Библиотечный каталог авторефератов Украины

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

УДК 355.5:947.7

КРИВИЗЮК  Леонід  Петрович

ВИШКІЛ ТА ВИХОВНА РОБОТА

В УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКАХ ПЕРІОДУ

ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І9І7 - І920 років

Спеціальність: 20.02.22 – військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету "Львівська політехніка".

Науковий керівник –        кандидат історичних наук, доцент Катиренчук Борис Антонович, начальник Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Офіційні опоненти –        доктор історичних наук, професор Трофимович Володимир Васильович, завідувач кафедри Національного університету “Острозька академія”, 

       кандидат історичних наук, доцент Якимович Богдан Зіновійович, директор наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Ів. Франка

Провідна установа  –        Національна академія оборони України, кафедра історії війн та воєнного мистецтва (м. Київ).

Захист відбудеться 18 травня 2001р., о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою: м.Львів-13, вул. С.Бандери, І2, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: м.Львів-13, вул.Професорська, 1

Автореферат розісланий 17 квітня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

К 35.052.15                доц.Гусєв В.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес розбудови та реформу­вання Збройних сил України на сучасному етапі їх розвитку законо­мірно викликає інтерес до вивчення вітчизняного історичного досвіду, пошуку певних аналогій, котрі можна було б використати при вирі­шенні сучасних актуальних завдань, особливо вишколу та виховання армійського особового складу. Безпосереднє відношення до з’ясування цього питання має період визвольних змагань 1917 – 1920 років, в ході яких відродження національних Зброй­них сил стало одним із вирішальних чинників боротьби за відновлен­ня державності України.

Серед найвідповідальніших завдань, що постали у той час перед керівництвом молодої Української держави, була організація захисту її суверенітету. Його гарантом могла виступити лише добре озброєна, вишколена, морально стійка армія. Якщо матеріально-технічне забезпечення армії здійснювалось без над­мірних зусиль, адже після краху Російської та Австро-Угорської ім­перій українська армія успадкувала від них достатню кількість вій­ськового спорядження, то підготовка висококваліфікованих та патрі­отично налаштованих військових кадрів була справою тривалого часу і вимагала мирної обстановки. Але ледве здобувши суверенітет, країна впродовж трьох років з кінця 1917 по 1920 рік змушена була вести безперервну збройну боротьбу проти аг­ресорів - більшовиків та білогвардійців на сході та Польщі на заході. На чільне місце висунувся фактор ідейного вихован­ня армії, прищеплення кожному її воякові почуття відповідальності за оборону та безпеку своєї Батьківщини.

Глибоке та всебічне вивчення проблеми становлення вишкільно-виховної роботи в українських військах періоду 1917 – 1920 років нині має важливе наукове і суспільно-політичне значення, бо сприяє об’­єктивному висвітленню періоду в історії України, пов’язаного з відродженням національної військової традиції та українського війсь­кового будівництва, його місця та ролі у боротьбі українців за не­залежність, дає можливість з’ясувати місце армії у системі багатопартійного суспільства, методи та засоби, за допомогою яких можна виховувати національні Збройні сили в дусі відданості дер­жаві, забезпечувати високий фаховий рівень їх підготовки.

Оскільки дисертаційна проблема у вітчизняній історіографії вивчена недостатньо, то її дослідження є актуальним і потребує грунтовної розробки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної роботи з історії українських Збройних сил, що проводиться кафедрою історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка”, відповідає науковим програмам Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Об’єкт дослідження - діяльність державних та військових орга­нів влади по створенню вишкільної та виховної системи у військах, практична діяльність армійського командування на місцях з підго­товки офіцерського та рядового складу для служби в армії, виховання його в дусі національної свідомості та державного патріотизму.

Предметом дисертаційного дослідження є висвітлення вишкільної та виховної роботи в регулярних частинах української армії 1917 - 1920 рр.

Хронологічні рамки дослідження – березень 1917 - листопад 1920 року –  дають змогу простежити процес виникнення і розвитку національ­ної вишкільної та виховної системи в регулярних українських військах, дати їх порівняльну характеристику, вказати на її позитивні та негативні аспекти щодо конкретно-історичної ситуації.

Територіальні рамки дослідження охоплюють українські землі, на теренах яких протягом 1917 - 1920 рр. проходив процес створення національних Збройних сил, що брали участь у захисті державного суверенітету України.

Мета і завдання дисертаційної роботи полягають у ґрунтовному вивченні ста­новлення національної вишкільної та виховної системи у військах як однієї з важливих складових українського військового будівництва 1917 - 1920 рр., фактору, що корінним чином впливав на боєздатність Збройних сил України.

Для досягнення поставленої мети дисертант висунув перед собою такі завдання:

• дослідити діяльність вищих державних і військових структур по налагодженню вишколу та виховання особового складу військ;
• розглянути практичну роботу командного складу армії по забез­печенню фахової підготовки військ;
• висвітлити ідейно-виховну роботу серед військ, зміст, форми, методи її проведення та результати;
• простежити спроби створення в Україні системи військової освіти для підготовки національних офіцерських кадрів;
• проаналізувати історичний досвід та уроки вишкільної та вихов­ної роботи в українських військах в 1917 - 1920 рр.

Методологічною основою дисертації є принцип об’єктивності та історизму. У своєму дослідженні автор використовував аналітично-по­рівняльний метод та проблемно-хронологічний підхід до викладення ма­теріалу.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота - одна з небагатьох у віт­чизняній історіографії спроб комплексного дослідження вишколу та ідейно-виховної роботи в регулярних українських військах періоду визвольних змагань 1917 - 1920 рр., її ролі у забезпеченні боєздат­ності армії, а також впливу державної ідеології на вишкіл та вихо­вання особового складу Збройних сил.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що  висновки і рекомендації можуть бути творчо ви­користані у вирішенні окремих питань вишкільно-виховної роботи у військах на сучасному етапі. Передусім це стосується підготовки офіцерських кадрів.

Матеріали дисертації можуть бути основою у розробленні лекцій­них курсів, методичних розробок та рекомендацій як у системі вій­ськової освіти, так і безпосередньо у виховній роботі з солдатами і офіцерами Збройних сил України.

Особистий внесок здобувача. Автор практично вперше поставив за мету дослідження військового вишколу та патріотичного виховання в українській армії і зробив спробу вирішити проблему їх впливу на військове будівництво відновленої української державності в роки визвольних змагань 1917-1920 рр.

