|
Актуальність теми дослідження. Здобуття Україною незалежності, розбудова демократичної правової держави викликали необхідність реформувати кримінально-процесуальне законодавство як у цілому, так й окремі його інститути. Прийнята у 1996 році Конституція України вимагає посилення правових гарантій дотримання прав і свобод громадян. Небезпеку їх безпідставного обмеження чи порушення у кримінальному процесі становлять запобіжні заходи. Останні у певний спосіб впливають на реалізацію конституційних прав громадян, оскільки так чи інакше обмежують їх особисту свободу, хоч і тільки на підставах та в порядку, які встановлені законом, й при дотриманні усіх кримінально-процесуальних гарантій прав особи. Однією із таких гарантій є запровадження нового запобіжного заходу — застави. Вона була введена в систему запобіжних заходів у листопаді 1996 року з метою ліквідувати суттєвий розрив у “суворості” її окремих елементів, запровадити певну альтернативу запобіжному заходу у вигляді взяття під варту. Адже застава впливає на майнову сферу особи, не обмежуючи усіх інших фундаментальних прав громадян, і водночас гарантує досягнення мети застосування запобіжних заходів.
Кримінально-процесуальний закон Російської імперії (Статут кримінального судочинства 1864 р.) передбачав заставу як “захід судового примусу“, що робило можливим її активне використання. Перші кодифіковані кримінально-процесуальні закони УРСР також знали цей запобіжний захід (ст.ст. 142, 151 КПК УРСР 1927 р.), але наступна кодифікація кримінально-процесуального законодавства УРСР (1960-1961 р.р.) цим запобіжним заходом знехтувала. Застава знову була введена до кримінально-процесуального законодавства України лише 20 листопада 1996 року. Однак в Україні значних наукових досліджень не проводилось. Тож закономірно, що у вітчизняній юриспруденції запобіжний захід у вигляді застави не був предметом дисертаційних чи монографічних досліджень. Хоч деякі його теоретичні та практичні аспекти розглядались М.М.Михеєнком, В.Т.Нором, В.П.Шибіком, А.Я.Дубинським. Проте, практика правозастосування висунула значно ширше коло проблемних питань для вирішення їх наукою кримінально-процесуального права. Отже, існуючий стан дослідженості застосування застави у кримінальному процесі та практичний характер наукової проблеми засвідчують необхідність її наукового дослідження. Правовою основою дисертаційного дослідження стали норми Конституції України, міжнародні правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільне законодавство України, а також відповідне законодавство ряду зарубіжних держав.
Емпіричну базу даного дослідження склали: довідка Верховного Суду України за результатами узагальнення слідчої та судової практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави (архів Верховного Суду України за 1998 р.); узагальнення практики застосування запобіжних заходів місцевими судами Львівської області (архів Апеляційного суду Львівської області за 2001 р.); результати вивчення понад 200 кримінальних справ в частині застосування запобіжних заходів, а також результати опитування слідчих, прокурорів та суддів (понад 150). В роботі використана також багаточисельна неопублікована слідча та судова практика щодо застосування запобіжного заходу–застави.
Теоретичною основою дослідження стали наукові праці в галузі загальної теорії права, конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, етики і психології як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, зокрема, Російської Федерації, Англії, Німеччини, США. Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем процесуальної відповідальності та примусу, запобіжних заходів, у тому числі і застави, у працях Є.Н.Алєксандрова, Г.Н. Вєтрової, М.Гранкіна, Ю.М.Грошевого, П.М.Давидова, А.Я.Дубинського, З.З.Зінатулліна, З.Д.Єнікєєва, З.Ф.Ковриги, М.Колоколова, В.М.Корнукова, Ф.М.Кудіна, Ю.Д.Лівшица, В.Т.Маляренка, В.А.Михайлова, М.М.Михеєнка, В.Т.Нора, І.Л.Петрухіна, П.П.Пилипчука, В.Л.Підпалого, Б.Р.Пошви, А.П.Рижакова, В.Руднева, В.В.Смірнова, І.Я.Фойницького, Л.В.Франка, М.А.Чєльцова, В.П.Шибіко, Д.Юнкер. Вивчення правотворчого досвіду інших правових систем дає підставу констатувати, що застава є одним з найефективніших і найдієвіших видів запобіжного заходу, забезпечуючи як інтереси (правосуддя) кримінального процесу, так і обвинувачених, підсудних. Вітчизняна ж статистика застосування застави в кримінальному судочинстві засвідчує, що цей запобіжний захід застосовується вкрай рідко. Однією з причин цього є відсутність наукової доктрини зазначеного засобу процесуального примусу, що переконує у актуальності даного дисертаційного дослідження.
