|
МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ
КОЗАКЕВИЧ
Олена Романівна
УДК 746.25 (09) (477.8) “XVIII–XIX”
МИСТЕЦТВО В’ЯЗАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
(ІСТОРІЯ, ТИПОЛОГІЯ, ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ, ОСЕРЕДКИ)
17.00.06 – декоративне і прикладне мистецтво
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата мистецтвознавства
Львів — 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Львівській національній академії мистецтв Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: кандидат мистецтвознавства,
доцент кафедри художнього текстилю
Львівської національної академії мистецтв
Кусько Галина Дмитрівна
Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор,
завідувач кафедри історії та теорії мистецтв
Львівської національної академії мистецтв
Стельмащук Галина Григорівна
кандидат мистецтвознавства,
завідувач кафедри моделювання одягу
Української академії дизайну (м.Львів)
Цимбалюк Олена Костянтинівна
Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та
етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, м.Київ
Захист відбудеться “ 9 ” червня 2006 р. о “15 ” годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д –35.103.01 у Львівській національній академії мистецтв
(79011, м.Львів-11, вул.Кубійовича, 38).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Львівської національної академії мистецтв
(79011, м.Львів-11, вул.Кубійовича, 38).
Автореферат розіслано “ 6 ” травня 2006 року.
Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради,
доктор мистецтвознавства, професор
В.А.Овсійчук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Мистецтво в’язання є невід’ємною складовою національної культури. Відомий в Україні з найдавніших часів, цей вид мистецтва наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст. набуває особливої динаміки, розмаїття і самобутності.
Техніка, основою якої є в’язання вузлів, з’явилася у первісному суспільстві для створення виробів, необхідних у повсякденному житті. Впродовж віків в’язання розвивалося, видозмінювалося, удосконалювалися засоби виробництва, що зумовило диференціацію на підвиди: філе, макраме, в’язання дротами, в’язання гачком, фриволіте.
Наприкінці ХІХ – першій третині ХХ ст. на території Західної України особливо поширилося в’язання дротами та гачком, а також за допомогою спеціальних машин. Поєднання новаторських пошуків і традиції, застосування давніх і нових технік у виготовленні тканини, вплив європейських тенденцій дало поштовх для розвитку багатогранного явища – мистецтва в’язання.
Незважаючи на важливу роль, яку відігравало в’язання у побуті населення України впродовж століть, його значення у формуванні самобутності українського мистецтва тощо, окрема мистецтвознавча праця про цю галузь вітчизняної культури досі відсутня. Потреба вивчення історії, виявлення художньої самобутності українського в’язання викликана популярністю цього виду декоративно-ужиткового мистецтва в сучасній Україні, що спричиняє в умовах зросту національної свідомості активний пошук джерел творчості.
Для формування цілісного та об’єктивного уявлення про українське декоративно-ужиткове мистецтво необхідне комплексне мистецтвознавче дослідження розвитку техніки в’язання на українських землях, зокрема його важливої складової – в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. З’ясування художньо-стильових особливостей в’язаних виробів та процесів становлення мистецтва в’язання є одним з провідних напрямів дослідження. Актуальним у сучасному українському мистецтвознавстві залишається питання термінології та типологічної диференціації в’язання та в’язаних виробів. Вирішення цих проблем у контексті мистецтва в’язання, що здійснюється у дисертації, сприятиме побудові єдиної теоретичної системи української мистецтвознавчої науки.
Мета роботи – з’ясувати особливості мистецтва в’язання у західноукраїнському реґіоні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. як вагомого явища національної культури.
Відповідно до окресленої мети визначено наступні завдання:
Ї висвітлити процеси становлення та розвитку мистецтва в’язання у Західній Україні в контексті історичних, соціокультурних та економічних явищ;
Ї проаналізувати розвиток художнього в’язання у контексті фахової освіти кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. та визначити його основні центри;
Ї виявити осередки в’язального виробництва на західноукраїнських землях кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.;
Ї розробити типологію в’язаних виробів означеного періоду;
— визначити локальні художні особливості традиційного українського в’язання;
Ї виявити художньо-стильові особливості в’язаних виробів у контексті моди та українського декоративно-ужиткового мистецтва;
Ї ввести в науковий обіг невідомі твори західноукраїнського в’язання, здійснити їх атрибуцію.
Об’єктом дослідження є в’язані вироби кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Вивчаються художньо-стильові особливості в’язаних виробів у контексті українського декоративно-ужиткового мистецтва і моди (предмети одягу та інтер’єру), за винятком творів церковного призначення, оскільки ця тема потребує окремого дослідження.