Апробація дослідження. Дисертація апробована на кафедрі істо­рії України, науки і техніки Національного університету “Львівська політехніка”. Її основні положення викладені у п’яти публікаціях автора і у виступах на наукових конференціях. Певний фактичний матеріал даного дослідження автор використовував у науково-методич­ній і педагогічній діяльності у Військовому інституті при Націо­нальному університеті “Львівська політехніка”.

Структура роботи. Дисертаційна робота написана за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розді­лів, висновків, 7 додатків та списку використаних джерел і літератури. Всього у дисертації 194 стор. Список використаних джерел містить 227 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначено хронологічні рамки, предмет і об’єкт дисертаційного дослідження, поставлено мету і завдання роботи, розкрито наукову новизну та прак­тичне значення дисертації.

У першому розділі - “Історіографічний огляд та джерельна база дослідження” - розглянутий стан наукової розробки теми дисертації. Відзначено, що дослідження становлення національної вишкільної та вихов­ної роботи в українських військах періоду національної революції 1917 – 1920 рр. до теперішнього часу не було об’єктом наукових роз­робок вітчизняних істориків. Певною мірою, розглядаючи проблеми на­ціонального військового будівництва, збройної боротьби за незалеж­ність України, дослідники змушені були тільки побічно торкатися пи­тань організації військового вишколу та виховання особового складу.

На даний аспект проблеми звертали увагу самі учасники збройної боротьби 1917 - 1920 рр. Особлива увага приділялася  вихованню переконливої, але  свідомої дисципліни українського вояка. Власне, вже у 20-30-х роках з’явилося чимало праць, які певною мірою висвітлюва­ли організацію вишколу в українських військах і національно-патріотичного виховання вояків. Найбільшої уваги цій проблематиці приді­лено у працях вищих офіцерів української армії, які обіймали чіль­ні командні посади і були причетні до розробки системи виш­колу та основ національно-патріотичної роботи у військах (М. Капустянський, В. Сальський, В. Снігарів та ін.), що відображають еволюцію поглядів на цю проблему висококваліфікованих командирів і начальників військових формувань молодої української армії, цивільних фахівців, їх прагнення, використовуючи набутий по­передній досвід, закласти підвалини національної системи підготов­ки військових кадрів.

Окреме місце у дослідженні дисертаційної проблеми належить працям С.Петлюри. У йо­го статтях порушено цілу низку концептуальних положень військового будівництва 1917 – 1920 рр. в Україні, що заклали підвалини національ­ної військової доктрини.

У працях колишніх вояків Української Галицької армії особливий акцент ро­биться на висвітленні національно-патріотичного виховання вояків. При цьому часто звертається увага на такий його аспект, як роль сі­чових стрільців і галицьких вояків загалом, у національно-просвіт­ницькій діяльності серед широких верств українського населення як Га­личини, так і Наддніпрянщини, що мало стати надійним резервом попов­нення лав національних Збройних сил. При цьому наголошується на ут­вердженні ідеї соборності, яку несла українська армія.

Важливі ас­пекти бойової підготовки військ, їх національно-патріотичного виховання розглядаються у працях Л.Дещинського, В.Голубка, Я.Тинченка.

Найповніше питання бо­йової підготовки і виховання особового складу військ відображено у роботах Р.Дашкевича, С.Ріпецького, Л.Шанковського.

Особливістю української військової історіографії радянського періоду було те, що головне своє завдання вона вбачала в обгрунтуванні закономірностей встановлення більшовицько-радянського режиму, огульному запереченні і, по суті, цілеспрямованій фальсифікації щодо організації військового вишколу і патріотичного виховання в українських частинах.

З відновленням незалежності України розпочався новий етап у розвитку національної військової історіографії. Серед праць цієї проблематики можна назвати колективну монографію “Історія українського війська”, в якій вміщені матеріали про від­знаки української армії, становлення національної нагородної систе­ми, що були важливим елементом виховної роботи у військах.

Деякі питання військового вишколу та патріотичного виховання в частинах української армії висвітлюються у дисертаційних роботах. В основному вони стосуються Української Галицької армії та Легіону УСС. Серед них треба назвати докторську дисертацію М.Литвина, а також канди­датські дисертації О.Каляєва та В.Футулуйчука. Дослідники звертають значну увагу на національно-патріотичне виховання вояків Укра­їнської Галицької армії, показують його форми та методи.

Окремі питання виш­колу та виховної роботи у військах УНР доби Центральної Ради роз­глядає у докторській дисертації В.Голубко, вважаючи їх одним із най­важливіших елементів тогочасного військового будівництва. Певні сторони вишкільної та виховної роботи в наддніпрянських частинах з’ясовують у кандидатських дисертаціях В.Задунайський і В.Горєлов.

Окремі проблеми національного військового будівництва в Україні даного періоду знайшли відображення і у сучасній польській історі­ографії. Серед них особливо варто виділити монографію Я.Бруського “Петлюрівці”, а також кандидатську дисертацію О.Колянчука. У цих фундаментальних дослідженнях певна увага звертається на вишкіл і виховну роботу в армії УНР в останній рік її збройних змагань.

Огляд історіографії проблеми дає підстави ствердити, що вона не знайшла  комплексного розкриття в історичних дослідженнях, а то­му для її поглибленого розроблення необхідно було звернутися до дже­рельних матеріалів.

Першорядне значення для дослідження дисертаційної проблеми ма­ють архівні джерела. Основна їх маса зосереджена у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України і Центральному державному історичному архіві України м. Львова. Загалом у роботі використано 16 фондів названих архівів. Частина архівних матеріалів опублікована у збірниках докумен­тів. Серед них можна виділити роботи, підготовлені В.Сергійчуком. На сторінках цих видань міститься чимало документів, що стосуються ви­ховної роботи в українських військах. Небагато опубліковано документів з історії формування та ді­яльності Української Галицької армії. Тому певний інтерес викликає “Денни­к Начальної Команди Української Галицької Армії”, який охоплює період  з липня 1919 року по березень 1920 року. Тут зосереджений цінний фактологічний матеріал, який показує високі бойові та патріо­тичні якості вояків-галичан. Важливим джерелом для дослідження вишколу і виховної роботи в українській армії є періодичні видання 1917 - 1920 рр. Серед них особливо треба виділити армійські, де друкувалися накази військової офіції, штабу Дієвої армії, Начальної Команди УГА, збірники законів та розпоряджень, які стосувалися армії.

