|
Актуальність теми дослідження. Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є національним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юри-дичними особами та державою виключно відповідно до закону. Крім цього, суб єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади села, селища, міста, від іме-ні яких виступають органи місцевого самоврядування. Ці конституційні положення втілені у Земельному кодексі України 2001 р. Право власності на землю завжди було і залишається одним з найгостріших питань соціального розвитку. Революційні події і численні земельні реформи у державах, що існували на території України, не сприяли стабільності у земель-них відносинах. Різні форми права власності на землю змінювали одна одну. Попри над-звичайну важливість права власності на землю юридична наука ще не виробила оптималь-ної моделі цього права для нашої країни. Однією з істотних причин такого становища є те, що здійснювані в Україні теоретичні дослідження права власності на землю недостатньо спиралися на національний історичний досвід і традиції. Сучасний етап розвитку права власності на землю розпочався з прийняттям Верховною Радою УРСР Декларації про дер-жавний суверенітет України (1990 р.), Земельного кодексу УРСР (1990 р.), Закону України "Про форми власності на землю" (1992 р.) і Земельного кодексу України (1992 р.), в яких визнання права довічно успадковуваного землеволодіння в 1990 р. переросло до встанов-лення права приватної, колективної і державної власності на землю в 1992 р.
Наступний етап розвитку права власності на землю був продовжений після прийняття Конституції України (1996 р.) і Земельного кодексу України (2001р.), якими визнавалось право приватної, комунальної і державної власності на землю. Різні підходи до визначення форм і змісту права власності на землю свідчить про недостатню наукову аргументацію прийнятих законів. Недостатньо і неоднозначно трактувалось право власності на землю в юридичній літературі. Окремі автори вважають, що після прийняття Конституції України право колективної власності на землю припинило своє існування, інші вважають, що воно продовжує існувати, а окремі доводять, що право колективної власності на землю є різно-видом права приватної власності на землю. Різні точки зору висловлювались щодо паюван-ня і приватизації земель, передачі земельних часток (паїв) в оренду та ін.
Історичну і наукову цінність для вивчення розвитку права власності на землю мають наукові праці В.Д.Гончаренка, А.Й.Рогожина, І.Б.Усенка, О.І.Заєць. Підгрунтям дослі-дження загальних проблем права власності на землю і земельних відносин мають праці В.К.Гуревського, П.Д.Індиченка, Т.Г.Ковальчук, А.В.Луняченка. Питанням права колекти-вної власності на землю і права власності за Конституцією України присвячені праці І.М.Кучеренко, В.В.Носіка, В.І.Семчика, В.З.Янчука. Процеси приватизації і паювання зе-млі права приватної власності на землю висвітлені в наукових працях Г.О.Вівчаренка, П.Ф.Кулинича, В.Л.Мунтяна, О.О.Погрібного.
Проте проведені наукові дослідження ґрунтувались на законодавстві колишнього СРСР і незалежної України, в яких визнавалось виключне право державної власності на зе-млю, а також викладені і обґрунтовані різні погляди щодо форми права власності на землю, зокрема права колективної і приватної власності, а також щодо доцільності впровадження в Україні купівлі-продажу земельних ділянок та ін.
Зазначені обставини свідчать про актуальність дослідження розвитку права власності на землю в державах, які існували на території України, і потребують комплексних теоре-тичних досліджень питань розвитку права власності, наукового обґрунтування рекоменда-цій і заходів щодо відродження традиційних форм власності на землю, вдосконалення зе-мельного законодавства і впровадження його в практику. Зв язок роботи з науковими про-грамами, планами, темами. Робота виконана в рамках науково-дослідної планової теми "Проблеми права власності у сільському господарстві" (0100U004369), яка виконувалась в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є науково-теоретичний аналіз розвитку права власності на землю на території України, починаючи з часу регулювання земельних відносин звичаєвим правом і закінчуючи сучасним періодом. З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
– вивчити та узагальнити норми звичаєвого права, якими регулювались відносини власності на землю в дородовий період на території України;
– дослідити і відтворити розвиток правового регулювання відносин власності на зем-лю з часу виникнення перших в Київській Русі нормативно-правових актів, зокрема "Русь-кої правди" Ярослава Мудрого та в інших князівствах;
– дослідити та узагальнити процес розвитку правового регулювання відносин власно-сті на землю в період гетьманщини, входження України до складу Російської імперії, а та-кож до складу Польщі, Великого Литовського князівства, а також в період УНР, Радянської держави і незалежної України;
– сформулювати основні риси правовідносин власності в процесі їх становлення і розвитку;
– визначити види основних форм власності на землю в державах, що існували на те-риторії України, розкрити їх основні риси, зміст і порядок застосування;
– дати характеристику монопольного права державної власності на землю в СРСР, до складу якого входила УРСР;
– розкрити зміст відродження і розвитку права приватної, колективної, комунальної і державної власності на землю в Україні після проголошення незалежності України;
– дати визначення поняття права власності на землю як інституту земельного права і показати співвідношення з поняттям права власності за цивільним законодавством Украї-ни;
– обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення земельного законодавства України з питань права власності на землю в України.
