|
Актуальність теми дослідження. Конституція України проголосила, що людина, її життя і здоров я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3) [5]1.
Без сумніву, серйозної шкоди цій цінності завдає злочинність, боротьба з якою продовжує залишатися досить серйозною проблемою. Офіційна статистика, яка, зрозуміло, не враховує латентної злочинності, свідчить про те, що, незважаючи на певне зниження злочинності в останні роки, її рівень продовжує залишатися досить високим. Так, у 1999 році на території України було зареєстровано 558716 злочинів, у 2000 році – 553594, у 2001 році – 503676. Проте, за результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією залишаються від 40% (загальнокримінальні) до 95 % (економічні, посадові) злочинів [122; 104]2.
Хоча проблема протидії злочинності є багатогранною, саме в кримінальному процесі вирішуються питання щодо наявності події злочину, винності осіб, які вчинили злочин, їх кримінальної відповідальності, покарання, запобігання вчиненню злочинів у майбутньому.
Важливого значення у зв язку з цим набуває питання про найбільш ефективну форму кримінального процесу, яка б, з одного боку, забезпечувала з ясування істини у кожній кримінальній справі, а з іншого, – захист прав та законних інтересів суб єктів кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення це питання набуває з огляду на те, що Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року [3]1, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року [2]2 та інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, визнала і закріпила в своєму Основному законі головним обов язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. 3 Конституції України).
Неабияку актуальність має дане питання у зв язку з вирішенням однієї з найгостріших проблем сучасної науки і практики кримінального процесу, що пов язана з концептуальним визначенням, яким же бути новому кримінально-процесуальному законодавству України, з розробкою на основі положень Конституції України проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, реформуванням кримінального процесу, в якому можуть бути істотно обмежені права особи.
При цьому досить актуальним є й питання про диференціацію кримінального процесу з урахуванням тяжкості злочинів, складності їх розкриття, можливості певного прискорення і спрощення провадження за умови достатньої забезпеченості прав суб єктів кримінально-процесуальної діяльності в одних справах і додержання повної процедури провадження в інших.
Значний теоретичний і практичний інтерес у цьому плані становить питання про долю протокольної форми досудової підготовки матеріалів у новому КПК України на фоні суперечливих думок, оцінок і пропозицій, що висловлювалися під час неодноразових тривалих дискусій в юридичній літературі, що велися теоретиками і практиками щодо розширення чи, навпаки, звуження сфери її застосування або навіть неприйнятності як такої, що неспроможна забезпечити належне з ясування обставин справи і захист прав суб єктів кримінально-процесуальної діяльності з огляду на труднощі у здійсненні доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Із зазначених міркувань протокольна форма досудової підготовки матеріалів не була передбачена жодною редакцією проекту нового КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України. Водночас законодавець, вносячи 12 липня 2001 р. досить істотні зміни до чинного КПК України у зв язку з закінченням дії Перехідних положень Конституції України, не ліквідував цю форму, а передбачив у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів порушення прокурором кримінальної справи і складання обвинувального висновку [25]1.
До проблеми протокольної форми досудової підготовки матеріалів зверталися у своїх наукових працях, зокрема, такі вчені, як: Р.Д. Аширов, В.Г. Білоусенко, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, І.Ф. Демідов, П.С. Елькінд, А.П. Євсютіна, В.О. Єфанова, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, А.І. Козаков, А.І. Лубенський, С.А. Маршев, В.М. Махов, М.Д. Метлін, О.Р. Михайленко, Т.А. Михайлова, І.Д. Перлов, В.Г. Очередін, Р.Д. Рахунов, М.К. Свірідов, А.В. Смірнов, І.О. Степанова, М.Л. Якуб.
Окремі особливості процесу доказування за протокольною формою досудової підготовки матеріалів розглядали: Р.С. Абдрахманов, М.С. Алексеєв, В.Д. Арсеньєв, В.І. Басков, О.В. Баулін, Ю.М. Бєлозеров, Н.А. Власова, О.В. Волинська, Ю.М. Грошевой, А.М. Денисюк, В.І. Дяченко, Л.М. Карнєєва, В.М. Кобяков, В.К. Коломеєць, М.П. Кузнєцов, А.В. Ленський, М.М. Михеєнко, О.І. Поповченко, А.А. Рзаєв, В.В. Рябоконь, К.У. Ташибаєв, С.М. Стахівський, Т.В. Трубнікова, Д.В. Філін, П.В. Цимбал, М.Є. Шумило, Ю.К. Якимович та ін.
