуючи теоретичні та практичні матеріали, доходить висновку, що основні засади концепції національної безпеки України мають складати інтереси окремих осіб, з яких випливають інтереси суспільства та держави. З системно-функціональних позицій, в основі будь-якого аналізу лежить людина, її стимули та дії. Політична, економічна, екологічна, управлінська та інші системи існують для людини і лише для її існування. Тому оцінювати їх можливості, характеристики і якості, вважає автор, потрібно передусім з точки зору інтересів людини. Громадянин України, будучи сам об’єктом і суб’єктом системи безпеки, присутній у всіх інших підсистемах безпеки, включаючи систему, що забезпечує особисту безпеку.

Під особистою безпекою, вважає дисертант, потрібно розуміти стан захищенності людини від факторів небезпеки на рівні її особистих інтересів і потреб. Особиста безпека включає забезпечення захисту особи від злочинних посягань на життя, здоров’я, свободу, честь, гідність.

Аналіз літератури з проблем забезпечення національної безпеки, дозволяє назвати різні види загроз: від помилок у цілеспрямуванні; з боку інших соціальних систем; стихійного характеру; погрози, породжені внаслідок процесів, що об’єктивно розвиваються і т.п.

Дисертант особливу увагу приділяє дослідженню таких складних погроз для будь-якого громадянина в сучасних умовах, як насилля у всіх формах його прояву. Під насиллям автор розуміє: по-перше, застосування індивідом чи певною соціальною групою різних форм примусу по відношенню до іншого індивіда чи груп з метою набуття або збереження будь-якого виду панування; по-друге, це фізичні чи психічні впливи.

Насилля як соціальний прояв означає дискримінацію особи, ущемлення або обмеження її прав і свобод, що створюють загрозу безпеці людини, громадянам або їх життю. Насилля сьогодні, на жаль, має місце в багатьох сферах життя, часто проявляється у духовній сфері, в галузі політичного життя, в стані економічної обстановки, криміналізації суспільства. Особливий вплив на особисту безпеку і безпеку особи, громадянина у військових формуваннях мають суспільні процеси, що відбуваються в цих формуваннях. Дисертант аналізує їх на прикладі Збройних Сил України. Аналізуючи аналітичні та практичні напрацювання автор робить висновок, що пошуки оптимальної моделі взаємодії суспільства та людини зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями є одним із найважливіших та найскладніших завдань, які потрібно вирішувати  для кожного етапу розвитку держави, як найближчим часом, так і у віддаленій перспективі.

Дисертант вважає, що безпека людини в Україні стане реальною:

- якщо сформувати тип особи, яка не шкодитиме сама собі, суспільству, державі;

- якщо кожний громадянин стане джерелом конструктивних зусиль щодо порятунку народу від іншого роду небезпеки;

- коли буде досягнуто високий суспільний престиж і матеріальна забезпеченність людей, чия професія пов’язана з ризиком для життя, заради захисту безпеки держави;

- коли кожна сім’я отримає матеріальні засоби для духовного і фізичного самовдосконалення та розвитку;

- якщо рух в ім’я безпеки людини стане загальнонаціональним.

Розглядаючи різні точки зору щодо протиріч, які є одним із складних джерел небезпеки, автор робить висновок, що подолання протиріч між особистим, приватним інтересом, державним інтересом та інтересами суспільства є необхідною передумовою для профілактики будь-яких антисоціальних проявів. Особливе значення для їх подолання в державі матиме більш справедливий розподіл національного доходу, підвищення можливостей для охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення, зайнятості населення.

Особиста безпека і безпека особи набуває важливого значення при виконанні громадянами України загального військового обов’язку.

Автор робить  висновки, що причинами скоєння різних правопорушень в цій сфері є:

1. Молоді громадяни держави, які є призовниками, здебільшого не бажають служити в Збройних Силах України та інших військових формуваннях.

2. У військах та підрозділах військових формувань відсутні належні побутові умови.

