|
Актуальність теми дослідження. Після проголошення незалежності перед Україною постало багато складних завдань, першочерговими серед яких – розвиток та вдосконалення законодавства. Адже побудова правової, демократичної держави можлива лише за високого рівня законодавчої системи, оскільки саме закони покликані регулювати найбільш важливі питання державного будівництва, економічного, соціального розвитку країни та суспільних відносин взагалі. У перші роки незалежності система законодавства характеризувалася хаотичністю, непослідовністю, законодавчі акти часто суперечили один одному. Тому основним завданням парламенту було підвищення якості та подолання щойно зазначених негативних явищ. Оскільки з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України до 2002 р. Верховна Рада України прийняла понад 2000 законів, то таке завдання було не легким.
Це, в свою чергу, говорить про активну законодавчу діяльність парламенту й про не менш плідну роботу суб єктів права законодавчої ініціативи. Адже саме внесення ними законодавчого документа до парламенту надає останньому можливість приймати відповідні закони. За останні два скликання (II і III) суб єкти законодавчої ініціативи подали на розгляд Верховної Ради України 5722 проекти законів, з них за період третього скликання 3698 законопроектів з питань фінансової і банківської діяльності, національної безпеки й оборони, економічної політики, власності та інвестицій, соціальної політики і багатьох інших питань, що свідчить про їх належне використання наданого Конституцією права законодавчої ініціативи та відповідний професіоналізм.
Проте на шляху підвищення ефективності законодавчої діяльності були й певні недоліки, допускалися прорахунки, в результаті чого є чимало проблем, які потребують подальшого всебічного і глибокого дослідження. Ще існують колізії в законодавстві, деякі закони малоефективні, а бо й взагалі не життєздатні, недостатньо нормативно врегульовані ті чи інші проблеми, а першопричиною цього є недосконалі законопроекти, які подаються суб єктами права законодавчої ініціативи. Тож дослідження теми “Конституційний статус суб єктів права законодавчої ініціативи” є надзвичайно актуальним, оскільки:
по-перше, воно пов язане з широким колом проблем, які породжені сучасним станом суспільства в цілому і які потребують законодавчого вирішення;
по-друге, в дослідженні діяльності суб єктів права законодавчої ініціативи все є ще проблеми, відносно яких немає єдиної точки зору як серед науковців, так і серед практиків. Серед науковців ведуться дискусії насамперед щодо більш досконалого визначення кола суб єктів права законодавчої ініціативи;
по-третє, в науковій літературі досі не проводилося комплексне дослідження статусу суб єктів права законодавчої ініціативи;
по-четверте, дане дослідження дасть змогу поліпшити теоретичний рівень науки конституційного права, сприятиме вдосконаленню законодавчої діяльності та законодавчого процесу, позитивно вплине на якість викладання конституційного права України.
З цього випливає необхідність науково осмислити проблему законодавчої ініціативи як однієї із стадій законодавчого процесу і правової категорії з метою вдосконалення правового регулювання відносин між законодавчим органом та суб єктами права законодавчої ініціативи. Науково-теоретичні висновки й практичні рекомендації з цих питань сприятимуть ефективному розвиткові законодавчого процесу в цілому та прийняттю якісних законодавчих актів зокрема. Адже відсутність теоретичних узагальнень і практичних рекомендацій із зазначеної проблематики негативно впливає й на правове регулювання багатьох суспільних відносин. Тому інтерес до цієї проблеми зумовлений не лише науково-теоретичними, а й суто практичними потребами. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибрана тематика дисертації належить до пріоритетних у галузі конституційного права і є частиною планової тематики та науково-дослідницької роботи кафедри правового регулювання економіки, на якій виконувалась дана робота, зокрема, теми “Проблеми правового забезпечення соціально-економічного та політичного розвитку України” ( державна реєстрація № 0102 V 006315).
Об єкт і предмет дослідження. Об єктом дисертаційного дослідження є конституційно-правові відносини, що складаються у процесі реалізації права законодавчої ініціативи відповідними суб єктами.
Предметом даного дослідження є законодавчий процес Верховної Ради України, а також питання конституційно-правового регулювання статусу суб єктів права законодавчої ініціативи, умов, засобів і наслідків їх діяльності. Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу конституційного законодавства України та узагальнення національного і зарубіжного досвіду діяльності суб єктів права законодавчої ініціативи й законодавчого органу країни; вироблення пропозицій та формулювання конкретних теоретичних і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення законодавчої діяльності.
Для досягнення зазначеної мети в дисертаційному дослідженні поставлені наступні завдання:
– проаналізувати систему законодавства України, що регулює питання права законодавчої ініціативи;
– розкрити зміст і сутність основних проблем першої стадії законодавчого процесу – реалізації права законодавчої ініціативи;
– узагальнити національний та зарубіжний досвід формування кола суб єктів права законодавчої ініціативи;
– дослідити загальноконцептуальні засади законотворчої діяльності кожного із суб єктів права законодавчої ініціативи;
– розкрити роль Верховної Ради України як одного із учасників правовідносин, що виникають при реалізації права законодавчої ініціативи;
– виробити й обґрунтувати практичні рекомендації щодо вдосконалення правового регулювання здійснення права законодавчої ініціативи та вдосконалення роботи Верховної Ради України із суб єктами зазначеного права.
Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові й спеціальні методи пізнання правових явищ. Зокрема, в основу дослідження зазначених проблем покладено діалектичний метод із системно-структурним підходом до аналізу матеріалу.
Застосовувався і логічний метод, за допомогою якого виявлено прогалини, колізії в законодавстві України щодо регулювання законодавчого процесу та вироблено пропозиції для його вдосконалення. Використовувалися й такі наукові методи, як системний, аналітичний, порівняльний, статистичний, історичний. Широко застосовувалися спеціальні юридичні методи – формально-догматичний, за допомогою якого здійснювалася систематизація й класифікація правового матеріалу; порівняльно-правовий і метод тлумачення юридичних норм та ін. Науково-теоретичною основою дослідження є теоретичні здобутки як вітчизняних, так і зарубіжних учених правознавців у галузі конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн, теорії та історії держави і права, історії України, філософії, соціології, економіки та інших наук. Вагоме значення для написання дисертації мали праці таких учених, як: В. Б. Авер янова, Н. Е. Андріанова, Л. І. Антонової, М. В. Баглая, О. М. Бандурки, Ф. Г. Бурчаки, Г. А. Василевича, М. М. Воронова, А. З. Георгіца, А. Г. Гузнова, І. А. Дубова, А. П. Зайця, А. А. Кененова, Д. А. Ковачєва, Н. П. Колдаєвої, Е. Н. Колюшина, М. І. Корнієнка, Л. Т. Кривенко, В. Л. Кротюка, О. Г. Кушніренка, А. А. Мішина, Л. А. Окунькова, В. Ф. Опришка, В. Ф. Погорілка, Г. В. Рафальської, В. І. Риндюк, Т. Я. Рождественської, М. А. Сахарова, В. Ф. Сіренка, Б. А Страшуна, М. О. Теплюка, Ю. М. Тодики, Ю. А. Тихомирова, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, О. І. Ющика, В. Д. Яворського .
Джерельною базою дослідження стали: Конституція (Основний Закон) УРСР прийнята на позачерговій, сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев ятого скликання 20 квітня 1978 р.; Конституція України 1996 р.; Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”; Регламент Верховної Ради України; Закон України “Про статус народного депутата України”; Закон України “Про Національний банк України”; Закон України “Про комітети Верховної Ради України”; Бюджетний кодекс України; Положення про порядок роботи з проектами законодавчих актів та матеріалами, що містять законодавчі пропозиції, які подаються на розгляд Верховної Ради України, затверджене Розпорядженням Голови Верховної Ради України 29 грудня 1997 р. №548; Указ Президента України “Про затвердження Положення про порядок роботи із законопроектами та іншими документами, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України”; Правила підготовки, надсилання та обліку проектів законодавчих актів і законодавчих пропозицій, що вносяться на розгляд Верховної Ради України Національним банком України в порядку законодавчої ініціативи, затверджені Постановою Правління Національного банку України 23.02.1998 р. №60.
Фактологічна база ґрунтується на матеріалах Апарату Верховної Ради України, Секретаріату Комітету Верховної Ради України з правової політики, діяльності інших комітетів Верховної Ради та пленарних засідань, а також особистих досліджень дисертанта.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є однією з перших в Україні спроб комплексно, монографічно розглянути проблему правового регулювання системи та правового статусу суб єктів права законодавчої ініціативи, в результаті чого визначені й теоретично обґрунтовані пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення нормативно-правових актів, які регулюють право законодавчої ініціативи та законодавчу діяльність в цілому.
В результаті проведеного дослідження на захист виносяться такі найважливіші науково-теоретичні положення.
1. Обґрунтовано поняття права законодавчої ініціативи як права чітко визначеного Конституцією України кола суб єктів щодо можливості їх звернення до законодавчого органу країни у формі проекту нового закону, зміни чи скасування чинного, а також змоги бути учасником законодавчого процесу з цього приводу.
Розкривається природа і сутність права законодавчої ініціативи – як інституту конституційного права.
2. Визначено особливості елементів змісту права законодавчої ініціативи, які характеризують його за суб єктивним складом, специфічними рисами предмета, юридичними фактами, нормами права, які у сукупності становлять інститут права законодавчої ініціативи.
3. На основі з ясування специфіки взаємовідносин Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні із суб єктами права законодавчої ініціативи, що полягає у їх взаємодії і співпраці задля прийняття якісного, необхідного для суспільства закону, запропоновано ввести в дію принцип стримувань і противаг, узгодити дії всіх гілок влади, законодавчо передбачити відповідні правила їх взаємодії. 4. Обґрунтовано визначення поняття суб єктів права законодавчої ініціативи як таких, що наділені правоздатністю вносити до парламенту документи законодавчої ініціативи.
