|
Актуальність теми дослідження. Із завершенням процесу деколонізації науковий інтерес до проблематики правонаступництва дещо знизився, що дало привід в алегоричному сенсі віднести її дослідників до категорії тих, хто “перебуває під загрозою вимирання” [1, с.74]. Утім, бурхливі геополітичні події на євразійському просторі початку 90-х років ХХ ст., у вирі яких відбулося об єднання Німеччини та Йємену, припинили своє існування СРСР, СФРЮ та ЧСФР, і внаслідок чого виникли нові держави, надали тематиці правонаступництва якісно нового теоретико-практичного звучання. Серед низки проблем правонаступництва, з якими довелося стикнутися цим новоутвореним суб єктам міжнародного права, включаючи й Україну, а саме щодо вирішення долі державних активів, боргів, архівів, громадянства тощо, особливе значення набуло з ясування статусу міжнародних договорів, укладених державами-попередницями. Значні складнощі при розв язанні цієї проблеми зумовлюються фактичною відсутністю у міжнародному праві уніфікованих принципів та норм, які б чітко регламентували юридичні наслідки правонаступництва. Попри завершену кодифікацію цієї правової матерії з прийняттям Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 р. (далі - Віденська конвенція 1978 р.), а також незважаючи на чималу кількість присвяченої цій тематиці літератури, правонаступництво продовжує відноситися до найбільш суперечливих та складних інститутів сучасного міжнародного права. Відтак, є нагальною потреба у внесенні ясності в окреслену сферу, передовсім, шляхом ідентифікації тих міжнародно-правових приписів, котрі набули загальновизнаного звичаєвого характеру і широко застосовуються на практиці.
Виходячи з цього, крім актуальності в теоретичному плані, аналіз правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР має для України й важливу практичну значимість. Навіть через 13 років незалежності проблема обов язковості для України договірних інструментів колишнього СРСР залишається без належного розв язання. Незважаючи на певні кроки, зроблені за цей час компетентними органами влади України, на адресу Міністерства закордонних справ (МЗС) продовжують надходити запити, у тому числі й від іноземних держав, щодо надання роз яснень на предмет чинності для України того чи іншого договору, стороною якого був СРСР. Такий стан справ є наочним індикатором недосконалості існуючого внутрішньо-правового механізму встановлення обов язковості договорів колишнього СРСР, а також визначення їх місця у правопорядку України. Ухвалення спеціального Закону України “Про правонаступництво України” (далі – Закон про правонаступництво), а також укладання відповідних домовленостей у рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД), хоча й певною мірою сприяли з ясуванню статусу міжнародних договорів колишнього СРСР, утім, як свідчить практика, ці акти навряд чи можуть розглядатися достатньою підставою автоматичного визнання Україною їх чинності. Доволі суперечлива практика у сфері правонаступництва стосовно дво- та багатосторонніх договорів колишнього СРСР так само не дозволяє з належною впевненістю зробити висновок про зобов язальну силу зазначених договорів, особливо тих, стосовно яких не було вжито формальних кроків для підтвердження або припинення їх чинності. Доводиться констатувати, що проблема правонаступництва України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР досі не знайшла належного висвітлення у вітчизняній літературі. Вибрані аспекти цієї тематики заторкувалися у роботах Г.В.Галущенка, В.Н.Денисова, В.І.Євінтова, О.О.Мережка, В.В.Мицика, О.Ф.Моцика, Ю.О.Ноговіциної, О.Ю.Перевезенцева, Л.Д.Тимченка, О.О.Чалого та ін. Певний інтерес до правонаступництва України спостерігається й у розробках західних юристів-міжнародників. Серед них можна згадати праці М.Коскенніємі, У.Фастенрата, А.Циммерманна, Т.Швайсфурта та ін. Крім того, в тій чи іншій мірі українську тематику у контексті правонаступництва заторкували Г.Беемельманнс, К.Баттерворт, К.Бюлер, Д.Вагтс, Я.Клабберс, М.Крейвен, Р.Мюллерсон, С.Отер, М.Сілагі, П.Таларі, К.Тум, П.Уїлльямс, Е.Уїлльямсон і Дж.Осборн, О.Шахтер, М.Шоу та ін.
Хоча в роботах згаданих вчених й висвітлюються окремі аспекти практики України в області правонаступництва, низка принципових питань залишається недостатньо дослідженою. Досі немає й жодної монографічної праці, присвяченої правонаступництву України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР. Саме зростаюча теоретична і практична значимість правонаступництва спонукали автора дати його системний аналіз та, виходячи з новітньої практики держав, переосмислити деякі традиційні підходи до вирішення цієї проблеми.
Зв язок роботи з науковими програмами та плановими темами. Дисертація виконана як складова науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, а саме теми “Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України”, що здійснюється у рамках вивчення проблеми “Україна у системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика” (№ державної реєстрації RK 0100U000800).