3. Призовники бояться, що вони можуть стати учасниками (потерпілими) нестатутних стосунків.

4. Збільшується кількість юнаків, які до служби мали приводи в міліцію, або притягувались до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

5. До 40% призовників мають вади у фізичному розвитку, погане здоров`я. Чимало з них мають низьку освіту. Під час заповнення анкет призовники не могли написати просте речення без помилок. Більшість із них до служби в армії не працювали, і тільки майже 30% одержали до призову спеціальність.

6. Далеко не в повному обсязі виконує свої обов`язки і держава. Військова служба стане безпечною, коли в армію будуть приходити призовники з належною початковою військовою підготовкою, інтелектуально розвинені, фізично міцні і здорові. Тільки впевнена в суспільній необхідності своєї праці людина буде сумлінно виконувати військовий обов`язок. Рівень соціальної незахищеності, що існує в сучасних умовах є суттєвим фактором, який на думку автора визначає настрій військовослужбовця. Великі проблеми для безпеки військової служби створює правова неврегульованість на державному рівні низки питань військової побудови. Особливе місце займає проблема комплектування Збройних Сил та інших військових формувань. Внаслідок некомплекту особового складу в частинах і підрозділах на військовослужбовців покладаються  додатково значні фізичні та психологічні навантаження. При сучасному рівні технічної озброєності армії це неприпустимо, тому що є однією з причин аварій та катастроф, фізичних та психологічних зривів.

Дисертант рекомендує прийняти Закон України "Про статус військовослужбовця", в якому потрібно визначити більш повне поняття "військової служби", "Збройних Сил України", "безпеки військової служби", "професійного ризику військової служби" та ін.

Ситуацію ускладнює розбіжність у нормативно-правовій і практичній діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, відсутність координації між силовими міністерствами, відомствами та недержавними закладами. В деяких з`єднаннях і військових частинах, різних військових формувань, грубо порушується техніка безпеки. Заходи з профілактики травматизму та смертності малоефективні.

Актуальною проблемою є дотримання вимог статті 49 Конституції України, статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та статті 5 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Небойові втрати від злочинів та подій тільки по Міністерству оборони України в 1996 році склали 1640 осіб, загинув 241 військовослужбовець, 97 завдано тяжких тілесних  ушкоджень.

Аналіз призову, проведений автором у військ­коматах України, свідчить, що  кількість призовників, які не з'являються на призовні дільниці під час чергових призовів на службу до Збройних Сил збільшується, незважаючи на те, що законодавство постійно удосконалюється. Так, наприклад, до статей 210, 211-2116 Кодексу України про адміністративні правопорушення Законом України від 4 червня 1997 року внесені зміни,  які посилюють відповідальність за ухилення від військової служби. Але органами виконавчої влади не створено  механізму його реалізації.

Дисертант доходить висновку що доцільно прийняти новий закон   "Про загальний військовий обов’язок та військову службу", який би базувався на принципі — служити в Збройних Силах мають усі придатні до служби за медичними і юридичними критеріями громадяни України.

Особливе значення має, на думку дисертанта, вміння вести себе в конфліктних ситуаціях для військовослужбовця будь-якого рівня, адже протиріччя і конфлікти — це складні управлінські ситуації, що виникають у різних сферах. В конфліктних ситуаціях змінюється система відносин і цінностей, учасники конфлікту начебто по-іншому починають сприймати реальність, здійснюючи дії, які для них взагалі не характерні.