Предметом дослідження визначено процеси становлення і розвитку мистецтва виготовлення в’язаних виробів у Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. у контексті фахової освіти та виробництва, формування їх основних типів, художньо-стильових і технологічних особливостей.
Методологічною основою дисертації є принцип комплексного вивчення предмета в контексті процесів і явищ, які відіграли значну роль у його розвитку. Головні положення дисертації сформовані на засадах історико-порівняльного методу в хронологічному аспекті та методу художнього аналізу. З наукових емпіричних методів дослідження найчастіше застосовувалися методи спостереження, порівняння, систематизації, типологізації та аналогії. Узагальнення й висновки здійснювалися на підставі логічних методів індукції та дедукції.
Хронологічні межі дослідження охоплюють кінець ХІХ – першу третину ХХ ст. – фаза найбільшого розвитку мистецтва в’язання на західноукраїнських землях. Значна кількість в’язаних творів цього періоду зберігається у фондових збірках музеїв України, зафіксована на фотознімках, що дозволяє визначити їх художньо-стильові особливості, окреслити ступінь побутування в контексті матеріальної культури. Враховуючи те, що комплексне дослідження в’язання та в’язаних виробів проводиться вперше, вважаємо за доцільне в історичному розділі звернутися до витоків цього виду мистецтва.
Територіальні межі дослідження охоплюють західні області України – Закарпатську, гірські райони Чернівецької, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську, Волинську та Рівненську; включають історико-етнокультурні райони побутування техніки в’язання та в’язаних виробів у Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., зокрема Волинь, Поділля, Прикарпаття, Карпати, Закарпаття, Буковину. Розглядаємо художні особливості в’язання в історико-етномистецьких субреґіонах: Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Опілля, Розточчя, Західна Волинь, Покуття, Західне Поділля та Північна Буковина, а також етнічні території українців (Холмщина, Підляшшя, Пряшівщина). Для порівняльного аналізу послуговуємося зразками в’язаних виробів з Полісся, Середнього Подніпров’я, Чернігівщини, Полтавщини, Слобожанщини та Півдня України. У написанні історичного розділу беремо до уваги територіальний поділ західноукраїнських земель у досліджуваному періоді.
Новизна роботи у тому, що вперше в українській мистецтвознавчій науці комплексно досліджено мистецтво в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. У дисертації з’ясовано специфіку становлення та розвитку цього явища в контексті соціокультурних, економічних та мистецьких процесів, функціонування фахової освіти, виявлено й охарактеризовано основні осередки в’язального виробництва, локальні особливості традиційних в’язаних виробів, визначено провідні тенденції моди, які сформували художньо-стильові риси західноукраїнського в’язання. Розроблено типологію в’язаних виробів, що побутували на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ – першій третині ХХ ст. У дослідженні здійснено художній аналіз в’язаних виробів і запропоновано аргументовані висновки щодо художнього в’язання у Західній Україні як багатогранного мистецького явища.
Практична цінність отриманих результатів полягає у систематизації нового матеріалу, що дозволяє ґрунтовніше проаналізувати розвиток західноукраїнського в’язання у мистецтвознавчому аспекті. Матеріали і теоретичні положення роботи можна використати для підготовки спецкурсів з декоративно-ужиткового мистецтва та історії моди, для написання наукових праць у галузі народного мистецтва та художнього промислу, для створення етномистецьких атласів і карт. Формування картотеки на основі музейних артефактів та польових досліджень розширює інформаційну базу для працівників науково-дослідних установ, уможливить подальше вивчення способів в’язання та їх застосування.
Апробація результатів дисертації здійснювалася на засіданні кафедри художнього текстилю Львівської національної академії мистецтв (Протокол № 6 від 30 листопада 2005 р.) та засіданні Спеціалізованої вченої ради Львівської національної академії мистецтв (протокол № 105 від 27 березня 2006 р.). Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися у доповідях на конференціях: науково-практична конференція ЛАМ (2003, 2004, 2005); 8-а Міжнародна наукова конференція “Проблеми української термінології” (Україна, Львів, 2004); науково-практична конференція до 50-річчя Музею українського народного декоративного мистецтва “Роль музеїв і колекцій народного та декоративного мистецтва у збереженні й розвитку національної культури” (Київ, 2004); науково-теоретична конференція Української академії дизайну “Дизайн та естетичні пріоритети сучасного виробництва в Україні: практичний аспект ” (Львів, 2005).
Публікації. За обраною темою автор опублікувала 10 мистецтвознавчих досліджень обсягом 5 авт.арк., вісім з яких – у фахових спеціалізованих виданнях з мистецтвознавства, що входять до відповідного переліку ВАК України.
