|
Актуальність теми. Завданнями кримінального судочинства, як вказано в ст. 2 КПК України, є захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден не-винний не був покараний. Вирішення вказаних завдань досягається у результаті виконання виро-ку, а іноді і пiд час закриття кримінальної справи.
Закриття кримінальної справи є різновидом процесуальних засобів досягнення завдань кри-мінального судочинства. Воно має метою: захистити громадянина від необґрунтованого обмежен-ня прав, реабілітувати незаконно притягнутого до кримінальної відповідальності, забезпечити не-відворотність відповідальності особи, яка скоїла діяння, що містить ознаки злочину, за наявності підстав для її звільнення від кримінальної відповідальності та вжиття щодо неї заходів громадсь-кого впливу.
Дійсність рішення про закриття кримінальної справи в значній мірі залежить від своєчаснос-ті та правильності його реалізації органами дізнання, досудового слідства, суду. Мова йде про ви-конання вимог постанови (ухвали), які мають властивість обов язкового виконання (направити до слідчого ізолятора копію постанови для звільнення обвинуваченого з-під варти; вжити відповід-них заходів щодо речових доказів та документів; скасувати заходи щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна; направити закриту кримінальну справу згідно зі ст. 73 КПК України до суду для вжиття щодо неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; вжи-ти заходів щодо відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями тощо). Вико-нання рішення про закриття кримінальної справи органами дізнання, досудового слідства, судом є процесуальною частиною реалізації постанови про закінчення провадження у справi у вказаній формі. Її подальша реалізація в ряді випадків має непроцесуальний характер та здійснюється поса-довими особами, державними та громадськими організаціями.
Але, як свідчить дослідження слідчої та судової практики, виконанню рішення про закриття кримінальної справи не завжди приділяється належна увага. За вивченими нами закритими кримі-нальними справами, у 29% випадків не застосовувались процесуальні рішення про скасування арешту на майно. Тим самим обмежувалися майнові права та інтереси громадян, які не змогли юридично у повному обсязі реалізувати своє право на користування та розпорядження особистим майном. Слідчий та суд не завжди вирішує питання про долю предметів, які можуть бути речови-ми доказами, але не визнані такими відповідно до вимог ст. 81 КПК України. Так, щодо 125 справ (51 %) ці питання взагалі не вирішені, з них щодо 70 справ (29%) не вирішена доля речових дока-зів, а щодо 55 справ (20%) – інших предметів. Щодо окремих справ доля предметів, визнаних ре-човими доказами, вирішується не в день вирішення справи, а через деякий час після цього. Прак-тика свідчить, що у більшості випадків слідчі, судді не тільки не вживають заходів щодо відшко-дування заподіяної шкоди, але й взагалі не доводять до відома реабілітованих осіб зміст ст. 531 КПК України. На ці обставини вказувалося і в юридичній літературі. Зокрема на них звертали ува-гу О.Д. Байков, В.Й.Кригер, Н.А.Носкова, М.З.Курадзе, Л.М.Гуліна та інші, на думку яких, більша частина постанов про закриття кримінальної справи з передачею обвинуваченого на поруки зали-шається без виконання.
Недоліки у виконанні рішення про закриття кримінальної справи пояснюються недостатньою правовою регламентацією та теоретичною розробкою цього питання.
У науці кримінального процесу традиційно досліджуються проблеми, які стосуються суті, змісту, форми та властивостей судових рішень (М.С.Алексєєв, М.І.Бажанов, М.М.Гродзинський, Ю.М.Грошевой, В.Я.Дорохов, В.С.Ніколаєв, В.З.Лукашевич, Я.О.Мотовиловкер, І.Д.Перлов). Ро-боти Т.М.Добровольської, Є.О.Матвієнко, І.Д.Перлова присвячені проблемам виконання судових вироків. З початку 80-х років ХХ сторіччя процесуалісти почали займатися спеціальними дослі-дженнями загальних властивостей рішень слідчого, їх характерних рис. Значний внесок у розроб-ку загальнотеоретичних основ прийняття та виконання рішень у кримінальному судочинстві зро-били П.А.Лупинська, А.Я.Дубинський, Ю.В.Манаєв. У роботах цих авторів досліджується соціа-льна та правова природа рішень, етапи їх прийняття, умови вибору доцільності рішень, зміст та форми правових актів, в яких виражаються рішення, виконання рішень.
Ряд авторів (М.С.Алексєєв, А.К.Гаврилов, І.М. Гутків, М.В.Жогін, В.С.Зеленецький, Л.М.Карнєєва, Р.Д.Рахунов, В.М.Савицький, В.А.Стремовський, Н.А. Якубович та ін.) зупинялися на питаннях, які стосуються виконання окремих процесуальних рішень слідчого.
