|
Національний медичний університет імені О.О. Богомольця
ПАЛІЄНКО Ігор Анатолійович
УДК 616.1+616–002.72+616.61–002]–08:615.032.81.831.6.844
ЛАТЕРАЛЬНА ТЕРАПІЯ ВНУТРІШНІХ ЗАХВОРЮВАНЬ
(КЛІНІКО – ПАТОГЕНЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ)
14.01.02 - Внутрішні хвороби
А в т о р е ф е р а т
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора медичних наук
Київ – 2002
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця МОЗ України
Науковий консультант: доктор медичних наук, професор
НИКУЛА Тарас Денисович,
Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб №2
Офіційні опоненти: академік АМН України, чл.-кор. НАН України, РАМН, доктор медичних
наук, професор
КОРКУШКО Олег Васильович,
Інститут геронтології АМН України, завідувач відділу клінічної фізіології та патології внутрішніх органів
академік АМН України, чл.-кор. НАН України, доктор медичних наук, професор
ПИРІГ Любомир Антонович,
Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика, завідувач кафедри нефрології
доктор медичних наук
ДУДАР Ірина Олексіївна,
Інститут нефрології АМН України, керівник відділу еферентної терапії
Провідна установа: Інститут терапії АМН України
Захист відбудеться “30”січня 2003 р. о13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.003.04 Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця (01004, Київ, вул. Толстого,10).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця ( 01057, Київ, вул. Зоологічна, 3).
Автореферат розісланий “26”листопада 2002 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор медичних наук Кузьменко А.Я.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Центральна нервова система відіграє значну роль при соматичних захворюваннях. Це підтверджується випадками виникнення і змін перебігу хвороб після психотравмуючих ситуацій, мозкових катастроф, ефективністю в ряді випадків нейротропних засобів, плацебо, психотерапевтичних методик, ненаукових способів впливу з переважно психотропною дією, методів комплементарної медицини, що мають суттєву нейротропну і психотропну складову (И.П. Лапин, 2000; C. Ramos-Remus et al., 1996; O. Tochikudo, 1997). Слід зазначити, що роль центральної нервової системи при соматичній патології виходить за рамки звичних психоцентричної та соматоцентричної парадигм психосоматичних порушень (А.Б. Смулевич и соавт., 1999), адже включає також відносно незалежні від психіки мозкові патогенетичні ланки і саногенетичні механізми хвороб. Однак нейрофізіологічні механізми, що реалізують мозкові впливи при соматичних захворюваннях залишаються мало вивченими. Тому існує потреба у вивченні ефектів стандартизованих, неемоціогенних впливів на мозок, нейрофізіологічні зміни при яких можна об’єктивізувати, при цій патології.
Цілісне функціонування центральної нервової системи забезпечується скоординованою діяльністю півкуль головного мозку. Анатомічна, біохімічна та функціональна неоднорідність правої і лівої гемісфер мозку добре відомі (R.J. Davidson et K. Hugdahl, 1995). Термін “функціональна спеціалізація півкуль мозку” став широко вживатися після присудження Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини за 1981 рік R.W. Sperry за відкриття її існування при психічних процесах. Низка публікацій свідчить про неоднаковий вплив мозкових гемісфер також на стан вегетативної, ендокринної та імунної систем (В.В. Абрамов и Т.Я. Абрамова, 1996; W. Witling et E. Shweiger, 1993; H.A. Demaree et D.W. Harrison, 1997; D. Shapiro et al., 1997; M. Turgut et al., 1998), що відіграють значну роль при соматичних хворобах.
Мозок забезпечує інтегральну регуляцію і взаємодію функцій багатьох систем організму в нормі і патології. Саме процеси міжсистемної взаємодії, що багато в чому визначають характер патологічного процесу, мало вивчені і обумовлюють складність фундаментальних проблем внутрішньої медицини (В.В. Серов, 1999). Серед цих проблем одними з найбільш важливих є артеріальні гіпертензії та хронічний запальний процес (А.Д. Адо и соавт., 2001).
Існують передумови для вивчення впливів і взаємодії гемісфер як найбільших структурно – функціональних регуляторних одиниць мозку при артеріальних гіпертензіях і захворюваннях запальної природи.
Встановлені особливості латерального профілю у хворих на есенціальну гіпертензію (ЕГ) (Л.В. Шпак и С.А. Смирнов, 2000), обговорюється патогенетична роль міжпівкульової асиметрії при цьому захвоюванні (В.В. Колышкин, 1993), показано можливість досягнення антигіпертензивного ефекту при модифікації міжпівкульових взаємовідносин (А.В. Берус и соавт., 1994).
Знайдені відмінності перебігу ревматоїдного артриту (РА), що є класичним хронічним запальним захворюванням, у хворих з різною латеральною конституцією (В.А. Насонова и соавт., 1988; Т.Я. Абрамова, 1995). Висловлюється думка про доцільність застосування методів, здатних цілеспрямовано змінювати функціональну активність правої або лівої півкуль при цьому захворюванні з лікувальною метою (В.В. Абрамов и Т.Я. Абрамова, 1996). Хоча у хворих на РА описані істотні порушення функції окремих ділянок кори, субкортикальних відділів мозку (A.K. Jones et S.W. Derbyshire, 1997), гіпоталамуса (I.C. Chicanza et al., 1995), лікувальні можливості впливів на церебральні патогенетичні ланки хвороби залишаються не вивченими.
При артритичному синдромі можна об’єктивно і швидко дати клінічну оцінку змінам запального процесу, що робить його ідеальною моделлю для оцінки ефективності засобів, які модулюють запалення (N. Makkonen, 1998). Співставлення перебігу запального процесу при впливах на мозок у хворих з суглобовими ураженнями різного генезу – РА, псоріатичній артропатії (ПА), остеоартрозі (ОА), подагрі (П) – дозволяє судити про специфічність, етіологічну і патогенетичну направленість церебральної регуляції запалення.
Запальний процес лежить в основі хронічного гломерулонефриту (ХГН), що часто ускладнюється артеріальною гіпертензією (АГ), в розвитку якої суттєву роль відіграють нейрогенні фактори (V.M. Campese, 1997). Запальний і гіпертензивний синдроми визначають еволюцію цього захворювання (Т.Д. Никула, 2000; И.Е Тареева и соавт., 2000; М.В. Шестакова, 2001). Але серед численних методів лікування ХГН відсутні нейротропні засоби, що здатні подіяти на ці важливі патогенетичних ланки хвороби.
Слід відмітити значну соціальну значущість вказаних захворювань. Широка розповсюдженість, високі показники тимчасової непрацездатності, смертності, рання інвалідизація хворих, недостатня ефективність існуючих методів лікування визначають необхідність пошуку нових методів лікування (Т.Д. Никула, 1998; Л.А. Пиріг та співавт., 1998; І.П. Смірнова та співавт., 1998; В.А. Насонова и О.М. Фоломеева, 2000; В.О. Мойсеєнко, 2000; J.M.C. Alberts et al., 1999).
За останні 15 років в Україні були створені, запатентовані в 21 країні і почали впроваджуватись у клінічну практику методи, що цілеспямовано підвищують або знижують фунціональну активність правої чи лівої півкуль і модифікують міжпівкульову взаємодію, об’єднані авторами під загальною назвою “латеральна терапія” (А.П. Чуприков и соавт., 1994). Вони ґрунтуються на дії імпульсного електроструму субсенсорної сили або фізіологічних факторів: світла різної довжини хвилі оптичного діапазону, звуку слухового діапазону. Методи латеральної терапії використовують з метою психокорекції у здорових осіб, при неврозах і психозах. В окремих публікаціях наведені дані щодо впливу методів латеральної терапії при психосоматичних і соматичних захворюваннях: встановлені істотні зміни екскреції катехоламінів у хворих на соматизовані афективні порушення з патологічними сенсаціями серцево-судинної системи (А.П. Чуприков и соавт., 1999), нормалізація артеріального тиску, суттєві зміни центральної гемодинаміки у хворих на вегетативні дисфункції (А.А. Лопатин и соавт., 1995) під впливом латеральної світлотерапії, зміни рівня глікемії у хворих на цукровий діабет під впливом зонально-латеральних електростимуляцій (Н.В. Куколенко, 1996).
Враховуючи можливості методів латеральної терапії цілеспрямовано змінювати функціональну активність гемісфер і характер міжпівкульової взаємодії, вивчення їх ефектів при ЕГ, РА, ПА, ОА, П, ХГН може розкрити ряд фундаментальних закономірностей впливу мозку на артеріальні гіпертензії і запальний процес, дозволяє дослідити можливості їх застосування в якості неінвазивних методів стимуляції відомих та ще не вивчених саногенетичних можливостей організму на рівні найбільш високих його регуляторних структурно – функціональних одиниць.
Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертаційна робота є фрагментом НДР кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб №2 Національного медичного університету "Вивчення церебральної міжпівкульової асиметрії, метаболічних порушень і розробка нових способів їх корекції у хворих на хронічний гломерулонефрит" (№ державної реєстрації 0198U003081). Автор − відповідальний виконавець цієї роботи.
Мета роботи: Підвищити ефективність лікування внутрішніх захворювань на основі вивчення особливостей регуляторних впливів правої та лівої півкуль головного мозку на вираженість запального та гіпертензивного синдромів, розробки та диференційованого застосування нових способів латеральної терапії, що модифікують міжпівкульові взаємовідносини, у хворих на хронічний гломерулонефрит, есенціальну гіпертензію, артропатії.
Основні задачі дослідження :
1. Встановити наявність, вираженість і характер вегетотропного ефекту при застосуванні різних латералізованих світлоколірних стимуляцій візуальних входів до півкуль головного мозку, вивчити їх вплив на психічний стан, артеріальний тиск (АТ) і показники загального аналізу крові у здорових осіб.
2. Вивчити зміни функціональної активності півкуль головного мозку, міжпівкульової взаємодії під впливом латералізованих світлоколірних стимуляцій у здорових осіб.
3. Вивчити направленість змін рівня АТ під впливом різних методів латеральної терапії у хворих на ХГН з АГ, ЕГ.