Окрему групу джерел становлять мемуари, серед яких непересічне значення мають пра­ці видатних військових діячів - М. Грушевського, П.Скоропадського, В.Винниченка, З. Стефаніва та інших.

Отже, історіографічний та археографічний огляд проблеми свід­чить, що вона, хоча й викликала певний інтерес у дослідників і знай­шла відображення у джерелах, на даний час ще вивчена недостатньо. Наявні наукові дослідження, передусім джерельні матеріали, дають змогу досить повно висвітлити обрану тему дисертації.

У другому розділі - “Становлення національної вишкільної та виховної роботи у військах в період Центральної Ради та Гетьмана­ту” показано, що дане питання тісно пов’язане із цілим комплексом проблем державотворчих процесів, що охопили Наддніпрянську Україну після краху у лютому 1917 р. російського самодержавства.

Національно-визвольний рух, який все ширше охоплював Україну, знайшов свій відголос і в армії. Для цього тут були сприятливі умови. На початку 1917 р. із 6 млн. 783 тис. військовиків російсь­кої армії і 2 млн. 260 тис., що перебували в запасних частинах, українці становили майже 40% її особового складу, а на Південно-Західному і у 8 армії Румунського фронту на терито­рії України, - третину першого і четверту части­ну другого. Близько 65% особового складу моряків Чор­номорського флоту були української національності.

Становлення елементів вишкільної та виховної системи тісно перепліталося з усім комплексом національного військового будів­ництва. На жаль, його визначали антимілітаристськи налаштовані кола Центральної Ради. Особливо це проявилося на всеукраїнських війсь­кових з’їздах – першому /18-21травня/ та другому /18-23червня/ 1917 р., на яких лідерам Центральної Ради вдалося закріпити антиміліта­ристський курс. Однак, враховуючи популярність ідеї створення окре­мих українізованих частин, Центральна Рада змушена була погодитися на утворення спеціального органу - Українського Генерального Військового Комітету /УГВК/ на чолі з С.Петлюрою, що взяв на себе функції формуван­ня українізованих частин у рамках поки що єдиної російської армії.

З проголошенням Третім Універсалом 20 листопада 1917р. Української Народної Республіки, УГВК був реформований у Генеральне секретарство військових справ як вищий керівний орган, що відпові­дав за формування і бойову підготовку війська. При ньому було засно­вано шкільний відділ. Згодом його реорганізували у Головний уряд військових шкіл. Першою українською військовою школою, якій було присвоєно ім’я гетьмана Б.Хмельницького, стала Друга київська школа прапорщиків, де навчалося 500 курсантів.

З другої половини листопада 1917 р. посилюється конфронтація між більшовицьким Раднаркомом - урядом, який прийшов до влади у Росії після повалення Тимчасового уряду та УНР, що врешті вилилося у від­криту збройну агресію більшовицької Росії проти України в середині грудня цього ж року. Більшовицька пропаганда намагалася нейтралізу­вати вплив Генерального військового секретаріату на українізовані частини. З цією метою більшовики з одного боку взяли курс на оста­точну дискредитацію офіцерського корпусу у військах, з іншого - роз­горнули антиукраїнську пропаганду під прикриттям ультралівих соці­альних гасел. За умов, що склалися, українські військові власті зму­шені були вдатися до контрзаходів. Вони проводилися у двох напря­мах: активізації антибільшовицької контрпропаганди, що проводилася під національно-патріотичними гаслами і посиленням статутної дис­ципліни в українізованих частинах.

Щоб припинити катастрофічне падіння дисципліни в армії, Війсь­ковий секретаріат 19 жовтня видав наказ про “національну військову дисципліну”, що являв собою щось на кшталт статуту молодої україн­ської армії. У ньому з’ясовувалися права та обов’язки офіцерів і рядовиків, принципи військової дисципліни й субординації, моральні засади, якими повинні керуватися військовослужбовці у мирній та бойовій обстановці.

Разом з тим відроджувалися давні козацькі традиції, що вилилося у створення напіврегулярних частин Вільного козацтва. 

Першою регулярною частиною армії УНР, де склалася повноцінна система військового вишколу і проводилася всебічна виховна робота, був Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, яким командував Є.Коновалець. Військова дисципліна в Курені підтримувалася не репре­сивними заходами, а принципом самодисципліни, що було унікальним явищем, адже остання могла базуватися лише на особистісних високих моральних якостях бійців.

Якщо 1-й курінь УСС самотужки запроваджував у себе підвалини повноцінної вишкільної та виховної системи, то в загальноукраїнсько­му масштабі ця проблема розв’язувалася повільно. Чимало зусиль у цьому напрямку докладав  генеральний секретар військових справ С.Петлюра. 30 грудня, оминаючи Центральну Раду та Генеральний Секрета­ріат, він особисто затвердив “Статут Української Народної Армії”, що мав новаторський характер, бо зо­середжувався не на відродженні старої муштрової системи вишколу військ, а на високих моральних особистісних якостях військовослужбов­ців.

Розгортання воєнних дій між УНР та більшовицькою Росією, поступова втрата українською стороною ініціативи на фронті підтвер­джувала хибність військової політики Центральної Ради. Давалася взна­ки її безсистемність, невизначеність і непослідовність, внаслідок чого в армії не існувало єдиної системи вишколу, не проводилося дійової виховної роботи.

16 січня 1918 року Центральна Рада схвалила тимчасовий “Закон про утворення Українського народного війська”, що передбачав заміну регулярної армії народною міліцією. Система підготовки міліційної армії включала два етапи: перший -  набір ін­структорів, тобто військових фахівців, для відповідної під­готовки; другий - проведення ними вишколу призваних до армії новобранців. Військовий закон Центральної Ради, попри свою невизначеність, все ж закладав основи для подальшого військового будівництва, а разом з тим і вишкільної системи.

В середині січня 1918 р. Військовий секретаріат з метою поліп­шення виховної роботи у військах видав наказ щодо проведення серед особового складу культурно-просвітницької роботи і виховання. Він зобов’язував військові ради і офіцерів проводити серед солдатів ро­боту з вивчення історії України, роз’яснення її сучасного політичного становища.

Військове міністерство зосередило увагу на зміцненні дисципліни в армії, піднесенні ролі командира. 9 люто­го розпорядженням військового міністра О.Жуковського розпускалися військові ради, а 12 лютого видано наказ про дотримання статутної дисципліни, зокрема відновлення військового етикету у відносинах між командирами та підлеглими. У березні 1918 року розпочалася організація інструкторської школи, яка мала підготувати перший випуск офіцерів для армії УНР кількістю 1200 чоловік. 

