Библиотечный каталог авторефератов Украины

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

УДК 008(09)(477)

ДОРОГИХ ЛЮДМИЛА ВАСИЛІВНА

АМАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ЯК ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ

(на матеріалах України другої половини XIX ст.)

Спеціальність 17.00.01 — теорія та історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Київ — 1998Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському державному університеті культури і мистецтв, Міністерство культури і мистецтв України.

Науковий керівник:        кандидат педагогічних наук, професор Карпова Людмила Олександрівна, Київський державний університет культури і мистецтв, завідувач кафедри теорії та історії культури

Офіційні опоненти:        доктор філософських наук, професор Безклубенко Сергій Данилович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, завідувач відділу кіно

кандидат історичних наук Єрмаков Іван Гнатович, Інститут педагогіки АПН України, старший науковий співробітник

Провідна установа:        Київський державний лінгвістичний університет, кафедра історії України,
Міністерство освіти України, м. Київ

Захист відбудеться 8 cічня 1999 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.807.02 Київського державного університету культури і мистецтв, м. Київ, вул. Щорса, 36.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського державного університету культури і мистецтв (Київ – 133, вул. Щорса, 36).

Автореферат розісланий 7 грудня 1998 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради                                Г.М.ЗагадарчукЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом істо­ричного процесу. І сьогодні, коли Україна стала на шлях державо­творення і демократизації суспільства, що супроводжується соціально-економіч­ними та політичними зрушеннями, руйнуванням стереотипів та виробленням нових підходів, визначення напрямів розвитку культури, її орієнтацій, пріоритетів є найважливим завданням. Його успішне розв’язання можливе лише на основі вивчення та осмислення набутого, критично засвоєного досвіду, з урахуванням найціннішого в ньому. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають проблеми філо­софського, історичного, етнологічного та мистец­тво­знав­чого осягнення худож­­ньо-культурної сфери життя народу, нації, суспільства як в далекому історичному минулому, так і в новий та новітній часи.

Аматорське мистецтво – об’єктивне історико-культурне явище, воно є невід’ємним компонентом культурного життя суспільства. Аналіз феномену аматор­ського мистецтва показує, що у вітчизняних культу­ро­логії, філософії, соціології, мистецтвознавчих, у історико-етногра­фіч­них працях це питання недостатньо досліджене. Аматорське мистецтво не вивчалося як цілісне явище, бракує концепту­аль­но зрілих підходів до пояснення багатьох важливих моментів у його розвит­ку. Проблеми самоді­яль­ного профану­вались, часто розглядалися на рівні буденної свідомості. Внаслідок цього до художнього аматорства як прояву самодіяльного у мистецтві закріпилося ставлення як до чогось мало значущого й загальновідомого, а оцінювалося тільки те, що було незаперечним внеском у скарбницю мистецтва.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлюється й тим, що досі не існує спеціальних робіт, де б узагальнювалася історія розвитку аматор­ського мистецтва на терені української культури, зокрема, другої половини XIX ст., хоча є праці, що містять цінні дані про розвиток окремих жанрів художнього аматорства. Аматорське мистецтво другої половини XIX ст. є суттєвим внеском в історію української культури, воно відіграло значну роль у поширенні української мови, формуванні національної свідомості, в утвердженні демократичних ідеалів і становлять одну з найяскравіших сторінок історії.

Крім того, вимагає наукового уточнення саме поняття "аматорське мистецтво", поглиблення його історико-теоре­тичного аналізу. Все це і зумовило необхідність даного дослідження.

Об’єктом дослідження є аматорське мистецтво як історико-культурне явище і як складова української культури.

Предмет дослідження – функціонування аматор­ського мис­те­­ц­тва у контексті розвитку культури України другої половини XIX ст. Оскільки охопити всі аспекти цього явища в одному дослід­женні неможливо, переважна увага надається музичному і театральному як найпоказовішим для даного періоду.

Хронологічні межі дослідження охоплюють події другої половини XIX ст., період, відомий в історії України як національно-культурне відродження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі Державної програми “Культура. Прос­віт­ництво. Дозвілля” Міністерства культури і мистецтв України, вона відповідає й головному профілю Київського державного університету культури і мистецтв.

Матеріали дисертаційного дослідження є складовою частиною навчаль­ної дисципліни “Історія української народної художньої творчості”, яку викладає дисертант. Вони можуть бути використані у курсах “Теорія культури”, “Історія української куль­ту­ри”, що вивчається в усіх вузах країни.

Мета і завдання дослідження: на основі аналізу наукової літератури, періодики, архівних джерел, спира­ючись на досягнення попередників, дослідити аматорське мистецтво як цілісне історико-культурне явище, осмислити його сутність і природу; виявити, проаналізувати і узагальнити особливості його розвитку в Україні у другої половини XIX ст.

У відповідності з поставленою метою дисертант визначає такі завдання:

• виявити міру і характер наукової розробки теми;
• уточнити науковий зміст поняття “аматорське мистецтво”, окрес­лити його межі, визначити місце і роль в житті суспільства;
• проаналізувати і охарактеризувати стан, виявити тенденції, особли­вості розвитку аматорського мистецтва в Україні у другій половині XIX ст.;
• простежити зв’язок аматорського мистецтва і системи шкільної освіти та домашнього виховання;
• виявити жанрово-видову структуру аматорського мистецтва та ієрархію її компонентів;
• з’ясувати зв’язки аматорського і професійного мистецтв, ви­с­віт­­лити роль аматорського мистецтва у процесі становлення професій­но­го мистецтва в Україні другої половини XIX ст.

Методологічну і теоретичну основу дисертації становлять загальні науково-дослідницькі принципи об’єктивності, історизму, системний підхід як всебічний і логічний аналіз структурних елементів у їх взаємозв’язку і взає­мозалежності, що дозволяє адекватно розглянути історичні реалії.

Українська національна культура постала як узагальнене вираження творчого потенціалу народу, його світорозуміння, релігії, моралі, художнього мислення, науки й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні української національної ідентичності та в національному самоутвердженні українського народу. Гідне місце в цьому процесі належало аматорському мистецтву другої половини XIX ст.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана дисерта­ція є першим комплексним історико-теоретичним дослідженням аматор­сько­го мистецтва в Україні дорадянських часів. Переглянувши традиційні визначення, автор уточнює науковий зміст поняття “аматорське мистецтво” і розуміння конкретно-історичного характеру цього явища, що є малодослідженим в історії української культури.

Проведено історичне дослідження, в якому на основі архівних матері­а­лів, зокрема таких, що вперше вводяться у науковий обіг, періодичних видань, аналізу та узагальнення вже існуючих в історичній, культурологічній та мистецтвознавчій літературі фактів, які досі розглядались в іншому кон­тексті, досліджено розви­ток аматорського мистецтва як цілісного істори­ко-­культурного явища – складової загально­культурного процесу в Україні другої половини XIX ст.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у підго­тов­ці фундаментальних праць з історії України, історії культури Укра­їни. Матеріали другого і третього розділів були використані автором у роз­робці прог­рами курсу “Історія української народної художньої творчості”, а також можуть стати складо­вою частиною навчального посіб­ника з цього ж курсу.

