Библиотечный каталог авторефератов Украины

НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ім. П.І.ЧАЙКОВСЬКОГО

Шиманський Петро Йосипович

УДК 78.072(477.82)

Музичне життя Волині 20-30-х років ХХ століття

17.00.03 – Музичне мистецтво

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Київ – 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної музики Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського.

  Науковий керівник:                     кандидат мистецтвознавства,

Гнатів Тамара Франківна,

Національна музична академія України

ім. П.І.Чайковського,  професор

кафедри історії зарубіжної музики

  Офіційні опоненти:                     доктор мистецтвознавства, професор

Загайкевич Марія Петрівна,

Інститут мистецтвознавства,

фольклористики та етнології

ім. М.Т. Рильського НАН України (Київ),

відділ музикознавства

кандидат мистецтвознавства

Булка Юрій Петрович,

доцент Вищого державного музичного

інституту ім. М.В.Лисенка (Львів),

кафедра теорії музики

  Провідна установа:                     Одеська державна консерваторія

ім. А.В.Нежданової, кафедра історії музики

Захист відбудеться 29 березня  2000 року о 17.00 на засіданні cпеціалізованої вченої ради Д 26.005.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук у Національній музичній академії України ім. П.І.Чайковського  за адресою: 01001, Київ, вул. Архітектора Городець­ко­­го, 1/3, 2-й поверх, ауд. 36.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковського.

  Автореферат розіслано 28 лютого  2000 року.

Вчений секретар       

спеціалізованої ради                

кандидат мистецтвознавства                                                   І.М.Коханик.

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. Сучасні наукові уявлення про культуру як процес, що розгортається не тількі в часовому, але й суспільному просторі в різних іс­то­ричних, національних, географічних, стилістичних, жанрових коор­динатах, ви­магають більш детального проникнення у цей простір. Одною з най­ак­ту­аль­ніших задач сьогоднішнього історичного музикознавства є досяг­нення об’єм­ного культурного бачення, але воно є неможливим без дослід­ження куль­турних явищ.

Серед нових напрямів, які певною мірою забезпечують розв’язання да­но­­го завдання, є регіональний, коли музична культура окремого історично та еко­­­номічно визначеного регіону розглядається як своєрідна культурна субсис­тема, вертикальний часовий зріз якої містить у собі універсальну фак­тологічну та коментарну інформацію.

Регіональний аспект українського музикознавства є малорозробленим з причин як специфічно наукових, так і суспільно-політичних. Останні призве­ли до суттєвих деформацій у площині гуманітарних знань, позбавили їх ціліс­ності та збалансованості. Найперше це стосується недавньої вимушеної прак­тики ви­лучення західноукраїнської частки з загальнонаціональної культурної і, зо­к­ре­ма, музичної еволюції, а часом і ігнорування всього, що відбувалось у мис­тец­тві за територіальними межами радянської України до 1939 року. Неспро­сто­ва­но актуальною є потреба подолання ізоляційності у вивченні українських Схо­ду та Заходу, центру і провінції, метрополії та діаспори.

Саме це спонукало автора звернутися до музичного життя Волині 20-30-х років ХХ століття, коли названий західний регіон з міцними культурними традиціями та значними духовними здобутками входив до складу Польщі. Автор пропонує розглянути вказане явище як складову частку спільно­ук­ра­їн­сь­кої­ культури, оскільки в міжвоєнні десятиліття Волинь була не тільки своєрідним осередком культурної інтеграції, але й незгасним вогнищем українства, певною мірою гарантом збереження національної свідомості, підданої планомірному знищенню в радянській імперії. З цих позицій музич­не­ життя  Волині   20-30-х років, можливо, має навіть яскравіше національне за­барвлення порів­ня­но зі східними регіонами, де український культурний стру­мінь був поглинутий “ін­тер­національним” ідеологічним.

Хронологічні рамки дослідження та його чітке регіональне спрямування пов’язують дисертацію з деякими іншими науковими роботами останніх років, в яких також розглядаються культурно-мистецькі явища, породжені гло­баль­ни­ми історико-політичними подіями початку ХХ століття. Це, зокре­ма, канди­дат­сь­кі дисертації Г.Дзюби “Концертно-хорове життя України 20-х початку 30-х ро­ків ХХ століття”, Л.Ханик “Історія хорового товариства “Боян” (Західна Ук­ра­ї­на)”, А.Костюк “Музичне культура Західної України 20-30-х років ХХ сто­ліття : ідеї поступу і розвиток національних традицій”.

Мета пропонованої дисертації – відновлення якомога повнішої фак­толо­гіч­ної картини музичного життя Волині 20-30-х років ХХ століття і встановле­н­ня відповідних оціночних критеріїв. Конкретні задачі – деталь­ний роз­­гляд най­більш яскравих явищ у композиторській творчості, вико­навстві, публіцистиці, по­­шук об'єднуючих тенденцій та логіко-проце­суаль­них зв’язків між сферами ре­­гіональної музичної культури, виявлення загаль­нонаціональних специфічних рис музичного мислення в його цілісності.

Окремий, історичний аспект роботи – поновлення забутих або зовсім не­зна­­них імен, заповнення “білих плям” в галереї особистостей після­ли­сен­ків­сь­ко­­го покоління композиторів, уточнення деталей загальнокультурної пано­рами ук­­­ра­їн­ського мистецтва міжвоєнної пори. В роботі переважають інфор­ма­тив­ний (нагромадження та упорядкування матеріалу) та аналітичний (аналіз му­зич­них та публіцистичних творів) підходи. Окрім цього, зроблено спробу уза­галь­нити та визначити перспективні складові інформації у науко­вому відно­ше­нні.

Теоретико-методологічною базою дисертації є метод цілісного дослі­дже­ння на основі культурологічного принципу рівнозначності досліджу­вальних об’єктів в їх історичному та естетичному вимірах, з використанням не тільки му­зи­кознавчих, але й соціально-політичних критеріїв. Широко за­сто­со­вува­лась також практика архівознавства. Серед суто музикознавчих теоретичних ас­пек­тів слід виділити – хорознавчий.

