|
ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ
НОВОСАД Марії Гнатівні
УДК 79.036.7 (048)
Українська пісня в контексті художнього життя Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття
17.00.01 – теорія та історія культури
А В Т О Р Е Ф Е Р А Т
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата мистецтвознавства
Київ – 2002
Дисертацією є рукопис.
Дисертація виконана у Прикарпатському університеті ім.В.Стефаника Міністерства освіти і науки України м. Івано-Франківська.
Науковий керівник : доктор філософських наук, професор Уланова Світлана Іванівна,
Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор
кафедри мистецтвознавства і експертної діяльності.
Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор
Кияновська Любов Олександрівна, Львівська державна музична
академія ім. М.В.Лисенка, завідувач кафедри історії музики.
кандидат педагогічних наук, професор, Обертинська Анеля
Петрівна, Державна академія керівних кадрів культури і
мистецтв, професор кафедри режисури
Провідна установа: Київський національний університет культури і мистецтв, кафедра
теорії та історії культури, Міністерство культури і мистецтв України,
м. Київ
Захист відбудеться 19.06.2002 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.850.01 в Державній Академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: 01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 15, ауд. 1.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 11).
Автореферат розіслано 17.05.2002 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради М.М.Бровко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Відродження духовності – найактуальніша проблема сьогодні. Її розв’язання вимагає багатьох умов. Але найважливішою серед них уявляється та, що сприятиме відновленню зруйнованих зв’язків в культурному процесі між традиційно сталими нормами культурного досвіду опанування та передачі світоглядної інформації та інноваціями, які обумовлює реалізація творчих потенцій, закладених в основу роботи культурного механізму.
Сьогодні, коли гостро відчувається потреба у визначенні смислу тих явищ, які відбуваються у нашому житті, зростає кількість прихильників ідей, суть яких зводиться до пошуку своєрідного “духовного резюме” по тим ознакам, що ототожнюють в собі універсальні якості національної свідомості. Саме тому зростає вагомість історичних дослідження, в яких простежуються трансформаційні зміни, що відтворює соціальну свідомість на рівні тих її світоглядно-ключових категорій форм, що здійснюють функцію “формоутворення людського духу”.
Провідним носієм цієї функції завжди був фольклор образ-формула етносамоусвідомлення суспільно опрацьованих способів культурного буття. Його дослідженню як соціокультурного явища присвячено багато теоретичних праць. Їх проблематика досить різноманітна: від етнографічних спостережень за різними жанрами народної творчості до спроб розробки теоретичних концепцій по окремим її формам і напрямкам.
Так само неоднозначним виявляється стан розробки питань, пов’язаних з українським фольклором, незважаючи на давність його наукової історії, розпочатої ще у ХІХ столітті працями С.Воробкевича, Я.Головацького, М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Костомарова, М.Максимовича, М.Шашкевича та інших діячів української культури. Розглядаючи українську народну пісенність як невід’ємний чинник національних традицій дореволюційна фольклористика приділяла головну увагу її вербальним формам, вкладаючи їх у координати тих ідейних вимірів, які диктувало духовне життя української спільноти (Д.Антоновича, Ф.Колеса, О.Потебня, І.Франко, Г.Хоткевич). Але у ХХ столітті цей науковий напрямок набуває більшої багатопредметності. Фольклор вивчається не тільки в окремих жанрових формах, але й як самостійна галузь культури із своїми специфічними ознаками й закономірностями розвитку (С.Авренцев, М.Бахтін, В.Гусев, А.Гуревич, С.Грица, А.Іваницький, М.Бахтін, П.Толочко, тощо).
Зв'являються праці, в яких досліджуються зв'язки фольклорної творчості з професійною (М.Загайкевич, Я.Кияновська, С.Павлішин, Г.Нудьга та інші), її особливості в контексті художнього життя різних регіонів України. Особливу увагу в них приділяється вивченню тих процесів, які виокремлюють характерні риси становлення національних форм культури у Західній Україні, зокрема Галичини, як центру, що зфокусовано їх узагальнює (Ю.Волощук, Р.Дудик, Н.Костюк, Л.Кияновська, Р.Пилипчук, О.Семчишин-Чузюр, М.Черепоніп, І.Фрайт та інші).