Апробація результатів дисертації. Одержані результати були представлені на Республіканській науково-теоретичній конференції “Актуальні проблеми підготовки кадрів у галузі мисте­цтва і куль­тури у світлі перебудови вищої та середньої спеціальної ос­ві­ти” (Ми­колаїв, 1988 р.), на Всеукраїнській науковій конференції “Нова концепція та сучасні підходи в питаннях підготовки кадрів культури” (Київ, 1991 р.), на XIX та XX звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу та аспіран­тів Київського державного інститу­ту куль­тури (Київ, 1992 р.), на Всеук­ра­їнській нара­ді завідуючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін “Соціально-гума­ні­тарна освіта України та шляхи її розбудови” (Київ, 1997 р.), а також у підго­тов­ле­ній автором брошурі “Самодіяльна художня творчість у СРСР” (Київ, 1989 р.), у методичному посібнику “Методичні рекомендації по викорис­танню активних мето­дів навчання культурно-освітніх працівників” (Вип. 2. – Київ, 1991 р.), у розроб­ле­ній автором “Програмі історії української народної художньої творчості” (Київ, 1998 р.), у статтях, що надруковані у наукових збірниках Націо­нального педаго­гіч­ного університету ім. М. Драгоманова (Київ, 1998 р.) та ін.

Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданні кафедри теорії та істо­рії культури. Матеріали дослідження використовувались у навчаль­ному процесі, зокрема, у викладанні курсу “Історія української народної художньої творчості” (для сту­ден­тів спеціалізацій “Викладач теорії та історії культури” та “Соціолог соціально-культурної сфери”) у Київському держав­ному університеті культури і мистецтв.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, його метою і основними завданнями, а також прагненням автора представити художнє аматор­ство як цілісне історико-культурне явище. Робота складається із Вступу, трьох розділів і Висновків (загальний обсяг – 162 сторінок), списку використаних джерел (278 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслюються його хроно­ло­гічні межі, розкривається зв’язок досліджуваної проблеми з науковими програмами, планами, характеризуються наукова новизна роботи та її практичне значення.

У першому розділі – “Стан наукового дослідження проблеми” – йдеться про рівень наукової розробки проблеми в теорії та історії аматор­ського мистецтва.

Як російське, так і українське мистецтвознавство тривалий час не виявляло особливого інтересу до проблем аматорського мистецтва. Всю свою увагу воно приділяло вивченню мистецтва професійного, самовизна­ча­ю­чись як загальна теорія спеціалізованої художньої творчості, а також як окремі теорії певних її видів. З проблем розвитку аматорського мистецтва протягом досить довгого часу з’явля­ються лише поодинокі роботи.

В літературі дожовтневого періоду привертає до себе увагу праця російського дослідника М. Дризена, присвячена історії аматорського театру в Росії, де автор акцентує на куль­турній місії “аматора мистецтва”, робить першу спробу розкрити його роль і значення в історії росій­ського живопису, літератури, музики і театру.

В історії мистецтвознавства, фактично, був лише один короткий період захоплення аматорським мистецтвом. Це – революційна епоха 20-х років ХХ ст. У неспеціалізованій, суто аматорській діяльності простих трудів­ників тоді вбачали могутній соціальний фактор естетичного перетво­рення всього життя і, зокре­ма, мистецтва. Природно, що аматорську худож­ню творчість тоді уважно ана­лі­­зували відомі мистецтвознавці (А. Бакушин­ський, А. Піот­ров­ський, Б. Аса­ф’єв та ін.), а також філософи, культурологи, етнографи тощо. Зокрема, для нас є цікавими погляди А. Піотровського на природу аматорського мисте­цтва, його аналіз зв’язку та взає­мо­дії між професійним мистецтвом і масовою худож­ньою творчістю. Б. Асаф’єв, висловлюючи свою думку про народне начало в мистецтві, пропо­­нував відокремити худо­ж­нє аматорство від фольклору. Такий погляд є цілком слушним для правильного розуміння аматорського мистецтва та його меж.

Поряд із цим авторами значної кількості рецензій та у ряду новостворених концеп­цій масове художнє аматорство роз­глядалось та оцінювалось як ідеаль­ний варіант мистец­тво­творчості, що було підставою для його звеличування, явного перебіль­шен­ня худож­­ніх досягнень, і навпаки, породжувало критичне ставлення до професійного мистецтва та художнього професіоналізму взагалі. Проти­став­­лення аматор­ського мистецтва мистецтву професій­но­му стало своєрідною тенденцією тієї пори, що мало для аматор­сько­го мистецтва негативні наслідки.

Ототожнення аматорської художньої творчості з абсолютно вільною діяль­ністю, що не пов’язана з недоліками та обмеженнями суспільного поділу праці (вузь­ка спеціалізація, залежність від комерційних відносин тощо), призвело до відмо­ви від терміну “аматорство”. За художнім аматор­ством пролетарських мас вже із середини 20-х років закріпилась нова назва “художня самодіяльність”. Вона була покликана не тільки підкреслити соці­аль­ну однорідність та масовість про­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ле­­тарського ама­торства, а також його зв’язок з революційними подіями та марк­сист­ською ідеологією, але і прагненням деклару­вати її повну свободу від “запрог-рамованості” професійних художніх шкіл, стильових напрямів і, навіть ширше,– від усякої інституалі­за­ції художнього життя.

Пізніше, після 20-х років, мистецтвознавство вже не робило серйозних спроб теоре­­тич­но осмислити аматорське мистецтво, розвиток і функ­ці­о­­­нування якого протягом тривалого часу перебувало поза увагою. Тільки протягом останніх десятиріч сформувався відповідний науковий напрям, зорієнтова­ний на дослідження худож­нього аматорства в радянський період, на конкрет­но-­історичний його прояв – художню самодіяльність. Актив­не вивчення її як соціального і художнього явища починається в 60-х роках. До аналізу її проблем звернулись філософи (А.Єгоров, Г.Апресян, П.Рюмін, А.Варта­нов та ін.), а також мистецтвознавці (А.Сохор, В.Василенко, Л.Ємельянов, та ін.).

Основним підсумком вивчення питань художньої самодіяльності в цьому десятилітті було визнання її відносно самостійним компонентом культури, що відрізняється як від професійного мистецтва, так і від тради­ційної народної творчо­сті. Важливим результатом стало також подолання вульгаризаторських поглядів на художню самодіяльність як замінник профе­сійного мистецтва у майбутньому. Але фундаментальні питання – сут­ність, соціальні функції, закономірності розвит­ку – на той час ще не роз­гля­дались, що зумовило звернення до них у наступному десятилітті таких дослідників, як В.Сафонов, В.Цу­кер­ман, Є.Смир­но­ва, Н.Ми­хай­лова, Ф.Прокоф’єв.