Матеріалом дослідження інформативного блоку є численні архівні дані – га­зет­ні, журнальні, нотні видання, рукописи, листи, концертні афіші і т.ін. Ос­но­­вою аналітичних спостережень слугували твори різних жанрів двох волин­сь­ких композиторів – М.Тележинського та А.Річинського, а також публіцистична спад­щина М.Тележинського.

  Весь опрацьований у дисертації матеріал вперше вводиться у науковий обіг. Велика кількість нових імен, фактів, аналіз невідомих досі музичних тво­рів та ряду публіцистичних статей, сам предмет дослідження, деякі ви­сновки сто­совно розвитку окремих музичних жанрів, введення регіональної волинської ком­по­зиторської школи в історичний контекст забезпечують наукову самостійність та змістовність роботи.

  Дисертаційне дослідження виконано згідно з планами наукової роботи На­ці­ональної музичної академії України ім. П.І.Чайковського.

Основні наукові результати відбиваються у наступних положеннях дисертації:

1. Регіональний напрям українського музикознавства відкриває нові мо­ж­ливості вивчення вітчизняної культури як об’ємного багато­ком­по­не­нтного процесу, дає змогу для комплексного вивчення конкретно виз­начених у часі етапів музичної еволюції.
2. Музичне життя Волині 20-30-х років ХХ століття /під час перебу­ва­ння у складі Польщі/ є невід’ємною частиною української музичної іс­торії, оскільки характеризується виявом яскраво-національних форм.
3. Одним з вагомих чинників музичного життя Волині даного періоду бу­ла професійна, цілком сучасна регіональна композиторська школа, в творчості якої відбилися суттєві естетичні та технологічні тенденції часу.
4. Публіцистична спадщина М.Тележинського складає вагому, само­стій­­ну ланку в розвитку української музикознавчої думки.
5. Хорове життя Волині міжвоєнних десятиліть свідчить про розквіт хо­ро­вого жанру у творчості та виконавстві і служить прикладом дина­мічного розвитку провідного жанрового напрямку вітчизняної музич­ної культури в нових стилістичних умовах першої третини ХХ ст.

Практичне застосування результатів роботи можливе у вигляді роз­ро­б­ки спеціального музично-історичного або ж культурологічного навчаль­но­­го кур­су для регіональних вищих учбових закладів, гуманітарного спряму­ва­ння, фор­мування оглядових розділів відповідних підручників, читання серії ок­ре­мих лекцій, використання матеріалів у практиці краєзнавчих та мистецьких му­зеїв, а також у вигляді початкової бази інформації для подальших дослід­жень.

Апробація дослідження. Робота обговорювалася на засіданнях кафед­ри іс­торії зарубіжної музики Національної музичної академії України і здо­була по­зитивні відгуки. Окремі теоретичні положення та практичні резуль­тати були ви­к­ла­дені у виступах на республіканській конференції “Атлас історії культури Во­линської області”/Луцьк,1991 рік/, другій регіональній конференції “Велика Во­линь”/Луцьк,1992 рік/, 39-й науковій конференції професорсько-викла­даць­кого складу та студентів педвузів /Луцьк, 1993рік/.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, чотирьох глав, вис­нов­ків, двох додатків – нотного та документального, а також списку викорис­та­них архівних джерел та літератури. Загальний обсяг – 144 сторінки, бібліо­гра­фія – 119 позицій.

Основний зміст дисертації

У Вступі детально обгрунтовується вибір теми дисертації, доводиться її на­у­кова актуальність, визначається головна мета та задачі дослідження, роз’яс­нюється методологія та теоретична база, аргументується новизна та практична цін­ність даної роботи.

Автор наводить декілька суттєвих позицій на користь обраного об’єкту до­с­лідження – музичного життя Волині 20-30-х років ХХ століття – і під­крес­лює його яскраве національно-українське забарвлення. Свій погляд на єд­ність куль­турно-мистецьких процесів Заходу та Сходу у вказаний період він проти­ста­в­ляє “ізоляційному ухилу”, який притаманний деяким науковим ро­ботам ос­тан­ніх років подібного регіонального спрямування і наголошує на то­му, що від­мінності між музичним розвитком українських регіонів, розді­лених терито­рі­аль­но, не були принциповими, а, натомість мали багато спільного.

У Вступі наголошується, що робота велася по двох основних напрямках – куль­турологічному (I та II глави, присвячені вивченню музично-гро­мадських ор­­ганізацій та концертно-виконавських явищ на терені Волині) та власне ана­лі­тич­ному (III та IV глави, в яких досліджується суспільно-гро­мадська, ком­по­зи­торська та публіцистична творчість представників волинсь­кої регіональної шко­ли композиторів – М.Тележинського та А.Річинського).

Глава I. “Музично-громадські організації та хоровий рух на Волині у 20-30-х роках ХХ століття” відкривається коротким нарисом культурної іс­то­рії Волині від князівських часів до періоду дослідження (Розділ I. “Ос­новні ета­пи культурного розвитку Волині до радянських часів”). В цьому розділі ви­світлюються основні етапи культурної еволюції регіону та його роль у на­ціо­на­льному духовному житті. Виділяються такі історично-вагомі та результативні пе­ріоди волинської історії, як Галицько-Волинська держава (XIII-XIV ст.), Ост­розький період (XVI – початок XVII ст.) та ін. Останній оцінюється як “золотий вік” Волині, коли вона відігравала роль лідера укра­їнського Просвітництва. Да­лі констатується тривалий період малорухомого “застійного” існування, що при­звело до “периферійного комплексу”, який три­вав майже до початку ХХ сто­ліття. Наводяться факти Волинського наці­онально-культурного відродження на початку 900-х років, пов’язані як з окремими персоналіями (родина Косачів і Леся Українка), так і з громадсь­кими організаціями (”Володимир-Волинське му­­зично-драматичне і художнє товариство”, “Луцьке артистичне товариство”). В зв’язку з наведеними про­мовистими фактами пропонується термін “во­лин­ський Ренесанс” 20-30-х ро­ків, окреслюється коло його лідерів – композитори М.Те­лежинський та А.Рі­чинський, журналіст П.Певний, майбутній Патріарх Ук­раїнської автоке­фаль­ної церкви С.Скрипник, корифей української народної хореографії В.Авра­менко, театральний діяч М.Певний.

