Библиотечный каталог авторефератов Украины

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ДОЛОТ Володимир Денисович

УДК 35.01:614

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

СТАЦІОНАРНОЮ МЕДИЧНОЮ ДОПОМОГОЮ В УКРАЇНІ:

СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник -        доктор наук з державного управління, професор

       РАДИШ Ярослав Федорович,

               Національна академія державного управління при   Президентові України, професор кафедри управління охороною суспільного здоров’я.

Офіційні опоненти:           доктор медичних наук, професор

ГОЛУБЧИКОВ Михайло Васильович,

Міністерство охорони здоров’я України,

начальник центру медичної статистики;

кандидат наук з державного управління,

ЗАГОРОДНІЙ Володимир Васильович,

  Київська міська державна адміністрація, Головне       управління охорони здоров’я та медичного забезпечення, перший заступник начальника управління.

Провідна установа -                Національний інститут стратегічних досліджень, відділ гуманітарної політики, м. Київ.

Захист відбудеться 12 травня 2006 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 10.квітня.2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради                                        В.К. Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З часу здобуття незалежності в 1991 р. Україна проголосила добробут і здоров’я своїх громадян найвищою цінністю, визнала охорону здоров’я населення найважливішим обов’язком сус­пільства й узяла на себе гарантії щодо забезпечення українського народу правом на охорону здоров’я та медичну допомогу.

Спрямованість теорії та практики державного управління на рефор­му­вання сфери охорони здоров’я в Україні зумовлює оновлення меха­нізмів державного управління даною галуззю, що вимагає наукового обґрунтування та практичного впровадження нових методів управління, які б концентрували зусилля органів державної влади на розв’язанні протиріч і усуненні невідповідностей між фактичними потребами населення в медичній допомозі та послугах і реальними можливостями системи охорони здоров’я щодо якісного задоволення цих потреб в умовах трансформа­ційних перетворень.

Виконання основного стратегічного завдання діяльності системи охоро­ни здоров’я – збереження й зміцнення здоров’я населення та поліп­шення якості медичної допомоги, розробка конкретних лікувальних і профі­лак­тичних заходів, форм та методів роботи окремих спеціалізованих служб не мо­ж­­ливі без знання основних характеристик стану й тенденцій розвитку системи дер­жавного управління стаціонарною медичною допо­могою в Україні.

Актуальність досліджуваної теми визначається, передусім, тим, що в умовах державотворення галузь охорони здоров’я повинна стати пріо­ритетом державної політики, адже здоров’я нації – найголовніший чинник у здійсненні суспільних реформ та важливий показник національної без­пеки. Тому вся діяльність Української держави щодо охорони здо­ров’я повинна спрямовуватися на досягнення цією галуззю сучасного світо­вого рівня, відродження її національного характеру, оновлення змісту, форм і методів надання медичної допомоги, організаційних засад побудови та діяльності галузі. Для здійснення визначених пріоритетів необхідна всеохоп­лююча реорганізація системи державного управління охороною здоров’я.

Саме тому науковці України приділяють дедалі більшу увагу пошукові шляхів удосконалення державного управління системою охорони здоров’я в умовах суспільних трансформацій. Так, окремі важливі сфери управління охороною здоров’я вже стали предметом розгляду багатьох дослідників. Вагомий внесок у розвиток специфічних особливостей теорії та практики державного управління охороною здоров’я зробили М.М.Білинсь­ка, Ю.В.Вороненко, З.С.Гладун, Н.Г.Гойда, М.В.Голубчиков, О.М.Го­ля­ченко, Т.С.Грузєва, Л.І.Жаліло, В.В.Загородній, Б.П.Криштопа, В.М.Лобас, В.Ф.Москаленко, З.О.Надюк, В.В.Пасько, Л.А.Пиріг, А.В.Пі­даєв, Ю.В.Поля­ченко, В.М.Пономаренко, Я.Ф.Радиш, І.М.Солоненко, А.Р.Уваренко, О.М.Цібо­ровський, М.М.Шутов та інші. Однак ще бракує робіт узагальнюючого характеру, комплексного розгляду питань управління охороною здоров’я як у теоретичному, так і в історичному аспектах, порівняльного досвіду вирішення організаційно-правових проблем здій­снення державно-управлінських функцій у різних країнах світу. Тому дане дослідження має певною мірою усунути ці прогалини, допомогти осмис­лити й узагальнити коло питань, які поки що випадають з поля зору українських дослідників.

Таким чином, актуальність обраної теми зумовлюється, з одного боку, необхідністю реформування державного управління охороною здоров’я для забезпечення успішного функціонування охорони здоров’я України, а з другого – усе ще недостатньою розробленістю відповідної проблематики у вітчизняній літературі, неналежною зорієнтованістю досліджень на прак­тичні потреби національної системи охорони здоров’я. Зазначене стало підставою для вибору теми дослідження, формулювання завдань, робочої гіпотези, визначення мети, розробки програми та структурно-логічної етапності її виконання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер­таційна робота виконувалася на кафедрі управління охороною суспільного здоров’я Національної академії державного управління при Президентові України в межах планового Комплексного проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР – ОК № 0101U002899) академії і пов’язана з Концепцією розвитку охорони здоров’я населення України (2000 р.), Між­галузевою комплексною програмою “Здоров’я нації” на 2002-2011 pp., Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо рефор­му­вання системи охорони здоров’я населення” від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 та Націо­нальним планом дій щодо реформування галузі охорони здоров’я (Дорожна карта реформування системи охорони здоров’я).

