|
Актуальність теми дослідження. Сучасний механізм будь-якої держави не можна уявити без організованих за тією чи іншою моделлю, наділених більш або менш широкою компетенцією органів прокуратури. З переходом України до системи демократичних стандартів, побудови основ правової держави та громадянського суспільства функції прокуратури мають трансформуватись, але сама вона значення справжнього “вартового закону” не втратила, і очевидно, не втратить. Про це свідчить те, що в чинній Конституції України 28 червня 1996 р. [169] завданням і повноваженням прокуратури приділено спеціальний розділ VII.
У статті 121 Конституції визначається: “Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов язаних з обмеженням особистої свободи громадян”.
Таким чином, Основний закон визначає як виключний перелік повноважень органів прокуратури, так і, в цілому, її співвідношення з галузями державного управління. У той же час, стаття 9 розділу ХV “Перехідні положення” зберігає за органами прокуратури низку інших, вельми значних повноважень: “Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства - до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування”.
Таким чином, одним із принципових питань, які є осередком дискусії навколо місця і ролі органів прокуратури в сучасному державному механізмі України, є загальний (вищий) нагляд. Саме він є визначальним при формуванні відносин прокуратури не лише з суб єктами судочинства, попереднього слідства, дізнання, оперативно-розшукової діяльності (тобто з судовими та правоохоронними органами) а з усіма органами, підприємствами та установами, що в сукупності й взаємодії й складають механізм держави. Окрім цього, сам факт здійснення загального нагляду розповсюджується чинним законом України “Про прокуратуру” на всіх юридичних, фізичних осіб, елементи громадянського суспільства – тобто усіх суб єктів, чиї діяння можуть тягти за собою юридичні наслідки. Ст.1 вказаного закону вказує: “Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, …місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами” [40].
Таким чином, побудова в Україні демократичної правової соціальної держави з необхідністю ставить питання уточнення місця і ролі прокуратури в державному механізмі, оптимального поєднання забезпечення прав і свобод громадян та інтересів держави в її діяльності. Як наслідок, проблеми сутності та форм діяльності прокуратури на сучасному етапі, її правове регулювання та організація мають сьогодні виняткову актуальність, спричинили гострі дискусії та суперечки як теоретиків, так і практиків – правоохоронців. До цих пір не дано остаточної відповіді на питання про природу прокурорських владних повноважень, про належність прокуратури до тієї чи іншої гілки влади, про збереження прокуратурою функції загального нагляду тощо. Завершення терміну дії “Перехідних положень” Конституції України в 2001 р. загострило ці дискусії. Саме тому звернення до історичного досвіду діяльності прокуратури в Україні у перше десятиріччя її існування з позицій сьогоднішніх, ідеологічно неупереджених підходів, введення в науковий обіг нового фактичного матеріалу, переоцінки існуючих відомостей, використанням модерної методологічної бази, зроблене під кутом зору з ясування місця і ролі органів прокуратури в державному механізмі УСРР, має і наукову, і практичну актуальність. Поруч з трансформацією механізму держави, пов язаною зі згортанням нової економічної політики, наростанням тоталітарних явищ, зазнавала змін і система органів республіканської прокуратури, котра в кінці досліджуваного періоду увійшла до складу централізованої Прокуратури Союзу РСР.
Те, що протягом 20-х– початку 30-х рр. ХХ ст. органи прокуратури УСРР мали єдину за увесь радянський період вітчизняної історії можливість діяти в умовах наявності суттєвих елементів ринкової економіки, доволі широкого цивільного обігу, також зумовлює важливість використання історичного досвіду при вдосконаленні правових та організаційних засад, визначенні місця прокуратури в механізмі держави незалежної України.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з “Головними напрямками наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996–2000 рр.”(п.1 – “Історія держави, права і правоохоронних органів України, індекс проблеми 1.1.2) та п.1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки”.
Мета і задачі дослідження. Об єктом дослідження є інститут прокуратури УСРР в роки його організаційно самостійного існування (1922 – 1933 р.).
В якості предмета дослідження виступають правове становище органів прокуратури, правові та організаційні засади їх відносин з іншими органами державної влади та управління, які в сукупності визначають місце і роль прокуратури в державному механізмі УСРР.
