Библиотечный каталог авторефератов Украины

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ`Я УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРЯТА Олександр Вікторович

УДК 616.12-008.331.1-036.1:612.018/-07-085-053.84/.88

Мембранні та гуморальні механізми

розвитку гіпертонічної хвороби

у віковому аспекті і на фоні лікування

14.01.11 – кардіологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора медичних наук

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровській державній медичній академії МОЗ України.

Науковий консультант:

доктор медичних наук, професор ГЕЙЧЕНКО Валентина Петрівна,  Дніпропетровська державна медична академія МОЗ України, завідувач кафедри госпітальної терапії № 1 та профпатології.

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор СИВОЛАП Віктор Денисович, Запорізький державний медичний університет МОЗ України, завідувач кафедри факультетської терапії;

доктор медичних наук, професор ДЕНИСЮК Віталій Іванович, Вінницький державний медичний університет ім. М.І.Пірогова МОЗ України, завідувач кафедри госпітальної терапії № 2;

доктор медичних наук, професор КОВАЛЬ Сергій Миколайович, Інститут терапії АМН України, м. Харків, завідувач відділу артеріальної гіпертонії.

Провідна установа:

Інститут кардіології ім. акад. М.Д.Стражеска, відділ есенціальної гіпертензії, АМН України, м. Київ.

Захист відбудеться 13.10.2000 р. о        13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.600.02 у Запорізькому державному медичному університеті (69035,  м. Запоріжжя, вул. Маяковського, 26, т. 33-50-58).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Запорізького державного медичного університету за адресою: 69035,  м. Запоріжжя, вул. Маяковського, 26.

Автореферат розісланий 11.10.2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор медичних наук, професор                                                                                                                                         Волошин        М.А.

загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Гіпертонічна хвороба залишається найпоширенішим захворюванням серцево-судинної системи, з яким пов`язаний ризик розвитку ІХС, інсультів мозку, серцевої недостатності (Визир А.Д., 1994; Малая Л.Т., 1994; Бобров В.А., 1994; Денисюк В.И.,1995; Коваленко В.Н., 1999; Коваль С.Н., 1999). Вік розглядається як фактор ризику розвитку захворювання, який обумовлює зростання його поширеності (Токарь А.В., 1989; Коркушко О.В., Фролькис В.В., 1992). В світі підвищення артеріального тиску в похилому віці зареєстровано у 30-40 % населення (Sytkowsky P.A., 1996), а в Україні досягає 50-60 % у осіб, старіших за 60 років (Смірнова І.П. та інш., 1997). Одночасно вік асоціюється з гіршим прогнозом гіпертонічної хвороби у літніх пацієнтів на відміну від молодих (Малая Л.Т., 1994; Свищенко Е.П., 1997). Враховуючи постаріння населення України (Безруков В.В., 1998), виникає необхідність удосконалення методів індивідуалізації вибору антигіпертензивної терапії у хворих на гіпертонічну хворобу різних вікових груп з метою зменшення судинних ускладнень, смертності.

Не викликає сумніву фактор певної генетичної детермінованості до розвитку гіпертонічної хвороби (Кушаковский М.С., 1995; Малая Л.Т., 1997; Бебихов О.В., 1997, Дзяк Г.В., 1998), але конкретні шляхи реалізації порушень генотипу не з`ясовані (Моисеев В.С., 1997; Бубнов Ю.И., 1998). Мембрана є тією ланкою, яка генетично детермінована і приймає участь у формуванні рецепторної чутливості до гормону, обумовлює ступінь відповіді на нього та швидкість ферментативних реакцій (Конопля Е.Ф., 1991; Фролькис В.В., 1994; Постнов Ю.В., 1995; Manunta P., 1996; Проказова Н.В., 1998). Сформульована мембранна концепція (Постнов Ю.В., 1987) не пояснює відмінність хворих на гіпертонічну хворобу за клінічним перебігом (Кушаковский М.С., 1995), активністю Na+-,К+-АТФази (Казеннов А.М., 1990), Na+/Li+-протитранспорту (Шхвацабая И.К., 1989), гормональним профілем (Корчинский В.С., 1995; Ена Л.М., 1998).

Старіння обумовлює негативні зрушення у ліпідному бішарі мембран (Богацкая Л.М., 1990; Фролькис В.В., 1994), рівні нейрогуморальної регуляції (Гейченко В.П., 1992; Токарь А.В., 1993; Коркушко О.В., 1993; Фролькіс В.В., 1998). Характер змін структурно-функціонального стану мембран та взаємовідношень з гормональним профілем у хворих на гіпертонічну хворобу у віковому аспекті остаточно не з`ясований. Виявлення варіантів дефекту мембран відкриває можливості до пошуку принципово нових підходів індивідуалізації вибору антигіпертензивної терапії.

Окремі літературні дані свідчать про можливість корекції негативних зрушень в мембрані при проведенні лікування препаратами “першої лінії” (Бобров В.А., 1994; Гапон Л.И., 1996; Свищенко Е.П., 1998; Бабаджан В.Д., 1998, 1999). Актуальність дослідження мембран підтверджує концепція про власну патогенетичну роль дисрегуляції в`язкості крові при гіпертонічній хворобі (Мардар Г.Г. та інші, 1998), яка спостерігається у літніх осіб (Литневская В.Ю., 1998). Таким чином, наведені факти свідчать, що комплексне вивчення структурно-функціонального стану мембран і гормональної регуляції, їх динаміки під впливом антигіпертензивних засобів у хворих на гіпертонічну хворобу різного віку дозволить розробити принципово нові шляхи диференційованого вибору лікування.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась відповідно до основного плану науково-дослідних робіт Дніпропетровської державної медичної академії, затвердженого  МОЗ України, і є фрагментом тем: “Клініко-патогенетичні механізми і терапевтичні аспекти гіпертонічної хвороби та ІХС на етапах розвитку серцевої недостатності у хворих різних вікових груп” (№ держреєстрації 0199V002116), де автор був відповідальним виконавцем; “Дослідження впливу шкідливого виробничого фактору на захворювання серцево-судинної системи” (№ держреєстрації 0196V012643), в якій виконано підбір хворих, складання плану обстеження, біохімічних досліджень, аналіз результатів, написання звіту.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи – визначити мембранні та гуморальні механізми розвитку гіпертонічної хвороби на фоні вікових змін, розробити шляхи диференційованого вибору антигіпертензивних засобів.

Для досягнення мети сформульовано такі завдання дослідження:

1.        Вивчити вікову динаміку структурно-функціонального стану мембран еритроцитів у хворих на гіпертонічну хворобу шляхом дослідження активності трансмембранних транспортних АТФаз, поліпептидного та ліпідного складу, перекисного окислення ліпідів і антиоксидантного захисту.

2.        Виявити характер змін екскреції з сечею біологічних амінів та секреції гормонів гіпофізу, щитовидної, статевих, надниркових залоз з віком у хворих на гіпертонічну хворобу.

3.        Провести зіставлення взаємовідношень між складовими елементами мембран еритроцитів та ланками гормонального профілю у хворих на гіпертонічну хворобу з віком.

4.        Вивчити характер впливу інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (каптоприлу, еналаприлу малеату) і пропранололу на активність Na+-,К+-АТФази, Са2+-АТФази, поліпептидний та ліпідний склад мембран еритроцитів, стан перекисного окислення ліпідів і антиоксидантного захисту, рівень екскреції біологічних амінів з сечею у хворих на гіпертонічну хворобу і розробити рекомендації щодо диференційованого вибору антигіпертензивних засобів; визначити показання для проведення комбінованої терапії.

5.        З`ясувати ступінь змін структурно-функціонального стану мембран еритроцитів, активності серотонін-, гістамінергічної, симпато-адреналової систем, ліпідного спектру сироватки крові у хворих на гіпертонічну хворобу II стадії різного віку на фоні терапії каптоприлом та оцінити можливість використання інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту для їх корекції у літніх пацієнтів

6.        Визначити роль синтетичного лей-енкефаліну – даларгіну, у лікуванні хворих на гіпертонічну хворобу, корекції активності симпатоадреналової системи, ре-активності центральної гемодинаміки та характер його взаємодії з інгібітором ангіо-тензинперетворюючого ферменту – каптоприлом.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше визначено направленість та пріоритетність у взаємовідносинах розвитку гіпертонічної хвороби та віку щодо структурно-функціонального стану мембран і гуморальної регуляції. Виявлено тотожність впливу факторів на поліпептидний, ліпідний склад мембран еритроцитів, активність ліпопероксидації з розвитком найглибших негативних зрушень у хворих похилого віку та гетеротопність – по відношенню до активності трансмембранних транспортних АТФаз еритроцитів, обміну біологічних амінів, секреції статевих гормонів. Визначено взаємообтяження взаємодії двох чинників у вигляді формування в похилому віці не тільки кількісних зрушень з боку структури мембран, але й якісно нових змін, не притаманних молодому, середньому віку, насамперед, у взаємовідносинах транспортних АТФаз з ланками гормонального профілю; функціональному стані Na+-,К+-АТФази еритроцитів, мембранних білків, що віддзеркалює погіршення мікров`язкості, текучості, деформаційної здатності мембран і створення умов для стабілізації артеріальної гіпертензії.

Вперше встановлений дисоціаційний характер і етапність змін структури мембран еритроцитів; активності Na+-,К+-АТФази і гуморальної регуляції у молодому віці при I, II стадії гіпертонічної хвороби.

Вперше визначено неоднорідність хворих на гіпертонічну хворобу за активністю Na+-,К+-АТФази еритроцитів та її асоціація з відмінністю структури мембран і гормонального профілю, на підставі чого виділені два варіанти патологічних зрушень мембран еритроцитів, гормонального спектру.

Вперше патогенетично обгрунтована доцільність врахування зрушень мембран для вибору антигіпертензивної терапії і виявлений мембранопротекторний ефект інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (еналаприлу малеату, каптоприлу), а під впливом b-адреноблокатора (пропранололу) зареєстрована нормалізація фосфоліпідного спектру мембран, активізація ферментативної ланки антиоксидантного захисту. Запропоновані рекомендації щодо індивідуалізації вибору антигіпертензивних засобів: інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту, b-адреноблокаторів, з урахуванням виділених варіантів змін мембран і гормонального профілю.

Вперше у хворих похилого віку під час проведення антигіпертензивної терапії інгібітором ангіотензинперетворюючого ферменту (каптоприлом) установлено нівелювання негативних зрушень у структурно-функціональному стані мембран еритроцитів, обумовлених розвитком гіпертонічної хвороби, до меж вікової норми.

Вперше запропонований ендоназальний електрофорез синтетичного лей-енкефаліну даларгіну, визначена ефективність метода при I стадії захворювання, синергізм взаємодії з каптоприлом при II та вивчено динаміку активності симпато-адреналової системи, реакцій центральної гемодинаміки на фізичне навантаження.

Практичне значення одержаних результатів. Вперше обгрунтована ефективність застосування інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту каптоприлу у хворих на гіпертонічну хворобу похилого віку для корекції патологічних зрушень мембран еритроцитів. Виявлена залежність ефективності монотерапії каптоприлом від клініко-гемодинамічного перебігу гіпертонічної хвороби та виділені критерії щодо сполученого використання інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту з тіазидним діуретиком (гіпотіазидом). Вперше запропоновано використання показника активності Na+-,К+-АТФази цільних еритроцитів як маркера змін стану мембрани та гормональної регуляції і надана характеристика двох варіантів зрушень. Вперше розроблені індивідуальні підходи щодо диференційованого вибору інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту (еналаприлу малеату, каптоприлу), b-адреноблокатору (пропранололу) для проведення антигіпертензивної терапії з урахуванням патологічних зрушень мембран у хворих на гіпертонічну хворобу II стадії. Вперше запропонований ендоназальний шлях електрофоретичного введення даларгіну, доведена ефективність використання у хворих на гіпертонічну хворобу I стадії і в сполученні з каптоприлом при II стадії захворювання, що дозволило знизити добову дозу інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту, поліпшити функціональний стан симпато-адреналової системи.

Результати проведених досліджень впроваджені в практику лікувальних установ: Українського науково-дослідного інституту кардіології ім. академіка М.Д.Стражеска, Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. І.І.Мєчнікова, Дніпропетровського обласного госпіталю інвалідів ВВВ, Луганської обласної клінічної лікарні, клінічних баз Запорізького інституту вдосконалення лікарів, Запорізького державного медичного університету, Дніпропетровської центральної районної лікарні; у навчальний процес кафедр терапевтичного профілю вищих медичних закладів міст Запоріжжя, Івано-Франківська, Луганська, діяльність Українського НДІ кардіології ім. академіка М.Д.Стражеска.

