Библиотечный каталог авторефератов Украины

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

СИТНИК Григорій Петрович

УДК 351.86(477)

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ:

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Захист відбудеться 2 лютого 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ–57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ–57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 30 грудня 2004 р.

Учений секретар

          спеціалізованої вченої ради                                    В.К.Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена необхід­ністю розв’язання актуальних завдань державного будівництва, чого немож­ли­во досягти без ефективного управління суспільним розвитком на основі науково обґрунтованих засад державного управління у сфері забезпечення національної безпеки України. Сьогодні ж теоретичні підвалини й практичні питання організації державного управління у цій сфері недостатньо досліджені, зокрема існують досить суперечливі погляди щодо понятійно-категорійного апарату, національних цінностей, національних інтересів і загроз їх реалізації, шляхів, засобів та способів захисту національних інтересів, що підкреслює актуальність дослідження, в якому дисертантом з позицій системного підходу розглядаються державно-управлінські аспекти комплексної проблеми забезпе­чення національної безпеки.

Аналіз літературних джерел дозволяє дійти висновку, що дослідженню суспільних відносин у контексті феномену державної влади, її джерел, засобів, способів та методів здійснення належить чільне місце у працях відомих мислителів і вчених зі світовими іменами, починаючи із стародавніх часів, зокрема Х.Аквінського, І.Ансоффа, М.Альберта, М.Бердяєва, З.Бжезинського, М.Вебера, Д.Гвішіані, Г.Гегеля, Е.Гроува, Т.Гоббса, Конфуція, Й.Кхола, Г.Кіссінжера, Н.Макіавеллі, К.Маркса, Г.Маркузе, М.Мескона, Ш.Монтеск’є, Д.Моррісея, Г.Райта, Г.Саймона та інших.

Значний внесок у подальші дослідження суспільних відносин у контексті розвитку науки державного управління в останні десятиріччя внесли такі вітчизняні й зарубіжні вчені, як: В.Б.Авер’янов, Г.В.Атаманчук, В.Г.Афанасьєв, В.Д.Ба­ку­менко, Д.Н.Бахрах, В.Т.Білоус, О.Л.Валевський, Б.А.Гаєвський, В.П.Горба­тенко, Н.Л.Карданська, В.Г.Кремень, В.А.Козбаненко, В.М.Князєв, В.І.Луговий, В.Я.Матвієнко, С.П.Мосов, П.І.Надолішній, Н.Р.Нижник, О.Ю.Обо­лен­­ський, В.Н.Рижих, В.А.Ребкало, В.В.Тертичка, В.П.Тронь, Ф.Хедоурі, В.В.Цвєт­ков, В.М.Шаповал, Г.В.Щокін та інші.

Вони присвятили свої наукові праці вирішенню загальних проблем дер­жавного управління (розробці організаційно-правових засад державного управ­ління, проблемам прийняття управлінських рішень, удосконаленню кадрового забез­печення державної служби високопрофесійними службовцями, еконо­мічним аспектам управління науково-технічним прогресом, аналізу політики в галузі державного управління тощо). Завдяки їх наполегливій праці можна стверджувати, що сьогодні наука управління має чимало здобутків, зокрема щодо виявлення основних закономірностей управління, розроблення теоретико-методологічних засад дослідження слабоструктурованих проблем тощо.

З іншого боку, враховуючи підвищену актуалізацію проблеми забезпе­чення національної і міжнародної безпеки, загострення глобальних проблем безпеки та намагаючись осмислити тенденції і наслідки глибинних трансфор­мацій геополітичного та геоекономічного простору, які відбулися наприкінці минулого століття, ряд провідних вітчизняних і зарубіжних вчених присвятили свої дослідження розв’язанню комплексної проблеми забезпечення на­ціо­­наль­ної безпеки. Це, зокрема, М.М.Абдурахманов, О.С.Бодрук, В.Ю.Богданович, В.Б.Вагапов, А.В.Возженіков, К.С.Гаджиєв, М.А.Гареєв, О.М.Гончаренко, В.П.Горбулін, М.Дзлієв, Е.Золінген, Е.Картер, А.Б.Качинський, Р.Коен, А.А.Кокошин, Г.Ф.Костенко, А.В.Костров, Е.М.Лисицин, В.Л.Манілов, В.А.Могілевський, В.І.Мунтіян, А.М.Окара, Г.М.Перепелиця, У.Дж.Перрі, Г.Г.Почепцов, А.А.Прохожаєв, С.А.Проскурін, І.С.Романченко, Е.І.Скакунов, С.В.Смульський, Дж.Снайдер, А.А.Ткачова, А.І.Уткін, В.О.Шамрай, Р.Г.Яновський, В.І.Ярочкін та інші.

У своїх роботах вони досить детально дослідили теоретичні підвалини забезпечення національної безпеки в окремих її сферах (політичній, еконо­мічній, воєнній та інших). На їх думку, з початком ХХІ ст. на перший план вийшли проблеми безпеки, пов’язані з діями радикальних організацій, які використовують терористичні методи, зростанням імовірності появи нових ядерних країн, актуалізацією небезпеки воєн із застосуванням зброї масового знищення, спостерігається стійка тенденція до застосування силових методів при вирішенні міжнародних суперечностей, зростають витрати на розробку новітніх систем озброєнь, обсяги контрабанди наркотиків, незаконної торгівлі зброєю, залишається до кінця не розв’язаною низка проблем, які лежать у площині захисту прав і свобод людини.

Водночас дослідження, в яких з позицій системного підходу розгля­даються державно-управлінські аспекти комплексної проблеми забезпечення національної безпеки, практично відсутні. Як правило, дослідники віддають перевагу своїм підходам щодо розв’язання тих чи інших проблем у сфері забезпечення національної безпеки, нерідко досить спірним і суб’єктивним. Як наслідок, у цілому відсутні загальноприйняті погляди щодо понятійно-категорійного апарату у сфері забезпечення національної безпеки, не тільки на рівні теоретичних наукових досліджень, а навіть на рівні нормативно-правових документів. Тому дослідження явищ (процесів, об’єктів), розробка і впро­ва­дження державно-управлінських рішень у названій сфері, які б відрізнялися чіткістю, лаконічністю, однозначністю, раціональністю, пов’язані із значними труднощами. Існують досить суперечливі погляди щодо національних цінностей, пріоритетності національних інтересів і загроз щодо їх реалізації, а отже й подальших напрямів державного будівництва, засобів, способів і механізмів державного управління у сфері забезпечення національної безпеки. Підтвердженням сказаного, зокрема, є значна недосконалість та суперечливість чинного законодавства в цій важливій сфері, періодичні загострення внутріш­ньополітичної ситуації, стан Збройних сил України.

Таким чином, актуальною проблемою є інтеграції зусиль науковців, політиків, управлінців у напрямі пошуку принципово нових ідей, політичних та управлінських рішень у контексті осмислення сучасних поглядів на сутність, шляхи, засоби, способи й методи захисту національних інтересів на основі науково обґрунтованих засад державного управління у сфері забезпечення національної безпеки, що й визначило мету, завдання, предмет, гіпотезу та методи дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисерта­ційне дослідження виконане за пріоритетним напрямом розвитку науки і техніки в Україні “Наукові проблеми розбудови державності” в межах пла­нового комплексного проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування”, що реалізується, та тісно пов’язане із завданнями тем “Виконавча влада: організаційно-правові питання формування і функціонування” та “Підвищення ефективності державного управління системою забезпечення національної безпеки в політичній, економічній, воєнній, інформаційній та інших сферах”, одним із виконавців яких є дисертант.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є наукове визначення теоретико-методологічних засад державного управління у сфері забезпечення національної безпеки України й на цій основі актуальних напрямів підвищення його ефективності в сучасних умовах.

Відповідно до названої мети були поставлені такі завдання:

• проаналізувати наявні теоретико-методологічні основи, обґрунтувати на­прями та методику дослідження державного управління у сфері забезпечення націо­нальної безпеки, виділити його як об’єкт самостійних теоретичних досліджень;
• дослідити взаємозв’язок категорій (понять): “нація”, “націоналізм”, “дер­жавний суверенітет”, “державні інтереси”, “безпека”, “національні цінності”, “національні інтереси” при операціоналізації поняття “національна безпека” та уточнити роль держави у забезпеченні національної безпеки в сучасних умовах;
• уточнити роль національних цінностей в організації державного управління в контексті історичних умов їх формування та обґрунтувати концептуальні засади механізму формування і взаємоузгодження інтересів особи, суспільства й держави;
• обґрунтувати теоретико-методологічні засади щодо виділення функціональних сфер у галузі національної безпеки, визначення ієрархії національних інтересів та структуризації небезпек реалізації цих інтересів, ідентифікації потенційних і реальних загроз національним інтересам;
• розкрити місце і роль концепції, доктрини та стратегії національної безпеки у сфері забезпечення національної безпеки та обґрунтувати теоретичні основи методології розробки Стратегії національної безпеки України;
• удосконалити систему функцій, принципів та критеріїв ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки, принципові засади розробки державної політики у цій сфері на основі врахування процесів глобалізації, особливостей надзвичайних ситуацій та положень концепції “політичного реалізму”;
• дослідити концептуальні засади інформаційних моделей механізму розробки державно-управлінських рішень та аналізу інформаційних потоків і управлінських ситуацій у напрямі більш повного врахування взаємозв’язку національних інтересів, ризику, невизначеності й конфліктності у процесі забезпечення національної безпеки;
• удосконалити концептуальні засади оцінки оборонної достатності держави;
• виконати подальше наукове обґрунтування актуальних напрямів підвищення ефективності управління Воєнною організацією держави, теоре­тичних засад і практичних питань формування та функціонування системи державного управління в контексті забезпечення безпеки людини, класифікації та врахування можливих рівнів соціальної напруженості в Україні, рефор­му­вання її політичної системи, розв’язання проблеми формування громадянського суспільства, розробки державної політики у регіонах, удосконалення цивільно-військових відносин;
• апробувати розроблені наукові положення й отримані наукові результати в процесі державного управління в Україні.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері забезпечення націо­наль­ної безпеки.

