|
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ
ГЕРАСИМЕНКО Микола Васильович
УДК 355.23 (477) “1917/1920” (043.3)
ПІДГОТОВКА СТАРШИНСЬКИХ КАДРІВ В УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВНИХ УТВОРЕННЯХ
(БЕРЕЗЕНЬ 1917 – ЛИСТОПАД 1920 рр.)
20.02.22 – військова історія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ-2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії Національної академії оборони України.
Захист відбудеться “16” листопада 2005 р. о 14 годині, на засіданні спеціалізованої
вченої ради К 26.709.04 Національної академії оборони України
(03049, м. Київ-49, Повітрофлотський проспект, 28).
Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії оборони України
(03049, м. Київ-49, Повітрофлотський проспект, 28).
Автореферат розісланий “14 ” жовтня 2005 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Корнієнко В.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Одним з першочергових завдань незалежної України є зміцнення боєздатності Збройних Сил. Історичний досвід засвідчує, що наявність навченої і вишколеної власної армії у переломні моменти розвитку нації докорінно впливає на хід перетворень, стає гарантом і опорою національного державного будівництва.
Сучасна міжнародна обстановка характеризується динамічністю подій та нестабільністю воєнно-політичних процесів. Зберігається потенційна загроза виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ескалації та втягування в них України.
Стратегічним напрямком у забезпеченні обороноздатності нашої країни та створенні високопрофесійних Збройних Сил є налагодження якісного процесу навчання і виховання особового складу. Ефективна діяльність Збройних Сил України значною мірою залежить від наявності освічених, національно-свідомих офіцерських кадрів.
В історії української державності мали місце історичні періоди, коли проблема формування офіцерського корпусу об’єктивного висувалася на чільне місце. Показовими у цьому аспекті стали події доби Української національної революції та боротьби за незалежність держави 1917-1920 рр. Український народ у важких воєнно-політичних умовах закладав підвалини своєї державності, створював власну армію, готував військові кадри для захисту завоювань революції. Питання створення системи військової освіти, підготовки офіцерських (старшинських) кадрів вирішувалося в процесі будівництва українських збройних сил, який в нових історичних умовах переживає й сучасна Україна.
З початку 90-х років ХХ ст. національно-визвольні і державницькі змагання української нації 1917-1920 рр. опинилися в центрі уваги вітчизняних дослідників. Істориками створено цілий масив наукової літератури, присвяченої “непопулярній” в радянський період проблематиці. Однак, вразливим місцем в історіографії залишається проблема дослідження процесу становлення військової освіти та створення системи підготовки старшинського корпусу як її складової частини. Незважаючи на наявність достатньої кількості архівних джерел, обрана тема і нині не виокремлена з загальної проблематики військового будівництва і залишається малодослідженою.
Актуальність обраної проблеми зумовлена відсутністю узагальнюючих наукових праць про організацію підготовки старшинського кадрів на різних етапах існування української держави періоду 1917-1920 рр., без чого неможливим є цілісне дослідження історії становлення і діяльності збройних сил України.
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у визначенні наявних воєнно-політичних, воєнно-економічних, воєнно-технічних та правових передумов становлення та еволюції військово-освітньої сфери в українських національних державних утвореннях 1917-1920 рр.; з’ясуванні їх впливу на формування системи підготовки старшинських кадрів; висвітленні процесу створення законодавчої бази та поетапному дослідженні діяльності державного і військового керівництва по підготовці військових фахівців; розкритті змісту та особливостей цього процесу в умовах боротьби за українську державність; його впливу на діяльність державних військових формувань; виявленні теоретичної і практичної цінності історичного досвіду створеної в період національно-визвольних і державницьких змагань 1917-1920 рр. системи підготовки старшинських кадрів для оптимізації військової освіти на сучасному етапі реформування Збройних Сил України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах завдань наукової і науково-технічної діяльності Генерального штабу Збройних Сил України, Департаменту гуманітарного та соціального розвитку Міністерства оборони України, Національної академії оборони України та кафедри історії, як її структурного підрозділу.
Для підготовки дисертаційної роботи базовою стала науково-дослідна робота, що виконувалася в Національній академії оборони України за темою: “Методика військово-патріотичного виховання особового складу в умовах переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями за контрактом” (шифр НДР – “Патріот”, номер державної реєстрації 0101U000226), в якій автором виконано підрозділ 1.6.2. “Утвердження військово-патріотичних традицій в історії України та її Збройних Сил” (вихідний №167 / 2537 від 26.11.2003 р.).
Мета дослідження полягає у відтворенні цілісної картини діяльності державних та військових органів Української Народної Республіки (УНР) періоду Української Центральної Ради, Української Держави за гетьманування П. Скоропадського та УНР доби Директорії по підготовці старшинських кадрів для збройних сил, організації та функціонування військових навчальних закладів, узагальненні історичного досвіду і розробці науково обґрунтованих рекомендацій щодо його використання в умовах реформування Збройних Сил України.
Досягнення мети передбачає вирішення наступних завдань:
- з’ясування стану наукової розробки проблеми, характеристика історіографії та джерельної бази дисертаційного дослідження;
- визначення воєнно-політичних та соціально-економічних умов становлення системи підготовки старшинських кадрів;
- аналіз теоретичної, нормативно-правової та навчально-методичної бази підготовки старшинських кадрів;
- встановлення результатів роботи державного та військового керівництва, діяльності військових навчальних закладів по підготовці старшинських кадрів для збройних сил;
- висвітлення участі особового складу військових навчальних закладів та установ у бойових діях по захисту української державності;
- узагальнення історичного досвіду для вироблення наукових рекомендацій з метою їх використання в процесі реформування системи військової освіти Збройних Сил України.
Об’єктом дослідження є військове будівництво в українських національних державних утвореннях 1917-1920 рр.
Предметом дослідження є становлення та розвиток системи підготовки старшинських кадрів в українських національних державних утвореннях 1917-1920 рр.
Хронологічні межі роботи охоплюють період з березня 1917 р. до листопада 1920 р. Вибір нижньої хронологічної межі зумовлений початком національного військового будівництва в Україні, зокрема створенням Українського військового організаційного комітету. Верхня межа пов’язана з відступом Армії УНР на територію Польщі і припиненням діяльності військових навчальних закладів на території України.
Територіальні межі дисертаційного дослідження включають українські етнічні землі в державних кордонах УНР періоду Української Центральної Ради, Української Держави та УНР доби Директорії, де протягом 1917-1920 рр. відбувався процес становлення системи підготовки старшинських кадрів для національних збройних сил.
Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи історизму, об’єктивності, системного підходу та спеціально-історичні методи, зокрема проблемно-хронологічний, історико-логічний та порівняльно-історичний.
Поєднання системного підходу та проблемно-хронологічного методу дозволило здійснити комплексне дослідження історії створення системи підготовки старшинських кадрів, як елементу структури військової освіти, виявити вплив якісного стану окремих компонентів на ефективність її функціонування.
Історико-логічний метод дозволив простежити процес будівництва системи підготовки старшинських кадрів у послідовності та тісному взаємозв’язку з тогочасними суспільно-історичними процесами, явищами та подіями, встановивши при цьому його закономірності та протиріччя.