Особистий внесок здобувача. Внесок автора в одержані результати наукових досліджень є основним і полягає у проведенні патентно-інформаційного пошуку, клінічного та інструментального обстеження хворих на гіпертонічну хворобу, і їх лікування; плануванні біохімічного дослідження; розробці та здійсненні методик вивчення функціонального резерву Na+-,К+-АТФази, властивостей сироватки крові щодо транспортної АТФази, конформаційної модифікації мембранних білків за співвідношенням SH-груп/S-S-зв`язків. Здобувачем визначена роль віку у хворих на гіпертонічну хворобу у змінах структурно-функціонального стану мембран та гуморальної регуляції, виділені їх варіанти, запропоновані рекомендації щодо індивідуалізації вибору антигіпертензивних препаратів і одержані дані впроваджені у навчальний процес. Належить ідея методики ендоназального даларгін-електрофорезу, розроблені показання до її застосування у хворих на гіпертонічну хворобу, що впроваджено у практику закладів охорони здоров`я. Автором самостійно проведена обробка отриманих результатів та їх аналіз. Дисертантом не були використані результати та ідеї співавторів публікацій.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертаційної роботи обговорені на II Національному конгресі геронтологів і геріатрів України (Київ, 1994), висвітлені на 5 конгресі кардіологів України (Київ, 1996), VІІ Українському біохімічному з`їзді (Київ, 1997), ХIV з`їзді терапевтів України (Київ, 1998), науково-практичній конференції “Реабілітація хворих похилого віку із захворюваннями серцево-судинної системи і церебральною судинною патологією (Київ, 1997), доповідались на IV Міжнародній конференції “Франція та Україна, науково-практичній досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 1997), II Міжнародній конференції “Наука і освіта` 99” (Київ-Дніпропетровськ-Луганськ-Черкаси-Дніпродзержинськ, 1999), конференції Дніпропетровського обласного товариства терапевтів (Дніпропетровськ, 1999). Апробація дисертації проведена на спільному засіданні кафедр госпітальної терапії № 1 та профпатології, госпітальної терапії № 2, факультетської терапії, пропедевтики внутрішніх хвороб Дніпропетровської державної медичної академії (28 січня 2000 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 35 наукових праць, в тому числі 22 статті в журналах, 12 – у збірках, одержаний патент на винахід (21371 А, Україна).

Структура та обсяг дисертації. Дисертацію виконано на 325 сторінках друкованого тексту, і вона складається зі вступу, 8 розділів (в тому числі огляду літератури, 7 розділів власних досліджень), заключення, висновків, списку використаних джерел, який містить 386 найменувань (з них 230 – вітчизняних і 156 – іноземних). Роботу ілюстровано 56 таблицями і 35 рисунками, які розташовані на 50 сторінках.

Основний зміст роботи

Клінічна характеристика хворих і методи дослідження. Під спостереженням знаходилось 196 хворих на ГХ I, II стадії в віці 30-74 роки з тривалістю захворювання від 2 до 16 років, серед яких чоловіків було 86,7 % (170 осіб), жінок 13,3 % (26 осіб). Залежно від стадії захворювання та віку пацієнти були розподілені на чотири групи: першу склали 39 молодих хворих на ГХ I стадії, другу – 58 осіб з ГХ II стадії у віці 30-44 роки, третю та четверту групи, відповідно, 52 і 47 пацієнтів з тією ж стадією захворювання у віці 45-59 та 60-74 роки. Діагноз ГХ було веріфіковано на підставі підвищення АТ більше 140/90 мм. рт. ст. і виключення симптоматичної АГ; стадію захворювання оцінювали за класифікацією ВООЗ. Градацію вікових груп здійснювали згідно рекомендацій Ленінградського симпозіуму (1962) та Київського семінару (1963). З дослідження було виключено хворих з ізольованою систолічною АГ. Контрольну групу склали 52 практично здорові особи: без синдрому АГ  та клініко-інструментальних, лабораторних даних за захворювання внутрішніх органів на момент дослідження, які також були розподілені за віком.

Вік обумовлював особливості клінічного перебігу ГХ у вигляді підвищення кількості вказівок на запаморочення: з 18,9 % у молодих хворих на ГХ II стадії до 70,3 % у літніх; відповідно, погіршення сну та настрою з 36,2 % до 64,0 % на тлі зростання тривалості захворювання з 5,6 ± 0,2 до 10,4 ± 0,8 років (R < 0,05) при відсутності різниці за рівнем скарг на головний біль, серцебиття. Медикаментозну корекцію АГ здійснювали у всіх хворих на ГХ II стадії. Інгібітор АПФ – каптоприл, застосували у 99 обстежених хворих, еналаприл малеат – у 31 пацієнта, у 36 осіб з тахікардією використовували b-адреноблокатор – пропранолол. Порівняння двох представників одного класу антигіпертензивних засобів – інгібіторів АПФ, обумовлено відмінністю препаратів за молекулярною формулою, фармакокінетичними властивостями (Кушаковский М.С., 1995; Чекман И.С., 1999). Для вивчення вікових особливостей дії інгібіторів АПФ на прикладі каптоприлу хворі були розподілені за віком: серед них – 34 молодих пацієнта, 33 і 32 особи у віці 45-59 та 60-74 роки. Групи хворих при лікуванні еналаприлом малеатом та пропранололом були зіставлені за віковим фактором. Оптимальну дозу антигіпертензивних засобів вибирали шляхом титрування, починаючи з 12,5 мг на прийом для каптоприлу, 5 мг – еналаприлу малеату, 20 мг – пропранололу з поступовим її підвищенням. У літніх хворих, враховуючи особливості елімінації препаратів, підвищену чутливість, перша доза ліків була вдвічі менша (Малая Л.Т., 1997; Орынчак М.А., 1999). Критерієм ефективності лікування вважали досягнення АТ нижче 140/90 мм рт. ст. (ВООЗ, 1993, Свищенко Е.П., 1997). Додатково оцінювали реактивність АТ на фізичне навантаження, динаміку суб`єктивного стану хворих, у 38 пацієнтів здійснювали добовий моніторинг АТ. При неефективності попередньої монотерапії додавали гіпотіазид у дозі 12,5-25 мг на добу. Тривалість спостереження склала 21-28 діб.

Для вирішення окреслених задач проведено комплексне дослідження структурно-функціонального складу мембран і гормонального профілю у хворих на ГХ різних вікових груп. Еритроцит обраний як модель мембрани завдяки відсутності внутрішньоклітинних мембранних систем, ядра, Na+/Са2+-обміну, біодоступності (Постнов Ю.В., 1987). Матеріал для дослідження забирали в уніфікованих умовах: натще, вранці, у спокою, на тлі попередньої відміни антигіпертензивних засобів протягом 5-7 діб на початку лікування і в кінці спостереження. Активність Na+-,К+-АТФази цільних еритроцитів досліджували за методикою А.М.Казеннова та співавт. на підставі приросту неорганічного фосфору в присутності та відсутності 0,2 ммоль уабаїна; а Мg2+-залежної Са2+-АТФази за методикою Є.В.Макаренко, коли блокування ферменту досягали виведенням Са2+ із середовища інкубації додаванням 0,1 ммоль ЕГТА. Функціональний резерв Na+-,К+-АТФази оцінювали в умовах стимуляції А за приростом показника шляхом попереднього введення гормону у розчин інкубації до індивідуально підібраної концентрації 1 мкмоль/л. З іншого боку, була визначена регуляторна властивість сироватки крові хворих на ГХ щодо функціонального стану транспортної АТФази здорових донорів. З метою виключення впливу поліпептидних чинників сироватку попередньо прогрівали при t + 55 0С протягом 30 хвилин (Елаев И.Р., 1994). Потім здійснювали преінкубацію відмитих еритроцитів донорів з сироваткою хворих і визначали рівень динаміки активності Na+-,К+-АТФази.

Для вивчення поліпептидного складу мембран тіні еритроцитів одержували шляхом гіпоосмотичного шоку за принципом G.Dodge з використанням натрійфосфатного буферу при t 0-4 0С, осаджували 20 хвилин при 5 500 об/хв. Солюбілізацію мембранних білків проводили неіонним детергентом тритон Х-100 у буферному розчині, рН 7,4; t 0-4 0С протягом 6 годин з додаванням інгібітору протеаз ФМСФ та соєвого інгібітору трипсину до кінцевої концентрації 0,2 та 5 ммоль, відповідно. Поліпептидний склад вивчали шляхом електрофорезу у поліакриламідному гелі за модифікованою методикою U.Laemmli (Walker J., 1994), яку проводили в лабораторії кафедри біофізики і біохімії Дніпропетровського державного університету. Висловлюємо подяку за консультативну допомогу к.б.н., доценту В.С.Недзвецькому. Використовували пластини товщиною 1 мм у градієнті 7,5-17,5 % в присутності 0,1 % розчину SDS. Кількість білка в пробі визначали за O.Lowry з додаванням додецилсульфату натрію до 10 % концентрації. Фіксацію поліпептидних зон пластин гелю проводили у розчині 10 % трихлороцтової і 3,5 % сульфосаліцилової кислот; фарбували у розчині: 0,1 % Кумассі R-250, 50 % етилового спирту, 7 % оцтової кислоти, а знебарвлення – в цьому ж складі без Кумассі R-250. Денситометрію електрофореграм здійснювали при l = 590-600 нм на апараті “Біан-170”, орієнтованість фрагментів оцінювали згідно з рекомендаціями T.Steck (1974). Використовували маркери: Catalase (bovine) (MW 240 kDa), aldolase (rabbit muscle) (MW 160 kDa), albumin (bovine serum) (MW 67 kDa), albumin (egg) (MW 45 kDa), cytochrome C (MW 12,3 kDa) фірми “Serva Feinbiochemica” Розраховували відносні показники частки окремих фрагментів поліпептидного спектру.

Оцінювали конформаційний стан мембранних білків еритроцитів за співвідношенням вмісту SH-груп і S-S-зв`язків (Конопля Е.Д., 1991). Мембрани одержували і солюбілізацію проводили в раніше описаних умовах, але з додаванням хаотропного агенту – сечовини, до концентрації 8 ммоль для демаскування внутрішніх зв`язків. Детергенти вилучали багаторазовим діалізом проти більшого обсягу буферу без детергенту з додаванням адсорбенту амберліту ХАД-2 при t 4 0С. Кількість SH-груп визначали за відомою методикою (Северин С.Е., 1989) з використанням реагенту Еллмана (5,5-дітіобіс(2-нітробензойної кислоти). Для виявлення S-S-зв`язків їх відновлювали меркаптоетанолом у кінцевій концентрації 10 ммоль, рН 7,6 протягом 30 хвилин (Финдлей Дж., 1990) з наступним визначенням утворених сульфгідрильних груп. Кількість дисульфідних зв`язків відповідала приросту SH-груп і визначалась у ммоль·10-1/1 г білка.

Ліпідний склад мембран еритроцитів визначали методом тонкошарової хроматографії на силікагелі з використанням пластин “Silufol-UV 254” (Чеська республіка), яку проводили в центральній науково-дослідній лабораторії Дніпропетровської державної медичної академії. Екстракцію ліпідів здійснювали у суміші хлороформ-метанол у співвідношенні 1:2, а розділення ліпідів на класи у системі розчинів: н-гексан - діетиловий ефір - льодова оцтова кислота (80:20:2), а фосфоліпідів, відповідно, в системі хлороформ - метанол - бідистильована вода у пропорції 65:24:4. Фарбували пластини парами йоду та фосфорномолібденовою кислотою. Хроматограми сканували шляхом денситометрії у відбитому світлі. Результати визначали у відносному показнику вмісту окремих фракцій: ФЛ, ХС, НЕЖК, ТГ, ЕХС; а ФЛ, відповідно, ЛФТХ, СФМ, ФТС, ФТХ, ФТЕА.

Активність ПОЛ оцінювали за вмістом МДА і ГП, а АОЗ – за рівнем ГЛП, СОД, ГВ. Використовували загальновідомі методики: для МДА за D.Jagi в модифікації М.Е.Гончаренко, ГП – за А.А.Романовою, ГЛП – за R.Olinescu, СОД – за N.Nishikimi, ГВ – за  E.Beutler.

Обмін біологічних амінів вивчали шляхом визначення рівня екскреції з сечею за добу А, НА, їх попередників: ДОФаміна, ДОФА та кінцевого метаболіту – ВМК; серотоніну, 5-ОІОК, гістаміну та гістидину з використанням загальноприйнятих флюориметричних і спектрофотометричних методик. У сироватці крові радіоімунологічним способом визначали концентрації Т3, Т4, ТТГ, тестостерону, естрадіолу, прогестерону, пролактину, кортизолу з використанням приладу “Гамма-12” (Угорщина) і наборів фірм “Immunotech” (Чеська республіка), інституту Біоорганічної хімії (Республіка Бєларусь).

