Библиотечный каталог авторефератов Украины

Українська Академія державного управління

при Президентові України

Коваль Олег Михайлович

УДК 331.52

Державне регулювання зайнятості населення в крупних містах України

25.00.04 – регіональне управління

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Українській Академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник:         кандидат економічних наук

Лебединська Ольга Юріївна,

Українська Академія державного управління при Президентові України,

       доцент кафедри управління містом.

Офіційні опоненти:        доктор наук з державного управління

       Рижих Василь Миколайович,

Головне контрольне управління Адміністрації Президента України,

завідувач відділом контролю виконання актів і доручень Президента України;

кандидат економічних наук

Гудзинський Сергій Олексійович,

Головне науково-експертне управління апарату ВР України,

заступник завідуючого відділом з питань бюджету, оподаткування та банківської діяльності.

Провідна установа:        Донецька державна академія управління

Захист відбудеться 16 травня 2002 р. о 17.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради 26.810.01 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м.Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України (03057, м.Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201).

Автореферат розісланий 15 квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради                                                В.К.Майборода

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сьогодні більшість країн світу усві­дом­лює, що політику зайнятості необхідно провадити в межах загальної економіч­ної політики, де зайнятість - одна з головних економічних цілей дер­жави. Основним інструментом вирішення проблеми безробіття є не тільки полі­тика регулювання ринку праці та зайнятості населення, а й розвиток економіки і здійснення еконо­мічних реформ. Важливу роль в економічному й політичному розвитку країни  віді­грає регіональне управління.

Серед нових соціально-економічних реалій, породжених процесами рин­ко­вого реформування, ринки праці і ринки робочої сили концентрують най­більш гос­трі проблеми перехідних суспільств: зростання безробіття, посилення структурних і регіональних диспропорцій зайнятості, неконтрольований відтік робочої сили, регре­сивні зміни в якості робочої сили й мотивації до праці, ка­тастрофічне зни­ження рівня реальних доходів населення. Ці проблеми впли­вають на політичне й економічне життя країн, стають істотним чинником по­глиблення кризових явищ, стримування структурних перетворень і створення передумов для стабілізації й економічного піднесення.

Орієнтація реформ переважно на загальні макроекономічні перетворення без урахування регіонально-галузевих особливостей економіки призвела до того, що більшість регіонів України сьогодні знаходяться в критичному стані й мають по­требу в спеціальних програмах протидії зростанню безробіття. Зазна­чене зумовлює необхідність коригування існуючого механізму забезпечення зайнятості і вклю­чення його до системи державних пріоритетів. У цьому зв'язку особливого зна­чення набуває вивчення й узагальнення нагромадженого світо­вою і вітчизняною практикою досвіду регулювання ринку праці для вико­ристання його в українській економіці. Тому тема дисертації продиктована прагнен­ням дослідити формування, розподіл і використання трудових ресурсів, а також механізм і форми регулювання ринку праці та зайнятості населення в сучасних умовах, не тільки виходячи із зага­льних закономірностей розвитку, а й з урахуванням його регіональних особливос­тей.

В останні роки вчені приділяли значну увагу розвитку ринку праці, осмисленню світового досвіду і власної практики в галузі управління й регулю­вання процесів зайнятості. Різні аспекти даної проблеми одержали широке висвіт­лення в працях Є.Бреєва, А.Дадашева, Т.Заславської, Д.Карпухіна, В.Костакова, А.Котляра, І.Маслової, О.Омарова, Є.Рузавіна, І. Чан­глі, Л.Чижової, В.Чуракова.

Значний внесок у розробку зазначених  і  багатьох інших  питань  зробили  такі відомі українські вчені, як С.Бандур, Д.Богиня, І.Бондар, С.Злупко, Е.Лібанова, В.Онікієнко, В.Оніщенко, В.Савченко, М.Шаленко та інші.

Однак основні поняття й категорії, що віддображають процеси, які відбу­ваються на ринку праці, неоднозначно трактуються різними авторами. Най­частіше відсутня узгодженість у методології досліджень різних форм руху ро­бочої сили.  Залиша­ються неопрацьованими деякі  аспекти, що стосуються, зокре­ма, обмежень гнучко­сті й динамічності ринку праці, немає єдиного по­гляду на причини безробіття в країні.

Крім того, незважаючи на багаторічні дослідження проблем зайнятості, регі­ональні аспекти  менеджменту трудовими ресурсами розкриті  недостатньо,  публі­кації з різних питань формування й реалізації територіальної політики зайнятості в умовах переходу до ринкової  економіки почали з'являтися від­носно недавно, хоча в умовах зростаючої напруженості на ринку праці зна­чення територіального аспе­кту зростає. До того ж зарубіжна практика цілеспря­мованого впливу на ринок ро­бочої  сили, що певною мірою  в останні роки ви­світлювалась в науковій літера­турі, безпосередньо не може бути  використана  в  специфічних умовах нашої кра­їни.

Недостатній рівень наукової розробки ряду теоретичних і практичних про­блем зайнятості визначили вибір теми дисертаційного дослідження, його мету й завдання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта­ційну роботу виконано на кафедрі управління містом Української Академії державного управління при Президентові України в межах наукового проек­ту Академії "Державне управління та місцеве самоврядування" (РК 0199 U002827).

Мета і основні завдання дослідження.  Метою дослідження є узагаль­нення вітчизняного й зарубіжного досвіду механізму регулювання ринку праці та зайня­тості населення, виявлення основних закономірностей становлення рин­ку праці в умовах перехідної економіки, розробка конкретних рекомендацій з удосконалення політики зайнятості як на державному, так і на регіональному рівні.

Досягнення визначеної мети зумовило необхідність виконання наступних за­вдань:

- виявити сутність і структуру ринку праці, а також категорії, що його ви­зна­чають;

- визначити основні передумови формування ринкових відносин у сфері праці, проаналізувати причини виникнення безробіття, його сутність і форми вияву в сучасних умовах;

- узагальнити український і зарубіжний досвід регулювання зайнятості, ви­значити ступень застосовності досвіду інших країн до умов вітчизняної еко­номіки;

- виявити основні тенденції розвитку регіональної структури зайнятості, об­ґрунтувати перспективи удосконалення механізму і форм регулювання зайнятості населення як у цілому по країні, так і на регіональному рівні;

- обґрунтувати необхідність впровадження у сферу трудових відносин ос­нов­них принципів гнучкого ринку праці; розробити практичні рекомендації з удоско­налення існуючої системи регулювання зайнятості на державному й ре­гіональному рівнях.

Об'єктом дослідження є ринок праці з урахуванням вітчизняного й зару­біж­ного досвіду його формування в усій різноманітності відносин між підприєм­цями, трудящими й державою з приводу умов використання робочої сили, її відтворення й привласнення результатів праці. Предметом досліджен­ня – теоретичні, методи­чні й прикладні аспекти державного регулювання зайнятості населення в крупних містах.