Конфліктні ситуації і посягання, виникаючи на грунті особистої неприязні, образи або нестриманість на міжособиснім рівні мають щонайменшу соціальну загрозу, ніж посягання, які виникають на міжгруповому та особистісно-груповому рівнях. На думку дисертанта це явища, які мають серйозну загрозу для нормального функціонування не тільки конкретного підрозділу, але й усієї Воєнної організації як цілісного соціального, управлінського органу. Це пов‘язане з тим, що в основі особистісно-групових і міжгрупових конфліктів лежить неформальний розподіл військовослуж­бовців (формальний — це передбачений законами та військовими статутами: за посадою, військовим званням тощо), при якому в підрозділах і частинах за визначеною ознакою утворюються протиставлені одна одній соціальні групи, які націлені на утвердження свого домінуючого становища в підрозділах, частинах. При цьому форми затвердження соціального статусу тієї чи іншої групи у військовому колективі набувають характеру створення для домінуючої групи негласних “привілеїв” та “обов‘язків" стосовно останніх груп, які закріплені системою морально-психологічного і фізичного насилля. Неформальний розподіл військовослужбовців має особливості швидкого розповсюдження, стійкості і самопоновлення через свою функціональність: реальна можливість отримання з часом представниками “пригнічених” груп відповідних “привілеїв”, характерних для домінуючої (“пригнічуючої”) групи (підвищення статусу військовослужбовців молодшого призову в зв‘язку із звільненням в запас тих, хто відслужив встановлений термін служби, та ін.).

Проблема нестатутних відносин військовослужбовців є однією з найважливіших у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. Результати, одержані під час досліджень, свідчать, що нестатутні відносини в армії існують майже скрізь, є лише незначні коливання в оцінках експертами ступеня їх поширеності. При аналізі неформальної структури військового колективу, на думку автора, необхідно враховувати такі обставини:

- по-перше, розглядаючи неформальні статусні системи, неоднорідні за своїм складом, у кожній структурній групі (чи то військовослужбовці старшого призову, чи молоді, представники тієї чи іншої національності та ін.) існують свої “лідери”, “нейтрали”, “вигнанці” тощо, тобто люди, які відіграють у даному колективі ту чи іншу соціальну роль, займаючи ту чи іншу позицію. Ось чому доцільно аналізувати всю статусно-ролеву структуру;

- по-друге, крім формальної (статутної) статусно-ролевої системи, яка визначає ідеальний тип військової організації, завжди існує неформальна організація відношень військовослужбовців. І, на нашу думку, вона не обов‘язково в змістовному плані несе на собі відбиток “дідівщини”;

- по-третє, одна з домінуючих різновидів нестатутних відносин, яка групується на неформальному розділі військовослужбовців за терміном служби (“дідівщина”, “годківщина”), за час свого функціонування в армії сформувала стійкі негативні традиції, які передаються з покоління в покоління;

- по-четверте, дисертант виділяє сім різних механізмів функціонування неформальних статусно-ролевих систем: “дідівщина”, “земляцтво”, “культ сили”, релігійний, криміногенний, громадсько-політичний і соціально-економічний фактори. При розгляді змісту підстав, на яких виникають і базуються нестатутні відносини, автор вважає, що в чистому вигляді ні “дідівщина”, ні “земляцтво”, ні інші форми нестатутних відносин, як правило, не зустрічаються. Кожна із статусно-ролевих систем в окремі проміжки часу може виступати в якості домінуючої, але це не означає, що інші форми нестатутних відносин при цьому відсутні. Вони існують, але мають не дуже чіткий вияв. Розглянута дисертантом складова проявів нестатутних стосунків на особистісно-груповому і міжгруповому рівні є напрочуд переплетеним клубком із форм проявів багатьох її видів, доповнюючи нестатутні стосунки, які проявляються на міжособистім рівні. Градація, яку ми проводимо, дається для зручності розгляду цього складного комплексу негативних явищ.

На думку дисертанта, важливе значення має дослідження факторів, які перешкоджають виникненню і розвитку конфліктів. В першу чергу це виважена кадрова політика. Важливим фактором є також авторитет керівників. Бути завжди компетентним, організованим, принциповим, чесним, справедливим, вимогливим, чуйним, жити загальною справою — ці риси сприяють створенню авторитету керівників у військових формуваннях. Адже авторитет керівників — підгрунтя стабільних відносин в колективі. Конфлікти швидко припиняються або вирішуються на діловій основі в добре організованому колективі, де панують порядок і дисципліна.