Хронологічні рамки дослідження визначені періодом організаційної самостійності органів прокуратури в УСРР – з 1922 по 1933 рік, від утворення до того моменту, коли вони увійшли до складу загальносоюзної системи прокурорського нагляду.
Метою дослідження є створення комплексної історико-юридичної характеристики місця та ролі органів прокуратури в державному механізмі Української радянської соціалістичної республіки у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст. Формулювання мети дало можливість визначити завдання дослідження:
· провести аналіз існуючого масиву юридичної та історичної літератури, у якій розкривається історія прокуратури УСРР, організаційні та правові засади її діяльності;
· визначити основні параметри еволюції державного механізму УСРР в досліджуваний період та її вплив на зміни місця і ролі в ньому прокуратури;
· з сучасних позицій розкрити основні характеристики прокуратури як елементу (підсистеми) державного механізму УСРР;
· розкрити специфіку правовідносин органів прокуратури та тих чи інших елементів державного механізму, з ясувати їх організаційні та правові засади.
Методологічна база дослідження сформована шляхом поєднання загальних та спеціальних методів наукового пізнання. В основу роботи покладено загальнонауковий метод філософської діалектики. Дослідження здійснювалось у відповідності з принципами об єктивності та історизму в історико-правових дослідженнях. Для визначення місця і ролі органів прокуратури в механізмі держави УСРР, їх правових характеристик використовувався синергетичний метод, котрий дозволив розглянути державу (і УСРР, і СРСР в цілому), її механізм, органи прокуратури, сукупність правових норм та організаційних принципів, що регулювали і визначали їх діяльність в центрі та на місцях як поєднання різнорівневих і різноякісних систем, що розвиваються як за власними частковими закономірностями, так і більш загальними. При цьому простежувались взаємовплив, взаємообумовленість та взаємозалежність цих елементів і підсистем. Як приватний випадок використання синергетичного методу, котрий дозволив з ясувати характеристики прокуратури як відносно самостійної підсистеми державного механізму, застосовувався системно-структурний метод. Типологічна подібність завдань прокуратури на різних етапах викликала потребу у використанні історико-генетичного методу. Велика кількість норм як процесуального, так і матеріального права, що регламентували діяльність органів прокуратури, спричинила широке застосування формально-юридичного та порівняльно-правового спеціальних методів наукового пізнання. Другий використовувався зокрема при порівнянні правового становища прокуратури в УСРР, інших союзних республіках та прокуратури Верховного Суду СРСР. Відповідність правових засад та організації діяльності органів прокуратури реальним суспільним потребам, соціальні наслідки правозастосування прокуратури досліджувались завдяки соціологічному методові. Наукова новизна дослідження полягає в наступному:
1. Уперше у вітчизняній юридичній історіографії з сучасних методологічних позицій проведено комплексний спеціальний історико-правовий аналіз місця і ролі органів прокуратури в державному механізмі УСРР у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст.
2. Еволюція державного механізму, що виразилась в установленні в кінці 20-х рр. ХХ ст. жорсткого тоталітарного режиму в СРСР та УСРР як його складовій частині, безпосереднім чином відобразилась на організації та змісті діяльності прокуратури; пріоритетне значення отримало здійснення каральної функції, загальний нагляд за законністю, як і нагляд за законністю судово-слідчої діяльності набули другорядне, підпорядковане значення; покликана наглядати за дотриманням законності, прокуратура на початку 30-х рр. не тільки потурала незаконним діям інших “правоохоронних” відомств, а й сама за вказівками керівництва більшовицької партії допускала незаконні дії (розгортання масового терору, інспірування судових процесів тощо).
3. Місце і роль прокуратури в державному механізмі УСРР можливо визначити лише в контексті аналізу всього механізму держави Союзу РСР внаслідок того, що: а) при формальній незалежності союзних республік правляча більшовицька партія створила і політичні, й правові можливості для надання удаваного характеру їх суверенітету, забезпечення єдності функціонування й організації загальносоюзного державного механізму; б) намагаючись забезпечити законність на території УСРР, республіканська прокуратура час від часу вступала в правовідносини з союзними органами державної влади та управління; в) про існування власного державного механізму УСРР, як і будь-якої іншої союзної республіки, можна говорити лише з великими обмовками. Показано, що компетенція органів прокуратури, правові основи відносин з іншими елементами державного механізму з самого початку існування дає додаткові докази неприйняття радянською теорією та практикою державотворення загальновизнаної у світовому масштабі теорії поділу влад.