Мета та завдання дисертаційного дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає в: узагальненні теорії та практики правонаступництва держав щодо міжнародних договорів з врахуванням новітніх тенденцій розвитку цього інституту міжнародного права; аналізі набутого досвіду незалежної України у сфері правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР; встановленні прогалин у внутрішньо-правовому механізмі правонаступництва України щодо зазначених договорів і виробленні рекомендацій стосовно його удосконалення.
Поставлена мета зумовила необхідність зосередження основної уваги на вирішенні таких завдань: - сформулювати визначення поняття та категорій правонаступництва держав;
- виявити особливості правової природи інституту правонаступництва держав та дати його дефініцію;
- визначити місце інституту правонаступництва у системі міжнародного права, розкривши специфіку його співвідношення з правом міжнародних договорів;
- кваліфікувати статус Віденської конвенції 1978 р. у сучасному міжнародному праві; - ідентифікувати загальновизнані принципи de lege lata у сфері правонаступництва стосовно міжнародних договорів у випадках відокремлення частини території держави або її розпаду;
- встановити особливості юридичного факту припинення існування СРСР та виникнення суверенної Української держави з точки зору категоризації правонаступництва;
- узагальнити практику України в сфері правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР; - визначити статус договорів колишнього СРСР у внутрішньому правопорядку України та розробити пропозиції щодо вдосконалення існуючого механізму підтвердження або припинення їх чинності.
Об єктом дисертаційного дослідження є міжнародні правовідносини, що виникають у сфері правонаступництва держав. Предмет дослідження становить комплекс міжнародно-правових принципів та норм в області правонаступництва держав стосовно міжнародних договорів з особливим наголосом на вітчизняну практику правонаступництва щодо договорів колишнього СРСР.
Методологічну основу дисертації складають загальновизнані методи пізнання і розкриття змісту правових явищ, зокрема: історико-логічний та порівняльний, що були використані у процесі аналізу понять “правонаступництво держав” і “категорії правонаступництва”; нормативний метод, що застосовувався при визначенні в міжнародному праві статусу Віденської конвенції 1978 р., а також у процесі аналізу законодавства України, що регламентує наслідки правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР; системно-структурний та системно-функціональний методи, які, серед іншого, покладені в основу розгляду інституту правонаступництва і встановлення його місця у системі міжнародного права.
Теоретичним підґрунтям дисертації слугували також праці юристів-міжнародників, що належать до різних наукових напрямів, а саме Е.Белло, Ф.Веллета, Я.Верзійля, У.Дженкса, М.Джоунса, Е.Кастрена, Д.П.О Коннела, Г.-Д.Тревірануса, О.Удоканга, Х.Уолдока, К.Цеманека та ін. (західні школи); Х.Бокор-Сеге, І.Кірстена, Б.Майсснера, В.Пьоггеля, Х.Пьоггеля та ін. (школа соціалістичних країн); Ї.Маконнена, М.-М.К.Яссіна та ін. (представники країн, що розвиваються). Використані й праці з цієї проблематики радянських вчених - М.М.Авакова, Р.Л.Боброва, Л.В.Власової, В.М.Дурденевського, А.А.Єсаяна, Н.В.Захарової, Д.Б.Левіна, В.А.Марухяна, Д.І.Фельдмана, Н.М.Ульянової та ін. Дисертант звертався також до робіт Р.Віттковськи, Г.Гафнера, Д.Грасгоффа, Ф.Дрингаузена, К.Ебенрота, Б.Зімми, Е.Корнфайнд, М.Лехто, І.І.Лукашука, М.Мрака, Г.-П.Нойгольда, А.Райніша, Г.Тіхи, М.О.Ушакова, В.Фідлера та ін., в яких розглядається сучасна практика у сфері правонаступництва держав.
Емпіричну базу роботи становлять: прийняті під егідою ООН договірні інструменти, насамперед, Віденська конвенція 1978 р.; матеріали та документи з питань правонаступництва Комісії міжнародного права, Асоціації міжнародного права, Інституту міжнародного права, спеціалізованих органів Ради Європи, інших міжнародних інституцій; практика утворених на початку 90-х років ХХ ст. держав; укладені Україною міжнародні акти, які стосуються правонаступництва щодо міжнародних договорів колишнього СРСР; відповідні законодавчі акти України; офіційне листування МЗС України з іноземними державами та міжнародними організаціями; усталена практика відповідних органів державної влади України у сфері правонаступництва. Наукова новизна одержаних результатів. Робота являється, по суті, першим в Україні комплексним дослідженням, в якому дано аналіз широкого кола теоретичних і практичних питань з правонаступництва України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР.
Найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, що були отримані пошукувачем особисто і характеризують його наукову новизну, полягають у наступному:
- правонаступництво держав може бути визначене як юридичний факт здійснюваної у відповідності до основоположних міжнародно-правових принципів заміни однієї держави (попередниці) іншою державою (наступницею) у несенні відповідальності за міжнародні відносини певної території, із якою (заміною) міжнародне право ipso facto пов язує виникнення відповідних юридичних наслідків;
- категорії правонаступництва виступають як сукупність типових історичних подій і фактичних ситуацій, котрі слугують необхідною і достатньою юридичною підставою для виникнення міжнародно-правових відносин у сфері правонаступництва, а відтак і для застосування відповідних міжнародно-правових норм;
- інститут правонаступництва держав є загальносистемним міжгалузевим інститутом міжнародного права і може розглядатися як система взаємопов язаних між собою принципів та норм, що регламентують комплекс правовідносин, які виникають між державою-попередницею, державою-наступницею і державами-контрагентами, визначаючи спосіб та обсяг прав і зобов язань держави-попередниці, що можуть або повинні перейти до держави-наступниці, а також кореспондуючих прав і зобов язань, що можуть або повинні виникнути для держав-контрагентів зокрема та міжнародного співтовариства в цілому;
- специфіка співвідношення між нормами права міжнародних договорів та інституту правонаступництва полягає у тому, що останні, будучи lex speciales, повинні мати переважну юридичну силу над постулатами договірного права, насамперед, pacta tertiis nec nocent nec prosunt (договір не може встановлювати прав і зобов язань для третьої сторони без її на це згоди);
- констатовано вельми обмежену застосовність Віденської конвенції 1978 р., яка, представляючи головним чином акт прогресивного розвитку міжнародного права, лише частково кодифікувала загальновизнані звичаєві норми у цій сфері;
- важливим принципом в області правонаступництва, що набув статусу норми міжнародного звичаєвого права, є принцип обопільного зобов язання держави-наступниці та держав-контрагентів вступати у переговори з метою з ясування статусу договорів держави-попередниці у їх взаємних відносинах, причому такі переговори повинні ґрунтуватися на засадах добросовісності (bona fides), а необґрунтована відмова їх розпочати може призвести до виникнення міжнародно-правової відповідальності держави;
- “презумпція континуїтету” міжнародних договорів держави-попередниці виражається у збереженні їх чинності доти, поки не буде доведено протилежне;
- у сфері правонаступництва відсутня загальновизнана норма, яка б встановлювала автоматичний континуїтет правотворчих багатосторонніх договорів; - тенденції розвитку інституту правонаступництва у сучасний період характеризуються тим, що держави застосовують не лише норми міжнародного права у цій сфері, а все більше керуються фактичними обставинами конкретної ситуації, перш за все, політичною доцільністю та дипломатичною зручністю;
- підтверджуючи загальноприйнятий характер принципу автоматичного континуїтету міжнародних договорів, якими встановлюються державні кордони, аналіз практики України, водночас, засвідчує певні відхилення у застосуванні даного принципу й стосовно інших територіальних договорів;
- критеріями чинності двосторонніх договорів колишнього СРСР, обов язковість яких для України документально не підтверджена, є: досягнення цілі договору або його виконання; завершення строку дії договору; настання передбаченої договором відмінювальної умови; новація договору; зміна сфери територіальної дії договору; мовчазна (конклюдентна) згода сторін, у тому числі що випливає з їх фактичної поведінки або інших конклюдентних дій;
- удосконаленню внутрішньо-правового механізму встановлення для України наслідків правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР має сприяти прийняття спеціального Закону щодо порядку набуття їх чинності у законодавстві України з метою: “легітимізації” фактичної практики підтвердження або припинення юридичної сили цих договорів; констатації обов язковості вже укладених домовленостей, якими здійснено правонаступництво з окремими державами; регламентації статусу тих договорів колишнього СРСР, стосовно яких досі не вжито кроків для підтвердження або припинення їх чинності; забезпечення офіційного опублікування чинних для України договорів колишнього СРСР.
Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає у можливості застосування його положень при розв язанні прикладних проблем у сфері правонаступництва України щодо договорів колишнього СРСР не лише органами зовнішніх зносин, але й представниками законодавчої та судової гілок влади, юристами-практиками в цілому. Зроблені висновки можуть сприяти вирішенню практичних питань, котрі виникають у процесі оформлення наслідків правонаступництва щодо договорів колишнього СРСР. Запропоновані підходи до вдосконалення національного законодавства, яке регулює порядок встановлення правових наслідків правонаступництва України, можуть бути використані при розробці відповідних законодавчих ініціатив. Зібрані автором та розміщені у чотирнадцяти додатках дисертації тексти раніше неопублікованих міжнародних актів у сфері правонаступництва є систематизованим джерелом інформації про чинні для України двосторонні договори колишнього СРСР. Апробація і публікація результатів дослідження. Основні результати дисертації знайшли відображення у шести публікаціях, з них чотири оприлюднені у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України. Базові положення дисертації пройшли апробацію на Всеукраїнській науковій конференції “Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23-24 квітня 2004 р.).
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі: вступу; трьох розділів, поділених на п ятнадцять підрозділів; висновків; переліку джерел; та чотирнадцяти додатків. Обсяг основного тексту - 192 сторінки, бібліографії – 52 сторінки (562 джерела), додатків – 63 сторінки. Загальний обсяг дослідження, включаючи список літератури і додатки, складає 307 сторінок.
|
