|
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ
ВАСИЛЕНКО Сергій Володимирович
УДК 355.483 (47+54): (439+437) “1956,1968”
ВІЙСЬКОВІ ВТРУЧАННЯ СРСР У ВНУТРІШНІ СПРАВИ
СУСІДНІХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ
У 50-60-Х РОКАХ ХХ СТ.
20.02.22 – військова історія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2004
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії України Черкаського державного технологічного університету.
Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент
Пилявець Ростислав Іванович,
Національна академія оборони України,
ТВП начальника кафедри історії війн
та воєнного мистецтва.
.
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Морозов Анатолій Георгійович,
Черкаський державний університет,
завідувач кафедрою новітньої історії;
кандидат історичних наук, доцент
Макаров Володимир Дмитрович,
Національна академія оборони України,
головний науковий співробітник
Науково-організаційного управління.
Провідна установа – Інститут історії України НАН України, м. Київ
Захист відбудеться 9 червня 2004 р. о 12 годині, на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 Національної академії оборони України за адресою:
03049, м. Київ-49, Повітрофлотський пр-кт, 28, тел. 454-40-87.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, м. Київ-49, Повітрофлотський пр-кт, 28).
Автореферат розісланий “ 30 ” квітня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Корнієнко В.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Історія України ХХ ст., зокрема його другої половини, переважно пов’язана з історією Радянського Союзу. Відомо, що наріжним каменем зовнішньої політики СРСР після Другої світової війни було поширення комуністичних ідей та посилення реального впливу держави на світовій арені. Реалізація цих державних інтересів Радянського Союзу проходила, передусім, шляхом сприяння встановленню соціалістичного ладу в ряді країн, перш за все Східної та Центральної Європи, їх об’єднання навколо СРСР через створення воєнно-політичного й економічного союзу. З цією метою у 1955 р. було утворено Організацію Варшавського Договору (ОВД) – воєнно-політичне об’єднання, в якому Радянський Союз відігравав головну роль.
Проте, встановлення тоталітарних режимів, насадження радянської моделі соціалізму, обмеження державного суверенітету країн з боку СРСР через здійснення жорсткого політичного нагляду і всебічного контролю, діяльність органів влади, системне порушення прав і свобод – все це нерідко викликáло в окремих країнах Східної та Центральної Європи гостре невдоволення та спротив значної частини населення. З кінця 40-х і до початку 90-х рр. ХХ ст. у соціалістичних країнах мали місце декілька спроб демократичного оновлення, які за умов антогоністичного протистояння двох світових систем і воєнно-політичних блоків закінчилися поразкою реформаторів і придушенням народних виступів за допомогою військової сили. Найзначніші з них відбулися 1956 р. в Угорщині та 1968 р. у Чехословаччині.
Щоб утримати ці країни під своїм контролем, у складі соціалістичного табору та Варшавського Договору, політичне керівництво СРСР обрало шлях військового втручання у внутрішні справи сусідніх суверенних держав. У придушенні соціальних, національно-демократичних рухів в обох сусідніх країнах було багато спільного. Разом з тим ці події та явища мали суттєві відмінності, зумовлені об’єктвними факторами, що знайшли свій прояв у певних характерних рисах та особливостях.
Обґрунтуванням необхідності проведення такого дослідження є значний науковий інтерес до зазначених подій і відсутність наукових праць, в яких були б комплексно розглянуті воєнно-політичні й суто військові аспекти втручання СРСР у внутрішні справи зазначених подій і де б визначалися їх уроки для сучасної України.
Актуальність теми зумовлена тим, що уроки військових втручань Радянського Союзу у внутрішні справи Угорської Народної Республіки (УНР) 1956 р. та Чехословацької Соціалістичої Республіки (ЧССР) 1968 р. мають у сучасних умовах певне значення і для України. Урахування уроків політичного і військового аспектів цих втручань (з одного боку – досвіду прийняття політичних рішень за специфічних умов, особливостей підготовки операцій і застосування військ, форм і способів дій військ, а з іншого – досвіду організації опору військам вторгнення) важливе для формування та уточнення засад зовнішньої політики держави, розвитку концепції національної безпеки та оборони, теорії воєнного мистецтва та практики підготовки військ. З огляду на воєнное мистецтво, особливий інтерес становить досвід вирішення конкретних питань підготовки і проведення операцій, бойових дій у місті, боротьби з іррегулярними збройними формуваннями противника. Вивчення військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини та Чехословаччини важливе й для визначення напрямів і заходів щодо зміцнення національної безпеки України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану та програм науково-дослідної діяльності, що здійснюється кафедрою історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України (НАОУ). Вибраний напрям досліджень пов’язаний з Переліком перспективних тем дисертаційних досліджень в Інституті історії НАН України та НАОУ, кількома НДР, у т.ч. “Намет” і “Словник”, з навчальними програмами і тематичними планами ряду навчальних дисциплін, зокрема “Історія війн і воєнного мистецтва” в НАОУ, “Новітня історія” та інших дисциплін у вищих навчальних закладах України.
Об’єктом дослідження є військові втручання СРСР у внутрішні справи країн Східної та Центральної Європи у 50-60-х рр. ХХ ст.
Предметом вивчення стали політичні та військові аспекти втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини в 1956 р. та Чехословаччини в 1968 р.
Хронологічно робота охоплює два періоди: жовтень-грудень 1956 р. і квітень-жовтень 1968 р.
Мета і завдання. Автор поставив за мету виявити причини, політичний зміст, характер і наслідки військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини та Чехословаччини, узагальнити досвід застосування військ у ході вторгнень і виробити рекомендації щодо урахування їх уроків за сучасних умов.
Досягнення мети передбачає на основі аналізу й узагальнення комплексу джерел і спеціальних праць розв’язання наступних завдань:
визначити спільне та особливе у сутності, причинах, суспільно-політичному змісті та характері подій 1956 р. в Угорщині та 1968 р. у Чехословаччині;
виявити фактори, які зумовили відповідні рішення керівництва СРСР про застосування військ в УНР і ЧССР;
розкрити характерні риси й особливості підготовки військових втручань, задіяні у них сили і використані засоби, умови виконання військами бойових завдань;
узагальнити досвід дій військ в операціях вторгнення, показати специфіку їх бойового застосування та опору втручанням у цих країнах;
висвітлити результати та наслідки військових втручань СРСР 1956 і 1968 рр. у внутрішні справи сусідніх країн і визначити їх уроки для незалежної України;
розробити теоретичні положення і практичні рекомендації щодо використання в сучасних умовах дослідженого досвіду та уроків.
Методологічну основу наукового пошуку становлять принципи історизму, об’єктивності, всебічності, вивчення процесів та явищ в їхньому розвиткові, взаємозв’язку та взаємозалежності. З метою об’єктивного осмислення вище зазначених аспектів застосовувалися системний підхід, загальнонаукові та спеціальні методи воєнно-історичного дослідження.
Наукова новизна роботи полягає у комплексному висвітленні теми, яка ще не була предметом спеціального дослідження. На основі аналізу військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини в 1956 р. та Чехословаччини в 1968 р. і застосування радянських військ у ході їх здійснення отримані принципово нові наукові результати. Крім того, дисертантом вводиться в науковий обіг (порівняно з попередніми напрацюваннями) раніше не вивчений архівний матеріал, що є певним внеском у розвиток історіографії.