Усім хворим здійснювали ЕКГ, ультразвукове дослідження серця на апараті “Sonos-1000” (США); двічі: на початку і наприкінці спостереження, досліджували стан ЦГД методом тетраполярної грудної реографії за методикою Ю.Т.Пушкаря та співавт.; проводили тест з фізичним навантаженням (Фуркало Н.К. та інші, 1990). У 38 хворих для контролю ефективності антигіпертензивної терапії використовували цілодобовий моніторинг АТ в амбулаторних умовах на апаратному комплексі “АВР-01” (фірми “Сольвейг”, Україна), відповідно до рекомендацій В.М.Горбунова (1997).

Одержані результати статистично оброблялись методами варіаційної статистики з розрахуванням достовірності різниці за параметричним (Ст`юдента) і непараметричним (Манна-Уітні) критеріями; проведенням кореляційного і дисперсійного аналізів; оцінювали силу впливу фактору за методом Снедекора. Статистичну обробку виконано на комп`ютері з використанням стандартних пакетів програм.

ОТРИМАНІ РЕЗУЛЬТАТИ ВЛАСНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ

Стан енергетичнозалежного трансмембранного транспорту катіонів у хворих на ГХ різних вікових груп. У хворих на ГХ виявлено достовірне зменшення активності Na+-,К+-АТФази: 5,58 ± 0,42 (мкмоль Фн/мл·год.) у порівнянні з практично здоровими особами: 6,94 ± 0,52 (мкмоль Фн/мл·год.) при R < 0,05. Розподіл величини у варіаційному ряді при ГХ на відміну від контрольної групи відхилявся від нормального, і на підставі розрахунку c2-критерію (26,1; R < 0,05) доведена достовірність різниці розподілу ознаки між ними. По групах обстеження зберігалась тенденція, визначена взагалі для варіаційного ряду у хворих на ГХ, що дало підставу висунути припущення про неоднорідність пацієнтів за вихідним рівнем функціонального стану Na+-,К+-АТФази. Враховуючи виявлений факт, нами запропоновано виділити пацієнтів зі зниженням активності Na+-,К+-АТФази нижче 6,40 (мкмоль Фн /мл·год.), незмінним її рівнем – 6,40-7,50 (мкмоль Фн /мл·год.) та підвищеним – більше 7,50 (мкмоль Фн /мл·год.).

Активність Са2+-АТФази у обстежених хворих на тлі I стадії ГХ мала тенденцію до підвищення на 5,5 % у порівнянні з контрольною групою і достовірно зменшувалось при II стадії захворювання: 3,22 ± 0,23 (мкмоль Фн /мл·год.) та, відповідно, 4,02 ± 0,22 (мкмоль Фн /мл·год.) у практично здорових осіб (R < 0,05). Вікової динаміки активності транспортних АТФаз у хворих на ГХ не визначено, але рівень кореляційної залежності між СрГТ та Na+-,К+-АТФазою зменшувався з r = - 0,59 (R < 0,05) в першій і r = - 0,48 (R < 0,05) в другій групах до r = - 0,24 (R > 0,05) в четвертій. В той же час, з віком спостерігалось послаблення щільності взаємовідношень між обома ферментативними ланками трансмембранного транспорту катіонів з r = 0,67 (R < 0,05) у молодих хворих до r = 0,28 (R > 0,05) у літніх.

В умовах додавання у середовище інкубації А в усіх групах зареєстрований достовірний приріст активності Na+-,К+-АТФази, який склав у молодих хворих на ГХ I стадії 50,0 % (R < 0,05), при II стадії захворювання в тому ж віковому діапазоні 63,3 % (R < 0,05), а в середньому та похилому віці, відповідно, 45,7 % і 30,2 % (R < 0,05). Отже, відсутність відмінності за рівнем активності ферменту в стандартних умовах у хворих на ГХ асоціюється зі зменшенням його здатності до підвищення при стимуляції А в похилому віці. Приріст активності Na+-,К+-АТФази у відповідь на введення А в контрольній групі склав 88,2 % (Р < 0,05). При вихідному пригніченні функціонального стану транспортної АТФази А сприяв збільшенню показника на 85,7 % (Р < 0,05) з нівелюванням різниці щодо контрольної групи, а при підвищеному рівні активності Na+-,К+-АТФази приріст становив 39,1 % (Р < 0,05). Преінкубація з попередньо термічно обробленою сироваткою крові хворих на ГХ II стадії обумовлювала зниження функціонального стану транспортної АТФази еритроцитів донорів на 24,7 % (R < 0,05). Відмінність хворих на ГХ була підтверджена при вивченні регуляторних властивостей сироватки крові щодо стану Na+-,К+-АТФази донорів: при вихідному пригніченні активності ферменту у хворих зареєстровано зменшення показника у донорів на 54,2 % (R < 0,05), і навпаки, при підвищенні АТФазної активності у 45,7 % пацієнтів – зростання на 38,5 % (R < 0,05).

Таким чином, при ГХ спостерігається зниження активності Na+-,К+-АТФази цільних еритроцитів незалежно від віку і стадії захворювання, пригнічення Са2+-АТФази при II стадії. При стимуляції А визначено вікове зменшення функціонального резерву Na+-,К+-АТФази. Відмінність хворих на ГХ за рівнем активності Na+-,К+-АТФази підтверджена в умовах введення А і визначення регуляторних властивостей сироватки крові.

Структурні особливості мембран еритроцитів у хворих на ГХ у віковому аспекті. Поліпептидний склад. Збільшення віку у практично здорових осіб обумовлювало підвищення фракції актину на 18,6 % (R < 0,05) на тлі тенденції до зменшення спектрину, зростання білка смуги 6. У хворих на ГХ I стадії достовірної різниці поліпептидного спектру мембран щодо контрольної групи не зареєстровано, а у молодих пацієнтів з II стадією захворювання визначено підвищення фракції актину на 23,2 % (R < 0,05) при чіткій тенденції до збільшення вмісту інтегрального білка смуги 3. Різниці за поліпептидним складом між першою та другою групами не виявлено. У середньому віці у порівнянні з молодими пацієнтами спостерігалось зменшення фракції спектрину на 22,5 % (R < 0,05), а в похилому – також вмісту інтегрального білка смуги 3 на 17,1 % (R < 0,05) та підвищення білка смуги 6 на 21,3 % (R < 0,05). У літніх хворих на ГХ II стадії різниці у поліпептидному спектрі мембран еритроцитів (за винятком актину) зі здоровими особами відповідного вікового періоду не виявлено. Достовірність впливу вікового фактору на вміст фракцій мембранних білків у обстежених пацієнтів підтверджена шляхом дисперсійного аналізу для смуг 1 (F-критерій = 3,77; R < 0,05), 3 (F-критерій = 3,82; R < 0,05), 5 (F-критерій = 4,18; R < 0,05), 6 (F-критерій = 3,88; R < 0,05) з силою впливу за Снедекором, відповідно, 36,2 %; 29,2 %; 55,7 %; 33,2 %.

Рівень кореляційних взаємовідношень між фракціями мембранних білків, які беруть участь у контакті цитоскелет – мембрана, з віком змінювався. Щільні кореляційні зв`язки визначені між поліпептидними смугами 2 і 2.1 в середньому та похилому віці: r = - 0,48 (R < 0,05) і r = - 0,56 (R < 0,05), при відсутності в молодому (r = 0,32), а також між фракціями 2.1 – 3 в молодому і середньому віці: r = - 0,47 (R < 0,05) і r = - 0,47 (R < 0,05). Суттєвих взаємовідношень між поліпептидними смугами 2 – 3 не виявлено, при наявності взаємозв`язків між білковими фракціями 2 – 4.1. Наведені результати відображають вікову динаміку контакту цитоскелет – мембрана по ланці фіксації спектрин – анкірин – цитоплазматичний домен інтегрального білка смуги 3. Про можливу роль особливостей поліпептидного спектру мембран у патогенезі ГХ свідчить виявлений зв`язок СрГТ з фракцією спектрину та актину, відповідно: r = - 0,51 (R < 0,05) і r = 0,31 (R < 0,05). У хворих на ГХ  динаміка вмісту SH-груп та S-S-зв`язків у мембранних білках була конкордантна за напрямком щодо контрольної групи. У пацієнтів похилого віку спостерігалось зменшення кількості сульфгідрильних груп на 30,4 % (R < 0,05) і підвищення дисульфідних зв`язків на 35,4 % (R < 0,05) у порівнянні з молодими хворими на ГХ I стадії. Різниця з контрольною групою виявлена у віковому діапазоні 60-74 роки. Тобто, взаємодія фактору старіння та розвитку ГХ сприяють формуванню конформаційної модифікації мембранних білків, про що свідчить зменшення коефіцієнту  SH/S-S з 4,40 ± 0,37 у молодих пацієнтів до 2,61 ± 0,30 у літніх (R < 0,05). Достовірної різниці показників між молодими хворими на ГХ I, II стадії не виявлено.

Ліпідний та фосфоліпідний склад мембран еритроцитів. У молодих хворих на ГХ I стадії зареєстровано тенденцію до підвищення вмісту ХС, ТГ, ЕХС у мембрані еритроцитів у порівнянні з контрольною групою. При II стадії в тому ж віковому діапазоні зрушення ліпідних фракцій поглиблювалось, і рівень ХС перевищував на 16,1 %, ЕХС – на 32,1 % (при зменшенні ФЛ на 16,4 %) значення у здорових осіб при Р < 0,05. З віком у хворих на ГХ спостерігалось: підвищення вмісту ХС, ЕХС та зменшення ФЛ з найбільшим ступенем зрушень в середньому віці (ХС на 17,2 %, ЕХС на 46,2 %), але більш несприятлива ситуація у ліпідному спектрі зареєстрована у літніх хворих: збільшення фракції ТГ на 17,3 % (R < 0,05) та коефіцієнта ХС/ФЛ з 1,27 ± 0,12 у діапазоні 45-59 років до 1,38 ± 0,12 (R > 0,05) – 60-74 роки. В похилому віці за вмістом ХС у мембрані відмінності між хворими на ГХ та контрольною групою не зареєстровано, що свідчить про зближення результатів. Достовірність впливу старіння на рівень ліпідних фракцій у обстежених пацієнтів підтверджена для ФЛ (F-критерій = 3,18; R < 0,05) та ЕХС (F-критерій = 4,80; R < 0,05) з силою впливу 31,9 % та 38,0 % і не доведена щодо вмісту ХС (F-критерій = 2,33; R > 0,05). Визначений факт відображає вагомість інших чинників, насамперед, АГ у регуляції рівня в мембрані ХС. Паралельно з ліпідним складом мембран еритроцитів вивчено вікову динаміку ліпідів сироватки крові і проаналізовано щільність взаємозв`язків між відповідними фракціями. Процес старіння як в контрольній групі, так і серед хворих на ГХ обумовлював формування проатерогенної ситуації за рахунок підвищення концентрації ХС, ТГ, ЕХС у сироватці, при найбільших значеннях показників в похилому віці. Найвагоміший ступінь зсуву у ліпідному спектрі сироватки крові хворих на ГХ II стадії щодо контрольної групи спостерігався у віковому періоді 45-59 років: вміст ХС перевищував на 38,2 % (R < 0,05); ЕХС, ТГ, відповідно, на 67,0 % (R < 0,05); 32,4 % (R < 0,05). Виявлені щільні кореляційні взаємозв`язки між вмістом у сироватці крові та мембрані еритроцитів фракцій ФЛ, ТГ, і не визначені щодо ХС: r = 0,30 (R > 0,05), що вказує на компенсаторну роль ФЛ сироватки і відносно незалежний характер регуляції вмісту ХС у мембрані еритроцитів.

В контрольній групі визначено достовірне підвищення ЛФТХ в мембрані еритроцитів і тенденцію до зменшення СФМ у осіб похилого віку у порівнянні з молодими. У молодих хворих на ГХ I та II стадії різниці у фосфоліпідному спектрі мембран еритроцитів не зареєстровано. Вікова динаміка при ГХ II стадії полягала у збільшенні вмісту ЛФТХ на 30,8 % (R < 0,05) та зниженні СФМ на 23,8 % (R < 0,05) в похилому віці у порівнянні з молодим. При зіставленні з контрольною групою у хворих на ГХ I стадії достовірна різниця виявлена за рівнем ЛФТХ; за вмістом ЛФТХ, СФМ в середньому віці при II стадії захворювання. Достовірність впливу вікового фактору на фосфоліпідний спектр мембран у хворих на ГХ підтверджена по відношенню до фракції ЛФТХ (F-критерій = 3,44, R < 0,05). Враховуючи асиметричну побудову мембрани, розраховували коефіцієнт асиметрії ФТХ/ФТС + ФТЕА. У молодих хворих на ГХ II стадії такий склав 0,88 ± 0,06 і достовірно перевищував значення у пацієнтів з першої групи: 0,64 ± 0,06 (R < 0,05) та практично здорових осіб. Отже, ступінь асиметрії мембрани в молодому віці асоціювався з глибиною ураження органів-мішеней. Вік не впливав на напрямок зрушень у фосфоліпідному складі мембран, який був обумовлений розвитком ГХ.