5. На базі аналізу конституційно визначеного кола суб єктів права законодавчої ініціативи, їх правового статусу розглянуто питання вдосконалення конституційних повноважень:
– Президента України з обґрунтуванням доцільності надання главі держави права законодавчої ініціативи та пропонуються рекомендації щодо його уточнення, а саме: визнання невідкладними лише тих законопроектів, які Президент України вносить особисто;
– народних депутатів України та права їх індивідуальної законодавчої ініціативи, чим підкреслюється демократичність законодавчого процесу та визначається роль у ньому комітетів і фракцій Верховної Ради України;
– крім того, наведено пропозиції щодо посилення гарантій реалізації права законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України як одного з активних суб єктів законодавчої ініціативи, а саме: гарантування процесуального права представника уряду на участь у дискусії щодо будь-яких законопроектів, особливо тих, які стосуються виконавчої влади; визнання обов язковим проходження будь-яким законопроектом експертизи в Кабінеті Міністрів України, а також доводиться доцільність визнання Національного банку України суб єктом права законодавчої ініціативи, тільки в межах питань його відання.
6. Обґрунтовано точку зору щодо розширення конституційно закріпленого кола суб єктів права законодавчої ініціативи, зокрема пропонується надати таке право Верховному Суду України та Генеральному прокуророві України з питань їх відання;
7. Аналізуються права та обов язки суб єктів права законодавчої ініціативи при реалізації цього права й подаються рекомендації по їх забезпеченню.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дає можливість, з одного боку, глибше пізнати законодавчий процес, місце і роль у ньому суб єктів права законодавчої ініціативи, а з іншого – використати висновки й пропозиції для удосконалення правового регулювання взаємодії суб єктів права законодавчої ініціативи із Верховною Радою України та між собою.
Поглиблене знання першої стадії законодавчого процесу – реалізації права законодавчої ініціативи – є важливим засобом підвищення ефективності всієї законодавчої діяльності, запобігання прийняттю неякісних, малоефективних законів.
В цілому ж одержані дисертантом результати можуть використовуватися:
– для удосконалення системи законодавчих актів України шляхом внесення відповідних змін до Конституції України та інших законодавчих актів, які регулюють процес законотворчості;
– подані матеріали можуть бути корисними для народних депутатів, комітетів та фракцій Верховної Ради України, Президентові України та його Адміністрації, Уряду, Національному банкові України й іншим суб єктам права у роботі із законопроектами;
– теоретичні висновки і практичні рекомендації можуть сприяти більш тісній взаємодії та співробітництву між відповідними гілками державної влади;
– матеріали дисертації можуть бути використані в науково-дослідній сфері при подальшій розробці як теоретичних, так і практичних проблем реалізації права законодавчої ініціативи та законодавчої діяльності в цілому;
– сформовані у дисертаційному дослідженні пропозиції, узагальнення можуть бути використані також у навчальному процесі й процесі перепідготовки фахівців-правознавців, під час викладання навчальних курсів з конституційного права, спецкурсу “Конституційні основи розвитку законодавства”, теорії держави і права та правознавства.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою, першим комплексним дослідженням статусу суб єктів права законодавчої ініціативи. Сформульовані в ній висновки, пропозиції ґрунтуються на підставі особистого дослідження й аналізу близько 200 наукових і нормативно-правових джерел, а також практики прийняття законів Верховною Радою України. Низка питань характеризується новизною, деякі з них висвітлюються по-новому, що і є особистим внеском здобувача у дослідженні даної проблеми.
Апробація результатів дисертації. Одержані протягом наукового дослідження результати були предметом обговорення на засіданнях кафедри правового регулювання економіки Київського національного економічного університету, а також доповідалися на міжнародній науково-практичній конференції “Парламентаризм в Україні: теорія та практика”, яка була організована 2001 р. у м. Києві. Деякі аспекти роботи використовувалися автором у навчальному процесі при проведенні занять з правознавства.
Публікації. Основні положення дисертації були відображені в 5-ти опублікованих працях автора, а саме:
1. Мудра О.М. Роль комітетів Верховної Ради України у законодавчому процесі // Право України. – 2000. – №12. – С. 29–32;
2. Мудра О.М. Правове регулювання законодавчої ініціативи та його вдосконалення // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 157–166;
3. Мудра О.М. Зміст, форми та суб єкти права законодавчої ініціативи // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К., 2001. – Вип. 2. – С. 151–160;
4. Мудра О.М. Законодавча ініціатива як стадія законодавчого процесу // Держава і право: Зб. наук. праць: юрид. і політ. науки. – К., 2001.– Вип. 9. – С.125–132.
5. Мудра О.М. Конституційне закріплення суб єктів права законодавчої ініціативи // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – К., 2002. – Вип. 3. – С. 151–160.
| 