Порівняльно-історичний метод дав можливість виявити загальні та особливі риси будівництва системи навчання та виховання командних кадрів, узагальнити результати діяльності державного та військового керівництва по підготовці військових фахівців у конкретно-історичних умовах, а також проаналізувати та систематизувати історіографічні напрямки у вивченні цієї проблеми представниками різних історичних шкіл.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:
- вперше на основі документальних джерел розроблено актуальну тему підготовки старшинських кадрів для збройних сил України у 1917-1920 рр., яка не знайшла всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній літературі;
- визначено стан наукової розробки та охарактеризовано джерельну базу дослідження процесу підготовки старшинських кадрів в роки національно-визвольних і державницьких змагань українців як головної складової системи військової освіти у 1917-1920 рр., впроваджено у науковий обіг значну кількість раніше невідомих архівних документів;
- комплексно досліджено становлення системи підготовки старшин на різних етапах боротьби за українську державність у 1917-1920 рр., визначено основні тенденції, характерні риси та особливості її еволюції в різні періоди, оцінено здобутки та прорахунки державного та військового керівництва у налагодженні системи військової освіти;
- з’ясована безпосередня залежність боєздатності армії від змісту та якості навчання та виховання старшин українських збройних сил у 1917-1920 рр.;
- обґрунтоване позитивне значення національно орієнтованої підготовки старшинських кадрів для піднесення боєздатності збройних сил України у 1917-1920 рр., можливості і напрямки використання історичного досвіду у реформуванні сучасної системи військової освіти.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації суттєво доповнюють знання про історію розвитку військової організації в Україні на початку ХХ ст., її положення та висновки можуть бути використані:
при підготовці законодавчих документів з питань реформування та оптимізації системи військової освіти, розробці програм навчальних дисциплін та тематичних планів у Національній академії оборони України, вищих військових навчальних закладах;
у навчальному процесі вищих військових навчальних закладів Міністерства Оборони України при вивченні дисциплін “Історія української державності”, “Історія військових формувань України”, “Історія воєнного мистецтва” та ін.;
у наукових воєнно-історичних дослідженнях та науково-популярних працях, підручниках, навчально-методичних посібниках, присвячених боротьбі українського народу за створення незалежної української держави у 1917-1920 рр.;
під час проведення занять з гуманітарної підготовки з військовослужбовцями та працівниками вищих військових навчальних закладів.
Особистий внесок здобувача у розробку проблеми полягає в тому, що вперше у історичній науці, на основі аналізу архівних документів і матеріалів, наукових праць і публікацій у пресі комплексно досліджено процес організації підготовки старшинських кадрів в Україні у 1917-1920 рр. Дисертант висвітлив закономірності, характерні риси та особливості функціонування системи підготовки старшин, на основі конкретного історичного матеріалу довів, що її формування було об’єктивною вимогою часу і продиктоване розпочатим будівництвом незалежної держави та необхідністю створення національних збройних сил. Виконане наукове дослідження є цілком самостійною авторською роботою.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії Національної академії оборони України (НАОУ). Основні положення дослідження викладено на міжнародній науково-практичній конференції “Соціально-економічні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (м. Київ, 21-22 жовтня 2004 р.) та Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 125-річчю від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри (м. Київ, 20 травня 2004 р.). Основні висновки дослідження автор доповідав на щорічних науково-методичних семінарах ад’юнктів НАОУ (2001-2004 рр.). Окремі положення дослідження автор використовував під час педагогічної практики в ході проведення занять зі слухачами НАОУ, при підготовці навчально-методичного посібника з дисципліни “Історія військових формувань України”.
Структура роботи підпорядкована досягненню мети й виконанню завдань дослідження. В її основу покладено проблемно-хронологічний принцип викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів та висновків (обсяг тексту основної частини дисертації 182 с.), списку використаних джерел (222 найменування).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, його хронологічні і територіальні межі, методи дослідження, з’ясовані наукова новизна та практичне значення дисертації, наведена інформація про апробацію результатів дослідження.
У першому розділі –“Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовані стан наукової розробки проблеми та визначена джерельна база дисертації. Встановлено, що проблема підготовки старшинських кадрів для збройних сил України у 1917-1920 рр. як складової системи тогочасної військової освіти, її вплив на процеси створення регулярної української армії в існуючій історичній літературі висвітлена недостатньо.
Українська воєнно-історична проблематика до кінця 1980-х рр. була об’єктом вивчення лише української еміграційної історіографії, в основному представленої дослідниками – колишніми учасниками та сучасниками національно-визвольних і державницьких змагань 1917-1920 рр. З поміж цієї літератури значна питома вага належить мемуарному та епістолярному жанру. Попри суб’єктивний характер окремих праць, вони стали важливим джерелом для вивчення історії становлення військової освіти обраного періоду.
Найбільш вагомими з робіт мемуарного характеру є праці В. Кедровського, О. Шпилинського, В. Петріва, П. Шандрука, В.Савченка, О. Удовиченка, І. Винника, К. Смовського, Ю. Науменка, В. Сальського, П. Єрошевича, С. Левченка, О. Греківа, В. Чабанівського, А. Гончаренка, І. Зварича, та ін. Автором використано, насамперед, фактичний конкретно-історичний матеріал, що наведений у цих роботах. Це сприяло детальному з’ясуванню історичних обставин, що впливали на процеси організації та здійснення підготовки старшинських кадрів. Головною ідеєю цих праць є твердження про вирішальну роль армії у боротьбі за державність України, а також важливого значення професійно підготовленого, національно свідомого командного складу в успішній діяльності українського війська. Однак, найбільше уваги в наявній літературі відведено висвітленню бойової діяльності українських армій, їх боротьбі проти Червоної та Добровольчої армій. Недостатньо уваги відведено комплектуванню військових частин, підготовці командних кадрів, ставленню політичних партій до проблем військового будівництва в Україні, їх методів впливу на свідомість особового складу, організації навчання та виховання військовослужбовців в українських військах. Слід відзначити, що в працях С. Левченка, І. Зварича та І. Винника більш повно відображена діяльність окремих військових навчальних закладів. Зокрема, висвітлено організацію навчання в Інструкторській школі старшин, участь у бойових діях Київської інженерної юнацької та Житомирської пішої юнацької шкіл.
Зусиллями ветеранів армії УНР у Львові в 1929-1939 рр. видавався тематичний часопис “Літопис Червоної Калини”. На його сторінках вміщено значний масив статей безпосередніх учасників подій національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., в яких частково розкрита організація підготовки старшинських кадрів. Активним співробітником журналу був генерал-хорунжий армії УНР, член Головної шкільної управи (1918-1919 рр.) та “Комісії по утворенню постійних військових шкіл і академії України” (1918 р.) В. Євтимович. Його спогади безпосередньо присвячені становленню української національної військової освіти, участі в цьому процесі видатних українських військово-політичних діячів.
Подіям під Крутами у січні 1918 р. та участі у них юнаків Першої української військової школи присвячені статті А. Фіголя, М. Михайлика та ін. Участь у бойових діях на антибільшовицькому фронті, ліквідації більшовицького повстання в Києві та обороні столиці особового складу Другої української військової школи на початку 1918 р. описані в роботі М. Видибайла. Суттєвий матеріал про навчальну та бойову діяльність Спільної військової юнацької та Кам’янецької спільної військової юнацької шкіл міститься у публікаціях М. Мироновича, С. Яськевича, М. Андрусяка та ін. Фактологічним матеріалом виділяються праці видатного українського військового діяча та безпосереднього учасника описуваних подій генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.
В дисертації стверджується, що майже всі публікації міжвоєнного періоду характеризуються спільними особливостями: суб’єктивізмом та ідеологічним підходом до оцінки описуваних подій, оскільки більшість авторів були активними учасниками визвольних змагань 1917-1920 рр. і належали до різних політичних течій. Тому, в історіографії зустрічаються часом суперечливі тлумачення одних і тих самих явищ і процесів, контроверсійні оцінки діяльності відомих політиків, лідерів військового руху. З іншого боку, незважаючи на великий фактологічний матеріал, у цих публікаціях практично не міститься узагальнень та досить слабким є аналітично-дослідницький елемент.
Серед робіт, що стосуються загального огляду подій 1917-1920 рр. на увагу заслуговують праці М. Стахіва, який проаналізував значний джерельний матеріал та використав як роботи своїх однодумців, так і праці радянських дослідників. Він висвітлив події в Україні в період Директорії УНР, розкрив суть політичних та суспільно-економічних аспектів розвитку української держави. Разом з тим, автор мало уваги приділив питанням організації і діяльності армії УНР, зокрема військово-освітньому будівництву.