Практичне значення одержаних результатів. Вони можуть бути використані у вирішенні проблем воєнно-історичної науки, для подальшого розвитку концепції національної безпеки та оборони, а також теорії воєнного мистецтва. Частину з них можна врахувати та реалізувати в теорії та практиці міжнародних відносин і зовнішньої політики, іншу – в сфері воєнної політики держави, воєнної науки та практики.
Окремі результати дослідження доцільно включити до фахових енциклопедичних видань відповідного профілю, навчальних підручників і посібників, використовувати їх у матеріалах лекцій у навчальному процесі вищих навчальних закладів, зокрема військових ВНЗ. Результати досліджень також можуть бути використані під час розроблення і проведення конкретних військових навчань і воєнних ігор, при плануванні та здійсненні миротворчих операцій та спецоперацій, у бойовій підготовці військ.
Особистий внесок здобувача. Виконане дослідження і опубліковані праці є цілком самостійними роботами автора. Дві наукові статті підготовлені у співавторстві.
Апробація результатів дисертації. Результати досліджень оприлюднено на міжнародній науково-практичній конференції за темою: “Локальні війни та збройні конфлікти сучасності: Проблеми теорії та практики” (м. Київ, 12 грудня 2002 р.), науково-практичних семінарах, засіданнях кафедри історії війн та воєнного мистецтва Національної академії оборони України (протягом 2003 – 2004 рр.), в ході проведення навчальних занять зі слухачами НАОУ.
Структура роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Вона складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків (усього 212 стор.), списку використаних джерел (602 найменування, 40 стор.) і додатків (2 додатки, 1 стор.). Загальний обсяг рукопису дисертації 253 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено її хронологічні межі. Висвітлено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача й апробацію результатів дисертації, вказано кількість авторських публікацій.
У першому розділі – “Історіографія, джерельна база проблеми та основні методи дослідження” – проведено аналіз наукової літератури і джерел з питання, яке розглядається, розкрито методологічну основу дослідження, надано обґрунтування вибору напрямків дослідження.
Автором визначено й окреслено три етапи розвитку історіографії проблеми військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини 1956 р. та Чехословаччини 1968 р., які зумовлені сукупністю ідеологічних, методологічних і методичних підходів до вивчення і висвітлення наукової проблеми, а також характером і обсягом джерел, залучених для проведення відповідних досліджень. Відзначено, що угорські події та події “празької весни” як суспільно-політичні явища та історичні проблеми, не були поза увагою дослідників, насамперед істориків Заходу та СРСР (Росії). Проте вони висвітлювалися вченими протилежних політичних систем у відповідності до ідеологічних настановлень, суперечливо, необ’єктивно і дозовано, причому перекручування дійсності було характерним більшою мірою для історичної науки СРСР і соціалістичних країн. Лише з кінця 80-х рр. у країнах Східної Європи та Радянському Союзі (потім – Росії) починає утверджуватися нова, вільна від догматичних оцінок, інтерпритація означених історичних явищ, яка стає визначальною на пострадянському просторі в середині 90-х рр. ХХ ст.
Проведений автором аналіз також показав, що військові втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини та Чехословаччини й особливо питання, пов’язані з бойовими діями і застосуванням радянських військ у ході вторгнень, залишаються найменш дослідженими сторонами проблеми угорських і чехословацьких подій. Серед зарубіжних істориків, які досліджували військовий аспект подій 1956 р., необхідно назвати О. Вайду, П. Гостоні, Є. Дьоркеї, Л. Дюрко, Б. Желицькі, Дж. Кушінг Гранвілл, М. Морозова, В. Мусатова, А. Пушкаша, В. Середу, А. Стикаліна, В. Фоміна, М. Хорвата. Найбільш ґрунтовно висвітлює питання військового втручання та застосування радянських військ російський дослідник О. Киров. Важливими в плані відтворення ходу бойових дій радянських військ і процесу збройної боротьби в Угорщині є спогади колишніх активних учасників збройного конфлікту 1956 р., зокрема, генерал-лейтенанта Є. Малашенка, а також одного з керівників збройного опору повстанців Б. Кирая.
В Україні окремі питання угорської революції знайшли висвітлення в працях І. Короля, І. Ліхтея та О. Мандрика. Особливо слід відзначити монографію І. Короля “Угорська революція 1956 року: початок краху прорадянських тоталітарних режимів”, в якій всебічно розкрито причини, хід і наслідки угорських подій 1956 р., їх вплив на країни Центральної і Південно-Східної Європи. Разом з тим у монографії не повною мірою висвітлено військовий аспект проблеми. Воєнний історик Р. Пилявець підготував дисертацію та низку наукових статей, в яких розглядаються різні аспекти проблеми угорського повстання та його збройного придушення, але найбільш глибоко – питання збройної боротьби та бойового застосування військ під час подій жовтня-листопада 1956 р.
Не менш складним і суперечливим виявився характер розвитку історіографії проблеми чехословацьких подій 1968 р. Проблема празької реформації та військової інтервенції країн Варшавського Договору в Чехословаччині має багату традицію вивчення і представлена багатьма відомими, передусім західними, авторами. Серед них І. Валента, Г. Голан, К. Дейвіша, Ф. Ейдлін, В. Кусін, А. Остри, Д. Саймс, Г. Скіллінг, Д. Флойд, К. Чепмен і ін. Також заслуговують на увагу спогади діячів “празької весни”, зокрема З. Млинаржа, І. Пелікана, Й. Фроліка та О. Шика. У Росії висвітлення чехословацьких подій, зокрема їх воєнно-політичного аспекту, пов’язане з дослідженнями О. Кирова, В. Мусатова, І. Орлика, Р. Піхої, О. Стикаліна і особливо М. Латиша, який докладно розриває реакцію Кремля на зазначені події. Важливим джерелом стали спогади одного з активних учасників військового втручання генерала О. Майорова.
В сучасній Україні проблема чехословацької реформації та її силового придушення радянським втручанням, на жаль, до цього часу не стала об’єктом дослідження науковців. Окремі праці лише торкаються означеної проблеми. Так, І. Ліхтей розкриває міжнародний аспект проблеми, а саме позицію ООН щодо подій 1968 р. у Чехословаччині.
Окрему увагу слід приділити працям, в яких означена проблема дослідження являла собою лише частину більш загальних наукових проблем. Події 1956 р. в УНР та 1968 р. у ЧССР і військові втручання у внутрішні справи цих країн розглядалися в більш широкому контексті, зокрема в межах наукових проблем політичних криз і конфліктів у післявоєнному розвитку східноєвропейських країн, радянської зовнішньої політики після Другої світової війни та участі СРСР у локальних війнах і збройних конфліктах другої половини ХХ ст. У цьому відношенні неабияке значення мають синтетичні праці, в яких важливе місце приділяється розкриттю воєнно-політичного і воєнно-стратегічного змісту подій 1956 р. в Угорщині та 1968 р. у Чехословаччині. Це насамперед підготовлена колективом авторів Інституту воєнної історії Російської Федерації праця “Росія (СРСР) в локальних війнах і збройних конфліктах другої половини ХХ століття” і книга С.Я. Лавренова та І.М. Попова “Радянський Союз у локальних війнах і конфліктах”. У них, зокрема, досліджуються причини та хід військових втручань. У першій з наведених праць також аналізується досвід застосування радянських військ в ході проведення воєнних операцій з метою “наведення порядку” в країнах-сателітах. Автори вказаних робіт стисло розкривають радянський фактор у подіях, висвітлюють дії військ і характер опору військам вторгнення, їх результати та наслідки, визначають політичні та оперативно-стратегічні уроки військових втручань у внутрішні справи сусідніх країн Східної Європи.
