|
Актуальність теми дослідження. Становлення незалежної української держави пов язано з реформуванням системи органів державної влади. За нових історичних умов вони мають стверджувати та забезпечувати права і свободи людини, оскільки Конституцією України найвищою соціальною цінністю визнана людина, її життя, здоровя, честь і гідність, недоторканість і безпека. Однією з ключових проблем розбудови демократичної, соціальної та правової держави є визначення концептуальних засад реалізації пенітенціарної політики. Реформа української пенітенціарної системи об єктивно зумовлена необхідністю подолання властивих колишній радянській командно-адміністративній системі негативних рис, що проявлялися у використанні переважно репресивних методів виконання покарання, нехтуванні законними правами та інтересами засуджених, нівелюванні особистості в язня, який сприймався своєрідним “гвинтиком” величезного карального механізму, жорсткому централізмі, відомчості та закритості. Пенітенціарна система тривалий час у суспільній свідомості асоціювалася із беззаконням, свавіллям і зловживаннями влади, а реалізована тюремна політика спричиняла озлоблення і посилення асоціальної установки у свідомості осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Розуміння органами державної влади нагальної необхідності запобігання накопиченню негативних явищ у функціонуванні пенітенціарної системи, що потенційно могли спричинити її параліч, вже призвело до реалізації окремих реформаторських заходів з метою упорядкування управління кримінально-виконавчою галуззю та модернізації кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Так, Указом Президента України №248/99 від 12 березня 1999 р. з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ було виведено Державний департамент України з питань виконання покарань, який отримав самостійний статус центрального органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати пенітенціарну політику. Було вжито також окремих заходів по вдосконаленню нормативно-правової бази щодо виконання покарань: вилучено такі види покарань, як заслання і вислання та направлення до виправно-трудового профілакторію; призупинено умовне звільнення засуджених з місць позбавлення волі з обов язковим залученням до праці; у відповідності до вимог норм міжнародно-правових актів смертну кару замінено довічним тюремним ув язненням, а до Виправно-трудового кодексу України були внесені важливі зміни та доповнення, що визначають правовий статус засуджених, регулюють режим, умови праці, виховну роботу тощо.
Однак пенітенціарна система України перебуває лише на початковій стадії реформування. Проголошений Україною зовнішньополітичний курс на європейську інтеграцію передбачає приведення національного кримінально-виконавчого законодавства у повну відповідність з чинними Європейськими стандартами щодо умов утримання засуджених осіб в установах виконання покарань, перебудову пенітенціарної системи на засадах гуманізації покарань, максимальної “прозорості” діяльності тюремних установ і створення передумов для налагодження ефективного контролю за місцями позбавлення волі з боку громадського суспільства, створення розгалуженої мережі центрів соціальної адаптації звільнених з місць позбавлення волі осіб. Важливим кроком у цьому напрямку стало недавнє прийняття Верховною Радою України нового Кримінально-виконавчого кодексу.
Безумовно, реформа української пенітенціарної системи неможлива без урахування історичного досвіду, оскільки сучасні проблеми зумовлені попередніми рішеннями та подіями. Серед низки важливих історико-правових наукових проблем особливий інтерес складає реалізована в Російській імперії, до складу якої на той час входила переважна більшість українських земель, тюремна реформа другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Система виконання покарань на протязі століть традиційно займала особливе місце у репресивному апараті російського самодержавства. Вона використовувалася для реалізації державної пенітенціарної політики, суть якої полягала у широкому застосуванні позбавлення волі як одного з найжорсткіших видів кримінальної репресії. Тюремна реформа була усвідомленою спробою радикального відходу від архаїчної практики організації та здійснення виконання і відбування покарань. Вперше було заявлено про необхідність централізації та уніфікації управління тюремною системою, про потребу диференційованого підходу до арештантів у залежності від тяжкості скоєного злочину та особистісних характеристик, про доцільність і важливість проведення цілеспрямованих виховних і освітніх заходів з метою морального виправлення в язнів, про необхідність залучення як посадових осіб різного відомчого підпорядкування та рівня, так й представників широких кіл громадськості, для вирішення проблем виконання покарання у вигляді позбавлення волі, особливо пов язаних з соціальною адаптацією (ресоціалізацією) осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Підняті в ході тюремної реформи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. проблеми, незалежно від ступеню їх практичної реалізації в ході реформи, торкаються основоположних засад функціонування сучасних пенітенціарних установ. Результати, отримані внаслідок комплексного вивчення та аналізу зазначених проблем, можуть об єктивно сприяти чіткішому визначенню теоретико-концептуальних засад реформування кримінально-виконавчої системи – однієї з важливих галузей життєдіяльності держави і суспільства. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до п. 1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001 – 2005 роки”.