Важливим кроком до становлення повноцінної вишкільно-виховної роботи у військах стало запровадження військових рангів і приведення їх у відповідність з посадами. Наказом по Військовому міністерству від 1 квітня 1918р. в українській армії встанов­лювалася єдина уніформа і запроваджувалися відзнаки - петлиці на нижньому куті коміра. Встановлення відзнак повинно було ліквідувати відмінності між ранговими та командними посадами.

У квітні Військове міністерство розпочало підготовку інструкто­рів піхоти, кінноти і артилерії, що мали скласти кадри армії і за­безпечити її бойову підготовку. Для цього воно розробило спеціальні навчальні програми. Поряд з фаховими знаннями, значна увага в них приділялася вихованню в армійському середовищі     свідомої дисци­пліни.

Таким чином, розглядаючи період військового будівництва часів Центральної Ради, можна відзначити, що його особливістю стала ево­люція від повного заперечення потреби регулярної армії для держа­ви до усвідомлення її необхідності. Разом зі зміною цього погляду зазнавала змін і військово-вишкільна та виховна робота у військах.

Наступним, якісно новим етапом у її становленні стала діяльність гетьмана П.Скоропадського, котрий прийшов до керівництва країною внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918р. Першим кроком гетьмана стало укріплення вій­ськовими фахівцями вищих командних армійських структур - військо­вого міністерства та Генерального штабу. Передбачалося заснуван­ня Військової академії, Військової політехніки, залізничної та зв’яз­кової старшинських шкіл. Планувалося відкрити п’ять військових шкіл. Військове міністерство енергійно працювало над розроб­ленням шкільних програм і статутів.

В період гетьманату проводилася жвава робота з перекладу вій­ськових статутів на українську мову, розроблення української військової термінології. У самому Військовому міністерстві було відкрито курси для вивчення української мови.

Важливу роль у становленні системи військового вишколу відігра­ють рангові відзнаки. Цьому за гетьманату приділялася особлива увага. 16 червня 1918р. наказом П.Скоропадського встановлювалися нові військові ранги. В їх основу покладений принцип стародавньої козаць­кої термінології. 20 липня був затверд­жений текст військової присяги.

Особливістю військового будівництва періоду гетьманату П.Скоропадського було те, що воно значною мірою мало “паперовий” характер. Німецько-австрійська військова присутність не давала можливості гетьманові розгорнути практичне військове будівництво. Залучивши до військової служби видатних фахівців, він змушений був зосередити основну увагу на теоретичних розробках планів військового будівницт­ва. У листопаді 1918р. гетьманська армія нараховувала тільки 65 тис. чоловік. По суті, то були кадри майбутньої армії. В них проводився ре­гулярний військовий вишкіл, панувала сувора дисципліна. Отож, попри зовнішній бездоганний вишкіл, виховна робота у військах мала серйоз­ні вади, вони носили суб’єктивний характер, що випливали з браку на­ціонально налаштованого офіцерського корпусу. Кадрова військова полі­тика гетьмана, слушно акцентуючи увагу на необхідності підвищення професіоналізму офіцерів, практично ігнорувала національний момент. В силу того, що офіцерів-українців вищого та старшого складу з ос­вітою Академії Генерального штабу було мало, ключові посади у геть­манській військовій адміністрації посіли росіяни з антиукраїнськи­ми настроями. Також у багатьох частинах офіцери намагалися відро­дити чи скопіювати методи вишколу царської армії.

Підсумовуючи розгляд вишкільно-виховної роботи в українських військах 1917 - 1918 рр., можна стверджувати, що вона переживала початковий період становлення й тісно перепліталася з усіма процесами військового будівництва.

У третьому розділі - “Система військового вишколу та вихован­ня в Українській Галицькій армії” - наголошується, що національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині, розвивався дещо в інших умовах, ніж на Наддніпрянщині. Тут ще напередодні Першої світо­вої війни силами галицького політичного проводу були створені на­ціональні парамілітарні організації - “Січ”, “Сокіл”, Пласт”. Їх ви­хованці набралися бойового досвіду в рядах Легіону Українських січових стрільців, який став основою Збройних сил ЗУНР - Галицької армії. Всього через Легіон УСС і 1-шу бригаду Українських січових стрільців УГА пройшло за роки визвольних змагань 1914-1920 років понад 20 тис. галичан.

Вже в перші дні польсько-української війни - 9 листопада 1918р. - був створений Державний Секретаріат Військових Справ /ДСВС/, який виконував функції військового міністерства. В обо­в’язки ДСВС входило: організація збройних сил і запілля, мобіліза­ція новобранців, їх вишкіл, поповнення фронту і т.ін.. Потрібно було підготовити для Начальної Команди Галицької армії /НКГА/ все необ­хідне, чого потребувала армія на фронті: насамперед добре вишколених вояків та їх збройного і матеріально-технічного за­безпечення. ДСВС розпочав військове будівництво, а НКГА стала вищим органом бойової діяльності армії в ході війни.

Військове керівництво ЗУНР в справі кадрового забезпечення армії головну увагу звертало на українців - вояків австрійської армії, які пройшли вже відповідний вишкіл і мали певний бойовий досвід. Незважаючи на всі труднощі мобілізації, кількісний склад стрільців задовольняв потреби Збройних сил ЗУНР, зате відчувалася гостра нестача командних кадрів. Для порівняння можна навести та­кі факти: в австро-угорській армії на кожну тисячу офіцерів при­падало тільки два українці, а поляків - 27. Окрім того, останні мали вищі звання. Тому на службу в Українську Галицьку армію були прийняті добре підготовлені офіцери австрійської армії. Відчутну кадрову допомогу УГА надало керівництво Директорії УНР на чолі з С.Петлюрою.

Для успішного виконання бойового завдання воїни Української Галицької ар­мії мали пройти добрий військовий вишкіл і курс національ­но-патріотичного виховання. При Окружних Військових Командах (ОВК) та під їх проводом було засновано запасні полки й курені, у яких налагоджено військово-навчальний про­цес. В основу військового вишколу й виховання молодого поповнення армії покладено традиції та досвід Легіону УСС. Навчальний вишкіл тривав не менше чотирьох тижнів та здійснювався за широкою програмою, яка включала в себе тактику, вогневу та інженерну підготовку, інші дисципліни. Водночас було організовано культурно-освітню робо­ту. Отже, вже в боях під Львовом почав формуватися тип фронтового українського воїна.