На думку автора, для подолання конфліктів у військових формуваннях потрібно керуватися такими методами:

- відрізняти підставу від дійсної причини конфліктів;

- визначати її ділову основу;

- виявити істинні, а не декларовані мотиви протирічь та конфліктів між військовослужбовцями. Важливо для вирішення конфлікту визначити цілі конфліктуючих сторін, провести чітку межу між особливостями, між особистою і діловою взаємодією. Якщо особисті цілі є домінуючими, до сторін потрібно застосувати заходи виховного характеру. Доцільно вирішувати конфлікт з врахуванням емоційних станів. Якщо конфлікт набув емоційний характер і супроводжувався бурхливими реакціями, то важливо на прикладах показати,  як висока напруга впливає на результати роботи, як в учасників конфліктів знижується критичність. Одже, потрібна роз’яснювальна бесіда у спокійній і довірливій обстановці.

Конфлікти потрібно вирішувати з врахуванням особливостей його учасників. Це допоможе не лише правильно розібратись в мотивах поведінки, й вибрати правильний тон у вирішенні конфліктів. Вирішення конфлікту треба проводити з врахуванням його динаміки, адже конфлікт розвивається по визначеним стадіям. Отже, для кожної з них існують певні форми його вирішення. Якщо на перших стадіях доцільні бесіди, то на наступних етапах конфлікту потрібно застосовувати всі можливі заходи, аж до адміністративних.

У роботі значна увага приділяється деліктній поведінці військовослуж­бов­ців. Дисертант аналізує деліктну поведінку військовослужбовців, досліджуючи це питання із наступних позицій: на рівні суспільства і держави, соціальної ситуації, умов життєдіяльності та на рівні індивіда, його особисто-психологічної природи, типових рис характеру, темпераменту, вікових та статевих особливостей, сфери потреб.

Служба в армії для громадянина пов‘язана із ситуаціями, стосовно кожної  з яких треба зайняти певну позицію. Таким чином, він опиняється або серед тих, хто відповідає вимогам статуту, або серед його порушників. Позицію військовослужбовця у відповідній ситуації можна пояснити з точки зору соціально-правового критерію поведінки, а саме: нормативна поведінка і відхильна поведінка (деліктна).

Поняття “адміністративний делікт” є актуальним і має суттєве значення як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Актуальність даної проблеми полягає у тому, що від тлумачення поняття адміністративного делікту залежить вирішення таких специфічних питань адміністративного права, як підстави адміністративної відповідальності, кваліфікація адміністративних деліктів, застосування адміністративних стягнень за їх вчинення. За аналогією, виходячи з результатів дисертаційного дослідження, варто, на думку автора, виділити такий термін як “військовий делікт” щодо військового правопорушення, яке скоюється військовослужбовцями і відповідальність за яке може бути кримінальна, адміністративна чи дисциплінарна. На думку дисертанта, військовий делікт, який включає в себе  дисциплінарну провину, може характеризуватися, і як кримінальний злочин, двома ознаками: суспільною небезпечністю й протиправністю. Разом з тим, у деяких статтях глави ХІ Кримінального кодексу України передбачена можливість застосування правил Дисциплінарного статуту Збройних Сил, якщо вказані в них правопорушення вчинені за пом’якшуючих обставин (ст. 233, 235, 239, 244, 249, 250, 251, 252, 253), а ст. 262 передбачає дисциплінарну відповідальність, якщо відсутні обтяжуючі обставини. Стаття 48 Тимчасового дисциплінарного статуту Збройних Сил України встановлює, що у випадках, коли за вчинений військовий злочин відповідним законом передбачена можливість застосування заходів дисциплінарного впливу (стягнення), командир, враховуючи обставини й наслідки цього злочину, вирішує: передати матеріали на винну особу прокуророві з нагляду за дотриманням законності у військових формуваннях або обмежитися дисциплінарним стягненням. Вирішення цього питання та визначення самого засобу дисциплінарного стягнення належить у такому випадку тому командиру, від якого за законом залежить передача матеріалів прокуророві, або обмежитися дисциплінарним стягненням. Але характерним є те, що накладене на військовослужбовця дисциплінарне стягнення за вчинений злочин не звільняє його від кримінальної відповідальності.