Структура роботи: дисертація складається зі вступу, переліку умовних скорочень, основної частини (п’ять розділів), висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг текстової частини становить 180 сторінок і містить три таблиці: “Різновиди техніки в’язання та засоби виготовлення в’язаних виробів” (Таблиця 4.1), “Типологія українських традиційних в’язаних виробів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.” (Таблиця 4.2), “Типологія українських в’язаних виробів у контексті моди кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.” (Таблиця 4.3).
Дисертація має три додатки: Додаток А ― альбом ілюстрацій; Додаток Б ― словник термінів; Додаток В ― осередки в’язання: виробництво та торгівля (286 позицій).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження, наукову новизну роботи, окреслено хронологічні рамки й географічні межі, пропонуються варіанти практичного застосування результатів дослідження, надаються відомості про апробацію основних результатів
Розділ 1. Огляд літератури, методологія та джерела дослідження окреслює стан вивчення українського в’язання, методику та джерельну базу, а також визначає застосування термінів “в’язання”, “плетіння”, “трикотаж”, “плетиво”, “мереживо” у дисертації. Термін “в’язати” використовуємо у значенні “стягувати”, “з’єднувати”, “скріплювати”, “зв’язувати”, “затягувати навколо чогось вузлом шнурок”, “плести щось гачком, спицями”, тобто для означення дії чи способу виконання. Термін “в’язання” (вид декоративно-ужиткового мистецтва) – виготовлення полотна або поштучного виробу з пряжі вигинанням її у петлі, які переплітаються між собою; вживають для характеристики процесу виготовлення виробу, а також для визначення предметів, створених методом в’язання. В’язане полотно чи виріб, виготовлені на спеціальних машинах, називається “трикотажем” (трикотажні полотна). Для означення техніки в’язання за допомогою дротів або гачка використовуємо термін-синонім “плетіння”. Виріб, виготовлений в’язальними техніками без засобів машинного виробництва, визначаємо терміном-синонімом “плетиво”. “Мереживо” – ажурна, сітчаста тканина чи виріб, створені у різних техніках та з різних матеріалів, від чого залежать їх художні особливості (розглядаємо мереживо, виготовлене у техніці в’язання). Усі терміни у дослідженні застосовуються у відповідному контексті.
Українське в’язання – мало вивчений вид декоративно-ужиткового мистецтва: ґрунтовного дослідження щодо ґенези, періодизації, типології, художніх особливостей в’язання на західноукраїнських землях в українській науці не проводилося. Одним із перших досліджень, в якому письмово зафіксовано побутування в’язаних виробів у одязі мешканців Східної Галичини другої половини ХІХ ст., є праця українського вченого Я.Головацького (1877). Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. відомості про в’язання містять праці О.Кольберга (1882, 1890, 1970), Я.Коперницького (1889), Б.Сокальського (1899), Я.Шнайдера (1899), В.Шухевича (1899) [271], А.Фішера (1928), К.Мошинського (1929), Я.Фальковського (1937). Український етнограф Хв.Вовк (1916, 1928) звернув увагу на архаїчність техніки плетіння та в’язання у виготовленні компонентів народного строю.
В’язання у контексті українського декоративно-ужиткового мистецтва та народного вбрання спорадично розглянули С.Колос, І.Гургула (1961), К.Матейко (1977), Л.Бурачинська (1992, Т.Ніколаєва (1996), М.Білан, Г.Стельмащук (2000). Стислу інформацію про традиційні в’язані вироби містять статті до колективних монографій “Гуцульщина” (К.Матейко, О.Полянська, 1987), “Бойківщина” (К.Матейко, 1983), “Лемківщина” (Г.Стельмащук, Д.Худик, Д.Дмитриків, 1999), “Історія Гуцульщини” (М.Білан, Г.Стельмащук, 2001), “Полісся України” (Р.Захарчук-Чугай, Л.Булгакова, 1999), “Культура і побут населення України” (Т.Ніколаєва, Г.Щербій, 1991), “Холмщина і Підляшшя” (І.Ігнатюк, Т.Кара-Васильєва, 1997), “Поділля” (Т.Ніколаєва, Г.Щербій, 1994), “Українці” (Т.Ніколаєва, 1999). Локальні художні особливості в’язаних виробів у контексті українського народного вбрання вивчали М.Костишина (1975, 1976), Я.Кожолянко (1988), О.Полянська (1972, 1976), Т.Гонтар (1998), Т.Ніколаєва та Т.Кара-Васильєва (1988), К.Матейко (1972; 1972; 1976), Г.Стельмащук (1982, 1993), Г.Савчук (1987), З.Тканко (1988).