Проте проблема особливостей протокольної форми досудової підготовки матеріалів, зокрема істотних особливостей доказування у цьому провадженні з урахуванням положень Конституції України і ратифікованих Україною міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, які вимагають всебічного, повного і об єктивного дослідження обставин кримінальної справи, з ясування істини і забезпечення прав та законних інтересів людини у кожній кримінальній справі, а також суттєвих змін, внесених до статей КПК України 21 червня 2001 р., які визначають особливості порядку провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, на рівні монографічного, дисертаційного дослідження не розроблялась.
На заповнення цієї прогалини у науковому просторі і спрямував своє дослідження дисертант.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане відповідно до Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів науково-дослідних установ МВС України на 1995-2000 роки (додаток № 2 рішення колегії МВС України від 28.02.95 р.), а також до наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період із 2001 до 2005 року” від 11.05.01 р. № 356, включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу названого закладу.
Мета і завдання дослідження. Мета даного наукового дослідження полягає у визначенні суті, юридичної природи, основних засад, змісту протокольної форми досудової підготовки матеріалів, обґрунтуванні необхідності і доцільності існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми досудової підготовки матеріалів, удосконаленої з урахуванням вимог Конституції України та міжнародно-правових актів у галузі прав людини щодо дотримання прав суб єктів кримінально-процесуальної діяльності.
Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:
1. Дослідження історії виникнення та розвитку спрощеного провадження у кримінальному процесі України.
2. Визначення суті і юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів та її місця серед інших форм кримінального процесу.
3. Дослідження особливостей процесу доказування – збирання, перевірки та оцінки доказів у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, виявлення недоліків цієї форми у плані з ясування обставин кримінальної справи та забезпечення прав суб єктів кримінально-процесуальної діяльності і можливих шляхів їх усунення.
4. Дослідження особливостей процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у судовому провадженні, вивчення практики вирішення судом можливих проблемних питань, які створюються для суду саме спрощеною формою досудової підготовки матеріалів.
5. Розроблення і внесення пропозицій для законодавця України щодо сфери застосування і вдосконалення протокольної форми досудової підготовки матеріалів з урахуванням вимог забезпечення прав людини в сфері кримінального процесу.
Об єктом дослідження є теоретичні і практичні проблеми доказування під час досудового провадження у протокольній формі.
Предметом дослідження є норми чинного кримінально-процесуального законодавства України, практика його застосування, історичні пам ятки права України, чинне кримінально-процесуальне законодавство окремих зарубіжних держав, статистичні дані, а також наукові публікації з питань теми даного дисертаційного дослідження, дані анкетування практичних працівників, які здійснюють провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів – суддів, прокурорів, начальників органів внутрішніх справ, дізнавачів, дільничних інспекторів міліції.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використано загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, спеціальні теоретичні та емпіричні методи дослідження.
Спеціальними теоретичними методами дослідження, використаними в дисертації, є: методи структурного і системного аналізу правових норм, які використовувалися, зокрема, в процесі порівняння норм, що визначають форму і зміст загального, ускладненого і спрощеного проваджень у кримінальному процесі України; історико-правовий метод, використання якого дало змогу показати історичні витоки і розвиток спрощеного провадження, визначити шляхи вдосконалення спрощеного провадження у новому кримінально-процесуальному законодавстві України; порівняльно-правовий метод, який застосовувався в процесі порівняння спрощеного провадження за КПК України з кримінально-процесуальним законодавством зарубіжних держав, що дало можливість внести пропозиції щодо удосконалення чинного КПК України і проекту нового КПК України; статистичний метод, який використано для обґрунтування теоретичних положень роботи даними судової статистики та іншою статистичною інформацією щодо діяльності суду, прокуратури і органів дізнання у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів; метод соціометрії, який використано при визначенні параметрів анкетування серед суддів і працівників правоохоронних органів та при обробці отриманих даних.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення 302 кримінальних справ, досудове провадження в яких здійснювалось у протокольній формі.