Мета та завдання дослідження. Об єктом дослідження є державний апарат та правова система Російської імперії у період реалізації буржуазних реформ другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. Предметом дослідження є система центральних і місцевих тюремних органів, а також причетних до виконання тюремного покарання установ і організацій, та тюремне законодавство Російської імперії у період реалізації буржуазних реформ другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період буржуазних перетворень у Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Визначення таким чином хронологічних рамок зумовлено наміром прослідкувати еволюцію тюремної системи та генезис тюремного законодавства Російської імперії на широкому тлі глибинних буржуазних соціально-економічних зрушень, започаткованих селянською 1861 р. та судовою 1864 р. реформами, аж до буржуазно-демократичної революції в лютому 1917 р. Територіальні рамки роботи охоплюють українські землі, що входили до складу Російської імперії. Метою дослідження є комплексний ретроспективний аналіз організаційних та правових засад функціонування російської пенітенціарної системи, особливостей виконання та відбування покарання у вигляді позбавлення волі в тюремних установах цивільного відомства, проблем і соціальних наслідків правозастосовчої тюремної практики в українських губерніях. У відповідності з метою дисертації визначені такі основні завдання:
- здійснити історіографічний аналіз проблеми, виявити та проаналізувати науковий доробок дореволюційних, радянських і сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників по вивченню питань підготовки та практичної реалізації тюремної реформи в Російській імперії у зазначений період; виявити сутність пенітенціарної політики російського самодержавства, специфічні ознаки та проблеми організаційного-правового регулювання виконання покарання у вигляді позбавлення волі у дореформений період; з ясувати причини і передумови реалізації тюремної реформи в Російській імперії; дослідити ступінь зарубіжного впливу на визначення концептуальних засад і пріоритетів здійснення тюремної реформи в Росії; простежити процес розробки фундаментальних положень тюремної реформи; виявити ступінь взаємозумовленості темпів і результативності тюремної реформи з ефективністю буржуазних перетворень в інших галузях суспільних відносин; простежити хід тюремної реформи та з ясувати природу сутнісних змін, що відбулися в управлінні загальнокримінальними місцями позбавлення волі на терені України; охарактеризувати діяльність Головного тюремного управління, губернських тюремних інспекцій, комітетів і відділень Товариства піклувального про тюрми, чинів тюремної адміністрації та сторожі по дотриманню вимог режиму виконання покарання у вигляді позбавлення волі в місцях позбавлення волі цивільного відомства; проаналізувати основоположні нормативно-правові акти щодо організації діяльності пенітенціарної системи, з ясувати їх спрямованість; виявити форми та методи пенітенціарного пливу на арештантів, з ясувати їх обумовленість і дієвість;
- визначити правовий статус працівників пенітенціарних установ, виявити критерії визначення ефективності їх діяльності та сутнісну спрямованість відомчої системи відбору та професійної підготовки персоналу; дослідити на прикладі загальнокримінальних тюремних установ цивільного відомства, розташованих на терені України, умови та типові проблеми практичної реалізації тюремної реформи;
- визначити специфіку діяльності виховно-виправних установ для неповнолітніх злочинців;
- з ясувати сутність патронату та напрямки діяльності товариств патронату, ознайомитися з досвідом організації морально-духовного впливу на арештантів і формами ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі; здійснити спробу на підставі аналізу історичного досвіду реформування пенітенціарної системи сформулювати деякі пропозиції з метою вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи за сучасних умов.
