|
ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ
Партола Яна Вікторівна
УДК 792.071.2.027.072.3(477)
Г.М. Хоткевич і українська театральна культура
кінця ХІХ – початку ХХ століття
17.00.01 – теорія та історія культури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата мистецтвознавства
Харків – 2003
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Харківській державній академії культури Міністерства культури і мистецтв України (м. Харків).
Науковий керівник академік Академії мистецтв України,
кандидат мистецтвознавства, професор
Пилипчук Ростислав Ярославович,
Київський державний університет театру,
кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого,
радник ректора
Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор
Баканурський Анатолій Григорович,
Одеський національний політехнічний університет (м. Одеса)
зав. кафедрою культурології і мистецтвознавства
кандидат мистецтвознавства, доцент
Чепалов Олександр Іванович,
Харківська державна академія культури,
доцент кафедри сучасної хореографії
Провідна установа Інститут мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України,
відділ театрознавства, (м. Київ)
Захист відбудеться “24” грудня__2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01 у Харківській державній академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4, Малий зал.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури
(61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4).
Автореферат розісланий “22” листопада 2003 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Лошков Ю.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Останні роки принесли чимало зрушень у розкритті та вивченні невідомих сторінок вітчизняної культури. Протягом не одного десятиліття ми мали обминання багатьох і багатьох імен, подій, явищ. Найбільш руйнівних наслідків завдала спроба вилучити із загального контексту ті імена, відсутність яких утворювала значне, навіть загрозливе провалля одразу в кількох галузях розвитку культури. Одне з головних завдань, яке стоїть перед сучасними дослідниками – повернення цих імен до загальнокультурного обігу, вивчення творчої спадщини і діяльності тих, хто в умовах суворої дійсності, коли поле української культури являло собою необроблену ниву, поклали на власні плечі тягар копіткої, виснажливої праці одночасно на всіх ланках суспільно-культурного життя.
Після років заборони, спотворення та нищення, процес відродження національної спадщини повернув із забуття, разом з багатьма іншими, й ім’я Гната Мартиновича Хоткевича (літературний та сценічний псевдонім – Гнат Галайда), одного з активних учасників літературно-мистецького процесу в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його багатогранно обдарована постать ввібрала в себе цілу низку талантів: він залишив по собі слід у літературі й музиці, історії та фольклористиці, режисурі і драматургії, громадсько-політичній роботі і видавничій справі, просвітництві і мистецтвознавстві...
Актуальність теми. Сьогодні, поряд із літературною і музичною творчістю, залишається маловивченою і майже невідомою широкому загалові театральна діяльність Г.М. Хоткевича, яка є яскравою сторінкою в історії української культури. Саме театр, що за своєю природою є мистецтвом синтетичним, став тим перехрестям, на якому зійшлися різноманітні знання, захоплення і таланти митця. У дослідженнях творчості самого Г.М. Хоткевича і в роботах з історії вітчизняного театру, його театральна діяльність найбільш представлена організацією Гуцульського театру. Про харківський період театральної творчості митця та створений ним Робітничий театр існують лише поодинокі згадки. Його драматургічна спадщина не тільки не досліджена у повному обсязі, а навіть не видана. Оцінка, яка давалась драматургії Г.М. Хоткевича до недавнього часу й була зумовлена вимогами вульгарно-соціологічної доктрини, здебільшого спотворювала її сутність. Розгляд окремих драматичних творів у роботах, присвячених письменницькій діяльності Г.М. Хоткевича, не становить цілісної картини і не дає повноти уявлення про загальний драматургічний доробок. Окрім того, драматургічна творчість
Г.М. Хоткевича потребує вивчення її в контексті мистецьких, філософсько-естетичних пошуків, які відбувались в українському театрі на зламі ХІХ–ХХ століть. Щодо наукової діяльності
Г.М. Хоткевича в галузі історії театру, вона відома лише вузькому колу спеціалістів. У цьому напрямку вчений створив цикл монографій з історії галицького театру, не залишився осторонь сучасного йому театрального процесу, розглядаючи проблеми драматургії, режисури, акторського мистецтва і загального становища українського театру, в ряді критичних статей. Не меншу цінність для історії українського театру мають “Спогади з театральної діяльності” митця, які досі залишаються єдиним найповнішим джерелом при розгляді діяльності створених ним колективів. Теоретичний та історичний аспект театральної спадщини Г.М. Хоткевича не відображений в повному обсязі в жодному з наявних досліджень творчості митця.
Сьогодні існує нагальна потреба дати об’єктивну історико-культурологічну оцінку театральної діяльності, драматургічної, театрознавчої творчості Г.М. Хоткевича в її сукупності, оцінку, оперту на ґрунтовне вивчення як друкованих, так і рукописних джерел, – на тлі суспільно-політичних подій, культурно-мистецької ситуації того переломного періоду, коли він творив. Необхідно дослідити взаємовплив і взаємозв’язок різних видів театральної діяльності митця, які становлять його власну оригінальну театральну концепцію, з урахуванням мистецьких пошуків українського театру на зламі ХІХ-ХХ ст.
Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано на кафедрі “Історії та теорії культури” ХДАК у відповідності до навчальних програм і планів кафедри, і до тематичного плану наукових досліджень кафедр ХДАК на 2001-2005 рр., затвердженого Вченою радою 23.02.2001 р., протокол № 8. і є складовою частиною теми “Проблеми історії та теорії культури”.
Мета і задачі дослідження. Шляхом ґрунтовного театрознавчого аналізу драматургічної творчості, акторської та режисерської діяльності, театрознавчої спадщини Г.М. Хоткевича дослідити його театральну концепцію, визначити її місце й значення в загальному процесі розвитку національного театрального мистецтва. Поставлена мета передбачає розв’язання основних задач роботи:
- аналіз існуючих досліджень драматургії, театральної діяльності, критичної і історичної спадщини Г.М. Хоткевича в галузі театру та історико-культурологічних джерел, які містять характеристику періоду вітчизняної культури, що вивчається;
- окреслення естетичних, світоглядних, жанрово-стильових пошуків Г.М. Хоткевича в драматургії;
- відтворення й уточнення обставин і часу створення драматичних творів митця;
- історія сценічного втілення творів драматурга;
- визначення характеру і спрямованості театрально-практичної діяльності Г.М. Хоткевича;
- відтворення історії діяльності театральних колективів, організованих Г.М. Хоткевичем;
- дослідження особливостей критичної творчості і аналіз наукових робіт Г.М. Хоткевича з історії театру;
- на основі аналізу всіх складових театральної спадщини
Г.М. Хоткевича як цілісного явища визначити його театральну концепцію та відтворити створену ним модель “народного театру”.
Об’єктом дослідження є драматургічна, режисерська, акторська, театрознавча творчість
Г.М. Хоткевича, його театральна концепція та модель “щиро народного театру” у їх взаємозв’язку з мистецьким, культурним життям України кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Предмет дослідження – театральна діяльність Г.М. Хоткевича в контексті загального розвитку української театральної культури кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Матеріал дослідження складають драматичні твори Г.М. Хоткевича; друковані та архівні джерела; мемуарна та епістолярна спадщина, періодичні видання, фонди Центрального державного історичного архіву України у Києві, Львові, Державного архіву Харківської області, Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (Відділ рукописних фондів і текстології), Національної бібліотеки України ім. Г. Вернадського, Харківської державної наукової бібліотеки
ім. І. Короленка, Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки
ім. К. Станіславського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника тощо.