Предмет дослідження – теорія і практика державного управління у сфері забезпечення національної безпеки України.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що удосконалення теоретико-методологічних засад державного управління у сфері забезпечення національної безпеки України й концентрація зусиль держави на визначених актуальних напрямах підвищення його ефективності дозволить більшою мірою реа­лізувати її потенціал при розв’язанні актуальних проблем суспільного роз­вит­ку, своєчасному виявленні, запобіганні та нейтралізації загроз національним інтересам.

Методи дослідження. Складність досліджуваної теми зумовила застосування низки як загальнонаукових, так і спеціальних методів, кожен із яких дозволяє дослідити проблему в певному ракурсі. Тому теоретико-методологічною основою дослідження є система взаємодоповнюючих філо­софських, загальнонаукових та спеціальних методів пізнання соціально-політичних явищ, зокрема системний та ситуаційний підходи, порівняльно-ретроспективний, інституціональний і структурно-функціональний, історичний і політологічний аналіз, діагностика і прогнозування соціальних процесів; загальні методи аналізу й синтезу, базові положення і моделі стратегічного управління, систематизація нормативно-правових актів і літератури за темою дослідження, виявлення, добір, класифікація та узагальнення фактів за темою дослідження, а саме:

• системний метод – для характеристики відносин між державами, між державою і суспільством, між суспільством та особою (індивідом) як цілісне, інтегральне явище, яке є результатом реалізації правових, організаційних, інформаційних, політичних, соціально-економічних та інших аспектів суспільних відносин;
• історико-компаративний метод – для визначення місця і ролі на­ціо­нальних цінностей (інтересів) в організації державного управління національ­ною безпекою, еволюції уявлень про державну владу та взаємовідносини держави й суспільства в контексті розвитку громадянського суспільства;
• метод герменевтичної рефлексії – для осмислення зміни відносин між дер­жавою і суспільством як об’єкт аналізу в поєднанні історичного, порів­няльного, структурно-функціонального, логічного підходів;
• аналіз фактологічної та емпіричної інформації органів державного управління, результатів соціологічних досліджень – для визначення актуальних напрямів підвищення ефективності державного управління національною безпекою, врахування тенденцій змін державно-суспільних відносин;
• ситуаційний метод, стрижнем якого є аналіз конкретних ситуацій, дослідження обставин, що впливають на інтерпретацію співвідношення національних інтересів та умов їх реалізації, зокрема в контексті наявних загроз національній безпеці та можливостей (потенціалу) держави стосовно їх нейтралізації, що важливо при розробці керівних документів у сфері забезпечення національної безпеки, передусім - Стратегії національної безпеки.

Загальною методологічною основою роботи є аналіз комплексної проблеми забезпечення національної безпеки з позицій системного підходу й структурно-функціонального аналізу, соціально-філософські положення про природу національних цінностей та інтересів, насильства й безпеки, політики і влади в суспільстві.

Наукова новизна одержаних результатів. Автором розроблені наукові положення та отримані нові науково обґрунтовані результати, які в сукупності розв’язують важливу наукову проблему обґрунтування теоретико-мето­до­ло­гічних засад державного управління у сфері забезпечення національної безпеки України та актуальних напрямів підвищення його ефективності в сучасних умовах.

У результаті наукових досліджень у дисертації вперше:

• науково обґрунтована необхідність виділення та наукового аналізу державного управління у сфері забезпечення національної безпеки як об’єкта самостійних теоретичних досліджень;
• розроблено концептуальні засади механізму формування та взаємо­узгодженості інтересів особи, суспільства й держави у процесі державного управління;
• обґрунтовані основи методології виділення функціональних сфер національної безпеки як сфер державно-управлінських впливів, побудови в кожній із них ієрархії національних інтересів, в основі якої ступінь їх важливості для забезпечення національної безпеки та структуризації небезпек цим інтересам на базі кількісної оцінки ступеня їх впливу на національну безпеку та запропонованої процедури ідентифікації потенційних і реальних загроз національним інтересам, яка ґрунтується на залежності рівня загроз від потенціалу держави у сфері забезпечення національної безпеки;
• доведена до аксіоматичного положення гіпотеза про існування ієрархії “концепція національної безпеки – доктрина національної безпеки – стратегія національної безпеки” та її взаємозв’язку з ієрархією “національні цінності – національні інтереси – національні цілі”;
• обґрунтовано теоретичні основи методології розробки Стратегії національної безпеки України;
• запропоновано критерій кількісної оцінки умов забезпечення на­ціональної безпеки як функцію результатів порівняння максимально допусти­мих і критично мінімальних недопустимих втрат держави та джерела загроз націо­нальним інтересам, що дозволяє отримувати комплексну оцінку ймо­вірних втрат та можливостей держави у сфері забезпечення національної безпеки.

У процесі дослідження удосконалено:

• на основі дослідження взаємозв’язку категорій (понять) “нація”, “націоналізм”, “державний суверенітет”, “державні інтереси”, “безпека”, “національні цінності”, “національні інтереси” наукове обґрунтування поняття “національна безпека”, що дозволяє розглядати його як фундаментальну системну характеристику суспільного розвитку та критерій якості соціальної системи;

• наукове обґрунтування пріоритетної ролі національних цінностей в організації державного управління в контексті історичних умов їх формування;
• систему функцій, принципів і критеріїв ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки та принципові засади розробки державної політики у цій сфері на основі урахування процесів глобалізації, особливостей надзвичайних ситуацій та положень концепції “політичного реалізму”;
• концептуальні засади оцінки оборонної достатності держави, завдяки уведенню в науковий обіг у галузі державного управління понять “максимально допустимі” і “критично мінімальні недопустимі” втрати потенціалу держави та врахування характерних рис імовірних воєн майбутнього.

Набули подальшого розвитку:

• наукове обґрунтування пріоритетності ролі держави в забезпеченні національної безпеки на основі комплексного урахування співвідношення національних і державних інтересів та інтересів міжнародного співтовариства;
• концептуальні засади інформаційних моделей механізму розробки державно-управлінських рішень та аналізу інформаційних потоків і управлін­ських ситуацій у напрямі більш повного урахування взаємозв’язку націо­наль­них інтересів, ризику, невизначеності й конфліктності у процесі забезпечення національної безпеки;
• обґрунтування актуальних напрямів підвищення ефективності управління Воєнною організацією держави (удосконалення чинного зако­но­давства, уточнення її структури і завдань, більш чіткий розподіл функцій, повноважень і відповідальності на воєнно-політичному, адміністра­тивному й оперативному рівнях управління за підготовку та застосування цієї організації, удосконалення цивільно-військових відносин);
• дослідження теоретичних засад і практичних питань формування й функціонування системи державного управління в контексті забезпечення безпеки людини, класифікації та врахування можливих рівнів соціальної напруженості в Україні, реформування її політичної системи, розв’язання проблеми формування громадянського суспільства, розробки державної політики в регіонах, удосконалення цивільно-військових відносин.