В’язання (трикотаж) та мереживо як вид декоративно-ужиткового мистецтва досліджували Г.Стельмащук (1986, 1997), О.Головня (1992, 1997), О.Никорак (2004), Р.Захарчук-Чугай (1992). Розвиток в’язання на західноукраїнських землях, осередки та творчість майстрів вивчали І.Грицюк (1994), А.Данилюк (1990), В.Шелест (1975), Г.Стельмащук і Р.Чугай (1984). Питання підготовки спеціалістів з трикотажу, використання народних виробів як джерело творчості розглянули О.Головня (1999), І.Грицюк (1998), О.Коровицький, З.Тканко (1996, 1998, 1999, 2000).
Розвиток ремесла, становлення промисловості, в контексті яких розвивалося, в’язання досліджували Л.Харевічова (1929), О.Нестеренко (1959, 1966), В.Інкін (1959), Т.Дерев’янкін (1960), А.Пономарьов (1968, 1971), Я.Кісь (1968), І.Голод (1994).
Для вивчення українського в’язання у західноєвропейському контексті використовуємо праці І. Турнау (1979, 1987), М. Гутковскої-Рихлєвскої (1968), А. Дзєконської-Козловскої (1977), М. Барткєвіч (1979), Л. Кібалової, О. Гєрбєнової, М. Ламарової (1988), Которн (1998), Ш. Зєлінг (2000) та інших.
Аналіз мистецтвознавчих праць українських та зарубіжних дослідників виявив, що віхи становлення та розвитку в’язання на західноукраїнських землях, зокрема в’язання спицями та гачком, вивчені недостатньо. Це зумовило провести комплексне вивчення мистецтва в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.
Методологічною основою дисертації є принцип комплексного вивчення об’єкта в контексті явищ та процесів, які мали суттєвий вплив на його становлення та розвиток. Історико-порівняльний метод застосовано у написанні історичної частини дослідження. Метод порівняння, аналогії та систематизації і типологізації вжито для визначення найхарактерніших рис в’язаних виробів, їх основних типів, в окресленні художньо-стильових особливостей. Методами спостереження та опитування послуговувались під час польових досліджень автора. Методи припущення застосовано в історичному розділі щодо давніх технік в’язання та засобів виготовлення виробів. Для аналізу узагальнення фактів та висновків використано методи дедукції та індукції.
Джерельною базою дослідження стали фондові колекції музеїв Києва, Львова, Луцька, Коломиї, Косова, Турки, с.Морозовичі Самбірського р-ну Львівської обл., с.Тур’є Старосамбірського р-ну Львівської обл., с.Розлуч Турківського р-ну Львівської обл. Важливим джерелом дослідження є архівні матеріали Державного архіву Волинської області (м.Луцьк), Державного архіву Львівської області (м.Львів), Центрального державного історичного архіву у Львові, Івано-Франківського державного обласного архіву, архіву Інституту народознавства НАН України, ілюстративного фонду наукової бібліотеки Інституту народознавства НАН України, рукописних фондів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (акварелі Є.Глоговського, К.Кєлісінського). Вагомим джерелом для написання дисертації стали польові матеріали, зібрані упродовж 2002–2005 рр.
Розділ 2. В’язання в Україні: історичний аспект – присвячено вивченню основних етапів розвитку мистецтва українського в’язання. Визначено, що найдавнішим різновидом була техніка в’язання вузлів, яка лягла в основу створення сіток (філе), у виготовленні яких згодом почали використовувати гачок. Перехідним етапом від ручного ткацтва до в’язання спицями стала техніка в’язання на рамах (брання). Першими століттями н.е. датуються в’язані вироби на дротах, прототипом яких була техніка голкового стібка. На українських землях інтенсивний розвиток техніки в’язання припадає на період трипільської культури. За часів Київської Русі у виготовленні в’язаних предметів одягу, перелік яких був незначний – клобуки, копитця, рукавиці, головні убори, – використовували усі вищезазначені техніки.
У XІV – XVII ст. на західноукраїнських землях ремесло в’язання існувало як допоміжне у цехах шапкарів, рукавичників, поясників, позументників, канатників. Значну частину в’язаного асортименту виробляли технікою сітчастого плетіння, яка була копіткою, тому її застосовували для створення предметів невеликих розмірів. Шнури, китиці, різновид мережива вив’язували технікою макраме, завезеної з Арабського Сходу. Філейну техніку використовували для сітей, згодом – як мереживну основу для вишивки. В’язані спицями вироби здебільшого були предметом імпорту зі Заходу, зрідка виготовлялися місцевими ремісниками. Різноманітний асортимент в’язаних виробів підпорядковувався стильовим особливостям європейської моди, мотиви якої поступово превалювали над східними – пояси, берети, шапки, очіпки, рукавиці, панчохи, шарфи, мереживо, які стають ознакою соціального стану їх власника і дорогим предметом одягу. Багаті прошарки суспільства носили речі високої якості, які вирізнялися технікою виконання (машинний трикотаж), оздобленням (вишивка, тасьми, коштовне каміння, мереживо), сировиною (шовк).