Методи дослідження. Дисертація ґрунтується на загальних науково-дослідницьких принципах історизму, системному підході, культурологічному підході до театрального мистецтва
(В.В. Іванов, М.С. Каган, Н.В. Корнієнко). При розгляді історичних аспектів дослідження застосовувались історичний, історико-порівняльний та історико-генетичний методи; аналіз літератури та архівних джерел зроблено на основі методу аналізу, систематизації та верифікації текстів; при розгляді драматургічних, театрознавчих текстів застосовувались методи герменевтики, театрознавчого аналізу та театральної семіології; театральна практика розглядалась на основі мистецтвознавчого аналізу, а також із залученням діахронічного та синхронічного підходів; визначити концепцію та модель театру, запропоновану Г.М. Хоткевичем дозволило застосування структурно-системного та структурно-функціонального підходів. Детальний опис методологічної бази дослідження подано у другому підрозділі першого розділу роботи.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у висвітленні різних аспектів театральної діяльності Г.М. Хоткевича як цілісного явища:
- вперше подано загальну характеристику драматургічного доробку митця, проаналізовано як друковані твори так і ті, що існують лише в рукописах;
- відтворено історію написання, видання та сценічного втілення драматичних творів
Г.М. Хоткевича;
- встановлено факти звернення різноманітних театрів і аматорських гуртків до творчості драматурга;
- з’ясовано творчі контакти та співпраця митця із різноманітними театральними колективами та визначними діячами театру;
- діяльність театральних колективів під керівництвом Г.М. Хоткевича розглядалась як відображення ідеї цілого покоління митців про створення “народного театру”;
- вперше знайшла свою оцінку критична діяльність митця під кутом театрознавчого аналізу і досліджено його наукові роботи з історії театру;
- розкрито засади і принципи театральної діяльності митця, його погляди на театральне мистецтво, які лягли в основу його власної концепції і моделі театру.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при розробці учбових програм з історії української культури, літератури, театру, історії театральної критики, теорії драми. Оскільки театральна діяльність Г.М. Хоткевича проходила в площині аматорства і була тісно пов’язана з народною творчістю, окремі аспекти роботи можуть стати складовою частиною в курсах з історії аматорського руху, художньої самодіяльності та народного мистецтва.
Апробація результатів дисертації. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри історії та теорії культури, кафедри мистецтвознавства ХДАК. Матеріали дослідження використані автором при створенні учбової програми та під час читання курсу “Історія українського театру” для студентів режисерського відділення ХДАК. Результати та висновки дисертації були виголошені на щорічних Читаннях молодих вчених пам’яті Л.Я. Лівщиця (Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди у 1996, 1998, 1999 рр.); науково-практичній конференції “Творча спадщина Гната Хоткевича” (Харків, грудень 1997 р.); мистецтвознавчих читаннях “Драма, вистава, глядач...”, присвячених пам’яті доктора мистецтвознавства, професора В.М. Айзенштадта (Харківська державна академія культури, жовтень 2000 р., жовтень 2002 р.); науковій конференції молодих учених “Культура та інформаційне суспільство ХХІ ст.” (Харківська державна академія культури, 16-18 квітня 2003 р.).
Публікації. Основні положення, ідеї та результати дослідження викладено у 5 публікаціях, 3 з яких розміщені у фахових виданнях.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 393 найменування. Загальний обсяг дисертації становить 214 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено її об’єкт і предмет, зв’язок з науковими програмами, науково-теоретична новизна отриманих результатів та їх практичне значення.
У Розділі 1 “Стан наукової розробки теми та методи дослідження” розкрито стан вивченості теми, аналізується література з даного питання, етапи і проблематика дослідження творчого надбання Г.М. Хоткевича. А також визначається концепція, джерельна база, методологія і методи дослідження.
Підрозділ 1.1. “Етапи та тенденції критичного осмислення творчості
Г.М. Хоткевича” присвячено висвітленню особливостей критичного осмислення особистості
Г.М. Хоткевича, його загальномистецького, художнього та наукового доробку у різні періоди вітчизняної історії. У процесі вивчення його життєвої і творчої біографії простежується декілька етапів. Прижиттєві оцінки його творчості і громадської активності, що з’являлись у періодичних виданнях у період з 1890-х до 1930-х рр., мають переважно інформаційний характер. Лише зрідка траплялись критично-аналітичні оцінки. До останніх належать статті М. Євшана, С. Єфремова,
В. Доманицького, Гр. Чупринки, О. Білецького, Я. Мамонтова, П. Руліна, присвячені літературній творчості митця, зокрема драматургії; М. Сумцова, який високо оцінював етнографічні, музичні та освітні починання митця; С. Чарнецького, який висвітлював шлях Гуцульського театру;
Я. Полфьорова, який проаналізував його музичну та музикознавчу діяльність. Новий етап накопичення наукового матеріалу, що віддзеркалював різноманітні сторінки життя і творчості Г.М. Хоткевича, розпочався наприкінці 1950-х рр. з початком процесу реабілітації. З того часу із науковими розвідками щодо творчості Г.М. Хоткевича виступають Р. Кирчів, Ф. Погребенник, а згодом В. Россельс, Б. Михайличенко, Н. Шумило, П. Пономарьов, А. Мельничук, В. Стеф’юк,
Н. Супрун, інші українські та російські вчені, які розглядали різноманітні аспекти багатогранної творчої спадщини митця, вивчали сторінки його біографії та мистецької долі.
Новий етап критичного осмислення творчості Г.М. Хоткевича, позначений вищим рівнем узагальнення і поглибленим вивченням окремих областей його діяльності розпочався у 1990-і рр. Останнім часом намітилась тенденція до масштабного і детального висвітлення окремих аспектів творчої діяльності Г.М. Хоткевича. Але попри все у творчій біографії митця досі залишається чимало прогалин, які не осмислені науковцями. Критичний аналіз стану наукового дослідження теми показав, що серед всього загалу наявних наукових праць помітний відчутний брак робіт, які б висвітлювали театральну діяльність митця у всіх її різноманітних проявах. Джерела, які містять загальну характеристику театральної творчості Г.М. Хоткевича не багаточисельні. До них належать праці загальноісторичного характеру та короткі довідки в енциклопедичних виданнях: “Український драматичний театр: Нариси в двох томах” (1959-1967), “Театральная энциклопедия” (1967), “История Украинской СССР: В 10 томах” (1983), “Українська радянська енциклопедія” (1985), “Митці України: Енциклопедичний довідник” (1992), “Енциклопедія українознавства” (1994),
О. Красильникова “Історія українського театруХХ ст.” (1999). В інших джерелах розглядаються окремі складові театральної діяльності митця. Драматургічна творчість Г.М. Хоткевича знайшла оцінку в працях з історії української літератури та драматургії Ф. Погребенника, О. Ставицького, Н. Кузякіної, Т. Гундорової, Л. Мороз, Н. Шумило, Г. Семенюка. Діяльність створених
Г.М. Хоткевичем колективів висвітлено у дослідженнях Д. Антоновича, С. Чарнецького,
О. Казимирова, П. Арсенича, В. Стеф’юка, О. Шлемко, І. Михайлина. Літературно-критичний аспект творчого обдарування митця, до якого належать і статті з проблем театру та драматургії, розглядався у наукових працях О. Бабишкіна, П. Пономарьова, Н. Шумило, Р. Пилипчука. Поза увагою дослідників досі залишались історичні монографії та інші праці, що охоплюють проблеми театру.
Огляд літератури про життя і творчість Г.М. Хоткевича дає підстави констатувати, що його театральна діяльність як цілісне і самобутнє явище, його цілком оригінальна концепція театру не знайшли належного висвітлення в наявних дослідженнях як творчості самого Г.М. Хоткевича, так і в працях загальноісторичного характеру. Досі не визначено місце і значення творчої спадщини митця в галузі театру в загальному контексті розвитку української театральної культури.