Висновок багатьох авторів про те, що художнє ама­тор­ство на відміну від професійного мистецтва має своїм основним приз­­­на­­­­ченням виховання аматорів, а не публіки, зумовив у 70-ті – першій половині 80-х років посилену увагу до його педагогічних проблем. Серед значної кількості праць цього напря­му можна виділити монографії Ю.Соко­лов­­­ського та Ф.Соломо­ніка, в яких розглядаються і теоретичні питання аматор­ського мистецтва.

У педагогічних і соціально-психологічних за своїм характером працях нако­пи­­чено значний матеріал про діяльність самодіяльних колективів у різних жанрах. Проте науковий аналіз багатьох питань натика­ється на недостатню розробку фундаментальних і теоретичних проб­­лем аматор­сько­го мистецтва. Саме на цих малодосліджених аспектах зосереджують свою увагу науковці 80-х – початку 90-х років, серед яких підсумковою працею є монографія Є.Смирнової, де порушується ряд важливих теоретичних питань.

Відчутні прогалини в теорії аматорського мистецтва змушують дослідників, зокрема А.Ма­­­заєва, Ю.Ку­ликова, А.Каргіна, знову звернутись до питань сутнос­ті худож­ньо­го аматор­ства, його меж, естетичної своєрідності масових форм. Най­ближче підходить до їх розв’язання Ю.Куликов, котрий вислов­лює слушну думку про те, що аматорське мистецтво не локалізується “третім просто­ром мистецтва” і має право бути серйозно дослідженим мистец­тво­знавцями.

Позитивну роль у створенні нових концепцій народної твор­чості відіграли колективні праці українських науковців. Своє розуміння ама­тор­ського мистецтва пропонує В.Но­війчук, яка вважає, що воно “визначає себе не формаль­но, а змістовно – як соціокультурний феномен віль­­но­го обрання ді­яль­нос­ті”. Однак ми не можемо погодитись з автором у питанні про віднесення художнього аматор­ства до фольк­лор­них форм творчості, хоча й визнаємо його вагому роль у побуті. Певний інтерес для нас становить і дослідження Ю.Петрова про філософ­сько-естетичні аспекти роз­вит­­ку самодіяльного суб’єкта, з погляду якого він розглядає і художню само­діяльність як прояв самодіяльного у мистецтві.

Отже, незважаючи на досить значну кількість праць, теоре­тичні пи­тан­ня, що могли б визначити практику керівництва художнім аматорством як широким і багатоманітним суспільно-художнім рухом, досі ще не вирішені із належною чіткістю. Неодно­значно трактуються і самі поняття “художнє аматорство” і “ху­дожня самодіяльність”, межі цих явищ. Багатьма дослідника­ми підкрес­лю­ється також необхідність вивчен­ня історії аматорського мистецтва.

Загальнотеоретичну основу дисертаційного дослідження складають філософські, куль­ту­­ро­ло­гічні, соціологічні, мистецтвознавчі праці. У вивченні філософсько-естетичних аспек­­тів проблеми дисертант спирався на сучасні наукові концепції мистецтва і худож­ньої культури таких російських вчених, як М.Каган, Ю.Фохт-­Бабушкін, Є.Фейнберг, Л.Столович, Л.Кога­н та ін., і українських – В.Івано­в, С.Безклубенко, І.Ляшенко, Ю.Петров, В.Шинкарук та ін.

Досліджуючи аматорське мистецтво України другої половини XIX ст., ми намагаємося створити цілісну картину даного явища, систематизувати і узагальнити фактичні дані, дати їм оцінку, виявити особливості і провідні тенденції розвитку у досліджуваний період. Щоб відтвори­ти історич­ний контекст і визначити чинники впливу на аматорське мистецтво другої половини XIX ст., нами були використані загальноісторичні джерела (М.Ар­ка­са, М.Грушевського, Д.До­ро­шенка, Н.Полонської-Василенко, М.Сем­­чи­ши­на та ін.) та праці з історії україн­ської культури (І.Огієнка, Д.Ан­то­но­ви­ча, І.Крип’якевича та ін.).

Тісний зв’язок розвитку аматорського мистецтва і освіти в Україні спо­ну­кав звернутись до джерел, що висвітлюють зусилля демократичних сил у цій галузі. Значну увагу дослідники приділяють позашкільній освіті дорослих – недільним школам, діяльності громадських культур­но-­просвітниць­ких організацій у піднесенні письменності, загальної культури трудящих.

Дослідження аматорського мистецтва як цілісного явища вимагало вивчення праць з історії окремих видів мистецтв, у яких тією чи іншою мірою розглядалися ці питання. Висвітлюючи музичні форми художнього ама­тор­ства, ми звернулися до праць з історії музики таких авторів, як В.Барвінський, А.Руд­ниць­кий, Л.Архі­мо­вич, М.Гордійчук, М.Загайкевич, Т.Шеффер, Т.Булат та ін., хоча дослідники й не розглядають аматорське мистецтво як самостійне явище, а як частку загального му­зич­ного процесу, що зіграла певну роль у становленні української професійної музики. Водночас автори узагальнили цінний фактичний матеріал з історії музичного життя України.

У вивченні аматорського театрального мистецтва дисертант спирався на праці з істо­рії театру – Д.Антоновича, С.Чарнець­кого, О.Кисі­ля, Б.Рома­ни­ць­­кого, О.Кази­миро­ва, М.Йоси­пен­ка та ін. Для нашого дослідження принципово важливою є думка Д.Антоновича, і С.Чарнець­кого про ама­тор­ський театр як по­чаток істо­рії україн­ського театру. Найбільший науковий інтерес для дисертанта становить праця О.Ка­зи­ми­ро­ва, у якій  автор досліджує саме аматорський театр.

Значна наукова література присвячена проблемам розвитку української літера­тури ХІХ ст., хоч у ній майже не висвітлюється аматорська літературна творчість, проте розкривається логіка культу­ро­творчих процесів в Україні досліджуваного періоду.

Вивчаючи художнє аматорство як елемент повсякденного життя різних верств населення, ми звернулися до широкого кола історичних праць – спо­га­дів сучасників, матеріалів тогочасної періодичної преси, біографічних моногра­фій (М.Дуриліна, Л.Сокирко, В.Дяченка, Є.Бранді­са, О.Бабиш­кі­на тощо).

Джерелознавчу основу дисертаційного дослідження складають архівні документи: офіційні накази, розпорядження, доповідні, реєстри, прибутково-витратні книги, а також театральні афіші та концертні програми, що зберігаються в архівосховищах, музеях та бібліотеках України, зокрема, у Центральному державному історичному архіві України, Київському міському архіві, Архіві-музеї літератури і мистецтва України, Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України, у Національній бібліотеці АН України, Державній парламентській бібліотеці тощо.