Визначальним у розвитку західноєвропейського трикотажу став винахід у 1589 р. в’язальної машини, що значно вплинуло на швидкість виготовлення виробів та продуктивність праці та створення упродовж XVІІ ст. спеціалізованих мануфактур. У XVІІІ – другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях поступово відбувається скорочення цехів, що підсилює торговельний, а не ремісничо-промисловий характер виробництва. Наприкінці XVІІ – XVІІІ ст. під впливом стилю бароко популяризується мереживо, яке у XVІІІ ст. вплинуло на розвиток в’язальних технік – “фриволіте”, в’язання гачком і дротами.
Від другої половини ХІХ ст. статистичні дані засвідчують появу професії панчішників, які, вірогідно, окрім панчіх продукували у незначних кількостях інші в’язані дротами та гачком вироби. На західноукраїнських землях як самостійне мануфактурне виробництво в’язання не набуло розвитку: воно існувало у складі сукняних і полотняних мануфактур у незначному обсязі. Від останньої третини ХІХ ст. в’язання стає популярним видом рукоділля, ремесла, а в’язані вироби – модними складовими міського вбрання та частиною українського традиційного одягу, що дозволяє говорити про розвиток цього виду як мистецтва.
Розділ 3. Мистецтво в’язання на західноукраїнських землях кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. У розділі досліджуються процеси та явища, які відбувалися у в’язанні в зазначений період: розвивається місцеве трикотажне виробництво, приділяється увага фаховому вишколу, художньо-стильові особливості в’язаних виробів формуються під впливом західноєвропейських модних тенденцій та української традиції, відкриваються українські підприємства, техніка в’язання сягає мистецького рівня.
3.1.Становлення мистецтва в’язання проходило у контексті соціокультурних, економічних та політичних чинників регіону. В останній третині ХІХ ст. на рівні владних структур Галичини ставиться питання розвитку місцевого промислу та торгівлі: за їх підтримки влаштовують спеціалізовані курси, відкривають фахові школи, що сприяло вишколу молодих кадрів для фабричної промисловості (в’язання зокрема). Значну роль у пропагуванні в’язаних виробів (традиційних та модних) відіграли етнографічні, мистецькі та промислово-господарські виставки, вечори народного строю та покази мод. Це посприяло взаємозапозиченню форми, колористичної гами, орнаменту, способів декору, технік виготовлення: в’язані вироби традиційного одягу містять елементи міської моди, і навпаки, у створенні міського вбрання та інтер’єру використовують народні мотиви. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на території Східної Галичини в’язальне (трикотажне) виробництво набуває популярності, з’являється текстильний товар під назвою “трикот”, який здебільшого виготовляли на трикотажних машинах. У 1920-30-х рр. відбувається поступ саме в українському в’язанні: зі зростанням національної свідомості та з пропагуванням народного мистецтва українське в’язання набуває самобутності й формується як мистецьке явище.
3.2.Розвиток в’язання у контексті мистецької освіти. Фахова освіта була важливим аспектом розвитку в’язання кінця ХІХ ― першої третини ХХ ст. Професійний підхід дав змогу зробити в’язання не тільки популярним різновидом рукоділля чи домашнього промислу, а й створити та розвинути нову виробничу галузь на західноукраїнських землях. Професійна освіта безпосередньо була пов’язана із розвитком текстильної промисловості реґіону. Вишкіл проходив у приватних та державних промислових школах різного типу, на курсах рукоділля. Найпоширенішим було навчання у приватних осіб, основна мета якого – навчити в’язати вироби для власного вжитку і заробітку. У 1920-1930-ті рр. популярні трикотажні курси під керівництвом українських майстринь Клавдії Кордуби, Міки Бачинської-Зеленої, Степанії Бревко, Катрі Венґер.
Державні та приватні курси рукоділля і домашнього господарства проходили за спеціальними програмами, в контексті яких вивчали в’язальне ремесло. Вели курси вчителі з відповідною освітою, що покращувало рівень навчання. Вишкіл у школах і гімназіях державного та приватного типу був найкращий: освіта здобувалася комплексно. Окрім техніки та засобів виготовлення в’язаних виробів значну увагу приділяли художнім характеристикам: композиції рисунка орнаменту, пропорціям елементів і мотивів, колористичному вирішенню, декору тощо.