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою дисерта­цій­ного дослідження є законодавчі й нормативні акти України, праці вітчизня­них і за­рубіжних економістів, соціологів, психологів, фахівців із проблем зайня­тості. У ро­боті використані сучасні методи аналізу, синтезу, статистичних групувань, порів­няльні методи. Дослідження проведено на основі критичного аналізу спеціальної літератури, вивчення й узагальнення практики господарю­вання в нашій країні й до­свіду зарубіжних країн. У дисертації дано характе­ристику й оцінку основним по­ложенням, викладеним у роботах зарубіжних ав­торів із проблем ринку праці, зайнятості й безробіття. У роботі використано статистичні дані Держкомстату Украї­ни, Міністерства праці та соціальної полі­тики України, Державного центру зайня­тості, Київського міського центру зайнятості, а також інших регіонів країни, різних міністерств і відомств, ре­зультати соціологічних досліджень, аналітичні огляди, публікації в центральній і місцевій пресі тощо.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що зайнятість і безробіття є не тільки однією із сфер діяльності держави, що здійснює регулювання та адміністративний контроль, а й невід’ємною складовою регіонального управління.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

• уперше обґрунтовано доцільність перенесення акцентів у заохоченні під­при­ємств, організацій, установ у створенні нових робочих місць із безпосеред­нього на­дання їм певних пільг на опосередковане стимулювання через форму­вання держав­них замовлень на виробництво товарів і надання послуг;
• удосконалено систему програмно-цільових методів регулювання зайнято­сті населення в регіонах, основним принципом якої має стати розмежування функцій замовника й виконавця регіональних програм зайнятості;
• уточнено, конкретизовано і використано методологічний інструментарій пі­знання категорій "ринок праці" й "ринок робочої сили", чітко розмежовано юри­дичний та економічний аспекти розглянутих категорій, а також форм зв'яз­ків (сус­пільних, економічних, соціальних, правових), в які вступають основні суб'єкти рин­ку праці й ринку робочої сили;
• комплексно обґрунтовано категорію "ринок праці" як найважливішу складову ринку робочої сили, де здійснюються відносини обміну з приводу умов процесу праці й неповної оплати його результатів; з урахуванням міжна­родної стандартної класифікації вартості робочої сили розкрито його структуру, визначено об'єкти й суб'єкти, основні умови й тенденції розвитку;
• визначено теоретичну модель повної, продуктивної і вільно обраної зайнято­сті щодо умов перехідного періоду, комплексно проаналізовані основні тенденції і суперечності формування ринку праці в Україні;
• набуло подальшого розвитку обґрунтування економічного змісту катего­рії "оптимальна зайнятість", визначені концептуальні основи державної полі­тики оп­тимальної зайнятості, запропонований комплекс практичних заходів її реалізації в галузі реформування системи зайнятості, створення необхідної нор­мативно-право­вої бази, удосконалення трудових ресурсів;
• уточнено роль і специфічні завдання служби зайнятості в проведенні пре­вен­тивних заходів щодо подолання зростання безробіття, запропоновано реко­мендації з удосконалення організаційних форм і правових норм регулювання зайнятості як на державному, так і регіональному рівнях.

Практичне значення отриманих результатів. Рекомендації і пропози­ції, сформульовані автором на підставі проведеного аналізу стану й тенденцій розвитку ринкових відносин у сфері праці, можуть бути використані господа­рюючими су­б'єктами для розробки напрямів удосконалення механізму регулю­вання зайнятості в умовах перехідної економіки, а також для конкретизації ролі, місця й діяльності державної служби зайнятості у створенні умов для фор­мування ефективної зайня­тості.

Теоретичні положення та пропозиції, що містяться в даній дисертації, можуть бути використані на державному й місцевому рівнях при розробці нор­мативно-пра­вових документів, державних і регіональних цільових програм зайня­тості насе­лення, програм соціально-економічних перетворень у регіонах, а також органами регіонального управління. Крім того, положення й висновки дисертації можуть бути використані в спеціальних закладах освіти при розробці курсів та спецкурсів “Регіональне управління”, “Місцеве самоврядування”, “Економічна теорія”, “Со­ціальний захист населення”.

Отримані висновки та рекомендації були використані Управлінням праці та зайнятості Київської міської державної адміністрації при розробці “Положення про порядок організації та проведення громадських робіт для учнівської та студентської молоді м. Києва” (довідка № 062-427 від 12.10.00), Київським міським центром зайнятості Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України при розробці Київської міської програми “Зайнятість населення”, плану дій на 2002 рік щодо виконання Київської міської програми “Зайнятість населення на 2001-2004 рр.” (довідка № 02-508 від 4.04.02).

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисерта­ційного дослідження обговорювались на шести міжнародних або з міжна­родною участю науково-практичних конференціях, зокрема: на Міжнарод­ній науково-практич­ній конференції "Підвищення ефективності державного управління: стан, перс­пективи і світовий досвід" (13-14 березня 2000 року, м.Київ); науково-практич­ній конференції за міжнародною участю “Державна регіональна політика та місцеве самоврядування” (30 травня 2000 р., м.Київ); Першому Міжнародному Конгресі “Євразія: зайнятість в ХХІ віці” (27-28 вересня 2000 р., м.Київ);  науко­во-практичній конференції за міжнародною участю “Розвиток партнерсь­ких зв’язків між місцевою вла­дою, неурядовими організаціями, населенням як засіб розв’язання місцевих і регіональних проблем” (24-25 жовтня 2000 р., м.Київ); науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи і становлення громадянського суспільства в Україні” (30 травня 2001 р., м.Київ); науково-практичній конференції за міжнародною участю “Місцеве відновлення та економічний розвиток” (20-21 вересня 2001 р., м.Одеса). Ре­зультати до­слідження обговорювались на методологічних семінарах Українсь­кої Ака­демії державного управління при Президентові України й засіданнях ка­федри управління містом.

Публікації. Основні наукові результати здобувача опубліковані в 5 наукових пра­цях, у тому числі 4 — у фахових виданнях. Загальний обсяг науко­вих праць  з теми дослідження 3,3 друкованих аркушів.

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Дисе­ртація має традиційну структуру і складається з вступу, трьох розділів, висно­вків, списку літератури, додатків. Текст дисертації містить графіки й схеми. Загальний обсяг дисертації 195 сторінок машинописного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, мета й завдання до­слідження, оцінюється ступінь розробленості проблеми становлення ринку праці й механізму регулювання зайнятості населення в сучасних умовах, у тому числі на регіональ­ному рівні, висвітлюється наукова новизна й практична зна­чущість дослідження.

