|
Прийняття у 1996 році Конституції України, проведення "малої судової реформи" 2001 року, продовження роботи над проектом нового Кримінально-процесуального кодексу наочно підтверджують курс України на розбудову правової і демократичної держави, основним змістом діяльності якої є утвердження та забезпечення прав і свобод людини. У чинному законодавстві конституційні права та свободи особи визнаються об єктами національної безпеки. Важливе місце серед них займає конституційне право на правову допомогу. Окремі аспекти забезпечення особі права на правову допомогу у різних сферах державної діяльності досліджувалися в роботах О. М. Бандурки, Т. В. Варфоломеєвої, А. Т. Комзюка, В. В. Копєйчикова, О. Ф. Скакун, П. М. Рабі-новича, Ю. М. Тодики та ін.. У науці кримінального процесу цій проблематиці присвячені роботи В. Д. Адаменка, С. А. Альперта, М. І. Бажанова, О. В. Бауліна, О. Д. Бойкова, М. М. Гродзинського, Ю. М. Грошевого, Н. А. Дрьоміної, П. С. Елькінд, С. П. Єфімічєва, В. С. Зеленецького, Г. К. Кожевнікова, Л. Д. Коко-рєва, О. Р. Михайленка, І. Л. Петрухіна, М. А. Погорецького, М. М. Полянського, А. Л. Рівліна, В. М. Савицького, Ю. І. Стецовського, М. С. Строговича, В. М. Тро-фименка, Ю. В. Хоматова, О. Г. Шило, М.Є. Шумила, М. О. Чельцова-Бебутова, Ю. П. Яновича та ін. Незважаючи на численні дослідження, багато питань, пов язаних з реалізацією особою цього конституційного права у сфері кримінального судочинства, залишаються не вирішеними, що не може негативно не позначатися на рівні забезпеченості прав і свобод людини в державі. Актуальність теми. Конституція України в ч. 1 ст. 59 передбачає, що кожен має право на правову допомогу. Особливо важливою ця норма є для сфери кримінального судочинства, яке, як відомо, пов язане із істотним обмеженням у випадках, передбачених законом, конституційних прав громадян. Однак слід констатувати: проголошення в Основному Законі вказаного права ще не означає, що воно реально гарантується особам, які беруть участь у провадженні в кримінальних справах, навіть незважаючи на положення про пряму дію конституційних норм (ч. 3 ст. 8 Конституції України). Такий стан речей можна пояснити недосконалістю чинного кримінально-процесуального законодавства, а також відсутністю в Україні ґрунтовних теоретичних досліджень щодо визначення поняття, сутності і змісту права на правову допомогу в кримінальному судочинстві, місця цього інституту в загальнодержавному механізмі забезпечення прав і свобод людини в Україні, кола суб єктів як надання, так і отримання правової допомоги, механізму реалізації цього конституційного права суб єктами процесу на різних його стадіях тощо. Такі прогалини як у галузевому законодавстві, так і в процесуальній теорії призвели до того, що порушення прав людини у сфері кримінального судочинства стали досить розповсюдженим явищем. Наведені обставини вказують на актуальність теми дисертаційного дослідження. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з розробленим кафедрою кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ планом проведення актуальних наукових досліджень. Тема дисертаційної роботи відповідає Тематиці пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 років, яку затверджено Наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635 (п. 2.8), та Головним напрямам наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001 - 2005 роки (п 6.6), затвердженим Вченою радою Національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 23 березня 2001 року).
Мета і задачі дослідження. Головна мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб із врахуванням сучасних положень вчення про права людини і досягнень науки кримінально-процесуального права розробити механізм реалізації конституційного права на правову допомогу на досудових стадіях кримінального процесу і на цій основі сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України, а також проекту КПК.
- Поставлена мета обумовлює вирішення таких задач: проаналізувати становлення і розвиток інституту правової допомоги в кримінальному судочинстві; дослідити співвідношення понять "право на правову допомогу", "право на захист", "право на судовий захист" та розкрити сутність конституційного права на правову допомогу в кримінальному процесі;
- з ясувати місце інституту правової допомоги в загальнодержавному механізмі забезпечення прав та свобод людини;
- визначити коло суб єктів одержання і надання правової допомоги; охарактеризувати правову і процесуальну природу участі адвоката в кримінальному судочинстві та його діяльність із забезпечення особі права на правову допомогу;
- висвітлити особливості реалізації права на правову допомогу неповнолітніми, особами, які страждають психічними чи фізичними недоліками, а також особами, процесуальний статус яких чітко не визначений кримінально-процесуальним законодавством;
- запропонувати шляхи вдосконалення механізму реалізації права на правову допомогу на досудових стадіях кримінального процесу і розробити пропозиції щодо удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства.
Об єктом дослідження є інститут правової допомоги у кримінальному судочинстві.
Предмет дослідження – механізм реалізації права на правову допомогу на досудових стадіях кримінального процесу. Методи дослідження. Для досягнення вірогідності та об єктивності результатів застосовувався загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також комплекс спеціальних методів дослідження. За допомогою історико-правового методу вивчався генезис інституту правової допомоги в судочинстві різних держав та досліджувався його зміст в кримінальному процесі України з 1743 року ("Права, по которымъ судится малоросійский народ") до наших днів. Для з ясування сутності і визначення понять "кримінально-процесуальна функція", "функція суб єкта кримінального процесу", "досудове провадження", "правова допомога", "право на захист", "право на судовий захист" застосовувався формально-логічний метод. Метод юридичного аналізу використовувався для усвідомлення змісту норм міжнародних і національних правових актів щодо діяльності адвоката в кримінальному судочинстві; порівняльно-правовий - для з ясування особливостей механізму реалізації права на правову допомогу в Україні і різних державах світу. Для вивчення й узагальнення пропозицій дізнавачів, слідчих, адвокатів щодо удосконалення процедури реалізації права на правову допомогу під час провадження у кримінальних справах був застосований соціологічний метод. Теоретичною основою дисертації є роботи вчених у галузі філософії, загальної теорії права, історії держави і права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального й адміністративного права.