Зважаючи на гостру нестачу командних кадрів, військовий міністр ЗУНР полковник Д.Вітовський вже у листопаді 1918 року видав наказ фор­мувати старшинські школи. ДСВС доручив своїм виконавчим органам - Окружним Військовим Командам на місцях зорганізувати старшинські школи для вишколу кандидатів /курсантів/ на старшин піхоти та арти­лерії. ОВК відкрили при своїх запасних кошах три старшинські школи в Золочеві, Коломиї та Самборі. Їх було організовано за зразком колишніх австрійських офіцерських шкіл. Для військового навчання користу­валися німецькомовними підручниками. Усвідомлюючи важливість якіс­ного вишколу, ДСВС і НКГА укомплектували школи найкращими старшина­ми - фахівцями військової справи, котрим у процесі навчання доводи­лося створювати україномовні військові посібники та впроваджувати на­ціональну термінологію.

Артилерійської справи навчали при батареях гарматних кошів, які були дислоковані в Коломиї, Золочеві, Тернополі, Стрию, Чорткові. З по­чатком 1919 року засновано старшинську школу артилерії, яка спочатку була дислокована в Стрию, а пізніше перенесена до Станіслава. Школа прийняла до вишколу 42 курсанти.

За короткий час галицькі старшинські школи перетворилися в елітні підрозділи УГА, а їх випускники відзначалися добрим військовим вишколом, високою дисципліною, національною свідомістю та інтеліген­тністю. За період з січня по травень 1919 р. 7 старшинських шкіл підготу­вали й випустили 440 старшин, ще 180 курсантів не закінчили навчан­ня у зв’язку з воєнними подіями.

Для зміцнення морально-психологічного стану особового складу та підвищення боєздатності Збройних сил ЗУНР в армії було розгорнуто не тільки широку вишкільну систему, але й організовано виховну, ідео­логічну і культурно-освітню роботу. Спеціальними наказами і розпо­рядженнями Військового міністерства було утворено низку відповід­них структур. Так у складі ДСВС були створені пресовий, письменний та відділ духівництва /інститут польових духівників-капеланів існу­вав лише в Українській Галицькій армії з усіх українських збройних формацій доби визвольних змагань/. При НКГА існувала Пресова Кватира з відділами: організаційним, видавничим, інформаційним, історичним, вічевим, бібліотечним і театральним.

Таким чином, на весну 1919 року було сформовано цілком боєздат­ну, на європейський зразок вишколену та патріотично настроєну Галиць­ку армію. На фронті перебувало 52200 стрільців і 1412 старшин, їм про­тистояло 62000 воїнів-поляків.

Під час воєнних дій УГА поступово втрачала територію перед наступом переважаючих сил противника. Польській стороні вдалося використати свою перевагу і нав’язати українцям свою тактику ведення війни. В цьому Польщі суттєво  допомагали держави Антанти.

У червні 1919 року НКГА зуміла організувати контрнаступ - т.зв. Чортківську наступальну операцію. Командувач УГА генерал О.Греков дав наказ командирам корпусів організувати рухомі корпусні вишколи, в яких провести короткий повторний вишкіл вояків, котрі замінили б стомлених, поранених та вбитих, так був створе­ний Армійський вишкіл /АВ/. АВ мав завдання створити справний резерв армії. Через нього планувалося перевести 20 тис. вояків, з яких 5 тис. були постійно готові до походу, а 15 тис. мали проходити військовий вишкіл протягом 6 тижнів. Основну увагу в Армійському вишколі приділяли практичному навчанню, вихованню дисцип­ліни та формуванню національної свідомості. Тут було розроблено спеціальну програму вишколу для рукопашного бою, значну увагу приділено практичному вишколу обслуги кулеметів.

Зрештою, ці плани не були втілені в життя, бо 16-17 липня частини УГА були змушені перейти р. Збруч на територію УНР. На Наддніпрянщині, перебуваючи в т.зв. ”чотирикутнику смерті”, продовжували свою діяльність Армійський вишкіл та старшинська школа. Вдавалося навіть проводити мобілізацію новобранців. Кожний корпус, бригада чи команда Етапу мали свої військові вишколи, з яких навчених новобранців відправляли на фронт. Через такі галицькі військові вишколи перейшло декілька тисяч новобранців з Наддніпрян­щини, але багато з них захворіли на тиф або розійшлися додому, поповнюючи ряди отаманських загонів.

Очевидно, що доля старшин і стрільців УГА була трагічною. Спочатку вони опинилися в запіллі Добровольчої армії, а потім були реорганізовані в складі більшовицьких військ. В результаті чимало воїнів-галичан були знищені більшовиками або потрапили в полон до по­ляків, а сама Українська Галицька армія фактично перестала існувати.

Причиною поразки Української Галицької армії було те, що об’єк­тивні історичні реалії не сприяли розвитку її бойового потенціалу, а політичні катаклізми заважали досягти бажаної воєнної перемоги. Але незважаючи на це, УГА високо пронесла прапор національно-визвольної боротьби українського народу. Військово-політичне керівництво ЗУНР зуміло за короткий час і в умовах війни з поляками створити цілісну систему військового вишколу і національно-патріотичного виховання, яка охопила воїнів та командирів усіх ланок армії.

У четвертому розділі - “Вишкіл та виховна робота в Армії УНР доби Директорії” - розглянуто зміни, що наступили у вишкільно-виховній роботі в українських військах внаслідок антигетьманського повс­тання. Вказується, що армія Директорії УНР формувалася, по суті, як повстанська з характерними для іррегулярних військ рисами - відсутністю єдиної вишкільної і виховної системи. На початковому етапі боротьби з гетьманським режимом /14 листопада - початок грудня 1918р./ республіканське керівництво і командування 300-тисячної ар­мії Директорії зосереджувало увагу на розгортанні широкої агітації серед населення з метою залучення його до повстання. Агітаційно-пропагандистська робота у війську покладалася на спеціальні мобі­лізаційні комісії, а контроль за поширенням друкованих органів - на “Управління преси й інформації”. Йому підпорядковувалися всі інформаційні органи УНР: преса, радіо, Українське телеграфне агентство.