У першому розділі — “Теоретико-методологічні засади регулювання зайня­тості населення” — досліджується сутність, структура та інститути функціону­вання ринку праці, а також визначальні його категорії в умовах рин­кової економіки з урахуванням специфіки законодавчо-нормативної бази України в галузі регулю­вання зайнятості населення.

Аналіз сформованих і певною мірою суперечливих поглядів на характер ро­бочої сили, її корисність, вартість і ціну дав можливість по-новому підійти до оцін­ки розглянутих категорій. У дисертаційному досліджені уточнено, що на відміну від марксистського й неокласичного підходів до характеристики цих категорій по­вніше розкриває їхню сутність “теорія цінності”. Характеристика робочої сили як товару особливого роду (соціального товару) і врахування двох його взаємозалеж­них сторін (вартості і корисності) дозволили визначити ціну робочої сили як ре­зультат зіставлення оцінки продавця (найманого робітника) та оцінки покупця (підприємця, фірми, держави) і як категорії, що відбиває цін­ність товару “робоча сила”. За наявності вільної конкуренції зрівноважена ціна, яка відповідає суспіль­ній оцінці робочої сили, установлюється на рівні, що уз­годжує ціну попиту із ціною пропозиції робочої сили, і виражає цінність товару “робоча сила”.

У вітчизняній економічній літературі, періодичній пресі робляться спроби розмежувати поняття ринок робочої сили, ринок праці й ринок трудових ресур­сів. Як правило, за основу такого поділу беруться або масштаби робочої сили (зайняте населення, економічно активне населення, трудовий потенціал су­спільства), або ринок праці ототожнюється з безробіттям, пропозиція робочої сили - з незайнятим населенням, що шукає роботу, а попит на робочу силу - з вакантними робочими міс­ця­ми. Подібне змішування понять призводить до серйозних перекручувань оцін­ки ситуації у сфері зайнятості й перспектив ста­новлення ринку робочої сили в Україні. Ринок праці є специфічним видом рин­ку, змістом якого є реалізація товару особливого роду - робо­чої сили. На поверхні явищ ринок робочої сили виступає в перетвореній формі рин­ку праці.

Наведено теоретичне узагальнення принципів формування адекватної по­лі­тики зайнятості: політика зайнятості має як вихідну передумову всебічне, глибоке вивчення комплексу чинників, що впливають на стан зайнятості і без­робіття в кон­кретному регіоні; даний комплекс чинників є об'єктом системного, цільового впливу, суб'єкт якого є держава в цілому, а не тільки служба зайнято­сті; політика зайнятості повинна мати цілеспрямований характер і бути основ­ною частиною про­грам соціально-економічного розвитку з відповідним органі­заційним і фінансовим забезпеченням.

Уточнено, що ринок праці є не тільки відносинами між найманими робіт­ни­ками як суб'єктами пропозиції праці й підприємцями як суб'єктами попиту, що ви­никають із приводу купівлі-продажу цієї праці, оскільки він зазнає знач­ного впливу з боку різних суб'єктів трудових відносин, а саме профспілок, держави і підприєм­ницьких об'єднань. Крім того, не можна замикатися на яко­мусь окремому сегменті ринку праці, вважаючи ситуацію на ньому загальною для ринку праці в цілому. Адже політика держави на ринку праці може бути ре­зультативною лише тоді, коли вона здійснюється диференційовано для кожного з його сегментів.

Доводиться, що із властивим українській економіці великим державним сек­тором і активним втручанням у ринкові процеси при недосконалості право­вої бази, податкового законодавства, значного “тіньового” сектора для ефек­тивного вирі­шення проблем на ринку праці необхідно реформувати всі сфери економічного, по­літичного і соціального життя суспільства.

Дослідженням визначено громіздкість законодавства з питань зайнятості. Хоча існує кілька ключових законів, правове поле складається з кількох десят­ків нормативних актів. Проведений аналіз чинної законодавчо-нормативної бази дово­дить, що державна політика зайнятості не має узгоджених організа­ційно-правових механізмів реалізації окремих напрямів.

Так, безпосереднім обов’язком підприємств, установ і організацій у реалі­зації державної політики зайнятості є організація професійної підготовки, пере­підготов­ки й підвищення кваліфікації працівників, а також професійного пере­навчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва. Дія механізму реалізації цього обов’язку у державі ще достатньо не відпрацьована. У дисертаційному дослідженні визначені його основні стримуючі чинники, одним з яких є відсут­ність достовірної оператив­ної інформації про перелік професій і спеціально­стей, які задовольняють потреби роботодавців, як у органів місцевого самовря­дування, службах зайнятості, так і у самого підприємства, установи та організа­ції, що згідно із законодавством несе від­повідальність за організацію професій­ної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає ви­вільненню з виробництва. Стримуючим чинником є також відсутність у підпри­ємств, установ та організа­цій необхідної навчальної бази для організації професій­ної підготовки, перепід­готовки й підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перена­вчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва. Мається на увазі відсут­ність як власної бази, так і достовірної  інформації про підприємства, що нада­ють такого роду послуги з професійної підготовки, перепідготовки й підви­щення кваліфікації з урахуванням розвитку перспективних пріоритетних галу­зей економіки в регіональному розрізі, що можуть бути затребувані майбутнім робото­давцем. Це питання стосується і підприємств, і працівників, що підляга­ють вивіль­ненню, і осіб, які шукають роботу. Ще один стримуючий чинник - відсутність у підприємств, установ та організацій необхідних коштів для орга­нізації професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації пра­цівників, професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з вироб­ництва.

Майже декларативний характер згідно із чинним законодавством про зайня­тість населення, як доводиться в дослідженні, має зобов’язання під­приємств, уста­нов і організацій, з яких вивільнено працівника, провадити за свій рахунок заходи, пов’язані з організацією професійної перепідготовки й підвищенням кваліфікації у тому випадку, коли при працевлаштуванні такого працівника виникла потреба під­вищити кваліфікацію або пройти професійну перепідготовку, а він не мав можли­вості одержати суміжну професію чи підви­щити кваліфікацію протягом двох років, що передують вивільненню. Також у “Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних” стиму­лювання роботодавця  визначено не­достатньо.

Зазначене зумовлює необхідність побудови цілісної системи трудового зако­нодавства України, що регулюватиме трудові відносини працівників усіх підпри­ємств, установ, організацій незалежно від їх форми власності, виду дія­льності та галузевої приналежності.

Процес  формування  ринку  праці  водночас передбачає і створення регу­лю­ючих інститутів. Сьогодні посередницькі функції в пошуку місця роботи ви­кону­ють державні центри (служби) зайнятості й недержавні формування, що мають ви­значену технологію роботи й пропонують свій комплекс послуг. На ринку праці ба­гатьох країн державна служба зайнятості займає особливе моно­польне становище, що має два різновиди. Перший полягає в централізації  служ­бою всіх операцій з наймання, другий означає менш жорсткий варіант. В Україні державна служба зайня­тості посідає монопольне місце на ринку праці й водночас, як визначається в дослідженні, не підходить під канони ні першого, ні другого різновиду цієї моно­полії. Протистояння державних і приватних агентств із наймання зумовлене насам­перед недосконалістю законодавства.