У підрозділі 1.2. “Методологія та методи дослідження” визначається наукова стратегія дослідження. Обґрунтовується використання системного підходу до розкриття процесу розвитку культури в цілому і театрального мистецтва зокрема. Провідним у стратегії дослідження театральної концепції Г.М. Хоткевича став культурологічний підхід, який передбачає звернення до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, семіотики, історичним методам, а також до таких аналітичних процедур міждисциплінарного плану як структурно-функціональний підхід.
Теоретичну основу роботи склали праці М. Германа, М. Бахтіна,
Л. Лихачова, М. Кагана, В. Іванова, О. Анікста, О. Гвоздьова, Н. Корнієнко; а також спеціальні дослідження з історії вітчизняного театру Д. Антоновича, С. Чарнецького, О. Кисіля, П. Руліна, Р. Пилипчука,
Ю. Станішевського; літературознавців – дослідників літературного процесу ХХ ст. О. Білецького,
М. Вороного, Ф. Погребенника, С. Павличко, Л. Гундорової, Л. Мороз, Н. Шумило та ін. Теоретико-методологічні підходи виявились у застосуванні елементів феноменології культури, театральної семіотики та герменевтики. До аналізу широко залучались дані історії, мистецтвознавства, театрознавства, літературознавства, психології тощо.
Розділ 2 “Драматургія Гната Хоткевича – як цілісне і самобутнє мистецьке явище та проблеми її втілення” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Жанрово-стильові особливості драматургії Гната Хоткевича” проведено аналіз драматургії Г.М. Хоткевича, визначено її жанровий і стильовий діапазон. Драматургічна спадщина Г.М. Хоткевича, яка налічує понад 30 п’єс, інсценізації, переробки і переклади – явище достатньо оригінальне і самобутнє. До певної міри вона стала відображенням тих естетичних і світоглядних зрушень, мистецьких пошуків, що спостерігались в українській драматургії на початку ХХ ст. Шлях Хоткевича-драматурга проліг від модернізму через романтичний етнографізм до “оновленого” реалізму. Свою творчість він розпочав з психологічного драматичного малюнка (“Чи потрібне?” – 1899) і завершував монументальною історичною тетралогією (“Богдан Хмельницький” – 1929), охопивши широкий діапазон тем: звертався до пізнання психіки людини, її душевного стану, відгукувався на соціально-політичні проблеми сучасності, сягав глибин народного світосприйняття, завзято цікавився визначними історичними постатями і подіями “давно минулих днів”. Щодо жанрового спектру, Г.М. Хоткевич більше тяжів до драми, існував задум трагедії і, здається, зовсім не було комедій, за винятком п’єси гуцульського циклу “Прахтикований жовнір” та п’єси за мотивами творів В. Шекспіра “Втішна і чудова комедія про сера Джона Фоолстефа”. На особливу увагу заслуговують створені драматургом п’єси-хроніки (“Лихоліття”, “На залізниці”, “Село в 1905 році”), аналогів яким в українській драматургії не було, та розробка на новому рівні історичної тематики.
Дебют Г.М. Хоткевича в літературі, в тому числі у драматургії, припав на добу, яка характеризується кризою українського народництва та раннім модернізмом. Саме ці протилежні течії окреслили його мистецькі уподобання та естетичні пошуки раннього періоду творчості. Якщо в прозі його модерністські захоплення практично обмежуються однією збіркою (“Поезією в прозі”), то в драматургії це були далеко не поодинокі випадки, які в першу чергу характеризуються експериментами в галузі психологізму та жанротворення. До цього циклу належать твори різної тематики, різних жанрів і стилів, написані в різний час, хоча їх більшість належать до першого періоду творчості: драматичний малюнок “Чи потрібне?” (1899), драматичний малюнок “Емігранти” (1906), психологічний етюд “Люблю женщину” (1912-1913), драми “Люди, люди...” (1901), “Море” (1906-1909), “Щастя” (1921), “Василій Жучков” (рік написання не відомий). У психологічних п’єсах
Г.М. Хоткевича інтерпретуються такі теми, як психологія провокатора, щастя людини, патологія кохання, “корисна праця” й інші. Ці драми позначені тяжінням до філософських ідей, трагедійним сприйняттям життя. Серед його героїв інтелігент і літератор, лікар і кат, революціонери-підпільники і артистичні натури. В центрі уваги драматурга – людина, її психологія, її чуття і інтелект, її самотність знудженість життям. Автор “досліджує” людину як самодостатню особистість, що переживає душевну драму або відчуває психологічну, соціальну дисгармонію. Його герої схвильовані пошуками сенсу свого існування, прагненням служіння вищій меті. Вони напружено, до самозабуття шукають відповіді на запитання – чи є місце в житті для особистого щастя, коли ти присвятив себе служінню ідеї, чи виправдана зрада заради кохання або добробуту іншої людини, що є справжня краса й кохання, в чому полягає призначення людини... Хоча модерністські тенденції не були чітко означені в ранніх творах і не стали визначальними в подальшій творчості письменника, проте наявність психологічних п’єс з елементами різних стилів і напрямків наочно показує, що драматургія
Г.М. Хоткевича – явище набагато складніше і багатогранніше, ніж стереотипне уявлення про неї, яке склалось в попередні роки.
Складний і тернистий процес формування літературно-естетичних поглядів згодом привів
Г.М. Хоткевича до вибору зовсім інших мистецьких засад у творчій діяльності. Перелом, що назрівав у його творчості, був прискорений суспільно-політичними подіями, які докорінно змінили його життя, внесли істотні зміни у світогляд, визначили пріоритети й тематику творів. Важливою віхою у житті Г.М. Хоткевича стали революційні події 1905-1907 рр. Драми “Лихоліття” (1906), “Вони” (1906), “На залізниці” (1906), “Село в 1905 році” (1925), написані як живий відгомін революційних подій, принесли визнання і відомість Хоткевичу-драматургові, отримали широкий резонанс і високу оцінку сучасників. Фактично вони стали першим в українській драматургії безпосереднім відгуком на цю тему. Події, які зображаються, драматург подає через сприйняття їх різними прошарками суспільства – інтелігенції у “Лихолітті”, буржуа в драматичному малюнку “Вони”, робітників у п’єсі “На залізниці”, селян у драматичних картинах “Село в 1905 році”. Автор створює до дрібниць точні картини революційної бурі, без будь-якого приглушення фарб. У центрі його уваги постає головна рушійна сила страйку – маси. Ці п’єси є майже фотографічним відтворенням дійсності, позначені натуралістично точним живописом зображуваних подій. Епічний характер творів, бажання драматурга відтворити соціальні процеси у всій їх сукупності вимагали особливої побудови фабули у вигляді загальної панорами, що безумовно визначило своєрідність композиції. Драматична композиція “На залізниці” та п’єси “Село в 1905 році” (а до певної міри і “Лихоліття”) складається із картин, де кожна є сценою, що не переходить в іншу. Звідси невипадкове й авторське визначення жанру – драматичний малюнок, драматичні картини. Замість того, щоб представити дію як єдине ціле, драматург розбиває фабулу на самостійні уривки, застосовуючи, так званий, принцип монтажу. Обрив та контраст стають головними структурними елементами твору.