Обґрунтованість і достовірність наукових результатів, висновків та рекомендацій підтверджується методологічною і теоретичною обґрунтованістю вихідних позицій дослідження, використанням при його проведенні великої кількості первинних матеріалів, обраними методами дослідження, апробацією результатів дослідження на науково-практичних конференціях і семінарах, у тому числі за міжнародною участю, використанням результатів дослідження у практичній діяльності органів державного управління, науково-дослідних організацій і навчальних закладів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані широким загалом фахівців і науковців, які в галузі державного управління розв’язують комплексну проблему забезпечення національної безпеки, а також слухачами системи підготовки магістрів державного управління, оскільки матеріали дисертаційного дослідження використані:

у практико-управлінській діяльності: Адміністрацією Президента України (управління стратегічних ініціатив) при підготовці пропозицій до указів, розпоряджень та доручень Президента України у сфері забезпечення націо­нальної безпеки (довідка про впровадження від 17.05.2004 р.); Департа­ментом стратегічного планування Міноборони України при підготовці проектів нормативно-правових актів та інших керівних документів стратегічного рівня (акт про впровадження від 11.05.2004 р. № 230/47); Головним управлінням виховної роботи Міноборони України в процесі гуманітарної підготовки керівних кадрів Збройних сил (акт про впровадження № 145/1/897 від 10.03.2004 р.);

у науково-дослідницькій сфері: Інститутом проблем національної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України при розробці Стратегії національної безпеки України та виконанні НДР (акт про впровадження від 11.05.2004 р.); Національним науково-дослідним центром оборонних техно­ло­гій і воєнної безпеки України при розробці моделі комплексної оцінки розвитку національних інтересів України у сфері безпеки (акт про впровадження від 19.08.2004 р.); Національною академією державного управління при Прези­ден­тові України при виконанні НДР “Безпека ХХІ” у розділі “Сутність, призначення та місце концепції, доктрини і стратегії національної безпеки в ієрархії нормативно-правових актів” (акт про впровадження від 16.02.2004 р.);

у навчальному процесі Національною академією державного управління при Президентові України при розробці низки навчальних програм для підготовки магістрів у галузі державного управління (“Національна безпека України”, “Геополітика і національна безпека”, “Діяльність органів державного управління в особливих умовах”, “Основи обороноздатності України”, “Стратегія (Концепція) національної безпеки: процеси і структури” та інших), навчальних посібників, рекомендованих Міносвіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів: “Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку). – К.: Вид-во “Преса України”, 2000; “Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади”. – Л.: Вид-во “Львівська політехніка, 2002; “Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку”. – Івано-Франківськ: Вид-во “Нічлава”, 2003, дистанційного курсу “Геополітика і національна безпека” для слухачів заочно-дистанційної форми навчання (акт про впровадження від 12.04.2004 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею і містить особисто отримані автором нові результати в галузі науки державного управління, що в сукупності розв’язують важливу наукову проблему обґрунтування теоретико-методологічних засад державного управлін­ня у сфері забезпечення національної безпеки та актуальних напрямів під­вищення його ефективності в сучасних умовах. У дисертації не використо­вувалися ідеї або розробки, що належать Н.Р.Нижник та С.Г.Стрісі, разом з якими були опубліковані окремі наукові статті.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюд­нені на: науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (м. Київ, 2001 р.); науково-практичному семінарі за міжнародною участю “Досвід стажування державних службовців у США та ЄС і його роль у становленні демократичного державного управління в Україні (м. Київ, 2002 р.); науково-практичній конфе­рен­ції за міжнародною участю “Державне управління в умовах інтеграції Украї­ни в Європейський Союз” (м. Київ, 2002 р.); інтерактивному науковому семі­нарі “Науково-практичні аспекти державного управління національною безпе­кою в Україні (м. Київ, 2002 р.); науково-практичній конференції за між­на­родною участю “Ефективність державного управління в контексті гло­ба­лізації та євроінтеграції” (м. Київ, 2003 р.); інтерактивному науковому семінарі “Науково-практичні аспекти державного управління національною безпекою в Україні (м. Київ, 2003 р.) та на засіданні кафедри національної безпеки Націо­нальної академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційної роботи досить повно висвітлені у двох монографіях (індивідуальній та колективній) і 23 стат­тях у наукових фахових виданнях України. Наукові результати дисертації додат­ково відображають 10 публікацій в інших виданнях та в матеріалах науково-практичних конференцій і семінарів, 5 – у навчальних посібниках та словнику термінів. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження – 49 друкованих аркушів.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 429 сторінок складається з переліку умовних скорочень, вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел із 555 найменувань та додатку. Обсяг основного тексту становить 366 сторінок і містить 3 таблиці та 8 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, аналізується ступінь її наукової розробленості та вказується на зв’язок з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України, визначено об’єкт, предмет, гіпотезу, мету і завдання дослідження, викладаються теоретико-методологічні основи та емпірична база дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача, наведені дані щодо апробації дослідження й публікацій, у яких викладені результати дослідження.

У першому розділі – “Аналіз теоретико-методологічних основ забезпе­чення національної безпеки та обґрунтування напрямів і методики дослі­дження” – висвітлюються: ступінь наукової розробки теми; наукові основи державно-управлінських рішень у сфері забезпечення національної безпеки; категорія “безпека” як інтегральна характеристика розвитку соціальних систем; проблема операціоналізації дефініції “національна безпека” та традиційні підходи щодо її розв’язання; вплив глобальних процесів на забезпечення національної безпеки та концептуальні засади розробки керівних документів щодо її забезпечення; проблеми оцінки потенціалу держави та комплексного аналізу факторів у сфері забезпечення національної безпеки; теоретичні основи категорії “національна цінність” у контексті сучасних тенденцій світового розвитку, що дозволило обґрунтувати вибір напрямів, концепцію та загальну методику проведення дисертаційного дослідження.

Показано, що регулювання суспільних відносин є однією з основних функцій держави, яка знаходить своє відображення в державному управлінні, котре насамперед спрямоване на узгодження та всебічне задоволення різноманітних інтересів людини, різних соціальних груп, суспільства й держави з метою гарантування їх безпечного розвитку. Сьогодні державне управління офіційно визнане одним із основних видів суспільної діяльності, що є підтвердженням гострої необхідності в ефективному розв’язанні проблем державного будівництва шляхом встановлення тісного взаємозв’язку між теорією та практикою, чого неможливо досягти без подальшого розвитку державного управління у сфері забезпечення національної безпеки. Практич­ними кроками державної влади, які підтверджують справедливість сказаного, є низка прийнятих нормативно-правових актів, життєво важливих для подальшого розвитку та безпеки держави.

Оскільки робота спрямована на розв’язання наукової проблеми в галузі державного управління, це зумовило необхідність проведення дисертантом аналізу, з одного боку, – сутності державного управління як виду суспільної діяльності та галузі науки, а з другого – поняття ”безпека” як фундаментальної системної характеристики сталого суспільного розвитку.

Установлено, що поняття “безпека” є багатоплановим, але, головним чином, – це тенденції розвитку й умови життєдіяльності соціуму, за яких забезпечується збереження їх якісної і структурної визначеності та вільне, яке відповідає їх природі, функціонування. Тому рішення щодо безпеки соціальної системи можна приймати на підставі аналізу її динаміки розвитку та функціонування, котрі характеризують певними показниками, вихід яких за допустимі межі призводить до руйнування системи. З огляду на це необхідно впливати на параметри, які визначають безпеку системи, а необхідність забезпечення безпеки людини й суспільства має визначати стратегічну спрямованість та зміст діяльності органів державного управління, ключові об’єкти їх управлінських зусиль. При цьому рівень безпеки залежить від наявних можливостей (потенціалу), які є в розпорядженні держави, та ефективності їх використання органами державного управління у сфері забезпечення національної безпеки.

Як показав аналіз, дослідники і нормативні документи дають різні тлумачення поняття “національна безпека”. Звідси відсутність єдиного розуміння внутрішньої сутності, природи виникнення, діалектики розвитку, механізмів формування і можливого державно-управлінського впливу на системні характеристики явища, яке позначають цим поняттям. Виникає також низка питань: щодо об’єкта управління, можливих меж управлінського впливу, які цілі мають бути пріоритетними і, відповідно, які ресурси для цього необхідно виділити, які способи забезпечення національної безпеки є допустимими та багато інших.

Доведено, що важливим кроком, який певною мірою дозволяє дійти єдиної думки щодо сутності поняття “національна безпека”, є комплексне дослідження категорій “нація” та “націоналізм”, тенденцій трансформації поглядів на роль держави в контексті співвідношення національних і державних інтересів та інтересів міжнародного співтовариства і національних інтересів у світовій політиці. Також має враховуватися низка обставин, що суттєво ускладнюють умови, в яких доводиться сьогодні розробляти керівні документи у сфері забезпечення національної безпеки (руйнування біполярної системи; інтенсифікація процесів глобалізації; трансформаційні зміни у всіх сферах суспільного життя в Україні, пов’язані з кардинальною переоцінкою цінностей та інші). Але комплексних наукових досліджень цих проблем не проводилося, що негативно позначається на ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки.

Цілком справедливо ряд дослідників (Г.В.Атаманчук, О.М.Гончаренко, В.Я.Матвієнко, С.П.Мосов та інші) звертають увагу на ту обставину, що владні відносини, які виникають з приводу державного управління, мають забезпечити прийняття тих чи інших цінностей усіма членами суспільства. Тому в загаль­ному вигляді процес державного управління у сфері забезпечення національної безпеки можна відобразити за допомогою такої моделі: управлінська ситуація – національні цінності (інтереси) – сукупність проблем, пов’язаних із бажанням і прагненням задоволення інтересів (потреб) – цілі, спрямовані на розв’язання названих проблем – розробка та прийняття управлінських рішень, спрямованих на досягнення цілей – система управлінських впливів на суспільство – активний моніторинг з метою виявлення нової проблемної ситуації. При цьому проблемні ситуації часто є наслідком загроз національним інтересам. Це зумовлює необхідність комплексного дослідження ролі національних цінностей, їх взаємозв’язку з національними інтересами й цілями, оцінку загроз реалізації того чи іншого інтересу в процесі державного управління. Але ці проблеми не знайшли належного висвітлення в науковій літературі.