Але не зважаючи на кількісні показників таких робіт їх зміст залишає осторонь ще багато проблем, з роз’язанням яких пов’язано створення теорій, які б містили в собі відповідь на сучасні питання, пов’язані з відродженням національної духовності. Звертаючись до української пісні автор намагався об’єднати віокремлені у сучасних культурологічних та мистецтвознавчих розвідках питання, які висвітлюють її світоглядну вартість, що акумулює в собі не тільки духовні потенції нації, але й здатність формувати ціннісні установки щодо перспектив розвитку соціального буття етносу.
Це й обумовило вибір теми дослідження “Українська пісня в контексті художнього життя Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконано згідно з планами наукової роботи кафедри культурології Прикарпатського університету ім.Василя Стефаника.
Мета дослідження – розкрити культуростворюючи потенції української пісні, які обумовили зміст художнього життя Галичини другої половини ХІХ початку ХХ століття як цілісної системи, що синтезувало в собі національні здобутки української культури визначеного періоду. Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:
- з’ясувати соціокультурні обставини, що сприяли актуалізації уваги до української народної пісні з боку професійних літературних, наукових та художніх кіл України;
- розглянути особливості трансформації народної поетики у літературний процес на Галичини у другій половини ХІХ століття;
- виявити риси оновлення професійної поетики та її тенденційну забарвленість з точки зору загально культурних процесів, що характеризують розвиток художнього життя України на початку ХХ століття;
- позначити форми осмислення народнопісенних прообразів у театральному та образотворчому мистецтві та з’ясувань їх світоглядну спрямованість.
Об’єкт дослідження – українська народна пісня як культуротворчий чинник національної історії.
Предмет дослідження – українська народна пісня у світоглядному контексті художнього життя Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття.
Для розв‘язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження: аналітичний – у вивченні фольклорно-етнографічної, історичної, мистецтвознавчо-культурологічної літератури з питань розвитку пісенної культури Галичини зазначеного періоду; пошуковий – у збиранні й виокремленні із загальноукраїнського пісенного репертуару тих пісень, які стали основою переосмислення та трансформації актуальних світоглядних ідей у естетичних формах, які вимагало тогочасне художнє і літературне життя на Україні; теоретичний – в узагальненні характерних особливостей розвитку українського мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ століття та відтворенні тих естетичних рис, що визначають специфіку становлення національних форм самосвідомості в художньому процесі на Галичині; “біографічного” – у визначенні тих особливостей, що обумовили варіативність художніх позицій у тлумаченні фольклорних джерел засобами професійної творчості.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:
– вперше українська пісня розглядається з точки зору тих цінностних орієнтацій, які визначили розвиток літератури і мистецтва на Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ століття;
- дістали подальший розвиток положення про естетичну вагомість зразків народнопісенної творчості для професійної культури та їх ціннісну функцію щодо формування тих смисложиттєвих орієнтирів, через які українська художня інтелігенція відстоювала своє право на національну та регіональну самовизначеність форм та змісту мистецької діяльності;
- уточнено з цих позицій естетичні закономірності інтерпретації народнопісенних прообразів в творчості окремих галицьких письменників, їх світоглядний зміст в контексті тих ідей, що обумовили актуалізацію фольклорної поетики;
- виявлено багатозначність використання фольклорно-пісенного матеріалу в художній практиці, його поліфункційність щодо реалій соціального та політичного життя визначеного періоду;
- доведено необхідність оновлення методології дослідження професійних і фольклорних зв’язків на основі узагальнення світоглядних домінант, що їх обумовлюють;
- розкрито динаміку змін, що відбувається на рівні взаємовідносин фольклорної традиції та професійної творчості, а також форми та засоби, якими ці зміну виявляють себе в різних видах художньої діяльності.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали проведеного дослідження можуть бути використанні у подальшій розробці проблем історичного моделювання процесів, пов’язаних із становленням національних форм самосвідомості у сфері художньої творчості та методології їх соціокультурного обґрунтування з точки зору ціннісних характеристик, покладених в основу тих світоглядних компонентів, що обумовлюють змістовні характеристики феномену національної ментальності, які містять в собі фольклорні форми її образного втілення.