Проте специфіка вказаних праць не дозволила авторам достатньо глибоко і повно висвітлити питання, які становлять предмет нашого дослідження. Недостатній обсяг використаних джерел і неповне розкриття часткових для наведених праць проблем військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини та Чехословаччини певним чином вплинули на якість і повноту окремих відповідних положень та висновків, які потребують критичного осмислення та уточнення.
Таким чином, огляд розвитку дослідження наукової проблеми і наявних праць, присвячених висвітленню угорських подій 1956 р. та чехословацької кризи 1968 р., показує, що на цей час відсутні роботи, в яких були б комплексно розглянуті воєнно-політичний і військовий аспекти втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини та Чехословаччини. Саме це й становить обґрунтування необхідності даного дослідження.
Джерельну основу дисертації складають опубліковані документи та неопубліковані на цей час архівні матеріали, що зберігаються в Росії (у колишніх архівах ЦК КПРС, МЗС СРСР, КДБ СРСР, МО СРСР), а також у фондах архівів Угорщини, Чехословаччини та України. Найвагоміше значення мають ті з них, які розкривають радянський фактор в угорських подіях 1956 р. і в ході політичної кризи 1968 р. в Чехословаччині, проливають світло на вироблення партійно-політичним керівництвом Радянського Союзу відповідних рішень щодо силового втручання у внутрішні справи сусідніх країн, містять факти про підготовку та здійснення військових втручань.
Для проведення наукового дослідження автор широко використав засекречені до недавнього часу документи з Архіву зовнішньої політики Російської Федерації (АВП РФ), Архіву Президента РФ (АП РФ) та Російського державного архіву новітньої історії (РГАНИ, колишнього Центру зберігання сучасної документації – ЦХСД), окремі опубліковані документи з архівів Угорщини й Чехословаччини, які проливають світло на розвиток політичної обстановки в названих країнах у вказаний період, на прийняття керівництвом Радянського Союзу та країн Варшавського Договору рішень про застосування військ з метою досягнення політичної мети, зокрема протоколи засідань Президії (Політбюро) ЦК КПРС, донесення по лінії МЗС, КДБ, МО СРСР. Також були вивчені матеріали радянської, угорської та чехословацької преси відповідних періодів.
У процесі дослідження було вивчено і використано відомості з документів, що зберігаються в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації (ЦАМО РФ), зокрема, доповіді тодішнього Міністра оборони СРСР Маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова до Президії ЦК КПРС про виконання військами поставлених бойових завдань в Угорщині восени 1956 р.
Крім того, дисертант вводить у науковий обіг окремі відомості, взяті з документів, що зберігаються у фондах Галузевого державного архіву Міністерства оборони України (ГДАМОУ), а саме – з бойових донесень і доповідей про хід бойових дій, а також витяги з перших розділів формулярів військових частин, які брали участь в бойових діях на території Угорщини в жовтні-листопаді 1956 р. та в ході виконання завдань у Чехословаччині в серпні-жовтні 1968 р.
Поєднання архівних матеріалів з опублікованими документами, науковими працями, мемуарами політичних і військових діячів, публіцистичною та спеціальною літературою суттєво розширило джерельну базу дисертації, дозволило визначити причини, сутність і зміст конфліктів, реконструювати їхній хід, узагальнити досвід дій військ та розкрити характерні риси й особливості їх бойового застосування.
В якості інструментів дослідження широко застосовувалися історичний і логічний методи як спеціальні методи історичного дослідження, а також загальнонаукові методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння, аналогія, узагальнення, причому автором розкривається їх застосування в ході розгляду того чи іншого конкретного питання. Для розгляду найбільш складних питань дослідження автором застосовувався системний підхід, який передбачає розглядати явища в їхній цілісності та взаємозв’язку з іншими явищами, тобто в їх внутрішніх і зовнішніх зв’язках. Саме так розглядалася збройна боротьба в Угорщині та внутрішня криза у Чехословаччині. Суспільно-політична обстановка, позиція провідних держав, розподіл сил усередині керівних органів та інші умови розглядалися не лише як фон, а як умови функціонування системи. На такій основі були визначені фактори, що впливали на прийняття відповідних воєнно-політичних рішень на хід і результати збройної боротьби та військових втручань у цілому.
У другому розділі дисертації – “Історичні передумови та підготовка військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини (1956 р.) та Чехословаччини (1968 р.)” – автором на основі аналізу та узагальнення комплексу джерел, дисертаційних досліджень, наукових праць та іншої історичної літератури визначено сутність, причини, головний зміст і характер угорських і чехословацьких подій, надано правову оцінку як внутрішньополітичним процесам у цих країнах, так і діям керівництва СРСР і військ вторгнення, виявлено фактори, які зумовили відповідні рішення радянського керівництва про застосування військ в УНР і ЧССР, розкрито характерні риси та особливості підготовки військових втручань.
У першому підрозділі – “Суспільно-політичний зміст і правова оцінка подій 1956 р. в Угорщині та 1968 р. у Чехословаччині” – дисертант, зокрема, доводить, що в жовтні 1956 р. в Угорщині відбулося збройне повстання, що стало проявом демократичної революції. Воно виникло стихійно та було спрямовано не на зміну соціально-політичного ладу в країні, а на удосконалення соціалізму, його демократизацію, на відновлення національної гідності та громадянських прав. Народні маси виступили проти тоталітаризму, недемократичності й авторитарності тодішньої влади та проти нерівноправності у відносинах між СРСР і УНР.
Другою важливою стороною угорських подій є збройна боротьба за участю радянських військ, а саме – проведені ними дії, спрямовані на придушення сил збройної опозиції, розгром повстанських груп і загонів. В результаті цих дій врешті-решт були забезпечені умови для припинення в Угорщині внутрішніх процесів, які викликали значне занепокоєння правлячих кіл Радянського Союзу.
Важливим питанням, яке ще й досі викликає неоднозначні тлумачення дослідників, є питання історико-правової оцінки участі радянських військ в угорських подіях 1956 р. Автор доводить, що відповідно до сучасного міжнародного права застосування ЗС СРСР в Угорщині у 1956 р. є збройним втручанням у внутрішні справи іншої держави, воєнною інтервенцією, агресією Радянського Союзу проти Угорщини.