Для надання військовому будівництву планомірного характеру Генеральний штаб планував на базі існуючих восьми військових корпусів створити резервну армію, котра б після ретельного вишколу могла поповнювати частини Дієвої армії на фронті. Однак в силу повної їх дезорганізації, викликаної повстанням, вишкіл поповнення довелося зо­середити у резервних частинах Дієвої армії. Ця система зберігалася впродовж усього часу існування армії УНР, аж до листопада 1920 р.

Оскільки боротьба УНР проходила у надзвичайно складних між­народних умовах - країна у грудні 1918 р. - січні 1919 р. стала об’єктом агресивних дій сусідніх держав майже по всьому периметру своїх кордонів - вище військове командування намагалося вжити невід­кладні заходи з підвищення боєздатності і зміцнення морального стану особового складу військ. Одним з пріоритетних воно вважало нейтралізацію більшовицької розкладової агітації. Для цього у груд­ні 1918р. був створений спеціальний орган - Інформаційне бюро ар­мії УНР, який призначав до кожної частини інструкторів з інструкторсько-просвітницької роботи, поширював серед військ урядові роз­порядження і відозви, а також видавав газети “Ставка” й “Інформацій­ний листок” - центральні військові друковані органи. Силами Інформ­бюро протягом грудня 1918 р. було розіслано по військах 60 тис. примірників газет і 100 тис. відозв.

Наріжним каменем усієї виховної роботи у військах було вихо­вання національного патріотизму, піднесення національної свідомос­ті. Останньому навіть надавалося більшого значення, ніж суто військо­вому вишколу. Розглядаючи діяльність керівництва країни зі створення вишкільно-виховної системи у військах, у розділі аналізуються помилки, що були допущені у цій галузі і загалом згубно вплинули на загаль­ну боєздатність армії. Серед них найсуттєвішими були: недооцінка ролі офіцера у виховному і військовому-вишкільному процесі, скасу­вання персональних офіцерських рангів, що призвело до падіння дисци­пліни і появи такого негативного явища, як “отаманщина”, відсутність продуманої і відповідальної політики присвоєння військових ступе­нів і кадрових призначень.

Короткочасне перебування Директорії УНР у Києві /17 грудня 1918 р. - 1 лютого 1919 р./ дало можливість продовжити практичну роботу зі створення системи військової освіти в Україні. В умовах ведення бойових дій пропонувалося проводити підготовку офіцерських кадрів для армії двома шляхами - через мережу юнацьких військових шкіл у сис­темі Шкільної головної управи Військового  міністерства і при армій­ських корпусах. Вищу військову освіту мала давати Академія Генераль­ного штабу. Поразки армії УНР на фронті взимку 1919 р., втрата столиці не дали змоги реалізувати цей план. Вдалося затвердити кілька по­ложень про створення юнацьких шкіл різних видів зброї, у тому чис­лі для підготовки  офіцерів військово-морського флоту. Відкриття Академії Генерального штабу відкладалося, а її функції перебрала Київська інструкторська школа старшин.

Практичним вишколом Дієвої армії займався Генеральний штаб, а саме 2-ге організаційне генерал-квартирмейстерство. На нього покладалися завдання розроблення військових статутів, організації військових зборів, маневрів, підвищення тактичної освіти офіцерів. Проте, незабаром він зосередився в руках Штабу Дієвої армії.

Березень - травень 1919 р. був критичним періодом для армії УНР. Її частини втратили більшу частину території країни, у них посили­лося дезертирство, деморалізація. Щоб врятувати ситуацію, командуван­ня енергійно взялося за її реорганізацію. Передусім було звернуто увагу на оздоровлення морального клімату у військах, посилення дис­ципліни, налагодження вишколу у резервних частинах. У березні 1919 р. при Головному управлінні Генерального штабу було створено Культурно-освітню управу, яка розгорнула активну національно-просвітницьку роботу в армії.

У системі виховання армії своєрідне місце посіла Державна інс­пектура - інституція, що мала стежити за благонадійністю військ. Однак, як показав досвід, вона не виправдала покладених на неї споді­вань, а спричинилася до політизації армійського середовища, що нега­тивно відбилося на його боєздатності.

У процесі реорганізації армії, що проходила у квітні - травні 1919 р., було реформовано військові статути, запроваджено уніформу з відзнаками для офіцерів, що сприяло піднесенню авторитету офіцера.

Проведені заходи сприяли підвищенню боєздатності армії і дали їй можливість провести у червні - першій половині липня 1919 р. низку успішних боїв, розширити свій плацдарм і стабілізувати ситуацію на фронті. Протягом липня - серпня було запроваджено низку статутів: дисциплінарний, муштровий для піхоти, військово-карний, статут внутрішньої служби. Це також сприяло поліпшенню військового вишколу.

Короткочасна стабілізація фронту була використана для розроб­лення нагородної системи армії, що є важливим елементом культивування військових традицій. 12 липня 1919 р. уряд Директорії затвер­див статут бойової відзнаки “Республіка” і медалі “Відвага”.

Різке погіршення становища на фронті змусило армію УНР на по­чатку грудня 1919 р. перейти до партизанських форм боротьби. 3,5 тис. її вояків під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка 6 груд­ня 1919р. вирушили у рейд по тилах більшовицьких і денікінських військ. Рейд тривав до 6 травня 1920р.  Тут вперше за всю історію існування Збройних сил УНР було звернуто серйозну увагу на створення інституту військового капеланства. За час рейду (т. зв. Першого зимового походу) командувач армії значної уваги надавав не лише національно-патріотичному вихованню воїнів, але й проведенню національно-просвітницької роботи серед населення тих районів краї­ни, де перебувала армія.

На підставі Варшавського договору між УНР і Польщею від 21 квітня 1920р. УНР отримала військову допомогу для продовження бороть­би проти більшовицької Росії. Останній період боротьби, що увійшов в історію як українсько-польсько-більшовицька війна, тривав з 25 квіт­ня по 21 листопада 1920 р. Як і в попередній період, вишкільна сис­тема не зазнала суттєвих змін. Вишкіл проходив при резервних час­тинах. При дивізіях створювалися мобілізаційні комісії, які відправ­ляли мобілізованих на короткочасний вишкіл у запасні сотні при фронтових частинах. Але через поспішність і брак часу на підготовку, він не давав добрих результа­тів.

Найсуттєвішим заходом, який провело командування армії  у цей період, стало скасування подвійної системи посадових і персо­нальних рангових відзнак, що ліквідувало невизначеність і плутанину у цьому питанні.