В кінці розділу подається стисла суспільно-культурна хроніка волин­сь­ко­го життя міжвоєнних десятиліть, наводяться докази наявності національ­ного під­йо­му, констатуються його численні вияви як у діяльності названих гро­мад­сь­ких структур, так і в місцевій періодиці національного спрямування. Маючи на меті у подальшому аналіз діяльності товариства “Просвіта” Волинського ре­гі­ону, автор пропонує стислу історичну довідку щодо цієї провідної культурно-патріотичної організації і підкреслює надзвичайну роль її місцевих філій в ро­ки, коли на східних територіях просвітянські осередки були або ліквідовані, або, в кращому разі, переорієнтовані на радянський лад.

Розділ 2 Глави I “Музична діяльність товариств, установ, орга­ні­за­цій загально-культурного спрямування Волині 20-30-х років”, набагато об’ємніший, становить центральний інформативний блок дисертації. Послі­дов­но і глибоко аналізується діяльність таких організацій, як “Просві­та”,”Волинське українське об”єднання”, клуби “Рідна хата” та “Літе­ратурно-мис­тецьке това­ри­ст­во ім. Лесі Українки”. Інформація щодо кожного това­риства узагальнюється сти­слими висновками, які наприкінці глави утворю­ють підсумовуючий розділ.

Провідне місце в другому розділі першої глави відводиться товариству “Просвіта” як найбільш авторитетному та дійовому. Автор вважає за потріб­не на­вести ряд статистичних даних щодо наявності філій “Просвіти” прак­тично в усіх містах та містечках регіону, кількості активістів, структурної будови філій ін. Це є доказом того, що просвітянство мало характер масового явища і покли­кане було, як стверджує Статут Володимирської “Просвіти”, “підтримувати і роз­но­сити проміння культури у всі закутки темної буден­щини”. Головна увага ав­тора зосереджена на фактології, що стосується му­зич­ної діяльності “Про­світ”, фіксації її різноманітних форм, як от: утворення музичних або музично-дра­матичних секцій, які існували практично в усіх філіях, влаштування “лі­те­ра­тур­но-музичних продукцій, концертів, плекання музики і співу” (цитата з вище зга­даного Статуту).

  Серед численних фактів плідної музичної праці “Просвіт” дисертант осо­б­ливо наголошує на їх хоровій діяльності. Досліджуються шляхи станов­лення про­світянських хорів, їх репертуар, рівень виконавської майстерності. Окремо в Розділі 2 розглядається історія українізації церковної відправи у Волинському регіоні, коли саме просвітянські хори очолили боротьбу пара­фіян за рідну мову. Відродження національного богослужіння потребувало музичного оновлення відправ, перегляду церковно-музичної естетики. Цю місію взяли на себе волин­сь­кі композитори М.Тележинський та А.Річинсь­кий, творчий здобуток яких роз­­глядається в наступних главах дисертації. Автор підкреслює тісний зв’язок ду­ховних творів цих композиторів з просвітянською ідеологією.

Досліджуються також інші аспекти діяльності “Просвіт” – театральний, хо­рео­графічний, оркестрово-інструментальний. Кожен з названих аспектів ілю­­стру­ється численними фактами-прикладами. Вони свідчать про важливе зна­че­ння “Просвіт” у скороченні відстані поміж аматорством та професі­оналізмом, вста­новленні нових фахових критеріїв для колективів та солістів.

  Далі аналізується діяльность ВУО (Волинського Українського об’єд­­нан­­н­я­), яке стало правонаступником “Просвіт” після їхнього занепаду. Пода­ється сти­с­­ла історія створення товариства в тодішньому суспільно-полі­тичному кон­тексті Волині, розглядається його статут та структурні особ­ливості, докладно вив­чаються різноманітні форми музичної діяльності. Наво­дяться дані, які свід­чать про певний хоровий “прогрес”, а саме прийняття ГоловноюУправою ВУО Ста­туту Просвітянських хорів, згідно якого хор затверджувався як самостійна у творчому, організаційному та матеріальному відношеннях структурна оди­ни­ця. Наводяться конкретні дані про репертуар подібних “автономних” хорів, що скла­дався з вершинних, часом дуже склад­них творів національної класики (Служба Божа М.Леонтовича, “Прометей” К.Стеценка, “Заповіт” М.Лисенка і навіть “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського). Розглядається діяль­ність розмаїтих культурно-музичних акцій (імпрез) – Шевченківські академії, ве­чори на честь роковин видатних діячів культури (І.Франко, Л.Українки, І.Котляревського), історії та політики (І.Мазепи, С.Петлюри), Різдвяні вечори, “Свята весни” і т.ін. Автор просте­жує взаємозв’язок між активним розвитком хо­рового виконавства і впро­вадженням системи хорової освіти у вигляді усіляких курсів.

  Окремий аспект хорової тематики розділу складає дослідження історії хо­ро­вих конкурсів, що систематично запроваджувались під егідою ВУО. Вза­галі ж функціонування ВУО  на початку 30-х років значно підтримало та ін­тен­си­фі­ку­вало музично-культурний розвиток регіону. Завдяки ВУО від­чутно зросла пи­тома вага професіоналізації в загальному музичному контексті.

  Тут же розглядається діяльність й інших вищезгаданих товариств, що ма­ла порівняно менший масштаб та резонанс.

  Розділ 2 Глави І закінчується загальними висновками щодо ролі роз­гля­ну­тих організацій у музичному житті регіону. Саме вони спричинили роз­квіт хо­рового виконавства на Волині, утворенням численних хорових колек­тивів, які сприяли широкій пропаганді кращих зразків вітчизняної народної та про­фе­сій­ної музики. Запровадження розмаїтих диригентських курсів та хорових кон­кур­сів заклало фундамент професіоналізації у виконавській та освітній сферах. А поява різноманітних інструментальних колективів та роз­ви­ток сольного ви­конавства забезпечили просування вперед й інших про­шарків музичної куль­тури. Промови та реферати під час проведення імпрез, систематичні газетні пу­б­лі­кації на музичні теми підготували грунт для зародження музичної критики.