З точки зору права війни початковий етап угорських подій 1956 р., змістом якого була збройна боротьба між внутрішніми силами країни (повстанцями та урядовими силами підтримання порядку), був внутрішнім збройним конфліктом. З ранку 24 жовтня, з моменту залучення до вирішення конфлікту радянських військ, які виступили на боці урядових сил, внутрішній збройний конфлікт переходить у форму інтернаціоналізованого внутрішнього збройного конфлікту. На вимогу угорського уряду 30-31 жовтня радянські війська були виведені зі столиці. Але майже одночасно, в період з 30 жовтня до 1 листопада на територію країни без згоди її керівництва вводяться додаткові військові сили СРСР. Інтернаціоналізований внутрішній збройний конфлікт трансформується в міжнародний (міждержавний) збройний конфлікт. З 4 листопада, коли радянські війська розпочали нову воєнну операцію, збройна боротьба, що розгортається на повну силу, остаточно підпадає під визначення міжнародного збройного конфлікту. Відбувається ескалація конфлікту, ознаками якої стали розширення зони воєнних дій, зростання чисельності залучених до нього збройних сил і потужності засобів збройної боротьби, що застосовувалися в ході воєнних дій.
Дещо інший зміст мали події 1968 р. у ЧССР. Вони відрізнялися від попередніх подій в Угорщині більш тривалим періодом розвитку та більш еволюційним, поступовим і менш конфліктним характером. У Чехословаччині не відмічалося потужного суспільного вибуху, який би переріс у збройне повстання. Рух за демократичні реформи, що отримав пізніше назву “празької весни”, його підтримка більшістю населення і одночасна боротьба з тими, хто вважався гальмом цього руху, не виходили за межі стану громадянського миру. Разом з тим, навесні-влітку 1968 р. в Чехословаччині виявилася певна політична криза, а боротьба за владу стала однією з домінант суспільно-політичної ситуації в країні.
Чехословацькі реформи були спрямовані на лібералізацію економіки, демократизацію внутрішньопартійного і всього суспільного життя країни, а також на зміцнення суверенітету держави та її самостійності у формуванні й проведенні своєї внутрішньої та зовнішньої політики. Разом з тим реформи не передбачали зміни існуючого соціально-політичного ладу, а мали на меті його удосконалення, тобто побудову “соціалізму з людським обличчям”.
Автор зазначає, що дії СРСР і його союзників по Варшавському Договору у відношенні Чехословаччини, а саме несанкціоноване керівництвом ЧССР введення союзних військ на територію країни в серпні 1968 р., необхідно кваліфікувати як військове втручання у внутрішні справи іншої країни. Причому, це було колективне військове втручання.
У другому підрозділі – “Причини, що зумовили прийняття керівництвом СРСР рішень про застосування військ” – розкриваються фактори, що стали визначальними для прийняття радянською вищою партійно-політичною владою відповідних рішень про проведення війсьових втручань.
В ході угорських подій політичним керівництвом СРСР тричі приймалися рішення щодо застосування військ в Угорщині: 23 жовтня – про введення військ у Будапешт на прохання угорського уряду з метою надання допомоги урядовим силам у наведенні громадського порядку в столиці; 28 жовтня – про виведення військ зі столиці на вимогу оновленого уряду УНР; 31 жовтня – про здійснення нового збройного втручання з метою повного розгрому “контрреволюційних сил” і припинення в сусідній країні процесів, небезпечних для тогочасних державних інтересів СРСР.
Ці рішення передбачали досягнення єдиної політичної мети, а саме – збереження в Угорщині прийнятного для керівництва СРСР політичного режиму й утримання країни під радянським контролем. Вони були обумовлені сукупністю факторів, склад і вплив яких суттєво відрізнявся в кожному конкретному випадку. Автором дисертації визначені та упорядковані ці фактори. Відзначено, що спільними і головними для всіх трьох рішень були базові об’єктивні чинники: внутрішні – державні інтереси та засади зовнішньої політики СРСР, і зовнішні – тогочасні міжнародні політичні події та реалії, які склалися після закінчення Другої світової війни. Найбільш важливим фактором, як доводить проведене дослідження, був сприйнятий як несприятливий та загрозливий для СРСР стрімкий і неконтрольований розвиток подій в Угорщині, а саме: втрата місцевими комуністами провідних позицій в органах влади, розпад партійних організацій, жорстокий терор, розв’язаний найбільш радикальними групами повсталих проти співробітників держбезпеки та комуністів, підтримка угорським урядом Імре Надя революційних процесів у країні та намагання лідерів УНР досягти реальної незалежності країни. Перераховані факти і тенденції розвитку внутрішньої соціально-політичної ситуації в Угорщині викликали серйозне занепокоєння керівництва СРСР і стали головними причинами радянського збройного втручання у внутрішні справи держави, яка знаходилась у сфері впливу СРСР. Дисертантом також визначено вплив міжнародних подій і суб’єктивних факторів на прийняття відповідних рішень.
В ході чехословацької кризи питання про її силове розв’язання декілька місяців стояло на порядку денному, насамперед Політбюро ЦК КПРС, але вище керівництво СРСР довгий час надавало перевагу іншим, а саме політичним, засобам впливу на чехословацьких лідерів. Тільки тоді, коли Брежнєв, його оточення і керівники інших країн соціалістичної системи переконалися, що реформи в ЧССР мають глибокий і незворотній характер (це загрожувало зміною суспільного ладу в країні, “втратою” Чехословаччини та розповсюдженням ідей “празької весни” на інші країни соціалізму), а Дубчек і його соратники не збираються виконувати вказівки Москви, було прийнято рішення про військове втручання.
Причини, що спонукали радянське керівництво на застосування сили до Чехословаччини в 1968 р., в цілому можна звести до двох груп: геополітичні (воєнно-стратегічні) і політико-ідеологічні. Уразливість або втрата одного з партнерів по Варшавському Договору сприймалася Кремлем як прорив “зовнішнього кільця” соціалістичного табору. Воєнно-політичне керівництво СРСР в якості приводу для введення військ посилалося на концентрацію військ НАТО влітку 1968 р. біля її кордонів. Вирішальну роль в остаточному рішенні Москви ввести війська в Чехословаччину відіграв острах перед розповсюдженням демократизації на сусідні соціалістичні країни. Ерозія соціалістичної системи в ЧССР могла стати початком кінця гегемонії СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі.
У спробі виправдати втручання у внутрішні справи суверенної держави, КПРС та інші братні партії використали тезу, яка у подальшому стала наріжним каменем так званої “доктрини Брежнєва”: нинішня криза – це не внутрішня проблема Чехословаччини. Можливий відхід Чехословаччини від узгодженої лінії порушить “існуюче в Європі розміщення сил і може призвести до загострення міжнародної напруженості”. Важливу роль у прийнятті рішення про колективне військове втручання і силове розв’язання чехословацької кризи відіграла в цілому сприятлива і рішуча позиція інших країн Варшавського Договору, за виключенням Румунії.
Отже, силове вирішення угорської і чехословацької криз ґрунтувалося на принципових засадах тогочасної зовнішньої політики СРСР і виходило, на погляд влади, із необхідності забезпечення тодішніх державних інтересів Радянського Союзу та колективних інтересів соіалістичного табору.
У третьому підрозділі – “Характерні риси й особливості підготовки військових втручань” – розглядається зміст і характер підготовки до здійснення військових операцій радянських військ (об’єднаних військ Варшавського Договору) в означених країнах Східної Європи.