Ефективність державного управління у сфері забезпечення національної безпеки значною мірою визначається потенціалом держави. Як цілком справедливо стверджують О.С.Бодрук, В.Ю.Богданович, Е.М.Лисицин, В.І.Мунтіян, об’єктивним є прагнення звести до мінімально можливої величини частку згаданого потенціалу, який використовується для захисту національних інтересів, забезпечивши при цьому максимально можливий рівень їх захи­щеності. Проте й ця актуальна проблема поки що не знаходила достатнього відображення в наукових дослідженнях у контексті забезпечення належної ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпе­ки, зокрема щодо визначення межі допустимо можливої втрати потенціалу, за якої не виникає реальна загроза життєво важливим інтересам.

Зроблений аналіз підтверджує висновки дослідників, зокрема А.В.Возженікова, В.О.Косевцова, О.О.Прохожаєва, В.І.Ярочкіна, які ствер­джу­ють, що комплексний аналіз факторів у сфері забезпечення національної без­пе­ки вимагає складних досліджень, навіть коли мова йде про якусь одну із сфер національної безпеки. Не може викликати сумніву й те, що в процесі розвитку соціальних систем відбувається структуризація середовища завдяки внесенню в нього певного порядку. В роботі показано, що в ієрархії рівнів базовий рівень визначається національними цінностями, які є соціально значущими орієнти­рами діяльності суб’єктів та об’єктів національної безпеки і що врахування цієї обставини особливо важливе для суспільства, яке стало на шлях кардинальних трансформацій усіх сфер життєдіяльності. Тобто одним із головних факторів, які справляють вирішальний вплив на ефективність державного управління, є національні цінності, а також взаємоузгодження інтересів держави, суспільства та особи, які великою мірою визначаються названими цінностями. Але цим питанням у дослідженнях приділялося недостатньо уваги.

У цілому аналіз літературних джерел дав змогу дійти загального висновку, що незважаючи на наявні тенденції зростання інтегрального рівня загроз національним інтересам України проблема обґрунтування теоретико-методологічних засад державного управління у сфері забезпечення націо­наль­ної безпеки та напрямів підвищення його ефективності на основі світоглядно-філософського, політологічного, правового, соціально-економічного й воєнно-політичного аналізу комплексної проблеми забезпечення національної та в контексті взаємозв’язку міжнародної і національної безпеки не була предметом самостійного наукового дослідження. Водночас необхідність розв’язання проблеми наукового обґрунтування шляхів забезпечення сталого й прогре­сив­ного розвитку національних держав та міжнародного співтовариства значно актуалізувалася внаслідок появи відносно нових загроз національним інтересам і міжнародній стабільності та активної переоцінки цінностей країнами колиш­нього соціалістичного табору. До того ж серед високорозвинених країн перебу­вають головним чином ті, які мають досить ефективне державне управління у сфері забезпечення національної безпеки.

Доведено, що в основу раціональної логічної моделі дослідження державного управління у сфері забезпечення національної безпеки мають бути покладені такі вихідні положення:

• це управління об’єктивно має стратегічний характер;
• у процесі управління необхідно поєднувати системний та ситуаційний підходи;
• соціальні системи в процесі врегулювання суспільних відносин мають розглядатися як сукупність суб’єктів та об’єктів управління, які володіють певними цінностями;
• концепція взаємозв’язку національної і міжнародної безпеки в контексті врахування глобальних проблем безпеки є ключовою;
• глибина й детальність аналізу загроз національним інтересам має бути достатньою для прийняття державно-управлінських рішень, адекватних рівню згаданих загроз, особливо з огляду на характерні риси можливих воєн майбутнього;
• у процесі реалізації національних інтересів принциповим є усебічне врахування не тільки наявних, а й потенційних можливостей держави та ймовірного джерела загрози цим інтересам;
• необхідне усебічне врахування глобальних процесів і тенденцій світового розвитку;
• управлінський процес має розглядатися як динамічна система, що має властивість гомеостазу, і як така, що складається з набору певних взаємо­пов’язаних функцій (планування, регулювання, контроль та інші);
• управлінські технології розглядаються і вдосконалюються шляхом типізації найбільш характерних операцій та процедур;
• ключовим питанням є підвищення ефективності управління складо­ви­ми системи забезпечення національної безпеки, особливо – Воєнною органі­зацією держави.

Указані вихідні положення потребували подальшого теоретичного обґрунтування в процесі дисертаційного дослідження.

У другому розділі – “Національні цінності в організації державного управління у сфері забезпечення національної безпеки” – розкрито роль націо­нальних цінностей у забезпеченні прогресивного розвитку особистості, суспільства та держави, структуру й історичні передумови їх формування в Україні та взаємозв’язок з національними інтересами й цілями, а також їх вплив на формування та функціонування системи забезпечення національної безпеки, взаємозв’язок категорій “націоналізм”, “нація” та поняття “національна без­пе­ка”, обґрунтовано концептуальні засади механізму формування та взаємо­узгодження інтересів особи, суспільства й держави.

Установлено, що складність політичних, економічних та інших проблем державного будівництва передусім вимагає їх ціннісної інтерпретації, оскільки без цього неможливо науково обґрунтувати національні інтереси та забезпечити духовну цілісність суспільства. Нові ціннісні норми й орієнтації в українському суспільстві формуються виходячи із тих цілей і завдань, які стоять перед ним і є відображенням суспільних потреб, задоволення яких неможливе без наукової організації державного управління у сфері забезпе­чен­ня національної безпеки. При цьому принциповим є те, що будь-яка націо­наль­на культура, її матеріальні та духовні цінності є рівноцінним індивідуальним виміром матеріальних і духовних цінностей людської цивілізації, а врахування в процесі державного управління суті, джерел, механізмів і закономірностей формування національних цінностей є головною передумовою збереження цілісності суспільства та його прогресивного розвитку.

Своєрідність геополітичного розташування України сприяла виникненню унікального культурно-історичного утворення. Національні цінності України – це цінності європейської держави, яка володіє унікальним за масштабом, змістом, якістю та самобутністю матеріальним і духовним потенціалом, надзви­чайно багатим спектром соціально-економічних, політичних, культурних, національно-етнічних та демографічних ознак, в основі якого конгломерат західнохристиянських, православних та мусульманських цінностей. Соціальні загрози – явище рукотворне. Залежною перемінною тут є ідентичність, в основі якої національні цінності й інтереси. Перспективи розвитку духовності народу України, зміцнення її суверенітету, збереження територіальної цілісності, забезпечення національної безпеки залежать від того, чи зможе українська нація запропонувати цінності, які б дозволяли безболісно ідентифікувати їх іншим етносам і меншинам як “свої”. Показано, що це завдання має вирі­шу­ватися з урахуванням генези етнічної структури українського суспільства та історичних особливостей становлення Української держави.

Результати дослідження цього розділу дозволяють стверджувати, що квінтесенцією міжетнічних, міжнаціональних суперечностей є те, що конку­руючі сторони часто називають поняттями “національна безпека” та “міжна­родна безпека”, але розуміють їх по-своєму. Часто наслідком цього є гострі суперечки навколо уявлень щодо засобів, способів і методів попередження та врегулювання різноманітних конфліктних ситуацій і суперечностей, що виникають як усередині держав, так і в стосунках між ними. В дослідженні показано, що боротися з націоналізмом, як явищем, означає не що інше, як боротися проти цілісності етнічної групи, що є безперспективним, бо сутність поняття “націоналізм” полягає в усвідомленні нацією себе як одного з повноправних суб’єктів історичного розвитку світового співтовариства.

Загальновизнано, що держави складаються історично. В роботі ствер­джується, що нації також формуються в руслі історичного розвитку, але голов­ним джерелом цінностей більшою мірою є національний характер і культура, а не держави. Її кордони це лише зафіксовані історичні лінії досягнутих компромісів у процесі історичної взаємодії народів. Окрім того, доведено як беззаперечний факт, що в ході суспільного розвитку, під впливом процесів глобалізації безперервно зростає інтенсивність контактів між людьми різних культур, наслідком чого є диференціації особистостей. Тому трансформація поглядів на сучасну роль держави зумовлює необхідність розглядати категорії “нація” і націоналізм” при операціоналізації поняття “національна безпека” з акцентом на права і свободи людини, які є абсолютною цінністю.

Аналіз особливостей розвитку України дозволяє дійти висновку про існування сьогодні наступної структури системи основних національних цін­ностей: державний суверенітет; територіальна цілісність; демократичні основи роз­витку; працьовитість; духовність; сім’я; рівноправність народів, які насе­ляють Україну; самовідданість при захисті Батьківщини; соціальна спра­вед­ливість; колективізм; матеріальне та духовне надбання народу України; ми­ро­любність; толерантність; доброзичливість. Перелік названих цінностей, безумов­но, не є вичерпним, але маємо всі підстави стверджувати, що саме вони по­вин­ні бути головними структуроутво­рюючими факторами формування та функ­ціонування системи забезпечення національної безпеки України, а їх захист і подальший розвиток мають визначати головні напрями й завдання щодо підвищення ефективності державного управління. При цьому необхідно обов’язково враховувати, що структура національних цінностей і часові масшта­би її існування, як правило, не збігаються з масштабами соціальних, полі­тичних та інших змін у суспільстві. Це означає, що національні цінності є від­носно інерційним, а тому найменш рухливим елементом системи забез­печення національної безпеки. Більше того – визначити їх ієрархію практично неможливо, бо питання має ставитися так: або це національна цінність, або ні.