Таким чином, в період між двома світовими війнами на Волині скла­лися сприятливі умови для формування основ професійного музичного мистецтва.

Глава ІІ дисертації – “Концертно-театральне життя Волині 20-30-х років” – продовжує інформативну частину роботи, досліджуючи важливі чин­ни­ки волинського музичного життя зовнішнього походження, а саме виступи га­с­тролюючих колективів та солістів. Основний зміст глави складає хроніка кон­цертно-театрального процесу в регіоні в зазначений період. На відміну від Глави І, в якій розглядаються масові музичні явища, Глава ІІ має більш “пер­со­ніфікований” вигляд.

Тут послідовно розглядається і коментується гастрольний рух на терені Во­лині: виступи хорів, оркестрів, інструментальних ансамблів, оперних та дра­ма­тичних театральних труп, хореографічних колективів та солістів, переважно зі Східної України.

Значна увага приділяється такому традиційному і показовому для укра­їн­сь­кого мистецтва інструменту, як бандурна. Наводяться дані біографічного і тво­р­чого змісту відомих на Волині солістів-бандуристів Д.Щербини, К.Мі­се­ви­ча, Г.Білогуб. Фіксуються такі промовисті факти, як захоплення констру­ю­ван­ням бандур, утворення гуртків бандуристів, розпов­сюдження практики спіль­них виступів солістів-бандуристів та про­світянських хорів, утворення незвичай­них ан­самблів, зокрема, квартету бан­дуристів. Від­зна­чається, що кобзарський “рух” на Волині в 20-30-х рр. був закономірним продовженням відповідної тен­ден­ції у музичного життя Східної України початку 20-х рр., що є доказом спіль­но­сті мистецьких процесів в українській культурі міжвоєнних десятиліть.

  Розглядається діяльність цікавих інструментальних колективів, як “Ан­самбль кубанських козаків” під керівництвом А.Павлова, “Ансамбль бала­лайок Рів­ненського православного добродійного товариства” під керів­ниц­твом Є.Ду­б­ро­віна, Здолбунівський ансамбль балалайок під керівництвом К.Дякова-Ста­ви­ць­­кого, Волинський оркестр мандоліністів. Дисертант під­крес­лює, що не тіль­ки бан­дура репрезентувала волинський інструментарій – існувала достатня кіль­кість різноманітних ансамблів народних інструментів, що заповнювали “білі пля­­ми” інструменталізму, принаймі в неакадемічній сфері.

  Загально-культурну палітру Волині значно збагачувало й камерно-во­каль­не музикування, якому відводиться значне місце в даній главі . Через своє вдале географічне розташування та широковідомі давні мистецькі тра­диції Волинь і в 20-30-х роках була популярним гастрольним пунктом, який не обминали навіть со­лісти провідних європейських театрів. Як наприклад, гастролі соліста Мос­ков­­ського Великого театру баритона Бориса Попова, ба­ле­рини Львівської опери Ні­ни Кірсанової, балетмейстера Київського опер­ного театру Олександра Форту­на­то, соліста Варшавської опери Станіслава Ратольда та ін. Особливо відзна­ча­ється концертна діяльність улюбленця во­линської публіки, артиста Волин­сь­ко­го­ Українського театру Івана Сайка, висту­пи якого на думку М.Тележин­ського, ста­вали хвилинами “справжньої естетичної насолоди”. І Сайко викону­вав в ка­мерних концертах арії з опери Д.Пуччині “Тоска”, Ж.Масне “Вертер”, В.Же­лєн­сь­кого “Янек”, романси Г.До­ніцетті, українські народні пісні. Але до­мі­нантою йо­го репертуару була знаменита дума-солоспів М.Лисенка “Геть­мани, геть­ма­ни” з “Музики до Кобзаря”.

Отже, виступи відомих солістів-вокалістів створювали сприят­ли­вий грунт для зростання музично-театральних смаків і потреб волинян. Автор вважає, що­ в ре­гіоні існувала реальна потреба створення власного музично-драматичного те­­ат­ру. Тому в подальшому прстежується історія Волинського театрального ру­ху.­

Подається огляд гастролюючих театральних труп, як драматичних, так і оперних або ж опереткових. Досліджується історія місцевого театрального ама­то­рства, а також утворення та функціонування Волинського Українського теат­ру, який юридично виник у 1930 рр. в Луцьку, на основі аматорського драма­тич­ного гуртка, очолюваного ентузіастом театральної справи, одним з пред­ста­в­­­ників волинського Ренесансу М.Певним. Дисертант пропонує біо­графічну до­ві­дку про творця названого театру, наголошуючи на таких про­мовистих фактах йо­го діяльності, як праця в Московському Художньому театрі, Дер­жав­но­­му Українському театрі в Києві, співпраця з М.Садовським в Ужгороді. По­я­ва­ вла­сного театру відкрила нові мистецькі обрії в куль­тур­ному середовищі ре­гі­ону. ВУТ став справжньою школою національного виховання і розвитку худо­ж­­ніх смаків широкої аудиторії.