Об єктом дослідження є суспільні відносини в галузі земельного права, що стосують-ся права власності на землю, в процесі їх становлення, реалізації і розвитку в залежності від державно-політичного устрою держав, що існували на території України і в сучасний пері-од. Предметом дослідження є теоретичні праці в галузі земельного права, законодавства про регулювання відносин власності на землю в державах, що в різні періоди існували на території України і в період після проголошення незалежності України, а також практика застосування земельного і суміжних з ним галузей законодавства. Методи дослідження. У роботі були використані: діалектичний, формально-логічний, історико-правовий, функціо-нально-правовий, статистичний, порівняльно-правовий та інші методи.
Застосування діалектичного методу дало можливість дослідити відносини власності в єдності і боротьбі протилежностей, розкрити об єктивні, закономірні зв язки між формами державного устрою і правом власності на землю, показати, що суперечності в суспільстві є внутрішньою причиною його розвитку. За допомогою історико-правового і порівняльного методів було здійснено аналіз земельного, цивільного та адміністративного законодавства України, яким регулюються відносини власності на землю та інші відносини, зокрема дові-чно успадковуваного володіння, землекористування, а також дано науково-правову оцінку розвитку права власності на землю в різних державно-правових утвореннях, що існували на території нинішньої України. Формально-логічний метод дав можливість класифікувати правову термінологію, яка використовувалася на різних етапах розвитку права власності на землю. Функціонально-правовий метод було застосовано з метою визначення функцій пра-вових норм щодо регулювання відносин власності на землю в попередні періоди та їх спів-відношення з функціями земельно-правових норм на сучасному етапі. За допомогою стати-стичного методу з ясовувалася практика реалізації права власності на землю в кожний пе-ріод.
Перелічені та інші дослідницькі методи базуються на принципах об єктивного і всебі-чного аналізу процесів та явищ, що відбуваються в процесі становлення і розвитку права власності на землю в Україні.
Теоретичну базу дослідження складають наукові розробки вчених в галузі теорії пра-ва, земельного, цивільного, адміністративного та інших галузей права В.Б.Авер янова, Г.О.Аксеньонка, С.С.Алексеєва, В.І.Андрейцева, Д.В.Бобрової, С.О.Боголюбова, А.П.Гетьмана, О.В.Дзери, Б.В.Єрофеєва, Г.Ю.Бистрова, Н.С.Кузнєцової, О.А.Підопригори, К.П.Победоносцева, О.Ф.Скакун, Я.М.Шевченко, Ю.С.Шемшученка, М.В.Шульги та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні розвит-ку права власності на землю в Україні та обґрунтуванні пропозицій щодо системного пра-вового регулювання відносин власності й удосконалення земельного законодавства з цих питань. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:
1. Доведено, що право власності на землю це – врегульоване нормами земельного права володіння, користування і розпорядження земельними ділянками з додержанням правових вимог щодо цільового і раціонального використання землі, землеустрою, земель-ного кадастру, екологічної безпеки, обмежень та обтяжень.
2. Обґрунтовано висновок про те, що розвиток права власності на землю на території України відбувався у складних умовах неодноразової зміни адміністративно-територіального устрою (періоди Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Російської імперії, УНР, СРСР та УСРР (УРСР), незалежної України (з 1991 р.). У кожному з цих періодів існували різноманітні форми власності на землю з певними особливостями їх правового режиму, зокрема феодальна (поміщицька), державна, приватна, общинна, колективна та ін.