Організаційно-адміністративна  структура управління зайнятістю в Україні досить розвинута. Вона цілком відповідає потребам сучасності, але зміст її діяльно­сті не можна визнати раціональним. У дослідженні наголо­шується на необхідності реорганізації служби зайнятості, її структури, чисель­ності, статусу працівників, а також джерел фінансування.

У другому розділі — “Регіональна політика зайнятості населення” —аналізується ринок праці, етапи його становлення та сучасний стан по Україні в цілому, її регіонах, зокрема на прикладі такого крупного міста, як Київ. Аналіз процесів пов­ного ринку праці провадився за методологією Міжнародної органі­зації праці, до­сліджувалися також офіційна та прихована частини ринку праці. Підкреслюється, що сучасна ситуація на ринку праці є наслідком не тільки вла­сне ринкових пере­творень. Проблеми на ринку праці, були недостатньо вирі­шеними й раніше. Недо­ліки планово-директивної економіки зумовили низький рівень технічної озброєно­сті робочих місць, продуктивності праці і трудової мотивації, недосконалу структу­ру попиту на робочу силу. Лімітування чисель­ності працівни­ків по міністерствах, відомча система професійної підготовки та підвищення квалі­фікації, жорстке регу­лювання умов оплати і стимулювання праці позбавляли меха­нізм зайнятості гнуч­кості. Централізація управління, не­доліки інвестиційної полі­тики, адміністративні обмеження деформували мо­біль­ність робочої сили. Більшість з цих проблем у ході кризи, розриву госпо­дарських зв'язків, руйнування органів управління економікою ще більше за­гострилися. Головною ознакою перехідного періоду та його впливу на ринок праці стала нестабільність в економічній, соціаль­ній та інших сферах сус­піль­ного життя. Це виражається не тільки у відсутності окремих законів або інших нормативних актів, у незадовільному виконанні існую­чих, а й у перманентних ко­ригуваннях та змінах чинного законодавства.

За даними ООН, заробітна плата в розмірі менше 3 дол. США на годину при­зводить до руйнування трудового потенціалу. В Україні, як визначається у дослі­дженні, даний показник нижчий. При цьому мінімальна заробітна плата  не відпо­відає мінімальному прожитковому мінімуму, що не стимулює ні пра­цівників, ні ро­ботодавців до підвищення кваліфікації і позначається відповідно на ціні робочої сили. За даними Держкомстату України, половина населення по суті проживає в борг. Так, 93,6% населення лише на харчування витрачає від 54,3 до 116,4% свого бюджету. Це орієнтує певну частину населення на нерег­ламентовану, “тіньову” й нелегальну зайнятість. Доводиться, що такі наслідки розшарування сімей за дохо­дами негативно впливають на ринок праці, розба­лансують його, призводять до ма­сової втрати професійних здібностей і навичок тощо. Чисельність безробітних та тривалість безробіття зростають. Наголо­шено, що чим менше вкладається коштів в активні заходи, тим більше дове­деться витрачати їх у майбутньому на утримання безробітних. Як свідчать дані дослідження, стосовно ВВП питома вага коштів Дер­жавного фонду сприяння зайнятості населення на впровадження заходів активної політики зайня­тості постійно зменшується, а виплата допомоги по безробіттю збі­льшу­ється, хоча розмір її залишається незначним. Констатується, що ринок праці поки не керує надлишком трудових ресурсів, який склався на підприємст­вах, в органі­заціях, та їх оптимальним розміщенням.

Зазначається, що київський ринок праці в основному відбиває тенденції, ха­рактерні для України в цілому. Серед регіональних особливостей насамперед виді­ляється диференційований характер територіального ринку праці — роз­біжності в соціально-економічному становищі окремих районів, структурі ро­бочих місць, спе­цифіці галузевого, професійно-кваліфікаційного і статтєво-ві­кового складу праце­здатного населення. Для Києва характерна стала тенденція розмежування районів за рівнем безробіття і наявності вакантних робочих місць.

Досліджуються основні тенденції, умови й етапи становлення механізму ре­гулювання зайнятості як на державному, так і на регіональному рівнях. Значна увага приділена аналізу існуючих методів впливу місцевих органів  влади на зайня­тість населення.

Зайнятість населення та безробіття як складові цілісної господарської сис­теми соціально-економічно­го розвитку країни, належать до макроекономіч­них про­цесів. На практиці вирішення проблеми відбувається шляхом побудови державної схеми законодавчого регулювання поліпшен­ня відносин зайнятості, а на регіональ­ному рівні проводиться наповнення механізму державної політи­ки зайнятості міс­цевою специфікою. У роботі обґрунтовується, що особливості відносин зайнятості полягають у тому, що вирішення проблеми макроеконо­мічного рівня зна­ходиться на регіональному рівні. Для ефективного вирішення проблеми зайнятості насе­лення в кон­кретних регіонах необхідне схематичне поєднання (зіставлення) мож­ливостей так званих локальних ринків праці як об'єк­тивних регуляторів попиту та про­позиції робочої сили з територіально-ад­міністратив­ним впливом забезпечення реалізації інтересів суб'єк­тів економічної діяльності та зняття соціально-еконо­міч­ної напруги в суспільстві. Оскільки те­риторіальні розбіжності в природних умовах і ресурсах, демографічній базі й економічному потенціалі визначають характерні риси формування, розподілу і використання трудових ресурсів, остільки українсь­кий ринок праці має взагалі регіональний характер і державна політика зайнятості об'єктивно має потребу в “регіоналізації”.

Зазначається, що в сучасних умовах розвитку економіки мають місце зна­чні зміни і в структурі зайнятості: скорочується зайнятість у галузях матеріаль­ного ви­робництва при збільшенні зайнятості в більшості галузей соціальної сфери; зміню­ється структура зайнятості і за галузями промисловості; скорочу­ється зайнятість у машинобудуванні і легкій промисловості, що свідчить про її регресивний характер; за формами власності знижується зайнятість у держав­ному і зростає в недержав­ному секторі; швидкими темпами збільшується зайня­тість у неформальному сек­торі; дисбаланси на ринку праці відбуваються за ра­хунок змін у професійно-квалі­фікаційній структурі зайнятості, нестача робіт­ничих спеціальностей поєднується зі значною кількістю вільних робочих місць; регіональні особливості зайнятості по­в'язані зі змінами в структурі виробниц­тва. Визначено, що подовження терміну безробіття є свідченням наявності за­стійного безробіття і недостатньої ефективно­сті державної політики на ринку праці.