Творчим кредо колективу була репертуарна універсальність, що відпо­ві­дало й вимогам часу, і місцевій культурній ситуації. Основу репертуару склада­ли українські п’єси: драми “Про що тирса шелестіла” О.Черкасенка, “Гріх” В.Ви­­нниченка, комедії “Суєта” та “Мартин Буруля” І.Карпенка-Ка­рого, народні опе­рети “Ой, не ходи Грицю” та “Циганка Аза” М.Старицького. Кожний новий се­зон театру відкривався “Наталкою Полтавкою” І.Кот­ля­ревського в музичній ре­­дакції М.Лисенка. Окрему ланку становили поста­новки М.Певного музично-фо­льк­лорного спрямування, на зразок “Пісень в лицях” М.Кропивницького. По­ряд­ з українськими ставилися п’єси і зару­біжних авторів. Наприклад, “Міран­до­ла” К.Гольдоні, “Дурень” Фільда, “До­бре пошитий фрак” Дрегелі, “Рур” К.Ча­пе­ка.­

Не обмежуючись аналізом репертуару, в дисертації послідовно просте­жу­ють­ся усі обставини театрального життя – арену діяльності, матеріальні умови, гастрольні маршрути. Особливо уважно досліджуються роль музики в драма­тичних спектаклях, якість оперних постановок, рівень театрального оркестру та хо­­ру ін. Підкреслюється успіх таких оперних проектів ВУТ, як “Чорноморці” М.Ли­­сенка, “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Катерина”

М.­А­р­­­­каса і нарешті “Ноктюрн” М.Лисенка, який раніше був невідомий волин­ським меломанам. Важливо, що, ВУТ тримався не тільки на ентузіазмі керів­ни­ка та колективу, але й на міцному організаційно-методичному фундаменті зав­дя­­ки Волинському Українському театральному товариству, яке постало на по­­чат­ку 1932 року. У своєму установчому “Зверненні до громадян” товариство так­ визначає напрямки своєї майбутньої діяльності: “провадження українського те­ат­ру, кіно; упоряджування вистав, концертів та лекцій; видавання та роз­пов­сю­дження драматичних творів і літератури, що торкається театрального мис­те­цтва; заснування і провадження драматичних студій, музичних шкіл та кіно­сту­дій; підтримання аматорських гуртків”. Як бачимо, грандіозні плани това­риства ма­­ли б повністю оновити культурне життя регіону. Але, на жаль, воно не­ от­ри­ма­ло відповідної державної під­тримки і перебувало в скрутному мате­ріальному ста­новищі, а відтак зосе­редило свої зусилля лише на утриманні теат­ру.

Глава ІІІ дисертації – “Композиторська творчість М.Теле­жинсь­кого та А.Річинського” – аналітична і є найбільшою за обсягом. Вона від­кри­вається біо­графічним нарисом у жанрі “подвійного портрету”, оскільки мова йде про двох­ ко­мпозиторів. Уникаючи дрібних фактологічних подро­биць (вони внесені у­ До­даток І), тут зосереджено увагу на спільних творчих рисах М.Теле­жин­сь­ко­го­ та А.Річинського, виділяється ряд ознак, за якими їх можна об’єднати в пев­ну регіональну композиторську школу. Підкрес­лю­ється, що ці композитори – най­помітніші постаті волинського “музичного Ренесансу”. Саме завдяки їх зу­си­ллям, невтомній творчій та практичній діяльності Волинь у 20-30-х рр. ХХ ст. жи­ла активним та плідним музич­ним життям.

Композиторська спадщина М.Тележинського та А.Річинського досить різноманітна і виходить за межі не тільки активного аматорства, але й ло­каль­ного професійного явища. Кількість і якість написаного, жанровий від­бір, сти­ліс­тичне спрямування свідчать про те, що автори спирались на про­відні худож­ні орієнтири музичної сучасності і відчували себе не почат­ківцями-провін­ціа­лами, а повноправними учасниками культурного процесу.

Крім цього звертається увага на ряд відмінних рис у масштабі, жан­ровому відношенні, типі художньої особистості обох волинських компо­зиторів і аргу­мен­тується поетапний, порівняльний шлях аналізу їхніх творів. Зазначається та­кож складність і фрагментарний характер аналітичної роботи в умовах не пов­но­­го, а лише часткового збереження композиторських руко­писів або ж дру­ко­ваних творів.

Окреслюється жанрова палітра творів М.Тележинського (Літургія, збір­ник “Волинські українські народні пісні”, “Збірник пісень і забав для дітей”) та А.Рі­чинського (”Українська Відправа Вечірня та Рання”, збірка “Все­народні спі­ви в українській церкві”, “Українські колядки”), які слугували об’єктом ана­лі­­тичного дослідження і наголошується, що духовна музика і обробка народної піс­ні відіграють роль пра-жанрів української професійної музики, складають фун­дамент її інтонаційності, утворюють основу націо­нальної самобутності. Включення творчості Тележинського і Річинського в загальний процес еволюції цих жанрів суттєво доповнює і корегує історичну картину української музич­ної культури даного періоду.

Крім цього аналітичний розділ Глави ІІІ містиь стислий нарис розвитку ук­раїнської духовної музики від XVIII до XX століття. Зазна­чається, що на по­чат­ку ХХ століття, через численні суспільно-політичні катаклізми, духовна му­зи­ка стає своєрідним авангардом творчих пошуків для цілої плеяди компо­зи­то­рів.

“Тема” духовної музики пересікалася з багатьма болючими питаннями ідеології того часу: проблема національної самобутності, зв’язок з куль­турними тра­диціями, українізація церкви. Яскраве політичне забарвлення тодішніх “нав­ко­лодуховних” дискусій призвело до категоричного розмежу­вання компо­зи­тор­сь­ких шкіл на московську або, за висловлюванням Тележинського, “москво­філь­ську” (О.Гречанінов, М.Іполітов-Іванов, П.Чес­ноков) та альтернативну, яка об’єдналася навколо української національної ідеї (М.Лисенко, К.Стеценко, О.Ко­шиць, М.Леонтович, В.Петрушевський і, звичайно, М.Тележинський та А.Річинський).

  Автор побіжно зупиняється на розбіжностях поміж цими двома школами, аналізує позицію М.Тележинського, викладену в статті “Декілька уваг про наш церковний спів” і тим самим готує грунт для адекватного сприйняття творів останнього.

В Главі ІІІ розглядаються такі твори М.Тележинського, як “Хе­ру­вим­сь­­­ка піс­ня” Фа-мажор, “Херувимська пісня” соль-мінор, “Милість спокою” Со­­ль-ма­жор­ та інші мініатюри, що входять до складу Літургії Іоанна Зла­то­ус­та. Тут зас­то­совується метод порівняльного аналізу, співставляються твори Те­­­ле­­жин­сь­ко­го­ з аналогічними за жанром - Д.Бортнянського, К.Стеценка, А.Архангельсь­ко­го, Г.Ломакіна. Цей метод підказаний самою побудовою збір­­ки “Співи на літур­гії Святого Іоанна Златоуста” виданої у Варшаві у 1937 р., де поряд з творами Теле­жин­ського вміщені твори названих авторів.