Все ж, розглядаючи вишкіл та виховання армії УНР 1918-1920 роках, можна констатувати, що попри несприятливі фактори, викликані агресі­єю супроти України сусідніх держав і блокаду її кордонів Антантою, вдалося закласти оригінальну національну систему вишкільно-виховної роботи у військах. У її основі була державницька ідея, реа­лізація якої немислима без дисциплінованої, регулярної, відданої національній справі армії. Незважаючи на певні вади, вишкільно-виховна робота в армії УНР 1918-1920 рр. дає підстави стверджувати, що вона відіграла важливе значення у закладенні підвалин національної військової доктрини XX ст., найважливішою складовою якої, поряд із питаннями військового будівництва, вишколу та виховання воїнів, матеріально-технічного забезпечен­ня армії, стала підготовка висококваліфікованих, державницьки на­лаштованих військових кадрів, котрі й були виховані і загартовані в лавах Збройних сил УНР.

У висновках узагальнено основні результати дослідження, визна­чено роль і місце військового вишколу та виховання в українських військах 1917 - 1920 рр. Підкреслено, що загалом досвід національного військового будівництва з усією очевидністю підтвердив, що ключовим фактором, який забезпечує повноцінне функціонування національних збройних сил, є уважне ставлення до фахової підготовки її особового складу і водночас його виховання у дусі патріотизму та відданос­ті державницькій ідеї. Розв’язання цього двоєдиного завдання є га­рантом того, що збройні сили виконають покладені на них функції.

Як показали події 1917-1920 рр., армія була центральним елемен­том державного відродження України. Вона створювалася разом із держа­вою і часто виступала каталізатором державотворчих процесів загалом. У зв’язку з цим,  впродовж даного часу на чільне місце висувалася проблема створення боєздатної армії. На жаль, розуміння ваги цієї справи не завжди знаходило адекватну оцінку і підтримку з боку то­гочасних українських політичних і державних діячів.

Разом із створенням на рубежі 1917-1918 рр. регулярної армії, відбувається процес становлення національної вишкільної і виховної системи у військах. Її особливістю було те, що вона не одразу набула чітко визначених рис. Зародки повноцінного військового вишколу та національно-патріотичного виховання не встигли досягти поставленої мети.

Особливо далася взнаки спроба Української Центральної Ради перенести цивільні норми суспільного життя в армію. Це призвело до її політизації, по­ширення хаосу. Значного удару по вишкільній та виховній роботі у військах завдала недооцінка ролі офіцера.

У добу гетьманату П.Скоропадського, хоча військове будівництво очолили відомі фахівці військової справи, в армії значно відчувався брак чітко розробленої концепції виховної роботи. Наслідком цього стала втрата добре озброєними, більше того, елітними частинами гетьманської армії бажання виступити на захист режиму восени 1918 р. Отже, П.Скоропадському не вдалося забезпечити узгодженості суто військо­вого вишколу з виховним процесом, що залишається актуальним і нині.

В Галичині ще на початку XX століття військово-патріотичні то­вариства сприяли підготовці української молоді до збройної боротьби за незалежну державу, а вишколені та виховані воїни Легіону Українських січових стрільців стали осердям Української Галицької армії. Військово-політичне керівництво ЗУНР зуміло за короткий час налаго­дити військовий вишкіл новобранців та навчання старшин і підстаршин. Але внаслідок безперервних воєнних дій не вдалося зро­бити його повноцінним. Зате виховання галицького вояка було на висоті, він показав себе військово справним, хоробрим, дисциплінованим та морально стійким.

Проголошення соборної УНР поклало початок нівелюванню відмінностей у системі військового вишколу в галицьких і наддніпрянських частинах української армії. Хоча єдиної вишкільно-виховної системи не склалося, перехід галицької армії у район розташування Дієвої армії став імпульсом для посилення виховної роботи у військах в цілому. Провідну роль у військово-вишкільній роботі відігравала про­паганда державницької ідеології.

В цілому, вишкільно-виховна робота в українській армії 1919-1920рр. дала позитивні результати. Попри важкі поразки від пере­важаючих сил противника, моральний стан армії був збережений. Вона продовжувала боротьбу і воліла разом з урядом вийти в еміграцію, ніж капітулювати.

Незважаючи на поразку, українські воїни високо пронесли прапор національно-визвольної боротьби, що стало прикладом для майбутніх поколінь борців за незалежну Українську державу.

Історичний досвід військового вишколу та національного виховання необхідно викорис­тати і сьогодні, в час реформування Збройних сил України на період переходу до рівня європейських стандартів та формування професій­ної армії.

Основні результати дисертаційного дослідження викладені в наступних публікаціях автора:

1. Кривизюк Л.П. Організація вишколу армії УНР доби Центральної Ради. Збірка науково-методичних праць. Випуск №5. – Військовий інститут при Державному університеті “Львівська політехніка”.  – Львів, 1999. – с.61-67.
2. Кривизюк Л.П. Українські парамілітарні організації та їх діяльність на початку ХХ століття. Вісник Державного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія № 377. – Львів, 1999. – с.91-97.
3. Кривизюк Л.П. Національне і військове виховання в Галичині напередодні і в роки визвольних змагань (1918-1919 рр.). Наукові записки. Збірник наукових статей. Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. – Київ, 1999. – с.74-82.
4. Кривизюк Л.П. Організація агітаційно-пропагандистської роботи в армії УНР доби Директорії. Військово-науковий вісник. Військовий інститут при Державному університеті “Львівська політехніка”. Випуск 1 – Львів, 2000. – с.52-58.
5. Кривизюк Л.П. Військовий вишкіл у Галицькій Армії. Вісник. Національного університету “Львівська політехніка”. Держава і армія № 408. – Львів, 2000. – с.190-197.

АНОТАЦІЯ

Кривизюк Л.П. Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917 - 1920рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. Національний університет “Львівська політехніка”, Львів, 2001.

В дисертації розглядається становлення системи військового виш­колу та виховання в українській армії на різних етапах її діяльності у 1917 - 1920рр. Основну увагу приділено роботі вищих держав­них і військових структур по налагодженню формування національних військових кадрів та їх ідейно-патріотичного виховання, створенню системи військової освіти. В контексті військового будівництва це сприяло утвердженню суверенітету Української держави. Історичний дос­від військового вишколу та національно-патріотичного виховання в період визволь­них змагань сприяв продовженню національно-визвольної боротьби українського народу, а також є актуальним для сучасного реформування Збройних сил України.