Проаналізовано матеріали опублікованої судової практики і статистики, статистичні дані Головного штабу МВС України “Криміногенна ситуація в Україні (1995-1999 р.р.)” й Управління оперативної інформації МВС України “Інформаційний бюлетень про результати роботи по розкриттю та розслідуванню злочинів на території України за 12 місяців 2001 року”. За спеціально розробленими дисертантом анкетами було опитано 164 судді районних (міських) судів; 124 районних (міських) прокурорів та їх заступників; 144 начальників районних відділів (управлінь) ОВС; 448 співробітників органів внутрішніх справ, які здійснюють досудову підготовку матеріалів у протокольній формі.
Автор використав цілий ряд ідей, узагальнень і висновків вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі філософії, теорії держави і права, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінології та інших наук.
Правовою базою дослідження стали Конституція України, Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини, судочинства, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які були чинними на території України з давніх часів і до сьогодення; постанови Пленуму Верховного Суду України, які стосуються кримінального судочинства в цілому і спрощеного досудового провадження, зокрема. Використано відповідне законодавство СРСР, країн близького і далекого зарубіжжя, проект нового КПК України тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній роботі вперше в Україні проведено комплексне, системне дослідження особливостей процесу доказування у протокольній формі досудової підготовки матеріалів з урахуванням положень Конституції України, міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства у період розроблення проекту нового КПК, де мають бути визначені сучасні ефективні форми провадження у кримінальних справах.
Найбільш вагомі результати дослідження, які характеризують особистий внесок автора в розробку зазначеної проблеми, полягають у наступних положеннях, висновках і пропозиціях:
1. Обґрунтовано об єктивну потребу кримінального процесу у диференціації, у зв язку з чим законодавець у всі періоди історії кримінального процесу вдавався до такої диференціації, передбачаючи і спрощене як досудове, так і судове провадження, а при цьому і певні гарантії прав учасників процесу і правильного вирішення справи;
2. Конкретизовано критерії (підстави) диференціації, якими є: 1) ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) ступінь складності з ясування фактичних обставин справи; 3) наявність певних властивостей в особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, яка постраждала від злочину;
3. Визначено юридичну природу протокольної форми досудової підготовки матеріалів як самостійного виду досудового провадження поряд із досудовим розслідуванням, що являє собою врегульовану нормами кримінально-процесуального права діяльність, спрямовану на з ясування обставин вчинення злочину і встановлення особи, яка вчинила злочин, та часові параметри процесу доказування у цілому;
4 Обґрунтовано, що предмет і межі доказування у протокольному досудовому провадженні мають більш широкий зміст, ніж у стадії порушення кримінальної справи, що обумовлено юридичною природою протокольної форми як самостійного виду досудового провадження;
5. Аргументовано, що, незважаючи на обмежені можливості у проведенні слідчих дій, процес доказування під час досудового провадження у протокольній формі має всі основні елементи: збирання, перевірку і оцінку доказів та їх процесуальних джерел з врахуванням специфіки кожного з цих елементів;
6. Зроблено висновок про особливість оцінки доказів у протокольному провадженні, суть якої полягає у тому, що вона не остаточна, правильність зробленого висновку перевіряється прокурором, а також у суді; особливістю перевірки доказів є те, що вона за чинним законодавством не може проводитись за допомогою слідчих дій за винятком огляду місця події;
7. Доведено, що у стадії попереднього розгляду справи суддею можливості для процесу доказування обмежені витребуванням додаткових доказів або ж прийняттям їх від учасників процесу, інших громадян, підприємств, установ та організацій. Завданням цього етапу провадження є підготовка належних умов для повномасштабного доказування у стадії судового розгляду справи, змістом же оцінки доказів суддею є визначення їх належності, допустимості і достатності для призначення справи до розгляду в судовому засіданні, при цьому достовірність доказів визначається в судовому засіданні;
8. Показано критичне ставлення автора до виключення зі ст. 296 КПК положень про витребування доказів з ініціативи суду, що є виявом того загального підходу законодавця до ролі суду в кримінальному процесі, за яким суд звільнено від обов язку (і права також) всебічного, повного і об єктивного дослідження обставин справи;