Українські еміграційні дослідники державницького напрямку визнають недостатню увагу урядових кіл, насамперед доби Центральної Ради, до проблеми формування власних збройних сил, ідеалізують практику українізації армії, переоцінюють кількісні і якісні характеристики українських військових сил у визвольних змаганнях. Далеко не вся створена еміграційна література несе повну і достовірну інформацію. В багатьох публікаціях подавалися суперечливі дані і відомості, які відображали внутрішні протиріччя в стані учасників та сучасників подій, які опинилися за кордоном.
Воєнною проблематикою періоду 1917-1920 рр. займалися і радянські історики. Наукова цінність статей В. Блакитного (В. Елланського), М. Кольцова, Б. Козельського, В. Скоровстанського (В. Шахрая), спогадах В. Антонова-Овсієнка, Є. Бош, В. Затонського, А. Іванова, Г. Лапчинського, присвячених висвітленню подій громадянської війни в Україні, полягає в тому, що в них накопичено певний фактичний матеріал. Проте, для цієї літератури характерні однобічність, перекручення, негативні оцінки військово-освітнього будівництва, що диктувалося в першу чергу політико-ідеологічною заангажованістю представників цього історіографічного напрямку.
Представники пізнішої радянської воєнно-історичної науки працювали в специфічних умовах СРСР та комунізованої України. Їхні дослідження зводилися в основному до заперечення або негативної оцінки процесів національного військового будівництва. Проблеми військової освіти, якщо й розглядалися, то лише стосовно підготовки командних кадрів для Червоної армії. Аналогічному аспекту в організації і бойовій діяльності української армії увага взагалі не приділялася. Дослідження радянських науковців придатні лише для порівняльного аналізу, з’ясування та уточнення окремих моментів тогочасних подій.
Новий етап у розвитку національної історіографії співпав з політикою “перебудови” в СРСР та проголошенням у 1991 р. незалежності України. Для істориків відкрилася можливість працювати з недоступними раніше архівними документами. Серед перших праць українських істориків новітньої доби виділяється монографія Л. Дещинського, публікації М. Литвина та К. Науменка. Окремо слід відзначити започатковану 1992 р. серію статей В. Солдатенка, присвячених становленню збройних сил у добу Української національно-визвольної революції.
Висвітленню проблем військового будівництва у 1917-1920 рр. сприяло заснування нових наукових періодичних видань: вісника державного університету “Львівська політехніка” під назвою “Держава та армія”, “Військово-наукового вісника” військового інституту при цьому ж університеті, Військово-історичного альманаху Центрального музею Збройних сил України, науково-популярного журналу “Воєнна історія”. На сторінках цих видань з’явилися публікації, в яких аналізується діяльність українських урядів по організації навчання та виховання старшинських кадрів у 1917-1920 рр.
Окремої уваги заслуговують роботи О. Комової, В. Горєлова, В. Задунайського та ін. Процес підготовки старшин в період 1917-1920 рр. розглядається у працях Я. Тинченка, колективній монографії О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка. В роботі В. Сідака розкрита військово-освітня діяльність уряду П. Скоропадського і обійдено увагою період УНР в часи Центральної Ради та Директорії.
Слід виділити монографію В. Капелюшного, окремі розділи якої присвячені історіографії військового будівництва та підготовці старшинського корпусу в 1917-1920 рр.
Отже, про військове будівництво в період 1917-1920 рр. створено значну кількість літератури, однак питома вага праць про військову освіту є незначною.
Основу дисертаційної роботи склали неопубліковані архівні документи і матеріали, що становлять джерельну базу дослідження. Автором використані фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України).
Значна кількість документів зібрана у фонді Генерального секретарства з військових справ (Ф. 1076), зокрема, резолюції військових з’їздів, протоколи засідань Генерального секретаріату, накази Військового міністерства Центральної Ради, які містять інформацію про початки організації підготовки старшинських кадрів.
У фонді Ради Міністрів Української Держави (Ф. 1064) зберігаються документи (закони про облік та заклик на дійсну військову службу офіцерів та юнкерів колишньої Російської армії, передачу кадетських корпусів у підпорядкування військового міністерства, законопроекти про основи формування української армії) за травень-листопад 1918 р.
Важливі матеріали про військову освіту містяться у фонді Головного управління Генерального штабу Української Держави (Ф. 1077), у якому відклалися накази Головної шкільної управи, документи “Комісії по утворенню постійних військових шкіл і академії України”, військово-наукового комітету тощо. Вони дають можливість простежити процес створення нормативно-правової, навчально-методичної бази підготовки старшинських кадрів. У фонді Міністерства військових справ Української Держави (Ф. 1074) зосереджені накази Головної шкільної управи, документи стосовно матеріального забезпечення військових шкіл та ін.
Фонд Ради Народних Міністрів УНР (Ф. 1065) містить урядові законодавчі акти про утворення військових шкіл та проведення культурно-освітньої роботи у військових частинах, заснування тимчасової школи для підготовки старшин при другому Подільському корпусі. Документи фонду Військового міністерства УНР (Ф. 1075) розкривають організаційно-штатну структуру військових навчальних закладів, організацію навчально-виховної роботи та діяльності Спільної юнацької школи, участь особового складу юнацьких шкіл у бойових діях.
У фонді Головного управління Генерального штабу армії УНР (Ф. 1078) зберігаються численні документи: накази по культурно-освітній управі, штати військової академії і шкіл, доповіді і рапорти начальника Спільної юнацької школи, положення про Кам’янецьку спільну юнацьку школу, положення про спільну юнацьку та кулеметну школи та ін.
Джерельна база дисертації є достатньо широкою для комплексного проведення даного дослідження, дає можливість вивчити процес становлення системи підготовки старшинських кадрів у загальному контексті розвитку подій.
Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить про недостатній рівень наукової розробки порушеної проблеми, оскільки підготовка старшин різних спеціальностей для збройних сил України у 1917-1920 рр. висвітлювалася лише побіжно, в контексті загальної військової політики. Незважаючи на зростаючий інтерес до військової і державницької діяльності в цей період, наявність значної кількості архівних документів та матеріалів, дотепер немає жодної узагальнюючої праці, яка б містила науковий аналіз підготовки старшинських кадрів, їх місця та ролі у боротьбі за українську державність і ґрунтувалася на першоджерелах.
Другий розділ “Створення нормативно-правових та навчально-методичних основ підготовки старшинських кадрів” присвячений аналізу діяльності військово-політичного керівництва України на різних етапах її розвитку у 1917-1920 рр. по створенню законодавчої бази військової освіти. Автор прийшов до висновку, що питання військово-фахової підготовки старшин вперше постало під час проведення Першого Українського Військового з’їзду (травень 1917 р.). Практичне втілення прийнятої програми було доручене обраному на з’їзді Українському Генеральному Військовому Комітету (УГВК) на чолі з С.В. Петлюрою. В липні 1917 р. у складі УГВК створений агітаційно-просвітній і організаційний відділ з редакційно-видавничим підвідділом, який займався перекладом та виданням підручників і статутів українською мовою, підготовкою програм для занять з українознавства. При УГВК діяв Шкільний відділ, завданням якого було відкриття українських військових шкіл, а також розробка для них підручників і програм. На початку листопада 1917 р. УГВК був перетворений у Генеральний Секретаріат Військових Справ (ГСВС). Наприкінці 1917 р. Шкільний відділ ГСВС реорганізовано в Головний Уряд військових шкіл України, до складу якого увійшли загальний, навчальний, інспекторський та господарський відділи.
Військово-політичні події кінця 1917 – початку 1918 р. в Україні та агресія більшовицької Росії перешкодили здійсненню намічених планів по підготовці старшинських кадрів для українського війська. Під час боїв за Київ усі співробітники Головного уряду військових шкіл вступили до бойового куреня “Вільного козацтва” при військовому міністерстві. На думку автора, відсутність національних старшинських кадрів була однією з причин поразки української армії у першій війні з більшовиками.