Перелічені зміни в структурі зайнятості характерні й для Києва з ураху­ван­ням певних особливостей крупного міста. Так, у 2000 р. збільшення насе­лення від­бувається лише за рахунок міграційного приросту (13,1 тис. чол.), природний же приріст є від'ємний (7,7 тис. чол.). Природне скорочення насе­лення призвело до не­гативних змін у віковій структурі – збільшення питомої ваги населення старше працездатного віку та зменшення населення молодше працездатного віку в загаль­ній чисельності населення, що означає його ста­ріння. Чисельність трудових ресур­сів становить 1,9 млн. чол., або 72,3% від за­гальної чисельності населення. Визна­чено, що одним із чинників формування трудового потенціалу міста є маятникова міграція. З урахуванням 10 тис. киян, що виїжджають для роботи за межі міста, по­зитивне сальдо маятникової мігра­ції досягає близько 110 тис. чоловік. Суб’єктами маятникової міграції виступа­ють переважно особи з великим трудовим потенціа­лом, тому у місцях їх залу­чення зменшується необхідність впровадження прогре­сивної техніки та техно­логій, оскільки маятникові мігранти, як правило, заміщують вакантні робочі мі­с­ця з важкими умовами праці, не престижні для корінних меш­канців міста. Внаслідок реформування власності та структурних перетворень чи­сельність за­йнятих в економіці міста зменшилась, кількість вибулих перевищує по­казник прийнятих. У розрізі галузей економіки висока мобільність кадрів спостері­га­ється на підприємствах громадського харчування, будівництва, житлово-кому­на­льного господарства, торгівлі тощо. Максимальне скорочення зайнятості від­булося в науці й науковому обслуговуванні, що пояснюється як високою про­фесійною мо­більністю науковців, так і відпливом у більш доходні галузі, роз­ширення можливо­стей працевлаштування в інших країнах за основною спеціа­льністю. Запро­вадження ринкових відносин, створення ринкової інфраструк­тури позначається на збільшенні чисельності працюючих у таких галузях, як фінансування, кредиту­вання, страхування. Ці процеси відбиваються також на структурі розподілу трудо­вих ресурсів, зайнятих в недержавному секторі. Ви­значено, що розвиток недержав­ного сектора характеризується високою нефор­мальною зайнятістю, яка поки що не відбивається у статистичній звітності. Проаналізовані в дослідженні дані в динаміці цілком відображають зміни струк­тури внутрішнього валового продукту, коли час­тка послуг зростає, а това­рів — знижується.

Сучасна ситуація у сфері зайнятості ставить підвищені вимоги до якості ро­бочої сили. Перехід до нових соціально-економічних умов зумовив трансфор­мацію відносин між роботодавцем і працівником. У роботі визначено, що перед службами зайнятості постає важливе завдання організації ефективної взаємодії працівника і його майбутнього роботодавця. Надання службою посе­редницької допомоги безро­бітним і роботодавцям сприяє вирішенню актуаль­них на сьогодні завдань праце­влаштування безробітних громадян, осіб, які шу­кають роботу, і забезпечення робо­тодавця професійними кадрами, що може стати передумовою економічного віднов­лення регіону. Одній службі зайнятості не під силу змусити роботодавця змінити умови праці, зробити робоче місце за­требуваним. Альтернативою можна вважати організацію громадських робіт саме там, де будь-який працівник витримує тільки 3-5 місяців, після чого звіль­няється за власним бажанням.

У дослідженні визначено, що одним з основних зрушень у виробничій струк­турі економіки в перехідний період є зростання кількості малих підпри­ємств у про­мисловості, сфері послуг, торгівлі. Саме збільшення зайнятості в малому бізнесі стає необхідним і  пріоритетним завданням державної еконо­мічної і фінансової по­літики. Окремий чинник - сприяння розвитку самостійній зайнятості. Самозайня­тість можна розглядати як механізм, що дозволяє скоро­чувати надлишок робочої сили.

Стратегічна мета політики держави стосовно трудових ресурсів конкрети­зу­ється в ряді завдань, покладених в основу діяльності урядів розвинутих країн, що включають, зокрема, досягнення оптимального співвідношення між попи­том та пропозицією робочої сили, яке стримувало б зростання безробіття в со­ціально при­пустимих межах; стимулювання територіально-галузевої і профе­сійно-кваліфіка­ційної мобільності робочої сили; забезпечення необхідної зага­льноосвітньої і про­фесійної підготовки трудящих, що відповідає сучасному наук­о­во-технічному рі­вню, структурі і динаміці виробництва; державний за­хист соціально незахищених верств населення і підтримання на цій основі со­ціа­льної стабільності в суспільстві.

Аргументується положення, що регулювання ринку праці є необхідною умо­вою його розвитку. Зокрема, розгляд ринку праці як багаторівневої ієрар­хічної сис­теми обґрунтовує наявність механізмів регулювання і управління, за­вдання яких полягає в забезпеченні національної економіки робочою силою не­обхідної кілько­сті і якості, перерозподілі її між галузями і сферами діяльності з урахуванням регі­ональних потреб, тобто створення умов для ефективного фун­кціонування і розви­тку даних систем. Державне втручання у функціонування ринку праці і ринку ро­бочої сили пов'язано також із завданням впорядкування процесу відтворення робо­чої сили, захисту її від регресивних структурних і які­сних змін. Регулювання ринку праці визначається в дисертаційній роботі як процес свідомого, цілеспрямованого впливу держави на умови використання робочої сили за допомогою заходів еконо­мічного, адміністративного, законо­дав­чого, організаційного плану. При цьому за­конодавчі й адміністрати­вні за­ходи мають переважно регламентуючий характер, економічні й організа­ційні - стимулюючий.

У державному управлінні сучасної України можна відзначити перепле­тіння двох суперечливих тенденцій. Перша полягає в скороченні директивного начала управління, зменшенні державного сектора економіки, перетворенні держави в один, хоча й найбільш впливовий, суб'єкт регулювання суспільних процесів. Друга тенденція реалізується в розширенні й ускладненні завдань держави внаслідок створення ринкової інфраструктури, формування нових за­конодавчих та інших норма­тивно-правових процедур соціальних, економічних і політичних відносин, необхідності регулювання становлення різних форм влас­ності та їх взаємовідносин. Визначено, що не можна однозначно погоджуватися із закликами до скорочення обсягу державного управління, особливо якщо воно не заміщається самоуправлін­ськими механізмами громадянського суспільства.

Для України державне управління на основі багатосторонньої законо­давчо вивіреної системи і сучасних технологій є бажаною метою. Це надзви­чайно склад­ний і затяжний у часі процес, що має багато різних аспектів. Ви­вчення трансфор­маційних процесів у країнах Центральної і Східної Європи, до­свіду успішної еко­номічної політики післявоєнної Німеччини переконує в тому, що державне регулю­вання не тільки не є антиподом ринку, а лише воно здатне налагодити “цивілізоване” функціонування ринкового господарства.