Другий розділ – “Аматорське мистецтво як феномен культури” – теоретичний. Він складається з двох підрозділів.

Перший підрозділ висвітлює науковий зміст поняття “аматорське мистец­тво”. В ньому подається розгорнутий етимологічний аналіз слів “аматор”, “аматор­ство”, чого досі в науковій літературі не існувало. Давнє походження цих слів, на що вказує “Етимологічний словник української мови”, підтверджується й І.Срез­невським, видатним українським і російським філологом–славістом XIX ст., у його великій праці “Словарь Русскаго языка книжнаго и народнаго по древнимъ памятникамъ”. Слова “любитель – amator” він датує XI ст., посилаючись на давню пам’ятку “Пандектъ Антіоха по сп. XI в. л. 17. Воскресенскаго Ново­іеру­салим­скаго мон.” (тобто монастиря), де розглядає їх у значенні “любити, бути схиль­ним” до будь-чого. Дисертантом залучено різні тлумачення із багатьох довідкових видань, і на цій основі визначено основні характеристики понять “аматор”, “аматор­ство”. Етимо­логічний аналіз даних термінів дає можливість неуперед­жено підійти до наукового визначення змісту досліджуваного явища, встановити категоріальну чіткість, тим більше, що існує певна розбіжність у розумінні цього явища, яке здавна посідало належне місце в системі культури.

У питанні про час виникнення художнього аматорства дисертант поділяє погляди відомих науковців у цій галузі – Ф.Прокоф’єва, Є.Смирнової та Ю.Куликова, які стверджують, що, починаючи з епохи суспіль­­­­ного поділу праці, художнє життя по­ділилося на художнє виробництво і художнє споживання, а художня діяльність – на професійну й непрофе­сійну, тобто аматорську. Саме з цього періоду бере свій початок аматорське мистецтво. Виділення в життє­діяль­ності індивіда простору для вільної творчої діяльності, для розвитку особистості, її індивідуальності – істо­рич­не завою­вання культури і цивілізації. Аматорське мистецтво, на думку Ю.Куликова, – соціальний і культурний корелят мистецтва професійного. Професіоналізм і аматорство, необхідним чином доповнюючи один одного, складають два полюси обмеженого привласнення діяль­нос­ті, заснованої на суспільному поділі праці.

Реаль­ний сенс і значення аматорського мистецтва визначаються конкретними ціля­ми та установ­ка­ми тієї соціокультурної практики, в системі якої воно функці­о­нує. І як таке, воно містить в собі зародок універсальних відносин між люди­ною і культурою.

Аматорське мистецтво розвивалося паралельно з професійним, з одного боку, і фольклором – з іншого. Воно належить до народ­­ної художньої творчості, де, як і у фольклорі, суб’єктом художньої діяльності є не професі­о­нал, а людина, що творить безкорисливо, тобто у вільний час і не отримує за це мате­р­іальних винагород. На відміну від фольклору аматорське мистецтво є нетрадиційною соціально-культурною формою народної творчості. Однією із головних особливостей фольк­ло­ру є колективний характер творчості. У сфері фольклорної культури навіть авторський твір підпорядкований традиції як у змісті, так і в стилі, формах, засобах виразності.

У процесі розвитку суспільства людина формується як індивід, її індиві­дуальній свідомості має відповідати певна соціокультурна форма художньої діяль­­ності. Фольклорні форми стають тісними для неї і вона шукає для себе нових – форм індивідуального самовираження. Зароджуючись у вирі самого життя, аматор­ське мистецтво своєю верхівкою тягнеться до мистецтва “освіченого”, а корін­ням вростає в повсякденне життя, пристосовуючись до побуту, його практич­них вимог.

Якщо фольклор сам є безпосередньо побутовою (внутріш­ньо­життєвою) куль­турою, то аматорське мистецтво – продукт спеціалізованої духов­ної культури. Воно має широкий діапазон виявів – від побутової художньої творчості  до висо­ко­го рівня естетично спеціалізованого мистецтва.

Аматорське мистецтво функціонує у сфері самодіяльного (у широкому філо­соф­ському розумінні цього слова).  Філософську категорію “самодіяльність” виз-на­ча­ють як внутрішньо детерміновану діяльність, тобто діяльність, що не нав’язу­єть­ся зовні, а зумовлюється внутрішніми потребами, інтересами, бажаннями індиві­да. Самодіяльність – це засіб вільного і нерегламентованого вияву особистості, вона є умовою і реальністю розвитку людини. Це об’єктивна даність, причому й одна з найвищих цінностей, як для особи, так і для суспільства в цілому.

Аматорське мистецтво – це явище конкретно-історичне, невід’ємна складо­ва частина культури певного суспільства, певного класу, певного соціокультурного середовища. Не змінюючись сутнісно, в кожну історичну добу, в кожному суспіль­стві, воно має свої особливості функціонування, свої форми вияву, жанрово-видовий склад.

Аматорське мистецтво – явище не тільки художнє, а перш за все соціокуль­турне, котре функціонує як явище певного соціокуль­тур­ного середовища (або навіть мікросередовища), що існує для представників цього середовища як засіб самовираження, самореалізації і спілку­вання. Воно чітко відокремлене певни­ми локально-часовими межами.

Аматорство належить до сфери дозвілля. Дозвілля – один із важливих показ­ни­ків культурного життя суспільства, його розуміють як систему конкретних куль­турних форм. Однією із таких форм і є художнє аматорство. Дозвілля характеризує соціокультурну реальність як прояв суспіль­но-­економічного ладу в конкретній повсякденній життєдіяльності людей і соціаль­них груп. Характер дозвілля відбиває умови життя людей, їх етнічну, класову або станову приналежність, рівень соці­аль­ного розвит­ку суспільства.

Задоволення духовних (культурних) потреб здійснюється переважно під час дозвілля, де людина вільно виявляє себе як особистість, обираючи види діяльності у відповідності до своїх нахилів та інтересів. У свою чергу, соціальна значимість мис­тецтва зростає, коли воно стає невід’єм­ним компонентом культурного життя суспільства. І в цьому аматорське мистецтво є незамінним.

Залишається й досі суперечливим питання про співвідношення худож­нього аматорства і художньої самодіяльності (якщо розуміти її не в широкому філософ­ському значенні), визначення яких було зумовлено переважно практикою радянської системи. Нині, у новій соціо­культурній ситуації переоцінюються багато фактів і явищ культурної сфери діяльності, і це природно.