З 13 березня 1918 р. Головний уряд військових шкіл було перетворено в Головну шкільну управу (ГШУ) військового міністерства. Вона мала завдання створити різнотипні військові школи. Планувалося організувати повторні курси для старшин-українців, які до цього закінчили прискорені курси навчання та школи прапорщиків російської армії. Мета цих курсів – відновити і доповнити знання старшин з військових дисциплін, підняти рівень їх дисциплінованості, пройти курс вивчення української мови. Особливу увагу ГШУ приділяла національно-патріотичному вихованню українських старшинських кадрів.
На цьому етапі були розформовані також усі військові школи і школи прапорщиків, які існували до 26 січня 1918 р., окрім Київської Залізничної школи старшин. Важливим етапом в діяльності ГШУ було термінове створення нового типу військових навчальних закладів – Інструкторських шкіл старшин.
Створення системи підготовки старшинських кадрів гостро висунуло питання забезпечення шкіл підручниками на українській мові та вироблення воєнно-наукової термінології. Для його вирішення в складі ГШУ були створені видавничо-друкарський відділ та редакційно-термінологічна комісія, організована друкарня.
Після відкриття Інструкторської школи старшин ГШУ приступила до планування організації військових навчальних закладів, розроблення для них необхідної документації та програм навчання. Цей період автор характеризує як спробу представників української військово-педагогічної думки створити тип військової школи, який у найбільшій мірі відповідав би національним військовим традиціям українців. Згідно намірів творців нової концепції, українська військова школа за змістом навчально-виховного процесу мала бути “органічно-національною”. Управа приступила до розробки проекту “Спільної юнацької школи”, ідею якої подав начальник ГШУ Військового міністерства інженер-полковник О.С. Астафьєв. Проект передбачав, що перший рік навчання у військових школах буде спільним для майбутніх старшин (як кадрових так і резервних) усіх родів військ.
В дисертації зроблено висновок про те, що в УНР періоду Центральної Ради вдалося закласти підвалини національної військової освіти.
В добу Гетьманату робота по формуванню системи військової освіти продовжилася і набула системного характеру. Підготовкою старшинських кадрів продовжувала займатися Головна шкільна управа, яка, як підвідділ, входила до складу 2-го генерал-квартирмейтерства. За Гетьманату ГШУ очолювали: інженер-полковник О.С. Астаф’єв (до 18 серпня 1918 р.), генерал-значковий (генерал-полковник) М.Л. Юнаків (з 18 серпня до 9 листопада 1918 р.), генерал-хорунжий (генерал-майор) Т.М. Протозанов (з 9 листопада до 14 грудня 1918 р.). В дисертації показано, що діяльність військового міністерства і ГШУ по організації військової освіти здійснювалася у тісній співпраці з відповідними цивільними установами і закладами Української Держави, з урахуванням загальнодержавних принципів навчання та виховання молоді.
У червні 1918 р. почала роботу “Комісія по утворенню постійних військових шкіл та академій України” під керівництвом колишнього професора російської академії Генерального штабу отамана О. Головіна. Згідно наказу Військової Офіції Української Держави від 28 червня 1918 р. головою комісії призначено генерал-значкового М.Л. Юнакова, з ім’ям якого тісно пов’язана її діяльність (в джерелах вона часто згадується як “Комісія генерала Юнакова”). Головним завданням комісії було організація та створення не пізніше осені 1918 р. військових навчальних закладів різного рівня військової освіти та об’єднання їх в єдину систему.
У розділі висвітлюється також процес створення нормативно-правової та навчально-методичної бази підготовки інженерно-технічних старшинських кадрів. Відмічається, що вдосконалення озброєння та військової техніки, розвиток інженерної справи, артилерії, радіотелеграфії, залізничного транспорту, впровадження у військах авіаційної та автомобільної техніки, зміни у характері ведення бойових дій вимагали наявності у збройних силах кваліфікованих військових інженерних фахівців з високим рівнем як загальновійськової, так і спеціальної підготовки. З цією метою був розроблений комплект документів щодо розгортання мережі профільних закладів – інженерного та артилерійського політехнікумів, різноманітних курсів. Ця проблема вирішувалась у комплексі завдань організації системи військової освіти.
Аналіз архівних матеріалів приводить до висновку, що розроблені фахівцями “Комісії по утворенню постійних військових шкіл і академій України” комплекти документів у своїй сукупності відкривали можливість створення в Українській Державі єдиної системи освітньої, професійної підготовки та виховання старшинського складу для збройних сил, оскільки в них були враховані новітні досягнення європейської військово-наукової думки, досвід Першої світової війни. Крім організаційних проектів, були відпрацьовані навчальні програми для військових шкіл різних типів та програми перепідготовки старшин, випускників прискорених курсів шкіл прапорщиків колишньої російської армії. Важливою складовою розроблених програм та проектів було національно-патріотичне виховання у військових навчальних закладах. Авторський висновок підтверджується тим фактом, що пізніше польське військове керівництво, захопивши документи ГШУ (зокрема матеріали “Комісії по утворенню постійних військових шкіл та академій України”), широко використали їх при організації власної системи військової освіти.
Вивчення нормативно-правової бази військової освіти в період Директорії свідчить, що в основу підготовки старшинських кадрів були покладені нормативно-законодавчі та теоретичні напрацювання військових та державних фахівців попередніх українських національних державних утворень. Конкретними питаннями військової освіти в цей період займалася ГШУ Генерального штабу. Аналіз її діяльності свідчить, що відбувався поступовий перехід від намагання створити бажану за масштабами систему військових навчальних закладів до спроб впровадити освітню систему, яка б відповідала реальним можливостям воєнного часу. У підготовці молодшого командного складу армії ГШУ розпочала втілювати в життя проект Спільної юнацької школи, детально розроблений “Комісією по утворенню постійних військових шкіл і академій України”. Як встановлено в дисертації, не всі плани “Комісії” були втіленні в життя. Більша частина передбаченого проектами залишилася нереалізованою.
Як наслідок, дефіцит старшинських кадрів, на думку дисертанта, став однією з причин поразок армії УНР протягом зими-весни 1919 р. На організацію військової освіти у період Директорії негативно впливали важкі воєнно-політичні умови. Фактично УНР існувала в умовах постійних боїв на кількох фронтах, в яких поряд з регулярними частинами активну участь брали й юнацькі школи. Документальні джерела свідчать, що наприкінці 1919 р. діяльність по розробці нормативно-правової та навчально-методичної бази для підготовки старшинських кадрів фактично була припинена. У період з лютого по листопад 1920 р. існувала лише Кам’янець-Подільська спільна юнацька школа. Проте й вона в організації навчально-виховного процесу спиралася на раніше відпрацьовані керівні документи.
В дисертації зроблено висновок, що в ході військового будівництва в Україні була напрацьована необхідна нормативно-правова та навчально-методична база підготовки старшинських кадрів. Її зміни відображали погляди вищого державного і військового керівництва на роль регулярного війська у державотворчому процесі і диктувалися складними реальними внутрішньополітичними та міжнародними обставинами існування України, які в свою чергу визначали пріоритетні напрямки військово-освітньої політики.
Розробка нормативно-правової та навчально-методичної бази підготовки старшин-ських кадрів здійснювалася структурами, створеними в системі військового управління – спершу шкільним відділом УГВК, пізніше Головним урядом військових шкіл України та Головною шкільною управою військового міністерства. Повний комплект документів щодо організації військової освіти був відпрацьований “Комісією по утворенню постійних військових шкіл та академій України”, яка розробила систему єдиної військової школи.
У третьому розділі – “Становлення мережі військових навчальних закладів та основні напрямки підготовки старшин для українських військових формувань” висвітлений процес практичного втілення в життя заходів по підготовці старшинських кадрів. Автор вказує, що в умовах розгортання Української національної революції на території України продовжувалась діяльність російських військових навчальних закладів. Їх подальша реорганізація здійснювалася у відповідності з поглядами українського державного та військового керівництва на державотворчі процеси та перспективи створення національного війська.