4. Вивчити зміни функціональної активності півкуль головного мозку, міжпівкульової взаємодії, катехоламінової системи при найбільш ефективних світлоколірних стимуляціях у хворих на ЕГ.
5. Вивчити зміни центральної, мозкової гемодинаміки, мікроциркуляції у хворих на ЕГ під впливом найбільш ефективних світлоколірних стимуляцій.
6. Оцінити відмінності церебральних та вегетативних змін у здорових, хворих на ХГН з АГ, і ЕГ при найбільш ефективних світлоколірних стимуляціях.
7. Вивчити направленість змін клінічних і лабораторних показників запалення під впливом різних методів латеральної терапії у хворих на ХГН, РА, ПА, ОА, П.
8. Вивчити зміни клінічної симптоматики і рівня АТ під впливом методів латеральної терапії у хворих на ЕГ з різними рівнями артеріального тиску, оцінити ефективність стимуляцій.
9. Вивчити зміни клінічних і лабораторних показників під впливом методів латеральної терапії протилежної спрямованості у хворих на РА, ПА, ОА, П, в залежності від клініко-лабораторних особливостей захворювань, оцінити ефективність стимуляцій.
10. Оцінити динаміку виявлених ефектів при курсовому застосуванні методів латеральної терапії у хворих на ЕГ, РА, ПА, ОА, П.
11. Вивчити зміни клінічної симптоматики, рівня АТ, лабораторних показників крові і сечі у хворих на ХГН під впливом методів латеральної світлотерапії, що мали найбільш виражений протизапальний ефект у хворих на артрити і антигіпертензивний ефект у хворих на ЕГ, оцінити ефективність стимуляцій.
12. Науково обґрунтувати й опрацювати спосіб лікування запального процесу, сконструювати пристрій для його реалізації, вивчити його ефективність у хворих на РА і ОА.
Об’єкт дослідження: хворі на ХГН, ЕГ, РА, ПА, ОА, П, яким проводились одноразові і курсові сеанси латеральної терапії.
Предмет дослідження: зміни клінічних, лабораторних та інструментальних показників у хворих на ХГН, ЕГ, РА, ПА, ОА, П під впливом методів латеральної терапії.
Методи дослідження: клінічні (загальноклінічні, вивчення психічного статусу) – для оцінки особливостей клінічного перебігу досліджуваної патології під впливом латеральної терапії; інструментальні (ультразвукове дослідження серця, реографія, реоенцефалографія, бульбарна мікроангіоскопія, спектральний аналіз ритму серця, електроенцефалографія, периметрія) – для визначення змін центральної, мозкової гемодинаміки, мікроциркуляції, вегетативного статусу, функції церебральних гемісфер, функціональної міжпівкульової асиметрії; біохімічні (методи оцінки активності запального процесу, функціонального стану нирок, екскреції катехоламінів) – для визначення стадії, активності патологічного процесу, змін нейротрансмітерної активності катехоламінової системи; імуноферментні (рівень кортизолу в крові) – для оцінки змін нейроендокринної регуляції; імунологічні – для оцінки змін імунного статусу; статистичні – для аналізу та оцінки достовірності отриманих даних.
Наукова новизна одержаних результатів. Вперше:
Встановлена наявність непсихотропних ефектів латералізованих світлоколірних стимуляцій візуальних входів до правої та лівої півкуль головного мозку, виявлені світлоколірні пари, що викликають істотні зміни вегетативного статусу, показана динаміка функціональних і електрофізіологічних проявів активності гемісфер під їх впливом у здорових осіб.
Виявлено істотний антигіпертензивний ефект методів латеральної терапії, спрямованих на функціональну активацію правої півкулі головного мозку в хворих на ХГН з АГ та хворих на ЕГ, зміни під впливом лікування функціональної активності гемісфер, центральної, мозкової гемодинаміки, мікроциркуляції, катехоламінової системи, вегетативного статусу, що свідчить про наявність фізіологічної депресорної системи в рамках міжпівкульової взаємодії.
Показане домінування правої гемісфери у забезпеченні інтегральних неспецифічних протизапальних саногенетичних механізмів у хворих на ХГН, РА, ОА з реактивним синовітом, ПА, П, а лівої гемісфери - у стимуляції інтегральних неспецифічних патогенетичних механізмів запалення у хворих на РА, ОА з реактивним синовітом, ПА, П.
Клініко-патогенетично обґрунтоване застосування червоно-зелених зворотних стимуляцій для лікування хворих на ХГН, ЕГ, РА, ПА, ОА, П, показана їх ефективність у залежності від клініко-лабораторних особливостей захворювань, встановлені протипоказання до застосування в означених хворих латеральних світлоколірних і зонально-латеральних електричних стимуляцій прямої направленості.
Науково обґрунтований і опрацьований новий спосіб лікування запального процесу, який полягає у впливі на праві і ліві половини сітківок кожного ока світлом відповідної довжини хвилі та частоти за допомогою сконструйованого пристрою для проведення церебральної стимуляції, забезпечує в 1,4 – 2,9 раза більш виражений і тривалий протизапальний ефект у хворих на РА і ОА з реактивним синовітом аніж досі застосовувані стимуляції з немодульованими частотними характеристиками.
Науково обґрунтований і опрацьований новий пристрій, який кількісно оцінює характер і вираженість функціонального домінування тієї чи іншої церебральної півкулі в центральній частині зорового аналізатора, що дозволяє уточнити показання до призначення латеральної терапії та контролювати її ефективність.
Одержані нові науково аргументовані результати, сукупність яких забезпечує вирішення важливої науково-практичної проблеми внутрішніх хвороб – підвищення ефективності лікування ХГН, ЕГ, артритів.
Практичне значення одержаних результатів. Розроблено периметр, який дозволяє спростити і прискорити кількісну оцінку характеру та вираженості півкульового домінування (патент України № 35324А,1999) у порівнянні з аналогами, що важливо для уточнення показань до призначення та контролю ефективності латеральної терапії.
Запропоновано спосіб лікування запального процесу (патент України №38874А, 2000), та пристрій для його реалізації (патент України №38147А, 2000), який забезпечує більш виражений і тривалий протизапальний ефект у хворих на РА і ОА з реактивним синовітом у порівнянні з досі застосовуваними способами латеральної світлоколірної терапії.
Показана ефективність застосування сеансів червоно-зелених зворотних стимуляцій у хворих на ХГН та ЕГ без термінальної ниркової недостатності і тяжких органічних уражень головного мозку для швидкого й контрольованого зниження АТ, двох їх сеансів − у хворих на ХГН з активністю патологічного процесу з метою зниження протеїнурії та еритроцитурії, одноразових або курсових сеансів − у хворих на РА, ПА, ОА з реактивним синовітом, П, котрі не отримують лікування кортикостероїдами, для лікування запального процесу.
Показана наявність протипоказань до застосування прямих червоно-зелених стимуляцій у хворих на РА, ПА, ОА з реактивним синовітом, П, ХГН, прямих зонально-латеральних електростимуляцій мозку у хворих на ЕГ, РА, ПА, ОА з реактивним синовітом, П, ХГН.
Розроблені схеми лікування впроваджені у відділеннях Кївських міських клінічних лікарень № 3, 17, Київського міського нефрологічного центру, військово-медичного управління Служби безпеки України, Київського інституту травматології і ортопедії АМН України, Київського міського шпиталю інвалідів Великої Вітчизняної війни, Чернігівського обласного кардіологічного диспансеру, центральних районних лікарень Ічнянського і Прилуцького районів Чернігівської області, Васильківського району Київської області, Прилуцької міської лікарні Чернігівської області, а також використовуються в педагогічному процесі на кафедрі пропедевтики внутрішніх хвороб №2 НМУ.
Особистий внесок здобувача. Здобувачеві належить вибір теми роботи, опрацювання мети та завдань дисертації, методичної основи її виконання, аналіз наукової літератури, розробка та застосування пристроїв для діагностики міжпівкульової асиметрії і церебральної стимуляції. Особисто здобувачем проведені клінічні та більшість інструментальних досліджень, зроблений аналіз та зіставлення результатів функціональних, лабораторних досліджень, оцінені результати лікування, сформована комп’ютерна база даних, написані всі розділи дисертації та сформульовані висновки.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на IV Міждународній науково-практичній конференції урологів і нефрологів “Нефрогенна гіпертензія” (Харків, 1996), V Конгресі кардіологів України (Київ, 1997), ІІ Національному конгресі ревматологів України (Київ, 1997), Міжнародній науковій конференції Академії наук вищої школи України “Наука і освіта” (Київ, 1997), науково-практичній конференції “Латеральність і психопатологія” (Київ, 1997), 13-й Всеукраїнській конференції нефрологів “Хронічна ниркова недостатність” (Харків, 1999), конференції “Актуальні питання уражень внутрішніх органів та їх зв’язок із наслідками аварії на ЧАЕС. Особливості перебігу захворювань у працівників річкового флоту” (Київ, 1999), VІІІ з’їзді Національної ниркової фундації (Вашингтон, США, 1999), XXXVI конгресі Європейської ниркової асоціації, Європейської асоціації діалізу і трансплантації (Мадрид, Іспанія, 1999), 15-му Дунайському симпозіумі з нефрології (Лінц, Австрія, 2000), VІ Конгресі кардіологів України (Київ, 2000), XXXVIІІ конгресі Європейської ниркової асоціації, Європейської асоціації діалізу і трансплантації (Відень, Австрія, 2001), Українській науково-практичній конференції “Сучасні проблеми кардіології та ревматології – від гіпотез до фактів” (Київ, 2001), І Національному з’їзді нефрологів України (Донецьк, 2001).
Публікації. Матеріали дисертації опубліковані в 37 наукових працях: в 16 статтях у фахових наукових журналах, в 9 статтях у збірниках наукових праць (зокрема 21 у виданнях, перелік яких затверджено ВАК України та 1 зарубіжному журналі, з них 16 – без співавторів), а також у 9 матеріалах і тезах з’їздів, конференцій, симпозіумів; в тому числі отримано 3 патенти України на винаходи.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація викладена на 408 сторінках комп’ютерного тексту, складається із вступу, аналітичного огляду літератури, шести розділів власних досліджень, аналізу і узагальнення отриманих даних, висновків, практичних рекомендацій, списку літератури, включає 72 таблиці, 47 рисунків і 2 додатки. Бібліографічний покажчик містить 420 джерел, з них 237 – кирилицею та 183 – латиницеюю. Обсяг ілюстрацій, таблиць, що повністю займають площу сторінки, списку використаних джерел та додатків становить 142 сторінки.