Принцип монтажу та контрастне поєднання сцен, дій між собою, епізація драми будуть притаманні також історичним п’єсам Г.М. Хоткевича. Його драматургічна спадщина налічує чимало задумів історичних п’єс – “Рогнідь”, “Довбуш”, “Молодий Криштоф”, “Святополк окаянний”, “Пристрасти”, “О полку Ігоревім”, “Декабристи”, “Етапи”, “Богдан Хмельницький”, інсценізація “Чорної ради” П. Куліша, переробка “Верховинців” Ю. Коженьовського. Створюючи історичні драми, автор прагнув історичної достовірності, проводив попередньо глибокі дослідження, детально вивчав історичні першоджерела. У цих творах він ішов тим же шляхом стильових пошуків, який був притаманний усій його драматургії: від надмірно натуралістичного зображення в ранній драмі “Пристрасти” (1900), через етнографічність та героїко-романтичні мотиви в “Довбуші” (1909) до багатошарової реалістично-психологічної тетралогії “Богдан Хмельницький” (1929), а “О полку Ігоревім” (1926) наскрізь просякнута образною символікою. Головним надбанням історичних творів митця є потяг до епічності, зображення конкретних подій на широкому соціально-історичному фоні, напруженість дії і ретельна розробка масових сцен, за допомогою яких автор відтворюватиме картину історичної дійсності. У минулому драматург шукав коріння духовності, культурної традиції, витоки народної самосвідомості. Історичні драми
Г.М. Хоткевича вирізняються своїм соціальним, часом політичним характером. Автор намагався дотримуватись достовірного зображення історичних обставин, реалій епохи, в яких діють герої. Як історик,
Г.М. Хоткевич прагнув бути якомога об’єктивнішим, і саме тому так багато цитував історичних документів, можливо дещо переобтяжуючи дію; як художник він хотів висловити своє ставлення, оцінити події з відстані свого часу.
Окрім оригінальних драматичних творів мистецький доробок Г.М. Хоткевича включає в себе інсценізації, переклади та переробки творів світової літератури. Він створив інсценізації: “Йом-Кіпур” за В. Короленком, “Чорна рада” за П. Кулішем, “8000 км під водою” та “Острів таємниць” за
Ж. Верном, “Дон Кіхот” за М. Сервантесом, “Втішна і чудова комедія про сера Джона Фоолстефа” за мотивами творів В. Шекспіра. Г.М. Хоткевич перекладав твори класиків світової драматургії –
В. Шекспіра, В. Гюго, Ж.-Б. Мольєра, Ф. Шіллера, Ю. Коженьовського, Калідаси тощо. Часто
Г.М. Хоткевич не просто перекладав іноземний твір, а робив його переробку чи пристосування для народного театру.
Загалом драматургія Г.М. Хоткевича – явище неоднорідне і неоднозначне. В ній модерністські елементи різноманітних стилів співіснують з побутовими, фольклорно-етнографічними. Не менше, ніж пекучі проблеми сучасності його цікавлять історичні події і визначні історичні діячі. Драматургія Г.М. Хоткевича показова для мистецьких шукань доби, які розгорталися між двома основними напрямами: з одного боку на збереження національно-культурної ідентичності, а з другого на загальноєвропейський літературний процес.
Підрозділ 2.2. “Сценічна доля творів драматурга”. Г.М. Хоткевич багато уваги приділяв сценічності своїх п’єс, враховуючи власний режисерський досвід, відчайдушно прагнув побачити їх на сцені. Однак більшість з них не має сценічної історії, досі залишається і сприймається лише як літературний текст. Розповідь про сценічну долю драматичних творів Г.М. Хоткевича – це, скоріше не історія їх сценічного прочитання, а історія спроб їх втілити, які, на жаль, частіше так і залишались лише спробами. Неодноразово на заваді сценічному втіленню драматичних творів Г.М. Хоткевича ставала цензурна заборона. Відтворення історії і особливостей тих вистав, які все ж таки вдалось здійснити, ускладнюється майже повною відсутністю фактологічного матеріалу. Невеличкі дописи в пресі, що лише засвідчують сам факт постановки драматичного твору і не дають можливості скласти уявлення про виставу, режисерську інтерпретацію та акторське виконання; розпорошені в мемуарній та епістолярній спадщині поодинокі згадки – власне, все, що є у розпорядженні дослідників.
За винятком п’єс гуцульського циклу, побачити світло рампи судилось небагатьом драмам
Г.М. Хоткевича, власне з його оригінальних творів сценічну історію має лише хроніка “Лихоліття”. Сценічне першопрочитання п’єси було здійснене самим автором в 1909 р. для з’їзду соціал-демократів у Львові. Вистава пройшла лише один раз, оскільки саме така була умова цензурного дозволу, але мала широкий резонанс. З “Лихоліттям” пов’язана історія започаткування театру ім. М.К. Заньковецької. У 1921 р.Б. Романицький здійснив постановку п’єси в Києві на сцені Троїцького Народного дому. Згодом для першої вистави щойно утвореного театру ім. М.К. Заньковецької знов буде обрано п’єсу “Лихоліття”, прем’єра якої відбулась в Києві 15 вересня 1922 р. (режисер Б. Романицький, художник
І. Бурячок). П’єса Г.М. Хоткевича привернула до себе увагу також учасників аматорського руху, і її назва неодноразово зустрічається в репертуарі робітничо-селянських театрів (РСТ), що являли собою основну форму пересувного театру, покликаного обслуговувати глядачів невеликих міст і сіл. “Лихоліття” йшло в репертуарі Одеського РСТ-у ім. І. Франка під керівництвом Є. Коханенка і Роменського РСТ-у у постановці вихованця студії “Березоля” О. Ходимчука. Збереглись відомості про зацікавлення драматургією Г.М. Хоткевича зі сторони професійних постановників і театрів. В. Василько, перебуваючи на посаді завідувача художньої частини Одеської Держдрами, звертався до автора із проханням надіслати примірник ще недрукованої на той час тетралогії “Богдан Хмельницький”. У сезоні 1929-1930 рр. до репертуарного плану, очолюваного В. Васильком, вже Харківського Червонозаводського театру була включена п’єса Г.М. Хоткевича “О полку Ігоревім”. Але наміри В. Василька втілити на сцені драматургію Г.М. Хоткевича з невідомих причин не здійснились.
У 1928 р. Держвидав видав “Список дозволених до вистав п’єс”, в якому, окрім оригінальних п’єс Г.М. Хоткевича, дозволяються до постановки по всіх театрах, як професійних так і аматорських, його переробки. Колективи РСТ-ів з великою охотою використовують запропонований матеріал, який створювався автором саме із урахуванням можливостей і особливостей аматорських гуртків, народних театрів. Збереглись відомості про постановку “Все не в лад” Мольєра у Красноградському РСТ-і в сезоні 1926 р. “Ото ревнощі” Мольєра в переробці Г.М. Хоткевича йшли в 1928 р. на сценах аматорських театрів в с. Заіченці на Полтавщині та в с. Солоніцевка на Харківщині, а в 1929 р. її постановку здійснив драмгурток робклубу міста Пирятин. В 1930 р. драмгурток смілянських цукроварень Харкова поставив в переробці Г.М. Хоткевича п’єсу В. Гюго “Король бавиться”. П’єса Г.М. Хоткевича “Втішна і чудова комедія про сера Джона Фоолстефа”, написана за мотивами творів В. Шекспіра, була поставлена в Харківському Театрі Революції М. Терещенком в березні 1933 р. Звернення до творчості Г.М. Хоткевича також було в планах “Березоля”. Проте театр цікавив не драматичний твір письменника, а прозовий. Керівництво театру доручило А. Бучмі поставити “Камінну душу” в сезоні 1930-1931 рр. Але вже вкотре планам щодо втілення творів
Г.М. Хоткевича на сцені не судилось здійснитися.