Підготовка військових втручань, як показує проведене дослідження, складалася із приготувань воєнно-політичного (дипломатичного і політико-ідеологічного) характеру і заходів по підготовці військових операцій. Останні включали заходи попередні або завчасні (плани дій військ у разі можливого несприятливого розвитку подій) та безпосередні (конкретні дії військ в рамках проведення запланованих операцій). Політичними та дипломатичними приготуваннями безпосередньо займалися не офіційні державні органи, а партійні лідери (члени Президії та Політбюро ЦК КПРС), які проводили активні консультації з керівниками комуністичних партій соціалістичних країн.
У дисертації розкрито конкретні заходи підготовки військових операцій в Угорщині (“Хвиля”та “Вихор”) і Чехословаччині (“Дунай”), при цьому особливу увагу приділено питанням створення угруповань військ, проведення перегрупування та заходам щодо політичного забезпечення операцій. Результатом дослідження стало виявлення спільних характерних рис і особливостей у підготовці військових втручань 1956 і 1968 рр.
У третьому розділі дисертації – “Здійснення військових операцій на території сусідніх країн: практика, результати й наслідки” – висвітлено питання застосування військ в ході проведення операцій, опору військам вторгнення в Угорщині та Чехословаччині, а також результати, наслідки та уроки проведених військових втручань.
Перший підрозділ – “Особливості застосування військ в ході проведення операцій в Угорщині (1956 р.) та Чехословаччині (1968 р.)” – присвячується розкриттю проведених операцій, визначенню завдань, які вирішували війська, аналізу ходу їх виконання, а також виявленню факторів, що впливали на результати військових операцій. Надано оцінку результатам дій військ, ступеню досягнення поставленої мети. Значна увага акцентується на особливостях застосування родів військ, зокрема бронетанкових військ, авіації, артилерії та повітрянодесантних військ створених угруповань.
Зазначається, що збройне втручання Радянського Союзу у внутрішні справи УНР в 1956 р. складалося з двох етапів бойових дій, які хронологічно відповідають часу здійснення першої (24-30 жовтня) і другої (4-11 листопада) воєнної операцій на території Угорщини. На першому етапі (так зване “перше вторгнення”) радянські війська виконували бойові завдання у взаємодії з частиною силових структур УНР: армії, поліції, КДБ. Проте, внаслідок ряду несприятливих зовнішніх і внутрішніх факторів мета спільних дій досягнута не була. На другому етапі (“друге вторгнення”) радянські війська здійснили самостійну операцію щодо розгрому головних вогнищ і вузлів опору повстанських сил у столиці й інших місцевостях країни. Внаслідок проведення КДБ СРСР і радянськими військами упереджувальних дій командування Угорської народної армії (УНА) було ізольоване, а управління армією порушене. Це стало важливою передумовою того, що угорська армія не виступила організовано проти радянських військ. Виключення із процесу збройної боротьби такої важливої сили, як УНА, дозволило радянським з’єднанням і частинам сконцентрувати всі зусилля на ліквідації вузлів опору повстанців і протягом тижня в основному розгромити противника. У подальшому (листопад-грудень 1956 р.) радянські війська разом з новоствореними офіцерськими полками охорони внутрішнього порядку Угорщини виконували завдання щодо остаточної ліквідації збройного опору та припинення незбройних виступів опозиції в країні. На цьому етапі бойових дій загальна чисельність особового складу угруповання збільшилася вдвічі, склавши майже 60 тис. чол. З них половина виконувала бойові завдання в Будапешті. Посилення військ, які діяли в столиці, танковими, артилерійськими та повітрянодесантними частинами значно порушило співвідношення сил на користь радянських військ і забезпечило досягнення цілей воєнної операції.
Дослідження бойового досвіду радянського військового угруповання в Угорщині, з’єднань, частин і підрозділів, родів військ дозволило визначити характерні особливості бойового застосування військ. З’ясовано, що загальні особливості воєнних операцій і бойових дій в Угорщині обумовлювалися, передусім, соціально-політичною обстановкою в країні, негативним ставленням і протидією угорського населення радянським військам, специфічною метою і воєнно-поліцейським характером операцій. Крім того, їх зумовлювали характер, склад і способи дій противника, а в Будапешті ще й умови великого міста. Невизначеність противника і складність його виявлення, використання ним тактики дій дрібними мобільними групами, висока насиченість столиці його вузлами опору, вогнищевий характер бойових дій, своєрідні умови міста і не зовсім сприятливі погодні умови, – вся сукупність цих факторів значною мірою ускладнювала виконання військами бойових завдань.
У Чехословаччині війська п’яти країн Варшавського Договору провели операцію “Дунай”. Вона була спланована та здійснена майже бездоганно і надзвичайно ефективно. При цьому максимально було враховано досвід угорських подій 1956 р. і вжито заходів щодо запобігання трагічних інцидентів і кровопролиття з обох сторін. Військові спеціалісти США оцінили акцію п’яти країн Варшавського Договору як повний воєнний успіх.
О 23-й годині 20 серпня війська СРСР, Польщі, Угорщини, НДР і Болгарії загальною чисельністю до 500 тис. чол. (у першому ешелоні – 250 тис.) з 5 тис. танків і БТР-ів у 18 місцях перетнули чехословацький кордон. На першому етапі операції головна роль належала повітрянодесантним військам. Головні цілі вторгнення були досягнуті вже через добу. Протягом першої половини дня 21 серпня частини ЧНА, які і не робили спроб чинити організований опір, були нейтралізовані, і вся мережа доріг і комунікацій опинилася під контролем військ вторгнення. За 48 годин 24 дивізії вторгнення повністю окупували територію Чехословаччини.
У зв’язку зі стабілізацією до 10-11 вересня обстановки в Празі та інших великих містах країни радянські війська були виведені зі столиці, багатьох міст і населених пунктів і розмістилися у спеціально відведених місцях дислокації. Однак союзні війська залишалися на території Чехословаччини. Приводом для продовження їхнього перебування в ЧССР була не тільки внутрішньополітична напруженість і нестабільність усередині країни, а й підвищена активність військ НАТО поблизу чехословацьких кордонів. Лише 16 жовтня між урядами СРСР і ЧССР було підписано договір про умови тимчасового перебування радянських військ на території Чехословаччини. На території країни створювалася Центральна група військ. Чисельність її військ повинна була складати не більше 130 тис. чол. Підписання договору стало одним з головних воєнно-політичних результатів акції військ п’яти держав. 17 жовтня 1968 р. розпочалося поетапне виведення союзних військ з території країни, яке завершилося до середини листопада.
На основі визначення конкретних бойових завдань об’єднань, з’єднань і частин, родів військ і спеціальних військ у ході проведення операцій і бойових дій в Угорщині та Чехословаччині автором були встановлені найбільш характерні завдання військ. Завдяки синтезу та узагальненню бойового досвіду, отриманого військами, стало можливим визначення особливостей застосування родів військ угруповань.
У другому підрозділі – “Опір військовим втручанням у суверенних країнах-союзницях по Варшавському Договору” – висвітлюється характер опору військовим вторгненням в Угорщині та Чехословаччині.