Основний зміст роботи
Матеріали та методи дослідження. Спостереження, представлені в роботі, проведені в Київській міській клінічній лікарні №3 на клінічній базі кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб №2 НМУ та в центральній районній лікарні Ічнянського району Чернігівської області в 1995-2001 роках. Обстежено 722 особи. Характеристика обстежених осіб за діагнозом, статтю, віком представлена в табл.1.
Таблиця 1
Загальна характеристика обстежених осіб
Примітка: в дужках приведенні значення р±mp
Дизайн дослідження було здійснено згідно із сучасними вимогами, що дозволяють об'єктивно оцінити ефекти впливів при нівеліюванні суб'єктивізму дослідника і хворого в їх оцінці, природного перебігу захворювань (В.Л. Фейгин, 2001). Методом рандомізації (обстежувалися всі хворі з верифікованим діагнозом і по-можливості без супутньої патології, які знаходилися у відділеннях клініки: терапевтичному, кардіологічному, нефрологічному та відділенні гемодіалізу міського нефрологічного центру) відібрані 516 хворих на ЕГ, РА, ПА, ОА, П, ХГН. Як видно з табл. 1, розподілення за статтю було різним. В групах хворих на ЕГ, П, ХГН переважали чоловіки, в групах хворих на РА, ОА – жінки. Це відповідає статевим відмінностям частоти розповсюдженості вказаних хвороб за даними літератури. В усіх групах хворих переважали особи зрілого і середнього віку. Такий віковий склад відповідає даним літератури по відповідних видах патології.
Хворі на ХГН з ознаками активності запального процесу розподілялися згідно з клінічною класифікацією Т.Д. Никули (2001). Нефротичний синдром діагностований у 16% хворих, хронічна ниркова недостатність (ХНН) – у 44%, АГ – у 86% . До і при стимуляціях не лікувались іншими засобами 17% хворих, самостійно і в комбінаціях лікувались антиагрегантами 44% хворих, вітамінами − 44%, антигіпертензивними засобами – 76%, сечогінними препаратами − 17%, антиазотемічними засобами і сорбентами − 20%. Всі хворі з ХНН ІІІ знаходились на лікуванні програмним гемодіалізом. За 4 доби до і під час проведення досліджень характер терапії не змінювався.
В обстеження включались хворі з ІІ стадією ЕГ. Згідно з класифікацією ВООЗ (1999) м’яка гіпертензія була діагностована у 5% хворих, помірна – у 28%, важка – у 62%, ізольована систолічна – у 5%. До і при стимуляціях не лікувались медикаментами 17% хворих, самостійно і в комбінаціях лікувались сечогінними засобами 71% хворих, β-адреноблокаторами − 62%, інгібіторами ангіотензинперетворюючого фермента − 51%, антагоністами кальцію − 43%, адельфаном − 34%, клофеліном − 19%. Характер медикаментозного лікування не змінювався за 7 і більше діб до і під час латеральної терапії.
РА діагностувався згідно з критеріями Американської ревматологічної асоціації (1987). Хворі, у яких при первинному огляді діагноз, у відповідності з вказаними критеріями, визначався як недиференційований моно-, оліго- або поліартрит, спостерігались в строки від 3 місяців до 3 років до верифікації діагнозу РА. Серед обстежених 55% становили особи з системною формою РА. З них у 39% було діагностовано ураження нирок, у 35% відмічались явища полінейропатії, у 13% – ревматоїдні вузлики, у 9% – синдром Шегрена, у 9% – ураження органів ретикуло-ендотеліальної системи, у 7% – серця, у 7% – легенів.
За 7 і більше діб до латеральної терапії 25% хворих не лікувалися нестероїдними протизапальними засобами, 46% хворих отримували їх в дозах, що не змінювались за 4 і більше діб до і в процесі стимуляцій, 29% хворих лікувалися препаратами кортикостероїдів у вигляді монотерапії або разом з нестероїдними протизапальними засобами. З препаратів, що модифікують перебіг хвороби (базисна терапія), 29% хворих отримували делагіл, 35% − метотрексат, 30% - сульфосаласин, 7% − комбінацію метотрексату з сульфосаласином. Призначення або необхідні зміни базисної терапії здійснювались згідно з прийнятими схемами лікування незалежно від застосування методів латеральної терапії. Враховуючи, що у більшості хворих коригувався характер базисної терапії, відомі строки настання її клінічних ефектів (близько 3 місяців), оцінка тривалості дії методів латеральної терапії здійснювалась до 3 місяців.
Характер перебігу патологічного процесу у хворих на РА оцінювався за об'єктивними (запальний індекс), суб'єктивними (больовий індекс, тривалість ранкової скутості) і об'єктивно-суб'єктивними (індекс Ritche) критеріями. Больовий і запальний індекси визначали відповідно до рекомендацій Н.К. Йорова (1984), індекс Ritche – D.M. Ritche et al. (1959). при підрахунку балів кожного з індексів користувались рекомендацією Н.К. Йорова та О.Ш. Шукурова (1985) п’ястнофалангові і просимальні міжфалангові суглоби кистей, передплюсневі і плюснефалангові суглоби розглядати для даної кінцівки як єдиний суглоб і оцінювати однією оцінкою. Об’єктивне покращання або погіршення констатувалось при покращанні або погіршенні по всім вказаним критеріям.
ПА діагностувалась за критеріями H. Mathies (1974). Вираженість симптомів ПА оцінювалась у хворих так само як у хворих на РА. За 7 і більше діб до латеральної терапії 57% хворих не отримували системного медикаментозного лікування, 43% хворих лікувались нестероїдними протизапальними засобами, дози яких не змінювались за 4 і більше діб до і в процесі стимуляції, 43% хворих користувалися різнорідними мазями.
ОА діагностувався у відповідності з критеріями, розробленими в Інституті ревматології АМН СРСР (1983). В обстеження включалися хворі з визначеним ОА. Реактивний синовіт був діагностований у 45% хворих згідно з клінічними і лабораторними ознаками, приведеними М.Г. Астапенко (1984) і G. Katona (1984). До стимуляцій 41% хворих медикаментами не лікувався, 59% − приймали нестероїдні протизапальні засоби, дози яких не змінювались за 7 і більше діб до і під час стимуляцій. Характер перебігу патологічного процесу у хворих на ОА оцінювався за величиною болю по відношенню до вихідного, прийнятого за 100%, а у хворих на ОА з реактивним синовітом, крім того, за величиною запального індексу.
П діагностувалася відповідно до критеріїв М.М. Бржезовського та співавт. (1985). За класифікацією О.В. Синяченка та Е.Ф. Баринова (1994) в усіх хворих була встановлена первинна П, у 56% хворих – латентний тип нефропатії, у 31% – уролітіазний, у 13% – уролітіазно-протеїнуричний. До стимуляцій 44% хворих медикаментами не лікувався, 56% − приймали нестероїдні протизапальні засоби, дози яких не змінювались за 7 і більше діб до і під час стимуляцій. Характер перебігу патологічного процесу у хворих на П оцінювався так само як у хворих на ОА з реактивним синовітом.
Сеанси латеральної терапії проводили з 9-ої до 10-ої год ранку щоденно або з перервою на 1 – 2 доби особам без явних і прихованих ознак ліворукості. Клінічну оцінку ефективності методів латеральної терапії здійснювали при проведенні сеансів і до 1 року після них. Величини лабораторних показників крові та сечі в обстежених оцінювали до стимуляцій і в строки від 3 до 14 діб після них. У процесі сеансу АТ вимірювали кожні 2 хв, після сеансу – кожні 2 год до нічного сну.
Нелатералізовані світлоколірні стимуляції і плацебо електростимуляції мозку проводились перед одноразовими або курсовими латералізованими стимуляціями. Це дозволило максимально знизити ефект позитивної установки (И.П. Лапин, 2000) при застосуванні методів латеральної терапії, що зробило оцінку їх впливу більш об’єктивною.
Клінічні та більшість інструментальних досліджень хворих і осіб контрольної групи проводилися нами, загальнолабораторні дослідження – в лабораторіях і діагностичних кабінетах міської клінічної лікарні №3 м. Києва, центральної районної лікарні Ічнянського району Чернігівської області, спеціальні дослідження – нами за участю наукових співробітників і лаборантів Центрального науково-дослідного центру Національного медичного університету (зав. – проф. В.П. Яценко), науковців Українського НДІ соціальної та судової психіатрії і наркології (к.м.н. І.А. Марценківський).
Латеральна світлоколірна терапія проводилась за методикою А.П. Чуприкова і співавт. (1994) за допомогою окулярів-ФІЛАТ, що складаються з оправи з регульованою міжзіничною відстанню (рацпропозиція МОЗ України за №1229 від 11.04.91), і набору сполучень червоних і зелених, червоних і синіх, червоних і фіолетових абсорбційних світлофільтрів (рацпропозиція МОЗ України за № 1230 від 11.04.91), що забезпечували одночасний окремий світловий вплив на праві та ліві півсітківки очей у діапазонах електромагнітного випромінювання: 620 – 680 нм (червоний) і 510 – 530 нм (зелений), або 430 – 490 нм (синій), або 320 – 430 нм (фіолетовий) при рівні освітлення в площині зіниці 200±50 люкс. сеанси зі стимуляцією рецепторних зон лівої півкулі в сітківках очей червоним світлом, за термінологією авторів методу, називали прямими, правої – зворотними. Тривалість сеансів у здорових осіб складала 10 хв, у хворих – від 3 до 15 хв у залежності від вираженості клінічного ефекту під час стимуляцій або через добу після попередньої стимуляції. Проводились одноразові або курсові стимуляції числом до 15 на курс.