Основними центрами освіти стають Львів, Станіславів, Перемишль, Краків. Найвідомішими осередками в’язання була жіноча приватна кравецька гімназія СС. Василіанок у Львові (реорг. 1937/1938 рр.), жіноча школа СС. Бенедиктинок у Перемишлі, трикотажна школа Товариства рукодільного ремесла для єврейської молоді в Перемишлі (Т. Р. Р. Є.), приватна кравецько-білизнярська школа “Труд” у Львові (реорг. 1936/1937 рр.), спілка “Громадська праця жінок” у Львові (засн. 1874 р.). Значна частина жінок, які опанували мистецтво в’язання, заснувала власні курси, майстерні та школи. Особливо інтенсивні трикотажні курси для навчання 1920–1930-ті рр., організаторами яких виступили державні, приватні та громадські установи: “Союз Українок”, “Рідна Школа”, спілка “Труд”, “Сільський господар”, “Українське Народне Мистецтво”.
3.3.Осередки виробництва. Наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. під впливом західноєвропейських тенденцій на Західній Україні землях розвивається в’язальне (трикотажне) виробництво. З кінця ХІХ ст. в’язані вироби виготовляли у робітнях, 1920–1930-ті рр. характерні стрімким розвитком трикотажних майстерень та мануфактур, зокрема українських. Робітні – зазвичай невеликі приміщення, де знаходилося декілька в’язальних верстатів (часом їх не було взагалі) і працювало небагато робітниць. Значний обсяг робіт виконували вручну, що було малоефективним. На трикотажних фабриках поєднували машинну та ручну працю, обсяги машинного виробництва значно перевищували обсяги продукції ручного в’язання. Машинний трикотаж уможливлював виробництво великих партій одягу, при цьому, однак, втрачалася мистецька якість; ручне в’язання давало змогу виготовляти оригінальні вироби, але у незначних кількостях. Різноплановий асортимент виробів змінювався відповідно до модних тенденцій: панчохи різного ґатунку, шкарпетки, білизна, рукавиці, шапки, светри, хустини, шалі, ґамаші, серветки, обруси, фіранки, торбинки тощо. Саме в цей період сформувався основний асортимент в’язаних виробів, а мистецтво в’язання набуло нового якісного значення як важлива складова декоративно-ужиткового мистецтва. Осередками трикотажного виробництва кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. стають Львів, Косів, Коломия, Станіславів, Перемишль, Чернівці, Тернопіль, Броди, Самбір, Ужгород. Найвідомішими були робітні Ванди Пєтровської, “Трикотарня” Ольги Мельник, кооператив “Вовна”, трикотажна робітня С. Сторощук, перша українська механічна фабрика беретів і шкарпеток “Борістен” (Львів), робітня Ольги Щурко “TRICOTS” (Станіславів), фабрика ткацьких та трикотажних виробів Райзеля, “Брати Райзель” (Коломия), “Ґасорейг”, спілка “Гуцульське мистецтво” (Косів), робітня шкарпеток “Такт” П. Семочка (Сокаль), трикотажна робітня “Отак” (Самбір).
Розділ 4. Типологія українського в’язання і в’язаних виробів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Розроблено типологію техніки в’язання, в’язаних виробів одягу та інтер’єрних тканин у контексті традиції та моди. В основу запропонованої типології в’язаних виробів покладено теоретичні підходи до морфологічної класифікації творів декоративно-прикладного мистецтва М.Станкевича.
4.1. Засади типології в’язання. Підґрунтям типології в’язаних виробів як основний фактор є функція, яка виступає визначальною класифікаційною одиницею. На підставі аналізу класифікацій, запропонованих попередніми дослідниками (К.Матейко, Г.Стельмащук, Р.Захарчук-Чугай, О.Никорак, Т.Ніколаєва, Г.Савчук), вперше розроблено типологію в’язання (Таблиця 4.1), у контексті споріднених видів-технік. Виділено три роди в’язаних виробів: одяг, інтер’єрні тканини та оздоблення до одягу й інтер’єрних тканин. В окремий рід виведено вироби церковного призначення, детальну типологію яких не проводимо, оскільки це тема окремого дослідження.