Проте, як показано в роботі, аналіз національних цінностей крізь призму конкретно-історичних умов і потреб суспільного розвитку дозволяє дійти висновку, що на їх основі можна визначити національні інтереси, в тому числі й пріоритетні, а декомпозиція останніх – національні цілі, які дозволяють побу­дувати гіпотетичну модель кращого становища людини, суспільства, держави. Тому національні цінності вирішальною мірою визначають сутність, цілісність і стійкість; інтереси – структуру й характер; цілі – конфігурацію і спря­мо­ваність формування та функціонування системи забезпечення національної без­пе­ки. З огляду на це головною причиною, яка обумовлює доцільність форму­вання та функціонування названої системи, є результати комплексного аналізу співвідношення національних цінностей із внутрішніми та зовнішніми умовами розвитку держави та суспільства і, як наслідок, – визначення тієї чи іншої сукупності національних інтересів (цілей), їх пріоритетності та загроз їх реалізації (досягненню).

Динаміка, інтеграція і дезінтеграція суспільних систем знаходить своє відобра­ження в системі ціннісних відношень у суспільстві, ключовим елементом яких є система ціннісних орієнтацій особистості, яка утворює фундаментальну основу, що забезпечує її внутрішню стійкість та цілісність, відносно прогнозований тип суспільної поведінки і направленість інтересів. Внутрішня руйнація держави завжди починається з деформації національної самосвідомості її громадян, поширення національної індиферентності, байду­жості до перспектив розвитку нації. Важливо, щоб інтереси соціальних груп не переростали в антагоністичні національним інтересам. Тому згадані орієнтації мають бути об’єктом цілеспрямованого виховного впливу з боку системи державного управління.

Загальним результатом дослідження цього розділу є те, що вперше науково обґрунтовано концептуальні засади механізму формування та взаємної узгодженості інтересів особи, суспільства й держави у процесі державного управління, а також удосконалено обґрунтування пріоритетної ролі націо­нальних цінностей в організації державного управління в контексті історичних умов їх формування та ролі “нація” і “націоналізм” при операціоналізації поняття “національна безпека”.

У третьому розділі – “Теоретичні засади організації державного управління у сфері забезпечення національної безпеки” – виконано структурно-функціональний аналіз системи національної безпеки та обґрунтовано необхід­ність виділення та наукового аналізу державного управління у сфері забезпе­чення національної безпеки як об’єкта самостійних теоретичних досліджень. У цьому ж розділі обґрунтовано основи методології виділення функціональних сфер національної безпеки, побудови у кожній із них ієрархії національних інтересів та структуризації небезпек цим інтересам, доведено існування ієрархії “концепція національної безпеки – доктрина національної безпеки – стратегія національної безпеки” та її взаємозв’язку з ієрархією “національні цінності – національні інтереси – національні цілі”, досліджено принципові засади розробки державної політики національної безпеки, роль держави у забез­печенні національної безпеки в сучасних умовах та в контексті гарантування безпеки людини, а також характерні риси ймовірних воєн майбутнього.

Доведено, що при розв’язанні проблеми забезпечення національної безпеки необхідно виділяти систему національної безпеки як функціональну систему, що відображає процеси взаємодії інтересів та загроз щодо їх реалізації, а факт сталого й прогресивного розвитку суспільства дозволяє стверджувати про існування і функціонування певної системи забезпечення національної безпеки. Показано, що названа система забезпечення – це взаємопов’язана і взаємообумовлена сукупність відповідних організаційних структур, сил, засобів, а також певних процедур (правил) формування і реалізації управ­лінських рішень, спрямованих на забезпечення національної безпеки. Тому принципово важливим є те, хто бере участь в оцінках і прогнозах та яка інформація була взята до уваги, а яка ні. Це означає, що в системі забезпечення національної безпеки має бути елемент, головним призначенням якого є розробка та прийняття зазначених управлінських рішень, що зумовлює необхідність виділення та наукового аналізу названого елемента як об’єкта самостійних теоретичних досліджень. Таким чином, реалізація системного підходу при дослідженні національної безпеки зобов’язує вирізняти систему національної безпеки та її складову - систему забезпечення національної безпеки. Водночас ключовим елементом останньої є система державного управління у сфері забезпечення національної безпеки, яка, з позицій органі­заційно-функціонального аналізу, є невід’ємною складовою системи держав­ного управління, оскільки національні інтереси, як і загрози їх реалізації, присутні у всіх сферах суспільної діяльності.

Система державного управління у сфері забезпечення національної безпеки справляє значний вплив на спрямованість, зміст та ефективність адміні­стративно-політичного, соціально-економічного та інші види державного управ­ління внаслідок стратегічного значення управлінських рішень, які належать до її компетенції. Встановлено, що згадана система – це сукупність взаємообумовлених, взаємодіючих органів державного управління та вищих посадових осіб держави, яка в межах чинного законодавства та із залученням наяв­ного в її розпорядженні потенціалу держави здійснює розробку й реалі­зацію владних, регулюючих, координуючих та контролюючих управлінських впливів на об’єкти національної безпеки з метою прогнозування, виявлення, запобігання та нейтралізації загроз сталому розвитку цих об’єктів, а пред­метами, на які спрямовуються дані впливи є суспільні відносини, які стосуються: прав і свобод людини; статусу та самобутності соціальних і націо­нальних груп; духовних і матеріальних цінностей суспільства; суверенітету, територіальної недоторканості та конституційного ладу держави; інформа­ційного і навколиш­нього природного середовища. Державному управлінню у сфері забезпечення національної безпеки властиві ознаки як міжгалузевої, так і функціональної складових державного управління. При цьому аналіз сукуп­ності функцій, які на нього покладаються, широких та значних його повно­важень і, відповідно, специфіки методів, способів, сил і засобів, які використо­вуються в процесі управління, дозволяє стверджувати про його належність до ви­щого ієрархічного рівня адміністративно-політичного виду державного управління.

Установлено, що концепція державного суверенітету зазнає суттєвих змін під кутом таких дискурсів, як демократія, лібералізм та права людини. Набуває сили концепція “гуманітарного втручання” у внутрішні справи держави з боку міжнародного співтовариства, якщо відбуваються масові порушення прав людини з боку держави. Акцент на права і свободи людини, як абсолютну цінність, на заперечення будь-яких спроб підміняти державними інтересами національні інтереси дозволяє просунутися в напрямку операціоналізації поняття “національна безпека” та більш чітко й однозначно окреслити суть проблеми забезпечення національної безпеки. Саме тому в демократичних суспільствах безпека держави й суспільства є функцією забезпечення прав і свобод індивіда, а пріоритет державних інтересів поступово заміщується усвідомленістю взаємозалежності інтересів (потреб) національного й міжна­родного розвитку.

Доведено, що диференціація національної безпеки за сферами суспільного життя принципово важлива з точки зору розподілу функцій, повноважень та відповідальності органів державного управління у сфері забезпечення націо­нальної безпеки, особливо з огляду на необхідність своєчасного виявлен­ня, запобігання та нейтралізації загроз національним інтересам. Виконаний аналіз дозволяє стверджувати, що доцільно розрізняти: економічну, політичну, соціальну, оборонну, інформаційну безпеку та безпеку природного середовища (безпеку біосфери). Водночас широке використання індукції породжує проб­лему при дедукції. Послідовне об’єднання сфер національної безпеки не дає загального уявлення про національну безпеку в цілому через неможливість урахувати повною мірою перехід кількості в якість, що має бути враховано при інтерпретації отриманих результатів на дану сферу. Окрім того, неправомірно визна­чати сфери національної безпеки передусім на підставі загроз тим чи іншим національним інтересам. Критерієм доцільності диференціації націо­нальної безпеки за сферами суспільного життя має бути наявність у цих сферах пріоритетних для прогресивного суспільного розвитку національних інтересів.

Усебічно показано, що тільки крізь призму реалізації національних інтересів повинні розглядатися всі проблемні питання та завдання організації ефективного державного управління. Акцентовано на тому, що держава завжди має справу із загальнонародним інтересом і що останній не є механічною сумою інтересів окремих громадян. Для визначення ієрархії національних інтересів запропоновано наступний критерій - ступінь важливості інтересів (високий, середній, низький), що визначається за допомогою розміру плати за збиток (шкоду), який (яка) може мати місце в разі виникнення необхідності у їх захисті. Оцінка розміру названої плати дозволяє визначити межі необхідного й достатнього захисту інтересів, сил і засобів, які для цього необхідно залучити. При цьому за будь-яких умов високий ступінь важливості матимуть інтереси, реалізація яких пов’язана зі збереженням та подальшим розвитком націо­нальних цінностей, девальвація та втрата котрих ставить під загрозу фізичне й духовне існування народу, призводить до руйнації державного утворення.