Нелатералізовані світлоколірні стимуляції здійснювалися за допомогою окулярів-ФІЛАТ і аналогічних описаним вище червоно-зелених світлофільтрів з горизонтальним розміщенням межі між світлофільтрами. Тривалість їх сеансів складала 10 хв.
Зонально-латеральні електростимуляції (ЗЛЕС) мозку здійснювалися за методикою А.П. Чуприкова та співавт. (1994). За допомогою апарата “Електросон-4м” впливали безперервною серією негативних прямокутних імпульсів з частотою електроструму 10 Гц, силою – в 2 рази нижчою за ту, що викликала суб’єктивні відчуття під електродами, через електроди, розміщені на правій (прямі стимуляції) або лівій (зворотні стимуляції) руці. Курс зонально-латеральних стимуляцій включав 3 сеанси. Розпочинався зворотною стимуляцією тривалістю до 2-3 хв, другий сеанс – пряма стимуляція до 1 хв, третя – зворотна стимуляція до 2-3 хв. Плацебо електростимуляції проводились аналогічно, але при виключеному апараті.
Імпульсна латеральна світлоколірна терапія (ІЛСТ) здійснювалася за допомогою розробленого нами пристрою для проведення церебральної стимуляції (патент України № 38147А, 2001) і способу його застосування (патент України № 38874А, 2001; нововведення АМН, МОЗ Ураїни та Укрмедпатентінформу № 121/15/01, 2001).
Моторна асиметрія рук досліджувалася за допомогою п'яти тестів на латералізацію: якою рукою пише, якою рукою тримає лист паперу, розрізуючи його ножицями, якою рукою розчісується, яка рука знизу при аплодуванні, якою рукою тримає зубну щітку. Сенсорна асиметрія в системі зорового аналізатора досліджувалася за допомогою трьох тестів на латералізацію, причому тести для останньої були різнонаправлені : проба “дірка в карті”– на суміщення, почергове закривання очей – на дослідження моторної функції органа зору, проба Аветисова – на чутливість очей до світла. Всі вищезгадані тести виконувалися згідно з даними, приведеними Т.А. Доброхотовою і Н.Н. Брагіною (1994).
Особливості функціональної асиметрії півкуль головного мозку вивчалися за допомогою батареї з трьох тестів: тесту Люшера у 8-колірному варіанті для визначення особливостей колірного сприйняття (Н.Н. Николаенко и М.И. Островская, 1989); тесту “намалюй дерево” для визначення особливостей графіки і розміщення досліджуваним симетричних об’єктів у просторі (Л.Ф. Бурлачук и С.М. Морозов, 1989) та створеного нами пристрою – периметра (патент України № 35324А, 2001; нововведення АМН, МОЗ Ураїни та Укрмедпатентінформу № 122/15/01, 2001).
Екскрецію катехоламінів (адреналіну, норадреналіну, ДОФА, дофаміну) визначали в добовій сечі до і після засвічувань за методикою U.S. Euler et F. Lishaiko.
Вміст кортизолу визначався в крові о 9 годині ранку до і через добу після стимуляцій методом імуноферментного аналізу (діагностичний набір “ЕІАgen Cortisol Test” фірми UBI Magivel) на аналізаторі Stat Fax 303.
Кількісну характеристику (% та абсолютну кількість) Т і В-лімфоцитів вивчали за S. Steel et al. (1974) та A. Basten (1972), вміст Т-цитотоксично-супресорних лімфоцитів (Тс) та Т-хелперів (Тх) визначали по їх чутливості до теофіліну (Тс – теофілінчутливі, Тх – теофілінрезистентні) за методикою, описаною A. Shore еt al. (1978). Концентрацію основних класів імуноглобулінів G, A, M визначали за G. Mancini et al. (1965), концентрацію циркулюючих імунних комплексів – за методом О.С. Косицької (1990). Дослідження фагоцитарної ланки імунітету здійснювали за допомогою визначення фагоцитарної активності і фагоцитарного числа нейтрофілів на предметному склі та за відновленням тетразолієвого нітросинього (НСТ-тест). Активність комплемента визначали за його гемолітичною активністю, титри аутоантитіл до тканини нирок – в реакції пасивної гемаглютинації за Бойденом (Г.Фримель и соавт., 1987).
Електроенцефалографічне (ЕЕГ) дослідження проводили за допомогою програмно-апаратного комплексу реєстрації і комп’ютерного аналізу ЕЕГ “QUATTUOR” виробництва НТУ РЕМПТ ХАІ. Відведення були монополярними по каналах Fp1, Fp2, F3, F4, F7, F8, T3, T4, C3, C4, T5, T6, P3, P4, Cz, Oz згідно зі схемою 10 – 20 (з об’єднаним референтним електродом на мочках вух). Постійна часу дорівнювала 0,3 с, смуга пропускання – до 30 Гц, розрядність аналого-цифрового перетворювача – не менше 12 біт. Реєстрація ЕЕГ здійснювалася при закритих очах. Епохи аналізу до і після засвічувань складали 30 сек. визначали величини амплітуд основних частотних діапазонів ЕЕГ: дельта (1 – 3 Гц), тета (4 – 7 Гц), альфа (8 – 14 Гц), низькочастотного бета (15 – 22 Гц), відносних спектральних коефіцієнтів для послідовних вузьких частотних відрізків шириною 1 Гц в зазначених діапазонах. При цьому величина спектрального коефіцієнта у відрізку з максимальною амплітудою приймалася за одиницю, а розмір інших визначався відносно неї. Когерентність потенціалів ЕЕГ визначали між симетричними відведеннями правої і лівої сторін (Fp1 – Fp2, F3 – F4, F7 – F8, T3 – T4, C3 – C4, T5 – T6, P3 – P4) для послідовних частотних смуг шириною 1 Гц. Візуалізацію розподілу амплітуд основних частотних діапазонів ЕЕГ на мозковій поверхні здійснювали за допомогою комп’ютера одночасно для кожного діапазону зокрема, а в глибинних структурах мозку – за допомогою вірогіднісного комп’ютерного томографа у вибраних вертикальних зрізах послідовно для кожного діапазону.
Ультразвукове дослідження (УЗД) серця до і відразу після стимуляцій проводили в В та М режимах за допомогою апарата Sonoline SI-1 (Siemens, Німеччина), оснащеного механічним секторальним сканером з частотою ультразвуку 3,5 МГц. Використовували парастернальний і верхівковий доступи, дані оцінювали за прийнятою методикою (В.О. Бобров і співавт., 1997).
Реографічне і реоенцефалографічне дослідження проводили до і відразу після стимуляцій за допомогою програмно-апаратного комплексу реєстрації і комп’ютерного аналізу реограм “IRINA V4.1” виробництва АО “Медтех” (м. Харків), що дає можливість оцінки середніх величин показників реограми за 10 серцевих циклів при відфільтровуванні артефактів. Упродовж сеансу латеральної терапії положення електродів не змінювали. Реографічну оцінку гемодинаміки проводили за М.І. Тищенком, реоенцефалографічне дослідження – у фронто-мастоїдальних відведеннях. Дані оцінювали за прийнятою методикою (М.А. Ронкин, Л.Б. Иванов, 1997).
Мікроциркуляцію до, відразу після і через добу після стимуляцій досліджували в правій і лівій бульбарній кон′юнктиві за допомогою щілинної лампи ЩЛТ – У 4,2; дані оцінювали за якісно-кількісною методикою (Е.С. Вельховер и Б.Б. Радыш, 1984).
Аутокореляційний тест проводився для двохвних відрізків ЕКГ до і відразу після стимуляцій за допомогою відповідної програми Microsoft Excel 7.0. Вимірювали тривалість інтервалів R-R, для послідовності яких визначали показники аутокореляційної функції: 1к – коефіцієнт кореляції після першого зсуву; m0 – кількість зсувів аутокорелограми до першого від’ємного значення коефіцієнта кореляції; m0,3 – число зсувів аутокорелограми до значення коефіцієнта кореляції менше 0,3. Дані оцінювали за Р.М. Баєвським та співавт. (1984).
Спектральний аналіз ритму серця проводився для двохвних відрізків ЕКГ до і відразу після стимуляцій за допомогою комп’ютерної програми Microsoft Excel 7.0 з внесеними нами модифікаціями (І.А. Палієнко та Ю.А. Гибель, 1999). Оцінювали зміни потужності спектрів у діапазонах 0,01 – 0,04 Гц, 0,08 – 0,12 Гц і 0,15 – 0,5 Гц за стандартами Європейського товариства кардіологів (1996).
Психічний статус у обстежуваних досліджувався за допомогою карти клініко-психопатологічного обстеження, розробленої в Українському НДІ соціальної та судової психіатрії і наркології під керівництвом А.П. Чуприкова.
Дані клінічних, інструментальних і лабораторних досліджень були піддані біометричній обробці, що включала низку параметричних і непараметричних статистичних методів (У.Р. Клекка, 1989; О.П. Мінцер та співавт., 1991; С.Н. Лапач та співавт., 2000; P. Armitage et G. Berry, 1994).
Застосовувалися методи описової статистики: для вибірки визначали тип розподілення (за наявністю і характером асиметрії та ексцесу), середню арифметичну (М), середнє квадратичне відхилення (у), середню помилку середньої арифметичної (m), довірчий інтервал середньої арифметичної (tm), число варіант (n), частоту наявності ознаки у відсотках (p) з вказівкою помилки (mp).
Метод аутокореляційного аналізу використовувався для оцінки загальних змін ритму серця під впливом стимуляцій (вираженості змін впливу центрального контуру регуляції ритму серця на автономний). Метод спектрального аналізу використовувався для оцінки потужностей окремих частотних діапазонів серцевої спектрограми і ЕЕГ, метод когерентного аналізу (Фур’є-перетворення крос-кореляційної функції) – для оцінки ступеня синхронізації потенціалів ЕЕГ між ділянками мозку в різних частотних діапазонах, метод дискримінантного аналізу – для оцінки зміни показників ЕЕГ. При цьому груповими об’єктами, що порівнювалися, були результати ЕЕГ до і після стимуляцій, а величини спектральних коефіцієнтів різних частотних діапазонів та когерентностей приймалися за дискримінантні змінні. Мінливість величин спектральних коефіцієнтів різної частоти та когерентностей при засвічуваннях оцінювалася коефіцієнтами канонічної кореляції (R), що характеризують міру залежності між групами і дискримінантною функцією. Вклад спектральних коефіцієнтів кожної частоти в дискримінантну функцію визначався за величиною структурних коефіцієнтів (r).