Внесок автора у виконання даної науково-дослідної теми полягає в опрацюванні генезису та виявленні тенденцій розвитку державного управління системою стаціонарної медичної допомоги в Україні.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є нау­ково-теоретичне обґрунтування стану й виявлення тенденцій розвитку державного управління забезпеченням населення України стаціонарною медичною допомогою та визначення на цій основі стратегії вдосконалення державного управління охороною здоров’я України як основи підвищення ефективності медичної галузі.

Досягнення визначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

• проаналізувати на основі системно-історичного та порівняльного
  підходів стан дослідженості теми в теорії державного управління;
• уточнити зміст поняття “державна політика в галузі охорони здоров’я”;
• визначити місце та роль стаціонарної медичної допомоги в системі охорони здоров’я України;
• емпірично виявити та всебічно розкрити принципи й тенденції розвитку державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою;
• розширити документально-інформаційну базу наукових досліджень державного управління охороною здоров’я;
• узагальнити результати теоретичного дослідження та визначити
  пріоритети подальшого розвитку державного управління охороною здоров’я України на сучасному етапі реформування галузі.

Об’єкт дослідження ­– система охорони здоров’я України.

Предмет дослідження – тенденції розвитку державного управління систе­­мою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, згідно з яким в Україні відбуваються закономірні процеси формування якісно нової сис­теми державного управління охороною здоров’я. Виявлення принципів і тенденцій розвитку державного управління забезпеченням населення України стаціонарною медичною допомогою дасть змогу науково обґрун­тувати стратегію подальшого розвитку державного управління охороною здоров’я України, сприятиме більш ефективному використанню наявних ресурсів, залученню відповідного потенціалу держави, і, як результат, підвищить якість медичного обслуговування населення України.

Методи дослідження. Для реалізації мети дослідження та постав­лених завдань використовувався комплекс сучасних загальнонаукових методів дослідження і підходів, а саме:

• теоретичний аналіз вітчизняних і зарубіжних літературних джерел, законодавчої та нормативної бази з питань державного управління охоро­ною здоров’я та якістю медичних послуг;
• історико-логічний підхід, що дав можливість проаналізувати гене­зис та тенденції розвитку наукових досліджень з управління системою стаціонарної медичної допомоги;
• термінологічного аналізу й операціоналізації понять при розкритті термінів і позначуваних ними понять, уточненні їх змісту, встановленні взаємозв’язку й субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої будується дослідження;
• структурно-функціональний та системний підходи до визначення місця й ролі стаціонарної медичної допомоги в системі охорони здоров’я України з погляду її організаційної побудови, функціональної реалізації та динаміки змін;
• інформаційно-аналітичні методи дослідження, які використо­ву­валися для оцінювання досягнутого стану стаціонарної медичної допомоги й ефективності державного управління охороною здоров’я щодо забез­пе­чен­ня якості медичних послуг і доступності медичної допомоги як пріо­ритетного напряму державної політики України в галузі охорони здоров’я.

Збирання інформації з досліджуваної теми, її комплексний аналіз і наступна систематизація дали змогу конкретизувати напрями дослідження та методику його проведення.

Для формулювання висновків, рекомендацій та визначення шляхів по­даль­­шого розвитку державного управління охороною здоров’я засто­со­вувалися прогностичні методи (моделювання, узагальнення незалежних характеристик).

Достовірність отриманих результатів досягалася завдяки вико­ристанню методів наукової ідентифікації й зіставно-порівняльного аналізу літературних джерел.

Наукова новизна одержаних результатів визначається як сукуп­ністю поставлених завдань, так і особистим внеском автора в розробку та обґрунтування цілісного підходу до фор­мування державної політики в Україні в галузі охорони здоров’я. Зокрема, сформульовано концептуальне бачення оптимізації діяльності органів управління системою охорони здоров’я щодо забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою та отримано нові висновки, які в сукупності сприяють розв’язанню важливого наукового завдання дослідження.

Наукова оригінальність отриманих результатів насамперед полягає в тому, що

вперше:

• зроблено аналіз еволюції державного управління системою забез­печення населення України стаціонарною медичною допомогою, в результаті чого виявлено ключові проблеми, вирішення яких сприятиме оптимізації системи державного управління охороною здоров’я України (недостатнє фінансування галузі й нераціональне використання наявних коштів; диспропорція в розвитку амбулаторно-поліклінічної і стаціонарної медичної допомоги, незадовільні зв’язок і наступність у їх наданні);