Дістало підтвердження відоме положення, що оцінка рівня загроз національним інтересам та прогнозування розвитку ситуацій, які призводять до зростання їх рівня, є ключовим завданням органів державного управління. Проте оскільки сьогодні відсутня єдність серед науковців і практиків у розумінні досить поширених у галузі національної безпеки понять: “виклик”, “ризик”, “загроза”, “безпека” і “небезпека”, а соціальні системи перебувають у стані постійних змін, дисертантом запропоновано розглядати поняття “ризик” при організації державного управління у сфері забезпечення національної безпеки як величину змінну, а саме: з одного боку, як функцію, аргументами котрої є ймовірність виникнення небажаної події та обсяг шкоди, яка може бути завдана об’єкту (суб’єкту) національної безпеки внаслідок реалізації даної імовірності, а з другого – як міру “небезпеки”, яка виступає узагальнюючим показником стосовно будь-яких процесів (подій), що можуть заподіяти шкоду національним інтересам. Тому завжди існує деякий спектр небезпек від максимально можливого рівня до рівня, коли нею за тих чи інших обставин можна знехтувати (до цього спонукає принципова обмеженість потенціалу держави, який може бути спрямований на забезпечення реалізації національних інтересів). Це дозволяє класифікувати (структурувати) “небез­пеки” за ступенем заподіяння можливого збитку національним інтересам, а отже, обрати адекватні управлінські рішення щодо нейтралізації “небезпек”. Прин­ци­пово важливими є визначення та врахування максимально допустимої межі збитків (втрат), за якою настає руйнування цілісності системи, а також якісна класифікація умов, котрі запропоновано ідентифікувати як: потенційний виклик - реальний виклик - потенційна загроза - реальна загроза - потенційна небезпека.

Доведено, що ієрархія керівних документів у сфері забезпечення національної безпеки (концепцій, доктрин та стратегій) взаємопов’язана з ієрархією: національні цінності – національні інтереси – національні цілі, сутність яких визначає структуру, зміст, призначення, спрямованість даних документів і (певною мірою) періодичність їх перегляду. Тому Концепція національної безпеки повинна надати керівні ідеї та базові принципи політики національної безпеки, які визначать її задум і фундаментальні основи на довгостроковий період (до 10-ти років). Доктрина національної безпеки має визначити структуру й характер системи забезпечення національної безпеки, програмні цільові принципи й настанови політики, спрямованої на захист та реалізацію національних інтересів у середньостроковому періоді (до 5-ти років), а Стратегія національної безпеки має бути основою практичної, повсякденної діяльності органів державного управління, спрямованої на досягнення національних цілей. Інакше кажучи, Концепція і Доктрина національної безпеки мають бути керівними документами у сфері загальної діяльності держави в галузі забезпечення національної безпеки, а Стратегія національної безпеки – охоплювати концентрацію зусиль держави, спрямо­ва­них на протидію загрозам реалізації національних інтересів. З огляду на це, на думку дисертанта, основні параметри останньої повинні розроблятися органами виконавчої влади щороку, до затвердження державного бюджету, а після його прийняття – затверджуватися на законодавчому рівні. При цьому встановлено, що загалом проблема вибору концептуальних підходів щодо забезпечення національної безпеки має розв’язуватися в контексті культурного та істо­ричного розвитку суспільства й держави.

Водночас сьогодні серед названих підходів у теорії і практиці провідних країн світу у сфері забезпечення національної безпеки переважає так званий “політичний реалізм”. Основними його аксіоматичними положеннями є твер­дження, що зіткнення національних інтересів на міжнародній арені є неми­нучим, безпека держави залежить від її сили (військової, економічної тощо), суть якої в здатності опротестовувати національні інтереси інших держав, а загроза її застосування - основний інструмент національної політики. За таких умов та з урахуванням впливу наслідків трансформації геополітичного й геоекономічного простору на подальший розвиток України “політичний реалізм” має бути базовим при виборі органами державного управління сил, засобів, способів і методів забезпечення національної безпеки.

У демократичних країнах при розв’язуванні комплексної проблеми забез­печення національної безпеки цілком обґрунтовано прийнято особливу увагу акцентувати на безпеці людини, що підкреслює її особливу роль як суб’єкта та об’єкта безпеки. В роботі показано, що належний рівень безпеки особи в Україні стане довготривалою реальністю, коли в масовій свідомості буде створено тип людини, яка не шкодить собі, суспільству, природі й державі, коли вона отримає достатньо засобів для духовного й фізичного розвитку. Одночасно подолання суперечностей між особистим та інтересом державного й соціального цілого є не менш складним завданням державного управління у сфері забезпечення національної безпеки. Тому важливо здійснювати постійний моніторинг загроз суспільній безпеці, рівень якої, як показано в дисертації, значною мірою залежить від рівня соціальної напруженості.

Підтверджено висновки тих дослідників, які зазначають, що після закінчення “холодної війни” світ не став більш передбачуваним, що існує тенденція до застосування силових методів у врегулюванні конфліктних ситуацій і стали реальністю війни без розгортання масових армій, широко­масштабне застосування високоточної зброї та зброї на нових фізичних принципах. При цьому за сучасного перенасичення територій розвинених країн потенційно небезпечними об’єктами промисловості її широкомасштабне використання може також призвести до значних людських і матеріальних втрат, а ймовірні війни майбутнього можна характеризувати більшою мірою як асиметричні. Встановлено, що військова могутність агресора не обов’язково буде спрямована на ураження об’єктів економіки, але за певних умов вони можуть стати бажаними цілями для ураження, а можливість ведення тотальної війни зберігається стосовно більш слабкого супротивника, якщо він виявить достатню рішучість і стійкість, чинячи опір (за оцінками деяких дослідників, за останні 200 років більш слабкі вийшли переможцями у 30% збройних конфліктів). Важливо також підкреслити неправомірність уживання досить поширеного в останній час словосполучення “війна з тероризмом” тощо. У даному випадку мова має йти про війни з тими політичними організаціями, які використовують терористичні методи. Тому головною метою в таких війнах має бути передусім політична поразка згаданих організацій і для цього необхідно використовувати весь наявний арсенал сил, засобів, способів і методів національної держави та міжнародного співтовариства.

З огляду на сказане зусилля органів державного управління мають бути спрямовані передусім на підготовку Збройних сил України до ведення бойових дій в оборонних, локальних або регіональних війнах усіх типів, у яких буде застосовуватися високоточна зброя одночасно по всій території держави, а стратегічна ланка системи управління обороною має бути готовою до управління в умовах тотальної війни. Окрім того, певні військові підрозділи й частини необхідно готувати також до участі в нейтралізації “нетрадиційних” загроз національним інтересам, ключове місце серед яких посідають злочини терористичної спрямованості.

Оскільки Україна “занурена” в середовище, де зіткнення національних інтересів не менш жорстке, ніж до дезінтеграції СРСР, то державна політика національної безпеки має бути спрямована на забезпечення геополітичних інтересів України, її суверенітету, політичної стабільності, прогресивного розвитку, на освоєння сучасних форм світового цивілізаційного процесу з урахуванням історичної спадщини України. При цьому головна увага має бути зосереджена в напрямку реалізації тих національних інтересів, які визначають пріоритети державного будівництва й вирізняються прагматизмом.

Основним результатом виконаного в розділі дослідження є те, що вперше: науково обґрунтовані необхідність виділення та наукового аналізу державного управління у сфері забезпечення національної безпеки як об’єкта самостійних теоретичних досліджень і основи методології виділення функціональних сфер національної безпеки як сфер прикладення державно-управлінських впливів, побудови у кожній із них ієрархії національних інтересів, в основі якої ступінь їх важливості для забезпечення національної безпеки та структуризації небезпек інтересам на основі кількісної оцінки ступеня їх впливу на націо­нальну безпеку; доведена до аксіоматичного положення гіпотеза про існування ієрархії “концепція національної безпеки – доктрина національної безпеки – стратегія національної безпеки” та її взаємозв’язку з ієрархією “національні цінності – національні інтереси – національні цілі”.

Водночас удосконалено принципові засади розробки державної політики національної безпеки на основі врахування процесів глобалізації та основних положень концепції “політичного реалізму” та набули подальшого розвитку: наукове обґрунтування пріоритетності ролі держави в забезпеченні національ­ної безпеки на базі комплексного врахування співвідношення національних і державних інтересів та інтересів міжнародного співтовариства; дослідження теоретичних засад і практичних питань формування та функціонування системи державного управління в контексті гарантування безпеки людини, класифікації та врахування можливих рівнів соціальної напруженості в Україні.