Транспортні АТФази занурені у ліпідний бішар, склад якого здатний регулювати активність ферментів. Виявлені кореляції між активністю Na+-,К+-АТФази і вмістом фракцій ЛФТХ в мембрані: r = - 0,38 (R < 0,05) і СФМ: r = - 0,37 (R < 0,05), а також Са2+-АТФази з вмістом у мембрані ХС, ТГ, ЛФТХ, ФТС, відповідно: r = - 0,36; r = - 0,55; r = - 0,34; r = 0,48 при R < 0,05 в усіх випадках. Отже, більший діапазон залежності функціонального стану ферменту від ліпідного оточення зареєстрований щодо Са2+-АТФази.

Динаміка активності ПОЛ та АОЗ у хворих на ГХ на тлі старіння організму. З віком у контрольній групі спостерігалось достовірне підвищення концентрації продуктів ліпопероксидації: МДА і ГП у похилих осіб у порівнянні з молодими. ГХ обумовлювала збільшення МДА в еритроциті у всіх групах обстеження відносно контрольної, і приріст ГП з 1,11 ± 0,06 (мкмоль/л) у молодих здорових осіб до 1,33 ± 0,05 (мкмоль/л) (R < 0,05) у пацієнтів на ГХ II стадії того ж віку. З розвитком захворювання від I до II стадії у віці 30-44 роки додаткової активізації системи ПОЛ не визначено. За результатами дисперсійного аналізу, вік у хворих на ГХ достовірно не впливав на рівень значень МДА і ГП. На відміну від ПОЛ, у системі АОЗ при ГХ II стадії зареєстровано вікове зниження активності ГЛП з 8,26 ± 0,27 (мкмоль ГВ/л·хв.) у молодих хворих до 6,63 ± 0,24 (мкмоль ГВ/л·хв.) у літніх (R < 0,05) та СОД на 15,6 % (R > 0,05). Визначено зменшення концентрації ГВ у всіх групах обстеження у порівнянні з контрольною. Різниці за активністю СОД між обстеженими пацієнтами і здоровими особами не виявлено. Пригнічення АОЗ мало диспропорційний характер, зумовлений зміною активності, насамперед, ГЛП. В першій групі відзначено зниження коефіцієнту СОД/ГЛП (53,61 ± 2,52) у порівнянні з практично здоровими молодими особами (62,05 ± 2,16 , R < 0,05) з подальшим збільшенням показника в четвертій групі (66,04 ± 3,14). Виявлена особливість відображає активізацію ГЛП при формуванні ГХ і її пригнічення з віком. Процес старіння та ГХ здійснюють сумісний вплив на стан АОЗ таким чином, що показники у хворих в середньому віці відповідали значенням у похилих осіб контрольної групи. Тобто, ГХ прискорювало вікову динаміку. Активність ГЛП корелювала з вмістом у мембрані фракцій ЛФТХ, ФТС, СФМ, ХС, що вказує на залежність функціонального рівня ферменту від його ліпідного оточення при найбільшій щільності кореляції з ФТС: r = 0,57 (R < 0,05). Були також визначені негативні кореляційні взаємовідношення між активністю Na+-,К+-АТФази і СОД: r = - 0,42 (R < 0,05); Са2+-АТФази і МДА: відповідно, r = - 0,50 (R < 0,05). Таким чином, ГХ супроводжується активізацією ліпопероксидації на фоні зниження АОЗ. Вплив віку та ГХ синергічні щодо змін ПОЛ, АОЗ і сприяють поглибленню структурно-функціональної нестабільності мембран, появі дисбалансу ферментативних ланок АОЗ.

Особливості нейрогуморальної регуляції у хворих на ГХ різних вікових груп. Взаємозв`язок з структурно-функціональним станом мембран еритроцитів. Біологічні аміни. У хворих на ГХ I стадії у порівнянні з молодими практично здоровими особами визначено підвищення рівня екскреції з сечею А на 38,6 % (R < 0,05) і НА на 36,7 % (R < 0,05). При ГХ II стадії в молодому віці рівень екскреції КА зменшувався  і не відрізнявся від здорових осіб. Тобто, гіперкатехоламінурія спостерігається лише на етапі розвитку ГХ. Вікова динаміка функціонального стану САС при ГХ II стадії полягала у підвищенні екскреції НА у похилому віці на 19,0 % (R < 0,05) на відміну від молодих хворих; зменшенні вмісту ВМК в третій і четвертій групах у порівнянні з другою. Оцінювали швидкість трансформації КА за коефіцієнтами К1 = ВМК/А+НА; К2 = А/НА; К3 = НА/ДОФамін; К4 = ДОФамін/ДОФА. З віком при ГХ II стадії виявлено зниження К1 у хворих середнього (40,0 %, Р < 0,05) та похилого віку (35,0 %, Р < 0,05) у порівнянні з молодими. Отже, активізація функціонального стану САС у літніх пацієнтів асоціюється з уповільненням метаболізму катехоламінів до ВМК.

Достовірних змін екскреції з сечею серотоніну, 5-ОІОК, гістаміну та гістидину з віком у практично здорових осіб не виявлено. В першій групі визначено підвищення екскреції гістаміну на 80,9 % (R < 0,05). У хворих на ГХ II стадії у періоді 45-74 роки зареєстровано збільшення екскреції з сечею серотоніну, 5-ОІОК у порівнянні з контрольною групою; гістаміну – у діапазоні 30-59 років. Вікова динаміка у хворих на ГХ II стадії відображалась у достовірному підвищенні екскреції серотоніну у пацієнтів середнього та похилого віку у порівнянні з молодими, відповідно, на 50,0 % і 59,7 % (F-критерій склав – 5,31). Коефіцієнт (серотонін/5-ОІОК)· 102 в другій групі був достовірно нижчий: 0,10 ± 0,01 у порівнянні з молодими здоровими особами: 0,13 ± 0,01 (R < 0,05), а також з третьою: 0,15 ± 0,02 (R < 0,05) та четвертою групами: 0,18 ± 0,02 (R < 0,01). Аналогічна динаміка зареєстрована щодо коефіцієнта гістидин/гістамін, який у молодих пацієнтів на ГХ II стадії на 47,0 % і 83,1 % був менший відносно хворих середнього та похилого віку (R < 0,05). Виявлена тенденція віддзеркалює прискорення трансформації серотоніну і гістидину при ГХ II стадії в молодому віці. Шляхом розрахунку співвідношення гістамін/серотонін визначений дисбаланс активності серотонін- і гістамінергічної систем у пацієнтів з ГХ молодого віку незалежно від стадії захворювання. На підставі даних кореляційного аналізу виявлено зменшення з віком щільності взаємозв`язків: А – НА, НА – ДОФамін, серотонін – 5-ОІОК, гістамін – гістидин, які в молодому віці при II стадії ГХ  склали: r = 0,42 (R < 0,05); r = 0,34 (R < 0,05); r = 0,42 та r = 0,38 (R < 0,05), а в похилому, відповідно, r = 0,26; r = 0,18; r = 0,31; r = 0,22 (R > 0,05). Одночасно рівень кореляції НА – серотонін з віком не втрачав щільності (r = 0,36, R < 0,05). Визначені кореляції А, НА з активністю Na+-,К+-АТФази, Са2+-АТФази; серотоніну з Na+-,К+-АТФазою (r = 0,35, R < 0,05); 5-ОІОК з Са2+-АТФазою (r = 0,43, R < 0,05). Рівень коефіцієнтів кореляції був максимальним у молодому віці і втрачав щільність у похилому. Зареєстровані негативні кореляційні зв`язки між вмістом фракції інтегрального білка смуги 3 і екскрецією з сечею А (r = - 0,43; R < 0,05), ДОФА (r = - 0,43; R < 0,05), ДОФаміна (r = - 0,48; R < 0,05); позитивні – актину і НА (r = 0,41; R < 0,05), ДОФаміна (r = 0,41; R < 0,05). Не визначено щільних кореляцій між екскрецією серотоніну, гістаміну і фракціями мембранних білків. Таким чином, підвищення функціонального рівня САС визначено лише на етапі формування ГХ (I стадія), яке супроводжувалось прискоренням трансформації КА, активізацією гістамінергічної системи на тлі дисбалансу гістамін/серотонін. Старіння хворих на ГХ обумовлює приріст екскреції НА у літніх пацієнтів. Щільність взаємовідношень між екскрецією з сечею біологічних амінів і активністю транспортних АТФаз при ГХ з віком зменшувалась.

Гормони гіпофізу та периферичних ланцюгів ендокринної системи (щитовидної, кори надниркових та статевих залоз). Для виключення впливу фактору статі у дослідження були залучені лише чоловіки. У обстежених пацієнтів виявлено зменшення концентрації прогестерону на 71,1 % (R < 0,05) в похилому віці; вмісту ТТГ на 26,3 % (R < 0,05) та підвищення кортизолу на 35,0 %, Т3 – на 54,8 % (R < 0,05) у молодих хворих на ГХ I стадії у порівнянні з контрольною групою. Вікова динаміка по групах обстеження виражалась у пригніченні синтезу статевих гормонів у літніх хворих з достовірною різницею за концентрацією тестостерону та естрадіолу з пацієнтами, відповідно, у віці 30-59 та 30-44 роки. Рівень вмісту тестостерону та естрадіолу у хворих на ГХ похилого віку не відрізнявся від літніх практично здорових осіб. Старіння обумовлювало дискордантні зрушення Т3 і ТТГ: рівень у сироватці Т3 зменшувався з 2,78 ± 0,32 (нмоль/л) у молодих хворих на ГХ II стадії до 1,80 ± 0,19 (нмоль/л), R < 0,05, у літніх пацієнтів, і навпаки, ТТГ підвищувався, відповідно, з 1,80 ± 0,17 (мМЕ/л) до 2,63 ± 0,26 (мМЕ/л), R < 0,05. Відмінність між пацієнтами середнього та похилого віку виявлено лише за рівнем тестостерону і прогестерону. Гіперкортизолемію зареєстровано в молодому віці: концентрація кортизолу в сироватці в першій групі склала 429,71 ± 37,24 (нмоль/л) на відміну від молодих здорових осіб: 318,28 ± 29,64 (нмоль/л), R < 0,05, з подальшим зниженням показника в третій групі до 325,24 ± 20,77 (нмоль/л), R < 0,05. Вікова динаміка гормонального профілю у хворих на ГХ II стадії за напрямком не відрізнялась від практично здорових осіб, за винятком кортизолу. Достовірність впливу фактору віку на окремі ланки гормонального профілю у хворих на ГХ підтверджена щодо тестостерону (F-критерій = 4,94; R < 0,05), прогестерону (F-критерій = 6,45; R < 0,05), естрадіолу (F-критерій = 5,25; R < 0,05), ТТГ (F-критерій = 3,64; R < 0,05) з силою впливу, відповідно, 48,5 %; 46,2 %; 50,0 %; 34,9 %. З віком рівень взаємовідношень між ланками гормонального профілю змінювався в бік послаблення зв`язків А – Т3, серотонін – Т4, кортизол – Т4, відповідно, з r = 0,42 (R < 0,05); r = 0,54 (R < 0,05); r = 0,50 (R < 0,05) в молодому віці до r = 0,14; r = 0,25; r = 0,28 (R > 0,05) в похилому. Ступінь кореляції кортизол – серотонін з віком підвищувався (r = 0,36, R < 0,05).