Дисертантом досліджені фактори деліктної поведінки не лише індивідів, раніше схильних до неї, але й тих, хто звичайно характеризувався нормативною поведінкою.

Четвертий розділ "Режим законності (правозаконності) у діяльності військових формувань Воєнної організації України" присвячений дослідженню законності з різних боків: і як принцип державної діяльності, і як метод державного керівництва суспільством, і як режим систем взаємовідносин населення з державними органами. На думку автора, усі ці підходи правомірні, але потребують деякого коригування щодо військових формувань. Найважливіша риса законності розвивається у її визначенні як режиму відносин (стосунків) громадян і організацій із суб’єктами влади, який сприяє забезпеченню прав і законних інтересів особистості, її всебічному розвитку, формуванню й розвитку громадянського суспільства, успішній діяльності державного механізму. Такий режим необхідний для всіх галузей життя, але особливе значення він має в системі  взаємовідносин суб’єктів державної влади із громадянами, недержавними організаціями.

Дисертант досліджує рівень законності в державі, який на його думку, передусім залежить від її стану у виконавчо-розпорядчій діяльності. І коли він низький, то навіть за умови виконання іншими гілками державної влади якісного виконання юридичних принципів, є підстави говорити про розруху, кризу режиму законності. Є чисельні факти, коли працівники міліції незаконно затримують громадян, вилучають у них речі, коли без достатніх законних підстав військовослужбовці застосовують вогнепальну зброю, вбивають та калічать людей тощо. Навіть суворе дотримання законів у здійсненні правосуддя, у процесі прокурорського нагляду не може суттєво вплинути на загальну картину взаємовідносин держави й громадян, недержавних організацій. Це будуть тільки окремі фрагменти законності в морі управлінського свавілля. Юридична правомірність діяльності органів виконавчої влади — стрижень усього режиму  законності в державі.

Автор доходить висновку, що існуюча система забезпечення законності в повсякденній діяльності військових формувань України має тривалу історію. Вона формувалась у процесі будівництва та розвитку Збройних Сил, Прикордонних військ, внутрішніх військ та інших військових формувань. Але це не означає, що всі існуючі нині структурні елементи цієї системи створені спеціально для виконання функції щодо забезпечення законності у військових формуваннях України. Створення багатьох способів забезпечення законності викликано об’єктивною необхідністю, і вони мають ширші завдання, ніж забезпечення законності у військових формуваннях, але в процесі свого розвитку кожен з них “підстроювався” до специфіки організації  в Збройних Силах та інших військових формуваннях.

Законність в державному управлінні формується у мережі координат: з одного боку, це логічне моделювання бажаних суспільних відносин і закріплення його в нормі (правилі поведінки), з другого — це реальний (фактичний) стан суспільних відносин, що є результатом практичного здійснення юридичних норм. Якщо сама управляюча система не упорядкована, знаходиться не в режимі законності, дозволяє свавілля, егоїзм, корисливість та суб’єктивізм, то стимулюючі та організуючі риси  системи, що управляються не зможуть проявитись конструктивно, позитивно вплинути на свідомість, поведінку та діяльність військовослужбовців.

Аналізуючи утворену систему способів забезпечення законності у військових формуваннях України, доцільно, на думку автора, підкреслити, що шлях до зміцнення законності лежить не стільки в удосконаленні цих способів, скільки в удосконаленні й розвитку факторів, які сприяють законній діяльності і функціонуванню військових формувань. Підкреслюючи роль стимулюючих факторів для зміцнення законності у військових формуваннях, водночас доцільно зміцнювати й розширювати способи забезпечення законності в діяльності всіх силових структур держави.