9. Наводяться аргументи щодо неприпустимості поширення на справи, досудова підготовка в яких проводилася у протокольній формі, положень ч. 3 ст. 299 КПК, які наділяють суд правом, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються;
10. Зроблено висновок про те, що процес доказування під час судового розгляду даної категорії справ, носить такий же характер, як і у звичайних справах, але він має деякі особливості, а саме:
- доказове значення зберігається за фактичними даними, які є в протоколі огляду місця події, заявах та повідомленнях про злочини, інших документах отриманих під час досудової підготовки матеріалів;
- більш стислими є строки, протягом яких справи даної категорії повинні бути розглянуті судом;
- предмети, отримані в протокольному досудовому провадженні, підлягають огляду в судовому засіданні та приєднанню до справи (якщо цього не зробив суддя під час попереднього розгляду справи), і тільки після цього можуть бути використані як докази;
- фактичні дані, які є в поясненнях, не можуть служити достатніми доказами в стадії судового розгляду: суд має допитати як підсудного, як потерпілого, як свідків осіб, чиї пояснення є в поданих до суду матеріалах;
11. Обґрунтовано необхідність:
- визначення в окремих статтях КПК України переліків процесуальних прав осіб, які в першу чергу залучаються до процесу доказування у досудовому провадженні у протокольній формі;
- передбачити в законі можливість проведення до порушення кримінальної справи огляду предметів і документів, судово-медичної експертизи для з ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, а також порядок отримання пояснень, прийняття від громадян і організацій предметів і документів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані:
а) у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК, при доопрацюванні проекту нового КПК України, при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України в частині доказового права в цілому і процесу доказування у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, зокрема; б) у практичній діяльності органів дізнання, прокуратури і суду; в) у науково-дослідницьких цілях – для подальшої розробки науково-обґрунтованих положень і рекомендацій щодо проблем диференціації кримінального процесу, доказування у різних видах проваджень з урахуванням положень Конституції України; г) у навчальному процесі – при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти курсу “Кримінальний процес України”.
На базі основних положень і висновків дисертації підготовлені і передані до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності пропозиції щодо удосконалення розділу про протокольну форму досудової підготовки матеріалів та інших розділів КПК України.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України і наукових конференціях: Міжнародна науково-практична конференція студентів і аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників”, м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 29-30 листопада 2001 року; Науково-практична конференція “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах”, м. Київ, Національна академія внутрішніх справ України, 25 квітня 2002 року.
Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором у п яти наукових працях (три з яких без співавторів – у фахових виданнях ВАК України) одна із праць – у співавторстві, де участь дисертанта становить 25%.
1. Савицький Д.О. Особливості процесу збирання доказів у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 131: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 111-114.
2. Савицький Д.О. Підстави диференціації процесуальних форм і їх реалізація у провадженні зі спрощеною формою // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України: Науково-теоретичний журнал – 2002. – №2. – С. 214-223.
3. Савицький Д.О. Спрощене досудове провадження у кримінальному процесі України: питання історії // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених: Науково-практичний збірник. Додаток до журналу “Міліція України” – 2002. – №13. – С. 16-24.
4. Поповченко О.І., Савицький Д.О. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: історія, проблеми, досвід. – К.: Вид-во Держ. ком. стат. України, 1997. – 41 с.
5. Савицький Д.О. Проблеми диференціації досудового провадження у кримінальному процесі // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-теорет. конф.: У 2-х ч. – Ч. 1. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С. 214-216.
Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України і складається із вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 258 сторінок рукописного тексту, з них основний текст дисертації 186 сторінок, список літературних джерел на 21 сторінці (241 найменування), додатки на 49 сторінках, з них: п ять анкет, узагальнені результати вивчення справ та опитування, дві таблиці, акти впровадження.
| 