Мистецтвознавчо-культурологічний характер дослідження сприяв виробленню й запровадженню в роботі методів аналізу літературно-мистецьких творів, фольклорних явищ, художніх образів. Використані порівняння, співставлення народнопісенних джерел з професійними творами літератури, театру та образотворчого мистецтва можуть прислужитися мистецтвознавцям, літературознавцям, культурологам, етнологам, фольклористам, викладачам гуманітарних дисциплін у вузах та училищах різного профілю додатковим матеріалом у обґрунтуванні онтогносеологічної залежності процесу становлення професійних форм художньої творчості від тих компонентів, що складають основу національних традицій, і перед усе фольклорних. Увійшовши в мистецтвознавчо-культурологічний та художньо-творчий обіг ці матеріали стануть суттєвим доповненням до курсів культурології, історії української літератури та мистецтв.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та окремі аспекти дослідження знайшли оприлюднення у формі доповідей на: науковій конференції “Марко Черемшина в контексті української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття” (Івано-Франківськ, 1999 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Формування естетичної культури майбутніх вчителів засобами музичного, образотворчого, хореографічного та драматичного мистецтва” (Кіровоград, 2000 р.); науково-практичній конференції “Полієтнічність та культура в сучасній Україні”(Київ, 2001); науково-практичній конференції “Християнство в Україні на межі третього тисячоліття” (Івано-Франківськ, 2001 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна між минулим і майбутнім” (Івано-Франківськ, 2001 р.), а також на звітних щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів, студентів Прикарпатського університету ім.Василя Стефаника.
Основні положення дисертації викладено у 8 одноосібних фахових виданнях.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, списку використаної літератури (284 позицій). Виклад роботи займає 194 сторінок (з них: 177 основного тексту).
Основний зміст роботи.
У вступі подано обґрунтування актуальності досліджуваної проблеми, сформульовано мету і завдання; визначено об‘єкт і предмет дослідження, подано відомості про зв’язок роботи з науковими програмами, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення, апробацію та впровадження здобутих результатів у практику, публікації.
У першому розділі “Українська пісня – джерельна база літературного процесу в Галичині” розглядаються роль народної пісенності у становленні світоглядних координат професійної літературної творчості. Він складається з трьох параграфів.
У першому параграфі “У пошуках оновлення основ професійної літературної творчості”, доведено що актуалізації роль української пісенності в літературному процесі на Україні сприяла зростання інтересу до вивчення фольклору. Ця тенденція є показовою для всіх регіонів України – Сходу та Заходу.
На цій основі поступово формується жанр авторської пісні-стилізації, так званої пісенної поезії, яка набуває значення засобу передачі і розповсюдження актуальної в соціальному плані інформації (М.Шашкевич).
Починаючи з Шевченка, таке відношення до фольклорних зразків стає домінуючим. Народна мова сприймається як носій національної самобутності, а також джерело пізнання народної психології. Зростання уваги до неї обґрунтовувалося і тим, що пісень і форми є також найдоступнішим засобом просвітництва та поглиблення всенародної освіти (“Руська бесіда”), що сприяло збагаченню репертуарної політики щодо української пісні, посиленню в її змісті регіональних орієнтацій.
Особливо яскраво це доводить творчість Ю.Федьковича, яка опосередковано відбиває технологію створення й побутування пісенного фольклору північний Буковині. Глибоке знання пісенної культури свого краю, дозволило письменнику вийти за межі стилізації. Опосередковано відбиваючи загальні жанрові ознаки пісенних прообразів Ю.Федьковича посилює в них елементи авторського (мовно-інтонаційне тлумачення народного слова, зростання в ньому ознак документальності тощо), що урізноманітнює композицію твори і сприяє більш глибокому осмисленню його ідейного змісту.
Впровадження прозово-драматичних засад у поетичне віршування виділяють постать Федьковича як таку, що заклала основи створення національної драматургії. Узагальнюючи епічний досвід народних переказів він підвищує в них роль драматичних елементів, персоніфікуючи індивідуальними інтонаціями промови, свої героїв.
Інші тенденції у розвитку літературного процесу виявляє творчість С.Воробкевича, якій оновлює технологію літературного опрацювання народного слова засобами тогочасної фольклористики – варіативно-порівняного тлумачення зразків, на які була зорієнтована його творча свідомість.
Діяльність Ю.Федьковича і С.Воробкевича довела актуальність для літературних пошуків адекватних до його завдань форм художньо відображення.