Так, в Угорщині опір втручанню мав виражений збройний характер. Дисертант детально досліджує питання створення, комплектування, складу, озброєння повстанських загонів, бойову діяльність повстанців, зокрема їх тактику, а також роль і поведінку угорської армії та інших силових органів у подіях. Досить значна чисельність озброєних повстанців (за різними оцінками від 5 до 15 тис. чоловік), створені ними міцні вузли опору і вогнища збройної боротьби, активна бойова діяльність численних загонів і груп, застосування ними досить умілої тактики, завзятість і мужність повстанців, а також антирадянські настрої більшості населення країни були факторами, що зумовили недостатню активність, скованість, незначну ефективність дій радянських військ, особливо в перші дні боїв. Все це перешкоджало виконанню військами бойових завдань і стало головною причиною їхніх відчутних втрат.
У Чехословаччині характер опору військам вторгнення був зовсім іншим. Організованого збройного опору військам вторгнення не було. Не зважаючи на введення великої кількості військ Варшавського Договору, серйозних збройних зіткнень не відбулося. Проте мали місце випадки застосування зброї як деякими громадянами ЧССР, так і військами вторгнення. Відмічалися не лише численні акти протесту та спроби перешкоджання пересуванню військ вторгнення, а й випадки збройного нападу на військовослужбовців з боку окремих груп і осіб та дії військ у відповідь і, як наслідок, жертви сторін. Але все ж громадянський опір чехів і словаків мав переважно мирний, незбройний характер, а втрати уведених у країну військ були спричинені в основному чинниками, не пов’язаними з бойовими діями: катастрофами, аваріями та необережним поводженням зі зброєю.
Результати і наслідки військових втручань СРСР у внутрішні справи сусідніх країн 1956 і 1968 рр. та їх уроки для незалежної України висвітлені в третьому підрозділі. Автором здійснено спробу визначити ступінь досягнення поставленої мети країнами, що здійснили втручання, і виявити ту “ціну”, яку вони “сплатили” за досягнення своїх цілей. Показано, до яких наслідків призвели ці акції, насамперед, в країнах, що стали об’єктами вторгнення.
Зокрема зазначається, що в результаті бойових дій з угорськими повстанцями протягом з 24 жовтня 1956 р. до січня 1957 р., безповоротні людські втрати радянських військ склали 720 людей (загинуло 669, пропало без вісті – 51), було поранено 1540 радянських солдатів і офіцерів. Крім того, значними були втрати у військовій техниці та озброєнні, а також матеріальні витрати Радянської держави на проведення втручання, забезпечення військ, підтимку нової влади.
Втрати угорців були незрівнянно більшими: за період з 23 жовтня по 31 грудня 1956 р. загальні втрати угорських повстанців і мирних громадян становили понад 2500 загиблими і майже 20 тисяч пораненими. До цих цифр необхідно додати кількість засуджених за участь у революції та збройному опорі. До смертної кари було засуджено понад 200 людей, кількість громадян, які отримали різні терміни ув’язнення, коливається у межах від 10 до 26 тисяч. Загалом, репресії зачепили понад 100 тисяч людей. Крім того, близько 5% населення Угорщини, хто тимчасово, хто назавжди, залишили країну (частина з них – інтерновані урядом Я. Кадара). Від 170 до 200 тисяч угорців були вимушені шукати в інших країнах порятунку від очікуваних покарання і репресивних заходів нового режиму.
Військові втручання мали значний безпосередній і глибинний вплив на подальший розвиток подій як в окремих країнах і регіонах, так і на міжнародний суспільно-історичний процес в цілому. Дисертантом розкрито найважливіші прояви цього впливу.
Автор звернув особливу увагу на визначення уроків здійснених втручань, які необхідно в сучасних умовах враховувати органам державної влади України, вітчизняним політикам, військовим фахівцям. Головним уроком зазначених військових втручань для України, на думку дисертанта, є висновок про необхідність створення достатніх політичних і економічних умов для того, щоб будь-яка інша держава чи коаліція держав не могла і не наважувалася здійснити агресивні, інтрервенціоністські дії у відношенні до нашої країни. Державний суверенітет і незалежність України потребують постійного зміцнення. Їх можливо забезпечити лише шляхом виваженої, реалістичної зовнішньої та внутрішньої політики.
Важливим уроком подій 1956 і 1968 рр. для вітчизняної зовнішньополітичної діяльності можна вважати потребу визначення виважених і чітких пріоритетів у виборі союзників і партнерів Української держави на міжнародній арені, а також характеру участі в різних воєнно-політичних союзах і тимчасових коаліціях чи ступені прив’язаності до окремих держав. Україна будує і в подальшому повинна будувати свої взаємовідносини з іншими країнами, на основі добросусідства, взаємної поваги, відсутності територіальних та інших претензій. Головною домінантою зовнішньополітичної діяльності України має бути забезпечення національних інтересів держави на світовій арені за умов визнання та неухильного дотримання державою норм міжнародного права.
Досвід подій в Угорщині та Чехословаччині засвідчив, що фактична втрата незалежності в результаті військових втручань відбулася значною мірою через нездатність збройних сил цих країн забезпечити її захист. Україні необхідні такі Збройні Сили, які б були здатними відбити агресію, звідки б вона не виходила. Процес реформування Збройних Сил України, який зараз триває, своєю кінцевим результатом повинен мати створення нечисленних, але дійсно професійних, добре підготовлених, оснащених сучасними зразками зброї та військової техніки, військ (сил).
Наступний урок досліджених подій полягає в тому, що і політичні, і військові помилки часто є результатом недостатнього врахування існуючих факторів і попереднього досвіду. Ретельне вивчення та аналіз досвіду минулого, дій в кризових ситуаціях з урахуванням специфіки конкретних умов є неодмінною умовою для його творчого використання в майбутньому.
Досвід застосування радянських військ в Угорщині в 1956 р. та Чехословаччини в 1968 р. у ході проведення зазначених військових втручань має певне значення і для сучасної воєнної науки. Вивчивши та проаналізувавши цей досвід, автор пропонує головні напрямки його можливого використання в сучасних умовах в області воєнної теорії та практики, а саме у вирішенні наступних проблем: удосконалення форм і способів застосування угруповань військ у локальних війнах і збройних конфліктах; застосування ЗС (об’єднань, з’єднань і частин МО) для проведення спеціальних операцій; організація і ведення бойових дій в місті, підготовка військ і їх застосування в операціях і бойових діях в умовах міста; застосування військ у миротворчих операціях, їх роль у припиненні міжнародних воєнних конфліктів.
У висновках узагальнено результати дослідженя:
1. У сутності як угорських подій 1956 р., так і чехословацьких подій 1968 р. слід виділяти дві сторони: з одного боку, це були певні внутрішні соціально-політичні процеси, а саме – антитоталітарні, національні, народно-демократичні революції, з іншого – військові втручання СРСР (у 1968 р. п’яти країн Варшавського Договору) у внутрішні справи суверенних держав і викликаний ними опір.
Ці військові втручання були викликані схожими причинами. Головна з них полягає в гегемоністській політиці керівництва СРСР, що розцінило виникнення кризових ситуацій в Угорщині в 1956 р. та Чехословаччині в 1968 р. як загрозу власним зовнішньополітичним і геостратегічним інтересам, як можливість втрати окремих європейських союзників і послаблення своїх позицій у світі.
За своєю сутністю застосування радянських військ на території Угорщини в 1956 р. і Чехословаччини в 1968 р. були актами агресії, вторгненнями, військовим втручанням СРСР (в 1968 р. – і союзників) у внутрішні справи незалежних держав, що є грубим порушенням норм міжнародного права.