  Духовна спадщина Тележинського ілюструє певну ідеологічну тен­ден­цію: створення принципово нового в порівнянні з “московським” церковного сти­лю, максимально наближеного до середньовічного знаменного розспіву, по­будо­ва­но­го майже на тих самих ладо-інтонаційних засадах. Дисертант вва­жає, що та­кий шлях розвитку церковного стилю першої третини ХХ ст. був де­що хибним, ос­кільки він передбачав відмову від сучасної музичної тех­но­ло­гії. Наго­ло­шу­ю­чи на естетичній обмеженості концепції Тележинського, ав­тор разом з тим кон­с­­та­­тує її право на існування. Найяскравіші частини Лі­тур­гії не позбавлені само­бу­т­ності, логіки та інтонаційної природності, утво­рю­ють певну стильову єд­ність.

  Класичне 4-голосся відповідає вертикальному розподілу тембрових фун­кцій, переважаючий акордовий виклад відповідає функційній субор­ди­нації гармонічних сполучень, жанрово нейтралізована, “безколірна” мело­ди­ка відпо­ві­­дає “безособовому” об’єктивізованому тексту, недифе­ренці­йова­ність тематиз­му і не-тематизму відповідає догматичному сприйняттю церков­них канонів. Як сти­лістичне явище, паралельне церковному канону, духовна му­зич­на спадщина Теле­жинського є естетично закономірною. Проте “сте­риль­на” чистота стилю під­дає стерилізації і саму творчу індивідуальність. Са­ме в цьому, на думку ди­сер­танта, полягає найвразливіше місце естетично-тех­но­логічної концепції Те­ле­­жинського.

Світська творчість композитора представлена в Главі ІІІ двома пісен­ни­­ми збірками, переважно обробками. Тут подається невеличкий історичний ек­с­­курс жанру обробки. Зокрема, пропонується погляд на обробку як на су­пут­­ни­цю еволюції композиторської техніки і як на провідну жанрову “куль­ту­ру” на ук­­ра­їн­ському музичному грунті. Якщо в творчості композиторів ХІХ століття об­робка розвивалась еволюційно, поступово, то в рево­люцій­но­му ХХ столітті во­на теж “революціонізувалась”. Жанровим вибухом сприй­ма­ється унікальна тво­рчість Д.Леонтовича, який, перефразуючи Одоєвського, “воз­высил обра­бот­ку до уровня народной трагедии”. В процесі аналізу автор зно­ву звертається до ме­тодики порівняння, але “на відстані”, співставляючи ме­тод Леонтовича та Те­ле­жинського. Збірка “Волинські українські народні піс­ні на мішані хори”, вида­на в 1922 р. в Станіславі, є типовим прикладом “ре­гіональної” збірки. Тема­ти­ч­не коло пісень обіймає вічні загальнолюдські сю­жети – весна, чекання, кохання, ве­сілля, зрада, утворюючи своєрідну фраг­мен­тарну “селянську хроніку”, бли­зь­ку по духу до української літератури та дра­матургії класичного періоду. Стиль об­робок Тележинського дещо на­гадує Леонтовича: свобода розгортання му­зич­но­го образу, прагнення його пси­хологізації. Разом з тим, Тележинський зберігає влас­ний принцип обе­реж­но­го втручання в оригінальну народну першооснову. Про це свідчать самі ме­ло­дії, які несуть в собі явні сліди інтонаційної первіс­но­сті: нерегламентована мет­рика, варіантна структура, перемінність ладових це­н­т­рів. Порівняно з Леонтовичем, у Тележинського більшу формоворчу роль віді­грає вертикаль, гармонія, внутрішні структури простіші, з меншою кількістю ко­н­трастних побудов. Тележинський, як правило, не прагне створити психо­ло­гіч­но інди­відуальну версію пісні, його мета – увійти якомога безболісніше в на­ро­дно-пі­сенну інтонаційну органіку, розчинити свій “професійний” голос в за­галь­нонародному хорі.

Останнім з творів Тележинського в Главі ІІІ аналізується “Збірник пісень і забав для дітей”, виданий у Станіславі в 1922 р. Тут простежується іс­то­рія жан­­ру дитячої музики взагалі і дитячої збірки зокрема, вислов­лю­ються свої спо­стереження щодо специфіки укладання подібних збірок, наво­дяться порівняльні приклади.

Відбір пісень, їх послідовність і характер мають передусім методичну спря­мованість, тому і характеристика збірки підпорядкована методичній за­дачі поступового опанування більш складних інтонаційних навичок.

За своїми структурно-тематичними якостями цей твір Тележинського тя­жіє до циклу, про це свідчать сюжетні, жанрові, мелодичні мотиви. Музич­на мо­ва збірки балансує поміж типізацією індивідуального та типового в ме­жах на­ціонального мелосу і в умовах традиційного жанру, що, безсумнівно про­­дов­­жує лисенківську лінію дитячої музики.

Далі в Главі ІІІ автор звертається до творчості А.Річинського – земляка, друга, однодумця М.Тележинського. Спадок Річинського - це майже вик­люч­но духовні твори, від хорової мініатюри до духовного концерту.

“Всеукраїнські співи в українській церкві. Збірка загально-доступних цер­­ков­них співів для сільських хорів, для шкіл і народу”, видані у Воло­ди­мир-Во­лин­ському в 1925 р., містить тридцять номерів, з яких переважна біль­шість - це ста­ро­винні церковні мелодії: зокрема старогрецькі, київські, львів­сь­кі, так звані “зви­чайні”, а також місцеві волинські. Оригінальних компо­зицій значно мен­ше, але саме в них виявляється індивідуальність компо­зи­то­ра. Серед розгля­ну­тих творів – “Херувимська пісня” Фа-мажор та “Милість спо­кою”, які порівню­ють­ся з одноіменними творами Тележинського.