На думку дисертанта, система способів забезпечення законності у військових формуваннях, завдяки контролю та нагляду, наділена можливістю застосування різноманітних примусів у випадку відхилення від принципу законності. Ця система має визначене цілісне утворення, і воно створює нову якість, що не призводить до суми якостей утворюючих її елементів. Автор вважає, що побудова системи способів забезпечення законності у функціонуванні військових формувань обумовлюється характером форм і методів їх діяльності. Ті функції, які виконують військові формування різноманітні. Вони включають правову й неправову діяльність. У юридичній літературі, в основному, мова йде про необхідність додержання закону при скоєнні дій, які мають юридичні наслідки, але зовсім відсутні механізми забезпечення законності дій неправового характеру.

Виходячи із вищезазначеного, для створення дієвого механізму режиму законності у діяльності військових формувань України автор рекомендує: підняти роль Конституції України як документа прямої дії — Основного Закону системи чинного законодавства; сформувати систему законності з відповідними організаційними, інформаційними, моральними, соціально-психологічними та іншими механізмами, що її стверджували б, гарантували й захищали; удосконалити методологію й техніку законотворчості, методику й технологію прийняття нормативно-правових актів; дослідити фактори, що впливатимуть на поведінку військовослужбовців, дозволять сформувати модель нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовців військових формувань Воєнної організації України.

У зв’язку з новими, поставленими у зовсім іншій площині вимогами до особистості військовослужбовця, велике значення, на думку дисертанта, набуває наукове вивчення і розв’язання проблем моделювання нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовця. Розробка і впровадження в діяльності військових формувань оптимальної моделі нормативно-правового регулювання поведінки військовослужбовця має стати об’єктивною і необхідною умовою підвищення управління національною безпекою України.

Дисертант робить висновок, що модель поведінки військово­служ­бовця у типових чи  екстремальних ситуаціях визначається багатьма факторами, зокрема екзогенно-ендогенними та їх співвідношеннями (стан громадянського суспільства, структури державної влади, військова доктрина, принципи та структура організації і функціонування армії, індивідуальні характеристики військовослужбовця), а також факторами вільного вибору типів поведінки залежно від того, в якому співвідношенні в суспільстві та армії перебувають механізми регуляції, — м‘якої  і взаємоузгодженої регуляції або примусу.

Максимальний збіг домінант життєвих планів або орієнтацій військовослужбовця та статусу і умов його армійської життєдіяльності — для контрактної служби; мінімальна деструкція домінант життєвих планів (орієнтацій) за час військової служби — для військовослужбовців строкової служби.

Аналіз типів поведінки військовослужбовців свідчить, що вона залежить від зовнішніх факторів, які характеризують армію як соціальний інститут. Це державна політика, військова доктрина, правовий статус та престиж армії, характер і рівень економіки та культури.

На формування поведінки впливають і внутрішні фактори, що визначають принципи побудови армії, зокрема регламентація всіх сфер особистості (вольової, емоційної, інтелектуальної тощо) та її життєдіяльності (за внутрішнім та зовнішнім часом, за простором, тобто просторово-часові характеристики); міжособистісна та групова субординація; кумулятивний характер ініціативи, творчості; аналогізування корпоративної ідеології та індивідуальної системи ціннісних орієнтацій.

Великої ваги набувають також індивідуальні фактори, які визначає і досліджує автор, а саме: фізіологічні (конституція, нахили до захворювань тощо); психологічні (типи особистості); інтелектуальні; культурно-етичні; фактори національної ідентифікації; мотиви служби в армії, серед яких почуття громадянського обов‘язку, традиції родини, самоствердження, можливості сталого, високого рівня життєзабезпечення, доходу тощо. Модель поведінки може бути описана за допомогою паспорта характеристик або несиметричної матриці взаємозв‘язків і взаємовпливу цих характеристик, або через взаємозв‘язок вагових коефіцієнтів кожного фактора.