Восени 1917 р. секретар військових справ С. Петлюра домігся відкриття українських піших шкіл прапорщиків, українських відділень при інженерній та артилерійській військо-вих школах та українізації Залізничної старшинської школи. На кінець вересня 1917 р. шляхом українізації 2-ї Київської школи прапорщиків, була відкрита Перша українська школа прапорщиків, до якої вже 28 вересня було зараховано 75 вояків-українців. У жовтні 1917 р. на базі колишньої 5-ї Київської школи прапорщиків створена Друга українська школа прапорщиків. До роботи над створенням українських військових навчальних закладів були залучені викладачі та кадрові офіцери-українці, що перебували у Києві.
У дні роботи ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду (4 листопада 1917 р.) відбулося урочисте відкриття Першої української військової юнацької пішої школи ім. гетьмана Б. Хмельницького, утвореної замість Першої української школи прапорщиків. Друга українська військова юнацька школа була розгорнута на базі Миколаївського військового училища і Другої української школи прапорщиків. Начальником школи призначено підполковника В. Кліопу. Школа мала лише 2 сотні одного курсу і вже з 15 листопада несла вартову службу в Києві. Слід наголосити, що незважаючи на усвідомлення необхідності і значимості військових шкіл і курсів у справі розбудови української армії, проведений значний обсяг робіт, Генеральний Секретаріат УНР, секретаріат військових справ не змогли у короткий термін створити необхідну кількість цих закладів. Не була проведена й повна українізація навчальних закладів, які були на території України.
З поверненням армії УНР до Києва у березні 1918 р. розпочався наступний етап розгортання і становлення мережі військових навчальних закладів в Україні. Головним завданням було створення різних за типом військових шкіл. Аналіз документальних джерел засвідчує, що в цей період у розв’язанні проблеми підготовки старшин прослідковуються два напрямки. Перший – створення системи військових навчальних закладів (на базі колишніх російських і шляхом створення нових). Другий – орієнтація на інструкторські школи старшин зі скороченим курсом навчання. В першу чергу передбачалось організувати повторні курси для тих старшин-українців, які під час війни закінчили прискорені курси та рівнозначні їм за програмою школи прапорщиків російської армії. Основним завданням курсів було удосконалення фахової військової підготовки старшин та вивчення української мови.
Крім того, ГШУ мала негайно створити військові навчальні заклади нового типу – Інструкторські школи старшин. Вже 3 березня 1918 р. за наказом Військового міністра УНР О. Жуковського розгорнуто роботу по створенню такої школи у Києві. Розпочався підбір кадрів для відкриття школи старшин в Одесі (відкрити школу не дозволила німецька військова адміністрація). Одночасно створювалася й Інструкторська школа підстаршин в приміщеннях колишнього Миколаївського артилерійського училища.
В цей період в Україні функціонували й інші військово-навчальні заклади. Продовжувала свою діяльність Київська Залізнична школа старшин, збережена після подій січня-лютого 1918 р. Згідно наказу військового міністерства УНР, Київська воєнно-фельдшерська школа була перетворена в 1-шу військову школу лікарських помічників і підпорядкована безпосередньо Головній Військовій Санітарній Управі, а Херсонська воєнно-фельдшерська школа стала 2-ю військовою школою лікарських помічників.
За наказом Військової Офіції Української Держави (ВОУД) від 20 вересня 1918 р. були запроваджені 10-ти місячні курси для старшин при створюваних юнацьких школах та Інструкторській школі старшин, з метою закінчення фахової освіти старшинами воєнного часу. Згідно наказу ВОУД від 16 вересня 1918 р. в Україні передбачалося відкрити такі школи: Спільні юнацькі школи (1-шу та 2-гу Київські, 1-шу Одеську та Чугуївську); фахові юнацькі школи (Одеську гарматну, Київську інженерну, Єлисаветградську кінну). Спільні юнацькі школи складалися з двох підрозділів: основної пішої юнацької та фахової шкіл. В основну юнацьку школу з однорічним курсом навчання приймалася молодь з повною середньою освітою. Після закінчення основного курсу юнаки розподіляються до фахових юнацьких шкіл всіх родів військ з дворічним терміном навчання, закінчення яких надавало право на отримання старшинського рангу. На початку серпня 1918 р. Комісією по проходженню служби старшинами (діяла при Генеральному штабі під головуванням генерального значкового М. Кушалевського) розроблено положення “Про проходження служби старшинами в армії Української Держави – умови та порядок призначення козаків та громадян в старшини”.
У розділі окремо висвітлено початковий період в організації військової академії. 20 вересня 1918 р. Військовий Міністр Української Держави О. Рогоза підписав наказ “Про затвердження штатів Державної Військової академії і про відпуск на неї грошових засобів”. 29 жовтня 1918 р. Радою Міністрів був затверджений штат Державної Військової Академії. Для організації її діяльності у поточному році з Державної Скарбниці асигнувалося 100 тис. крб. Проте, за Гетьманату Державна Військова Академія так і не розпочала своєї роботи.
З приходом до влади Директорії, враховуючи обставини, що склалися в Україні, в організації системи військової освіти відбулося зміни. Пріоритетним напрямком визнавалося створення військових навчальних закладів, які б відповідали реальним можливостям військового часу. Насамперед скорочувалися терміни підготовки старшин.
Вже 27 грудня 1918 р. навчальний відділ Генерального штабу розробив систему військово-навчальних закладів по підготовці молодшого командного складу. Передбачалося відкрити Центральну Інструкторську школу старшин у Києві з 2-х місячним терміном навчання (для старшин і підстаршин, які займали старшинські посади), юнацькі школи з 4-х місячним терміном навчання, куди направлялися юнаки та молоді козаки з освітою не нижче 4-х класів гімназії та вищих початкових шкіл. Ця програма була ухвалена на засіданні Ради міністрів 5 січня 1919 р.
Досліджуючи проблему становлення військових шкіл у цей період, автор окремо висвітлює історію створення та практичну діяльність Житомирської пішої юнацької школи, як типового структурного елементу тодішньої системи військової освіти. Це була єдина юнацька школа, яка проіснувала протягом усього 1919 р. За невеликий період своєї діяльності вона пройшла трагічний і разом з тим героїчний шлях, ставши єдиним закладом, який в умовах війни здійснив підготовку і випуск старшин для армії УНР. На наш погляд, навіть з сучасної точки зору, заслуговують на увагу запроваджені у школі принципи, форми і методи підбору та підготовки старшинських кадрів: ретельний відбір кандидатів на навчання, виховання юнаків на національних історичних традиціях, розробка і оперативне коригування навчальних програм з урахуванням досвіду попередніх воєн (особливо Першої світової війни) і умов тогочасної маневрової війни.
Створені в Україні наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. військово-навчальні заклади, здійснювали свою практичну діяльність протягом дуже короткого терміну (2–2,5 місяці), тому не змогли повністю виконати покладеного на них завдання по підготовці старшинського складу для української армії. Складна воєнно-політична обстановка в Україні, брак достатньої кількості військ змусили Директорію використати особовий склад шкіл у бойових діях як бійців фронтових регулярних частин, роблячи ставку не на їх якісну військову підготовку, а на високу ідейність, відвагу і патріотизм.
Окремим напрямком діяльності в організації військово-навчальних закладів у цей період було створення різноманітних курсів по підготовці старшин-вихователів. Так, з метою проведення виховної та просвітницької роботи у військових частинах, за розпорядженням начальника Головного управління Генерального штабу від 23 березня 1919 р. створені військово-вчительські курси.
У вересні 1919 р. продовжилось реформування юнацьких шкіл у Спільну військову школу. Згідно наказу Головної Команди військ УНР від 8 вересня 1919 р., всі існуючі юнацькі школи з усіма їх установами були скасовані і організовувалася Спільна юнацька військова школа. У вересні-жовтні 1919 р. чисельність навчальних закладів скорочено до двох: спільної юнацької військової школи та школи підстаршин. Через брак наукових кадрів і матеріальних засобів це рішення, на думку автора, було цілком виправданим.