Разом з тим необхідно зазначити, що в полі зору досліджень з явилась проблема виконання органом дізнання, слідчим, судом процесуального рішення про закриття кримінальної справи, тео-ретична та практична значимість якої надзвичайно важлива. Наукою в цій галузі взагалі досліджу-валися підстави та процесуальний порядок прийняття рішення про закриття справи, нагляд проку-рора, відомчий та судовий контроль за законністю цих рішень, питання реабілітації, а також пи-тання звільнення від кримінальної відповідальності із вживанням заходів громадського впливу. Ці проблеми були досліджені у працях Б.Т.Безлепкіна, М.Є.Шумила, С.М.Благодир, А.Я.Дубинського, С.Г.Каменної, А.А.Лієде, Є.С.Нікуліна, Д.Н.Мирського, В.О.Михайлова та ін-ших учених.
Окремі роботи торкалися деяких питань, пов язаних з виконанням рішення про закриття кримінальної справи. Але вони розглядалися фрагментарно, у зв язку з оглядом інших проблем.
У 1987 році з явилася праця Гуліної Л.М., присвячена питанням виконання рішення про за-криття кримінальної справи. Однак цілісного дослідження, яке б охоплювало усі стрижневі поло-ження, що складають зміст проблеми виконання процесуального рішення слідчого, а також суду про закриття кримінальної справи, на сьогоднi не існує. У 2001 році до кримінально-процесуального закону були внесені суттєві доповнення та зміни, які торкнулися й інституту за-криття кримінальної справи. У зв язку з цим виникли правові та організаційні проблеми під час виконання рішення про закриття справи. Крім того, з 1994 до 2001 року було видано ряд правових актів, які передбачали відшкодування громадянину заподіяної йому шкоди у разі закриття щодо нього справи у зв язку з реабілітуючими підставами (Закон України від 01.12.1994 року “Про по-рядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попе-реднього слідства, прокуратури і суду”; Положення про застосування цього Закону, затверджене наказом Міністра юстиції України, Генерального прокурора України, Міністерства Фінансів Укра-їни № 6/5,3,41 від 04 03.1996 року (№15) зі змінами від 3 квітня 1998 року; Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1999 року № 1450 “Про виділення коштів на відшкодування за су-довими рішеннями збитків, заподіяних громадянам” тощо).
Правильність прийнятих нових правових норм багато залежить від рівня наукових розробок, рекомендацій щодо їх реалізації органами дізнання, досудового слідства та суду, а також іншими державними органами, громадськими організаціями та посадовими особами, на яких покладається виконання рішень про закриття кримінальної справи.
Викладені обставини зумовлюють вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про її актуальність.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрун-тується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 04.1992 р., Комплексної цільової програми боротьби зі зло-чинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17.09.1996 р. № 837/96, наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 до 2005р.” Від 11.05.2001 р. №356. Дана робота є складовою частиною комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах реформування соціальної правової демократичної держави” (номер державної реєстрації №0186.0.099031).
Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ і кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою названого закладу.
Мета і задачі дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є теоретичне уза-гальнення проблеми виконання рішення органу дізнання, слідчого та суду про закриття криміна-льної справи, а також їх правовідносин з державними органами, громадськими організаціями, по-садовими особами, на яких покладений обов язок фактичного виконання вказаного рішення.
Дисертаційне дослідження було спрямоване на вирішення таких основних завдань: - встано-вити правову природу рішення про закриття кримінальної справи;
- розкрити поняття виконання рішення про закриття кримінальної справи;
- узагальнити практику виконання процесуальних рішень про закриття кримінальної справи;
- визначити умови виконання рішення про закриття кримінальної справи;
- конкретизувати основні елементи, які входять до процедури виконання рішення про закін-чення провадження у кримінальнiй справi;
- внести пропозиції до чинного та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримі-нально-процесуального законодавства у сфері досліджуваних питань.
Об єктом дослідження є процес виконання рішення про закриття кримінальної справи.
Предметом дослідження є закономірності правового регулювання підстав, умов і порядку виконання рішення про закриття кримінальної справи.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використана раціо-нальна сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дослі-дження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні по-ложення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального, кримінального права тощо.
У процесі дослідження використовувалися логіко-юридичний та системно-структурний ме-тоди пізнання. Так, для з”ясування сутності та правової природи рішення про закриття криміналь-ної справи перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як системно-структурний, нау-кового узагальнення. Для конкретного аналізу процесуального порядку виконання рішення про закриття справи ( вирішення питання про речові докази, скасування заходів кримінально-процесуального примусу тощо) дисертантом використовувалися системно-структурний, логіко-юридичний та конкретно-соціологічні методи ( анкетування, вивчення кримінальних справ тощо). За допомогою статистичних методів зібрано та проаналізовано емпіричну інформацію для уза-гальнення слідчої і судової практики.
Наукові висновки і рекомендації, які містяться у дисертації, базуються на методі системного аналізу положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів (Типовий договір про взаємну допомогу в галузі кримінального судочинства, 1990 р.; Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 р. та ін.), чинного та проектів нового кримінально-процесуального кодексу України, проекту кримінально-процесуального кодексу для країн-членів СНД; постанов Пленуму Верховного Суду України, постанов Кабінету Міністрів України. У ході дослідження було проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації, Грузії, Франції, Чехії, колишньої Російської Імперії, накази МВС України та Генерального проку-рора України.