Збірка Річинського “Українські церковні співи” – вийшла слідом за пер­шою, в 1926 р. Але в художньому відношенні вона вже набагато перевершує пер­­шу. На зміну скромним мініатюрам прийшли більш розвинені, часом і ве­ли­­кі форми різної жанрової приналежності – антифон, кондак, “Херувимська піс­­ня”, і навіть концерт “Заспівайте Господеві пісню нову”. Продовжуючи по­рів­ня­ль­ний метод аналізу, тут співставляються твори на аналогічні тексти обох збір­ників і робиться ряд висновків щодо становлення композиторського сти­лю Рі­чинського. Музична мова збірки є досить оригінальною, принаймі, не­­ба­на­ль­ною, як і сама особистість її автора – лікаря і водночас релігійного ді­яча, а зна­чить, певною мірою ідеаліста. Звідси – поєднання в духовних ком­по­зиціях Рі­чин­­ського аскетичної стриманості і емоційної відкритості, чіткого “роз­рахунку“ і за­палу. Двоякість творчої натури композитора ще більш по­міт­ною стає в його тре­тій / і останній, за відомостями дисертанта/ збірці “Ук­ра­їнська відправа Ве­чір­ня і рання”, яку було видано в 1929 р., у Володимир- Во­линську. Це – куль­мі­наційний твір композитора: тут переважають мас­штаб­ні оригінальні твори, менш розповсюджених жанрів церковного стилю. Збір­ка майже повністю ав­тор­ська.

Якщо порівняти збірки Річинського, то стане очевидною стрімка ево­лю­ція професіоналізму композитора - від обережних спроб увійти в стильову сис­­те­му суворого церковного канону до усвідомлення власної,хоч і скромної сти­­лістики. В той час, як музика Тележинського відбиває типові зако­но­мір­нос­ті сис­темного мислення, творчість Річинського цікава перш за все, як ок­ре­­мий ви­падок становлення особистості, поступового звільнення її від ка­но­ну.­

Спостереження над збіркою Річинського “Українські колядки”/ 1927 р./ до­з­волили автору завершити Главу ІІІ грунтовними висновками щодо інди­ві­­ду­­альності композитора, представника духовної традиції, в творчості якого від­­би­­лись суперечливі тенденції першої третини ХХ століття. Хоча, як мис­тець­ка осо­­бистість, він сформувався цілком на засадах українського “прав­ди­во­го цер­ко­в­ного стилю”, але досить швидко покинув ряди поборників т.з. “чис­того сти­лю”. Емоційне сприйняття літературних і музичних джерел бого­слу­жіння нади­х­­­нуло Річинського на поетизацію суворого канону. Зали­шаю­чись в рамках від­по­­відної системи, він збагатив її, використовуючи нові, не­при­таманні їй засоби ви­­ра­з­ності. Найбільш радикальних змін зазнала тра­ди­ційно нейтралізована цер­ко­­вна мелодика. Відчутні “ін’єкції” народно-пі­сен­них, романсово-побутових, ін­­стру­­ментальних інтонацій надали їй рельєф­ності та індивідуальної вираз­нос­ті.

Підкоряючись інтуїтивним драматургічним імпульсам, Річинський інко­ли не втілює, а перевтілює канонічні біблійні тексти в ліричні або лірико-дра­ма­­ти­ч­ні коментарі.

Глава ІV дисертації “Публіцистика М.Тележинського” аналізує ряд кри­­ти­ч­но-публіцистичних творів композитора – заміток, рецензій, нарисів, про­блемних та полемічних статей. В центрі уваги автора – національна проб­ле­­ма­­ти­ка, фольклорний аспект, хорова теорія М.Тележинського, роботи, при­свя­чені кла­сичним українським музичним творам, зокрема, операм “За­по­ро­жець за Ду­на­єм” С.Гулака-Артемовського та “Катерина” М.Аркаса. Змістов­ни­ми і цікави­ми є статті, тематично пов”язані з попередніми главами: “Інсце­ні­зація пісні”, “Декілька уваг про наш церковний спів”.

У висновках до Глави IV пропонується розглядати публіцистику М.Те­ле­­жинського як повноцінну частку загально-українського фонду. Рівень Те­лежин­сь­кого – публіциста набагато перевершує скромні регіональні па­ра­метри газет­но­го музичного оглядача. Він узагальнив у своїх статтях сус­піль­но-мистецький дос­від Волині міжвоєнних десятиліть, перекинув надійний міст між регіоном і “Ве­ликою Землею” національного культурного буття, знач­но скоротив відстань між центром і провінцією.

Тематичний діапазон робіт композитора, інтелектуальна глибина, про­фе­­сій­на аргументованість та літературна майстерність дають право розгля­да­ти їх по­ряд з працями провідних українських музичних публіцистів 20-30-х ро­ків.

Висновки

Волинське музичне життя часів польської окупації буяло усіма барвами куль­турологічного спектру і в повній мірі відповідало напруженому і склад­но­­му суспільно-політичному та духовно-інтелектуальному контексту, який існу­­вав тоді в регіоні. Виконавство та композиція, освіта та публіцистика – це про­­ві­д­ні сфери, в яких відбивався і пересічний музичний побут, і неза­пе­реч­ний про­­­­­фесійний прогрес. На думку автора, головна причина такого прогресу по­ля­­гає в тому, що всі варіанти свідомого інтелектуального самовиявлення, які скла­да­ють культурну субсистему, походили з однієї спільної ідеї – ідеї на­ці­о­на­ль­ного самоствердження або навіть своєрідного суспільного інстинкту на­ціо­нального самозбереження. Саме національна ідея в умовах ко­ло­ніаль­но­го тиску не тільки зберегла для Волині її власну культуру, але й підняла її, всу­переч іне­р­­ції провінційного статусу, на рівень локального Ренесансу .