Останні зацікавлення зі сторони театрів творчістю письменника не випадково датуються початком 1930-х рр. Саме в цей час розпочинається цькування Г.М. Хоткевича, заборона видавати та виставляти його твори. Але навіть після реабілітації творчої спадщини Г.М. Хоткевича театри не поспішали втілювати його п’єси на сцені. Навіть в період захоплення забороненою драматургією, до якої на початку 1990-х рр. охоче почали звертатись театри, незалежно від її якості, ім’я
Г.М. Хоткевича не зустрічається на театральних афішах. Причин такого вакууму, що утворився навколо драматургії Г.М. Хоткевича декілька. Найголовніша – в необізнаності театральної спільноти з переважною більшістю драматичних творів митця, адже, після 1930-х рр. було видано лише дві його п’єси – “Лихоліття” та “Вони”. Але попри те, що п’єси Г.М. Хоткевича невідомі сучасному читачеві і глядачеві, вони і сьогодні не втратили своєї актуальності, історичної та художньо-пізнавальної цінності. П’єси Г.М. Хоткевича ще мають бути відкриті українським театром для себе і для глядача.
Таким чином, у процесі дослідження драматургічної спадщини Г.М. Хоткевича було віднайдено і узагальнено чимало фактологічного матеріалу, невідомого раніше, уточнено дати і обставини написання драматичних творів, подана їх оцінка критикою і сучасниками. Вперше проаналізовано рукописні драматичні твори митця, які спростовують стереотипне уявлення про його драматургію як побутово-етнографічну і засвідчують, що коло його творчих експериментів набагато ширше усталених рамок і охоплює найновіші мистецькі течії часу, в який він творив. Зібрані і підсумовані, розрізнені по різноманітних виданнях відомості щодо сценічної історії драматичних творів
Г.М. Хоткевича, засвідчують що його п’єси викликали цікавість широких театральних кіл від ентузіастів аматорського руху до найвідоміших українських і російських митців.
Розділі 3 “Г.М. Хоткевич – актор, режисер, організатор театральної справи”. Г.М. Хоткевич був наділений непересічними акторськими здібностями, які могли б, розвинувшись, принести йому славу драматичного артиста, проте вдачу він мав таку, що не дозволяла йому зосереджуватись лише на чомусь одному і саме в цьому була своєрідність його творчої особистості. І найголовнішим в його житті було не досягти успіху самому, а відкрити таланти в народних глибинах. Глибоко переконаний у просвітницькому призначенні театру, яке він пропагував непохитно і послідовно все життя, Г.М. Хоткевич віддав свої сили і свій непересічний акторський хист аматорській сцені. Вся театральна діяльність Г.М. Хоткевича проходила в площині аматорства і майже ніколи не стикалась із театром професійним. Обстоюючи ідею народного театру, Г.М. Хоткевичу вдалося дати спільноті свою модель такого театру не тільки в теорії, а й на практиці.
У підрозділі 3.1. “Від перших аматорських вистав до організації першого в Україні Робітничого театру” на основі архівних джерел, відгуків у періодичних виданнях, мемуарної літератури, епістолярної спадщини відтворюється шлях, який пройшов Г.М. Хоткевич від улаштування сільських та аматорських вистав на Харківщині до організації першого в Україні Робітничого театру в Харкові. З його ім’ям безпосередньо пов’язана організація і діяльність кількох аматорських колективів на Харківщині: аматорського театру в селі Дергачі, товариства аматорів студентів Харківського технологічного інституту та студентів Харківського університету, аматорського гуртка у с. Печеніги та ін. Але початком серйозної театральної діяльності стала організація Робітничого театру при харківському Народному домі. Театр народився з небагаточисельного театрального гуртка робітників Паровозобудівельного заводу, заводів Гельфріх-Саде, Мельгозе та інших, який виник в 1902 р. Новий етап розвитку колективу настав з його переходом в 1903 р. до щойно збудованого Народного дому. Перехід Робітничого театру в Народний дім створив сприятливі умови для його розвитку. Він став найпомітнішим серед інших в Народному домі і першим колективом подібного роду в Україні. В Робітничому театрі по-справжньому виявились режисерські здібності Г.М. Хоткевича. Стиль вистав був реалістичним, режисер, спираючись на традиції театру корифеїв, сумлінно дбав про відповідність до зображуваної епохи театральних костюмів, барвистість декорацій, етнографічну та побутову точність. Вистави були насичені співами й танцями, широкого ужитку набули сценічні ефекти. Рецензенти вистав підкреслювали дружній ансамбль виконавців, що свідчить про велику роботу проведену режисером.
Робітничий театр став уособленням тих вимог, які Г.М. Хоткевич висував до театрального мистецтва загалом. Він організував колектив, що прилучаючись до національної культури сам ніс її в широкі робітничі маси. За недовгий час свого існування він став відомий і популярний не тільки в робітничому середовищі, а був помітним явищем у театральному житті міста. Досвід, набутий
Г.М. Хоткевичем в цьому театрі, мав своє закономірне продовження в його драматургії, зокрема при написанні масових сцен, в детальних щодо сценічної обстановки і мізансценування ремарках. Робітничий театр, велика аматорська трупа, багатий український репертуар – це було вперше на теренах імперії. За своїм високохудожнім репертуаром, серйозними мистецькими засадами, організацією справи Робітничий театр наближався до професійного. Враховуючи, що в той час у Харкові постійної української трупи не було, значення організованого Г.М. Хоткевичем колективу для міста неоціненне.
У підрозділі 3.2. “Гуцульський театр як втілення ідеї “щиро народного театру” акцент зроблено на естетичних, мистецьких засадах колективу, які були відбитком ідеї Г.М. Хоткевича про “щиро народний театр” та на драматичних творах, створених спеціально для репертуару театру.
Гуцульський театр став другим театральним дітищем митця, виплеканим з народних талантів. Працюючи з аматорами Г.М. Хоткевичу, як і в Робітничому театрі, довелось обіймати всі можливі і навіть неможливі театральні посади – режисера і педагога, художника і декоратора, директора і композитора, а найголовніше бути головним натхненником і пропагандистом цього колективу. Спеціально для Гуцульського театру Г.М. Хоткевич написав три оригінальні п’єси, що побудовані виключно на фольклорно-етнографічному матеріалі – етнографічну “Гуцульський рік”, в якій відтворюється життя гуцула протягом календарного року із усіма звичаями, віруваннями, обрядами, забобонами; фантастичну “Непросте”, де, здається, зібрано всю гуцульську демонологію та словесну “Прахтикований жовнір”, побудовану на основі гуцульських казок. Також для потреб свого театру Г.М. Хоткевич пристосовує написану раніше історичну драму “Довбуш”. Гуцульські п’єси Г.М. Хоткевича – явище неординарне. Сюжет у цих п’єсах, крім драми “Довбуш”, не відігравав якоїсь помітної ролі, за своєю будовою вони нагадували п’єси-лібрето. Основним їх моментом є картини народного життя, і всі вони сповнені надзвичайно цікавим фольклорним та етнографічним матеріалом, який в авторській обробці набув образно-символічного, поетичного звучання. До появи п’єс Г.М. Хоткевича фольклорно-етнографічні елементи були, хоча й суттєвою, проте все ж складовою частиною драматичного твору. Українська драматургія ще не знала випадку, коли весь драматичний твір був би підкорений обрядовому дійству, без піклування про сюжет. І саме фольклорно-етнографічна особливість вистав Гуцульського театру зробили його самобутнім явищем в історії української культури. Незважаючи на короткочасність свого існування, Гуцульський театр став найоригінальнішим зразком народного театру не тільки в Галичині, але й на всій Україні і в слов’янському світі. Визначною особливістю театру була безпосередність, природність і невимушеність його виконавців. Самі малоосвічені й здебільшого неписемні, у скруту й негоду, виконавці Гуцульського театру несли освіту і культуру іншим. Своєю грою, злагодженим ансамблем, який часом підіймався до висот “правдивого артизму”, ретельно розробленими і відтвореними масовими сценами актори-аматори полонили серця навіть вибагливого глядача столичних міст, а вплив, який їх творчість справляла на простих, таких же як і вони селян, мав непересічне культурне і суспільне значення. У створених на основі гуцульських п’єс Г.М. Хоткевича виставах теза “театр з народу і для народу”, здається, досягла свого апогею – споконвічна творчість самого народу, перлини його генію, оброблені і втілені у формах мистецтва, через творчість акторів-аматорів знову поверталась до народу.