Четвертий розділ – “Методологічні основи державного управління у сфері забезпечення національної безпеки” – присвячено дослідженню: функцій, принципів та критеріїв ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки; процесу прийняття державно-управ­лінських рішень у сфері забезпечення національної безпеки та проблеми аналізу інформаційних потоків і управлінських ситуацій у напрямку більш повного врахування взаємозв’язку національних інтересів, ризику, невизна­ченості й конфліктності у процесі забезпечення національної безпеки; теоретико-методологічних основ розробки Стратегії національної безпеки України; ідентифікації загроз національним інтересам як потенційних чи реаль­них. Водночас, з метою удосконалення обґрунтування концептуальних засад оцінки оборонної достатності держави, обґрунтовується доцільність уведення в науковий обіг у галузі державного управління понять “максимально допустимі” та “критично мінімальні недопустимі” втрати потенціалу держави.

Установлено, що функції державного управління у сфері забезпечення національної безпеки обумовлені необхідністю створення належних умов щодо реалізації національних інтересів. Йому властиві ознаки та особливості між­галу­зевої і функціональної складових державного управління. Проте функції, повноваження та відповідальність, які на нього покладаються, специфічні й одночасно стосуються інтересів кожної людини, суспільної групи, суспільства та держави, а нерідко й інших держав, які, зазвичай, не збігаються і потребують пошуку взаємоприйнятного компромісу, що є першочерговою державно-управлінською проблемою. Все це справляє суттєвий вплив на формування множини функцій, на вибір засобів, способів і методів їх реалізації. Серед таких функцій: розробка концепцій, доктрин, стратегій національної безпеки, інших рішень стратегічного рівня управління, які мають доленосне значення для суспільства й держави; створення і підтримка в готовності до застосування сил та засобів системи забезпечення національної безпеки; моніторинг факторів, які впливають на національну безпеку (в тому числі стратегічна розвідка).

Серед принципів, які мають визначати стратегічні напрямки організації державного управління у сфері забезпечення національної безпеки, зокрема: дотримання балансу життєво важливих інтересів людини, суспільної групи, суспільства та держави; взаємна відповідальність індивіда, групи, суспільства та держави щодо забезпечення національної безпеки; чітке розмежування повноважень та відповідальності за прийняття і впровадження державно-управлінських рішень у галузі національної безпеки; забезпечення належного рівня цивільно-військових відносин. На особливу увагу заслуговують функції та принципи організації державного управління при надзвичайних ситуаціях, коли головна увага має бути сконцентрована на розробці комплексу заходів, здатних зруйнувати механізми, які блокують можливість ефективних дій на випадок форс-мажорних обставин соціального, природного чи техногенного походження. При цьому достатня ефективність державного управління має бути забезпечена на всіх стадіях розвитку несприятливих ситуацій.

Показано, що для оцінки ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки придатні критерії, які використовуються в політичній, економічній та інших сферах життєдіяльності суспільства. Проте дисертант пропонує застосовувати й критерії, які є специфічними, а саме: параметри (індикатори), за допомогою яких можна оцінювати процеси (явища), що інтерпретуються як загрози національним інтересам у названих сферах та оцінюються крізь призму збитків (втрат) для національної безпеки після реалізації державно-управлінського впливу на ці процеси (явища).

Установлено, що процес прийняття рішень органами державного управ­лін­ня у сфері забезпечення національної безпеки – це процес опрацювання інформації, що дозволяє встановити послідовність інформаційних блоків: даних – ситуації – цілі – вибору. Перші два блоки утворюють ситуативну, а інші два – концептуальну частину інформаційної моделі перетворення інформації. Управлінське рішення, яке приймається органами державного управління, є результатом взаємодії ситуаційної та концептуальної складової моделі. Специ­фі­ка здійснення державного управління у сфері забезпечення національної без­пеки накладає специфічні обмеження на інформаційні потоки у процесі форму­вання управлінських рішень.

Так, ієрархія національних інтересів відтворює інформаційне середовище механізму прийняття рішень крізь призму його значущості для забезпечення національної безпеки. Оскільки зовнішнє середовище завжди більш рухливе, то для збереження стійкості концептуальна складова повинна функціонувати з певним випередженням. Це досягається завдяки урахуванню національних інтересів, які визначають цілі державного управління у сфері забезпечення національної безпеки ще до того, як отримані результати аналізу даного середовища (головним результатом аналізу має бути передусім оцінка загроз інтересам та можливостей щодо їх нейтралізації). В даному випадку має діяти не тільки механізм обмеження надлишкової різноманітності зовнішньої інформації (що в сучасній практиці управлінської діяльності є досить принци­повим положенням і на що звертають увагу чимало дослідників, зокрема В.Д.Бакуменко та В.Я.Матвієнко), а й політичний процес. Саме в руслі останнього досить часто мають бути прийняті політичні рішення щодо важливості досягнення тієї чи іншої цілі (якщо цілі не є прямим наслідком попередніх цільових настанов).

Аналіз чинного законодавства дозволив дійти висновку, що інформація, яка надходить на входи системи державного управління, може бути розподілена за категоріями: безпека, добробут та міжнародне співробітництво, що є важливим при розробці керівних документів у сфері забезпечення національної безпеки (концепцій, доктрин, стратегій). Окрім того, управлінські рішення в даній сфері, як правило, приймають в умовах ризику, конфлікту й невизначеності. Звичайно, ключова роль у “знятті” невизначеності належить стратегічній розвідці та високопрофесійним аналітикам. Але найцінніша інформація чого-небудь варта, коли вона використовується при формуванні рішень. Як свідчить практика управління у сфері забезпечення національної безпеки, це не завжди має місце. Невизначеність має різну природу, є основною причиною ризику й виключити її з інформаційного процесу неможливо. При цьому чим вищий ієрархічний рівень управління, тим більший ризик. Водночас, з огляду на критерій оперативності, часто доцільніше прийняти рішення в умовах певної невизначеності, ніж гаяти час на зниження її рівня та пошуки більш раціонального рішення. Органам державного управління значну увагу необхідно приділяти найрізноманітнішим варіантам розвитку ситуацій у сфері забезпечення національної безпеки. Зокрема, при розробці Стратегії націо­нальної безпеки необхідно акцентувати увагу на процесі її розробки, органі­зація якого поетапно має координувати аналітиків і політиків при розробці та прийнятті тих чи інших рішень. Це дозволяє певною мірою звузити діапазон невизначеності, а отже й знизити ризики недосягнення визначених цілей.

Результати дослідження дозволяють стверджувати, що існує деяка величина власних збитків (втрат) потенціалу в тій чи іншій сфері, з якими суб’єкт загроз національним інтересам України не погоджується за будь-яких умов. Це критично мінімальна величина недопустимих для нього збитків (втрат). Можна також визначити (встановити) максимально допустимі збитки (втрати), досягнення яких не призводить до змін, після яких даний суб’єкт втрачає здатність виконувати свої головні функції. Тому загалом будь-який об’єкт національної безпеки можна вважати захищеним від загроз, якщо внаслідок ужитих органами державного управління заходів можливі збитки даного об’єкта не перевищують максимально допустимих збитків. Підготовка й реалі­зація цих заходів передбачає наявність у держави потенціалу (мож­ливостей), достатніх для прогнозування, виявлення, запобігання та нейтра­лізації загроз національним інтересам.

Водночас є всі підстави стверджувати, що коли очікувані збитки України в певній функціональній сфері її національної безпеки (економічній, політичній тощо) перевищують величину максимально допустимих для неї збитків, або коли очікувані збитки держави (джерела загроз) в аналогічній сфері її націо­нальної безпеки не досягають критично мінімальної величини недо­пустимих для неї збитків, після проведених Україною контрзаходів, така ситуація має бути оцінена як наявність потенційної загрози національним інтересам України в цій сфері. При цьому, якщо дану загрозу неможливо компенсувати наявним потенціалом системи забезпечення національної безпеки, вона трансформується в реальну загрозу. Тому дисертантом запропоновано загрози національним інтересам на будь-який момент часу розподіляти на дві групи.

До першої групи належать загрози, які трансформуються в ризики зазнати збитків, більших ніж максимально допустимі для України, через нездатність виконати комплекс завдань, так би мовити, оборонного характеру. Другу групу створюють загрози, які трансформуються в ризики заподіяння Україною збитків державі – (джерелу загроз), нижчих, ніж критично мінімальна величина недопусти­мих для неї збитків (через нездатність виконати комплекс завдань наступального характеру). В результаті, з огляду на ризики природного, техно­ген­ного чи соціального характеру, проблема підвищення ефективності держав­ного управління у сфері забезпечення національної безпеки трансформується в проблему підви­щення ефективності управління ризиками, уникнути яких, через об’єктивну обмеженість сил і засобів, які є в розпорядженні держави, – неможливо.