Критерії оцінки достовірності відмінностей показників до і після стимуляцій вибирались у залежності від типу розподілення показників у групах (нормальний чи інший) і їх характеру (інтенсивні чи екстенсивні) та приводились із зазначенням рівня вірогідності (Р). Достовірність зміни показників при їх нормальному розподіленні в групах під впливом стимуляцій встановлювали за допомогою t-тесту для виборок з попарно зв’язаними варіантами. При відхиленні значень показників в групах від нормального типу розподілення достовірність їх зміни під впливом стимуляцій встановлювали за допомогою критерію Уілкоксона (Z) для виборок з попарно зв’язаними варіантами. Оцінка вірогідності відмінностей груп відносних показників (величин спектральних коефіцієнтів та когерентностей ЕЕГ) до і після стимуляцій проводилася за допомогою мультиваріантного тесту – ламбди Уілкса (λ).
Отримані в результаті досліджень цифрові дані оброблялися на персональному комп'ютері “SmartPC” К6-2-400-32-6,4-4М-МК32sp за допомогою прикладних комп'ютерних програм: Microsoft Excel 7.0, стандартної версії SPSS 9.0 (США).
Результати дослідження та їх обговорення. Дослідження аутокореляційної функції серцевого ритму у здорових осіб до і після нелатералізованих, прямих і зворотних червоно-зелених, червоно-синіх і червоно-фіолетових стимуляцій виявило статистично значущі відмінності (Р<0,05) лише при червоно-зелених і червоно-фіолетових зворотних спонуканнях. При червоно-зелених зворотних засвічуваннях середня величина показника 1к до впливу становила 0,68±0,03, після – 0,78±0,03, показника m0 – відповідно 4,62±0,29 і 7,01±0,38, показника m0,3 – відповідно 2,41±0,15 і 3,89±0,19. При червоно-фіолетових зворотних засвічуваннях середня величина показника 1к до впливу становила 0,63±0,03, після – 0,73±0,03, показника m0 – відповідно 5,68±0,32 і 6,99±0,37, показника m0,3 – відповідно 2,42±0,16 і 4,22±0,21. Ріст цих показників свідчить про істотне посилення впливу центрального контуру регуляції серцевого ритму на автономний при вказаних стимуляціях.
Спектральний аналіз серцевого ритму у здорових осіб до і після нелатералізованих, прямих і зворотних червоно-зелених, червоно-синіх і червоно-фіолетових стимуляцій виявив вірогідне зменшення потужності тільки в діапазонах 0,08 – 0,12 і 0,15 – 0,5 Гц при червоно-зелених зворотних і в діапазоні 0,15 – 0,5 Гц при червоно-фіолетових засвічуваннях обох направленостей. Ці зміни можуть свідчити про істотне зниження тонусу кардіальних компонентів барорефлексу і парасимпатичних впливів при червоно-зелених зворотних і зниженя парасимпатичних впливів при прямих і зворотних червоно-фіолетових спонуканнях.
Оскільки, вегетотропні ефекти червоно-синіх засвічувань як при вивченні аутокореляційної функції серцевого ритму, так і при його спектральному аналізі були незначними, в наступних дослідженнях ці стимуляції не використовувались.
Середні величини амплітуд основних частотних діапазонів ЕЕГ (дельта, тета, альфа, бета) при червоно-зелених та червоно-фіолетових прямих і зворотних стимуляціях до і після засвічувань у здорових осіб не відрізнялись при всіх різновидах впливу (Р>0,05). Порівняння середніх величин спектральних коефіцієнтів різних частотних діапазонів на каналах ЕЕГ до і після червоно-зелених прямих стимуляцій виявило вірогідне зменшення коефіцієнтів в смузі 1 Гц на каналах F3, F8; 2 Гц – на каналі Т3; 5 Гц – на каналі Т4; 18 Гц – на каналі Р4; збільшення – в смузі 20 Гц на каналі Т3. При червоно-зелених зворотних стимуляціях істотно зменшилися спектральні коефіцієнти для 4 Гц на каналі Fp1; 5 і 6 Гц – на каналах Fp1, Fp2; 11 Гц – на каналі Fp1; 12 Гц – на каналі Fp2; 13 Гц – на каналі Т6; 14 і 15 Гц – на каналі Oz; 16 Гц – на каналі F4; 17 Гц – на каналі Р3; 20 Гц – на каналі Т5; збільшились спектральні коефіцієнти для 15 Гц на каналі Fр1; 19 Гц – на каналі Fp2. При червоно-фіолетових прямих засвічуваннях значно зменшилась величина коефіцієнтів в смузі 2 Гц на каналах Fp1, F3; 4 Гц на каналі С4; 5 Гц – на каналах Fр1, F3, F4, Т3, Т4, С3, С4, Сz ; 6 Гц – на каналі Т5; 12 Гц – на каналі С4; 13 Гц – на каналах Т5, Р4; 14, 15 Гц – на каналі Т5; 16 Гц – на каналі Т3; збільшилась величина коефіцієнтів 17 Гц на каналах F3, F4; 18, 19 Гц – на каналі F7; 21 Гц – на каналах F3, С3. При червоно-фіолетових зворотних засвічуваннях вірогідно зменшилась величина коефіцієнтів для 5 Гц на каналі Р3; 6 Гц – на каналах С3, Р3, Сz ,Oz; збільшилась величина коефіцієнтів 7, 8, 9 Гц на каналі Fp2; 18 Гц – на каналах F7, Oz. Таким чином, при кожному різновиді стимуляцій реєструвались властиві лише їм зміни величини відносних спектральних коефіцієнтів на різних каналах ЕЕГ. До загальних особливостей цих змін слід віднести зменшення величини спектральних коефіцієнтів в дельта- і тета-діапазонах ЕЕГ, переважне її зростання в низькочастотній частині альфа-ритму (8 – 9 Гц) і зменшення в його високочастотній частині (11 – 14 Гц). Вірогідне зростання величини спектральних коефіцієнтів реєструвалося лише в низькочастотній частині альфа-ритму і в діапазоні бета-ритму. Ці результати роблять зрозумілим відсутність при використаних стимуляціях істотних змін амплітудних характеристик загальноприйнятих широких діапазонів ЕЕГ, адже в середині їх реєструютьсяться неоднозначні, часто різнонаправлені, зміни окремих субдіапазонів.
Ми співставили величини спектральних коефіцієнтів різних частотних смуг ЕЕГ до і після стимуляцій у відведеннях правої і лівої сторони за допомогою λ. при червоно-зелених прямих засвічуваннях виявлене статистично вірогідне зменшення величини спектральних коефіцієнтів в смугах 11 і 16 Гц зліва, 5 Гц – справа. при червоно-зелених зворотних засвічуваннях зліва суттєво збільшились коефіцієнти для 8 і 15 Гц, справа зменшились коефіцієнти для 9, 13 і 19 Гц. при червоно-фіолетових прямих стимуляціях істотно зменшились зліва спектральні коефіцієнти в смугах 2, 4, 5, 6, 8 Гц, справа - 4, 5, 6, 7, 8, 12, 13 Гц, збільшилась справа величина коефіцієнта для 21 Гц. Червоно-фіолетові зворотні засвічуваннях зумовили зростання зліва величини коефіцієнта для 8 Гц, а справа – величин коефіцієнтів для 8 і 9 Гц. Зміна значень більшості коефіцієнтів однакових частотних діапазонів справа і зліва при всіх різновидах впливів мала однакову спрямованість. Реципрокні статистично вірогідні зміни було зареєстровано лише за умов червоно-зелених зворотних засвічувань для частотних діапазонів 13 і 19 Гц.
Оцінка динаміки величин спектральних коефіцієнтів по окремих відведеннях ЕЕГ за допомогою R виявила їх вірогідні зміни при червоно-зелених прямих засвічуваннях у точках відведення F3, F8, T4, Oz; при червоно-зелених зворотних – у точках відведення Fp2, F4 , F7, T5, T6, P4, Cz, Oz; при червоно-фіолетових прямих – у точках відведення Fp2, F4, F8, T3, T4, C4, T5, P4, Cz; при червоно-фіолетових зворотних – у точках відведення Fp1, F3, F8, C3, C4, P4, Cz. Таким чином, різні стимуляції викликали у кожному конкретному випадку істотні зміни ЕЕГ лише в певній групі каналів відведення, що може свідчити про специфічність церебральних відповідей на досліджені засвічування кожного різновиду.
За допомогою R ми оцінили також загальні зміни ЕЕГ-активності на каналах правої і лівої сторін. Найбільш тісні взаємозміни величини різних частотних коефіцієнтів виявлені при червоно-зелених зворотних засвічуваннях на каналах правої сторони (R=0,650; Р<0,001), потім, у порядку зменшення, при червоно-фіолетових прямих зліва (R=0,646; Р<0,001), червоно-фіолетових зворотних справа (R=0,577; Р<0,001), червоно-зелених прямих справа (R=0,551; Р<0,05), червоно-зелених зворотних зліва (R=0,508; Р<0,05) і червоно-фіолетових прямих справа (R=0,493; Р<0,05). Статистично недостовірні зміни констатовані при червоно-зелених прямих засвічуваннях зліва (R=0,446; Р>0,05) і червоно-фіолетових зворотних впливах зліва (R=0,438; Р>0,05). Таким чином, у відповідь на стимуляції відбуваються досить специфічні інтегральні зміни ЕЕГ у відведеннях справа і зліва. При всіх впливах, крім червоно-фіолетових прямих, вони були більш значними справа.