Об’єктивна необхідність захисту української державності в кінцевому наслідку унеможливила втілення намічених планів по створенню повноцінної мережі навчальних закладів по підготовці старшинських кадрів. В результаті, на кінець 1919 р. в Україні не залишилось жодного функціонуючого військового навчального закладу.
Протягом лютого-листопада 1920 р. існувала Кам’янецька спільна юнацька школа. Вона повинна була дати юнакам, які мають загальну середню освіту, прискорену військову підготовку. Організація навчально-виховного процесу в школі регламентувалася спеціальним Положенням. Діяльність цього закладу здійснювалася в умовах постійної зміни місця дислокації, відриву від навчання, незадовільного матеріально-побутового забезпечення, що було пов’язано з обстановкою на фронті. 21 листопада 1920 р. школа була виведена на територію Польщі, опинилася у таборах для інтернованих і продовжила своє існування вже за межами України.
В дисертації зроблено висновок, що в роки існування українських національних державних утворень 1917-1920 рр. була створена нова система військової освіти, в структурі якої функціонувала мережа військово-навчальних закладів по підготовці старшинських кадрів. Її розгортання і діяльність здійснювалися в процесі загального військового будівництва, відповідно до розроблених нормативно-правових та навчально-методичних документів. Становлення мережі військових навчальних закладів зазнало еволюційних змін у різні періоди розвитку української державності. На думку автора, воно відбулося поетапно – від українізації та реорганізації колишніх російських військових шкіл в добу УНР часів Центральної Ради до створення системи освітніх закладів різного типу та рівня підготовки старшин. Еволюційні зміни, насамперед, диктувалися воєнно-політичною обстановкою. Відбувався поступовий перехід від планів створення бажаної за масштабами системи військової освіти до налагодження діяльності військово-навчальних закладів відповідно до можливостей держави, що зумовлювалися реаліями воєнного часу.
У четвертому розділі “Участь особового складу військових освітніх закладів та установ у захисті української державності” досліджено питання участі старшин та юнаків військових навчальних закладів у боях за незалежність України.
Автор наголошує, що становлення української державності, розбудова національної армії, створення та функціонування системи підготовки старшинських кадрів у 1917-1920 рр. проходили в умовах безперервної збройної боротьби, за виключенням короткочасного періоду існування Української Держави за гетьманування П. Скоропадського. Саме цим зумовлене виділення в окремий розділ проблеми участі особового складу військових закладів та установ освіти у бойових діях.
Дисертантом встановлено, що вже на початку 1918 р. активну участь у війні з російськими більшовицькими військами та ліквідації більшовицького повстання в Києві взяли співробітники Головного Уряду військових шкіл України та особовий склад 1-ї та 2-ї українських військових шкіл. У дисертації проведений ретельний огляд фронтових подій за участю військових шкіл на початку 1918 р.
Характерним епізодом цього періоду стала позиція державного військового керівництва щодо відновлення роботи старшинських шкіл. Після повернення українського уряду та військових частин та установ до Києва у березні 1918 р., делегація від 2-ї військової школи звернулася з проханням до військового міністра О. Жуковського про дозвіл на продовження існування школи. Однак, отримала категоричну відмову. Так недалекоглядно, на думку автора, поставилося військове керівництво до юнаків школи, які у боях довели відданість національній ідеї, набули вкрай необхідного для майбутніх старшин бойового досвіду.
Окремо проаналізована участь особового складу старшинських та юнацьких шкіл у бойових діях в період УНР доби Директорії. Першою юнацькою школою, відправленою на фронт, стала Житомирська піша юнацька школа. За особистим наказом С. Петлюри, на початку березня 1919 р. бойовий склад школи у складі Волинської групи військ УНР виступив на відбиття наступу на Україну російських більшовицьких військ.
Схожою була доля Чугуївської пішої юнацької школи, яка відновила свою діяльність у м. Кам’янець-Подільський і функціонувала протягом лютого-квітня 1919 р. У квітні 1919 р. школа була відправлена на фронт не здійснивши жодного випуску старшин. Пізніше, у травні 1919 р. в Луцьку, після невдалої спроби об’єднати її з інженерною школою і створити з них одну бойову одиницю, вона потрапила до польського полону і припинила існування.
Київська інженерна юнацька школа також була евакуйована до Кам’янця-Подільського, який став місцем перебування українського уряду. Після доукомплектування юнаками, навчання в ній розпочалося наприкінці лютого 1919 р. Проте вже 20 березня 1919 р. за особистим наказом військового міністра О. Жуковського школа у складі 230 юнаків і 15 старшин була відправлена на фронт, а у травні, майже без спротиву (через дуже мізерну кількість особового складу), захоплена в полон польською кавалерією і фактично припинила своє існування як навчальна і бойова одиниця армії УНР.
Висвітлена бойова діяльність Кам’янецької спільної юнацької школи, яка протягом всього періоду свого існування (1920 р.) постійно виконувала різного роду охоронні та вартові завданнях, а з 10 по 21 листопада 1020 р. забезпечувала евакуацію державних установ та прикривала відступ української армії на територію Польщі.
Отже, протягом досліджуваного періоду українські військові навчальні заклади та установи майже постійно брали участь у бойових діях як звичайні фронтові військові частини. Таке використання особового складу юнацьких шкіл, на думку автора, було помилковим і недалекоглядним, оскільки завадило повноцінно налагодити навчальний процес і здійснити підготовку старшинських кадрів.
У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження, які виносяться на захист.
Завдяки обраній методології проведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявилося у комплексному аналізі процесу створення законодавчої бази для підготовки старшин, визначенні та характеристиці етапів, встановленні особливостей розвитку військово-освітньої сфери в умовах боротьби за українську державність, теоретичних і практичних засад навчання та виховання у військових навчальних закладах, виявленні практичної цінності історичного досвіду по створенню системи підготовки старшинських кадрів у 1917-1920 рр. Узагальнений досвід має суттєве значення для розвитку воєнно-історичної науки.
1. Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що обрана проблема не знайшла належного висвітлення в історичній науковій літературі. Переважна частина робіт учасників і сучасників тогочасних подій носить в основному публіцистичний характер, значною мірою заполітизована і не відповідає вимогам щодо об’єктивності наукових розробок. У історичній науці радянської доби ця тема замовчувалася або відверто фальсифікувалася. Українські зарубіжні історики державницького напрямку торкалися її лише побіжно. Накопичення нових джерельних матеріалів та документів, поява можливості для їх вивчення і об’єктивної інтерпретації створили умови для наукового дослідження діяльності військових освітніх закладів та установ в Україні у 1917-1920 рр.
Незважаючи на значну кількість публікацій, присвяченій національній військовій освіті, до сьогодні не існує окремої наукової праці, яка б комплексно розглядала цю проблему.
2. Становлення системи підготовки старшинських кадрів відбувалося у несприятливих воєнно-політичних та соціально-економічних умовах. Україна постійно перебувала у ворожому оточенні. За виключенням короткочасного періоду Гетьманату формування військових навчальних закладів провадилось в обстановці воєнного часу, коли армія змушена була відстоювати українську державність.
Відсутність єдності у військово-політичному проводі України, невизначеність загальнодержавної концепції щодо організації збройних сил, недооцінка ролі армії в процесі боротьби за незалежність призвели до втрати наявного військового потенціалу. Конструктивна робота часто підмінялося безплідними партійними дискусіями, що поглиблювали розбрат у військовому середовищі та українському суспільстві і негативно впливали на боєздатність армії. Урядам українських національних державних утворень не вдалося об’єднати різні прошарки населення навколо національної ідеї як основи державного і військового будівництва. Підготовка старшинських кадрів у добу Української Держави здійснювалася в умовах німецької окупації та наявності в органах військового управління значної частини проросійськи налаштованих генералів та офіцерів колишньої царської армії, які негативно впливали на хід національного військового будівництва і процес підготовки старшин. Тому для усього досліджуваного періоду був характерним брак національно свідомих, патріотично налаштованих командних кадрів, що стало однією з причин поразки у боротьбі за державність.