4.2. Типологія українських традиційних в’язаних виробів. Унаслідок типологічної диференціації за функціональною ознакою рід вбрання поділено на чотири типологічні групи: головні убори, пояси, доповнення, прикраси (Таблиця 4.2). Окреслено основні критерії типологічних груп та підгруп, способу носіння, форми тощо. Типологічні підгрупи виділяємо за сукупністю характерних ознак формотворення: головні убори – очіпок, хустина, ковпак, шапка; пояси – сітчасті пояси; доповнення (для рук і ніг) – капчурі (шкарпетки), холявки, рукавиці; прикраси (наручні та нашийні) – нараквиці, шалики. Інтер’єрні тканини поділяємо на три типологічні групи: декоративно-ужиткові, обрядові, церковні; оздоблення до одягу та інтер’єрних тканин – мереживо, китиці, тороки, кутаси та шнури. Типи виробів визначаємо за техніками виготовлення.
4.3. Типологія українських в’язаних виробів у контексті моди. Типологія формувалася під впливом модних тенденцій (Таблиця 4.3). Одяг поділяємо за функціональними ознаками на верхній трикотаж, білизну, аксесуари. Між типологічною групою і типом виводимо проміжну ланку – підгрупу: верхній трикотаж – повсякденний одяг, відпочинковий одяг, спортивний одяг, святковий одяг; білизна – натільна білизни; аксесуари – переносні, для рук і ніг, головні убори, нашийні, поясні. Рід інтер’єрних тканин має вужчу типологію: типологічна група столової білизни, постільної білизни, гардинно-тюлеві вироби, абажури до світильники. Типологічний ряд в’язаних виробів має розгалужену структуру, яка змінювалася відповідно до вимог часу. Елементи оздоблення у вигляді мережива, китиць, тороків, кутасів, шнурів набуває художнього значення лише в контексті виробу.
Розділ 5. Художні особливості в’язаних виробів у Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ століття характеризує художньо-стильові особливості українських в’язаних виробів у контексті традиції та моди.
5.1.Локальні художні особливості традиційних в’язаних виробів підпорядковувалися законам традиції. Визначено неоднаковість використання техніки в’язання: архаїчна техніка в’язання на рамах – брання була властива Бойківщині, Волині, Поділлі, Поліссі, в’язання дротами поширене на Гуцульщині, Закарпатті, Прикарпатті, Буковині, в’язання гачком – практично у всіх місцевостях Західної України, вузлове в’язання – на Опіллі, Бойківщині, Лемківщині. В орнаменті в’язаних виробів домінують стрічкові та стрічково-ярусні композиції, характерні для капчурів, холявок, рукавиць, нараквиць, метражного мережива. Значно рідше зустрічаються центричні композиції, притаманні рушниковому мереживу. У виготовленні очіпків, хустин, мережива домінує технологічна фактура. Орнаментальні композиції типові для доповнень і прикрас. Мотиви композиції залежали від техніки виготовлення: в’язаний орнамент утворював геометричні або геометризовані абриси, вишивка давала змогу створювати фітоморфні мотиви. Загалом художні особливості в’язаних виробів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. базувалися на засобах та прийомах художньої виразності, які були характерні або для всього реґіону, або для конкретної місцевості.
5.2.Художньо-стильові особливості в’язаних виробів як складової міської моди підпорядковувалися західноєвропейським тенденціям кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Пропагування українського народного мистецтва вплинуло на використання традиційних мотивів в орнаменті та декорі. Стиль модерн популяризував мереживо, а спортивно-відпочинковий одяг 1920-30-х рр. – геометричний орнамент та яскравий колорит. Структура виробу залежала від його призначення: у виготовленні мережива застосовували технологічну фактуру, внаслідок чого утворювалася наскрізна чи “сліпа ажурність”. Спільною з традиційними в’язаними виробами є структура орнаменту та мотиви орнаменту, які відрізняються їх компонуванням на площині виробу.
ВИСНОВКИ
1. Мистецтво в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. репрезентує культурно-мистецькі процеси того часу і виступає багатогранним явищем української культури.
2. Вивчення ґенези техніки в’язання засвідчило її побутування на українських землях від давніх часів. В основі архаїчної техніки лежить метод в’язання вузлів. В’язання у сучасному визначенні (спицями) з’явилося на початку н.е.: йому передувало в’язання на рамах та голковий стібок. Впродовж віків в’язання розвивалося, видозмінювалося, удосконалювалися засоби виробництва, що зумовило його диференціацію на підвиди: філе, макраме, в’язання дротами, в’язання гачком, фриволіте.
3. Від часів княжої доби і до середини ХІХ ст. на західноукраїнських землях в’язані вироби переважно виступали коштовним предметом імпорту, зрідка – місцевого виробництва, підпорядковуючись тенденціям моди та уподобанням вищих верств суспільства. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. внаслідок реформ у жіночому вбранні, популяризації спорту, поширення конфекції та фемінізації у виготовленні одягу основним критерієм стає практичність, зручність у поєднанні з вишуканістю. Саме в’язання гачком та спицями дозволило створити одночасно і делікатне мереживо, і теплу тканину.