У програмах Уряду України регіональна політика розглядається як орга­нічна частина загальної соціально-економічної політики держави, що синтезує її регіона­льні аспекти, створює економічні основи цілісності держави, усіх жит­тєво важли­вих напрямів розвитку суспільства. У дисертаційній роботі показано, що доведення принципу регіоналізму до окремого поселення не відповідає ре­альним економічним відносинам. Так, господарство регіону необхідно розгля­дати як підсистему єдиного господарського комплексу країни, що функціонує відповідно до загальних вимог розвитку української економіки, а також врахо­вує характерні регіональні особли­вості. Такий підхід дозволяє розмежувати по­вноваження між центром і регіонами, визначати принципи господарювання. З економічного погляду управління єдиним господарським комплексом області, міст Києва та Севастополя, не слід обмежувати лише організацією взаємодії власності різного рівня. Головним напрямом роботи і критерієм ефективності має стати підвищення рівня задоволення соціально-еконо­мічних потреб насе­лення, яке проживає на даній території,  на основі комплексного розвитку регі­ону. Визначено, що структура господарства повинна бути різноманіт­ною та включати різні господарські і соціальні комплекси (промисловий, будівель­ний, аграрний, торгово-сервісний, житлово-комунальний, культурно-побутовий), необхідні для всебічного розвитку міста або району.

Регулювання професійно-кваліфікаційних аспектів зайнятості покликано ви­конувати двояку функцію:

- соціальну, орієнтовану на адаптацію безробітних та осіб, що шукають ро­боту, до ринкових умов господарювання шляхом надання їм можливості на­вчатися професіям, які користуються попитом на ринку праці;

- економічну, спрямовану на задоволення потреб господарства в робочій силі певного рівня професійної підготовки і кваліфікації.

Соціальна функція більшою мірою визначає короткострокові, кон'юнк­турні цілі політики зайнятості, а економічна — довгострокові, стратегічні. Го­ловним ін­струментом реалізації тих чи інших цілей можуть і повинні стати програми зайня­тості населення.

Визначені такі принципи розробки програм зайнятості населення: комплекс­ність, наукова обґрунтованість, системність, специфічність (спрямованість про­грами на соціальні групи, що вимагають особливої уваги), ресурсне забезпечення, моніторинг, оперативний вплив на ринок праці.

Система соціально-економічних показників ринку праці складається з по­каз­ників різних видів: абсолютних і відносних, кількісних та якісних, прогноз­них і зві­тних, основних і додаткових. Оскільки ринок праці — це складна соціа­льно-еконо­мічна категорія, розвиток якої знаходиться під впливом різних чин­ників і заходів економічного, соціального, правового і політичного характеру, його стан оціню­ється комплексом показників, що доповнюють один одного та знаходяться в певній системі координат. У дослідженні зазначено, що при роз­робці прогнозних показни­ків не враховуються дані досліджень рівня безро­біття, які щоквартально проводить Держкомстат України за методологією Між­народної організації праці. Такі прогно­зні розрахунки ринку праці та фінансо­вого забезпечення заходів сприяння зайнято­сті населення регіональні центри зайнятості населення та органи місцевого само­врядування надають щорічно Міністерству праці та соціальної політики України на затвердження, після чого беруться за основу при розробці програми соціально-еко­номічного розвитку, програми “Зайнятість населення” та інших програм, спрямо­ваних на вирішення проблем у регіонах.

Програми зайнятості населення за призначенням фінансування мають два на­прями: фінансування активних і пасивних заходів. Співвідношення в їх фі­нансу­ванні має встановлюватися на основі наукового обґрунтування з ураху­ванням еко­номічних і фінансових можливостей держави. Однак цю аксіому іг­норують, особ­ливо в регіонах, спрямовуючи основну частину коштів не на під­тримку робочих місць, створення малих підприємств, належних умов для пере­кваліфікації з тим, щоб уникнути найболючішого структурного довготривалого безробіття, а на ви­плату допомоги. Визначено, що безробіття необхідно розгля­дати не тільки як суто економічне явище, а і як складні економічні, соціальні і психологічні проблеми як окремої людини так і суспільства в цілому.

У регіональних програмах зайнятості щодо активної політики зайнятості ма­ють місце заходи, реалізація яких недостатньо ефективна. Наприклад, органі­зація працевлаштування на заброньовані робочі місця неконкурентоспромож­них грома­дян. У ст.5 Закону України “Про зайнятість населення” визначена ка­тегорія цих громадян. Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлашту­вання громадянам, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конку­рувати на ринку праці. Органами самоврядування всіх рівнів приймаються розпо­рядження, бронюються робочі місця на підприємствах, в ор­ганізаціях та установах усіх форм власності, але рівень працевлаштування на такі робочі місця залишається щорічно незначним. В 2000 р. по Україні цей по­казник  становив 12,5%, а в 12 об­ластях – нижче середнього рівня по країні. Всього по м. Києву в 1999 році за роз­порядженнями районних державних адмі­ністрацій  заброньовано 5,3 тис. робочих місць, у 2000 році – 4,2 тис., перебу­вало на обліку в службі зайнятості відповідно 8,7 і 11,0 тис. чол., а рівень пра­цевлаштування на заброньовані робочі місця стано­вив 4,8 і 7,4%. У деяких ра­йонах міста рівень використання броні ще нижчий - 1,4-2,9%. Важелі впливу на цей захід не змінюються, тільки зменшується кількість за­броньованих робочих місць і в програмі зайнятості на 2001 р. по місту передбачено лише 2,3 тис. та­ких місць. Ускладнюється працевлаштування молоді, яка вперше шукає роботу. Спеціалізовані робочі місця для інвалідів практично не створю­ються, хоча кошти з підприємств стягуються.

Органи служби зайнятості провадять відповідну роботу, готують дані про хід виконання програм. При цьому показники та заходи програм зайнятості, як свід­чать матеріали дослідження, не коригуються у зв’язку зі змінами в стані економіки, структурній, фінансовій, інвестиційній політиці, зовнішньоеконо­мічній діяльності, яка проводиться державою. Регіональні програми зайнятості, які готують обласні органи влади та служби зайнятості, як правило, пасивні щодо їхніх цілей по відно­шенню до економічного розвитку та перебудови струк­тури зайнятості. Одна з при­чин цього — політична та адміністративна не­освіченість представників влади щодо дій в умовах ринкової економіки, визна­ченні чинників, що впливають на розвиток регіону, а також обмеженість фінан­сів. Центральна влада обмежує незалежність ре­гіонів у прийнятті економічних рішень, побоюючись політичної децентралізації. Саме тому ніякі важливі рі­шення з економічної політики не делегуються регіональ­ній владі.