Дисертант не погоджується з авторами, які вважають художнє аматорство явищем вужчим, ніж художня самодіяльність, і тим зводять його до рівня “домашніх” форм художньої самодіяльності. Очевидно, такий погляд породжений деякою іде­а­лізацією художньої самодіяльності, ейфорією захоплення досягненнями соціалізму. В цьому питанні переконливішою є точка зору Ф.Прокоф’єва і Ю.Соко­лов­сько­­го, які пов’язують виникнення художньої самодіяльності з утворенням радянської держави, вважаючи художню самодіяльність породженням соціалістичної системи. Погоджуючись із цими авторами, ми вважаємо, що у співвідношенні понять “художнє аматорство” і “художня самодіяльність” ширшим є “художнє аматорство”, а “художня самодіяльність” – це конкретно-істо­рич­­ний прояв худож­нього аматорства в радянський період.

У другому підрозділі розглядається роль художнього аматорства у процесі гуманізації особи.

Суспільна потреба в художньому аматорстві, явищі гуманістичному за сво­єю природою, була очевидною, проте цінність його повною мірою не усвідом­­лювалась, тому воно не завжди підтримувалось суспільством. Тільки в періоди де­мок­ратичних зрушень інтерес суспільства до проблем непрофесійної худож­ньої творчості знову зростає, бо саме в цей час аматорське мистецтво набуває піднесення і сприяє загальному розвитку культури суспільства, її гуманістичній спрямованості. Більше того, розквіт художнього аматорства і був виявом демократичних процесів.

Аматорське мистецтво має самодіяльний характер. А людина самоді­яль­на, на думку Ю.Петрова, “обумовлює, а не тільки обумовлю­ється, визначає, а не тільки визначається, ставить у залежність від себе природно-суспільні процеси, а не тільки переживає свою залежність від них. У такій якості людина нова, діяльна, активна. В її способі життя, у виробництві, культурі, філософсько-худож­ніх рефлексіях відкриває себе дійсна сутність самодіяльності”. Розглядаючи феномен самодіяльного у сфері мистецтва, маємо на увазі актуалізацію потреби людини так ставитись до об’єкта своїх інтересів і захоплень (без цього аматорство неможливе), щоб творчий підхід до нього переважав над репродуктивним.

Індивід реалізує свою естетичну потребу, здатність до створення пре­крас­ного у межах індивідуальних можливостей і засобів їхньої актуалізації. Такі дії за своєю природою є самовиявом індивіда, що досягається неза­леж­но від виду худож­ньої діяльності, якою він зайнятий. Тут мають місце всі аспекти взаємодії особи і художньої культури.

По-перше, аматори у процесі художньої діяльності засвоюють культурні надбання в активній формі, залишаючись при цьому об’єктом культурного впливу. Таке засвоєння цінностей культури порівняно із сприйманням звичайного “споживача” передбачає додаткові механізми, внаслідок чого відбувається глибше, емоційне сприймання цінностей. По-друге, як суб’єкт культурної творчості, особистість створює художній продукт або бере участь у його створенні, що, у свою чергу, накладає відбиток на її особистісну систему цінностей. По-третє, і це особливо важливо, особистість діє у культурному середовищі як носій і виразник (додамо – розповсюджувач) культурних цінностей. У цьому закладений особли­вий гуманістичний зміст художнього аматорства: особа виступає як продукт, як особлива цінність, як невід’ємний компонент культури суспільства.

Перш за все, твори мистецтва, обрані до репертуару, є могутнім (а на думку деяких вчених, незамінним) чинником соціалізації особистості, пов’язуючи її із суспільством найтіснішими відносинами і впливаючи на найпотаємніші сторони людської поведінки. Ми поділяємо точку зору В.Столовича, який вважає, що залучення до різно­манітних суспільних відносин шляхом засвоєння естетичних, зокре­­ма худож­ніх, цінностей здійснюється без будь-якого обмеження суверенності самої осо­би, шляхом її розвитку та духовного збагачення, і, що над­зви­­чайно важли­во, зовсім вільно.

Крім того, ця діяльність є самостійною цінністю незалежно від того, чи приведе вона до високих художніх результатів, чи ні, тому що в цьому процесі у людини будуть сформовані якості, корисні і для неї самої, і для суспільства. І, врешті-решт, треба відзначити, що аматорським художнім об’єднанням власти­­ва незвичайна морально-психологічна атмосфера, яка базується на довір’ї, відкритості аматорів один одному, на внутрішній розкутості, доброзичливості, особливому стилі стосунків.

Все сказане дає достатні підстави для оптимістичного твердження про певну схильність художнього аматорства до високих гуманістичних проявів, про мож­ли­вість сприймання цієї сфери художнього буття людини як системи, наділеної яскраво вираженими гуманістичними потенціями. У принциповому значен­ні “олюднення людини” можна вважати одним із основних завдань аматорського мистецтва, бо воно визнає за аматором право на вільний вияв своєї особистості, розвиток здібностей, принципи свободи, рівності можливостей для самовиявлення, людяності нормою стосунків в аматорських колективах.

Третій розділ – “Розвиток художнього аматорства в Україні у другій половині XIX ст.” – становить історичний аспект  дослідження. Він скла­да­ється із трьох підрозділів.

У першому підрозділі висвітлено  історичні умови та визначальні чинни­ки розвитку художнього аматорства в Україні у другій половині XIX ст.

Розвиток капіталізму в Україні супроводжувався значним духовно-куль­тур­ним піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в укра­їн­ському суспільстві дедалі зростаючу захисну реакцію, що виявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про зростання національної свідомості інтелігенції і всього народу, про активізацію усіх форм українського національного руху – як політичного, так і культурного – про розвиток усіх галузей культурного життя України. У сукупності ці процеси дістали назву українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст.

У цей час значною мірою зросли темпи розбудови міст, особливо великих. Промис­ловий розвиток, зміни в суспільному устрої викликали гостру потребу в освічених кадрах. Відкриваються нові навчальні заклади. Освіта стає тією цариною, в якій розгорнулась запекла боротьба навколо української мови. Вбача­ю­чи в українстві загрозу “єдиній і неподільній”, уряд посилив цілеспря­мо­ва­ну політику русифікації українців. Українську мову було виключено з навчальних закладів і державних установ. Зрештою, повсюдно більшість українського дворянства і поміщиків спілкувалася російською мовою, навіть у родинному середовищі.

Представники національно свідомого українського громадянства усвідом-лювали всі негативні наслідки цих процесів для освіти і виступали за якнайширшу освіту для народу, за школу з рідною мо­вою навчання. З цією метою на Правобережжі у 1859 році українська революційно-демократична молодь стала на шлях організації недільних шкіл для народу. Закриття у 60-х роках недільних шкіл і репресії проти тих пред­став­ників інтелі­ген­ції, що вели культурно-просвітню діяльність, значно погіршили освітню справу в Україні.

Тиглями україн­сь­ко­го руху стали культурно-освітні об’єднання –“Громади”, що утворювалися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. У суспільно-політичному та куль­тур­ному житті України 70–80-х років вони відіграли надзвичайно важ­ливу роль, концентруючи в собі авангард української інтелігенції. Вони здійснювали культур­ницьку діяльність серед різних верств населення, пробуджуючи національну свідомість. Однак заборона українських видань лишалася головною перешкодою для розвитку національної культури. Неабияке значення в цих умовах мали різні форми аматор­сько­го мистецтва, що відстоювали в правах українську мову, національну ідею, передову громад­ську думку.