• виявлено провідні тенденції розвитку державного управління системою стаціонарної медичної допомоги (упорядкування мережі лікарень та їх ліжкового фонду переважно за рахунок скорочення малопотужних, економічно нерентабельних лікарень, скорочення потужності ліжкового фонду за рахунок “непрацюючих” ліжок – як результат раціоналізації мережі лікарняних закладів та їх ліжкового фонду з урахуванням медико-демографічних особливостей, медичних потреб населення та централізації й децентралізації управління галуззю; перегляд штатно-нормативної бази лікарень і відповідно лікарських функцій, а також широке використання стаціонарозамінних форм медичної допомоги (денних і домашніх ста­ціонарів), що значною мірою обумовлюється підвищенням еконо­мічності використання дороговартісних лікарняних ліжок та визначається стратегією державної політики України в галузі охорони здоров’я; удосконалення нормативно-правової бази – результатом чого стало упровадження тим­часових галузевих уніфікованих стандартів якості надання стаціонарної медичної допомоги населенню, опрацювання порядку акредитації ліку­вально-профілактичних закладів та ліцензування стаціонарної медичної допомоги; гуманізація й професіоналізація галузі – з метою забезпечення якості та ефективності стаціонарної медичної допомоги з огляду на орієнтацію щодо відновлення та зміцнення здоров’я населення України) та основні принципи державного управління системою стаціонарної медичної допомоги (гуманізм, колегіальність, конкретність, оперативність, прак­тичність, компетентність, персональна відповідальність);

• доведено, що основними напрямами реформування державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою є: зміна ролі держави й ринку у сфері надання медичної допомоги; децентралізація та делегування повноважень на нижчі рівні державного сектора й залучення приватного сектора до надання медичних послуг; більша свобода вибору для розширення можливостей та повноважень громадян і громад тощо;

• розкрито вплив підходів до управління системою охорони здо­ров’я, що застосовуються в країнах Східної Європи, на країни СНД.

Удосконалено:

• підходи до систематизації етапів вироблення державної політики
  в галузі охорони здоров’я, зокрема визначено наступні етапи цього процесу:
  фор­мулювання проблеми, визначення критеріїв оцінки, розробка
  альтер­натив, оцінка альтернатив, вироблення рекомендацій, презентація
  реко­мендацій;
• ­документально-інформаційну базу з проблеми державного
  управ­­ління охороною здоров’я.

Уточнено основні  погляди,  принципи, напрями, заходи стратегії щодо вдосконалення системи державного управління охороною здоров’я України.

Подальшого розвитку набули:

• функції державного управління (планування, координація, організація, прогнозування, контроль) та їх взаємозв’язок із загальним розвитком державної політики і вдосконаленням політичної практики, а саме: залежність від розвитку демократії, політики узгодження державних і громадських інтересів, становлення громадянського суспільства та правової держави тощо;
• базові принципи оптимізації державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою;
• форми організаційної структури державного управління (лінійна, функціональна, лінійно-функціональна, пірамідальна).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені та обґрунтовані дисертантом наукові положення, висновки й рекомендації можуть бути застосовані в практичній діяльності центральних і місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування з метою вдоско­налення процесу державного управління охороною здоров’я чи конк­ретних програм з оптимізації системи медичного забезпечення населення України; у вищих навчальних закладах, у розробці навчальних програм, підручників, посібників та спецкурсів.

Зокрема, результати даного дослідження використовувалися в діяль­ності Міністерства охорони здоров’я України при підготовці постанови Кабінету Міністрів України “Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я” та лягли в основу розробки проекту наказу МОЗ України щодо удосконалення надання стаціонарної медичної допомоги (довідка від 27 грудня 2004 р. № 385).

Результати дослідження щодо шляхів удосконалення державного управління системою стаціонарної медичної допомоги в умовах реформу­вання галузі охорони здоров’я України використані при:

• розробці Програми розвитку системи охорони здоров’я Харківської області на 2006 р. (довідка від 13 січня 2006 р. № 01/63);
• проведенні оптимізації ліжкового фонду, розвитку надання амбула­торної допомоги на засадах сімейної медицини, розвитку стаці­онаро­замінних форм надання медичної допомоги, підготовці рекомендацій з удосконалення управління системою охорони здоров’я м. Харкова на 2006 р. (довідка від 4 січня 2006 р. № 01-1113);
• підготовці Плану перспективного розвитку та удосконалення медичної допомоги системи Державного управління справами (довідка від 19 січня 2006 р. № 21/1-274/1 ).

Виконана наукова робота створює передумови для подальших досліджень проблематики, змісту, форм та ефективності державного управління охороною здоров’я.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею. Основні ідеї і розробки, виконані в межах даного дослідження та розглянуті в даній роботі, в тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, мету і завдання, методологічні засади й методичні підходи до їх вирішення та практичне значення одержаних результатів, отримані здобувачем особисто. Для обґрунтування доцільності реформування системи державного управління охороною здоров’я України взагалі та системи державного управління забезпеченням населення України стаціонарною медичною допомогою зокрема залучені й використані концептуальні положення співавтора наукових публікацій Я.Ф.Радиша.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, висновки та практичні рекомендації оприлюднені на науково-практичній конференції за міжнародною участю “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення”, присвяченій 10-річчю Національної академії державного управління при Президентові України (Київ, 2005), на Всеукраїнській конференції медичних працівників галузі охорони здоров’я (Вінниця, 2006).

Матеріали й результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри управління охороною суспільного здоров’я Національної академії держав­ного управління при Президентові України.