У параграфі 1.2 “Народнопісенна поетика в контексті літературного процесу в Галичині другої половини ХІХ століття” розглянуто динаміку становлення загального уявлення про те, якою має бути методика опрацювання пошуку фольклорних джерел засобами професійної творчості. В ньому доведено, що творчих обробка (перенесення – стилізація мовних ознак народної пісні у поетику власних творів) набуває іншої якості. Вона стає більш опосередкованою та естетично визначеною. Розширюється також тематичний діапазон української пісенності, трансформованої у галицьку літературу. У її тлумаченні посилюється увага до політичних і соціальних мотивів. Фольклорні пісенні образу і форми набувають домінуючого значення у формуванні професійної літератури. Разом з тим, зростає роль авторської позиції.
Вона виявляється через відношення до фольклорних зразків як узагальненої установки на сприйняття того чи іншого настрою, яким узгоджується коло аналогій та їх межи для сприйняття (І.Франко). Для цього необхідно не тільки глибоке знання фольклору, але й його зв’язків з народним життям. Франко був першим, хто звернувся через українську пісню до тем, підказаних реальними життєвими обставинами, надаючи її художнім засадам і образам психологічно-побутової точності.
Не менш важливою проблемою для себе він вважав поєднання літературних і народнопісенних принципів віршування, розв’язання якої зайшло своє відображення у жанровому оновленні й різноманітті трансформованих форм української пісенності (від романсу до революційних гімнів).
Іншим шляхом у поглибленому тлумаченні фольклорних пісенних джерел пішов В.Стефаник. Він будує свої засобу новелістики на основі принципів, покладених тими пісенними формами, які виконували інформаційно-комунікативну функцію (балади, хроніки, рекрутсько-жовнірські пісні тощо). Їх стилістики в творах Стефаника набуває рис образного узагальнення соціально-побутової проблематики, пов’язаної з життям галицького села. Пісня у Стефаника використовується й засобом оліцетворення індивідуальних переживань його героїв. Поетика української пісні тлумачиться ним як людова поезія-скарбниця серця й життєвої мудрості, що дало йому змогу стати неперевершеним майстром психологічної драми факту з економічного і соціального життя українського тогочасного селянства.
Якщо Стефаник бере за основу свого творчого методу лірико-епічні жанри української пісенності, то його послідовних М.Черемшина більше уваги зосереджує художніх на можливостях коломийкового фольклору. Його роль у письменника різнопланова. З нею пов’язана перш за все тональність оповідності, притаманна творам Черемшини, її емоційна забарвленість та миттєвість реакцій на події. Через коломийковість він також досягає обрядової узагальненості у тлумаченні типових сюжетів, пов’язаних із життям гуцульського села.
Коломийковість досить часто виконує коментарську функцію, передвіщаючи весь час подальший хід подій або уточнюючи їх деталі, загально-емоційний фон, характерні риси персонажів, їх потаємні думки. Не менш вагомим джерелом опанування характерних рис народної психології у Черемшини виступає інший жанр народної пісенності – голосіння, використовуючи епічну образність якого письменник переводить сприйняття сюжетики у філософські заглиблену, психологічну площину.
Наприкінці ХІХ століття спостерігається також поступово відхід від принципів етнографізму у напрямку їх модернізації на основі відродження романтичної естетики (Мандачевський, С.Яричевський). Оспівуючи красу народнопісенних образів ці письменники створюють не їх основ яскраві картини народного життя, пройняти духом народного світосприйняття й естетику.
Їх творчість сприяла перегляду сталих принципів художньої обробки фольклорних джерел. Так О.Маковей закликає своїх сучасників не захоплюватися копіюванням, а більше орієнтуватися на їх творче переосмислення спрямовуючи його на відображення людських характерів і розкриття психології людських вчинків. Народність, вважає він, це те, що витікає з самого життя, а не навпаки. Тому завдання письменника зводиться не стільки до наслідування, скільки осучаснення народнопісенної мови.
Якою була загальна ситуація навколо проблеми опанування фольклорних джерел в літературі висвітлюється у параграфі 1.3. “Українська пісенність в контексті боротьби літературних напрямків кінця ХІХ – початку ХХ століття”.
Її характерною ознакою є поліморфозність літературно-художніх явищ. З одного боку посилюються тенденції до інтелектуалізації та лірізації прочитання фольклорно-пісених текстів з іншого – зростає їх роль як засобу, що дозволяє писати не тільки про народ, але й для народу.