Через постійні воєнні дії, часту зміну підконтрольної українським національним урядам території, був втрачений і матеріально-технічний потенціал держави. Встановлено, що військові навчальні заклади не були належним чином забезпечені необхідними для нормального функціонування матеріальними засобами. Їх відсутність, а також незадовільні соціально-побутові умови особового складу створюваних військових шкіл негативно впливали на морально-психологічний стан старшин та юнаків.
3. У 1917-1920 рр. в Україні була відпрацьована нормативно-правова основа і створена теоретична та навчально-методична база підготовки старшинських кадрів. В дисертації стверджується, що вони розроблялися у відповідності до тогочасних державних концепцій військового будівництва і вимушено коригувалися, виходячи з реалій воєнної обстановки.
До перших кроків в становленні нової системи військової освіти слід віднести програми по реорганізації існуючої на території України мережі військово-навчальних закладів, успадкованих від Російської імперії. В подальшому були прийняті нормативні акти щодо перепідготовки старшин і навчання старшин-інструкторів, розроблені плани організації нових військових навчальних закладів різного типу та рівня військової освіти. Здійснювалося їх об’єднання в єдину систему та передбачалося створення загального органу управління. Для освітніх закладів та установ були відпрацьовані штати, статути та положення, визначені методологічні засади підготовки старшин, видана навчально-методична література.
Розробка навчально-методичної бази військової освіти здійснювалася спеціальними структурами, створеними в системі військового управління, а саме: шкільним відділом УГВК, Головним урядом військових шкіл України та Головною шкільною управою військового міністерства. Повний комплект документів стосовно підготовки старшинських кадрів був відпрацьований “Комісією по утворенню постійних військових шкіл та академій України”, яка запропонувала цілісну систему фахової підготовки командного складу для всіх родів військ.
Розроблені документи враховували новітні досягнення європейської та світової військово-наукової думки, практичний досвід Першої світової війни, відповідали загальнодержавним принципам навчання та виховання. Вони давали можливість створення в Україні єдиної системи освітньої, професійної підготовки та виховання старшинського складу для збройних сил.
Встановлено, що саме у досліджуваний період вперше в Україні теоретично була розроблена нова багатоступенева системи єдиної військової школи, яка включала в себе середні військові навчальні заклади, вищі школи (Політехнікуми та академія), різноманітні курси підготовки та перепідготовки командних кадрів для заміщення відповідних посад у військах та штабах. Ця система давала змогу здійснювати комплексне навчання старшин і поетапно підвищувати рівень їх підготовки.
4. Результати дослідження дають підставу стверджувати, що в період національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. в Україні була створена та функціонувала мережа військово-навчальних закладів, які на практиці здійснювали підготовку військових фахівців. Її становлення відбувалося в процесі загального військового будівництва, відповідно до розроблених нормативно-правових документів, і здійснювалося поетапно – від українізації та реорганізації колишніх російських військових шкіл до створення системи освітніх закладів різного типу та рівня підготовки фахівців.
Мережа військово-навчальних закладів, які в тій чи іншій мірі функціонували в Україні, включала: школи та курси перепідготовки старшин колишньої російської армії (в першу чергу тих, які закінчили прискорені курси в роки війни); Інструкторські старшинські школи по підготовці фахівців всіх родів військ; Спільні військові юнацькі школи; фахові військові юнацькі школи; курси підготовки обер- та штаб-старшин для заміщення відповідних посад. З метою посилення національно-патріотичного виховання особового складу військових частин на базі юнацьких шкіл були створені військово-вчительські курси для підготовки старшин – фахівців з виховної роботи. Але через постійні бойові дії, відсутність необхідної кількості досвідчених педагогів і незадовільне матеріальне забезпечення організувати належним чином їх роботу не вдалося.
Створені, але не встигли розгорнути свою діяльність, освітні заклади типу Військової Політехніки для підготовки старшин для інженерно-технічних та артилерійських частин і підрозділів, Воєнна академія та вищі курси підготовки старшин Генерального штабу.
Через ускладнення воєнно-політичної обстановки в ході розгортання мережі освітніх закладів відбувся перехід від намагання створити бажану за масштабами систему військової освіти до налагодження діяльності військово-навчальних закладів відповідно до реальних можливостей воєнного часу. Організація підготовки старшинських кадрів на різних етапах досліджуваного періоду мала свої характерні особливості, проте здійснювалася поступально, з урахуванням попередніх напрацювань.
Управління системою підготовки старшинських кадрів здійснювали спеціально створені в системі військового управління структури: військово-вчений комітет і відділ освіти Генерального штабу, Головна шкільна управа військового міністерства, тимчасово діючі комісії по організації навчально-виховного процесу.
Воєнно-політичні умови, в яких перебувала Україна, не дозволили у повній мірі втілити в життя весь комплекс запланованих заходів і на практиці налагодити ефективну фахову підготовку старшин.
5. Протягом всього досліджуваного періоду особовий склад військових освітніх закладів та установ брав активну участь у бойових діях по захисту української державності.
Юнацькі та старшинські школи часто виявлялися єдиними боєздатними, організованими і дисциплінованими фронтовими підрозділами, яким доручалося виконання найвідповідальніших бойових завдань. В ході боїв старшини та юнаки виявляли стійкість та героїзм, чим підтверджували на практиці ефективність створеної системи навчання та виховання старшинських кадрів у військово-навчальних закладах.
Проте використання юнацьких шкіл, як звичайних фронтових частин, мали і негативні наслідки, оскільки значні перерви в навчальному процесі, а інколи і повне припинення їх діяльності, значні бойові втрати особового складу не дозволили поповнити українське військо національно свідомими і фахово підготовленими старшинами, брак яких гостро відчувався протягом всього періоду боротьби за незалежність України.
Результати дослідження, теоретичні висновки та узагальнення процесів розвитку системи підготовки старшинських кадрів в Україні у 1917-1920 рр. дають можливість сформулювати практичні рекомендації, які полягають у тому, що висновки та фактичні матеріали дисертації можуть бути використані:
при підготовці науково-дослідних робіт, навчальних та методичних посібників, довідкових та інших матеріалів, написання узагальнюючих і науково-популярних праць з воєнної історії;
для змістовного наповнення навчальних курсів дисциплін “Історія військових формувань України”, “Історія української державності”; “Морально-психологічне забезпечення діяльності військ (сил)”, “Організація і методика виховної роботи у Збройних Силах України”, що викладаються у НАОУ;
в процесі організації заходів інформаційно-пропагандистського забезпечення і культурно-виховної роботи у військах (силах).
Узагальнений досвід підготовки старшинських кадрів та теоретичні напрацювання можуть бути використані при підготовці нормативно-правових та навчально-методичних документів в процесі реформування сучасної системи військової освіти.
Автор пропонує ввести до тематичного плану дисципліни “Історія військових формувань України”, яка вивчається у НАОУ, тему “Організація підготовки старшинських та підстаршинських кадрів для українських військових формувань у 1917-1920 рр.”.
Перспективними напрямками подальших досліджень військово-освітньої сфери в Україні у 1917-1920 рр. дисертант вважає:
- підготовка підстаршинського складу та козаків на спеціальних загальних курсах та безпосередньо у військових частинах;
- організація повсякденної діяльності, побут, ритуали та традиції у військових навчальних закладах;
- внесок окремих військово-політичних діячів у становлення системи військової освіти;
- військово-освітня діяльність у формуваннях Вільного козацтва;
- система підготовки військових фахівців в Українській Галицькій Армії.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
1. Герасименко М.В. Військова освіта доби Гетьманату (квітень-грудень 1918 року) // Збірник наукових праць Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України. – 2003. – № 6 (37). – С. 28-35.