Емпірична база дослідження забезпечує обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій і складається з даних, одержаних в ре-зультаті аналізу 280 кримінальних справ, що перебували у провадженні органів дізнання і слідчих МВС України в м. Києві, Київської, Луганської областей а також суддів цих регіонів за період 2001-2002 рр.; статистичних матеріалів Верховного Суду України, МВС України. Використовува-вся і власний досвід дисертанта, набутий під час роботи у прокуратурі.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що за характером і змі-стом розглянутих питань дисертація є першим в України монографічним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглянуті основні питання виконання рішення про закриття кримінальної справи, які у своїй сукупності створюють окрему наукову проблему. Ґрунтуючись на наукових узагальненнях вчених-правознавців, автор пропонує своє розв язання деяких дискусійних питань у теорії кримінального процесу, формулює пропозиції щодо його застосування. У дисертації також обґрунтовується ряд нових положень та висновків, які істотно впливають на зміст теорії криміна-льного процесу з даної проблеми. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:
1) обґрунтовано, що досудове слідство в порядку ст. 73 КПК України повинно закінчуватися складанням постанови про направлення справи до суду для розгляду питання про вживання захо-дів виховного характеру. Право закриття кримінальної справи даної категорії повинно бути надано суду за результатами судового розгляду;
2) доведено, що рішення про закриття слідчим кримінальної справи в порядку ст.73 КПК України – це форма закінчення кримінально-процесуальної діяльності. Подальше провадження у суді здійснюється у своєрідній формі, яку не можна віднести до кримінально-процесуальної;
3) вперше запропоновано, що статті 7, 72 – 10,111 КПК України слід доповнити вимогами до постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кри-мінальної відповідальності та про вживання примусових заходів виховного характеру;
4) наведено аргументи, що закриття кримінальної справи на підставі ст.111 КПК України – обов язок суду, а не його право;
5) зроблено висновок про те, що строк перегляду рішення про закриття справи на стадії до-судового розслідування та у судових стадіях повинен бути єдиним;
6) обґрунтовано необхідність доповнення ст.214 КПК України положеннями про скасування арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв”язку; скасування запобіжного обмеження; скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судо-чинства; направлення копії постанови про закриття справи поряд з названими у статті особами представнику потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, особі, стосовно якої по-рушувалася кримінальна справа, заставодавцю, поручителям, командуванню військової частини, батькам, опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи, під нагляд якої був пере-даний неповнолітній, організації, підприємству, де знаходиться арештоване майно; наведення в постанові доказів з посиланням на аркуші справи; направлення громадянину одночасно з копією про закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами письмового повідомлення, яке роз”яснює право та порядок відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями; 7) наведено ар-гументи, що діяльність судді щодо виконання постанови про закриття кримінальної справи на під-ставі ст. 10 КПК України вважається завершеною тільки тоді, коли настала заміна кримінальної відповідальності громадським впливом;
8) зроблено висновок про те, що недопустимо закриття кримінальної справи в частині пред явленого обвинувачення з притягненням особи до адміністративної відповідальності;
9) обґрунтовано пропозиції щодо внесення змін до чинного КПК України стосовно врегулю-вання порядку прийняття суддею рішення про закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування; 10) зроблено висновок про те, що статтю 126 КПК України необхідно привести у відповідність зі ст. 56 Закону України “Про банки і банківську діяльність” у частині санкціонуван-ня прокурором арешту на вклади в банку;
11) наведено аргументи, що при закритті кримінальної справи, щодо якої вжито заходів щодо забезпечення цивільного позову, слідчий зобов язаний виділити матеріали, які стосуються пред явленого позову та порушити перед прокурором питання про направлення їх до суду;
12) обґрунтовано, що суд, який закриває кримінальну справу, повинен мати право вирішува-ти за власною ініціативою питання про відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані і аргументо-вані у дисертації теоретичні положення є певним внеском у розвиток науки кримінального проце-су, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність і специфіку виконання рішення про закриття кримінальної справи. Отримані автором результати дослідження можуть бути вико-ристані:
- у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій з питань законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності щодо виконання рішення про закриття кримінальної справи;
- у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, а також при доопрацюванні проекту КПК, при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань;
- у навчальному процесі - при написанні окремих розділів підручників і навчальних посібни-ків з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці і викладанні лекцій з тем “Закінчення досудового слідства”, “Запобіжні заходи”, “Цивільний позов у кримінальному процесі”.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ, представлена і обговорена на за-сіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на науково-практичних конференціях, зокрема на міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” ( травень 2002, м.Київ).
Матеріали дослідження і практичні рекомендації здобувача апробовані в процесі підготовки курсових робіт, читання лекцій, проведення семінарських і практичних занять з кримінального процесу у Національній академії внутрішніх справ України та Донецькому інституті внутрішніх справ МВС України
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в шести наукових статтях, з яких п ять – у провідних фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, двох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та дода-тків. Повний обсяг дисертації становить 168 аркушів, з яких основний текст дисертації – 152 ар-кушів.
| 