У перед та післяреволюційні роки зростає роль модерністських впливів, що виявилося у посиленні уваги до фольклорних тлумачень давньої історії (В.Журбат), “вічним” темам української народної поезії (У.Кравченко, Є.Маленька), які переосмислюються у формах медитативної лірики, художнього опанування фольклорних засад в дусі декаденствуючої та символістичної естетики (творчість молодомузивців).
У інтерпретації прообразів фольклорної пісенності більше значення надається тим моментом, які фокусують в собі філософію народного, а через нього і людського життя. Кожна подія, відтворена не починає тлумачитися як оліцетворення загальнолюдської долі та історії, і водночас, як своєрідний коментар, що посилює психологічну забарвленість нескінченних монологів-роздумів героя-автора.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття посилюється естетична співдія української пісні з літературним словом, що позначилося у його регіональній визначеності та множинності варіантів тлумачення, обумовивших різномаїіття літературних стилів і напрямків у цей період.
У другому розділі “Фольклорно-пісенні традиції та їх розвиток у професійному мистецтві”, що складається з двох параграфів, розглянуті особливості трансформації народнопісенної поетики у театральному та образотворчому мистецтві розглянутого періоду на Галичині.
У першому підрозділі “Просвітницька спрямованість української пісні в театральному мистецтві” головна увага приділяється питанням, пов’язаним із з’ясуванням історії формування українських традицій на Сході й Заході.
Зокрема в дисертації підкреслюється, що процес становлення театру відбувається на Галичині у літературних осередках, які представляють соціальні групи інтелігенції вихідців із духовенства. Це обумовлено на перших етапах замкнений характер діяльності аматорських труп та зловживання “перекладами” на регіональну – “мову” репертуару, який на той час став класичним на східних територіях України. (п’єси Котляревського і Квітки-Основ’яненко).
Аналіз репертуарної політики, яку проводили галицькі театральні осередки та тих ідей, які відстоювала прогресивна критична думка дозволив зробити висновок проте, що проблема утворення національного театру з самого початку мислилася як таке-що сприятиме розповсюдженню освіти серед народу (Ю.Лаврівський). Така постановка питання сприяла актуалізації вимогливості щодо репертуару українських труп, які саме через нього повинні були відрізнятися від інших іноземного походження. Його національна визначеність ототожнювалася спочатку із формою, що сприяло широкому уведенню у театральну “мову” фольклорного матеріалу, а саме пісні, обрядової символіки тощо, які виконували переважно ілюстративну або “перекладну” функції, спрощуючи тим самим сприйняття п’єси. Тільки починаючи із 60-тих років ХІХ століття на Галичині з’являються спроби, які свідчать про новий етап у розвитку театральної драматургії. В п’єсах, які ставляться на галицьких сценах простежується орієнтація на цілісне відтворення побутових картин з народного життя. В них провідну роль виконує українська пісня, засобами якої створюються яскравий етно-колорит вистави. Паралельно також відбувається опанування її стилістики як засобу відображення національних ознак характеру. Про це свідчать побутові драми С.Воробкевича, який робить спробу за допомогою стилізації на манер народної пісні музичними засадами доповнювати сценічні характеристики персонажів у своїх п’єсах (“Гнат приблуда”, “Убога Марта”), що стало підставою для І.Франка назвати їх “людовими народними п’єсами”.
В цей час розширюється і репертуарна тематика. Крім сюжетних мотивів на “злобу дня”, її широко представляють історичні сюжети оспівані у народних піснях (“Довбуш”).
У другій половині ХІХ століття така політика щодо розвитку національного театру на Галичині призвела до загального посилення в ньому реалістичних тенденцій. Крім видовищної функції українська народна пісенність починає виконувати й психологічну. Її засобами автори прагнути розкрити не тільки характерні риси художніх образів, але й проілюструвати розвиток покладених в їх основу драматичних колізій. Саме таку установку демонструє діяльність трупи мандрівного театру, яка починає працювати під егідою товариства “Руська бесіда”. Через пісню, автори також прагнуть посилити регіональну визначеність у тлумаченні типових сюжетів та народних образів (Ф.Федькович). пісенність використовується як форма передачі актуальної інформації, що допомагає спрощення сприйняття і довести її до глядача мовою більш йому зрозумілою.