Аналізуючи історичні умови, дисертант виявив головні чинники розвитку аматорського мистецтва у другій половині XIX ст.:

• розвиток міст, формування української інтелігенції, становлення демократичної відкритої міської культури;
• розвиток освіти, престижність занять аматорською творчістю в системі навчаль­них закладів та сімейному вихованні;
• розвиток української літератури і створення національної драматургії;
• формування професійних форм мистецтва – музичного, театрального;
• посилення культурно-просвітницької діяльності, поява об’єднуючих факторів – культурно-про­с­віт­ніх та мистецьких товариств, спілок, організацій.

У другому підрозділі розглянуто художнє аматорство як елемент повсяк­ден­ного життя і побуту населення України у другій половині XIX ст.

Культурне життя населення тогочасної України попри всі негаразди було яскравим і напруженим. “Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбав­лені держави українці могли виразити свою самобутність”. Побут різних верств населення як міського, так і сільського, був наси­чений всілякими різновидами художніх занять, що ставали не­від’єм­ним елементом повсякденного життя. Найпоширенішими серед них були співи і музикування. І це не дивно, адже український народ вважається “найпоетичнішим й наймузикальнішим серед слов’ян” (Адам Міцкевич ).

Побутове (“домашнє”) музикування і вокальне виконання кантів, романсів, народних пісень (соло, дуетом, тріо, невеликими ансамблями) було найулюб­ле­ні­шим серед аматорських занять. Воно набуло поширення серед усіх верств населення – від нижчих прошарків городян, селян до найвищої знаті.

У великопанський побут потрапляли переважно пісні любовно-ліричні й жартівливі. Пісні соціальної тематики, як правило, оминались, хоча й зус­трі­чаються окремі згадки про слухання вельможами історичних пісень і дум. Серед дрібнішого панства траплялися шанувальники народної пісні, які самі брали участь у її виконанні – сольному, хоровому чи інстру­мен­тальному.

Українська пісня посідала чільне місце не лише в сімейному музи­куванні, а й в аматорському співі на дозвіллі молоді, що навчалась, ви­хо­ван­ців різних навчаль­них закладів – університетів, інститутів, семінарій – у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Перемишлі, Чернівцях та ін. Значення народної пісні, що постійно звучала у побуті, виходило дале­ко за межі задоволення потреб домашнього музикування – вона була най­істотнішою складовою тієї музичної атмосфери, в якій протікало культурне жит­тя українського населення.

Поряд із селянськими піснями у побут входять нові, переважно ліричні й жартівливі міські пісні. То були, головним чином, авторські твори, які швидко ставали безіменними. Пісні-романси та міські варіанти селянських народних пісень вико­нувалися соло або дуетом, інколи – хором у супроводі гусел, гітари, цит­ри, скрипки, фортепіано тощо. Деякі романсові чи пісенні мелодії настільки припадали до смаку, що їх охоче використовували для розспі­вування нових текстів (тобто придумували нові тексти на улюблені мелодії). В аристократичних колах захоплювались французькими піснями і романса­ми, співали уривки з італійських та французьких опер. Гра на інструментах для супроводу, а також сольна чи ансамблева гра здавна широко побутували в Україні. По селах більше грали на дудках, скрипці, кобзі, в містах поширені були скрипка, скрипковий бас, гуслі, цимбали, бандура, лютня, флейта тощо. Коли з’явилося фортепіано, воно досить швидко стало одним із найпопулярніших інструментів у міському й маєтковому побуті.

У тій нескладній, іноді навіть дещо примітивній, музиці схрещувались життєдайні компоненти, а в її “масовості”, насиченні національними стильо­вими елементами крилася одна з передумов майбутнього інтенсивного розвитку української професіональної музики.

Значна увага приділялася приватним урокам музики і танців у заможних родинах. Відповідно до матеріальних можливостей запрошувались і вчителі. У багатих родинах викладали фахівці високого класу. Гра на музичних інстру­ментах, співи, танці – все це відносилось до “благородних занять” і було обов’язковим елемен­том аристократичного виховання.

Більшість аматорів обмежувались простенькими п’єсками та аранжировками танців, що призначались для “усолоди” слухачів з домашнього оточення. Проте окремі аматори досягали досить високого рівня художньої май­стерності. Спочатку це були переважно особи, що належали до аристо­кра­тичних кіл. Згодом і в більш демократичному середовищі з’являються ама­тори, репертуар яких не обмежується суто побутовою музикою. Згадані вище музичні інструменти застосовувались також для музики прикладного призначення, насамперед для танців, які в ті часи були дуже поши­рені. Майже для кожного, хто хоч трохи грав, не потребувало великих зусиль зіграти польку або вальс.

У культурне життя міст все настійніше входять громадські бали та маска­ради. Уміти танцювати вва­жалось ознакою доброго тону: серед дрібного дво­ря­нства (або “гербового мі­щанства”) танцювали пан­ночки, котрі вихо­ву­вались у пансіонах. З  танців пощиреними були польський, контрданси, англези, алеманда, манюмаск, менует, аллагрек (грос­фатер), кадриль, матрадура, котильон, мазурка, полька, вальс тощо.

На особливу увагу заслуговує й те, що на різноманітних балах і тан­цю­вальних вечірках поряд із названими широко побутували українські танці. У різних спогадах, що стосуються XIX ст., зустрічаються й назви укра­їн­ських танців, яких повсюдно танцювали на офіційних і домашніх балах. Серед них можна зустріти і мете­ли­цю, і голубця, і козачка. Щодо західних земель України, то там головне місце посідала коломийка.

Дуже поширеним серед різних верств населення, особливо інтелігенції, був домашній театр. Організаторами-режисерами таких вистав часто були домашні вчителі та гувернери із студентів. Але іноді цю місію виконував хтось із членів сім’ї, родичів або знайомих. Багато аматорських театрів, які потім стали відомими, зародились в умовах домашнього театру. Окрім того, ці умови давали можливість часто уникати цензурної заборони.

Досить популярною була аматорська літературна творчість, особливо поетич­на. Поширеними були ліричні вірші, їх іноді писали для альбому певної особи (так звана альбомна лірика), або вірші панегіричного характеру на честь близьких, знайомих, які дарували на день народження. Існує багато свідчень про написання п’єс аматорами.

В усіх навчальних закладах влаштовувались музичні та літературно-музичні вечори і ранки, на яких аматори виступали в дивертисменті з художнім читанням, співали, грали на музичних інструментах.

Якщо дослідити біографії відомих письменників, музи­кан­тів, акторів і взагалі багатьох представників прогресивних кіл тогочасної ін­телігенції, то помітимо, що кожен з них в юності чи пізніше займався музикою, писав вірші чи грав в аматорському театрі. Це не було якимось винятком, а навпаки, найбільш яскра­вим виявом загального потягу до мистецтва.