Дисертант визначає взаємодію комплексу моделей, за допомогою яких має здійснюватись науково обгрунтований за критеріями здатності повний цикл соціально-психологічного та професійного відбору та коригування особового складу Збройних Сил. Цей комплекс, на думку автора, залежатиме від спрямованості і змісту військової доктрини та моделі Воєнної організації України. На нинішньому перехідному етапі доцільне обговорення загальних принципів підходу.

Попередній аналіз реального становища методами експертного опитування та інтерв‘ю дозволив сформулювати такі основні гіпотези. Служба в армії є визначним етапом в житті переважної більшості військовослужбовців і, напевне, руйнує систему життєвих планів особистості, негативно впливає на її подальший життєвий шлях. Разом з тим, служба в армії несе в собі певний позитивний потенціал, вона може добре впливати на особисте зростання військовослужбовця. Ці можливості не завжди використовуються.

Отже, моделювання поведінки військовослужбовців, на думку дисертанта, складається з розробки таких загальних блоків:

w зовнішні фактори, що впливають на військову доктрину та архітектоніку армії;

w зовнішні фактори, що впливають на формування життєвих планів та інтересів кандидата у військовослужбовці;

w внутрішньоармійські фактори, на базі яких формується модель військовослужбовця, тобто його професійно-соціально-психологічний портрет;

w типізація військовослужбовців, профвідбір, та професійно-соціально-психологічна корекція;

w ідентифікація військовослужбовця з армією та громадянським суспільством, модель “вибраковки”;

w саморегулювання за реальних умов служби.

З метою теоретико-експериментального обгрунтування системи показників і факторів, які впливають на поведінку військовослужбовців строкової служби, в літературі розроблено аналог багатофактор­ної моделі залежності параметрів їх поведінки від особистісних характеристик та факторів армійського середовища; проведено експертне оцінювання рейтингу параметрів поведінки військовослужбовців та факторів армійського середовища. Аналізуючи теоретичні розробки й практику, автор дійшов висновку щодо необхідності:

w остаточно визначити перелік особових характеристик військовослужбовців, факторів армійського середовища та параметрів поведінки солдатів, які доцільно включити до моделі, а також одиниці та шкали виміру всіх характеристик, факторів та параметрів, включених до моделі;

w розробити алгоритми та методики безрозмірного подання показників, які забезпечать їх міждисциплінарне співставлення, перетворення, інтеграцію та інші операції обробки та аналізу даних і, нарешті, побудувати експертно-діагностичну модель, виходячи з поняття та операційного (вимірно-шкального) надання показників поведінки.

У ході розробки переліку показників враховано вимоги до поведінки військовослужбовців строкової служби, які викладені у Військовій присязі, Тимчасових статутах Збройних Сил України, Бойовому статуті Сухопутних військ (частина 2) та інших нормативних актах, що регламентують  поведінку  військовослужбовців. Проте, остаточно визначені показники  не  є копією  нормативних актів  за  формою викладу.  Кожний з них включає вимоги декількох нормативних актів, а їх сукупність (повний перелік) охоплює основні вимоги до поведінки військовослужбовця строкової служби в бойовій та навчально-бойовій обстановці, в екстремальних та звичайних умовах служби в мирний час, у повсякденному житті підрозділу.

Запропонований дисертантом перелік факторів поділено на дві групи. До першої групи належать об‘єктивні фактори, а до другої — суб‘єктивні. За одержаними результатами найважливішими підгрупами факторів є такі: побутові умови; рівень підготовки та проведення необхідних заходів у військовій частині; особисті риси; традиції, які встановилися у частині. Із цього переліку можна вилучити деякі фактори, що мають великий вплив на нормативну поведінку військовослужбовців строкової служби. Наприклад, вимоги сержантів молодшого призову до військовослужбовців строкової служби, особисте бажання здобути право вступу до військового вузу, а також необхідність працювати замість молодих солдатів. Але натомість експерти пропонують ввести до переліку факторів додатково такі:  наявність пільг для окремих категорій молоді щодо звільнення від строкової служби; проходження строкової служби поруч з місцем проживання батьків (дружини); соціально-демографічні характеристики військовослужбовців строкової служби.