Наприкінці ХІХ століття тлумачення народнопісенних образів набуває більш опосередкованого характеру. На перший план виходять узагальнення тих драматичних колізій, які у фольклорі є носіями певних світоглядних ідей, про це свідчить багаторазовість художнього звернення до сюжету пісні “Ой не ходи Грицю”, з використанням в якості першоджерела сюжетів з актуальною для народного життя проблематикою (“Украдене щастя”).
Цю зміну у поглядах на роль пісні у театральному мистецтві відбуває ідейна боротьба навколо питання про стратегію його подальшого розвитку, яку ілюструє полеміка розгорнута І.Франка на сторінках тогочасної преси.
Зовнішньо її підсилювала динаміка театрального руху, його масовість. Вона висувала також на порядок денний необхідність у організації національних інституцій державного підпорядкування. Цього ж вимагала і наявність української акторської школи, становлення якої відбулося в результаті діяльності “українських корифеїв”.
Доленосним для історії Галицького українського театру стало утворення стаціонарного українського театру, який узагальнив в собі найвагоміші напрацювання українських драматургів, акторів і режисерів.
Особливого розквіту він зазнав під керівництвом Садовського, якій заклав основи нової театральної естетики. Він також підняв роль режисерської інтерпретації, трансформувавши українську народну пісенність із зовнішньої ознаки українського театру у оліцетворення його внутрішнього духу, що позначилося не тільки у зростанні драматургічного її значення, але й у посиленні ментальних рис у інших складових спектаклю: виконавській манері акторського тлумачення, режисерських рішеннях оформлення, розв’язання й тлумачення сюжетної канви тексту п’єси та її ідейно образного змісту.
На початку ХХ століття досягнення галицького театру набувають значення традиційного, що призвело до активізації пошуків його альтернативних форм. Орієнтація на міські театральні традиції у відношенні до фольклору не задовольняє просвітницьких потреб передової галицької інтелігенції. З’являються спроби оновлення театрального мистецтва шляхом його зближення з народним сучасно-обрядовим досвідом.
Саме у такому напрямку розпочинає свою діяльність “Гуцульський театр” Ходкевича, який прагне побудувати її спираючись на етнографічний матеріал, якій відтворює світоглядні проблеми гуцульського життя, його історію, обряди, звичаї та народні таланти, природні акторські здатності, притаманні гуцульському етносу.
У параграфі 2.2. “Особливості образотворчих форм втілення пісенної культури українців” доводиться, що їх становлення відбувається під безпосереднім впливом ідей, які визначили розвиток літературного процесу у цьому регіоні України, особливо тих, що сприяли посиленню в кінці ХІХ – початку ХХ століття взаємовпливів між різними видами мистецтв, незважаючи на відмінність технологічних засобів відображення актуальних для художнього життя Галичини проблем.
Водночас, підкреслюється, що така проблематика з’являється в творчості галицьких художників набагато пізніше, ніж у тих, чиє творче життя було пов’язане з Наддніпрянщиною. Становище змінюються з виникненням перших мистецьких товариств (1898 р. “Товариство для розвою руської штуки” у Львові) та журналів (“Артистичний вісник”), де обґрунтовується необхідність ширше використовувати мистецьки засади для всебічного духовного розвитку українського народу.
В цей час також влаштовуються і перші виставки. Їх провідна тема – відображення життя народу. Його соціально-побутові характеристики багатьма представниками галицької образотворчої школи передані опосередковано, через звернення до обрядово-побутових ліричних та історичних мотивів і образів народнопісенної творчості. Як саме відбувалося їх відтворення розглядається на прикладі творчості О.Кульчинцької, яка гармонійно поєднує у своїх полотнах власний професійний досвід з тими наробками, які демонструє народний геній. Її багатофігурні композиції відтворюють найтипові риси народного сприйняття. Вона філософські його переосмислює через народнопісенні мотиви різні за жанровою належністю і змістом.
Особливу увагу О.Кульчинцька приділяє у своїх циклах гравюр і акварелей етнорегіональним особливостям побутування зразків народної творчості, хоча цей етнографізм назавжди є провідною тенденцією в її картинах. У багатьох з них відчувається вплив модерну, що посилює у сприйнятті відтворених нею народнопісенних образів авторський підтекст-роздуми митця над сенсом людського життя і долею рідного народу.