Третій підрозділ висвітлює поширення аматорських художніх колективів в Україні як масове явище.

Провідною тенденцією розвитку художнього аматорства другої половини XIX ст. є вихід за межі “домашніх” форм художнього аматорства та аматорства, що розвивалось на грунті шкільної освіти. З’являються нові галузі і форми музику­ван­ня, вокального виконавства, театру, які доти були випадковими, а тепер стають характерною рисою культурного життя. Розвиток аматорських художніх колективів поступово стає поширеним явищем, посідаючи значне місце в куль­тур­ному житті міського, а згодом і сільського населення.

Швидкий розвиток музичного і театрального аматорства другої поло­вини XIX ст. свідчив про зростання творчих сил широких мас, поши­рення кола їх художніх інтересів і про досягнення того рівня виконавчої майстерності, коли неминуче виникає потреба вийти на широку аудиторію. В умовах соціально-економічного і культурного життя тогочасної України (як і Росії в цілому) “ремесло” музиканта, актора було надто непевним джерелом існу­вання. Отже, видатні виконавці в галузі музичного, театрального мистецтв висувались лише з аматорських кіл.

Діяльність прогресивних аматорських колективів 60-х років ХІХ ст. відіграла велику роль в об’єднанні передової частини творчо обдарованої молоді. Міцніючи з кожним роком, ці колективи ставали значною силою ідейно-естетичного виховання народу і одним з могутніх засобів піднесення його національної гідності. Незважаючи на тяжкі цензурні заборони, обмеження і переслідування з боку самодержавства, почався інтенсивний розвиток аматорського театру, що зростав і зміцнювався одночасно з розвитком літератури і мистецтва.

Аматорські театри 70-х років, набувши досвіду і виконавської май­стер­ності, стали самобутнім явищем. Вони об’єднали талановиті творчі сили, і пе­ре­творення деяких аматорських гуртків у професіональні театри зали­шалося вже питанням часу і сприятливих обставин. В умовах тісного взаємозв’язку і взаємовпливу аматорського та про­фесі­о­нального українського і російського театрів любительський теат­раль­ний рух став одним із визначних явищ української культури. Він активно роз­вивався у колах прогресивної інтелігенції, в робітничому і селянському се­­редовищах, у військових частинах, ставши каталізатором культурного життя суспільства і важливим засобом ідейно-есте­тичного впливу на широкі народні маси.

Розвиток хорового руху набув широкого суспільного значення насамперед зав­­дяки своєму демократизмові. Залучаючи до мистецького процесу багатьох людей, він активізував форми побутового музикування і часто визначав загальний музич­ний “тонус” культурного життя населення. У специфічних умовах вітчизняної куль­тури другої половини XIX ст. сфера хорового співу охоплювала розгалужену систему різних традицій, передусім – неосяжно широкі фольклорні здобутки, невичерпне багатство народно-пісенних жанрів. Надзвичайно велика роль у розвит­ку хорового руху належить М.В. Лисенку – видатному діячеві української культури.

Спираючись на живу практику побутового й концертного співу, що охоплю­вала майже всі верстви населення України, хорове мистецтво вже ма­ло багату виконавську базу. Саме це було однією з причин того, що боротьба за українську демократичну музику в другій половині XIX ст. розпочалася саме у хоровій галузі.

У 80-х – 90-х роках на території України, як і в Росії в цілому, спостері­га­єть­ся піднесення промисловості, широкого розмаху набуває робітничий рух, посилю­ється процес подальшого класового розшарування селянства. Аматорський театр знаходить сприятливі умови для свого розвитку у робітничому середовищі – на великих фаб­риках і заводах.  Майже в кожному повітовому місті, містечку, великих се­лах, гутах, цукроварнях, гуральнях, вузлових станціях виникають ама­торські гуртки. Їхніми керівниками стають колишні учасники аматорських те­атрів великих міст, насамперед випускники навчальних закладів – учителі, лікарі, землеміри, пошт­мей­стери, діячі земств.

Поширенню і якісному поглибленню художньої діяльності аматор­сь­ких колективів сприяв приклад мистецької діяльності те­ат­рів М.Кропив­ниць­кого, М.Старицького, М.Садовського і П.Саксаганського та кра­щих російських труп, що гастролювали в Україні, а також поява друком значної кількості п’єс і рецензій на театральні вистави. Відчуваючи гостру потребу в новому, актуальному репертуарі, не маючи іноді змоги дістати друковану п’єсу, аматори й самі створювали п’єси, перекладали твори російських драматургів.

Під впливом зростаючої активності української прогресивної громад­ськості починається розквіт масового театрального руху, особливо на Лівобережній Україні, де не мала чинності заборона Дрентельна. Проте заборона Дрентельном українського театру на Правобережжі, що тривала до 1893 року, не зупинила діяльності аматорів.

Наприкінці 90-х років з ініціативи передової прогресивної інтелігенції культурно-просвітні питання починають частіше обговорюватись на сторін­ках газет, ставитись на порядку денному засідань громадських закладів і навіть земств.

Аматорське мистецтво, розвиваючись разом з іншими видами художньої культури українського народу, зміцнюється і на кінець століття стає важ­ливим засобом ідейно-естетичного впливу на широкі верстви населення. Незважаючи на відсутність тісного контакту між діячами аматорського руху, загальний напрям їхньої діяльності був прогресивним – вона була спрямована на розвиток і зміцнення передових, демокра­тич­них ідей сучас­ності. Аматорський рух відіграв виключно важли­ву роль в історичному роз­вит­­­ку і фор­муванні національної культури. Його вплив на виховання сві­до­мос­ті й естетичних смаків народу визнала і схвально оцінила прогресивна преса й передова громадськість.

У Висновках дисертації підведено підсумки наукового дослідження, визначено конкретні положення, що виносяться на захист. Їх принциповий зміст полягає в тому, що:

• аматорське мистецтво є об’єктивним історико-культурним явищем, породженим суспільним поділом праці як потреба людини у всебічній і більш повній реалізації себе як особистості. Джерелом аматорства, як у минулому, так і зараз, є обмеженість, одно­бічність вияву людини, неповнота буття, з одного боку, і природна для людини потреба у цілісності, всебічності вияву, з іншого. Ці два моменти і створювали ту різницю потенціалів, відігравали роль тих суперечностей, які й підштовхували особистість до подолання своєї обмеженої життєвої прире­ченості;
• у співвідношенні понять “художнє аматорство” і “художня само­ді­яль­ність” ширшим є “художнє аматорство”, а художня самодіяльність – конкретно-історичним проявом художнього аматорства в радянський період, тобто поняття “художнє аматорство” відноситься до поняття “художня самоді­яль­ність” як загальне до особливого;
• аматорське мистецтво – явище конкретно-історичне, невід’ємна складова частина культури певного суспільства, певного класу, певного соціокультурного середовища;
• аматорське мистецтво другої половини XIX ст. є важливим чинни­ком у загальному розвитку української культури східних і західних земель України того часу, одним із важливих атрибутів національно-культурного відрод­ження;
• в аматорському мистецтві досліджуваного періоду виявлено таку жанрово-видову структуру, основними компонентами якої є: співи, музикування, малювання, побутовий танець, літературна творчість, театр;
• провідною тенденцією розвитку аматорського мистецтва другої половини XIX ст. стає вихід за межі “домашніх” форм художнього аматорства та аматорства, що розвивалось на грунті шкільної освіти, тобто “закритих” форм, розрахованих для обмеженого кола глядачів і виконавців. З’являються нові галузі і форми музику­вання, вокального виконавства, театру, які доти були поодинокими, а тепер стають характерною рисою культур­ного життя населення. Поширення аматор­ських художніх колективів стає масовим явищем, що посідає значне місце в культурному житті міського, а згодом і сільського населення. Їхній розвиток відбувається у руслі демократичної відкритої культури;
• аматорське мистецтво другої половини XIX ст. (особливо музичне і театраль­не) розвивається у напрямку подальшої професіоналізації окремих його форм, національної визначеності, поширення контактів з широкими суспільними колами.

Основний зміст дисертації викладено в публікаціях:

1. Художнє аматорство як елемент повсякденного життя і побуту на­селення України у другій половині XIX ст. // Наукові записки Національного педаго­­гічного університету ім. М. Драгоманова: Соціально–гуманітарні дисципліни: Актуальні проблеми сучасної культурології. – К., 1998. – С. 23 – 27.
2. Художнє аматорство у процесі гуманізації особи // Наукові записки Наці­онального педагогічного університету ім. М. Драгоманова: Соціаль­но­–­гу­ма­ні­тарні дисципліни: Проблеми культурології. – К., 1998. – С. 9 – 12.
3. Аматорське мистецтво як феномен культури // Наукові записки Наці­онального педагогічного університету ім. М. Драгоманова: Соціаль­но­–­гу­манітарні дисцип­ліни: Актуальні проблеми культурології. – К., 1998. – С. 3-7.
4. Самодеятельное художественное творчество в СССР. – К.: КГИК, 1989. – 54 с.
5. Використання методу ситуаційних завдань у процесі підготовки керівників аматорських художніх колективів // Методичні рекомендації по використанню активних методів навчання культурно-освітніх працівників. – Вип. 2. – К., 1991. – С. 20 – 21.
6. Програма курсу історії української народної художньої творчості. – К., 1998. – 28с.
7. Про вивчення мотивів участі в колективі художньої само­діяль­ності // Радянський спосіб життя і завдання підготовки та виховання кадрів для установ культури та мистецтва: Тези доповідей республіканської науково-теоретичної конференції викладачів вузів культури та мистецтва. – Рівне, 1977. – С. 140 – 141.
8. Учебно-воспитательная работа в самодеятельном театре // Ма­те­риалы IV Всесоюзной научно-теоретической конференции аспирантов вузов и НИИ Министерства культуры СССР. – Тбилиси, 1978. – С. 455 – 459.
9. Особенности управления коллективным вниманием участников самодея­тель­ного театрального коллектива // Проблемы и пути активизации деятель­нос­ти народных театров: Всесоюзная научно-методическая конфе­ренция / Тезисы докладов/. – Клайпеда, 1985. – С. 33 – 34.
10. Подготовка руководителя самодеятельного художественного кол­лектива к организации познавательной деятельности участников // Актуальные пробле­мы подготовки кадров в области искусства и культуры в свете перестройки высшего и среднего специального образования: Тезисы докладов. – Николаев, 1988. – Вып. 2. – Секция 3. Педагогика. – С. 42 – 44.
11. Художнє аматорство як культурне явище // Соціально-гуманітарна освіта України та шляхи її розбудови: Матеріали Всеук­ра­їнської наради завідуючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін. – К., 1997. – С. 163-165.

Дорогих Людмила Василівна.

Аматорське мистецтво як історико-культурне явище (на матеріалах України другої половини XIX ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури. Київський державний університет культури і мистецтв, Київ, 1998.

Дисертація є комплексним історико-теоретичним дослідженням ама­тор­­ського мистецтва в Україні другої половини ХІХ ст. У роботі розглядаються теоретичні аспекти досліджуваного явища, уточнюється поняття "аматорське мистецтво", розкриваються його естетична і суспільна природа як явища культури. В дисертації досліджено роль аматорського мистецтва в житті суспільства, проана­лі­зо­вано стан і особливості різних видів і жанрів, своєрідність функціонування в умовах розвитку культури  України другої половини ХІХ ст.

Ключові слова: аматорське мистецтво, професійне мистецтво, народна художня творчість, художнє аматорство, самореалізація.

Дорогих Людмила Васильевна.

Любительское искусство как историко-культурное явление (на матери­а­лах Украины второй половины XIX в.). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 17.00.01 – теория и история культуры. Киевский государственный университет культуры и искусств, Киев, 1998.

Диссертация является комплексным историко-теоретическим исследо­ванием любительского искусства в Украине второй половины ХІХ ст. В работе рассматриваются теоретические аспекты исследуемого явления, уточняется понятие "любительское искусство", раскрываются его эстетическая и общественная природа как явления культуры. В диссертации исследуется роль любительского искусства в жизни общества, анали­зи­руется состояние и особенности разных видов и жанров, своеобразие  функционирования в условиях развития культуры Украины второй половины XIX в.

Ключевые слова: любительское искусство, профессиональное искус­ство, народное художественное творчество, художественное любительство, самореа­лизация.

Ludmila V. Dorogikh

Amateur art as the historical cultural phenomenon (on the historical materials of the second half of XIX century in the Ukraine). – Manuscript.

Dissertation for competing the scientific degree of a candidate of historical sciences by speciality 17.00.01 – Theory and History of Culture. – Kyiv State University of Culture and Arts, Kyiv, 1998.

Dissertation is the complex of historical theoretical research of amateur art in the second half of XIX century in the Ukraine. The author of the dissertation examines the theoretical aspects of the research phenomenon, defines more accurately the conception of “amateur art”, and opens its esthetical and social nature as of a culture phenomenon. Also she analyses role of amateur art in the society, the state and the peculiarities of the different types and genres, the originality of functioning in conditions of development of amateur art in the second half of XIX century in the Ukraine.

Key words: amateur art, professional art, amateur and folk arts, art amateurishness, self-realisation.

Підписано до друку 28.11.98 р. Формат 60 х 90 /16

Друк офсетний. Умовн. др. арк. 1,0. Тираж 100 прим.

Зам. ____

Друкарня Державної академії керівних кадрів

культури і мистецтв

Адреса: 252601, Київ, вул. Січневого повстання,21