Результати апробації були схвалені, а тексти наукових доповідей, оприлюднених на конференції та нарадах, рекомендовані до опублікування.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в шести наукових працях, у тому числі в чотирьох статтях у наукових фахових виданнях, трьох статтях – в інших наукових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких має внутрішній проблемний розподіл, висновків, списку використаних літературних джерел та одного додатка. Повний обсяг роботи становить 174 сторінки, містить 6 рисунків, 9 таблиць, додаток А на 3 сторінках. Список використаної літератури налічує 215 джерел, у тому числі 34 – іноземними мовами, на 22 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, ступінь наукової розробленості проблеми, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів роботи, визначено особистий внесок здобувача й ступінь апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Державне управління системою забезпечення насе­лення стаціонарною медичною допомогою: генезис, стан та перспек­тиви розвитку (джерельний аналіз)” – на основі системного вивчення праць вітчизняних і зарубіжних авторів висвітлюється ступінь наукової розробки теми, осмислюються концептуальні підходи до управління системою забезпечення населення стаціонарною медичною допомогою.

Дослідженням установлено, що у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі проблема управління системою забезпечення населення стаціонарною медичною допомогою є розвинутою галуззю теоретичних та прикладних досліджень.

У цьому розділі визначено, що важливою складовою системи охорони здоров’я є стаціонарна медична допомога – один із масових видів медичної допомоги населенню, в якому задіяна більша частина сил і засобів галузі. У загальній моделі реформування медичної галузі стаціонарна медична допомога посідає одне з провідних місць, що вимагає наукового обґрунту­вання її удосконалення відповідно до сучасних вимог і з ураху­ванням світового досвіду.

Протягом багатьох років розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я відзначався екстенсивним характером, який полягав у постійному збільшенні кількості стаціонарних ліжок і лікарів. Незважаючи на те, що 80% хворих розпочинали й закінчували лікування в амбулаторно-полі­клі­нічних закладах, пріоритетами у фінансуванні, кадровому й матеріально-тех­ніч­ному забезпеченні користувалися стаціонари, на діяльність яких ви­тра­чалося 80% коштів, що виділялися на охорону здоров’я. Подальший досвід показав недостатню економічну та організаційну обґрунтованість і стратегічну неспроможність такого напряму політики у сфері охорони здоров’я.

Системний аналіз літературних джерел, серед яких на особливу увагу заслуговують колективна монографія “Панорама охорони здоров’я насе­лення України” за редакцією професорів А.В.Підаєва, О.В.Возіанова і В.Ф.Москаленка та інформаційний збірник “Результати діяльності галузі охорони здоров’я України у 2003-2004 роках”, дає підстави стверджувати, що державне управління системою забезпечення населення України ста­ціонарною медичною допомогою впродовж 60-80-х років минулого століття характеризувалося наступними особливостями: незважаючи на кількісне зростання мережі лікувально-профілактичних закладів, при вирішенні проблеми її спеціалізації перед органами охорони здоров’я України вже з самого початку постала проблема необхідності подальшого нарощування їх потужності та перегрупування основних фондів системи. Встановлено, що для вирішення зазначеної вище проблеми було обрано два основні напрями, які поєднували в собі екстенсивний та інтенсивний шляхи: будівництво економічно вигідних в експлуатації нових потужних лікувальних закладів зі спеціалізованими відділеннями і кабінетами, а також укрупнення і модернізація діючих лікарень. Результатом стало те, що впродовж 1959 – 1965 рр. в Україні укрупнено 77% (340) районних лікарень, які до того часу налічували менше 100 ліжок, та 1205 сільських дільничних лікарень з кількістю ліжок менше 25, або 79,5 від загальної їх кількості. Такий підхід дозволив на початку 1965 р. ввести в експлуатацію 70 великих міських лікарень, внаслідок чого забезпеченість лікарняними ліжками населення України досягла 94,0 ліжка на 10 тис. мешканців республіки.

Екстенсивний шлях розвитку стаціонарного обслуговування насе­лення України призвів ще до одного негативного явища. Мова йде про інтенсивне розширення мережі санаторно-курортних закладів на території України без урахування потреби населення республіки в санаторно-курортній допомозі. Це пов’язано з тим, що поряд із санаторіями, які перебували в підпорядкуванні українських державних, профспілкових та місцевих органів влади, на території України було розташовано значну кількість санаторно-курортних закладів різних типів, підпорядкованих відомствам та організаціям союзного значення. Суттєвим чинником нераціонального використання досить потужної матеріально-технічної бази системи забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою стала відсутність науково обґрунтованого управління нею. Передовсім, система охорони здоров’я взагалі та її невід’ємна складова – стаціонарна допомога були позбавлені відповідної нормативно-правової бази. По-друге, ще однією причиною поступового занепаду колись дуже міцної системи забезпечення населення стаціонарною допомогою стало формування залишкового принципу фінан­сування галузі. Зазначені вище негативні тенденції розвитку аналізованої нами системи призвели до того, що наприкінці 80-х років XX ст. УРСР мала такі явища, як зниження показників рівня здоров’я мешканців республіки та відсутність належного рівня стаціонарної допомоги за наявності досить потужної бази загальнопрофільних і спеціалізованих лікувально-профілак­тичних закладів, а також широкої мережі санаторно-курортних установ.