Враховуючи опосередкованість гормонального впливу на клітину через мембрану, проаналізовано взаємовідношення між структурно-функціональним станом мембрани і гормональним профілем. Активність обох транспортних АТФаз у молодих пацієнтів щільно корелювала з вмістом у сироватці статевих гормонів: тестостерону, прогестерону. Для Na+-,К+-АТФази також визначені щільні взаємовідношення з рівнем Т4, кортизолом в першій (r = 0,38; R < 0,05; r = - 0,43; R < 0,05), другій (r = 0,64; R < 0,05; r = - 0,77; R < 0,05) групах, і збереження вагомості зв`язків з тестостероном (r = 0,66, R < 0,05) та прогестероном (r = 0,55, R < 0,05) в середньому віці. У літніх хворих достовірних зв`язків між функціональним станом ферментів і вмістом жодного з гормонів не визначено. Тобто, з віком у хворих на ГХ регулюючий вплив гормональної системи щодо транспортних АТФаз послабляється. Також зареєстровані кореляційні взаємозв`язки з окремими фракціями поліпептидного спектру мембран еритроцитів: b-спектрину з тестостероном (r = 0,35, R < 0,05); анкіріна з кортизолом (r = 0,35, R < 0,05) і Т3 (r = 0,38, R < 0,05). У молодих хворих на ГХ II стадії визначені кореляційні зв`язки АТдіаст.  з вмістом прогестерону у сироватці (r = - 0,35, R < 0,05) та АТсист.  з Т4 (r = 0,44, R < 0,05), інтенсивність яких в похилому віці зменшувалась, відповідно, r = 0,27 та r = 0,21 (R > 0,05 в обох випадках). У літніх пацієнтів виявлена взаємозалежність СрГТ – ТТГ (r = 0,39, R < 0,05), яка не притаманна молодим. Таким чином, вікова динаміка гормонального профілю у хворих на ГХ полягає у зниженні рівня статевих гормонів у сироватці крові, Т3, підвищенні ТТГ. На тлі формування захворювання в молодому віці (I стадія) відзначено підвищення вмісту кортизолу, Т3. З віком динаміка гормонального спектру асоціюється з послабленням рівня взаємовідношень з активністю транспортних АТФаз.

Роль старіння та ГХ у динаміці структурно-функціонального стану мембран, гормонального профілю. Визначення варіантів порушень мембранного комплексу і гуморальної регуляції. На підставі проведеного дослідження залежно від інтенсивності впливу факторів розвитку ГХ та/або старіння були виділені три групи показників (рис. 1). Тотожність обох процесів підтверджує наявність спільних рис у змінах поліпептидного, ліпідного спектру мембран, стану ПОЛ і АОЗ. Формування якісно нових ознак у динаміці складу мембран, гуморальній регуляції у літніх хворих сприяє закріпленню прогіпертензивних реакцій шляхом погіршення біофізичних властивостей мембрани, появі дисбалансу у взаємовідношеннях мембрана – гормон (рис. 1). Отже, роль порушень структури мембран у перебігу ГХ в похилому віці зростає, що обумовлює доцільність врахування впливу антигіпертензивних засобів на представлені показники при диференційованому виборі терапії.

Зрушення мембран і гормонального спектру в молодому віці залежали від стадії ГХ (табл. 1) і мали дисоаційний характер. Зниження активності Na+-,К+-АТФази, зростання фракції ЛФТХ в ліпідному бішарі при I стадії захворювання асоціювались з підвищенням функціонального рівня стресреагуючих гормональних систем. При ГХ II стадії поглиблення зрушень у структурно-функціональному стані мембран супроводжувалось нормалізацією екскреції КА, кортизолу, що є відображенням, з одного боку, підвищення ролі змін мембрани у механізмах стабілізації захворювання, а з іншого, динаміки взаємовідношень мембрана – гормональна регуляція.

Проведено порівняльне дослідження структурно-функціонального стану мембран еритроцитів та гормонального профілю залежно від вихідного функціонального рівня Na+-,К+-АТФази еритроцитів. У 70 пацієнтів зареєстровано зниження активності ферменту (5,5 ± 0,5 (мкмоль Фн /мл·год.)), у 42 – підвищення (8,1 ± 0,7 (мкмоль Фн /мл·год.), R < 0,05), та у 28 осіб показник знаходився в межах нормальних величин (7,1 ± 0,6 (мкмоль Фн /мл·год.)). На тлі підвищення активності транспортної АТФази спостерігався менший вміст у мембрані фракції інтегрального пептиду смуги 3 (18,66 ± 1,24 (%)) у порівняні з хворими при пониженні функціонального стану Na+-,К+-АТФази еритроцитів (23,88 ± 2,02 (%), R < 0,05). Різниця за вмістом поліпептиду в мембрані асоціювалась з динамікою щільності кореляційних зв`язків між інтегральним білком смуги 3 і спектрином та анкіріном: коефіцієнт кореляцій при зменшенні активності Na+-,К+-АТФази, відповідно, склав r = 0,80 (R < 0,05), r = 0,70 (R < 0,05), а при її підвищенні – r = 0,34, r = 0,35 (R < 0,05). При

Рис. 1. Мембранні та гуморальні механізми розвитку гіпертонічної хвороби з віком

Таблиця 1

Динаміка структурно-функціонального стану мембран і гормонального спектру у хворих на гіпертонічну хворобу I, II стадії

Мембранний комплекс        Гормональний спектр        

I. Формування гіпертонічної хвороби –  I стадія (30-44 роки)        

Зниження активності Na+,К+-АТФази Підвищення ЛФТХ Активізація ПОЛ        Підвищення синтезу та обміну КА, гістаміну, поява дисбалансу гістамін:серотонін Гіперкортизолемія Зростання функції щитовидної залози        

IІ. Стабілізація гіпертонічної хвороби –  IІ стадія (30-44 роки)        

Поява: зниження активності Са2+-АТФази підвищення вмісту ХС, ЕХС у мембрані поглиблення асиметрії ліпідного  бішару зменшення фракції спектрину,  зростання актину формування недостатності АОЗ  (ГЛП, ГВ)        Нормалізація активності САС Підвищення метаболізму серотоніну Нормалізація рівня кортизолу        

збільшенні функціонального стану транспортної АТФази виявлено достовірне підвищення вмісту фракції ХС в мембрані (16,1 %, Р < 0,05), а при її зменшенні – ТГ (65,4 %, Р < 0,05). При зростанні функціонального рівня Na+-,К+-АТФази зареєстровано активізацію ПОЛ за показником МДА і пригнічення АОЗ – переважно ГЛП, з формуванням дисбалансу СОД/ГЛП (67,3 ± 5,0) у порівнянні з хворими на ГХ зі зниженням активності ферменту (51,3 ± 4,7; R < 0,05).

Обрані групи відрізнялись за гормональним профілем. На тлі підвищення активності Na+-,К+-АТФази екскреція з сечею А, НА, гістаміну, серотоніну, відповідно, на 30,0 %; 28,0 %; 78,1 %; 59,2 % перевищувала значення показників у хворих при зменшенні активності АТФази (R < 0,05). Відмінності значень коефіцієнтів А/НА, НА/ДОФамін, ДОФамін/ДОФА  не визначено. У хворих на ГХ з підвищенням активності Na+-,К+-АТФази виявлено збільшення концентрації у сироватці Т4 на 33,3 % (R < 0,05), а її пригнічення асоціювалось зі зменшенням вмісту прогестерону на 57,0 % (R < 0,05). Коефіцієнт кореляції між активністю Na+-,К+-АТФази і Т4, тестостероном склав, відповідно, r = 0,58 (R < 0,05); r = 0,38 (R < 0,05) – при збільшенні функціонального стану такої та кортизолом: r = - 0,44 (R < 0,05); прогестероном: r = 0,50 (R < 0,05) – при її зниженні. Отже, відмінність хворих на ГХ за активністю Na+-,К+-АТФази асоціювалась з різницею у структурно-функціональному стані мембран і гормональному профілі, що стало підставою для виділення двох варіантів змін мембран і гуморальної регуляції (табл. 2). Хворі на ГХ з різним рівнем активності Na+-,К+-АТФази не відрізнялись за критеріями віку, ваги, зросту, характером скарг, значеннями АТ. Збільшення активності Na+-,К+-АТФази асоціювалось з підвищенням показників насосної функції серця, а зниження функціонального рівня транспортної АТФази супроводжувалось приростом на 68,1 % (R < 0,05) ЗПСО. Визначені щільні кореляційні зв`язки між активністю Na+-,К+-АТФази та УОС при підвищенні активності транспортної АТФази (r = 0,67, R < 0,05) та зі ЗПСО при її зниженні (r = - 0,66, R < 0,05). Таким чином, залежно від значення активності Na+-,К+-АТФази виділено два варіанти мембранопатологічних змін, які асоціювались з особливостями центральної гемодинаміки.

Мембрана еритроцитів та рівень гуморальної регуляції у хворих на гіпертонічну хворобу на фоні антигіпертензивної терапії. Ефективність антигіпертензивної монотерапії еналаприлом малеатом склала 67,4 % (21 хворий), каптоприлом – 69,7 % (69 пацієнтів), пропранололом – 55,6 % (20 осіб). Середня добова доза препаратів, відповідно, становила 18,0 ± 1,2 мг; 68,2 ± 4,4 мг; 116,8 ± 4,6 мг. Застосування каптоприлу у хворих на ГХ II стадії різного віку сприяло досягненню оптимального АТ у 27 молодих пацієнтів (79,4 %), 22 осіб середнього віку (66,7 %) та 20 похилого (62,5 %) при середніх дозах за добу, відповідно, 72,8 ± 6,2 мг; 68,8 ± 4,1 мг; 62,3 ± 4,2 мг. 30 хворих, у яких при неефективності монотерапії використовували комбінацію каптоприлу з гіпотіазидом в середній дозі 18,2 ± 1,2 мг/добу, склали окрему групу дослідження. Ефективність комбінованої терапії становила 65,2 % (15 пацієнтів), але вихідний рівень АТ (182,5 ± 5,6/112,9 ± 3,5 (мм рт. ст.)) перевищував показник у порівнянні з групою хворих при ефективній монотерапії інгібітором АПФ (165,7 ± 2,6/104,6 ± 1,1(мм рт. ст.), Р < 0,05 для АТсист. і АТдіаст.). Використання каптоприлу та комбінації інгібітору АПФ з гіпотіазидом сприяло досягненню цільового рівня АТ у 31 (91,2 %) молодого хворого, 29 (87,9 %) осіб середнього і 27 (84,4 %) похилого віку, що підтвердило потенціюючий ефект препаратів при їх спільному застосуванні. Тривалість захворювання у пацієнтів, у яких використано сполучення каптоприлу та тіазидного діуретика, достовірно перевищувала показник у хворих, коли досягнення оптимального АТ здійснено за рахунок монотерапії, відповідно: 8,9 ± 1,2 і 4,9 ± 0,6 роки (R < 0,05).

Таблиця 2

Варіанти змін структурно-функціонального стану мембран і гормонального профілю у хворих на гіпертонічну хворобу I, II стадії

Ознаки        1 варіант        2 варіант        

I. Мембранний комплекс        

1.        Активність  Na+-,К+-АТФази        зменшена        підвищена        

2.        Поліпептидний склад        збільшення фракції інтегрального білка смуги 3 зростання взаємозалежності між білковими  фракціями, які беруть участь у фіксації цитоскелет-мембрана        підсилення білок-ліпідних кореляційних взаємовідношень        

3.        Ліпідний спектр        збільшення фракції ТГ        підвищення фракції ХС        

4.        АОЗ        пропорційне зниження  активності        зменшення активності з дисбалансом СОД:ГЛП        

II. Гормональний профіль        

1.        Біологічні аміни        нормальний рівень екскреції        активізація САС, серотонін-, гістамінергічної систем        

2.        Гормони        зменшення прогестерону у сироватці        підвищення вмісту Т4 у сироватці        

3.        Активність сироватки крові хворих щодо Na+-,К+-АТФази еритроцитів донорів        пригнічення        активізація        

Використання еналаприлу малеату обумовлювало тенденцію до підвищення активності Na+-,К+-АТФази цільних еритроцитів на 10,3 %, а каптоприлу – на 33,3 % (R < 0,05) при значеннях F-критерію, відповідно, 2,88 (R > 0,05) та 5,06 (R < 0,05). Терапія пропранололом не впливала на функціональний стан транспортної АТФази, але у вихідному стані активність ферменту знаходилась в нормальних межах . Інгібітори АПФ сприяли вирівнюванню активності Na+-,К+-АТФази щодо контрольної групи. При лікуванні каптоприлом у сполученні з гіпотіазидом такого ефекту не зареєстровано. У хворих з вихідним зниженням активності Na+-,К+-АТФази каптоприл обумовлював збільшення показника з 3,7 ± 0,3 (мкмоль Фн /мл·год.) на початку спостереження до 5,8 ± 0,6 (мкмоль Фн /мл·год.) у контрольному дослідженні (R < 0,05), а при підвищенні функціонального стану ферменту, відповідно, з 7,6 ± 0,5 (мкмоль Фн /мл·год.) до 8,6 ± 0,5 (мкмоль Фн /мл·год.), R > 0,05. Отже, вплив препарату залежав від вихідного стану Na+-,К+-АТФази. Інгібітор АПФ викликав достовірне підвищення активності ферменту у всіх вікових діапазонах з нівелюванням різниці з контрольною групою.

