|
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена наявністю значної кількості недоліків, суперечностей і прогалин у позитивному регулюванні перевезень вантажів внутрішнім водним транспортом, низкою проблем на нормативному та доктринальному рівнях, а отже, необхідністю теоретичного осмислення сучасного стану їх правового регулювання. Донедавна, за планової системи ведення економіки, договори в сфері виробництва і пов язаних з ним галузях народного господарства (наприклад, перевезення сировини та готових виробів, як результату виробництва) мали не суто цивільно-правовий характер, а слугували засобом виконання сторонами своїх публічно-правових зобов язань. Потреба моделювати приватні засади діяльності річкового флоту України в контексті світової практики та реального стану вказаної сфери більш чим актуальна. Послуги річкового транспорту повинні надаватися виключно на договірній основі й регулюватися особливим субінститутом перевезення – договором перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні.
Ринкові перетворення та проведена приватизація породили нові категорії власників та суб єктів підприємницької діяльності на транспорті, (на відміну від існуючого раніше економічного устрою, за якого держава була виключним власником засобів виробництва). Відбулися зміни в характері договорів на перевезення вантажів внутрішнім водним транспортом: підставах виникнення транспортних зобов язань, їх сутності. За адміністративно-командної системи управління народним господарством договір перевезення вантажів вважався способом виконання адміністративного планового акту, чи взагалі унеможливлювався, представляючи собою бездоговірне зобов язання, яке витікає з планового акту. Тому правовідносини з перевезень вантажів у внутрішньому водному сполученні на різних етапах їх розвитку регулювалися цивільним та адмінстративним правом. На сьогодні перевізні відносини потребують регулювання на приватних цивільно-правових засадах. Сутність транспортної промисловості не змінилась і полягає в тому, що на транспорті не створюється новий продукт, він лише переміщує вже створені продукти з одного місця в інше, продовжуючи тим самим процес їх виробництва; діяльність транспорту є продовженням процесу виробництва [58, c. 64]. Ця специфіка відносин з перевезення вантажів обумовлює їх правову формалізацію через віднесення до певного типу договорів. Перевезення у внутрішньому водному сполученні досі є цариною пізнання обмеженого кола фахівців і тому, на жаль, обійдені увагою значного кола науковців. Історично склалося так, що школи їх вивчення розвивалися в тих містах, де є портова інфраструктура й навчальні та наукові заклади відповідного профілю (Ростов-на-Дону, Санкт-Петербург, Москва, Владивосток, Одеса). Але змінилася інфраструктура річкового транспорту, з явилися нові судновласники, конкуренція, змінилося законодавство, зокрема цивільне, яке максимально гармонізоване з останніми досягненнями цивілістики. Тож необхідно врегулювати транспортні відносини при внутрішніх водних перевезеннях вантажів на нових, приватних засадах. Цей факт підтверджується Державною програмою створення та функціонування національної системи міжнародних транспортних коридорів в Україні [78]. Розвиток транспортної системи України названий серед пріоритетів у щорічному посланні Президента України Верховній Раді України (2002р.) Стосовно сутності, природи та правового регулювання договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні в науковій, навчальній літературі порушено низку проблем, але фундаментальних монографічних досліджень на засадах новітнього законодавства досі нема. Аналізу й розробці питань правового регулювання перевезень вантажів річковим транспортом присвячені роботи М.К.Александрова-Дольника, І.О.Андріанова, М.М.Ніколаєвої, М.О.Тарасова, М.Е.Ходунова та інших авторів. За вказаною темою були захищені дві кандидатські дисертації за темою: "Договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні СРСР" М.О.Тарасовим у 1944 р. і І.О.Андріановим у 1970 р. [10].