Методологічною основою дослідження є діалектичний метод, в рамках якого застосовувалися спеціально-наукові методи конкретно-історичного, формально-логічного, порівняльно-правового та структурно-системного аналізу. Аналіз ідеологічних, організаційних і правових засад функціонування пенітенціарних установ, їх компетенції, форм і методів роботи здійснювався у контексті сходження від абстрактного до конкретного, від простого до складного. Проблема досліджувалася також з позицій принципу історизму, що отримало свій вияв у аналізі подій у їх послідовності та взаємозумовленості, у чіткій відповідності реальним історичним обставинам. Зважаючи на ієрархічність побудови системи управління тюремними установами цивільного відомства і наявність взаємопов язаних структурних елементів тюремного механізму, у дослідженні використовувалися структурно-системний та структурно-функціональний методи. Правові засади функціонування загальнокримінальних пенітенціарних установ досліджувалися з використанням формально-юридичного та порівняльно-правового методів. Соціальна та економічна зумовленість змін у тюремному законодавстві Російської імперії, що призводило до чіткішого визначення правового та соціального статусу тюремної адміністрації та сторожі і умов відбування покарання арештантами, визначення відповідності правозастосовчої практики інтересам і очікуванням суспільства, реальні умови утримання в язнів, організація арештантської праці, здійснення заходів морально-виховного впливу та заходів з метою ресоціалізації осіб, які звільнялися з місць позбавлення волі, зумовили використання соціологічного методу.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:
1. Дисертація є першим у вітчизняній історико-правовій науці комплексним дослідженням причин і передумов, ідеологічних та організаційно-правових засад і правозастосовчої практики реалізації тюремної реформи в українських губерніях Російській імперії. Визначено, що тюремна система самодержавної Росії еволюціонувала в три етапи. Перший етап тривав з моменту створення централізованої держави до початку поширення пенітенціарних ідей наприкінці ХVІІІ ст. і характеризувався превалюванням жорстоких видів покарань з метою залякування злочинця та повною відсутністю в суспільстві зацікавленості пенітенціарними проблемами. З кінця ХVІІІ до середини ХІХ ст. продовжувався другий період, що знаменувався активною філантропічною діяльності приватних осіб, зацікавлених в покращанні долі арештантів. Визначальною рисою третього етапу (середина ХІХ - лютий 1917 р.) стала активна діяльність держави з метою модернізації тюремного законодавства та реорганізації системи виконання покарань як інструменту захисту панівних суспільних відносин і дійового засобу виправлення злочинця. Встановлено, що у дореформений період за відсутності центрального органу управління пенітенціарними установами функції керівного центру фактично реалізовувало Піклувальне товариство про тюрми, що інституювалося у 1819 році як громадське об єднання філантропічного спрямовання, але з часом трансформувалося у наділену значними владними повноваженнями напівофіційну організацію. Доведено, що необхідність чіткого організаційно-правового урегулювання виконання покарань у вигляді позбавлення волі була об єктивно обумовлена глибинними соціальними структурними змінами, а саме: ліквідацією патримоніальної влади поміщиків над кріпосними селянами, які набули юридичного статусу свободи, скасуванням тілесних покарань для представників податних верств населення і реорганізацією системи судочинства. Обґрунтовано, що ключовою проблемою тюремної реформи була відсутність уніфікованої нормативної бази та організаційно-управлінської єдності пенітенціарної системи, оскільки крім місць позбавлення волі цивільного відомства, що складали ядро тюремної системи і підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ, існувала низка відособлених тюремних установ різного відомчого підпорядкування. Встановлено, що практичній реалізації тюремної реформи передувала копітка аналітична робота по узагальненню даних про стан і проблеми функціонування місць позбавлення волі, проведена спеціальними комісіями. Найвпливовішою з них слід визнати комісію під головуванням статс-секретаря К.К. Грота, до складу якої входили виключно члени Державної Думи, що сформулювала схвалений імператором проект концепції реформування кримінально-виконавчої галузі. Визначено, що ініційована зверху тюремна реформа розпочалася зі створення у 1879 році Головного тюремного управління (ГТУ), що реалізовувало функції загальнодержавної контролюючої та розпорядчої інстанції і сприяло централізації та уніфікації управління тюремними установами. Вперше була реалізована спроба створення стрункої управлінської вертикалі, де ГТУ уособлювало вищий щабель ієрархічної драбини, середню управлінську ланку тюремної складали губернатори, губернські тюремні інспектори та тюремні комітети Піклувального товариства про тюрми, а низовий рівень складав чисельний тюремний персонал. Доведено, що