Серед важливих чинників професіоналізації регіонального музичного се­­ре­довища виділяються такі:

1) наявність традиційного культурного грунту, певних “спадкових” рис ду­хов­ного буття;

2) активність суспільного фону, на якому розгортається музично-громадська ін­фра­структура у вигляді численних товариств, організацій, спі­лок;

3) існування суспільного замовлення саме на музичну діяльність, як на іма­нентну українській нації і найрезультативнішу в реалізації національної ідеї;

4) значна розгалуженість сфер музичного життя в різних формах ви­ко­нав­ства /хорове, сольне вокальне та інстркментальне, ансамблеве та частково ор­­кест­ро­ве/, освіти /хорові курси, лекторії, народні школи/, публіцистики /по­пу­ляри­за­тор­ська, критична, аналітична/;

5) високий рівень зовнішніх міжкультурних зв’язків, можливість кон­цертно-гастрольної діяльності як в академічному, так і в фольклорному нап­рямках;

6) поява обдарованих, професійно освічених лідерів серед композиторів, ви­ко­­навців, музикознавців та педагогів.

Останній фактор був вирішальним, оскільки без нього не відбувся б про­­рив­ у нову професійну якість регіонального музичного життя. Очевидно, що А.Р­і­­чинський і особливо М.Тележинський власноруч зводили фундамент                 

скро­м­­­ної новобудови, яку можна назвати волинською регіональною ком­по­зи­тор­­ською школою. Здобутки цієї школи в жанрах церковної музики та в дея­ких світ­ських, зокрема хорових, викликають повагу і змушують активізувати по­­шуки в іншіх регіональних напрямках.

Дана робота є однією з перших спроб реконструкції музичного життя від­­да­леного від центру регіону шляхом накопичення та аналітичної обробки но­вої ін­формації. Предмет дослідження вивчено лише в першому наб­ли­же­нні. Але цьо­го достатньо, щоб збагнути глибину і багатство українського куль­турного прос­тору, неосяжність наукових інтересів і невичерпність май­бут­ніх відкриттів.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Шиманський П.Й. Про що розповіли архіви // Музика. – 1997. № 1-2. С.22-23.
2. Шиманський П.Й. Концертне життя Волині 20-30-х рр.ХХст. //Мистецтвознавство та теорія і практика освіти : Зб. наук. праць. – К.,1998. – С.53-58.
3. Шиманський П.Й. Публіцистика М.Тележинського // Проблеми взає­мо­дії мистецтв, педагогіки і практики освіти: Зб. наук.праць. – Хар­ків, 1999. – Вип. 4. – С.162-172.
4. Шиманський П.Й. Музичне мистецтво Волині у 20-30-х рр.ХХст.// Науковий вісник ВДУ. – Луцьк, 1997. – Вип.11. – С. 80-84.

Шиманський П.Й. Музичне життя Волині 20-30-х років ХХ століття.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистец­тво­знав­ства за спеціальністю 17.00.03 – Музичне мистецтво. – Національна музична ака­­де­мія України ім. П.І.Чайковського, Київ, 1999.

Дисертацію присвячено вивченню музичного життя Волині 20-30-х ро­ків ХХ століття. В роботі об’єкт вивчення розглядається не ізольовано, а як част­ка спільноукраїнського музично-історичного процесу. Його покажчики в різ­них му­­­­зич­них сферах, естетичних та технологічних тенденціях по­рів­ню­ються з від­по­­відними покажчиками регіональної музичної культури. Прос­те­жу­ється му­зи­­­ч­­на та публіцистична спадщина волинських композиторів М.Те­ле­жинського (1886-1939) та А.Річинського(1892-1956). Встановлюються чин­ни­кі професіо­налізації регіонального музичного середовища, прослідко­ву­єть­ся взаємозв’язок ренесансних тенденцій в мистецтві з національним підне­сен­ням.

Ключові слова: музичне життя, регіональний напрям, хоровий рух, про­фе­­сіоналізація, духовна музика, хорова обробка.

Шиманский П.И. Музыкальная жизнь Волыни 20-30-х годов ХХ сто­летия. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.03. – Музыкальное искусство. – Национальная музы­каль­­ная академия Украины им. П.И.Чайковского, Киев, 1999.

Диссертация посвящена изучению музыкальной жизни Волыни 20-30-х го­­дов ХХ столетия. В работе объект изучения рассматривается не изоли­ро­ва­н­но, а как часть общеукраинского музыкально-исторического процесса. Его по­­ка­за­тели в разных музыкальных сферах, эстетических и технологических тен­­денциях сравниваются с соответствующими показателями региональной му­зы­кальной культуры. Исследуется музыкальное и публицистическое нас­ле­дие во­лынских композиторов М.Тележинского (1886-1939) и А.Ричинского (1892-1956). Устанавливается степень профессионализации региональной му­зы­каль­ной среды, прослеживается взаимосвязь ренессансных тенденций в искусстве с на­ци­ональным подъемом.

Ключевые слова: музыкальная жизнь, региональное направление, хо­ро­вое дви­жение, профессионализация, духовная музыка, хоровая об­ра­ботка.

Shimansky P.I. Volyn musical life in 20-30th of XX century. – Manuscript.

Thesis for candidate’s of musical art degree by speciality 17.00.03 – Musical art. – Ukrainian National P.Tchaikovsky Academy of Music. Kyiv, 1999.

The thesis is dedicated to the problem of study of Volyn musical life in 20-30th of XX century. The object of studying is worked out as a part of the whole process in the ukrainian history of music, but not isolated. The results of the process in different musical spheres, aesthetical and technological tendences are compared with the corresponding showings in regional musical culture.

Cultural and educational, musical in particular, activities of “Prosvita” and also Volyn Ukrainian union “Native House”, Lesya Ukrainka literary-artistic society as well as Volyn concert-theatrical (amateur and professional) life of this period is being investigated and examined in the dissertation.

All these societies, organizations, institutions, “Prosvita” in particular, conduc­ted a great not only cultural and educational but also social and public work among Ukrainian population. Their aim was raising of people’s national consciousness, its involving in world’s and national cultural values investigation. Thus, it was empha­sized in the statute of Volody