У 1959 році кандидацьку дисертацію на тему “Цивільноправова відповідальність перевізника при перевезенні вантажів у внутрішньому водному сполученні” захистила М.М.Ніколаєва [61] та у 1964 році М.К.Александров-Дольник на тему “Договори радянського транспортного права” [2]. Дослідження М.М.Ніколаєвої базувалися здебільшого не стільки на цивільно-правових засадах відповідальності при перевезенні вантажів, як на адміністративно-фінансових між державними суб єктами господарської діяльності. З часу захистів дисертацій вказаними науковцями й до сьогодні цивільне і транспортне законодавство зазнало суттєвих змін. Одним з пріоритетних став принцип свободи договору, перевівши договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні з публічної в приватну, суто цивільну (а не адміністративну) сферу. Опираючись на це нами поставлено під сумнів те, що даний договір є суто реальним (це властиво йому за умови „плановості”), оскільки він має риси консенсуальності (не можна заперечувати того, що на перевізнику лежить зобов язання перевезти ввірений йому вантаж, а вантажовідправник зобов язаний використати наданий транспортний засіб, і ці зобов язання є цивільно-правовими). Через призму новітнього цивільно-правового законодавства досліджено питання укладання та виконання договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні, їх особливості. На тих же підставах досліджено характер відповідальності у перевізних правовідношеннях, встановлено, що досьогодні вона є обмеженою (виходячи з застарілої концепції адміністративно-фінансової сутності транспортних відносин) і потребує встановлення відповідальності, яка б забезпечувала компенсаторну функцію цивільного права, передбачаючи відшкодування як реальних збитків, так і упущеної вигоди. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами полягає в тому, що дисертаційне дослідження виконане на основі зміни доктрини регулювання економічних за сутністю і приватних за змістом відносин, відповідно до комплексної цільової програми № 0186.0.070867 „Правові проблеми здійснення майнових та особистих немайнових прав в умовах ринкової економіки”; Послання Президента України до Верховної Ради України (2000р.) “Україна: вступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 рр.”; “Плану реалізації на транспортно-дорожньому комплексі основних напрямів державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки на 2002-2006 рр.” Міністерства транспорту України, та напрямків дослідження Запорізького державного університету та планом роботи кафедри цивільного права. Мета і завдання дослідження. Мета полягає в з ясуванні рівня відповідності чинного механізму правового регулювання відносин перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні потребам ринкової економіки, виявленні його недоліків, прогалин, суперечностей на позитивному та доктринальному рівнях; визначенні правової природи договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні; аналізі особливостей становища учасників правовідносин із перевезень вантажів; розробці аргументованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства.
1. Досягнення поставленої мети передбачає розв язання таких завдань теоретичного та практичного спрямування: визначити проблематику позитивного регулювання перевезень вантажів у внутрішньому водному сполученні;
2. встановити цивільно-правову природу договору перевезення вантажу у внутрішньому водному сполученні та його місце в системі транспортних договорів;
3. проаналізувати легальне визначення й доктринальне поняття договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні, його ознаки;
4. встановити інституційні особливості правового становища учасників правовідносин з перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні;
5. оптимізувати особливості укладання, виконання, припинення договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні;
6. проаналізувати механізм цивільної (матеріальної) відповідальності сторін за договором перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні;
змоделювати практичні рекомендації з удосконалення механізму регулювання правовідносин з перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні. Об єктом дослідження є відносини з перевезень вантажів.