реорганізація тюремної системи здійснювалася поетапно, шляхом подрібнення проблеми на окремі завдання, що вирішувалися по мірі появи невідкладної необхідності. Некоординовані заходи локального характеру, що здійснювалися в окремих ланках тюремної системи, не могли суттєво змінити практику виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Встановлено, що новим явищем у світовій пенітенціарній практиці стало запровадження в Росії інституту тюремних інспекторів у центральному тюремному апараті та тюремних інспекцій на губернському рівні. Визначено, що до вичерпного кола суб єктів безпосереднього управління пенітенціарними установами були віднесені такі категорії посадових осіб тюремної адміністрації: начальники тюрем та їх помічники, помічниці начальників тюрем та наглядачки при жіночих відділеннях, священики, диякони та псаломщики, закріплені за місцями позбавлення волі, лікарі та фельдшері. Посилена увага зверталася на підвищення загальноосвітнього та професійного рівня тюремного персоналу. Доведено, що розпорошеність в управлінні тюремною частиною цивільного відомства остаточно подолати не вдалося. Відповідно до положень “Статуту про осіб, які утримуються під вартою”, на початку ХХ ст. головне завідування тюремною частиною цивільного відомства було віднесено до компетенції Міністерства юстиції, у складі якого з 1895 року перебувало ГТУ. Водночас функція вищого нагляду за місцями позбавлення волі, де утримувалися засуджені за скоєння державних злочинів особи, належала міністру внутрішніх справ. Крім того, градоначальники, губернські правління і поліція мали займатися благоустроєм місць позбавлення волі і виконанням приписів щодо порядку утримання арештантів. Арештантські відділення ж підпорядковувалися губернаторам, а нагляд у господарському відношенні та за звітністю цих відділень було віднесено до компетенції губернських правлінь. Визначено, що режим у місцях позбавлення волі українських губерній розглядався переважно в широкому розумінні і передбачав всю систему засобів впливу на арештантів (диференціацію в язнів, розпорядок дня, організацію робіт тощо).
Встановлено, що до набуття чинності Загальною тюремною інструкцією 1915 року в Російській імперії не існувало єдиного нормативно-правового акту, що б акумулював в собі положення чинного законодавства та відомчих підзаконних актів щодо визначення чіткої і вичерпної регламентації режиму в місцях позбавлення волі. Доведено на основі аналізу документальних джерел про функціонування тюремних установ на території українських губерній, що режим виконання покарання у загальнокримінальних місцях позбавлення волі цивільного відомства з останньої чверті ХІХ ст. втратив репресивний характер і набув яскравих ознак виправно-виховної спрямованості. Встановлено, що напередодні першої світової війни в українських губерніях остаточно ствердилися традиції патронатної діяльності. Як на державному рівні, так і в суспільстві, визріло переконання у доцільності налагодження мережі патронатних установ з метою полегшення соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Доведено, що тюремна реформа мала половинчатий, консервативний, непослідовний характер. ЇЇ практична реалізація співпала з початком реакційних контрреформ. Відсутність необхідного бюджетного фінансування, нерозвиненість матеріальної бази та бюрократизм державної машини спричинили незавершеність реформи. Як наслідок, не вдалося остаточно усунути проблему децентралізації управління пенітенціарними установами, уповільненими теплими здійснювалася модернізація тюремної інфраструктури, низьким залишався рівень престижу тюремного персоналу, не вдалося викорінити становість у виконанні покарання у вигляді позбавлення волі. Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості широкого використання його матеріалів, узагальнень і висновків при написанні монографій, підручників і навчальних посібників з історико-правової та пенітенціарної проблематики та при підготовці лекційних курсів з нормативних навчальних дисциплін “Історія держави та права України”, “Кримінально-виконавче право”, спеціальних курсів. Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, доповідалися на VІ щорічних історико-правових читаннях “Наступність у праві та юридичній науці” (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.) та VІІІ історико-правовій конференції “Юридична біографістика: історія, сучасність і перспективи” (м. Феодосія, 15-18 вересня 2002 р.), що проходили під егідою Міжнародної асоціації істориків права, Національного університету внутрішніх справ, Інституту держави та права ім. В.М.Корецького НАН України. Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладені автором у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України. Структура дисертації обумовлена метою та завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають сім підрозділів, висновку, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг тексту складає 197 сторінок, список використаних джерел містить 256 назв.
|