Разом з тим у сутності і соціально-політичному змісті угорських і чехословацьких подій були певні суттєві відмінності. В основі революції 1956 р. та національно-визвольної боротьби угорського народу лежало збройне повстання, тоді як у Чехословаччині такого явища не відмічалося. Революція в ЧССР здійснювалася “згори” шляхом проведення послідовних демократичних реформ в економіці та соціально-політичній сфері. Якщо угорські події 1956 р. характеризувалися вибуховістю, стихійністю, різкою ескалацією насильства та швидкоплинністю, то розвиток подій 1968 р. в Чехословаччині мав більш поступовий характер, відзначався значною тривалістю і меншим радикалізмом.
Ці особливості визначили й специфіку характеру військових втручань. Втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини виявилося у формі збройного втручання з метою придушення антиурядових виступів і збереження існуючого в країні режиму. Отже, головним змістом угорських подій була збройна боротьба між угорськими повстанцями та радянськими військами. А втручання військ країн Варшавського Договору в Чехословаччину мало силовий, але незбройний характер.
2. В ході угорських подій політичним керівництвом СРСР тричі приймалися рішення щодо застосування військ в Угорщині, спрямовані на збереження в Угорщині прийнятного для керівництва СРСР політичного режиму й утримання країни під радянським контролем. Вони зумовлювалися сукупністю факторів. Спільними і головними для всіх трьох рішень були базові об’єктивні чинники: державні інтереси, засади зовнішньої політики держави і тогочасні міжнародні політичні реалії.
Реакція СРСР і союзників на події в Чехословаччини мала досить тривалий розвиток. Проте, застосування військової сили до ЧССР аж до середини серпня розглядалося лише як один з варіантів можливих дій, як надзвичайний засіб для утримання Чехословаччини в соціалістичному таборі. Прийняття рішення про введення військ ОВД у ЧССР було зумовлено низкою факторів, головними з яких були: загрозливий, на погляд лідерів країн соціалістичного співтовариства, розвиток подій у Чехословаччині; побоювання розповсюдження ідей “празької весни” на інші сусідні соціалістичні країни, що, на думку керівників Радянського Союзу, призвело б до ерозії соціалізму, а також загрожувало гегемонії СРСР в соціалістичному таборі; сприятлива позиція більшості інших держав-членів Варшавського Договору, лідери яких підтримували застосування сили до ЧССР; упевненість в тому, що США і НАТО не будуть втручатися у події в разі вторгнення військ ОЗС ВД у Чехословаччину.
3. Підготовка до військових втручань в УНР і ЧССР складалася із приготувань воєнно-політичного (дипломатичного і політико-ідеологічного) характеру і заходів по підготовці військових операцій. Останні включали заходи попередні або завчасні (плани дій військ у разі можливого несприятливого розвитку подій) та безпосередні (конкретні дії військ в рамках підготовки до проведення запланованих операцій). Заходи з підготовки зазначених військових втручань, як показує проведене дослідження, були зумовлені конкретною обстановкою і тенденціями розвитку подій у країні, де мала місце криза, і проводилися в межах відведеного вищим політичним керівництвом терміну.
4. У збройному втручанні в Угорщині брали участь радянські війська (на першому етапі загальною чисельністю понад 30 тис. чол., на другому – до 60 тис. чол.). Таке оперативне угруповання радянських військ для ведення воєнних дій було створено вперше після Другої світової війни. Воєнні дії характеризувалися високою інтенсивністю, рішучістю та швидкоплинністю. Завдання, які покладалися на війська, були виконані.
У проведенні військового втручання в Чехословаччині брали участь коаліційні сили Організації Варшавського Договору – війська СРСР, Польщі, Угорщини, НДР і Болгарії загальною чисельністю до 500 тис. чол. Потужне угруповання задіяних військ (сил) ОВД було здатним вирішувати серйозні оперативно-стратегічні завдання і досягти воєнно-політичних цілей у стислі терміни.
5. Дисертантом встановлено, що бойове застосування радянських військ в Угорщині в 1956 р. пов’язане з двома етапами воєнних дій. В ході проведення операцій “Хвиля” і “Вихор” в Угорщині радянські війська були вимушені проводити активні бойові дії, що характеризувалися інтенсивністю та напруженістю. Виявлення умов і факторів, які впливали на хід і результати виконання радянськими військами бойових завдань в Угорщині, дозволило з’ясувати, що головними з них були дії повстанських формувань, особливо в столиці.
У ЧССР було проведено спеціальну операцію, в ході якої бойові дії військами практично не велися. Раптовість її проведення та рішучі дії військ вторгнення дозволили нейтралізувати керівництво країни, частини і з’єднання чехословацької армії, не допустити організованого збройного опору з боку військ і населення. Поставлені завдання війська виконали повністю ціною значно менших втрат ніж в Угорщині.
6. Дослідження досвіду застосування військових угруповань в Угорщині та Чехословаччині дозволило визначити характерні особливості бойового застосування військ. З’ясовано, що загальні особливості проведених воєнних операцій обумовлювалися, передусім, соціально-політичною обстановкою в країнах вторгнення, специфічною метою і воєнно-поліцейським характером операцій. Крім того, їх зумовлювали характер, склад і способи дій противника, умови великих міст. Особливості бойового застосування родів військ угруповання в операціях і бойових діях в Угорщині та ЧССР загалом полягають у відмінності воєнних дій під час угорських і чехословацьких подій від “звичайної війни”, у специфіці завдань, які вирішувалися військами, в деякій обмеженості використання “класичних” способів бойових дій та в застосуванні особливих способів і методів боротьби з противником.
7. Поставлені перед військами бойові завдання в ході проведених операцій були досягнуті ціною відчутних втрат у живій силі та засобах збройної боротьби, особливо в 1956 р. в Угорщині, де бойові дії вирізнялися значною напруженістю й інтенсивністю. Уточнення людських втрат радянських військ, визначення загального числа загиблих і поранених внаслідок військових конфліктів є ще одним результатом проведеного дослідження.
8. Значення народного повстання в Угорщині відчутно переросло межі однієї країни. З погляду світового соціалізму події 1956 р.були першим і вкрай гострим проявом системної кризи. Угорська криза стала фактором міжнародних відносин. Події 1956 р., насамперед радянське військове втручання, викликали значну реакцію в світі та мали суттєвий вплив на міжнародну ситуацію і подальший розвиток подій як усередині Угорщини, СРСР, соціалістичного табору, так і на європейській і світовій арені в цілому.
Акція неприкритої агресії проти Чехословаччини викликала осуд більшої частини держав і суспільних сил, у тому числі міжнародного комуністичного руху. Силове придушення реформаторських процесів у ЧССР означало не лише поразку чехословацького експерименту, а й придушення будь-яких спроб і намірів демократизувати суспільство також і в інших країнах соціалістичного табору, зокрема і в самому Радянському Союзі. З геостратегічної точки зору, вторгнення призвело до нарощування угруповання військ НАТО на кордонах соціалістичних країн.