Ключові слова: Українська держава, визвольні змагання, українська армія, військовий вишкіл, патріотичне виховання.

ANNOTATION

Kryvyziuk L. P. Training and Educational Work in the Ukrainian Troops in the Period of Struggle for Liberation in 1917- 1920.-Typescript.

Candidate dissertation nominating for the Degree of Candidate of Arts in History in the specialization 20.02.22 - Military History. “Lviv Polytechnic” National University, Lviv, 2001.

The subject matter of the dissertation is the formation of the system of training and education in the Ukrainian army at different phases of its activity in the years of 1917-1920. The author is focusing on work of the supreme state administration and military command agencies in regulating the formation of the national military professional personnel, their ideological and patriotic education, and cheating the system of military training and education. In terms of building the defense system of the state, that promoted to the con­solidation of sovereignty of the Ukrainian state. The historical experien­ce obtained in the period of struggle for liberation in training and education of the military personnel in national patriotic spirit helped to continue the national liberation efforts of the Ukrainian people. It remains topical for modern reforms in the Armed Forces of Ukraine.

The key words and phrases are: the Ukrainian state, struggle for liberation, the Ukrainian army, military training, patriotic education.

АННОТАЦИЯ

Кривизюк Л.П. Боевая подготовка и воспитательная работа в ук­раинских войсках в период национально-освободительной борьбы 1917-1920 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата историчес­ких наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Национальный университет “Львовская политехника”, Львов, 2001.

Диссертация посвящена исследованию деятельности государственных органов власти и военных учреждений Украины в 1917 - 1920 гг. по созданию системы боевой подготовки  и воспитания личного состава украинской армии, ее офицерского корпуса периода борьбы за восстанов­ление национальной государственности.

Опыт национального военного строительства 1917 - 1920гг. нагляд­но подтверждает, что ключевым фактором полноценного функционирования вооруженных сил является внимательное отношение к профессиональной подготовке их личного состава и одновременно воспитания в духе пат­риотизма и приверженности государственной идее.

На рубеже 1917-1918гг. начинается создание украинской регуляр­ной армии и одновременно становление национальной системы обучения и воспитания войск. Ее особенность состояла в том, что она не сразу приобрела четко определенные черты. Центральная Рада, как высший го­сударственный орган Украины, считая, что в обозримом будущем армия как общественный институт себя изживет,  не уделяла должного внимания военному строительству. Систематического обучения войск почти не проводилось. Воспитательной работе в армейской среде уделялось больше внимания. Она имела яркое национально-патриотическое направление. Несмотря на то, что закладываемые основы воспитательной системы сыграли положительную роль, так как благоприятствовали ут­верждению в среде сотен тысяч молодых людей национального самосоз­нания, чувства ответственности перед государством, она все же не дос­тигла намеченной цели, поскольку не обеспечила сохранения в украин­ских частях высокого боевого духа. Значительный ущерб боеспособности войск, их обучению и воспитанию нанесла недооценка руководством стра­ны роли офицера. Отмена офицерских званий, политика устранения их из войск, проводимая Центральной Радой, имела пагубные последствия для армии Украинской Народной Республики.

Новый этап в создании основ системы подготовки и воспитания войск охватывает период гетманства П.Скоропадского /29 апреля - 14 декабря 1918г./.

Как профессионал П. Скоропадский значительное внимание уделял качеству подготовки офицерских кадров. Для этого был разработан основательный план создания национальной системы военного образования, предусматривавший открытие Военной академии и ряда других военных учебных заведений для подготовки офицеров всех видов Вооруженных сил Украины.

Должное внимание уделялось и разработке украинской военной терминологии, национальных армейских уставов, а также порядку присвоения офицерских званий.

Немецко-австрийское военное присутствие в Украине, вмешательство Германии и Австро-Венгрии в её внутренние дела лишили гетмана П. Скоропадского возможности воплотить в жизнь намеченные планы. Поэтому он был вынужден сосредоточить свое внимание прежде всего на теоретических вопросах военного строительства, а не на их практической реализации. По существу, ему удалось создать лишь кадры будущей армии.

Несмотря на то, что военное строительство в этот период возглавили высококвалифицированные специалисты, следст­вием чего стало улучшение ведения боевой подготовки войск, в то же время ощущалось почти полное отсутствие концепции воспитательной работы в войсках. В этом гетману П.Скоропадскому не удалось обеспе­чить согласованности сугубо боевой подготовки войск с воспитательным процессом.

В диссертации рассматриваются особенности боевого обучения и воспитательной работы в частях Галицкой армии. В значительной степени их облегчало наличие приобретенного западно-украинскими военно-патриотическими обществами начала ХХ в. опыта в подготовке молодежи к армейской службе, прежде всего в Легионе Украинских сечевых стрельцов, ставшего основой Галицкой армии. За небольшой срок военно-политическому руководству Западной Украинской Народной Республики удалось создать боеспособную и дисциплинированную армию. Отмечается, что боевое обучение и воспитательная работа в Галицкой армии составляли единую систему, благотворно влияющую на ее боеспособность. Её главными чертами стали: профессионализм процесса боевой подготов­ки личного состава, достаточно эффективная в условиях войны подго­товка офицерского корпуса, хорошо продуманная идейно-воспитательная работа.

Формирование системы боевой подготовки и воспитательной работы в частях украинской армии приобрело определенное направление в период 1919 - 1920 гг. Руководство страны рассматривало ее в качестве отдельного элемента военного строительства. На должный уровень был восстановлен авторитет офицера. Значительную работу по национально-патриотическому воспитанию армии развернули Министерство прессы и пропаганды Украинской Народной Республики, Информационное бюро армии, Главная культурно-просветительская управа при Генеральном штабе армии.

Особенность боевой подготовки войск состояла в том, что она была не в состоянии через изменения на фронте, а также из-за отсутствия тыла приобрести постоянный характер и велась в резервных фронтовых частях. В целом, боевая подготовка и воспитательная работа в частях украинской армии 1919 - 1920 гг. имела положительные результаты. Нес­мотря на тяжелые поражения от превосходящих сил противника, моральное состояние армии было сохранено.

На основании проанализированного исторического опыта высказаны рекомендации по его использованию на современном этапе.

Ключевые слова: Украинская держава, национально-освободительная борьба, украинская армия, боевая подготовка, патриотическое воспитание.