2. Герасименко М.В. Організація підготовки інженерно-технічних кадрів у військових навчальних закладах України в 1917-1920 роках // Воєнна історія. – 2003. – № 3-4 (9-10). – С. 71-82.
3. Герасименко М.В. Роль Симона Петлюри по створенню системи військової освіти (1917-1921 рр.) / 125-річчя від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (м. Київ, 20 травня 2004 р.). – К.: Вид-во “Ніка-Центр”, 2004. – С. 54-65.
4. Герасименко М.В. Юнацькі військові школи в Українській Народній Республіці періоду Директорії // Воєнна історія. – 2004. – № 1-3. – С. 28-39.
5. Герасименко М.В. Підготовка старшинських кадрів у військових навчальних закладах України в роки боротьби за українську державність (1917-1920 рр.) // Вісник Київського славістичного університету. – 2005. – № 20 – С. 39-52.
АНОТАЦІЯ
Герасименко М.В. Підготовка старшинських кадрів в українських національних державних утвореннях (березень 1917 – листопад 1920 рр.) – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. Національна академія оборони України, Київ, 2005.
У дисертаційній роботі автором вперше здійснена систематизація існуючої історіографічної та джерельної бази проблеми дослідження. Введено до наукового обігу значний масив раніше невідомих архівних матеріалів і документів.
Визначені соціально-економічні та воєнно-політичні умови становлення системи підготовки старшинських кадрів. У хронологічній послідовності висвітлена діяльність державного та військового керівництва по організації навчання та виховання командного складу армії – від українізації та реформування існуючих на території України військових шкіл колишньої російської армії до створення нової системи військової освіти, виявлені позитивні та негативні чинники, які впливали на якість цієї роботи.
Дисертантом зроблені висновки про те, що у досліджуваний період в Україні була створена нормативно-правова база, розроблений повний комплект навчально-методичних матеріалів для вишколу старшин; розгорнута мережа військових навчальних закладів різного типу та рівня фахової підготовки командного складу для збройних сил, практична діяльність яких здійснювалася у відповідності до конкретно-історичних умов воєнного часу. Висвітлена участь особового складу військово-освітніх закладів та установ у бойових діях по захисту української державності.
Ключові слова: національні державні утворення, українізація, старшинські кадри, система військової освіти, національно-патріотичне виховання, інструкторська школа старшин, військові юнацькі школи.
АННОТАЦИЯ
Герасименко Н.В. Подготовка старшинских кадров в украинских национальных государственных образованиях (март 1917 – ноябрь 1920 гг.) – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 – военная история. – Национальная академия обороны Украины, Киев, 2005.
В диссертации впервые в отечественной историографии проведено систематизированное исследование комплекса проблем, связанных с организацией подготовки офицерского (старшинского) состава для национальной армии Украины. Привлечение значительного массива исторической литературы, неопубликованных ранее архивных документов, мемуаров, материалов периодических изданий, дало возможность автору осуществить глубокий анализ процесса становления и развития системы обучения и воспитания командных кадров в 1917-1920 гг.
Диссертантом показано, что работа по организации подготовки старшин на протяжении всего исследуемого периода проводилась в неблагоприятных социально-экономических и военно-политических условиях (внутрипартийные и межфракционные противоречия в украинских государственных и военных кругах, непрерывные боевые действия, немецкая оккупация), усложнявших осуществление намеченных планов и программ.
Вместе с тем, была отработана нормативно-правовая основа и создана теоретическая и учебно-методическая база национальной системы военного образования. Были разработаны планы и программы реорганизации сети военных школ бывшей российской армии; переподготовки старшин и обучения старшин-инструкторов; организации новых военно-учебных заведений различного типа и уровня специальной подготовки; объединения их в единую систему с общим органом управления. Для этих структур разработаны штаты, уставы, положения, определены методологические основы подготовки, издана учебно-методическая литература. Решением указанных вопросов непосредственно занимались специальные органы, созданные в системе военного управления – школьный отдел Украинского Генерального Военного Комитета, Главное управление военных школ и Главная школьная управа военного министерства.
Полный комплект документов по подготовке старшинских кадров разработала “Комиссия по созданию постоянных военных школ и академии Украины”, которая предложила целостную систему специальной подготовки командного состава для всех родов войск. Автор пришел к выводу, что в 1917-1920 гг. в Украине была теоретически разработана новая многоуровневая система единой военной школы, которая позволяла осуществлять комплексную подготовку старшин и поэтапно повышать их профессиональный уровень.
В исследуемый период в Украине создана и функционировала сеть военно-учебных заведений, в которых осуществлялась подготовка военных специалистов. Она включала в себя школы и курсы переподготовки старшин бывшей российской армии, инструкторские старшинские школы, совместные и профильные военные юношеские школы, курсы подготовки обер- и штаб-старшин, военно-учительские курсы для подготовки старшин – специалистов по воспитательной работе. Однако, состояние войны, в котором почти постоянно находилась Украина, малочисленность опытных педагогов и неудовлетворительное материальное обеспечение не позволили должным образом организовать их работу. Были также созданы учебные заведения по образцу Военной Политехники для подготовки старшин инженерно-технических и артиллерийских частей (подразделений), Военная академия и высшие курсы подготовки старшин Генерального Штаба, хотя они фактически не успели развернуть свою деятельность.
Организация подготовки старшинских кадров осуществлялась поступательно, с учетом предыдущих наработок, хотя на разных этапах исследуемого периода имела свои особенности. Усложнение военно-политической обстановки, особенно в 1919 г., привело к изменению взглядов военно-политического руководства на организацию системы военного образования в Украине, обусловив переход от стремления создать широкомасштабную сеть учебных заведений к налаживанию работы отдельных школ и курсов, необходимых в условиях военных действий.
Управление вновь созданной системой подготовки старшин осуществляли специальные органы – военно-учёный комитет и отдел образования Генерального штаба, Главная школьная управа и временные комиссии военного министерства, занимавшиеся налаживанием учебно-воспитательного процесса.
Сложные военно-политические условия становления украинской государственности не позволили полноценно воплотить в жизнь весь комплекс намеченных планов и на практике осуществить эффективную подготовку старшин.
На протяжении исследуемого периода личный состав военно-учебных заведений активно участвовал в боевых действиях по защите украинской государственности, проявляя стойкость и героизм, чем на практике подтверждал эффективность созданной системы обучения и воспитания командных кадров. К тому же, юношеские и старшинские школы довольно часто были единственными организованными, боеспособными и дисциплинированными фронтовыми подразделениями, которым поручалось выполнение наиболее ответственных задач. Автором разработаны практические рекомендации по использованию исторического опыта становления системы военного образования в Украине 1917-1920 гг. в условиях реформирования военно-образовательной сферы современной Украины.
Ключевые слова: национальные государственные образования, украинизация, старшинские кадры, система военного образования, национально-патриотическое воспитание, инструкторская школа старшин, военные юношеские школы.
ANNOTATION
Gerasimenko N.V. Preparation of officers in the Ukrainian national state formations (march 1917 – november 1920) – Manuscript.
The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of historical sciences on a speciality 20.02.22 - Military history. The National academy defence of Ukraine. – Kiev, 2005.
The author gives the historical analysis of existing sources about research problem in dissertation. As great emphasis was placed on the unknown archival materials and documents.
They are determined the socio-economic and military-political conditions of preparation system of officers. In a chronological sequence the covered activity of a state and military management on organization of education of a army command staff from reforming former Russian military school to creation new system of military education, positive and negative factors are revealed, which influenced on quality of this work. The author comes to the conclusion that in the researched period in Ukraine legislation base was created, complete set of methodical materials for preparation of officers was developed; the network of military educational institutions of a different type and professional standard was developed. The participation of military-educational establishments personal in battle actions on protection Ukraine was covered.
Key words: national state formations, officer’s staff, system of military education, national-patriotic education, instructor school of the officers, military youthful schools.
| 