Предметом дослідження є договірні правовідносини з перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні. Методи дослідження. Методологічною та теоретичною основою дослідження є загальні та спеціально-юридичні наукові методи: діалектичний, логічний, конкретно-історичний, порівняльно-правовий, формально-догматичний, функціонально-структурного та теоретико-прогностичного аналізу. Правовідносини аналізувались з урахуванням принципів формальної логіки у зв язку з іншими правовідносинами та чинниками правового характеру з точки зору діалектики їх розвитку і взаємного впливу через історично зумовлену залежність. Порівняльно-правовий метод використаний при порівнянні національних систем права України й деяких зарубіжних країн, що регулюють правовідносини з перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні; правових інститутів в історичному аспекті. Формально-догматичний метод у поєднанні з іншими використано при дослідженні різних позицій щодо поняття, правової природи договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні, підстав та умов відповідальності. Методом функціонально-структурного аналізу досліджувалися окремі елементи перевізних правовідносин та механізму їх правового регулювання за законодавством України, а теоретико-прогностичним – розроблено пропозиції щодо його вдосконалення. Наукова новизна одержаних результатів: 1. Дістало подальшого розвитку, що правове регулювання перевезень вантажів у внутрішньому водному сполученні повинне здійснюватися договірним шляхом через диспозитивне визначення ідеальної моделі правовідносин з перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні. Позитивне регулювання перевезень вантажів повинне здійснюватися виключно на приватних засадах, виходячи з принципів свободи волі сторін, свободи укладання договору і формування його умов, але з урахуванням імперативів безпеки річкового судноплавства.
2. Удосконалено доктринальне визначення договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні як домовленості, за якою одна сторона (перевізник) зобовўязується доставити з дотриманням встановлених імперативів довірений їй відправником вантаж до пункту призначення в оптимальний строк і видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобовўязується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
3. Дістала подальшого розвитку теза про необхідність імперативу договору перевезення вантажу у внутрішньому водному сполученні як реального, але допуску консенсуальності, тобто такого, що містить риси і реальної, і консенсуальної угоди. При цьому буде імпертивно зумовлена логічність договірної відповідальності за ненадання чи прострочення надання вантажу відправником до перевезення . 4. Дістала подальшого розвитку позиція, що одержувач вантажу не може називатися стороною у договорі, оскільки він не бере участь в укладенні договору і не передає вантаж відправникові. Тому його слід вважати управомоченим вигодонабувачем договору, а сам договір - двостороннім за участю управомоченої особи. 5. Дістало подальшого розвитку вирішення правового регулювання перевезень вантажів у прямому водному сполученні шляхом уніфікації норм, що регулюють перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні і перевезення морські.
6. Дістало подальшого розвитку обґрунтування необхідності запровадження у внутрішніх водних перевезеннях вантажів ринкового механізму виконання зобов язань на компенсаторній основі і відмови від виключної неустойки з боку перевізника.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження, його результатів полягає в тому, що вони спрямовані на вирішення проблем врегулювання перевізних вантажних правовідносин. Теоретичні положення можуть бути використані для вдосконалення зобов язань транспортного законодавства (запропоновано ряд авторських змін і доповнень до чинного законодавства про внутрішньоводні перевезення вантажів (сторінки дисертації 35, 46, 47, 75, 91, 100, 102, 118, 137, 150, 151, 156, 157)), аналізу його теоретичної основи й розробки стратегії його подальшого розвитку. Практичне значення роботи полягає в можливості використання матеріалів дисертації при підготовці навчально-методичних видань та практичних засад при викладанні цивільного, підприємницького, транспортного права, підготовки й вишколу юристів для договірної роботи в межах Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 року, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 року № 344 [77].
Основні положення дисертації можуть слугувати теоретичною базою для дослідження договірного права і транспортних зобов язань, удосконалення правозастосовної та судової практики. Апробація результатів дисертації. Основні положення цього дослідження неодноразово обговорювались на засіданнях кафедр цивільного права Запорізького державного університету, цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ м. Харкова, доповідались на наукових конференціях: 3-ій міжрегіональній науково-практичній конференції “Концепція формування законодавства України” (листопад 1998 року), 4-ій міжрегіональній науково-практичної конференції “Концепція формування законодавства України (листопад 1999 року), міжнародному “круглому столі”, присвяченого пам яті професора К.Г. Федорова (12 травня 2000 року)”, конференції, присвяченій світлій пам яті професора Олександра Анатолійовича Пушкіна (21 травня 2001 року). Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації опубліковані у дев яти наукових статтях, три з них у фахових виданнях. Структура дисертації визначається метою, завданнями, які вирішуються в дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на дев ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 161 сторінка, список використаних джерел 179 найменувань.
|