Отже, дослідження театральної практики Г.М. Хоткевича дозволило розкрити засади і принципи, які висував митець до театрального мистецтва загалом і, які лягли в основу його власної моделі “щиро народного театру”, втіленої в життя. Театр, як і будь-яка інша форма творчості не визначались Г.М. Хоткевичем як мета, лише як засіб самореалізації національного суб’єкта. Більш того, поряд з іншими видами творчості і мистецтва, театр має можливість безпосереднього впливу на публіку, а тому його освітнє значення для митця було неоціненним. Театр як засіб просвітництва, і просвітництва саме на національному ґрунті – головна теза його концепції театру. До певної міри вона стала відображенням тих естетичних і світоглядних зрушень, мистецьких пошуків, що спостерігались в українській культурі на межі ХІХ–ХХ ст.
У Розділі 4 “Г.М. Хоткевич – театральний критик та історик театру” оцінюється театрознавчий доробок митця – виступи з критичними статтями у періодичних виданнях та історичні монографії і розвідки.
Підрозділ 4.1. “Оцінка театрального процесу у періодичних виданнях” присвячено аналізу критичних статей Г.М. Хоткевича, що були вміщені у періодичних виданнях, а також поглядів на мистецтво театру, висловлених у спогадах, листах та художніх творах. Як критик він був безкомпромісний і безжалісний (навіть до визнаних авторитетів), коли спотворювалась українська мова, перетворюючись на суржик, коли митці розмінювались на дешеві сценічні ефекти заради “зборів”, гребуючи почуттям міри й естетичного смаку. За критичними рядками відчувається людина, що добре знається на театральній практиці, знає закони сцени з власного досвіду. Помітна обізнаність автора із сучасними йому дослідженнями з історії театру, теорії драми та із загальноєвропейським літературним, театральним процесом. У статтях Г.М. Хоткевича збереглися роздуми не тільки про українську драматургію й стан театру на межі ХІХ–ХХ ст., а також висловлювання про мистецтво актора, врешті про саму критику. Характеризуючи стан українського театру, Г.М. Хоткевич у своїх статтях говорить про засилля малоестетичних українських труп. Більшістю таких товариств керують не благородні пориви, які спонукали до творчості корифеїв, а “спекулятивний дух, смашний шматок “хліба з маслом”. Щодо вимог, які критик висував до мистецтва актора, він, на його думку, має бути в першу чергу освіченим, пройнятим національною ідеєю. Як не дивно, віддаючи перевагу акторам-аматорам в своїй практичній театральній роботі, Г.М. Хоткевич виступає за професіоналізацію сценічного мистецтва, необхідність обов’язкової освіти, “без котрої і талан не талан”. Одна з причин критичного становища українського театру, на думку Хоткевича-критика, є недбалість і лінощі тих, хто має авторитетний вплив на сцену (драматургів, режисерів). Аналізуючи нові драматичні твори у своїх критичних оглядах, Г.М. Хоткевич обстоював позиції еволюції української драми, вітав її бажання ввійти до загальноєвропейського кола, але не будь-яким шляхом, він виступав категорично проти сліпого наслідування і плагіату. Невизначеність естетичної платформи нової генерації українських драматургів, стилістичний і ідейний хаос позначались, на думку критика, на якості драматичних творів. Нова драма, на переконання Г.М. Хоткевича, повинна бути дійсно новою і за зовнішніми ознаками і за внутрішнім змістом. До того ж, у своїх пошуках нової драматичної форми, нового вирішення внутрішнього конфлікту драми, молоді драматурги за зауваженням критика зовсім не враховували театральної практики, рівня розвитку виконавського мистецтва, адже для втілення нової драми потрібен і новий актор, якого український театр на той час ще не виховав. Розчарування в українській літературі, театрі, відчуття кризи, “переходової доби” поєднуються у
Г.М. Хоткевича з пошуком ґрунту для оптимістичного бачення майбутнього, який він знаходить передовсім у народності. А самобутність української драми, як вважає критик, полягає саме у змалюванні буденного життя народу, його побуту, пісні... Шлях до оновлення театрального організму перед вступом у ХХ ст. Г.М. Хоткевич вбачав у професіоналізації мистецтва драматурга, режисера, актора.
Театрально-критичний доробок Г.М. Хоткевич кількісно не дуже великий, але його внесок у розвиток вітчизняного театрознавства вагомий і значущий, враховуючи особливість складної ситуації в українському театрі на межі століть, яку він почасти схарактеризував. Г.М. Хоткевич залишив нам свідоцтво очевидця становлення нової української драми. Він точно і доказово вказував на хиби і неточності, притаманні новим творам, визначав хвороби українського театру, українського артиста. В його критиці артист-художник часом переважав аналітика та саме в цьому полягає її своєрідність і привабливість.
Підрозділ 4.2. “Наукові монографії з історії театру”. Відстоюючи тезу про народні джерела походження театру, Г.М. Хоткевич прагнув розкрити ці народні основи і традиції його розвитку в своїх наукових дослідженнях з історії театру. Історично склалось так, що довгий час вони були виключені з наукового обігу. Як правило, в цьому контексті згадувались лише друковані праці “Народний і середньовічний театр Галичини” (Держвидав, 1924) і “Театр 1848 року” (Рух, 1932), але це далеко не повний перелік. Не меншу вартість для історії українського театру мають: стаття “Гуцульський театр” (“Діло”, 1911) та “Спогади з театральної діяльності”, які побачили світло лише в 1966 р., де автор старанно, детально змальовує кожний етап створення і діяльності Робітничого і Гуцульського театрів, описує загальнотеатральну ситуацію тих часів, висловлює своє бачення театрального мистецтва загалом і українського театру, зокрема. До кола історичних робіт безперечно відноситься дуже цікава, змістовна передмова до перекладу
Г.М. Хоткевичем “Шякунталі” Калідаси, яка по суті є нарисом з історії індійської драми. Окрім того в планах митця було продовження досліджень з історії театру.
Належне місце в ряді досліджень з історії українського театру займають наукові праці
Г.М. Хоткевича з історії театрального руху в Галичині. Він прагнув відтворити історію галицького театру від первинних театральних форм до початку ХХ ст. у циклі монографій. Періодизацію історії українського театру в Галичині вчений поділяє на три визначальних етапи: перший – джерела та передумови виникнення театру (від перших зародкових театральних форм до театру середніх віків), другий – доба відродження 1848 р. (театральний рух середини ХIХ ст.), третій – професіоналізація театрального мистецтва (доба “Руської бесіди”). На жаль, планам щодо випуску третього тому дослідження не судилось здійснитись. Згодом завершена робота була втрачена і в особистому архіві письменника збережено лише чорнові уривки останньої частини монографії. Викладаючи факти і явища становлення і розвитку театру в Галичині, Г.М. Хоткевич ретельно систематизує зібраний матеріал, докладно подає відомості з приводу конкретного тексту, вистави, діяча. Вся розповідь супроводжується детальними, точними посиланнями на джерела, чисельними примітками з відомостями про кожне згадане прізвище, видання, архів. У книзі подано велику галерею портретів громадських і культурних діячів, які докладали чимало зусиль для розвитку національного театру. В тексті чимало посилань на етнографічні, фольклорні, історичні тощо дослідження М. Грушевського, М. Сумцова, М. Костомарова інших, крім того, автор подає вичерпний бібліографічний огляд робіт з даної теми. Таким чином, Г.М. Хоткевичу вдалось зібрати і систематизувати, раніше не оброблений фактологічний і архівний матеріал, який не втратив своєї історичної та наукової цінності і в наш час. Загалом ці монографії – зразок капітального оброблення теми, в них автор не тільки відтворює історію галицького театру, але й змальовує широку картину соціального, літературного та мистецького життя регіону.