4. Проведення наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. мистецьких, промислово-господарських та етнографічних виставок у Львові, Коломиї, Перемишлі, Тернополі, Стрию сприяло розвиткові в’язання. Ознайомлення з творами традиційного народного та сучасного декоративного мистецтва, оцінка їх художньої вартості впливали на смаки відвідувачів. У цей час нівелюється межа між традицією і модою, у в’язаних виробах прослідковується взаємовплив їх художньо-стильових особливостей.
5. Фахове навчання мистецтва в’язання відбувалося у контексті соціокультурних явищ кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Професійний підхід до творення художнього виробу, володіння основними техніками ручного та машинного в’язання, знання колористики, композиції, способів декору дозволяло виготовляти високохудожні вироби, що створювали конкуренцію імпорту. Підготовка фахівців сприяла розвиткові місцевого трикотажного виробництва (робітні та мануфактури), яке до кінця ХІХ ст. було практично відсутнє. 1920-1930-ті рр. характерні заснуванням українських осередків в’язання, виготовленням в’язаних виробів за народними мотивами. Від 1939 р. культурний та економічний розвиток реґіону зазнав змін, внаслідок чого мистецтво в’язання у контексті текстильного виробництва поміняло свою структуру.
6. Всебічне вивчення українського в’язання кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. дозволило розробити розгорнуту типологічну структуру в’язаних виробів. У типології народних виробів визначальним є підпорядкування традиції, що відрізняє її від типології в’язаних виробів у контексті моди.
7. Локальні художні особливості українських традиційних в’язаних виробів виявлялися головно через орнаментику, яка формувалася у синкретичній єдності з декоративно-ужитковим мистецтвом етнотериторії. В’язані вироби та оздоблення міської культури кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. виникали під впливом модних тенденцій та історичних стилів. Домінантою українських народних виробів виступала традиція, в’язання ж міської культури підпорядковувалося художньо-естетичним вимогам часу. В орнаменті кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. використовують стрічкові, стрічково-ярусні та центричні композиції. Значна частина орнаментальних структур створювалася на основі різних композиційних прийомів: симетрія, асиметрія, статика, динаміка, ритм. Стилістика орнаменту залежала від техніки виготовлення виробу: макраме та філе утворювали однотонну ажурну структуру, в’язання гачком і спицями – геометричний та геометризований орнамент, використання вишивки давало змогу створити довільний орнамент – від геометричного до фітоморфного.
9. Комплексне дослідження художнього в’язання у Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. дозволяє стверджувати про самобутність цього виду мистецтва як вагомого явища української національної культури.
СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ
1.Козакевич О. Вплив соціально-політичних явищ на розвиток та формування української моди (в контексті історії західноєвропейського костюма) // Народознавчі Зошити. — 2002. — №1-2. — С. 146-153.
2. Козакевич О. Розвиток трикотажу 20–30-х рр. ХХ ст. на теренах Східної Галичини (модні тенденції, осередки) // Народознавчі Зошити. — 2003. — №5-6. — С. 766-775.
3. Козакевич О. Трикотаж Східної Галичини 20–30-х рр. ХХ ст.: мода в період між двома світовими війнами // Вісник ЛАМ. — 2003. —№14. — С. 183-199.
4. Козакевич О. Джерела формування українського в’язання у загальноєвропейському контексті // Вісник ХДАДМ. — 2004. — Вип. 5. — С. 26-38.
5. Козакевич О. Проблеми української текстильної термінології: в’язання, мереживо // Вісник ХДАДМ. — 2004. — Вип. 6. — С. 42-48.
6. Козакевич О. В’язання як вид українського декоративно-ужиткового мистецтва // Мистецтвознавство’03. — 2004. — С. 99-113.
7. Козакевич О. Типологія українських в’язаних виробів кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. // Вісник Львівського університету. — 2004. — Вип. 4. — С.112-122.
8. Козакевич О. Косів – осередок в’язання ХХ ст. // Мистецтвознавство’05. ― 2005.Ї С. 79-87.
9. Козакевич О. Плетиво з фондів Волинського краєзнавчого музею // Матеріали Другої Волинської обласної науково-етнографічної конференції “Минуле і сучасне Волині й Полісся: народне мистецтво і духовність” (12-13 травня, м. Луцьк). — 2005. — С. 51-54.
10. Козакевич О. Кольорова музика мисткині // Дзвін. — 2005. — № 7. — С. 111-112.
|