3. Розкрито положення про те, що офіційне виникнення права власності на землю пов язано з існуванням середньовічної держави, зокрема Київської Русі, та появою першого письмового джерела "Повісті временних літ" (IX–XI ст.). Поряд з землеволодінням князів, бояр і дружинників існувало общинне землеволодіння селян, земельні відносини між якими регулювалися звичаєвим правом. Юридично право феодальної власності на землю вперше було закріплено в Руській правді Ярослава Мудрого.
4. Доведено, що поняття права власності вперше визначено у ст. 420 т. Х ч. 1 Зводу законів Російської імперії ( ХVШ ст.). До цього часу використовувалось право землеволо-діння. Після прийняття Зводу законів поряд з правом власності використовувалось і право землеволодіння, яке в одних випадках ототожнювалося з правом власності, а в інших роз-глядалось як довічно успадковуване землеволодіння.
5. Обґрунтовано положення про те, що право приватної власності на землю князя, царської та імператорської сім ї, бояр, дружинників, поміщиків, військових, церкви і мона-стирів, вільних громадян відмежовувалось від права державної власності на землю (князів-ства, імперії), яке регулювалось публічним правом. 6. Сформульовано висновок, що суб єктом права власності общинної власності на землю була сільська громада, управомочена перерозподіляти земельні ділянки між членами общини, що право сучасної комунальної власності на землю в Україні є певним аналогом права общинної власності на землю в ми-нулі роки.
7. Досліджено, що після скасування кріпосного права (1861 р.) селяни викупали землі у поміщиків, яка переходила у власність сільської общини і розподілялася між селянами на праві користування.
У період столипінської реформи в Росії (1906–1914 рр.) встановлювалося одноособо-ве право власності "домогосподаря" на землю, а також на все господарство двору, що виді-лялося. 8. Доведено, що в радянський період право приватної власності на землю було ска-совано, вона стала загальнодержавною власністю, а земельні угіддя і земельні ділянки на-давалися колгоспам, радгоспам, підприємствам, організаціям та установам у довічне (по-стійне) користування.
9. Обґрунтовано висновок, що земельна реформа (1991–2002 рр.) проходила в склад-них умовах економічної, зокрема аграрної кризи, приватизація землі гальмувалася. В про-цесі земельної реформи земельні ділянки колгоспів і радгоспів передавалися у колективну власність колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) та в приватну власність громадян. На другому етапі реформи землі колективної власності КСП були розпайовані між членами КСП, а на третьому етапі в 2000–2002 роках – передані у власність членам КСП, у зв язку з чим КСП перестали існувати.
10. Сформульовано пропозиції щодо вдосконалення земельного законодавства, зок-рема про форми власності на землю, про заборону продажу і вивезення за межі України чо-рнозему, інших цінних ґрунтів, про внесення доповнення до ЗК 2001 р., яким відновити но-рму ЗК 1992 р., за якою землі фермерського господарства поділу не підлягають, а також про вдосконалення механізму реалізації ЗК.
11. Доведено, що земельне законодавство незалежної України увібрало досвід і тра-диції земельного законодавства держав, що раніше існували на території України, а також зарубіжних країн, внаслідок цього норми про право власності на землю, що відтворені в Земельному кодексі України 2001 р., достатньою мірою відповідають світовим стандартам, а пропозиції щодо його вдосконалення не виходять за їх межі.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: у законотворчій діяльності, для удосконалення зе-мельного законодавства України, зокрема з питань форм власності на землю, землеволо-діння і землекористування повноважень суб єктів права власності, правових засобів захисту права власності; для вдосконалення реалізації законодавства про право власності на землю; при викладанні курсів "Земельне право" і "Аграрне право" у юридичних та інших вищих навчальних закладах України.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертацій-ного дослідження доповідалися на науково-практичних конференціях: 1) "Адміністративне право: актуальні проблеми реформування" (Суми, 2000); 2) "Власнісний статус і проблеми раціонального використання земель" (Київ, 2000); 3)"Проблеми та перспективи розвитку та реалізації законодавства України" (Київ, 2001).
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації дістали відображен-ня у 9 наукових публікаціях, з яких 6 наукових статей, в т.ч. 5 – у фахових виданнях, та 3 тезах доповідей.
| 