4. Незважаючи на основне завдання забезпечити єдність законності на всій території держави, прокуратура УСРР будувала свою роботу не лише на правових, а і на неправових засадах; протягом досліджуваного періоду спостерігається тенденція від переважання юридичних норм як регулятора діяльності прокуратури до домінування корпоративних норм формально недержавної політичної структури – ВКП(б); особливо це проявлялось у визначенні такої принципової характеристики прокуратури (підсистеми державного механізму), як її кадрове забезпечення; партійність увесь час тут важила більше, ніж професіоналізм і ділові якості
5. Діяльність прокуратури в період непу (1922 – початок 1929 р.) була спрямована на забезпечення завдань нової економічної політики, збалансування відносин між центром і місцями, юридичне сприяння ефективності зв язків різних елементів державного механізму; в наступний час стабілізуюча та організуюча роль прокуратури у механізмі держави знижується, вона стає одним з “привідних пасів” більшовицької партії, орієнтована на знищення “ворогів народу”, “шкідників”, вирішення виробничих завдань (індустріалізація, колективізація). Сама структура прокуратури стала будуватись за виробничим принципом, що вихолощувало первинний зміст і спеціалізацію її діяльності.
6. Прокуратура УСРР як суттєво важливий елемент державного механізму, що був одним із найбільш значущих інструментів переведення політичної волі ВКП(б) у державно-правову площину, стала принциповим індикатором наявності елементів суверенітету республіки в Союзі; на початку 20-х рр. ХХ ст. вона неодноразово виступала на захист законних прав республіки проти неправомірних дій союзного керівництва; у середині 20-х рр. висловилась проти спроб утворити єдину централізовану прокуратуру СРСР; перемога тоталітаризму в державі та суспільстві, адміністрування в економіці, сваволі в праві та волюнтаризму в політиці на початку 30-х рр. ХХ ст. зробили непотрібною і зайвою організаційно самостійну прокуратуру республіки.
7. До сучасного наукового обігу введено значну кількість джерел, як нормативного характеру, так і діловодних документів, що відображають правові та організаційні основи діяльності прокуратури УСРР, її місце і роль в державному механізмі.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали, висновки та основні положення можуть бути використані при подальшому реформуванні системи прокуратури України, при проведенні реформи судоустрою, визначенні організаційних та правових основ взаємодії судових та правоохоронних органів на сучасному етапі. Результати дослідження доцільно використовувати також при підготовці загальних та спеціальних курсів з історії держави і права України, історії України, інших дисциплін, що мають на меті підготовку спеціалістів – юристів. Вони можуть бути використані при плануванні та проведенні подальших наукових досліджень з вітчизняної історії держави і права 20-30-х рр. ХХ ст., історії судових та правоохоронних органів України.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, доповідались на V Міжнародних історико-правових читаннях “Актуальні проблеми історіографії історії права” (Сімферополь, Алушта, 3-5 жовтня 2000 р.), на VI Міжнародних історико-правових читаннях “Наступність в праві та юридичній науці” (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.), які проводились Міжнародною асоціацією істориків права спільно з Національним університетом внутрішніх справ та Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
1. Публікація основних положень дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в трьох наукових статтях, вміщених у фахових з юридичних наук виданнях. Мурза В.В. Передумови створення прокуратури УСРР // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.12, ч.1. – С.209-216.
2. Мурза В.В. Структура та організація роботи органів прокуратури УСРР (20-і – початок 30-х рр. ХХ ст.) // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.15. – С.156-162. Мурза В.В. Прокуратура УСРР і вищі та центральні органи державної влади і управління республіки (20-і початок 30-х рр.) // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.16. – С.273-278.
Структура роботи побудована у відповідності до мети та завдань дослідження згідно з проблемно-хронологічним принципом. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, які включають одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації складає 186 сторінок, список джерел та літератури - 484 назви.
| 