Значущість частотних коефіцієнтів окремих діапазонів ЕЕГ у виникненні відмінностей стану півкуль до і після засвічувань охарактеризована за допомогою структурних коефіцієнтів r. Для більшості частотних діапазонів r були подібні справа і зліва за направленістю, що може свідчити про переважно комплементарний характер змін електричної активності в правій і лівій гемісферах при застосованих стимуляціях.
Співставлення середніх величин когерентностей потенціалів ЕЕГ різних частотних діапазонів між симетричними відведеннями правої та лівої сторін до і після червоно-зелених прямих стимуляцій показало наявність статистично вірогідного її зменшення після впливу на частоті 1 Гц для відведень Fp1 – Fp2 і T3 – T4; на частоті 4 Гц – для відведень F3 – F4; на частоті 14 Гц – для відведень T3 – T4. При червоно-зелених зворотних стимуляціях істотно зменшилась когерентність на частоті 11 Гц для відведень P3 – P4; 12, 15 і 16 Гц – для відведень T5 – T6 ; збільшилась когерентність на частоті 8 Гц для відведень C3 – C4. При червоно-фіолетових прямих стимуляціях когерентність вірогідно зменшилась на частоті 4 Гц для відведень C3 – C4; 13 Гц – для відведень Fp1 – Fp2; збільшилась на частоті 6 Гц для відведень F3 – F4 . При червоно-фіолетових зворотних стимуляціях значно зменшилась когерентність на частоті 5 Гц для відведень C3 – C4 і T5 – T6 . Отже, зміни когерентності у різних частотних діапазонах симетричних відведень ЕЕГ правої і лівої сторін при кожному різновиді стимуляцій мали свої особливості.
При дослідженні загальних змін когерентності потенціалів ЕЕГ між окремими симетричними каналами правої і лівої сторін за допомогою R статистично вірогідні її зміни виявлялись при червоно-зелених прямих засвічуваннях на каналах Fp1 – Fp2, T3 – T4 , C3 – C4; при червоно-зелених зворотних засвічуваннях на каналах Fp1 – Fp2, F3 – F4, T3 – T4, C3 – C4; при червоно-фіолетових прямих засвічуваннях на каналах C3 – C4. Таким чином, зміни когерентності біопотенціалів між симетричними ділянками правої і лівої сторін охоплювали найбільше каналів при червоно-зелених зворотних засвічуваннях, топографія змін когерентності при яких відповідає ЕЕГ-патерну диенцефальної активації (Г.Н. Болдырева и соавт., 2000).
При аналізі середніх величин когерентностей потенціалів ЕЕГ для досліджених послідовних частотних смуг сумарно між всіми симетричними відведеннями правої та лівої півкулі до і після вивчених стимуляцій виявлений ріст міжпівкульової когерентності в смугах 7 – 9 Гц при червоно-зелених зворотних та червоно-фіолетових прямих і зворотних стимуляціях, причому в смузі 8 Гц при червоно-зелених зворотних впливах цей ріст був вірогідним.
Таким чином, неоднакову дію різних застосованих стимуляцій на вегетативний статус можна пояснити формуванням під їх впливом відмінних функціонально-топографічних асиметрій у півкулях головного мозку. Із досліджених спонукань, найбільші його зміни були зареєстровані при червоно-зелених зворотних засвічуваннях, що супроводжувались найбільш значною динамікою величин спектральних коефіцієнтів у правій півкулі і зростанням міжпівкульової когерентності в діапазоні 7 – 9 Гц. Саме з функцією правої півкулі пов’язують біологічні механізми адаптації (В.М. Хаснулин, 1997; В.П. Леутин, 1998) і діяльність міжпівкульових синхронізуючих структур (И.С. Добронравова и соавт., 1995).
Периметрія проводилася при нелатералізованих світлоколірних, червоно-зелених прямих і червоно-зелених зворотних стимуляціях. До засвічувань вона виявила однотипний розподіл домінувань півкуль в групах. Після нелатералізованих світлоколірних засвічувань зсув в сторону домінування правої півкулі був виявлений у 43±8% осіб, в сторону домінування лівої – у 39±7%, не состерігалось змін – у 18±6% осіб, що свідчить про відсутність статистично вірогідних змін півкульового домінування (Р>0,05). Після червоно-зелених прямих засвічувань зсув у сторону домінування правої півкулі реєструвався у 60±7% досліджених, в сторону лівої – у 27±6%, відсутність змін – у 13±5%, після червоно-зелених зворотних – відповідно у 65±7%, 30±6% і 5±3% обстежених. Превалювання зсуву в сторону домінування правої півкулі при цих засвічуваннях було статистично вірогідним (Р<0,05). Таким чином, червоно-зелені прямі і, особливо, червоно-зелені зворотні стимуляції викликали більшу активацію мозкової частини зорового аналізатора правої півкулі, що підтверджує результати ЕЕГ досліджень.
У здорових осіб під впливом одноразових червоно-зелених, червоно-синіх і червоно-фіолетових прямих і зворотних стимуляцій істотних змін АТ, загального аналізу крові, психічного стану не відбулося.
При дослідженні функціональної міжпівкульової асиметрії за допомогою теста Люшера серед кольорів, що подобаються, частота вибору червоного кольору була істотно меншою в групі здорових (23±5%) ніж у хворих на ХГН з ХНН (40±7%), а у хворих на ХГН без ХНН ніж у хворих на ХГН з ХНН (67±6%) (Р<0,05), що може свідчити про наростання домінування правої півкулі при виникненні і прогресуванні захворювання, адже таке переважання встановлене при електросудомних унілатеральних нападах з виключенням лівої півкулі (Н.Н. Николаенко и М.И. Островская, 1989). Це підтверджують результати виконання тесту “намалюй дерево” в групах, для якого було характерне асиметричне розміщення крони дерева по відношенню до стовбура в малюнках більшості досліджених. В групі здорових крону зміщували вправо 62±7% досліджених, вліво – 27±7%, симетрично – 11±5%. В групі хворих на ХГН без ХНН крону зміщували вправо 60±7% досліджених, вліво – 30±7%, симетрично – 10±5%. В групі хворих на ХГН з ХНН крону зміщували вправо 14±5% досліджених, що істотно рідше, ніж вліво (52±8%) і що розміщували її симетрично (34±4%) (Р<0,05). У групі хворих на ХГН з ХНН значно рідше ніж у групах здорових і хворих на ХГН без ХНН обстежувані зміщували крону дерева вправо, частіше – вліво (Р<0,05) – сторону, що проектується в праву півкулю.
При периметричному порівнянні сегментів, спроектованих окремо в праву та ліву півкулі і суб’єктивно сприйнятих як однакові, в групі здорових значно частіше (Р<0,05) виявлялося домінування лівої півкулі (у 77±3% випадків) чим правої (у 20±3%), в 3±1% випадків виявлялася симетрія. У загальній групі хворих на ХГН дещо частіше було домінування правої півкулі (у 58±6% випадків) чим лівої (у 42±6%) (р>0,05). Відмінності за частотою домінування як правої, так і лівої півкуль у групах здорових і хворих на ХГН були статистично достовірними (Р<0,05).
У хворих на ХГН застосовувалися зворотні червоно-зелені засвічування, що показали високий антигіпертензивний ефект у хворих на ЕГ і протизапальну активність у хворих на артропатії, по 2 сеанси на курс (з метою уникнути хвилеподібних коливань вираженості ефектів, описаних нижче).
Вплив сеансів нелатералізованих світлоколірних і червоно-зелених зворотних стимуляцій на величину АТ у хворих на ХГН без ХНН з АГ та червоно-зелених зворотних стимуляцій у хворитх на ХГН з різними стадіями ХНН приведений на рис. 1.
Після нелатералізованих стимуляцій АТ не змінювався, у хворих на ХГН без ХНН з АГ під впливом червоно-зелених зворотних засвічувань значно знижувались як САТ, так і ДАТ, при виникненні і прогресуваннні ХНН ефект спонукань істотно зменшувався.
Рисунок 1. Зміни артеріального тиску після нелатералізованих світлоколірних і червоно-зелених зворотних стимуляцій у хворих на ХГН без ХНН з АГ і з різними стадіями ХНН. Заштриховані величини – до стимуляцій. Зірочками позначені статистично вірогідні зміни.
Таким чином, наростання частоти домінування правої півкулі супроводжується зменшенням ефективності стимуляцій, що може свідчити про активацію природних правопівкулевих антигіпертензивних механізмів при ХНН, компенсаторні можливості яких при прогресуванні процесу значно знижуються і лімітують вираженість впливів методів латеральної терапії на АТ.
У всіх хворих на ХГН без ХНН з транзиторною АГ після першого сеансу червоно-зелених зворотних стимуляцій спостерігалось істотне зниження САТ з 160,00±6,66 до 126,11±7,25; ДАТ з 96,67±6,28 до 83,88±4,71 мм рт.ст. (Р<0,05). За весь наступний період перебування цих хворих у стаціонарі під’йомів АТ вище норми не було зареєстровано. Другий сеанс ЛСТ цим хворим не проводився.
У групі хворих на ХГН без ХНН з лабільною АГ після першого сеансу червоно-зелених зворотних стимуляцій САТ знизився з 167,86±14,13 до 143,30±14,96; ДАТ – з 97,39±6,38 до 86,86±5,82 мм рт.ст. Нормалізація АТ спостерігалася у 27±7% хворих. Через добу після стимуляції зниження АТ відмічалось у 48±8% хворого. Другий сеанс проводився у хворих, в яких АТ перевищував нормальні величини. Загалом після закінчення стимуляцій середня величина САТ в цій групі склала 138,84±11,32; ДАТ – 84,28±4,56 мм рт. ст., що істотно нижче вихідних величин (Р<0,05).
У групі хворих на ХГН без ХНН зі стабільною АГ після першого сеансу червоно-зелених зворотних стимуляцій САТ знизився з 185,95±11,21 до 165,76±11,86; ДАТ – з 103,82±6,97 до 93,68±7,77 (Р<0,05). Нормалізація АТ спостерігалася у 17±6% хворих. Через добу після стимуляції зниження АТ відмічалось у 66±8% хворого. Другий сеанс проводився у хворих, в яких АТ перевищував нормальні величини. Після нього САТ і ДАТ знизились у 80±7% хворих. Після закінчення стимуляцій середня величина САТ в цій групі склала 162,24±11,25; ДАТ – 92,28±7,12 мм рт. ст., що істотно нижче вихідних величин (Р<0,05).