Еналаприл малеат і каптоприл обумовлювали конкордантну динаміку з нормалізацією поліпептидного складу мембран еритроцитів: приріст (R < 0,05) високомолекулярних поліпептидів (спектрину (14,3 %; 13,7 %), інтегрального білка смуги 3 (16,0 %; 8,8 %)) та зменшення фракції актину (17,3 %; 16,8 %), білка смуги 6 (17,5 %; 13,0 %). Комбінація каптоприлу з гіпотіазидом сприяла тотожньому зсуву у спектрі мембранних білків, але достовірної різниці значень в контрольному спостереженні не зареєстровано. Пропранолол не викликав динаміки поліпептидного складу мембран еритроцитів. Доведена достовірність впливу терапії еналаприлом малеатом і каптоприлом на вміст фракцій в мембрані білків смуг 2 (F-критерій, відповідно, склав: 3,87; 5,85; R < 0,05); 5 (F-критерій = 6,85 та 7,16; R < 0,05) з силою впливу, відповідно, 32,4 % і 30,8 %; 45,5 % та 43,5 %. Найбільші зрушення білка смуги 6 ( 30,6 %) відзначені на тлі максимального зниження АТ при застосуванні комбінованої терапії.

У хворих на ГХ II стадії з віком напрямок динаміки поліпептидного складу мембран еритроцитів при монотерапії каптоприлом не змінювався, але ступінь зсуву показників обмежувався. Найменший приріст фракції спектрину зафіксований у літніх хворих – 8,4 % (Р > 0,05), який в середньому віці, відповідно, склав 20,2 % (Р < 0,05), молодому – 16,2 % (Р < 0,05). У контрольному спостереженні поліпептидний склад мембран еритроцитів у хворих на ГХ у всіх вікових групах не відрізнявся від практично здорових осіб у відповідному віковому періоді, але у літніх пацієнтів зберігалась вірогідна відмінність за вмістом білків смуг 2, 3, 6 у порівнянні з молодими пацієнтами. Отже, антигіпертензивна терапія каптоприлом сприяла корекції поліпептидного складу мембран еритроцитів в межах вікової норми. Інгібітори АПФ, b-адреноблокатор обумовлювали тенденцію до збільшення кількості тіолів та зменшення дисульфідних зв`язків. Достовірне зростання SH-груп (73,3 %, Р < 0,05) зареєстровано лише при використанні каптоприлу. Коефіцієнт SH-групи/S-S-зв`язки під впливом еналаприлу малеату підвищувався з 2,5 ± 0,2 на початку спостереження до 4,2 ± 0,4 (R < 0,05) наприкінці; каптоприлом: з 2,2 ± 0,2 до 5,4 ± 0,5 (R < 0,01) та пропранололом: з 2,9 ± 0,3 до 4,0 ± 0,4 (R < 0,05). Найбільший приріст показника зареєстровано при монотерапії каптоприлом – 152,6 % (R < 0,05).

Каптоприл обумовлював зниження концентрації МДА в еритроциті на 15,2 % (R < 0,05). Використання еналаприлу малеату, пропранололу, комбінації каптоприлу і гіпотіазиду сприяло позитивній тенденції у динаміці кінцевого метаболіту ПОЛ. Ефективна корекція АТ у хворих на ГХ асоціювалась з поліпшенням стану АОЗ за рівнем активності СОД при застосуванні обраних препаратів (за винятком комбінованої терапії). Лікування пропранололом сприяло достовірному підвищенню активності обох ферментів АОЗ: ГЛП на 19,9 % (R < 0,05), СОД на 22,5 % (R < 0,05). Ступінь позитивних змін рівня МДА в еритроциті на тлі застосування каптоприлу збільшувався з віком. Зменшення концентрації МДА протягом спостереження у молодих пацієнтів становило 10,1 % (R > 0,05), відповідно, середнього – 25,0 % (R < 0,05) і похилого віку – 31,8 % (R < 0,05). Відмінність зсуву показників обумовлена, насамперед, різницею вихідних значень. У контрольному спостереженні рівень МДА не відрізнявся не тільки від вікових норм, а й від показників у молодому віці, що свідчить про нормалізацію стану ПОЛ.

Застосування інгібіторів АПФ: каптоприлу (F-критерій 5,18 (R < 0,05)), еналаприлу малеату  (F-критерій 4,62 (R < 0,05)),  обумовлювало зменшення фракції ХС у ліпідному бішарі мембран у хворих на ГХ, а пропранололу і комбінації каптоприлу з гіпотіазидом не викликало змін за обраний термін спостереження. Напрямок динаміки ліпідного спектру мембран при використанні каптоприлу не залежав від віку хворих: зменшувався вміст фракції ХС  при тенденції до збільшення ФЛ з відсутністю змін ТГ, НЕЖК. Інгібітор АПФ сприяв нормалізації вмісту ХС у мембрані у всіх вікових діапазонах. Позитивні зрушення за вмістом ХС у мембрані спостерігались на тлі збереження диспропорційності у співвідношенні ХС/ФЛ у літніх пацієнтів. Коефіцієнт ХС/ФЛ після лікування у молодих хворих на ГХ склав 1,00 ± 0,05; в середньому віці – 1,17 ± 0,06; похилому – 1,20 ± 0,07 (R < 0,05 відносно молодих). Достовірних змін концентрації ХС у сироватці крові у хворих на ГХ при проведенні лікування обраними антигіпертензивними засобами не зареєстровано. Тобто, зміни у спектрі ліпідного бішару мембрани мали відносно незалежний характер щодо сироватки крові. Використані препарати викликали підвищення вмісту фракцій ФТС і СФМ в мембрані еритроцитів. Рівень ФТС у мембрані збільшувався на 17,6 % (R < 0,05) при лікуванні еналаприлом малеатом, на 18,0 % (R < 0,05) – каптоприлом, на 14,7 % (R < 0,05) – пропранололом і на 20,4 % (R < 0,05) – комбінацією інгібітору АПФ і діуретика; а СФМ, відповідно, на 12,3 %; 16,2 %; 13,6 %; 11,2 % (R < 0,05 в усіх випадках). Напрямок зрушень фосфоліпідного складу мембран еритроцитів на фоні каптоприлу у хворих різного віку не відрізнявся: зниження вмісту фракції ЛФТХ та підвищення ФТС, СФМ. У літніх хворих зареєстровано зменшення фракції ЛФТХ на 16,9 % (R < 0,05) та підвищення ФТС на 18,6 % (R < 0,05). Вміст фракції СФМ в мембрані збільшився як у молодих хворих (на 11,4 %, Р < 0,05), так і в середньому (на 10,7 %, Р < 0,05) та похилому віці (на 19,1 %, Р < 0,05). Каптоприл не впливав на показник ступеня асиметрії мембран у хворих різного віку.

Каптоприл обумовлював зменшення екскреції НА з сечею у молодому (18,1 %, Р < 0,05) та похилому (20,8 %, Р < 0,05) віці. Монотерапія інгібітором АПФ також сприяла зниженню добової екскреції з сечею 5-ОІОК на 42,4 % (R < 0,05) та підвищенню гістаміну на 45,5 % (R < 0,05), що не зареєстровано при використанні інших антигіпертензивних препаратів. Коефіцієнт гістамін/серотонін у хворих на ГХ при застосуванні каптоприлу збільшився з 0,96 ± 0,08 на початку терапії до 1,48 ± 0,12 у контрольному спостереженні (R < 0,05), відповідно, пропранололу: з 0,96 ± 0,08 до 1,34 ± 0,12 (R < 0,05), що в умовах адекватної корекції АТ відображає активізацію антидепресорної гістамінреактивної системи. З віком напрямок динаміки екскреції біологічних амінів (серотоніну, гістаміну) на фоні лікування каптоприлом не змінювався, але значення співвідношення гістидин/гістамін у літніх пацієнтів на відміну від молодих, відповідно, зменшились: 356,7 ± 33,5 та 271,9 ± 21,2 (R < 0,05), що віддзеркалює пригнічення функціонального резерву системи. Коефіцієнт гістамін/серотонін збільшувався у хворих на ГХ молодого та похилого віку, відповідно, на 33,3 %; 10,7 % (R < 0,05).

Таким чином, у хворих на гіпертонічну хворобу при проведенні порівняльного дослідження антигіпертензивних засобів визначені мембранопротекторні властивості інгібіторів АПФ внаслідок корекції поліпептидного, ліпідного складу мембран еритроцитів, функціонального стану ферментативної ланки АОЗ (табл. 3). Каптоприл, на відміну від еналаприлу малеату, мав антиоксидантний ефект, сприяв підвищенню активності Na+-,К+-АТФази. b-адреноблокатор (пропранолол) обумовлював поліпшення спектру фосфоліпідів мембран, пропорційну активізацію ферментативної ланки АОЗ. Аналізуючи одержані дані у відповідності до виділених варіантів зрушень з боку мембран і гормонального профілю (табл. 2), каптоприл слід рекомендувати до застосування при обох варіантах; пропранолол – при другому, а еналаприл малеат – пацієнтам з нормальним рівнем активності Na+-,К+-АТФази еритроцитів, а також при першому варіанті. При перевищенні рівня ХС в мембрані 49,0 % (коли зареєстровано вірогідну різницю з практично здоровими особами у всіх вікових групах) перевагу слід надавати інгібіторам АПФ, внаслідок відсутності впливу b-адреноблокатору на вміст даної фракції в мембрані. Тіазидний діуретик (гіпотіазид) потенціював антигіпертензивну дію інгібітору АПФ (каптоприлу), але при їх сумісному застосуванні ступінь зрушень показників в мембрані зменшувався. Група хворих при використанні сполучення інгібітору АПФ та тіазидного діуретика відрізнялась тяжким клінічним перебігом захворювання (АТ перевищував 180/110 мм рт. ст.), тривалістю (більше 8 років), підвищенням ЗПСО (понад 210 кПа/л·с-1). Каптоприл сприяв корекції патології мембран при ГХ в похилому віці до меж вікової норми, через що доцільне застосування препарату у цієї категорії хворих.

З метою корекції функціонального стану САС, реактивності ЦГД на навантажувальні тести у хворих на ГХ розроблена методика ендоназального даларгін-електрофорезу (ЕДЕ) (Патент України 21371 А від 02.12.97 ). Для подолання гематоенцефалічного бар`єру, одержання гіпотен-

Таблиця 3

Вплив антигіпертензивної терапії інгібіторами ангіотензинперетворюючого ферменту, пропранололом та сполученням каптоприлу з гіпотіазидом на структурно-функціональний стан мембран еритроцитів, екскрецію біологічних амінів

Показники        Антигіпертензивна терапія        

       ЕМ        Каптоприл        b-адреноблокатор        Комбінована терапія        

Транспортні АТФази: Na+,К+-АТФаза Са2+-АТФаза         ­ =         ­­ ­         = ­         ­О ­О        

Поліпептидний спектр: спектрин актин білок смуги 6         ­­ ЇЇ ЇЇ         ­­ ЇЇ ЇЇ         = = =         ­ Ї ЇЇ        

SH-групи мембранних білків        ­        ­­        ­        —        

S-S-групи мембранних білків        Ї        Ї        Ї        —        

Активність ПОЛ та АОЗ: МДА ГЛП СОД         ЇО ­ ­­         ЇЇ ­ ­­         Ї ­­ ­­         = ­ ­        

Ліпідний склад мембрани: ХС ФЛ ФТС СФМ         ЇЇ ­ ­­ ­­         ЇЇ ­О ­­ ­­         = = ­­ ­­         = = ­­ ­­        

Ліпіди сироватки крові        =        =        =        =        

Екскреція з сечею: серотоніну 5-ОІОК  гістаміну        = ­ ­        = ЇЇ ­­          = = ­          = = =        

Примітка:        1. ­­ (ЇЇ)   -        достовірна динаміка показника (R < 0,05) з досягненням

                                               рівня нормальних величин

2. ­ (Ї)       - тенденція до зміни показника (R > 0,05) при досягненні рівня норми

3. ­О (ЇО) - тенденція до зміни показника (R > 0,05) при збереженні достовірної різниці з практично здоровими особами у контрольному дослідженні

                                                       4. =          -        відсутність динаміки значень

зивного ефекту, електрофорез 1 мг ліофілізованого даларгіну після попереднього розведення фізіологічним розчином (рН 5,3-5,6) проводили ендоназально з аноду при постійному струмі з силою 0,5-1,2 мА при зростаючій експозиції введення 10-15-20 хвилин. Обстежено 20 пацієнтів на ГХ I стадії, у яких здійснювали ЕДЕ (10 сеансів) без антигіпертензивних засобів, і 35 хворих на ГХ II стадії на фоні застосування каптоприлу.