На основі системного аналізу праць Ю.В.Вороненка, М.В.Голуб­чикова, Б.П.Криштопи, В.Ф.Москаленка, А.В.Підаєва та інших українських дослідників у розділі робиться висновок про те, що впродовж останніх років відбулися кардинальні зрушення в лікувальній ланці системи охорони здоров’я нашої держави. Так, з метою підвищення якості та ефективності стаціонарної допомоги здійснено низку реорганізаційних заходів: упо­ряд­кування мережі лікарень та їх ліжкового фонду переважно за рахунок скорочення малопотужних, економічно нерентабельних лікарень, скоро­чення потужності ліжкового фонду за рахунок “непрацюючих” ліжок; перегляд штатно-нормативної бази лікарень і, відповідно, лікарських функ­цій; упро­вадження тимчасових галузевих уніфікованих стандартів якості надання стаціонарної медичної допомоги населенню; розроблення порядку акреди­тації лікувально-профілактичних закладів та ліцензування стаціо­нарної медичної допомоги; опрацювання системи організаційних та фінансових заходів щодо забезпечення діяльності страхової медицини. Унаслідок реорганізаційних державно-управлінських заходів загальна кількість лікарсь­ких закладів упродовж 1993-2003 рр. зменшилась. Найсуттєвіше скорочення мережі лікувально-профілактичних закладів в Україні відбулося протягом 1996-1997 рр.

Дослідженням встановлено, що госпіталізація хворих в Україні впродовж останніх років зростає.

У розділі наголошується на тому, що останнім часом в Україні, як і в сві­товій медичній практиці, все більшого поширення набувають різні орга­нізаційні форми стаціонарозамінної медичної допомоги: денні та домашні стаціонари, денні лікарні, амбулаторні центри, хоспіси тощо. Вітчизняний і зарубіжний досвід функціонування таких форм медичної допомоги свідчить про їх певний медико-соціальний ефект та економічні переваги.

Системний аналіз основних нормативно-правових документів та урядо­вих рішень, серед яких глибоким змістом і конкретністю вирізняється Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення” від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005, дає підстави вважати, що стратегією державного управління галуззю є подо­лання гострих структурних диспропорцій в охороні здоров’я й вико­ристання внутрішньо­системних джерел економії з метою забезпечення відповідного рівня соціальних гарантій для населення. З огляду на обмежені економічні умови в державі можливим напрямом внутрішньої перебудови національної системи охорони здоров’я для забезпечення успішної реалі­зації державної політики в галузі є формування єдиного медичного простору України.

На основі результатів комплексних теоретичних і прикладних до­сліджень, порівняння наукової літератури, законодавчих актів, дисертацій визначені найважливіші напрями дослідження.

У другому розділі – “Теоретичні та методичні засади дослідження державного управління системою лікувально-профілактичної допомоги в Україні” – обґрунтовується, що перед державним управлінням охороною здоров’я нині постала проблема необхідності поліпшення здоров’я населення України та реформування галузі відповідно до вимог сьогодення. Однією з важливих складових зазначеної системи є підсистема забез­печення населення України стаціонарною медичною допомогою, яка теж потребує оновлення та оптимізації.

Науково-теоретичне обґрунтування базових принципів оптимізації державного управління системою забезпечення населення України стаціо­нарною медичною допомогою шляхом формування єдиного медичного простору держави – багатогранна й складна проблема. Її розв’язання вима­гало розробки спеціальної програми дослідження, створеної з вико­ристанням системного підходу, що сприяло послідовному вирішенню цілої низки специфічних завдань, визначенню конкретного предмета та об’єкта дослі­дження, а також його етапності. Все це забезпечувало можливість отримання досить повної і достовірної інформації щодо поставлених завдань.

На першому етапі основна увага зосереджувалася на виборі напряму дослідження, визначенні його мети, завдань, об’єкта, предмета, гіпотези, концептуальної основи та основних методів дослідження.

Другий етап присвячений аналізу вітчизняних та зарубіжних літе­ратурних джерел з проблем державного управління системою охорони здоров’я (всього 285 одиниць). Одним із його завдань став аналіз державної політики України в галузі охорони здоров’я.

Система забезпечення населення України стаціонарною медичною допо­могою вивчалася на основі організаційно-штатних структур ліку­вально-профілактичних закладів (83 одиниці) та органів управління галуззю обласних державних адміністрацій (20), Міністерства охорони здоров’я України, матеріалів звітів про стан справ у системі охорони здоров’я та нормативно-правової бази охорони здоров’я. Всього опрацьовано понад 150 одиниць документації.

На цьому ж етапі докладно розглянуто питання державного управління в галузі охорони здоров’я, опрацьовані в зарубіжній літературі (45 одиниць), проаналізовано зарубіжний досвід правотворчості (5 країн) у регулюванні діяльності національних медичних служб, їх особливості та можливості адаптації до умов України.

Метою третього етапу дослідження стало визначення генезису, стану та перспектив розвитку системи забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою.

На четвертому етапі дослідження здійснено обґрунтування орга­нізаційно-правових засад оптимізації системи забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою.

На заключному, п’ятому, етапі здійснено узагальнення отриманих результатів і наукове обґрунтування досягнення мети дослідження щодо науково-теоретичного обґрунтування базових принципів оптимізації сис­теми забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою.