В групі хворих на ХГН без ХНН з некоригованою АГ як після одного, так і після двох сеансів змін АТ не відбулося.
Із всіх хворих на ХГН з АГ нормальний АТ до 3 діб зберігався у 61±9% осіб, до 1 тижня − у 51±10%, до 3 тижнів − у 39±9%.
Співставлення середніх величин лабораторних показників крові і сечі у хворих на ХГН з аннефротичнюю формою без ХНН було проведене до і після червоно-зелених зворотних та нелатералізованих світлоколірних стимуляцій. До засвічувань в обох групах середні величини досліджених лабораторних показників не відрізнялись (Р>0,05). Після нелатералізованих світлоколірних стимуляцій у хворих істотних змін лабораторних показників не відмічалось (Р>0,05). Після ЛСТ у хворих спостерігалось істотне зниження добової протеїнурії з 1,285±1,025 до 0,428±0,372 г, протеїнурії в загальному аналізі сечі з 0,684±0,488 до 0,230±0,177 г/л, суттєво знизилася кількість еритроцитів у загальному аналізі сечі (Z=-4,295; P<0,05) і в аналізі сечі за Нечипоренком (Z=-4,258; P<0,001).
У всій групі хворих з аннефротичною формою після червоно-зелених зворотних стимуляцій спостерігалось істотне зниження добової протеїнурії з 1,267±1,061 до 0,549±0,538 г, протеїнурії в загальному аналізі сечі з 0,704±0,503 до 0,323±0,259 г/л (Р<0,05), суттєве зниження кількості еритроцитів у загальному аналізі сечі (Z=-5,316; P<0,001) і в аналізі сечі за Нечипоренком (Z=-5,278; P<0,001).У хворих з нефротичною формою спостерігалось істотне зниження лише концентрації С-реактивного білка в крові з 1,38±0,72 до 0,88±0,49 мм (Р<0,05).
Після червоно-зелених зворотних стимуляцій у хворих на ХГН без АГ спостерігалось істотне зниження добової протеїнурії з 1,528±1,224 до 0,651±0,612 г, протеїнурії в загальному аналізі сечі з 0,899±0,606 до 0,392±0,371 г/л (Р<0,05). Після ЛСТ у хворих на ХГН з АГ спостерігалось значне (Р<0,05) зниження добової протеїнурії з 1,547±1,254 до 0,581±0,491 г, протеїнурії в загальному аналізі сечі з 0,910±0,624 до 0,346±0,342 г/л, суттєво знизилася кількість еритроцитів у загальному аналізі сечі (Z=-5,987; P<0,001) і в аналізі сечі за Нечипоренком (Z=-5,438; P<0,001).
Таким чином, антипротеїнурична дія червоно-зелених зворотних стимуляцій у хворих на ХГН обумовлена як антигіпертензивними, так і протизапальними їх впливами.
Бульбарна мікроциркуляція була досліджена у хворих на ХГН без ХНН до червоно-зелених зворотних стимуляцій і через добу після них. У групі хворих на ХГН без АГ зміни мікроциркуляції не були вираженними. Після засвічувань у всіх хворих на ХГН з АГ різко збільшилась кількість функціонуючих капілярів, істотно зменшилась (Р<0,05) патологічна вираженість артеріоло-венулярного співвідношення з 2,78±0,38 до 1,57±0,28 балів, сповільнення кровотоку – з 3,68±0,21 до 1,64±0,16 балів, дискретного кровотоку – з 1,20±0,02 до 0,74±0,01 балів, розповсюдженості агрегації еритроцитів – з 1,25±0,02 до 0,75±0,01 балів, вираженості агрегації еритроцитів – з 1,45±0,02 до 0,78±0,01 балів, ступеня агрегації еритроцитів з – 1,28±0,02 до 0,81±0,01 балів, повного стазу кровотоку – з 1,22±0,12 до 0,87±0,07 балів.
Спектральний аналіз серцевого ритму при червоно-зелених зворотних стимуляціях проведений у хворих на ХГН з АГ. При цьому спостерігалось статистично вірогідне зниження потужності серцевої спектрограми в діапазонах 0,08 – 0,12 і 0,15 – 0,5 Гц, аналогічне такому в хворих на ЕГ.
Подібність змін мікроциркуляції і спектрального складу серцевого ритму у хворих на ЕГ і ХГН з АГ під впливом червоно-зелених зворотних стимуляцій свідчить про неспецифічність їхніх впливів на гемодинаміку.
Імунний статус був досліджений у хворих на ХГН без ХНН до червоно-зелених зворотних стимуляцій, через 3 і 7 діб після них. Процентний вміст і абсолютне число лімфоцитів, Т-лімфоцитів, Тх, В-лімфоцитів, через 3 і 7 діб після стимуляції не змінилися (Р>0,05). Процентний вміст Тс зріс з 16,5±2,50 до 23,1±3,81, їх абсолютне число збільшилось через 3 доби з 323,1±67,35 до 485,85±88,34, це спостерігалось у 77±6% хворих. Підвищення цих величин було статистично вірогідним (Р<0,05). Через 7 діб вміст Тс перевищував вихідні величини у 59±7% хворих, що не було статистично вірогідним (Р>0,05). Підвищення вмісту цієї популяції лімфоцитів призвело до значного зниження коефіцієнта Тх/Тс на 3-тю добу після впливу у 77±6% хворих. Це зниження було статистично вірогідним (Р<0,05). Його величина залишалась нижче вихідної у 59±7% хворих на 7-му добу після стимуляції (Р>0,05). Концентрації циркулюючих імунних комплексів, IgG, IgA, IgМ у крові, фагоцитарний індекс нейтрофілів, їх фагоцитарне число і значення НСТ-тесту не мінювалися під впливом стимуляцій (Р>0,05). Титр антиниркових антитіл у крові через 3 доби після засвічувань знизився з 1/69,12±12,56 до 1/51,04±11,29, зниження виявлялось у 84±6% хворих, рівень не змінився – у 14±5%, зріс – у 2±2%. Ці зміни були статистично вірогідним (Р<0,05). Активність комплемента в крові через 3 доби після стимуляції знизилась з 0,071±0,009 до 0,053±0,007 ум. од., що виявлялось у 73±7% хворих і було статистично вірогідним (Р<0,05).
Зростання кількості Тс може обумовити зменшення напруженості аутоімунних процесів (В.Т. Тимофеев и соавт., 2000) і протизапальний ефект стимуляцій у хворих на ХГН, що, враховуючи аутоімунний характер захворювання (E.G. Neilson, W.G. Couser, 1997), визначає патогенетичне спрямування застосованих спонукань, адже саме цій популяції лімфоцитів належить вирішальна роль у забезпеченні регуляторних впливів мозку на імунну систему (Е. И. Мастерова и соавт., 1999).
У групі хворих на ЕГ до стимуляцій найбільш часто виявлялись: швидка психічна і фізична втомлюваність у 96±2% осіб, дратівливість – у 93±2%, тривога – у 84±3%, млявість, розбитість – у 82±3%, підвищена чутливість до шуму, світла – у 81±3%, порушення сну – у 77±4%, відчуття внутрішньої напруги – у 76±4%, пригнічення – у 53±4%. Оскільки, для корекції цих психічних змін показані методи латеральної терапії, переважно, зворотної спрямованості, дослідження їх лікувальних можливостей у хворих на ЕГ розпочинали зі зворотних стимуляцій.
Під впливом нелатералізованих світлоколірних стимуляцій істотних змін АТ у хворих на ЕГ не відбулося: САТ в групі до сеансу склав 181,64±8,34; ДАТ – 101,79±4,29 мм рт.ст., після сеансу на 20 хв відповідно 176,02±7,93 і 100,14±4,98 мм рт.ст. (р>0,05).
До червоно-зелених зворотних стимуляцій середній САТ в групі склав 187,93±4,24; ДАТ – 105,79±2,16 мм рт.ст. Зниження АТ впродовж і після сеансу стимуляцій реєструвалось у 93±3% хворих. Антигіпертензивний ефект розпочинався на 2 хв засвічування. Найбільш швидко знижувався АТ між 7 і 10 хв. Після закінчення сеансу (7 – 15 хва після початку засвічування) він ще близько 5 хв незначно знижувався і через 20 хв після початку сеансу САТ склав 163,02±3,83; ДАТ – 93,18±2,48 мм рт.ст., що суттєво нижче вихідного (р<0,05). Після засвічування у 64±5% хворих до кінця доби знижений АТ залишався незмінним, у 46±5% - спостерігалось деяке підвищення САТ в середньому на 15,75±2,42%; ДАТ – на 8,25±2,14 мм рт. ст. З 18 до 21 години, яке досягло вихідного рівня у 8±3% хворих.
Через добу після першого засвічування перед другим сеансом АТ досягнув вихідного рівня у 20±5% хворих, в інших – залишався нижчим за нього. Після другого сеансу спостерігалось подальше зниження АТ, кількість хворих, у яких через добу після нього реєструвались цифри на рівні вихідних, зменшилось до 9±3%. Після третього сеансу через добу у 61±8% хворих спостерігалось деяке зростання АТ у порівнянні з рівнем до нього.. Після четвертого і п’ятого сеансів АТ знову знизився і став найнижчим за весь період засвічувань: САТ досяг 160,18±3,75; ДАТ – 92,04±2,35 мм рт.ст. Лише у 7±3% хворих курсовий вплив не змінив АТ. Таким чином, у хворих на ЕГ курсові червоно-зелені зворотні стимуляції привели до деякого наростання антигіпертензивного ефекту, який не суттєво перевищив ефект першого засвічування. Слід відмітити його нелінійну, хвилеподібну динаміку: після третього засвічування спостерігалось деяке підвищення АТ у більшості хворих, яке змінилось найбільш значним його зниженням після четвертого і п’ятого сеансів.