Інформаційну та нормативну базу дослідження складають Конституція України; міжнародно-правові акти у сфері прав і свобод людини; Кримінально-процесуальний кодекс України; проект Кримінально-процесуального кодексу України (станом на червень 2004 року); Модельний Кримінально-процесуальний кодекс для країн СНД; Закони України ("Про судоустрій", "Про адвокатуру", "Про прокуратуру" та ін.); Рішення Конституційного Суду України; постанови Пленуму Верховного Суду України тощо.
Емпіричну базу дослідження склали: опублікована практика судів України, Європейського суду з прав людини; результати вивчення за спеціальною програмою 143 кримінальних справ і проведення за розробленою анкетою опитування 119 слідчих, 39 штатних дізнавачів, 69 оперативних працівників МВС України та 47 адвокатів.
Такий підхід дав можливість з урахуванням потреби забезпечення прав і свобод людини у державі обґрунтувати висновки та пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства України, які регулюють механізм реалізації особою конституційного права на правову допомогу. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що проблеми реалізації конституційного права на правову допомогу на досудових стадіях кримінального судочинства України вперше комплексно досліджені у вітчизняній процесуальній науці на монографічному рівні. Ця новизна конкретизується у наступних одержаних автором особисто положеннях і висновках:
- вперше визначено систему конституційних гарантій прав особи у кримінальному судочинстві та досліджено їх співвідношення із кримінально-процесуальними гарантіями;
- сформульовано власне визначення поняття конституційного права особи на правову допомогу та розкрито його сутність і юридичний зміст. Забезпечення особі права на правову допомогу пропонується розглядати як конституційний принцип кримінального процесу;
- окреслено коло суб єктів одержання правової допомоги у кримінальному судочинстві та уточнено їх ознаки. На думку здобувача, ними є як учасники процесу, так і особи, які не мають приватного інтересу у справі, але конституційні права яких можуть обмежуватися у ході кримінально-процесуальної діяльності (свідок, заставодавець, заявник, особа, яка займає приміщення, де проводиться обшук, тощо);
- дістало подальшого розвитку положення про доцільність визнання адвоката єдиним суб єктом надання правової допомоги у кримінальному процесі;
- наведено додаткові аргументи щодо необхідності розмежування понять "кримінально-процесуальна функція" і "функція суб єктів кримінального процесу;
- обґрунтовано висновок про те, що механізм реалізації конституційного права на правову допомогу є складовою частиною загальнодержавного механізму забезпечення, охорони і захисту прав та свобод людини, визначено його структуру;
- удосконалено процесуальні процедури реалізації суб єктами кримінального судочинства права на правову допомогу у стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування; вперше визначено особливості процесуального статусу тимчасового захисника, який бере участь у виконанні окремих процесуальних дій за призначенням особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, до явки обраного підозрюваним чи обвинуваченим захисника; робиться висновок про те, що тимчасовим захисником може бути тільки адвокат;
на підставі отриманих у ході дослідження результатів розроблено пропозиції щодо внесення змін і доповнень у кримінально-процесуальне законодавство, яке регулює питання надання правової допомоги різним суб єктам кримінального процесу. Практичне значення результатів дослідження. Висновки та пропозиції, наведені в дисертаційному дослідженні, можуть бути використані: у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки питань, пов язаних із забезпеченням конституційних прав особи у кримінальному судочинстві; у нормотворчій діяльності - для вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України; у правозастосуванні - з метою забезпечення посадовими особами, які ведуть процес, фактичної реалізації конституційних прав особи у кримінальному судочинстві; у навчальному процесі юридичних вузів України та у системі підвищення кваліфікації дізнавачів, слідчих і адвокатів. Висновки, що містяться в дисертації, використовуються у Національному університеті внутрішніх справ під час проведення навчальних занять з дисциплін ”Кримінальний процес України”, ”Досудове слідство в ОВС” та “Адвокатура України”.
Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки і рекомендації, викладені в дисертації, оприлюднювалися автором на наступних науково-практичних конференціях і семінарах: VI Харківські міжнародні читання "Ідея справедливості на схилі ХХ століття" (м. Харків, 28-29 вересня 1999 року); Міжнародна науково-практична конференція "Проблеми взаємопорозуміння, співпраці та взаємодії органів охорони правопорядку з населенням" (м. Донецьк, 20-22 червня 2000 року); Науково-практична конференція ад юнктів і слухачів магістратури (м. Харків, 13 квітня 2001 року); Міжнародна науково-практична конференція "Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации" (м. Бєлгород, 25-26 квітня 2002 року); Науково-практична конференція "Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених" (м. Харків, 20 червня 2003 року). Результати дослідження обговорювалися на кафедрі кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ, а також на оперативних нарадах у слідчих підрозділах МВС України.
Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладено у десяти статтях і тезах наукових повідомлень, сім з яких у фахових виданнях.
| 