Ґрунтуючись на тому, що предметом та об’єктом дослідження є складні соціальні системи, методологічною основою наукової роботи стали системний підхід і системний аналіз. Це дало змогу з’ясувати й виокремити суть, складові, стан і тенденції розвитку державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою.

У процесі аналізу досліджуваної теми наголошується на тому, що загальна потужність ліжкового фонду галузі становить нині 4341 тис. ліжок, з яких 14,5% припадає на ліжка загальнотерапевтичного профілю, 85,5% – становлять спеціалізовані й високоспеціалізовані ліжка різного профілю, в тому числі 7,1% – хірургічні, 10,6% – психіатричні, 5,6% – туберкульозні, 3,9% – кардіологічні ліжка тощо. Їх кадрове забезпечення залишається досить стабільним, хоча останніми роками спостерігається певний перерозподіл питомої ваги окремих фахівців у загальній кількості лікарів з відповідною зміною забезпеченості населення лікарями певного фаху. Зокрема, збільшується забезпеченість населення лікарями допоміжних лікувально-діагностичних відділень, у тому числі ендоскопістами, лікарями ультразвукової діагностики, функціональної діагностики тощо.

Позитивною тенденцією державного управління системою стаціо­нарної медичної допомоги в Україні є скорочення загальних обсягів госпі­талізації населення в лікарняні заклади різного типу, пов’язане з раціо­­налізацією технологій надання медичної допомоги, оптимізацією вико­ристання дороговартісного ліжкового фонду, в тому числі спеціалізованого й високоспеціалізованого, широким застосуванням стаціонарозамінюючих форм медичної допомоги.

Основні обсяги стаціонарної допомоги госпіталізованим хворим надаються на базі міських і центральних районних лікарень (25,4% та 25,5% відповідно), решта хворих отримує стаціонарну допомогу в умовах обласних лікарень, диспансерів різного профілю, у пологових будинках та спеціалізованих лікарнях.

У структурі госпіталізованих хворих, як і в минулі роки, перше рангове місце посідають пацієнти з хворобами системи кровообігу, друге – хворі з ускладненнями вагітності, пологів і післяпологового періоду, третє-четверте місця поділяють пацієнти гастроентерологічного та пульмо­нологічного профілів.

Позитивними тенденціями оптимізації державного управління в галузі охорони здоров’я України є зміна структури госпіталізованих за останні роки (зниження питомої ваги пацієнтів з ускладненнями вагітності, пологів і післяпологового періоду, хворих з інфекційними та паразитарними хворобами та певна стабілізація частки хворих, госпіталізованих через хвороби крові та кровотворних органів). Водночас помітно збільшилась абсолютна кількість пацієнтів з новоутвореннями й природними аномаліями, хворих із природженими аномаліями, а також їх питома вага у структурі госпіталізованих хворих, що загалом відбиває сучасну динаміку захворюваності населення за класами хвороб.

У розділі підкреслюється, що одним із важливих завдань удоско­налення організації стаціонарної медичної допомоги на сучасному етапі є раціо­на­лі­за­ція використання ліжкового фонду і скорочення тривалості перебування хво-рих у стаціонарі без зниження якості та ефективності лікувально-діагностич­ного процесу. Інтенсифікація роботи спеціалізованих ліжок характеризується певним збільшенням показників зайнятості ліжок, їх обсягу та скорочення терміну перебування хворого на ліжку, хоча показники мають досить широкий діапазон залежно від профілю ліжок і типу лікарняних закладів.

Визначено, що за останнє десятиріччя середня кількість днів зайнятості ліжок більшості спеціалізованих відділень помітно зросла і становить 286,4-346,9 дня. Особливо інтенсивно “працюють” ліжка невро­логічних відділень для дорослих (350,1 дня), офтальмологічних (338,9 дня) та онкологічних відділень для дорослих (341,5) дня. Проте робота поло­го­вих ліжок, включаючи ліжка патології вагітних, та інфекційних ліжок для дорослих і дітей відзначаються певним недовантаженням (кількість днів зай­нятості ліжок становить відповідно 236,1 та 244,7). Середній показник перебування хворого на ліжку за період 1991-2004 рр. загалом ще не зазнав істот­них змін (1991 р. – 16,5 дня, 2000 р. – 14,9 дня, 2004 р. – 14,8 дня). Водно­час спостерігається збільшення тривалості пере­бу­вання хворого в ліжку туберкульозного профілю, що може бути пов’язано з ускладненнями клінічного перебігу хвороби, тяжкістю патологічного процесу тощо. У лікар­няних закладах вторинного рівня – багатопрофільних міських і центральних районних лікарень (ЦРЛ) – найраціональніше вико­ристовується ліжковий фонд ЦРЛ (середня тривалість перебування хворого на ліжку в міських лікарнях – 12,8 дня, ЦРЛ – 11,9 дня). При цьому за пе­ріод 1993-2004 рр. показники перебування хворого на ліжку в міських лі­карнях більшості областей дещо покращилися (1993 р. – 14,8 дня, 1998 р. – 13,0 дня, 2004 р. – 12,8 дня). Певне скорочення тривалості лікарняного лікування відбувається і в обласних лікарнях, де пересічний показник перебування хворого на ліжку скоротився на 3,6 дня порівняно з 1993 р. і становить 12,8 дня.