Але звернення до народнопісенної проблематики в творчості художньої генерації кінця ХІХ початку ХХ століття не обмежується тільки обрядовою тематикою. Художники прагнуть посилити актуальність фольклорних зразків, довести до глядача закамульований в них духовний досвід поколінь. Так з’являється якісно нове розуміння образотворчого втілення народнопісенних мотивів – так звана пісня-картина, жанр якої найбільш повно представлений у творчості А.Монастирського. Українську пісню він тлумачить ніби згусток людського життя, що узагальнює духовно-творчі потенції українства. Тому і така різнобічність тем в його полотнах та мотивів.
Оспівуючи народне життя Монастирський представляє його в різних площинах: історії козацтва, використовуючи при цьому аналогії із відомими зразками народної пісенної творчості, зокрема думами, перекладаючи літературні сюжети з “Кобзаря” Т.Шевченка, “По селах” і “До Бразилії” Франка на мову кольору, рухів, тіла, композиції.
Народнопісенна поетика в його творах переосмислюється як засіб виразу тих форм людського існування, що містять в собі універсальні мотивації сенсу історичного буття етносу. Така філософська домінант, яку демонструє відношення Монастирського до фольклору виділяє його постать серед інших представників генерації художників ХХ століття.
Україноментальність творчих пошуків цього художника, його прагнення докопатися до коріння і основ національного почуття через фольклор свідчить про те, що він не прийшов поза тих романтично- екзистенційних ідей, які хвилювали українську інтелігенцію на початку ХХ століття.
У висновках дисертації подано загальний підсумок роботи та окреслюються перспективи подальшого дослідження цієї теми. Зокрема у дисертації доведено, що:
1.Українська народна пісенність стала ключовим пунктом, від якого почалися пошуки художніх засад, адекватних тим потребам, які визначили розвиток художнього життя Галичини у ХІХ – початку ХХ століття;
2. Народнопісенна образність обумовила цілісність художнього процесу в цей періоді, вона визначала також собою ті критерії, за якими відбувалася оцінка тих ідей і концепцій, що відстоювали представники науково-художніх та літературних кіл галицької інтелігенції;
3. Тлумачення народнопісенної поетики як носія смисложиттєвих цінностей, притаманних українському етносу спонуками до актуалізації проблем, пов’язаних із новим баченням завдань літературної творчості, яка перетворюється у важливіший чинник соціального буття українського народу, через який це буття відстоювало своє історичне право на існування.
4.В дисертації розглянута динаміка змін у світоглядних позиціях щодо використання народнопісенних джерел, яка простежується у творах галицьких письменників. Доведено, що вона відбиває не тільки загальні тенденції становлення національної самовизначенності культури у цьому регіоні, але й специфічно естетичного плану, які репрезентують особливості формування національного художнього мислення: від опанування зовнішніх стильових ознак до більш опосередкованої їх інтерпретації в контексті змістовних компонен6т, що визначають ідейну спрямованість творчої активності митців.
5. В роботі показано, що процес олітературення народної пісні на Галичині був спрямований на виявлення перш за все соціальних мотивацій, закладених у поетичну творчість українського народу, що доводять аналіз літературних творів, які з’являються у другій половині ХІХ – початку ХХ століття, але водночас він ніколи не втрачав зв’язків із екзістенціально-кордоцентричною традицією їх обґрунтування, закладеною народним світовідчуттям в українську ментальність. Це позначилося у загостреному переживанні зв’язків фольклорних пісенних прообразів із проблемами тогочасного життя, прагненні письменників до поетизації та лірико-драматичних форм їх розв’язанням, узагальненого “документалізму” у тлумаченні окремих пісенних сюжетів і образів.
6. Українська пісенність використовувалася також як форма, що надавала широкі можливості для реалізації просвітницьких прагнень галицької інтелігенції. З нею пов’язувались питання доступності професійної мови, її смисложиттєвої визначеності в контексті тих загальних потреб, які демонструє суспільне життя розглянутого періоду: протистояння експансії іншомовних культурних традицій в умовах колоніального існування українських територій. В роботі доведено, що це протистояння визначило загальну спрямованість розвитку західно- українського театру, в межах якого становлення його національної та регіональної визначеності відбувається на фоні підкресленої орієнтації на використання художніх наробок, які містять в собі місцева фольклорна обрядова традиція. Обрядові театральні форми як стильове підґрунтя професійної драматургії, сприяли інтенси фіксації процесів входження галицького театрального мистецтва у всі сферу духовного життя українського суспільства як вагомого художньо-образного знаку, спроможного відбити його найактуальніші потреби. Завдяки ним це мистецтво відтворює не тільки сферу “реалій”, з яких складаються уявлення про характерні риси тогочасного народного буття, але й їх внутрішній смисл, з яким утотожнюється його історична здатність на координальні зміни.