Терапія ЕДЕ сприяла корекції АТ у 16 хворих (80,0 %) на ГХ I стадії і 27 пацієнтів (77,1 %) II стадії захворювання при сполученні з інгібітором АПФ. Середня доза каптоприлу склала 58,5 ± 3,4 мг/добу, що на 18 мг менше у порівнянні з умовами проведення монотерапії. ЕДЕ обумовлював поліпшення клінічного перебігу захворювання завдяки зменшенню скарг на головний біль у 76,9 % хворих, відповідно, запаморочення – 75,0 %, серцебиття – 100 %, слабкість – 66,7 %. Гостре проведення ЕДЕ викликало зниження АТ у 55,0 % хворих на ГХ I стадії тривалістю близько двох годин з тенденцією до зменшення ЗПСО, а через 10 сеансів при адекватній корекції АТ зареєстровано зниження ЗПСО на 19,3 % (R < 0,05), підвищення УОС на 16,2 % (R < 0,05). ЕДЕ сприяв зменшенню ступеня реагування ЦГД на фізичний стрес (стиснення кистьового динамометру): D АТдіаст.  знизився з 15,6 ± 0,9 (%) на початку спостереження до 11,5 ± 1,0 (%) після ЕДЕ (R < 0,05), відповідно, D ЗПСО: з 49,7 ± 3,7 (%) до 28,9 ± 2,2 (%) (R < 0,05). Механізм дії даларгіну, на нашу думку, обумовлений впливом на центральні ланки регуляції судинного опору. Проведення ЕДЕ на тлі фармакологічної дії каптоприлу обумовлювало достовірну динаміку показників: ЗПСО, УОС. Тест з ізометричним навантаженням за цих умов сприяв підвищенню АТсист.  на 12,2 % (R < 0,05), але на відміну від проведення проби без впливу препаратів не викликав статистично доказових зрушень кардіогемодинаміки.

Використання ЕДЕ у хворих на ГХ I стадії після 10 сеансів сприяло зменшенню екскреції з сечею НА з 115,8 ± 10,8 (нмоль/24 год.) на початку спостереження до 87,6 ± 8,0 (нмоль/24 год.) при його завершенні (R < 0,05), відповідно, ДОФаміна: з 868,4 ± 50,2 (нмоль/24 год.) до 726,8 ± 43,2 (нмоль/24 год.), R < 0,05. Комбінація з каптоприлом обумовлювала конкордантні зміни екскреції біологічних амінів при достовірному зменшенні НА на 18,3 % (Р < 0,05). Рівень коефіцієнтів А:НА, НА:ДОФамін, ДОФамін:ДОФА на фоні лікування ЕДЕ не змінювався. Таким чином, ЕДЕ як при самостійному застосуванні, так і в комбінації з каптоприлом сприяв зменшенню функціональної активності САС.

висновки

1.        Поширеність в популяції, клінічний перебіг, прогноз гіпертонічної хвороби, за літературними даними, щільно пов`язаний з віком, але конкретні механізми формування захворювання, реалізації генетичної схильності у віковому аспекті не визначені. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми розкриття молекулярних механізмів розвитку гіпертонічної хвороби, з`ясування ролі вікового фактору та підвищення ступеня патогенетичної обгрунтованості диференційованого вибору антигіпертензивних засобів, що виявляється у визначенні характеру, етапності, оцінки зрушень структурно-функціонального стану мембран і гуморальної регуляції у хворих на гіпертонічну хворобу різного віку, їх неоднорідності; з`ясуванні тотожності, взаємообтяження і, водночас, гетеротопності впливу захворювання та віку на мембрану, гормональний профіль з формуванням умов для стабілізації артеріальної гіпертензії в похилому віці. Розкриті порушення обумовлюють доцільність корекції мембранних і гуморальних змін, а урахування їх характеру сприяє підвищенню патогенетичної обгрунтованості індивідуалізації вибору антигіпертензивних засобів. В дослідженні доведений мембрано-протекторний ефект інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту та розроблені рекомендації щодо диференційованого вибору еналаприлу малеату, каптоприлу, b-адреноблокатору.

2.        У хворих на гіпертонічну хворобу визначено порушення функціонування ферментативної ланки трансмембранного транспорту катіонів: починаючи з I стадії спостерігається зниження активності Na+-,К+-АТФази цільних еритроцитів, а з II стадії – Са2+-АТФази. З віком розвивається зменшення функціонального резерву Na+-,К+-АТФази, про що свідчить зниження приросту Na+-,К+-АТФази при стимуляції адреналіном у хворих похилого віку (30,2 %) у порівнянні з молодими (63,3 %).

3.        При гіпертонічній хворобі з віком у порівнянні з контрольною групою виявлені тотожні за напрямком зміни поліпептидного складу мембран еритроцитів: підвищення вмісту фракції актину і зменшення спектрину, інтегрального білка смуги 3, які асоціювались з відмінністю щільності контактів між цитоскелетом та мембраною у хворих молодого та похилого віку по ланках спектрин-анкірин (r = - 0,32; r = - 0,56) та анкірин – інтегральний білок смуги 3 (r = - 0,47; r = - 0,20). У літніх пацієнтів у порівнянні з молодими визначено зменшення кількості SH-груп (30,4 %) та підвищення S-S-зв`язків (35,4 %) в мембранних білках еритроцитів.

4.        З віком у хворих на гіпертонічну хворобу II стадії зареєстрований негативний зсув у ліпідному спектрі мембран еритроцитів за рахунок підвищення вмісту фракцій холестерину, ефірів холестерину з найбільшим ступенем змін по відношенню до практично здорових осіб в молодому (16,1 %; 32,1 %) та середньому (17,2 %; 46,2 %) віці, що свідчить про погіршення мікров`язкості, текучості мембран. У літніх хворих фактор віку для стану ліпідного бішару є визначальним внаслідок відсутності різниці показників з контрольною групою у діапазоні 60-74 роки на тлі збільшення вмісту тригліцеридів (17,3 %), лізофосфатидилхоліну (30,8 %) та зменшення фракції сфінгомієліну (23,8 %) у порівнянні з молодими пацієнтами.

5.        Розвиток гіпертонічної хвороби та старіння обумовлюють активізацію перекисного окислення ліпідів з дисоціаційним характером зрушень ферментативної, неферментативної ланок антиоксидантного захисту. У хворих похилого віку у порівнянні з молодими виявлено пригнічення активності глутатіонпероксидази (19,7 %), супероксиддисмутази (15,6 %) з формуванням дисбалансу між ферментативними системами, а зниження рівня глутатіона відновленого зареєстровано при II стадії захворювання незалежно від вікового фактору.

6.        У молодих хворих на гіпертонічну хворобу визначено етапну залежність рівня гуморальної регуляції від стадії захворювання: при I стадії виявлено підвищення екскреції з сечею адреналіну (38,6 %), норадреналіну (36,7 %), гістаміну (80,9 %), швидкості метаболізму катехоламінів до ванілілмигдальної кислоти та вмісту у сироватці кортизолу (35,0 %), Т3 (54,8 %); формування дисбалансу функціонування серотонін- та гістамінергічної систем з наступною нормалізацією показників при II стадії. З віком, як у хворих на гіпертонічну хворобу II стадії, так і у практично здорових осіб розвиваються тотожні за напрямком зрушення гормонального профілю у вигляді зменшення у сироватці рівня статевих та підвищення тиреотропного гормону. Збільшення екскреції з сечею норадреналіну у хворих похилого віку (19,0 %), активізація серотонінергічної системи відбувається за рахунок уповільнення ферментативної трансформації біологічних амінів.

7.        У літніх хворих на гіпертонічну хворобу на відміну від пацієнтів молодого та середнього віку зменшується значення гуморальних чинників у регуляції активності транспортних АТФаз, зокрема, зникає щільність взаємовідносин з вмістом у сироватці тестостерону, прогестерону; Na+-,К+-АТФази цільних еритроцитів також з екскрецією катехоламінів, ДОФаміна; Са2+-АТФази - норадреналіну, серотоніну. Визначені при гіпертонічній хворобі кореляційні зв`язки між екскрецією катехоламінів, їх попередників та вмістом у мембрані фракції інтегрального білка смуги 3; між актином та норадреналіном, ДОФаміном віддзеркалюють взаємозалежність поліпептидного складу мембран і гормонального профілю.

8.        Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту у хворих на гіпертонічну хворобу сприяли мембранопротекторному ефекту внаслідок підвищення білкової фракції спектрину і зменшення вмісту актину, холестерину в мембрані еритроцитів, активізації супероксиддисмутази і корекції спектру фосфоліпідів, завдяки чому обумовлювали поліпшення текучості, мікров`язкості, деформаційної здатності мембран. При застосуванні каптоприлу виявлений антиоксидантний ефект, який асоціювався зі збільшенням активності Na+-,К+-АТФази (33,3 %), співвідношення SH-груп і S-S-зв`язків мембранних білків (152,5 %). Пропранолол викликав підвищення вмісту в мембрані фракції фосфатидилсерину (14,7 %), сфінгомієліну (13,6 %) та активності ферментативної ланки антиоксидантного захисту.

9.        При спільному використанні каптоприлу з гіпотіазидом на тлі потенціювання антигіпертензивної дії ступінь позитивного впливу інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту на рівень холестерину, спектрину в мембрані, активність ліпопероксидації, Na+-,К+-АТФази зменшувався, за винятком динаміки вмісту білка смуги 6 (30,6 %). Хворі, у яких застосовано комбіновану терапію, характеризувалися тяжким клінічним перебігом захворювання (АТ вище 180/110 мм рт. ст.); більшою його тривалістю; перевищенням судинного опору 210 (кПа·л·с-1).

10.        Застосування каптоприлу у хворих на гіпертонічну хворобу II стадії похилого віку сприяло нівелюванню відмінності за поліпептидним, ліпідним складом мембран еритроцитів з літніми практично здоровими особами, підвищенню активності Na+-,К+-АТФази еритроцитів, нормалізації активності ліпопероксидації при відсутності вірогідного негативного впливу на ліпідний спектр сироватки, рівень екскреції біологічних амінів з сечею.

11.        Хворі на гіпертонічну хворобу розрізняються за вихідним рівнем активності Na+-,К+-АТФази. При підвищенні активності Na+-,К+-АТФази визначено збільшення вмісту в мембрані холестерину (16,1 %), у сироватці тироксину (33,2 %), екскреції з сечею адреналіну (30,0 %), норадреналіну (28,0 %), серотоніну (59,2 %), гістаміну (78,1 %); а при зменшенні активності ферменту, відповідно, зареєстровано підвищення фракції інтегрального білка смуги 3 (28,0 %), тригліцеридів (65,4 %), щільності взаємовідносин між білковими фракціями та зниження прогестерону у сироватці (57,0 %), на тлі властивості останньої пригнічувати Na+-,К+-АТФазу донорів. На підставі виявлених асоціацій виділені два варіанти змін структурно-функціонального стану мембран і гуморальної регуляції та запропоновані критерії диференційованого вибору антигіпертензивних засобів.

12.        Електрофорез (ендоназально) стреслімітуючого агента даларгіну сприяв оптимальній корекції артеріального тиску у 80,0 % хворих на гіпертонічну хворобу I стадії на фоні зменшення реактивності центральної гемодинаміки у відповідь на фізичне ізометричне навантаження та добової екскреції з сечею катехоламінів. При спільному використанні з каптоприлом зареєстровані синергічні реакції у вигляді зниження екскреції норадреналіну (18,3 %), добової дози інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту на 18 мг при досягненні нормального артеріального тиску у 77,1 % пацієнтів з II стадією захворювання.

Практичні рекомендації

1.        З метою корекції негативних зрушень у структурно-функціональному стані мембран еритроцитів у літніх хворих на гіпертонічну хворобу II стадії доцільно використовувати інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту каптоприл, який має мембранопротекторні властивості і нейтральний щодо спектру ліпідів сироватки,  активності симпато-адреналової системи.

2.        Активність Na+-,К+-АТФази еритроцитів рекомендується використовувати як показник для виділення двох варіантів змін мембранного комплексу і гуморальної регуляції.

3.        Каптоприл доцільно використовувати у хворих на гіпертонічну хворобу при обох варіантах змін стану мембран еритроцитів і гормонального профілю; пропранолол – при другому (активність Na+-,К+-АТФази більше 7,50 мкмоль Фн/мл·год), але при суттєвому підвищенні вмісту холестерину в ліпідному бішарі мембрани (49,0 % і вище) перевагу слід надавати інгібіторам ангіотензинперетворюючого ферменту; еналаприл малеат рекомендований при першому варіанті (активність Na+-,К+-АТФази нижча 6,40 мкмоль Фн/мл·год) і у хворих з нормальними показниками активності Na+-,К+-АТФази еритроцитів.

4.        Враховуючи потенціюючий ефект гіпотіазиду щодо антигіпертензивної дії каптоприлу, у хворих з тяжким перебігом гіпертонічної хвороби II стадії (артеріальний тиск понад 180/110 мм рт. ст.), при значній тривалості захворювання (більше 8 років), перевищенні судинного опору 210 (кПа·с·л-1) лікування слід починати з комбінованої терапії каптоприлом і гіпотіазидом.