Г.М. Хоткевич був першим, хто відкрив “квітку й перлину індійського театру” “Шякунталю” Калідаси та ознайомив з історією індійського театру і драми українців. Вступна стаття
Г.М. Хоткевича до власного перекладу драми містить: історію відкриття європейцями пам’яток індійської літератури, культури; історію походження староіндійської драми і театру; дослідження видів драми і особливостей її побудови; характеристику епохи, коли була створена п’єса; розповідь про Калідасу і визначення місця, яке він і його творчість посідають в індійській культурі; походження сюжету; огляд перекладів драми різними мовами і їх критичну оцінку; відгуки про п’єсу і автора визначних європейських діячів тощо. Сам текст драми супроводжують розширені детальні примітки перекладача, які роз’яснюють те чи інше поняття, вираз, що вони означають в індійській культурі, естетиці; містять вказівки для можливих виконавців з яким рухом, поглядом, в якому положенні необхідно промовляти ту чи іншу фразу згідно з правилами акторського виконання в індійському театрі. Відтворюючи історію іноземної драми і театру, автор залишався непорушним у своєму переконанні, що драма – яскраве відображення характеру цілого народу.
Протягом всього життя і всієї своєї творчості Г.М. Хоткевич багато в чому був першовідкривачем. В українському театрознавстві його ім’я стоїть серед піонерів науки. Можливо, пізніші дослідження більш змістовні та глибокі, але цінність наукових розвідок
Г.М. Хоткевича у їх первісності. Він був одним із перших в українській науці поряд з М. Вороним, С. Чарнецьким, Д. Антоновичем, І. Стешенком, хто робив окремі театрознавчі розвідки, займався історичними дослідженнями, і одним з небагатьох, хто мав безпосереднє відношення до практичної театральної діяльності, знав, закони драми, театру, сцени, так би мовити, зсередини. Він був наділений рідкісним і таким необхідним для театрального критика талантом відчувати природу театру. Г.М. Хоткевич зробив вагомий внесок у розвиток української театрознавчої науки. І, коли її історія буде написана, сподіваємося, його доробок знайде в ній гідне відображення і оцінку.
ВИСНОВКИ
У результаті проведеного дослідження встановлено, що численні праці, наукові дослідження багатої і різнобарвної мистецької спадщини Г.М. Хоткевича відображають різні аспекти його театральної діяльності лише частково, не розглядаючи їх як цілісне явище. Більшість з розглянутих досліджень подають театральну спадщину Г.М. Хоткевича фрагментарно, що не дозволяло відтворити цілком оригінальну і самобутню театральну концепцію митця. Це, власне, і визначило актуальність проведення комплексного культурологічного дослідження творчості
Г.М. Хоткевича у галузі театру у різних її проявах (драматургія, акторська та режисерська майстерність, критика, теорія та історія).
Загальний аналіз драматургічного доробку Г.М. Хоткевича засвідчив, що він – драматург перехідної доби і його п’єси тому яскраве свідчення. Традиційність і новаторство, народництво і модерн, вічне і злободенне парадоксальним чином злились воєдино у його п’єсах, відобразивши хитку картину світу, в якому він жив, невизначеність і несталість нових ідей, стилів і напрямків, прагнення до нового і неспроможність розірвати остаточно зв’язок з минулим. Аналіз недрукованих драматичних творів Г.М. Хоткевича значно розширив уявлення про тематичні і естетичні пошуки драматурга, про світоглядні, філософські питання, які він підіймав у своїх ранніх п’єсах, намагаючись віднайти власну відповідь. Він був одним із перших, хто розпочав в українській, зрештою, і в світовій драматургії застосовувати нові методи і прийоми епічного театру, створював драматичні твори на основі масових сцен, поєднаних за принципом монтажу епізодів, вводив до драматичної тканини кінокадри. Втілюючи історичні задуми у драматичній формі, Г.М. Хоткевич поєднував у своїх п’єсах історичний і документальний жанри, точно і детально відтворював картини минулого, і надавав своїм творам сучасного, подекуди гостро політичного, звучання. Одним же з головних надбань драматургії Г.М. Хоткевича були розробки масових сцен. І в цьому поєднались його режисерський досвід і літературний хист. Він, як ніхто інший, зміг відтворити на сцені життя юрби, показати широкі народні маси, змалювати суспільні рухи. П’єси-хроніки, побудовані переважно на масових сценах, до певної міри історичні драми Г.М. Хоткевича стали відображенням ідеї суспільної драми, “драми для народу”, якою переймались його сучасники. Унікальним в українській, і не тільки в українській, драматургії був експеримент побудови драматичного твору на основі обрядового дійства без піклування про сюжет, якими були п’єси гуцульського циклу. Саме гуцульські п’єси уособили в собі тези “театр з народу” і “театр для народу”. І з’явились вони в той час, коли творчість більшості вітчизняних драматургів була орієнтована на загальноєвропейський літературний процес і відмову від старого традиційного театру.
У той час, коли амплітуда драматургічних пошуків митця пролягала від модернізму, через етнографізм до “оновленого” реалізму, то як театральний практик Г.М. Хоткевич неухильно сповідував ідею народного театру і протягом всієї діяльності залишався прибічником реалістичного мистецтва. Маючи непересічні акторські, режисерські здібності, Г.М. Хоткевич не цікавився власними досягненнями, а віддав свій талант на роботу із акторами-аматорами з народних глибин. Гостро критичне ставлення до акторів-ремісників, низько професійного становища більшості українських труп ствердило його у своєму прагненні створити “щиро народний театр”, який би не тільки орієнтувався на широку народну аудиторію, а й залучав безпосередньо до театрального мистецтва простий люд в якості виконавців, співавторів театральної вистави. Оскільки учасники створених ним театральних колективів не тільки не були обізнані з акторською майстерністю чи театральним мистецтвом, а у переважній більшості були неписемні, театр був для них школою, творчістю, а їх керівник був режисером, педагогом, вчителем. Принципи роботи театральних колективів, які впроваджував Г.М. Хоткевич, виводили їх на професійний рівень. Високі вимоги до сценічного мистецтва, наголошення на суспільному значенні театру формували визначальні особливості, створених Г.М. Хоткевичем, народних театрів. І наслідком його театральних починань, які він сам підкреслював в першу чергу, полягають в їх культурно-виховному значенні. В час, коли переважна більшість митців відчайдушно прагнула прилучити український театр до загальноєвропейського театрального процесу, а значить опертого на потужну літературну традицію, Г.М. Хоткевич рухався у зовсім протилежному напрямку, намагаючись повернутись до первинного театру, театру-ритуалу.
Оцінюючи критичну діяльність Г.М. Хоткевича необхідно враховувати не тільки його мистецькі уподобання, а в першу чергу спрямованість практичної діяльності в галузі театру та завдання, які він ставив перед сценічним мистецтвом. Так само, як і інші діячі вітчизняної культури він вважав, що театр має бути осередком культурного і суспільного поступу, а для цього має бути народним в широкому розумінні цього слова, нести зі сцени українське слово. Саме українській ідеї, істинній народності він віддавав пальму першості при розгляді літературних і театральних явищ у своїй критиці та в дослідженнях з історії вітчизняного театру.
Щоб зрозуміти феномен Г.М. Хоткевича, самобутність його театральних починань, потрібно співвідносити їх із його розумінням призначення театру, з ідеєю, яка пронизувала все його життя й багатогранну творчість – “брати у народу, віддавати народу, давати народу”. Розглядати його театральну діяльність необхідно саме з цих позицій, інакше не можна осягнути її сутність.