Оснований на експертному опитуванні перелік факторів, що впливають на нормативну поведінку військовослужбовців строкової служби, використано в дослідженні для побудови моделей нормативної поведінки військовослужбовців.

Розробка теоретичної еталонної моделі нормативно-правового регулювання соціальної поведінки військовослужбовців є базою, що підлягає подальшому вдосконаленню та коригуванню. Нормативно-правове регулювання соціальної поведінки військовослужбовців — це система правових засобів, що допомагає забезпеченню результативного правового впливу на військовослужбовців як учасників суспільних відносин. У теорії права таку систему називають механізмом правового регулювання (МПР), при оцінці якого враховуються два базових засоби правового регулювання: позитивне зобов‘язання (динамічна функція) і дозволи та заборони (статична функція). У психологічному аспекті МПР має характеризувати формулювання поведінки військовослужбовців як наслідок правового регулювання.

Провідну роль у регулюванні поведінки військовослужбовців відіграють нові тимчасові загальновійськові статути Збройних Сил України, удосконалення яких є важливим напрямом формування системи нормативного регулювання суспільних відносин у цій сфері.

Для цього необхідно:

w обрати основним засобом нормативне регулювання правових дозволів та заборон;

w спиратись на інші (позаправові) соціальні норми, що регулюють поведінку військовослужбовців;

w забезпечити дієвість положень законів, передусім — присвячених правам та свободам військовослужбовців як громадян України.

Законодавець має врахувати такі дозволи й заборони, які найповніше відповідають потребі в стимулюванні соціально схвалюваних якостей військовослужбовця, а також передбачити гарантії певних прав, наприклад, можливість оскарження неправомірних дій командирів та начальників у суді. Законодавчо мають бути визначені порядок створення інфраструктури застосування правових норм стосовно до військовослужбов­ців (наприклад, вимоги щодо необхідної правової підготовки посадових осіб Збройних Сил) та, перш за все, інфраструктури правоохоронної діяльності у Збройних Силах(тобто військової міліції та прокурорського нагляду).

У висновках узагальнюються основні результати дослідження, рекомендації, пропозиції щодо удосконалення державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України, визначаються аспекти, дослідження яких може сприяти вирішенню значних проблем. Проблема управління військовими формуваннями Воєнної організації та тенденції їх розвитку винятково важлива. Це зумовлено тим, що її постановка і вирішення — ключ до розуміння сутності національної безпеки України, правового статусу громадян і військових формувань у процесі управління, виявлення специфіки й закономірностей розвитку форм державного життя, а також законів їх формування та функціонування.

На захист виносяться пропозиції і висновки, отримані в результаті дослідження, що відображають позицію автора з теоретичних і практичних проблем державного управління військовими формуваннями Воєнної організації України, а саме:

- висновок, що основою системи національної безпеки, які забезпечують військові формування Воєнної організації України, виступають національні інтереси. Для України потрібно виділяти стратегічні національні інтереси: збереження незалежності, суверенітету і цілісності держави; стримання будь-якої зовнішньої агресії; стабільний розвиток економіки, гідне життя населення; захист прав громадян України,  національних інтересів; всебічний розвиток зв’язків з різними державами світу; боротьба із організованною злочинністю; забезпечення проведення реформ в Україні;

- висновок, що національна безпека є складним соціально-політичним, державно-управлінським явищем. Їй притаманний інтегральний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усієї нації;

- висновок про те, що змістовими елементами національної безпеки України є сукупність економічної, політичної, ек