5.        У хворих на гіпертонічну хворобу I стадії з метою нормалізації функціонального стану симпатоадреналової системи, реактивності центральної гемодинаміки рекомендовано використання стреслімітуючого фактора даларгіну по 1 мг шляхом електрофорезу (10 сеансів), який проявляє синергічні властивості щодо каптоприлу при II стадії захворювання.

СПИСОК НАУКОВИХ РОБІТ, ЩО ОПУБЛІКОВАНІ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.        Курята О.В. Функціональний стан транспортних АТФаз мембран еритроцитів та регуляторні властивості сироватки крові хворих на гіпертонічну хворобу // Український кардіологічний журнал. – 1997. - № 6(ІІ). – С. 62-64.

2.        Короленко С.С., Курята О.В. Клініко-гемодинамічні та психологічні особливості перебігу гіпертонічної хвороби у ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС // Лікарська справа. – 1997. - № 1. – С. 10-14.

3.        Короленко С.С., Гейченко В.П., Крижанівська І.І., Курята О.В., Кравченко О.І. Місце даларгіна в антигіпертензивній терапії у хворих на гіпертонічну хворобу // Медичні перспективи. – 1997. – Т. 2, № 2. – С. 20-24.

4.        Курята О.В. Особливості реакцій симпато-адреналової системи у хворих на гіпертонічну хворобу різних вікових груп // Медичні перспективи. – 1997. – Т. 2, № 3. – С. 31-33.

5.        Курята А.В. Влияние антигипертензивной терапии на активность транспортных мембранных АТФаз и симпато-адреналовой системы у больных гипертонической болезнью II стадии разного возраста // Пробл. старения и долголетия. – 1998. – Т. 7, № 1. – С. 38-42.

6.        Курята А.В., Гейченко В.П., Лысунец Т.К., Коваль Н.А. Возрастные особенности гуморальной регуляции и реактивности центральной гемодинамики у больных гипертонической болезнью // Пробл. старения и долголетия. – 1998. – Т. 7, № 2. – С. 144-150.

7.        Курята О.В., Гейченко В.П., Павлухіна З.О. Гормональний спектр та активність Na+,-К+-АТФази еритроцитів у пацієнтів різного віку з гіпертонічною хворобою // Український кардіологічний журнал. – 1998. - № 9. – С. 38-41.

8.        Курята О.В. Перекисне окиснення ліпідів та активність антиоксидантної системи еритроцитів у хворих на гіпертонічну хворобу різного віку в динаміці розвитку захворювання і антигіпертензивної терапії // Медичні перспективи. – 1998. – Т. 3, № 1. – С. 25-27.

9.        Гейченко В.П., Курята О.В., Куделя І.В., Лисунець Т.К. Активність Na+-,К+-АТФази мембран еритроцитів  і варіант профілювання хворих на гіпертонічну хворобу // Медичні перспективи. – 1998. – Т. 3, № 1. – С. 21-25.

10.        Курята О.В. Серотонін і гістамінреактивна система у хворих на гіпертонічну хворобу у віковому аспекті, динаміці антигіпертензивної терапії // Медичні перспективи. – 1998. – Т. 3, №2. – С. 40-42.

11.        Курята О.В. Вікові особливості ліпідного та фосфоліпідного складу мембран еритроцитів у хворих на гіпертонічну хворобу відповідно до ліпідного спектру сироватки крові // Медичні перспективи. – 1998. – Т. 3, № 3. – С. 33-37.

12.        Курята А.В., Гейченко В.П., Недзвецкий В.С. Вариабельность активности Na+,-К+-АТФазы мембран эритроцитов у больных с гипертонической болезнью: сравнительная эффективность антигипертензивной терапии каптоприлом и эналаприлом // Український кардіологічний журнал. – 1998. - № 12. – С. 51-53.

13.        Курята А.В. Влияние ингибиторов ангиотензинпревращающего фермента на спектр мембранных белков эритроцитов у пациентов с гипертонической болезнью разного возраста // Український кардіологічний журнал. – 1999. – № 2. – Вип. 2. – С. 53-56.

14.        Курята А.В. Изменения функционального состояния сердечно-сосудистой системы, липидного состава сыворотки крови и мембран эритроцитов у больных гипертонической болезнью разного возраста под влиянием антигипертензивной терапии // Пробл. старения и долголетия. – 1999. – Т. 8, № 2. – С. 168-174.

15.        Курята О.В. Порівняльне дослідження впливу інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту та пропранололу на активність Са2+-АТФази і склад фосфоліпідів мембран еритроцитів при гіпертонічній хворобі // Український кардіологічний журнал. – 1999. - № 4. – С. 48-50.

16.        Курята А.В., Недзвецкий В.С. Полипептидный и липидный состав мембран эритроцитов у пациентов с гипертонической болезнью с различной активностью Na+/К+-АТФазы // Український медичний часопис. – 1999. - № 3 (11)`. – С. 138-141.

17.        Курята О.В. Роль гіпертонічної хвороби та віку в динаміці поліпептидного складу мембран еритроцитів // Український медичний альманах. – 1999. – Т. 2, № 2. – С. 84-87.

18.        Курята О.В. Вік та стан мембранних білків еритроцитів у хворих на гіпертонічну хворобу // Український медичний альманах. – 1999. – Т. 2, № 3. – С. 89-91.

19.        Курята О.В., Гейченко В.П. Особливості екскреції біологічних амінів у хворих на гіпертонічну хворобу з різним рівнем активності Na+,-К+-АТФази мембран еритроцитів // Медичні перспективи. – 1999. – Т. 4, № 3. – ч. 1. – С. 22-25.

20.        Курята А.В. Функциональное состояние симпатоадреналовой системы у больных гипертонической болезнью при лечении каптоприлом и даларгином // Лікарська справа. – 1999. - № 6. – С. 23-27.

21.        Курята О.В. Вплив антигіпертензивної терапії каптоприлом, еналаприлом і пропранололом на активність перекисного окислення ліпідів й антиоксидантного захисту у хворих на гіпертонічну хворобу // Одеський мед. журнал. – 1999. –  № 6. – С. 65-67. 

22.        Курята О.В. Вміст гормонів статевих, надниркових залоз, пролактину у сироватці крові і активність Na+-,К+-АТФази еритроцитів у молодих хворих на гіпертонічну хворобу // Медичні перспективи. – 2000. – Т. 5, № 1. – С. 21-23.

23.        Спосіб лікування гіпертонічної хвороби: Пат. 21371 А Україна, МКІ А 61 N 1/00, 1/30 / Курята О.В., Короленко С.С., Шендриченко О.В., Кравченко О.І., Гейченко В.П. (Україна) -  N 94043145; Заявлено 02.12.97; Опубл. 30.04.98, Бюл. № 2.

24.        Курята О.В., Гейченко В.П., Куделя І.В., Карапетян К.Г., Кравченко О.І. Структурно-функціональна характеристика мембран еритроцитів у хворих на гіпертонічну хворобу в динаміці антигіпертензивної терапії // Матеріали ХIV з`їзду терапевтів України. – Київ. – 1998. – С. 170-173.

25.        Гейченко В.П., Курята А.В., Куделя И.В., Мирошниченко Н.Б., Бордаченко Л.А., Герасюк А.В. К вопросу о дифференциальной диагностике гипертонической болезни у молодых мужчин // Сборник научно-практических статей к 200-летию областной клинической больницы им. И.И.Мечникова. – Днепропетровск. – 1998. – С. 59-60.

26.        Гейченко В.П., Курята А.В., Куделя И.В., Карапетян К.Г. Мембранопротекторный эффект антигипертензивной терапии эналаприлом малеатом у больных гипертонической болезнью //Актуальные проблемы медицины. – Днепропетровск: Наука и образование. – 1999. – С. 4-6.

27.        Короленко С.С., Курята О.В., Кравченко О.І. Гемодинамічні та морфо-функціональні особливості перебігу гіпертонічної хвороби у осіб похилого віку; варіанти антигіпертензивної терапії // Тези доповідей II Національного конгресу геронтологів та геріатрів України. – Частина I. – Київ. – 1994. – С. 345.

28.        Короленко С.С., Курята А.В. Гемодинамические и психологические аспекты применения даларгина у больных гипертонической болезнью // Український кардіологічний журнал (Матеріали 5 конгресу кардіологів України). – 1996. - № 3 (додаток). – С. 16.

29.        Курята А.В. Показатели общей активности АТФаз и Na+-,К+-АТФазы мембран эритроцитов у больных гипертонической болезнью // Актуальные вопросы медицины и биологии. – Вып. 7, часть 2.– Днепропетровск.  – 1996. – С. 26.

30.        Жерносеков Д.Д., Курята О.В., Гейченко В.П., Недзвецький В.С. Особливості енергетичнозалежного трансмембранного іонного транспорту у хворих на есенціальну гіпертензію // Тези доповідей VII Українського біохімічного з`їзду. – Частина 3. – Київ. – 1997. – С. 28-29.

31.        Гейченко В.П., Курята А.В., Недзвецкий В.С., Куделя И.В., Карапетян К.Г. Возрастные особенности полипептидного состава мембран эритроцитов и гуморальной регуляции у больных гипертонической болезнью // Матеріали науково-практичної конференції “Реабілітація хворих похилого віку із захворюваннями серцево-судинної системи і церебральною судинною патологією. – Київ. – 1997. – С. 126-127.

32.        Курята А.В., Гейченко В.П., Карапетян К.Г., Куделя И.В. Активность транспортных АТФаз у больных гипертонической болезнью разных возрастных групп и в процессе антигипертензивной терапии // Матеріали IV Міжнародної конференції “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур”. – Том 2. – Частина 3. – Дніпропетровськ. – 1997. – С. 84.

33.        Гейченко В.П., Курята А.В., Куделя И.В., Андриенко А.Н. Опыт использования немедикаментозных методов в антигипертензивной терапии у больных гипертонической болезнью // Питання валеології і екології в традиційній та нетрадиційній медицині. – Дніпропетровськ: Поліграфіст. – 1997. – С. 64-65.

34.        Гейченко В.П., Крижанівська І.І., Курята О.В., Куделя І.В., Літвєкова Л.О., Пушкарьова Г.В. Гіпертонічна хвороба: нові підходи щодо виділення патогенетичних форм її перебігу // Матеріали ХIV з`їзду терапевтів України. – Київ. – 1998. – С. 41.

35.        Курята А.В., Гейченко В.П., Куделя И.В. Влияние возраста на состояние мембран эритроцитов и гормональный профиль у больных гипертонической болезнью // Тези доповідей 2 міжнародної конференції “Наука і освіта `99.” – Київ – Дніпропетровськ – Луганськ – Черкаси – Дніпродзержинськ. Том 4. –  1999. – С. 20-21.

АНОТАЦІЯ

КУРЯТА О.В. Мембранні та гуморальні механізми розвитку гіпертонічної хвороби у віковому аспекті і на фоні лікування. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук за спеціальністю 14.01.11 – кардіологія. – Запорізький державний медичний університет, Запоріжжя, 2000.

Дисертацію присвячено питанням визначення ролі мембранних та гуморальних порушень у розвитку гіпертонічної хвороби на тлі вікових змін, розробці принципово нових підходів до підвищення якості вибору антигіпертензивних засобів. В дисертації встановлена тотожність механізмів розвитку гіпертонічної хвороби та старіння на мембранному і гуморальному рівнях; виділені зміни показників на етапі формування та стабілізації гіпертонічної хвороби в молодому віці. У літніх хворих на гіпертонічну хворобу виявлений розвиток дисбалансу мембранно-гуморальних взаємовідношень. В дисертації доведена неоднорідність стану мембран еритроцитів при гіпертонічній хворобі, виділені та обгрунтовані два варіанти патології мембранного комплексу і гормонального профілю. Встановлений мембранопротекторний ефект еналаприлу малеату, каптоприлу та позитивний вплив пропранололу на фосфоліпідний спектр мембран, розроблені рекомендації щодо диференційованого вибору антигіпертензивної терапії. При лікуванні каптоприлом хворих на гіпертонічну хворобу похилого віку доведений позитивний вплив на стан мембран інгібітору ангіотензинперетворюючого ферменту. Запропонована ефективна методика ендоназального даларгін-електрофорезу для лікування хворих на гіпертонічну хворобу I стадії та у сполученні з каптоприлом – II стадії захворювання.

Ключові слова: гіпертонічна хвороба, вік, мембрана, гормональний профіль, антигіпертензивна терапія, даларгін.

АННОТАЦИЯ

КУРЯТА А.В. Мембранные и гуморальные механизмы развития гипертонической болезни в возрастном аспекте и на фоне л