Г.М. Хоткевич не тільки прагнув нести освіту, культуру і саме національну культуру в широкі народні маси, а й показати спільноті природні таланти, які криються в глибинах народу. Служіння цій ідеї, яке підсвідомо почалось ще в дитинстві з роками стало невід’ємною часткою життя, врешті решт особистості. Водночас постійне декларування Г.М. Хоткевичем даної тези і наголошення на правдивості, народності в критичних оцінках мистецьких явищ спричиняє часом вузьке, спрощене розуміння і оцінку театральної спадщини митця (зокрема драматургії) і зумовлює її розглядання лише в межах народницької теорії та побутово-етнографічного театру. Дійсно, театральна практика митця була чітко орієнтована на роботу з аматорами з народного середовища і визначальні засади діяльності, створених ним театральних колективів, ґрунтувались на ідеях народництва. Проте, мистецькі і теоретичні пошуки Г.М. Хоткевича не обмежувались тільки ідею “щиро народного театру”. Говорячи про народні витоки походження театру і пріоритети національного в літературі, мистецтві, він виступає за оновлення літератури, зокрема драматургії, та професіоналізацію театру. Такі висновки стали можливими після аналізу всієї театральної діяльності Г.М. Хоткевича, його мистецьких, естетичних та суспільних поглядів.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
- Партола Я.В. Гнат Хоткевич – драматург / Я.В. Партола // Культура України: Зб. наук. пр. / Харківська державна академія культури. – Х., 1997. – Вип. 4. – С. 93-100.
- Партола Я.В. Жанрово-стильові особливості драматургії Гната Хоткевича / Я.В. Партола // Дивосвіт Гната Хоткевича. Аспекти творчої діяльності. – Х., 1998. – С. 83-90.
- Партола Я.В. Робітничий театр Гната Хоткевича і Харківський Народний дім (за матеріалами Харківського архіву) / Я.В. Партола // Культура України: Зб. наук. пр. / Харківська державна академія культури. – Х., 1999. – Вип. 5: Мистецтвознавство. – С. 54-62.
- Партола Я.В. Гнат Хоткевич – театральний критик / Я.В. Партола // Критика. Драматургия. Театр: Из докладов, представленных на 1-4 Чтениях молодых ученых памяти Л.Я. Лифшица. – Х. – ХДПУ., 1999. – С. 54-62.
- Партола Я.В. Модель “народного театру” Гната Хоткевича /
Я.В. Партола // Народна творчість та етнографія. – 2001. – №3. – С. 84-92.
- Партола Я.В. Гнат Хоткевич і Лесь Курбас: традиція і новаторство, аматорство і професіоналізм / Я.В. Партола // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття: Матеріали конференції молодих науковців. – Х.:ХДАК, 2003. – С. 114.
АНОТАЦІЇ
Партола Я.В. Г.М. Хоткевич і українська театральна культура кінця ХІХ – початку ХХ століття. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури. – Харківська державна академія культури. – Харків, 2003.
Дисертацію присвячено театральній діяльності одного з активних учасників літературно-мистецького процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття Гната Мартиновича Хоткевича (літературний та сценічний псевдонім – Гнат Галайда). Його театральна спадщина багата й різнобарвна: він виступає як актор, режисер, організатор театральної справи, драматург, критик та історик театру. В дисертації вперше проаналізовано рукописні драматичні твори митця. Як практик театру Г.М. Хоткевич був організатором двох унікальних колективів – першого в Україні Робітничого театру (1903-1905) в Харкові та першого Гуцульського театру (1909 – 1912) в Галичині. Діяльність колективів під його керівництвом розглядається як відображення ідеї цілого покоління митців про створення “народного театру”. Вперше знайшла свою оцінку критична діяльність Г.М. Хоткевича і досліджені його наукові роботи з історії театру.
Дисертація є першою спробою комплексного дослідження різних складових театральної спадщини митця як цілісного явища. На основі аналізу театральної діяльності Г.М. Хоткевича з урахуванням художніх, філософсько-естетичних пошуків доби визначено його концепцію театру, яка є відображенням певного типу художньої культури України межі ХІХ-ХХ ст.
Ключові слова: драматургія, театр, театральна критика, народний театр, театральна культура.
Партола Я.В. Г.М. Хоткевич и украинская театральная культура конца ХІХ – начала ХХ столетия. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.01 – теория и история культуры. – Харьковская государственная академия культуры. – Харьков, 2003.
Диссертация посвящена театральной деятельности Г.М. Хоткевича (литературный и сценический псевдоним – Гнат Галайда) – ученого, писателя, музыканта, инженера, общественного деятеля. Его театральное наследие богато и разнообразно: он выступает как актер, режиссер, организатор театрального дела, драматург, историк и театральный критик. Драматургия Г.М. Хоткевича, которая насчитывает более 30 пьес, инсценировки, переделки и переводы – явление оригинальное и самобытное. Неравноценные по своему художественному уровню драматические произведения Г.М. Хоткевича в определенной степени стали отображением тех эстетических и мировоззренческих сдвигов, творческих поисков, которые наблюдались в украинском искусстве на рубеже ХІХ-ХХ веков. В процессе исследования драматургического наследия Г.М. Хоткевича найден и обобщен значительный фактологический материал, неизвестный ранее, уточнены даты и обстоятельства написания драматических произведений, подана их оценка критикой и современниками. Впервые проанализированы рукописные пьесы драматурга, которые опровергают представление о ней как о бытово-этнографической и являются свидетельством того, что круг его творческих экспериментов намного шире установившихся рамок и охватывал новейшие художественные течения того времени, когда он творил. Собранные и систематизированные, разрозненные по различным источникам сведения о сценической истории драматических произведений Г.М. Хоткевича, свидетельствуют, что его пьесы вызывали интерес широких театральных кругов от энтузиастов аматорского движения до известнейших украинских и российских деятелей театра.
Как практик театра Г.М. Хоткевич был создателем двух уникальных коллективов – первого в Украине Рабочего театра (1903–1905) в Харькове и первого Гуцульского театра (1909-1912) в Галичине. Исследование театральной практики Г.М. Хоткевича позволило раскрыть основы и принципы, которые выдвигал художник к театральному искусству в целом и, которые легли в основу его собственной модели “истинно народного театра”. Деятельность коллективов под его руководством рассматривается как отображение идеи целого поколения деятелей искусства о создании “народного театра”. Г.М. Хоткевич сделал существенный вклад в развитие украинского театроведения. Он выступал с критическими статьями в периодических изданиях, рассматривая проблемы драматургии, режиссуры, актерского искусства и общего состояния украинского театра, оставив нам свидетельство очевидца становления “новой украинской драмы” и театра. Г.М. Хоткевич точно и доказательно указывал на недостатки и неточности, свойственные новым произведениям, определял болезни украинского театра, украинского артиста. В его критике артист-художник зачастую преобладал над аналитиком, но именно в этом и состоит ее своеобразие и привлекательность. Он был одним из первых в отечественной науке, кто проводил отдельные театроведческие исследования, занимался изучением истории театра. Хотя его театроведческое наследие количественно не очень велико, оно не утратило своей научной, исторической и познавательной ценности и в наши дни.
На основе всестороннего анализа театрального наследия Г.М. Хоткевича, его взглядов на цели, задачи и назначение театрального искусства, с учетом художественных, философско-эстетических исканий эпохи сформулирована его театральная концепция, которая является отображением определенного типа художественной культуры Украины рубежа ХІХ-ХХ ст. Театр как способ просвещения, и просвещения именно на национальной почве, “театр из народа” и “театр для народа”– главные тезисы его концепции театра.
Ключевые слова: драматургия, театр, театральная критика, народный театр, театральная культура.
|