Вирішення нагальних проблем, що стоять сьогодні перед стаціо­нар­ною та, особливо, спеціалізованою медичною допомогою, нероз­ривно пов’язане з раціоналізацією функціонування всіх ланок галузі, удоско­на­ленням їх інфраструктури, ресурсної бази й технологічного забезпечення, подальшою реструктуризацією системи надання медичної допомоги зі зміщенням пріоритетів у медичному обслуговуванні в бік первинної ланки та поступовим переходом до загальної лікарської практики – сімейної медицини.

Раціоналізації використання дороговартісних спеціалізованих і високоспеціалізованих лікарняних ліжок, підвищенню якості й ефек­тивності стаціонарної медичної допомоги та скороченню ресурсних витрат галузі сприятимуть подальший розвиток стаціонарозамінних форм медичної допомоги, оптимальний перерозподіл обсягів медичного обслуговування між закладами первинного, вторинного і третинного рівнів, структурно-функціональна диференціація ліжкового фонду зі створенням лікарень (відділень) для надання невідкладної медичної допомоги, планового лікування хронічних хворих, відновлювального лікування і реабілітації, медико-соціальної допомоги, запровадження дійової системи управління якістю стаціонарної медичної допомоги на різних рівнях її надання.

У третьому розділі – “Тенденції та закономірності розвитку стаціо­нарної медичної допомоги в Україні” – обґрунтовуються перспективи ста­нов­лення нової парадигми стаціонарної медичної допомоги в умовах реформування системи охорони здоров’я України.

Дослідження еволюції державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою, здійснене в першому розділі дисертаційної роботи, дало можливість виявити широке коло підходів щодо його оптимізації. Так, удосконаленню стаціонарної медичної допомоги в умовах реформування галузі сприятимуть: адаптація законодавства України в галузі охорони здоров’я до міжнародних стандартів; інформатизація системи охорони здоров’я; розробка та впро­вадження в діяльність закладів охорони здоров’я стандартів медичної допомоги; оптимізація мережі державних, комунальних і відомчих закладів охорони здоров’я; поліпшення підготовки медичних працівників; опти­мізація наявних та запровадження нових технологій надання стаціо­нарної допомоги; чітка регламентація першочергових показань для госпіталізації хворих; активне використання стаціонарозамінних форм медичної допомоги (денних і домашніх стаціонарів); оптимальний пере­розподіл і функціональна диференціація ліжкового фонду.

Доведено, що реальною парадигмою реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я, яка значною мірою сприятиме підвищенню ефек­тивності використання кадрових і фінансових ресурсів, забезпечить усу­нення дублювання під час надання населенню стаціонарної медичної до­по­моги, має стати єдиний медичний простір (ЄМП) України. Під ЄМП автор розуміє систему організації надання медичної допомоги, що засно­вана на єдиній правовій, соціально-економічній, технологічній та інформаційній базі, що забезпечує доступність, якість й ефективність кваліфікованої медичної допомоги всьому населенню держави та об’єднує всі медичні ресурси спільним управлінням і визначеним механізмом фінансування.

Встановлено, що основними напрямами реформування державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою є: зміна ролі держави та ринку у сфері надання медичної допомоги; децентралізація та делегування повноважень на нижчі рівні державного сектора й залучення приватного сектора до надання медичних послуг; більша свобода вибору для посилення можливостей та повноважень громадян і громад тощо.

Важливим напрямом стратегії стійкого розвитку стаціонарної медич­ної допомоги в Україні є активне використання підходів до управління системою охорони здоров’я, що застосовуються в США, Канаді, європейських країнах та країнах СНД.

У розділі докладно аналізується Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я насе­лення” від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 та проект Національного плану дій щодо реформування галузі охорони здоров’я (Дорожна карта реформування системи охорони здоров’я). Підкреслюється, що змістові характеристики домінант державної політики України в галузі охорони здоров’я на найближчу перспективу, що задекларовані названими вище документами, випливають із розуміння ролі та місця системи охорони здоров’я в медичному забезпеченні населення України, що полягає, насамперед, в управ­лінському та нормативно-розпорядчому регулюванні життєво не­обхід­них потреб та інтересів людини.

Системний аналіз проекту Національного плану дій на виконання Указу Президента України від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 “Про невід­кладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я” (Дорожна карта рефор­мування системи охорони здоров’я) дає підстави автору дисер­таційного дослідження стверджувати, що даними документами передбачено державні механізми щодо конкретизації та практичної реалізації стратегії розвитку системи охорони здоров’я України на період до 2011 року. Пріоритетними напрямами цього процесу на цей період будуть: забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я різних форм власності та різних відомств у єдиному медичному просторі держави, розробка та затвердження Концепції медичної освіти в Україні з урахуванням євро­пейських освітніх стандартів, прийняття Верховною Радою України нової редакції Закону України “Основи законодавства про охорону здоров’я”, завершення розробки клініко-економічних стандартів з найбільш медико-соціально значущих нозологій, розробка та затвердження “Етичного кодексу лікаря” й “Фармацевтичного етичного кодексу”, розробка та затвердження Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціаль­не медичне страхування” тощо.