Заходи процесуального примусу у системі кримінально-процесуальних гарантій, та їх вплив на забезпечення прав людини є одними із найбільш актуальних напрямів наукового пошуку у вітчизняній юриспруденції. У цьому контексті відсутність необхідної процесуальної форми провадження щодо застосування застави у чинному кримінально-процесуальному законі засвідчують нагальну потребу у розробці комплексу науково обґрунтованих тактичних та методичних рекомендацій, пропозицій по удосконаленню існуючих норм. У той же час, зростаюча кількість випадків застосування застави засвідчують значний суспільний та науковий інтерес у дослідженні його процесуальних особливостей. Ці чинники обґрунтовують необхідність та своєчасність даного дослідження.
Зв язок роботи із науковими програмами, планами. Дисертація підготовлена в рамках науково-дослідницької тематики кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка “Вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування”. Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка, протокол № 14-5 від 31 травня 2000 року. Вона перебуває у нерозривному зв язку з традиційним напрямком наукових досліджень Львівської школи кримінального процесу – захисту майнових та інших інтересів суб єктів кримінального судочинства.
Мета і завдання дослідження полягає у комплексному теоретичному аналізі застави у системі запобіжних заходів, а також у з ясуванні та усуненні недоліків практики правозастосування цього кримінально-процесуального засобу примусу на основі вивчення джерел правового регулювання, відповідної слідчо-судової практики, закордонного досвіду. У контексті останнього напрямку роботи метою дослідження було формулювання науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення правових норм, що регулюють застосування застави; вироблення тактичних та методичних рекомендацій щодо найбільш ефективної її реалізації слідчими, прокурорами, суддями та іншими учасниками кримінального процесу.
Відповідно до мети дисертації її автор поставив перед собою такі завдання: розкрити сутність та з ясувати місце застави у системі запобіжних заходів, і її роль у вирішенні завдань кримінального судочинства; - визначити підстави та обмеження у застосуванні застави; - з ясувати процесуальне становище заставодавця;
- проаналізувати предмет та розмір застави;
- визначити процедуру обрання, зміни, скасування застави та особливості складання процесуальних документів щодо неї;
- порівняти шляхи вирішення проблем, виявлених у вітчизняній правотворчій та правозастосувальній практиках застосування застави у кримінальному процесі, з такими ж проблемами у інших правових системах;
- сформулювати пропозиції до чинного Кримінально-процесуального кодексу України, а також науково обґрунтовані рекомендації щодо застосування застави в практиці кримінального судочинства.
Об єктом дослідження є теоретичний та практичний аспекти відносин, що виникають у зв язку з реалізацією у кримінальному процесі запобіжного заходу-застави, а також процесуальна форма його застосування.
Предметом дослідження виступили норми вітчизняного законодавства, які регулюють застосування застави та практика їх застосування слідчими, суддями; керівні роз яснення Верховного Суду України; зарубіжне законодавство, вітчизняна та закордонна юридична література з проблем застави як запобіжного заходу. Особливим компонентом предмету дослідження став (у відповідній частині) проект КПК України, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України.
Методи дослідження. Дисертаційна робота базується на критичному аналізі загальнонаукових та спеціальних літературних джерел; нормативно-правового матеріалу. Базу дослідницької методології склали методи сучасної теорії пізнання суспільно-правових явищ, що ґрунтуються на філософії діалектичного розвитку, з використанням таких засад наукового мислення, як: аналіз і синтез, порівняння; спостереження.
Спеціальними методами дослідження стали: метод системного аналізу правових норм (цей метод використовувався, зокрема, в процесі порівняння загальних та спеціальних норм, що регулюють застосування кримінально-процесуального примусу, запобіжних заходів та такого їх виду, як застава); порівняльно-правовий метод (він застосовувався в процесі порівняння кримінально-процесуальних норм, які регулюють застосування запобіжних заходів, зокрема, застави, в інших правових системах), що дало можливість використати результати для обґрунтування пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства; статистичний метод (цей метод дав можливість встановити тенденції слідчої та судової практики застосування застави); соціологічний метод (використаний при вивченні кримінальних справ в частині застосування запобіжних заходів, зокрема, застави, а також при анкетуванні слідчих, прокурорів та суддів щодо її застосування).