Визначається, що пріоритетними напрямами політики зайнятості на дер­жав­ному і регіональному рівнях є:

- забезпечення соціального захисту тимчасово безробітних громадян від­пові­дно до положень чинного законодавства;

- надання фінансової допомоги роботодавцям, у тому числі за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на ви­падок безробіття, на організацію додаткових робочих місць і збе­реження існуючих, насамперед для громадян, що особливо потребують соціа­льного захисту;

- формування територіальної системи профорієнтації, навчання і перепід­го­товки незайнятого населення і працівників, що вивільняються, у тому числі шляхом створення спеціальних центрів у структурі органів державної служби зайнятості;

- розробка системи територіальних пільг і переваг приватним підприєм­цям, що створюють додаткові робочі місця та приймають частину персоналу за подан­ням органів державної служби зайнятості;

- формування територіальних фондів зайнятості населення з обов'язко­вими в їх складі спеціальними резервними фондами, що використовувати­муться при ви­никненні надзвичайних ситуацій на регіональному ринку праці;

- коригування прийнятих регіональних програм сприяння зайнятості на­се­лення з урахуванням процесів, що відбуваються в економіці;

- розвиток системи громадських робіт, сезонної, тимчасової зайнятості, у тому числі з використанням коштів Фонду загальнообов’язкового державного со­ціального страхування України на випадок безробіття.

У третьому розділі — “Реалізація політики зайнятості населення в круп­них містах” — на основі проведеного аналізу динаміки, структури і причин зростання безробіття на державному і регіональному рівнях пропонуються на­прями його ско­рочення і досягнення ефективної зайнятості. Основним з них є подолання струк­турної кризи і структурна перебудова економіки. Даним цілям повинні слугувати розширення інвестицій, розвиток конкуренції, залучення віт­чизняного й іноземного капіталу в національну економіку. Визначається, що проблему безробіття немож­ливо вирішувати тільки через політику регулювання ринку праці. Основний ін­струмент — розвиток економіки і здійснення еконо­міч­них реформ, оскільки су­часна фінансово-кредитна і податкова полі­тика в галузі підприємництва має не стимулюючий, а протилежний характер.

Оптимальний варіант політики зайнятості для України — активний. Саме та­кий підхід, що передбачає активні дії на ринку праці, підвищення якості ро­бочої сили для наступного працевлаштування безробітних, які шукають роботу, може за­безпечити максимально можливу зайнятість населення, виробництво конкуренто­спроможної продукції. У дисертації обґрунтовуються найважливіші напрями ак­тивної державної політики зайнятості: розробка і реалізація загаль­нонаціональних програм; розвиток малого підприємництва, у тому числі серед безробітних грома­дян шляхом їх професійного відбору і навчання основам під­приємницької діяльно­сті, стимулювання підприємців, що зберігають і створю­ють нові робочі місця в перспективних галузях і сферах діяльності (житлове будівництво, сфера послуг тощо) наданням податкових, кредитних пільг і дер­жавних замовлень, організація громадських робіт насамперед для спорудження об'єктів інфраструктури тощо.

Як зазначається в дослідженні, вирішення проблеми безробіття шляхом ство­рення робочих місць не підкріплене дійовим механізмом. Не розроблена схема перспективного їх створення і збереження за галузями економіки та під­приємст­вами. Розробка такої схеми повинна стати головним орієнтиром у роз­витку ринку праці, дійовим інструментом регулювання попиту на робочу силу, а також системи підготовки та перепідготовки незайнятого населення. Значної уваги потребує стан виконання завдань, пов’язаних зі створенням нових робо­чих місць та їх укомплек­туванням за професіями і спеціальностями. При цьому наголос має робитися на відповідності кількості створених нових робочих місць кількості фактично вивіль­нених працівників з галузей економіки через зміни в організації виробництва і праці. Для моніторингу й регулювання процесів фор­мування потенціалу ефектив­них робочих місць у галузевому і регіональному розрізі доцільно запровадити дер­жавну систему статистичної звітності, що від­бивала б фактичний стан і динаміку відтворення робочих місць, а також вико­ристання робочої сили на підприємствах різних форм власності.

Дослідженням визначено доцільність внесення змін у “Порядок надання ро­ботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлашту­вання безробітних” щодо розширення кола осіб, які направляються службою зайнятості. Запропоновано додаткове стимулювання роботодавців у разі ство­рення таких ро­бочих місць по оплаті другого року роботи безробітного, її роз­міру, оплати за лис­тами непрацездатності, відпускних тощо. Крім того, має бути регламентовано та систематизовано отримання роботодавцями даних за минулий місяць щодо розміру середньої заробітної плати за галузями націона­льної економіки відповідної області (регіону).

Визначається, що важливим напрямом розвитку служби зайнятості та управ­лінні ринком праці повинно стати створення єдиної інформаційно-аналі­тичної  сис­теми  служби  зайнятості України. Така система дозволить суттєво збільшити про­пускну здатність базових центрів зайнятості, оперативно здій­снювати формування банку вакансій та вільних робочих місць, провадити що­денний підбір підходящої роботи незайнятим громадянам, мати доступ до всієї інформації служби зайнятості. Основою її створення може бути впровадження нової єдиної технології обслугову­вання незайнятого населення, що передбачає орієнтацію громадян на активний по­шук роботи та сприяння своєму праце­влаштуванню, максимально спрощену сис­тему інформування населення про можливості отримання роботи та професійного навчання, принципово новий підхід до взаємовідносин з роботодавцями, операти­вне обслуговування грома­дян. Динамічне впровадження єдиної технології обслуго­вування населення до­зволить підвищити рівень та якість прийому громадян, відпо­відальність самих громадян за своє працевлаштування, ефективність роботи служ­би зайнятості, активно впливати на обсяги безробіття в регіонах. Необхідно усу­нути заборону займатися комерційною діяльністю тих спеціалістів служби зайнято­сті, які здійснюють прийом населення, допомагають безробітним у пошуку роботи і є державними службовцями. Як один із напрямів розвитку державної служби зайня­тості пропонується розширення видів діяльності за рахунок надання робо­то­давцям послуг із підвищення кваліфікації їх персоналу, його об’єктивної оцін­ки, оптимізації чисельності, внутрішньофірмового менеджменту та інших консалтин­гових послуг. Ефективність функціонування системи управління тру­довими ресур­сами значною мірою залежить від якості роботи регіональних ор­ганів служби зайня­тості. Критеріями ефективності роботи якої слід вважати зростання її ролі в регулюванні ринку праці, підвищення ступеня задоволення попиту на робочі місця і збільшення заявок підприємств на робочу силу.