Наголошується, що при виробленні державної політики України в галузі охорони здоров’я необхідно виходити з того, що стаціонарна медична допомога посідає вагоме місце в системі медичного забезпечення – понад 20% пацієнтів, які звертаються за медичною допомогою, лікується в умовах стаціонару. Саме тому оптимізацію надання населенню України стаціонарної медичної допомоги слід здійснювати шляхом раціонального використання кадрового потенціалу, ліжкового фонду, медичного облад­нання тощо.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання, що має важливе значення для розвитку вітчизняної науки державного управління, та виявляється у здійсненні науково-теоретичного обґрунтування стану й тенденцій розвитку держав­ного управління стаціонарною медичною допомогою в Україні.

Одержані в ході дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізована мета й завдання дають змогу дійти таких основних висновків та внести низку пропозицій.

1. Усебічний системний аналіз наукової літератури, законодавчої та нормативної бази, вітчизняного й зарубіжного досвіду, присвячений висвіт­лен­ню місця та ролі стаціонарної медичної допомоги в контексті фор­мування державної політики в галузі охорони здоров’я, показав, що дер­жавне управління наданням населенню стаціонарної медичної допомоги зали­шається надзвичайно важливою проблемою, яка на сьогодні, не­зва­жаючи на значні наукові досягнення як вітчизняних, так і зарубіжних фа­хівців і практиків, характеризується недостатнім ступенем дослідження. Особ­ливого значення комплексне розв’язання цієї проблеми набуває в кон­тексті кризового стану та реформування галузі охорони здоров’я України.

Оскільки раніше тема дисертації не досліджувалася, хоча окремі її аспекти відображені в науковій медичній літературі, видається доцільним комплексний аналіз ролі й місця стаціонарної медичної допомоги з позицій державного управління при формуванні та реалізації державної політики України в галузі охорони здоров’я.

2. Виявлено провідні тенденції та закономірності розвитку держав­ного управління системою стаціонарної медичної допомоги з огляду на орієнтацію щодо поліпшення профілактичної роботи, запобігання і зниження захворюваності населення на інфекційні та хронічні неінфекційні хвороби, особливо соціально небезпечні й соціально значущі, відновлення та зміцнення здоров’я населення України.

3. Встановлено, що госпіталізація хворих в Україні впродовж останніх років зростає. Результатом оптимізації державного управління системою стаціонарної медичної допомоги стало те, що за останні п’ять років в Україні, як і в світовій медичній практиці, все більшого поширення набувають різні організаційні форми стаціонарозамінної медичної допо­моги: денні та домашні стаціонари, денні лікарні, амбулаторні центри, хоспіси тощо. Вітчизняний і зарубіжний досвід функціонування таких форм медичної допомоги свідчить про їх певний медико-соціальний ефект та економічні переваги.

4. Доведено, що реальною парадигмою реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я, яка значною мірою сприятиме підвищенню ефективності використання кадрових і фінансових ресурсів, забезпечить усунення дублювання під час надання населенню стаціонарної медичної допомоги, має стати єдиний медичний простір (ЄМП) України.

5. Визначено, що основними напрямами реформування державного управління системою забезпечення населення України стаціонарною медичною допомогою є: зміна ролі держави та ринку у сфері надання медичної допомоги; децентралізація та делегування повноважень на нижчі рівні державного сектора й залучення приватного сектора до надання медичних послуг; більша свобода вибору для розширення можливостей та повноважень громадян і громад тощо.

6. Важливим напрямом стратегії стійкого розвитку стаціонарної медичної допомоги в Україні є активне використання підходів до управління системою охорони здоров’я, що застосовуються в США, Канаді, європейських країнах та країнах СНД.

7. Обґрунтовано, що удосконаленню державного управління стаціо­нарною медичною допомогою в умовах реформування галузі сприятимуть: адаптація законодавства України в галузі охорони здоров’я до міжнародних стандартів; інформатизація системи охорони здоров’я; розробка та впровадження в діяльність закладів охорони здоров’я стандартів медичної допомоги; оптимізація мережі державних, комунальних і відомчих закладів охорони здоров’я; поліпшення підготовки медичних працівників; опти­мізація наявних та запровадження нових технологій надання стаціонарної допомоги; чітка регламентація першочергових показань для госпіталізації хворих; активне використання стаціонарозамінних форм медичної допомоги (денних і домашніх стаціонарів); оптимальний перерозподіл і функціональна диференціація ліжкового фонду.

8. Урахування основних наукових результатів виконаного дослі­джен­ня, вітчизняного й зарубіжного досвіду, потреб сучасного розвитку охорони здо­ров’я населення дозволяють запропонувати для втілення в практичну діяль­ність системи охорони здоров’я України з метою вдосконалення державного управління стаціонарною медичною допомогою такі практичні рекомендації:

• прискорити узгодження й уточнення змісту норм Конституції України, що регламентують діяльність системи охорони здоров’я, та прийняття законів України “Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”, “Про заклади охорони здоров’я та медичне обслуговування населення” тощо;
• сформувати ЄМП України, створивши на базі Міністерства охорони здоров’я відповідний координуючий орган із забезпечення діяльності ЄМП, що відкриє можливість для реального проведення єдиної державної політики в галузі охорони здоров’я, значною мірою підвищить ефективність використання та необхідної концентрації матеріально-технічних, фінансових і кадрових ресурсів.