9. Практична цінність вивчення бойового досвіду радянських військ в Угорщині та Чехословаччині для сьогодення випливає з його унікальності та можливості використання його уроків у сучасних умовах. Даний досвід своїми окремими рисами перекликається з досвідом не тільки локальних війн і збройних конфліктів другої пол. ХХ ст., а й певним чином з досвідом сучасних миротворчих операцій. Вивчення бойового досвіду військ і його узагальнення, а також визначення позитивного та негативного в застосуванні військ під час проведення операцій і бойових дій в Угорщині в 1956 р. та Чехословаччині в 1968 р. надало автору можливість запропонувати напрямки його використання в сучасних умовах і виробити ряд рекомендацій.
Бойовий досвід, набутий військами під час подій 1956 р. в Угорщині, свідчить про необхідність досконалого вивчення повстанських і партизанських способів дій, глибокої теоретичної та практичної розробки питань протиповстанської та контрпартизанської боротьби, особливо за сучасних умов, коли однією з найбільших загроз для людства став міжнародний тероризм.
Іншою важливою стороною дослідженого досвіду, що підтверджує його значущість і необхідність його подальшого ретельного вивчення, є досвід бойового застосування військ в умовах міста. Розвиток воєнної теорії і досвід війн ХХ і початку ХХІ століть підтверджує існування стійкої тенденції зростання ролі міст у збройній боротьбі. Головним змістом бойових дій Сухопутних військ все більше стає боротьба за великі міста. Оволодіння і встановлення контролю над ними значною мірою забезпечує досягнення кінцевих результатів бойових дій, що підтверджується, зокрема, досвідом бойових дій в Угорщині в 1956 р.
Загалом дослідження втручання СРСР у внутрішні справи УНР і ЧССР та отриманого військами бойового досвіду засвідчило їх певне значення для подальшої розробки проблем воєнно-історичної науки, поліпшення підготовки військ і офіцерських кадрів.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
1. Зміст і характер подій 1968 р. у Чехословаччині // Воєнні конфлікти другої половини ХХ століття. Збірник наукових праць. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2004.– С. 56-71;
2. Підготовка військового втручання країн Варшавського Договору в Чехословаччину (1968 Р.) // Локальні конфлікти сучасності. Збірник наукових праць. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2004.– С. 34-43;
3. Локальні війни і збройні конфлікти як поняття воєнно-історичної науки. // Сторінки Воєнної історії України. Збірний наукових статей. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – Ч.1.- С.111-115.
4. Особливості та характерні риси розвитку воєнного мистецтва у війнах другої половини ХХ століття // Локальні війни та збройні конфлікти сучасності: проблеми розвитку теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 12 грудня 2002 року (частина ІІ). – К.: УІВІ, 2003. – С. 61-65.
АНОТАЦІЇ
Василенко С.В. Військові втручання СРСР у внутрішні справи сусідніх європейських держав у 50-60-х роках ХХ століття. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 – військова історія. – Національна академія оборони України. – Київ, 2004.
Дисертацію присвячено розгляду військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини 1956 р. та Чехословаччини 1968 р. Вперше у вітчизняній історичній науці здійснено комплексне дослідження воєнно-політичного та військового аспектів означеної проблеми. Виявлено спільні риси та особливості у причинах, політичному змісті, характері та наслідках військових втручань СРСР у внутрішні справи Угорщини та Чехословаччини, узагальнено досвід застосування військ і опору їх діям у ході вторгнень, вироблено рекомендації щодо урахування їх уроків за сучасних умов.
Ключові слова: угорські події 1956 р., чехословацькі події 1968 р., військові втручання, воєнні конфлікти, збройна боротьба, радянські війська, повстанці, бойове застосування.
Василенко С.В. Военные вмешательства СССР во внутренние дела соседних европейских государств в 50-60-х годах ХХ века. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 – военная история. – Национальная академия обороны Украины. – Киев, 2004.
Диссертация посвящена рассмотрению военных вмешательств СССР во внутренние дела Венгрии в 1956 г. и Чехословакии в 1968 г. Впервые в отечественной исторической науке осуществлено комплексное исследование военно-политического и непосредственно военного аспектов указанной проблемы.
Значительное внимание уделяется исследованию сложного и противоречивого характера историографии изучаемой проблемы. Определяются этапы в её развитии, обусловленные совокупностью идеологических, методологических и методических подходов, а также характером и объемом источников, которые применялись для проведения исследований данной проблемы.
На основе изучения и анализа архивных документов, диссертаций и других научных трудов, мемуарной литературы, материалов периодической печати автор исследует причины, сущность и содержание политических кризисов 1956 г. в Венгрии и 1968 г. в Чехословакии, раскрывает факторы, которые способствовали выработке решений политического руководства СССР и стран Варшавского Договора о вмешательствах во внутренние дела стран-союзниц. Рассмотрены вопросы подготовки и проведения военных операций, определены их итоги, последствия и уроки, обобщен опыт действий войск, раскрыты характерные черты и особенности их боевого применения.
Показано, что в сущности как венгерских, так и чехословацких событий следует выделять две стороны. Прежде всего, это были внутренние социально-политические процессы, а именно – антитоталитарные, национальные, народно-демократические революции, а с другой стороны – военные вмешательства СССР (в 1968 г. пяти стран Варшавского Договора) во внутренние дела суверенных государств и вызванное ими сопротивление внутри этих стран. Оба вторжения квалифицируются как военные интервенции, что является грубым нарушением норм международного права. Вместе с тем, каждое из вторжений имело свои особенности. Вмешательство СССР во внутренние дела Венгрии было проведено в форме вооруженного вмешательства с целью подавления антиправительственных выступлений и сохранения существующего в стране режима. Главным содержанием венгерских событий являлась вооруженная борьба между повстанцами и советскими войсками. А вмешательство войск стран Варшавского Договора в Чехословакии носило силовой с использованием войск, но невооруженный, характер.
В диссертации раскрываются и анализируются причины военных вмешательств, исследуется процесс принятия решений о применении военной силы и вводе войск в сопредельные государства. Особое внимание уделено вопросам подготовки вторжений, которые включали деятельность военно-политического (дипломатического и политико-идеологического) характера и мероприятия по подготовке военных операций. Последние состояли из предварительных мер (разработки планов действий войск на случай возможного неблагоприятного развития событий) и непосредственных (конкретные действия войск в рамках проведения запланированных операций).
Исследование проведенных операций (“Волна” и “Вихрь” в 1956 г. в Венгрии и “Дунай” в 1968 г. в Чехословакии) и опыта применения военных группировок позволили определить характерные и специфические черты боевого применения войск. Общие особенности операций определялись, прежде всего, социально-политической обстановкой в странах-целях вторжения, специфическими целями и условиями их проведения (характер сопротивления, состав и способы действий противостоящих сил, условия больших городов). Специфика боевого применения родов войск группировки в операциях в ВНР и ЧССР в целом состояла в отличии боевых действий в ходе исследуемых событий от “обычной войны”, в особенности решаемых войсками задач, в некоторой ограниченности использования “классических” способов боевых действий и в применении особых (специальных) способов и методов борьбы с противником.
В итоге исследования отмечены уроки проведенных военных вторжений для Украины, обобщены его наиболее важные теоретические и практические результаты.
Ключевые слова: венгерские события 1956 г., чехословацкие события 1968 г., военные вмешательства, военные конфликты, вооруженная борьба, советские войска, повстанцы, боевое применение.
| 