Після курсу червоно-зелених стимуляцій нормалізації АТ вдалось досягнути у 42±5% хворих (з них 36% отримували медикаментозне лікування). В інших випадках застосування червоно-зелених зворотних стимуляцій на фоні звичної медикаментозної антигіпертензивної терапії знижувало АТ у хворих, але не привнло до його нориалізації. В подальшому у цих хворих здійснювалась корекція медикаментозного лікування (збільшення дози, додаткове призначення препаратів інших груп, заміна одних антигіпертензивних засобів іншими). Враховуючи сучасні погляди щодо етапності лікування АГ (Е.П. Свищенко и В.Н. Коваленко, 2002), швидкий контрольований антигіпертензивний ефект червоно-зелених зворотних стимуляцій, можна вважати доцільним їх застосування на першому етапі (швидкого зниження АТ) комплексного лікування ЕГ.
Вивчення впливів червоно-зелених прямих засвічувань грунтувалось на аналогії з відомими фактами наростання психотропних ефектів ЛСТ при чергуванні прямих і зворотних стимуляцій. Тому однократні червоно-зелені прямі засвічування використовувались замість зворотних при курсовому застосуванні останніх у хворих зі стабільним перебігом АГ. При цьому АТ знизився у 58±9% осіб, підвищився – у 29±8%, не змінився – у 13±6%. У хворих, в яких при прямих стимуляціях відмічалось зниження АТ, до засвічувань середня величина САТ становила 186,27±5,26; ДАТ – 104,14±2,09 мм рт.ст., після них була істотно нижчою (Р<0,05) – відповідно 172,13±3,28 і 94,24±1,98 мм рт.ст. У тих самих хворих при зворотних стимуляціях зниження систолічного АТ було в 1,7 рази, діастолічного – у 1,3 рази значнішим.
Антигіпертензивний ефект зворотних засвічувань до і після прямих не відрізнявся. Так зниження САТ при сеансах, які передували прямим, склало в середньому 22,09±1,78; ДАТ – 13,14±1,14 мм рт.ст., після прямих – відповідно 23,05±1,96 і 13,75±1,02 мм рт.ст. (Р>0,05).
Таким чином, червоно-зелені прямі засвічування викликали істотний антигіпертензивний ефект, хоча і дещо нижчий чим зворотні, а чергування прямих і зворотних стимуляцій не привело до його наростання.
У групі, де досліджувались ефекти червоно-фіолетових зворотних стимуляцій, вихідний середній рівень САТ склав 182,42±4,04; ДАТ – 101,46±2,31 мм рт.ст. Після першого сеансу антигіпертензивний ефект спостерігався у 92±6% хворих, середній рівень САТ становив 161,08±3,17; ДАТ – 90,25±2,94 мм рт.ст., що істотно нижче вихідного (Р<0,05). Через добу після другого сеансу середній САТ знизився до 158,29; ДАТ – до 87,08±2,84 мм рт.ст., зниження АТ відмічалось у всіх хворих. після другого сеансу 67±10% хворих відмітили появу сонливості, 50±10% – м’язової слабкості, 38±10% – загальмованості, 29±9% – плаксивості. Тому кількість червоно-фіолетових зворотних стимуляцій була обмежена двома сеансами. Необхідно зазначити, що подібна симптоматика при червоно-зелених стимуляціях не спостерігалась.
Порівняння антигіпертензивного ефекту двох сеансів зворотних червоно-зелених і червоно-фіолетових засвічувань не виявило істотної відмінності (Р>0,05).
Червоно-фіолетові прямі стимуляції у хворих на ЕГ не вивчались, оскільки мають значний стимулюючий психотропний ефект, який може загострити виявлену психічну симптоматику.
Після всіх різновидів зворотних як одноразових, так і курсових світлоколірних стимуляцій у хворих на ЕГ відмічались позитивні зміни самопочуття. Найбільш істотними вони були для церебральної симптоматики: зникнення головних болів відмічали 33±5% хворих, їх зменшення - 55±5%, зникли запаморочення голови у 78±8%хворих, пульсації в голові – у 73±9%, миготіння „плям”, „кругів”, „мушок” перед очима – у 71±12% (Р<0,05).
Суттєво змінювалась також психічна симптоматика. Зменшення дратівливості мало місце у 64±4% хворих, тривоги – у 78±4%, чутливості до шуму і світла – у 72±4%, порушень сну – у 76±4%, відчуття внутрішньої напруги – у 52±5%. Ці зміни були статистично вірогідними (Р<0,05). Необхідно зазначити, що психотропні ефекти ЛСТ реєструвались значно пізніше ніж антигіпертензивний. Перші їх ознаки хворі відмічали через 6 – 24 год після засвічувань.
Нормальний рівень АТ під впливом червоно-зелених зворотних стимуляцій до 3 діб зберігався у 65±8% осіб, до 1 тижня – у 58±8%, до 3 тижнів – у 50±8%, до 3 місяців – у 19±7%. Покращання суб’єктивного стану впродовж 3 діб відмічали 84±6% особи, 1 тижня – 78±7%, 3 тижнів – 65±8%, 3 місяців – 54±8%.
Зниження АТ у хворих на ЕГ під впливом червоно-зелених зворотних стимуляцій супроводжувалося змінами показників центральної гемодинаміки за даними УЗД серця. Середні величини кінцевого систолічного розміру і об’єму (КСР і КСО) до і після засвічувань не відрізнялись (Р>0,05). Середні величини кінцевого діастолічного розміру і об’єму (КДР і КДО) при засвічуваннях істотно зменшились відповідно з 5,47±0,07 см і 163,28±6,95 мл до 5,26±0,06 см і 145,26±6,34 мл (Р<0,05). Очевидно, що саме зменшення КДО обумовило суттєве (Р<0,05) зменшення середньої величини ударного об’єму (УО) серця з 106,12±6,55 до 87,82±6,28 мл. Зміни цього параметра гемодинаміки привели до значного (Р<0,05) зменшення середньої величини хвилинного об’єму серця (ХОС) з 7,20±0,48 до 5,96±0,42 л, оскільки частота серцевих скорочень до і після стимуляції не відрізнялась (Р>0,05), склавши відповідно 67,85±2,28 і 67,87±2,35 за хв. Вірогідно зменшилась після засвічувань середні величини швидкості циркулярного скорочення волокон міокарда (Vcf) з 1,39±0,04 до 1,13±0,02 с-1 (Р<0,05), що також може бути пов’язаним зі зменшенням КДО. Таким чином, можна стверджувати, що саме зменшення КДО визначило зміни УО, ХОС і Vcf після стимуляцій.
При реоенцефалографічному дослідженні у хворих на ЕГ під впливом червоно-зелених засвічувань були виявлені зміни мозкового кровотоку. Середні величини реографічного індексу наростали з обох сторін, причому справа – статистично вірогідно: з 0,69±0,03 до 0,78±0,04 (Р<0,05). З обох сторін істотно (Р<0,05) збільшувались середні величини реографічного індексу, приведеного до імпенданса: справа з 0,26±0,02 до 0,34±0,02, зліва з 0,27±0,02 до 0,31±0,02 ом-1. Зміни цих двох показників можуть свідчити про підвищення пульсового кровонаповнення в правій і лівій півкулях мозку після ЛСТ. Середні величини амплітудно-частотного показника після засвічувань збільшувалися з обох сторін, причому справа статистично вірогідно: з 0,76±0,03 до 0,86±0,04 с-1 (Р<0,05). Це може свідчити про двохстороннє підвищення після стимуляції також об’ємного кровотоку. Збільшення систолічного і хвного об’ємів кровотоку в правій і лівій півкулях після засвічувань підтверджується прямими розрахунками цих показників. Середні їх величини після засвічувань істотно (Р<0,05) зросли з обох сторін: справа – відповідно з 0,23±0,03 до 0,36±0,03 і з 15,61±2,13 до 23,76±2,96 мл, зліва – відповідно з 0,22±0,03 до 0,28±0,03 і з 14,93±1,74 до 18,66±2,94 мл. Очевидно, вірогідне зростання цих розрахункових показників пов’язане із зниженням базового імпендансу і суттєвим подовженням періоду вигнання: справа – з 0,23±0,03 до 0,32±0,03, зліва – з 0,26±0,01 до 0,33±0,03 с (Р<0,05). Середні величини дикротичного індексу після засвічувань істотно знижувались з обох сторін: справа – з 48,66±3,21 до 37,01±3,09, зліва – з 48,40±3,18 до 40,32±3,36 (Р<0,05). Це може свідчити про істотне двобічне зменшення тонусу артеріол при ЛСТ. Підтвердженням може служити динаміка показника платоутворення. Його середні величини також значно зменшилися з обох сторін: справа – з 79,26±3,08 до 70,26±3,04, зліва – з 83,61±2,36 до 75,74±2,59% (Р<0,05). Цей факт може відображати значний спазмолітичний вплив засвічувань на мозкові судини у хворих. Середні величини діастолічного індексу знижувались після засвічувань, причому справа статистично вірогідно: з 50,33±3,98 до 40,75±3,83 (Р<0,05). Це показує більшу інтенсифікацію артеріального мозкового кровотоку ніж венозного при ЛСТ. Частота відхилень всіх досліджених показників справа і зліва не відрізнялась (Р>0,05). Однак, слід відмітити, що правобічні зміни були більш значними.
Бульбарна мікроангіоциркуляція була досліджена в правому і лівому очах у хворих на ЕГ до стимуляції, одразу після стимуляції і через добу після неї. Істотної динаміки патологічних змін в периваскулярному секторі після засвічувань не відбулося. Після стимуляцій в судинному секторі мікроциркуляторного русла бульбарної кон’юнктиви істотно (Р<0,05) збільшилась кількість функціонуючих капілярів у 91±5% хворих, артеріо – венозних анастомозів – у 52±9% і виросло артеріоло – венулярне співвідношення у 79±7%. У внутрішньосудинному секторі після засвічувань в усіх хворих спостерігалось прискорення кровотоку, причому найбільш значно в капілярах, у 61±9% хворих через добу відмічалося зменшення поширеності і ступеня агрегації еритроцитів. При порівнянні змін мікроциркуляції бульбарної кон’< |