Заходи соціального захисту, що реалізуються на ринку праці, стають ак­тив­ними лише тоді, коли кошти Фонду загальнообов’язкового державного со­ціального страхування на випадок безробіття використовуються повністю, а в структурі ви­трат надається перевага фінансуванню збереження та створенню додаткових робо­чих місць, відшкодуванню витрат на професійне навчання, пе­ренавчання, наданню допомоги для організації власної справи, організації гро­мадських робіт тощо. Пе­редбачається перехід на принцип самофінансування, тобто поєднання регіональних бюджетних коштів із державним фондом. Такий порядок фінансування дозволить не нав'язувати регіонам ті чи інші напрями ак­тивної політики зайнятості, а самим робити вибір цільових програм. Місцеві органі влади вправі самостійно визначати методи реалізації активних заходів і джерела їх фінансування, що не обов'язково повинні бути бюджетними.

Необхідно підготувати відповідні зміни й доповнення до чинного законо­дав­ства про працю. Доведено, що суттєвих змін потребує порядок формування, понов­лення та застосування “Класифікатора про­фесій робітників, посад служ­бовців і та­рифних розрядів за інтегрованими професіями (спеціальностями)”, “Єдиних та­рифно-кваліфікаційних довідників робіт і профе­сій робітників" і “Кваліфікаційного довідника посад керівників, спеціалістів і службовців”. 

Зазначається необхідність ретельної розробки регіональних цільових про­грам зайнятості. Такі програми потрібні насамперед для регіонів з високим рів­нем без­робіття і які потребують створення особливих умов для розміщення державних за­мовлень та інвестиційних проектів, стимулювання підприєм­ництва і самозайнято­сті. Нині важливого значення набуває розробка цільових програм підтримки зайня­тості соціально незахищених верств населення, зо­крема підвищення зайнятості ін­валідів шляхом їхньої професійної реабілітації, бронювання робочих місць з надан­ням податкових та інших пільг підприємцям. Особливості безробіття в Україні ви­магають розробки спеціальних програм підтримки зайнятості і таких категорій на­селення, як жінки і молодь, які стано­влять найбільшу частку серед зареєстрованих безробітних. Для скорочення мо­лодіжного безробіття необхідна розробка програм професійної орієнтації на ринку праці, професійної підготовки кадрів відповідно до потреб ринкової еко­номіки, субсидування внутрішньофірмової підготовки молодих кадрів. У зв'яз­ку зі зростанням середньої тривалості безробіття потрібне прийняття спеціаль­них програм щодо ліквідації застійного безробіття.

Регіональні програми, пропоновані в дослідженні, повинні ґрунтуватися на концепції регулювання ринку праці як фундаменту розробки основних на­прямів такого регулювання. Дані програми, насамперед у частині створення і збереження робочих місць, мають враховувати прогноз соціально-економічного і демографіч­ного розвитку регіону в цілому. У цьому зв'язку важливого зна­чення набуває зістав­лення соціальних кадастрів, що містять основні показники соціально-еконо­мічного становища регіону, оскільки регіональні програми зайня­тості повинні від­бивати такі основні сторони соціально-економічної полі­тики, як стан виробничого і професійного потенціалу регіону. Прогнозні показ­ники програм мають бути зо­рієнтовані не тільки на фіксований ринок праці, а й враховувати дані досліджень рівня безробіття, які щоквартально провадить Держкомстат України за методоло­гією Міжнародної організації праці, рівень вимушеної неповної зайнятості (яка майже вдвічі перевищує офіційно зареєст­рований рівень безробіття), неформальну зайнятість населення, заходи інвести­ційної та податкової політики, спрямовані на раціональне розміщення продук­тивних сил, підвищення мобільності трудящих, створення нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підпри­ємств і застосування гнуч­ких режимів праці та праці вдома, інші заходи, що спри­яють збереженню і роз­витку системи робочих місць.

Для того щоб максимально знизити безробіття і регулювати його на по­стійній основі, необхідно в кожному регіоні мати свою програму розвитку рин­ку праці, регулювання зайнятості, соціального захисту населення, яке потребує додаткових га­рантій, сприяння зайнятості жінок, інвалідів, навчання безробіт­них, проведення громадських робіт, підтримки самозайнятості, молодіжної по­літики тощо. Вибір програм - справа регіональних органів влади, оскільки для одних регіонів найваж­ливішим є організація громадських робіт, для інших — актуальна молодіжна полі­тика або зайнятість жінок. Такий підхід створює умови для регулювання взаємних умов наймання (рівень заробітної плати, умови праці тощо) між керівниками, профспілками і працівниками. Найважли­вішою умовою реалізації ефективної політики зайнятості населення є станов­лення і розвиток соціального партнерства проф­спілок, підприємців і держави на ринку праці.

Політика зайнятості має бути найтіснішим чином узгоджена з антикризо­вою програмою, структурною перебудовою, перетворенням форм власності і загальною стратегією розвитку людських ресурсів. Вирішення проблеми зайня­тості можливо лише в межах загальної державної програми, де показник зайня­тості повинен фігу­рувати нарівні із загальноприйнятим критерієм економічної ефективності. При цьому необхідний комплексний підхід як державної влади й управління, так і міс­цевої влади у вирішенні проблем стабілізації ринку праці та регулювання зайнято­сті населення.

У висновках підбито підсумки дослідження, запропоновано практичні рекомендації з урахуванням методології, теорії і практичного впровадження отриманих результатів з удосконалення організаційних форм і правових норм регулювання зайня­тості як на державному, так і регіональному рівнях. Уточ­нено роль і специ­фічні завдання державної служби зайнятості в проведенні превентивних заходів щодо подолання зростання безробіття.

Список опублікованих автором праць

за темою дисертації

1. Коваль О.М. Законодавчо-нормативна база України в галузі регулювання зайнятості // Зб.наук.пр. УАДУ. — К.: Вид-во УАДУ, 2000. — Вип.2.: В 2 ч. — Ч.ІІ. —  С. 102-106.

2. Коваль О.М. Підвищення рівня зайнятості населення в великих містах України // Управління сучасним містом: Наук.-інформ. бюл. ДФ УАДУ. — 2000. — С.11-17.

3. Коваль О.М. Структура і функції державного регулювання управління рин­ком праці в Україні // Вісн. УАДУ. — 2001. — №4. — С. 244-252.

4. Коваль О.М. Державне регулювання ринку праці в Україні // Управління сучасним містом. — 2001. — № 4-6 (2). — С.66-73.

5. Коваль О.М. Участь органів регіонального управління в регулюванні зайня­тості населення // Управління сучасним містом. — 2001. — № 7-9 (3). — С.33-47.

Усі праці опубліковано здобувачем без співавторів.

Анотації

Коваль О.М. Державне регулювання зайнятості населення в крупних містах України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.04 – регіональне управління. – Українська Ака­демія державного управління при Президентові України. — Київ, 2002.

Дисертація присвячена теоретико-методологічному та соціально-прак­тич