Підтверджено висновки тих дослідників, зокрема В.А.Манілова, В.П.Шкід­ченка, В.Н.Цигічка, які стверджують, що при оцінці оборонної достатності не варто ототожнювати кількісно-якісний паритет в озброєннях і бойовій техніці та стратегічну стабільність. Більш доцільним є досягнення раціонального співвідношення зусиль держави у воєнній та невоєнній сферах (зокрема, важливе додаткове джерело оборонної достатності – духовний фактор). Одночасно дисертантом доведено, що в сучасних умовах досить перспек­тивним вихідним пунктом для розгляду питань, пов’язаних з оборонною достатністю, є підхід, який передбачає порівняння критично мінімальних величин недопустимих втрат та максимально допустимих втрат України й держав, які можуть розглядатися як імовірне джерело загроз національній безпеці. З огляду на це визначення (встановлення) максимально допустимих збитків та критично мінімальної величини недопустимих збитків у різних сферах національної безпеки як для України, так і для держав, що здійснюють (можуть здійснювати) діяльність, внаслідок якої виникають загрози національним інтересам України, – є однією з ключових проблем теорії і практики державного управління у сфері забезпечення національної безпеки.

Загалом результати дослідження цього розділу дозволили вперше: науково обґрунтувати процедуру ідентифікації потенційних і реальних загроз національним інтересам, яка ґрунтується на залежності рівня загроз від потенціалу (можливостей) держави у сфері забезпечення національної безпеки, та теоретичні основи методології розробки Стратегії національної безпеки України, а також запропонувати критерій кількісної оцінки умов забезпечення національної безпеки як функції результатів порівняння максимально допустимих і критично мінімальних недопустимих втрат держави та джерела загроз національним інтересам. Останній дозволяє отримувати комплексну оцінку ймовірних втрат та можливостей держави у сфері забезпечення національної безпеки.

Одночасно удосконалено систему функцій, принципів і критеріїв ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки та принципові засади розробки державної політики у цій сфері на основі врахування процесів глобалізації, особливостей надзвичайних ситуацій та положень концепції “політичного реалізму”, а також концептуальні засади оцінки оборонної достатності держави, завдяки уведенню в науковий обіг у галузі державного управління поняття “максимально допустимі” та “критично мінімальні недопустимі” втрати потенціалу держави й урахуванню характерних рис імовірних воєн майбутнього. Набули подальшого розвитку концептуальні засади інформаційних моделей механізму розробки державно-управлінських рішень та аналізу інформаційних потоків й управлінських ситуацій у напрямку більш повного врахування взаємозв’язку національних інтересів, ризику, невизначеності й конфліктності у процесі забезпечення національної безпеки.

У п’ятому розділі - “Напрями підвищення ефективності державного управління у сфері забезпечення національної безпеки” – з урахуванням резуль­татів дослідження в попередніх розділах обґрунтовано актуальні напрями підви­щення ефективності державного управління в контексті забезпечення національної безпеки в сучасних умовах.

Оскільки Україна перебуває під впливом навколишніх силових векторів, спрямованість яких не збігається, це викликає значні труднощі при формуванні та реалізації її геополітичних доктринальних установок. Існує низка суперечливих концепцій, згідно з якими їй відводять ту чи іншу роль як суб’єкта та об’єкта міжнародних відносин. Показано, що за будь-яких умов Україна зможе забезпечувати свою безпеку лише тією політикою, яка відповідає її геополітичному статусу як великої європейської держави. При цьому історична й культурна спадщина сприяє тому, щоб її геополітична доктрина була зорієнтована на цінності сучасного світового співтовариства й одночасно відображала національні інтереси. Тому все, що сприяє інтеграції України з Європою, – зміцнює її національну безпеку. Але за будь-яких умов наріжним каменем її геополітичної доктрини мають бути національні інтереси.

Установлено, що актуальною є розробка загальної концепції і програми військового будівництва, а не лише Збройних сил України. При цьому має бути реалізований наступний принцип, який запропонований дисертантом: органі­зація, якій надається статус військового формування, повинна мати однозначно виписані на законодавчому рівні завдання щодо участі в обороні держави, взаємопов’язані із завданнями інших військових формувань. У такому випадку, разом із Збройними силами України, вони могли б дістати назву Сил оборони, підпорядкованих Президенту України, для чого необхідно внести зміни до Конституції. За Міноборони України та іншими центральними органами виконавчої влади, у підпорядкуванні яких перебувають військові формування, необхідно залишити тільки функції, повноваження і відповідальність, пов’язані з виконанням завдань з формування та реалізації державної політики у сфері оборони, матеріально-технічного, фінансового та інших видів забезпечення.

Результати аналізу свідчать і про значні недоліки в чинному законо­давстві щодо організації управління Збройними силами, зокрема відсутня достатня чіткість у розподілі функцій, повноважень та відповідальності на стратегічному рівні управління ними. Тому для підвищення ефективності фор­му­вання та управління Воєнною організацією держави необхідне вдоско­на­лення чинного законодавства в напрямку більш чіткого визначення структури, підпорядкування, функцій та їх розподілу на політичному, адміністративному й оперативному (військовому) рівнях управління, повноважень та відпові­даль­ності за планування, способи й методи застосування цієї організації.

У контексті забезпечення національної безпеки основними завданнями реформування політичної системи передусім має стати: зведення до мінімуму стихійності у сфері політичного життя; всебічне врахування інтересів різних політичних інститутів і груп; створення кращих передумов для розвитку громадянського суспільства; більш чітке окреслення меж державних структур, сфер їх дії, каналів впливу та взаємодії; створення правового поля для належної співпраці органів державної влади, опозиції і суспільства; створення механізму, який би виключав будь-яку можливість тоталітаризму й авторитаризму в управлінні державою, щоб юридичний і фактичний статус, місце та роль будь-якого органу державної влади збігалися; внесення змін і доповнень до Консти­туції України щодо перерозподілу владних повноважень і відповідальності між гілками влади за вирішення проблем забезпечення національної безпеки.

Аналіз свідчить, що сучасний стан розвитку громадянського суспільства в Україні перебуває на неналежному рівні, справляючи вкрай негативний вплив на рівень національної безпеки. Процедурні елементи демократії діють, але значною мірою мають формальний характер. Засоби масової інформації не спроможні повною мірою виконувати функцію громадського контролю над державними структурами. В Україні створена й досить успішно функціонує інфраструктура карликових партій, які в потрібний час активізують чи пов­ністю згортають свою діяльність. Тому надання динаміки процесу формування громадянського суспільства необхідно розглядати як одне з першочергових завдань у сфері забезпечення національної безпеки України.

Результати виконаного дослідження також підтверджують, що ключовим чинником національної безпеки є забезпечення мирного співіснування між етнічними та конфесійними групами в межах держави, оскільки в Україні через нерівномірність політичного, економічного та культурного потенціалу окремих територій може виникнути могутнє джерело міжрегіональної напруженості при вирішенні тих чи інших питань стратегічного порядку державного будівництва та забезпечення національної безпеки, що може сприяти поширенню сепара­тистських настроїв. Особливо небезпечним є економічний занепад у прикор­донних регіонах. Складність міжетнічних і міжконфесійних відносин, загроза деструктивних проявів з боку певних політичних сил помножені на несприятливі соціально-економічні чинники є значною загрозою для національ­ної безпеки. Це вимагає здійснення належної державної політики в цих регіонах. Можна очікувати, що чим далі будуть просуватися інтеграційні процеси, породжені глобалізацією, тим успішнішою може бути реалізація задумів сепаратистів, особливо за підтримки транснаціональних компаній, діяльність яких часто несумісна з національними інтересами, а тому є фактором, який підриває суверенітет і можливості держави з урегулювання суперечностей, що виникають у сфері суспільних відносин.

Доведено, що запровадження демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави є лише частиною більш глобального завдання – удосконалення цивільно-військових відносин. Легковажні підходи в цьому питанні є значною загрозою для національної безпеки, оскільки знижують ефективність державного управління. Є всі підстави стверджувати, що вдосконалення цивільно-військових відносин – це постійний процес форму­ван­ня певного простору взаєморозуміння між фахівцями цивільного й військового сектора на основі знань, якими мають володіти політики у військовій сфері, а військові – у сфері політики. Тому це одне з найважливіших завдань для фахівців у галузі державного управління та воєнної стратегії. Сьогодні під впливом сукупності загроз міжнародній і національній безпеці межі даного простору мають стійку тенденцію до значного розширення, оскільки перед­ба­чають розробку і прийняття найрізноманітніших системних рішень з перспек­тивних і поточних проблем воєнно-політичного, воєнно-економічного та воєнно-технічного характеру. Багато фактів свідчать – у цьому питанні необ­хідно зробити значно більше, ніж було зроблено за роки незалежності України, бо головна причина невиважених рішень у галузі національної безпеки полягає саме у відсутності взаємної відповідальності за виконання завдань у даній сфері між цивільним і військовим секторами суспільства.

У результаті досліджень у цьому розділі набули подальшого розвитку обґрунтування актуальних напрямків підвищення ефективності управління Воєнною організацією держави (вдосконалення чинного законодавства, уточ­нен­ня структури і завдань, більш чіткий розподіл функцій, повноважень і відповідальності на воєнно-політичному, адміністративному й оперативному рівнях управління за підготовку та застосування цієї організації, удосконалення цивільно-військових відносин), а також дослідження теоретичних і практичних питань реформування політичної системи України, розв’язання проблеми формування громадянського суспільства, розробки державної політики в регіонах, удосконалення цивільно-військових відносин.