7. Відокремлено також специфічні ознаки тлумачення народнопісенних джерел у образотворчому мистецтві. Вона вказують, з одного боку, на їх залежність від художньо-виражальних засобів, якими користується цей різновид мистецької діяльності в означений період, а з іншого, доводить, що така залежність тлумачиться з точки зору міжвидового синтезу як потужного філософського естетичного підґрунтя, що сприяло оптимізації наприкінці ХХ – початку ХХ століття художнього процесу у напрямку поглиблення в ньому інтересу до філософських основ народного світовідчуття як альтернативи щодо абсолютизації формально технічних пошуків у мистецтві, з якими пов’язаний розвиток естетики модернізму. Під таким кутом зору українська пісенність переосмислюється у творах А.Монастирського і О.Кульчицька.
8. Активна популяризація української пісні через різноманітні форми мистецтва дозволяє констатувати, що фольклорно-пісенні традиції є вершиною і невичерпним джерелом професійного мистецтва. Водночас традиційна культура живе доти, доки її здобутки підхоплюються митцями і при творчому їх осмисленні стають зрозумілими й близькими наступним поколінням.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Новосад М.Г. Взаємозв‘язки між Галичиною і Наддніпрянщиною у розвитку художньої культури України (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) // Теоретичні та практичні питання культурології: Зб. наук. статей. Вип. ІІ. – Запоріжжя: ЗДУ, 1999. - С.120-126.
2. Новосад М.Г. Українська пісня в живописних полотнах Антона Манастирського // Теоретичні та практичні питання культурології: Зб. наук. статей. Вип. V. – Запоріжжя: ЗДУ, 2001. – С.64-72.
3. Новосад М.Г. Українська пісня в художній творчості О.Л.Кульчицької // Вісник Державної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2001. – № 2. – С.117-121.
4. Новосад М.Г. Українська народна пісня в літературній творчості Івана Франка // Вісник Прикарпатського університету. – 2000. – Вип.ІІ. Мистецтвознавство. – С.90-97.
5. Новосад М.Г. Українська пісня у духовному житті народу // Вісник Державної Академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2001. – № 4. – С.93-99.
6. Новосад М.Г. Пісня як домінанта у формуванні духовної культури українського народу // Перевал. – 2001. – № 3-4. – С.426-431.
7. Новосад М.Г. Пісня складова частина сакральної культури України // Вісник Прикарпатського університету. – 2001. – № . – С.50-62.
8. Фольклорно-пісенні традиції та їх розвиток в театральному мистецтві Галини другої половини ХІХ – початок ХХ століття // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2002. – № 1. – С.73-81.
Новосад М.Г.
Українська пісня в контексті художнього життя Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ століття. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури. – Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ, 2002.
На основі аналізу мистецтвознавчо-культурологічних видань та літературно-мистецьких творів другої половини ХІХ початку ХХ століття в роботі досліджено взаємозв‘язки народнопісенної і професійної творчості митців Галичини. Визначається, що професійне мистецтво живилося темами, сюжетами, мотивами народної творчості, що сприяло появі нових художніх методів, жанрів і стилів. Саме у другій половині ХІХ ст. естетика повністю спрямована на фольклор. Посилене переосмислення народного мистецтва сформувало українську національну літературу, національну художню школу. Були створені професійні театралізовані постановки, сюжетну основу яких складала народна пісня. Розглянуто регіональні особливості української пісні та її переосмислення в літературі, живописі, графіці, театрі.
Систематизовано літературно-мистецькі твори, в яких простежуються взаємовпливи народної і професійної творчості, порівнюється їх поетика, що розкриває національну своєрідність художнього життя і мистецького процесу в Галичині.
Особливу увагу в роботі приділяє творчості письменників художників, драматургів, які складають характерні особливості розвитку художнього процесу в Галичині.
Ключові слова: українська пісня, художнє життя, театральне, образотворче мистецтво, література, переосмислення, Галичина.
| 