Наукова новизна одержаних результатів забезпечується тим, що дана робота є першим в українській кримінально-процесуальній науці дисертаційним дослідженням запобіжного заходу-застави. У його ході одержано висновок про те, що запровадження застави викликано необхідністю дотримання норм міжнародного права, потребою удосконалення запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України. Ґрунтовному аналізу піддано процесуальну форму обрання, зміни та скасування застави, процесуальний статус заставодавця. Особливий акцент у дослідженні зроблено на формуванні легальної та ефективної практики застосування запобіжного заходу у вигляді застави.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків та пропозицій, до найбільш важливих з яких можна віднести наступні: 1. Запровадження в судочинство України запобіжного заходу застави викликано необхідністю дотримання імплементованих норм міжнародного права, та потребою демократичного оновлення кримінально-процесуального закону.
2. Суть застави як запобіжного заходу полягає у внесенні на депозит органу розслідування або суду грошей чи передачі інших матеріальних цінностей підозрюваним, обвинуваченим або іншими фізичними чи юридичними особами з метою забезпечення виконання процесуальних обов язків підозрюваним, обвинуваченим.
3. Застава менш сувора, ніж тримання під вартою, але суворіша від усіх інших запобіжних заходів, передбачених ст.149 КПК України, а тому без позбавлення особи волі здатна в більшій мірі за інші запобіжні заходи гарантувати виконання процесуальних обов язків.
4. Застава є одним з найбільш ефективних запобіжних заходів і повинна значно частіше застосовуватись у кримінальному процесі, надійно забезпечуючи як інтереси судочинства , так і права осіб, яких притягують до кримінальної відповідальності.
5. Предметом застави може бути будь-яке майно, що не вилучено з цивільному обігу, належить підозрюваному, обвинуваченому чи заставодавцю на праві власності та може бути ним відчужене.
6. Визначаючи розмір застави, органи слідства і суд не вправі виходити за вказані у законі мінімальні межі. Розмір застави повинен в достатній мірі гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим взятих на себе зобов язань, однак він не повинен бути непомірно великим і виключати можливість внесення застави.
7. Запропонований процесуальний статус заставодавця повинен гарантувати його майнові права на заставлене майно та забезпечити виконання взятих ним обов язків .
8. Строк внесення застави слід визначати від 1 до 3 діб, що є реальним для виконання постанови про застосування застави, а у випадку її невиконання можливо оперативно вирішити питання про заміну запобіжного заходу.
9. Запропоновано тактику обрання запобіжного заходу у вигляді застави та реалізації цього рішення; з ясовано необхідні реквізити відповідних процесуальних документів.
10. З метою поліпшення правозастосувальної діяльності пропонується запровадити в Україні досудову службу, в компетенцію якої входило б детальне вивчення всіх обставин, необхідних для вирішення питань, пов язаних із застосуванням запобіжних заходів. 11. Запропоновані зміни і доповнення до ст.154-1 КПК України, а також внесені пропозиції до проекту нового КПК України.
Наукове та практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання при підготовці нового КПК України, у практиці правозастосування запобіжного заходу у вигляді застави, у навчальному процесі. Теоретичні висновки можуть слугувати підґрунтям для наступних досліджень даної та суміжних проблем.
Деякі одержані здобувачем висновки були використані при підготовці Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р. №6 “Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” (лист № 10/2 від 11 січня 1999 року та лист № 12-4 від 30 січня 2001 року, наведені у додатках до дисертації).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на Міжнародному науковому семінарі з питань застави та досудового утримування під вартою, що проводився Американською асоціацією правників "Правова ініціатива у Центральній та Східній Європі" (Львів, 1998р.), семінару “Пропаганда серед суддів Львівської області застосування запобіжних заходів, не пов язаних із взяттям під варту” (Львів, 2001), всеукранській науковій конференції “Сутність, цілі та засоби права” (Чернівці, 2001 р.), VII–VIII Регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м.Львів, 2001 р., 2002 р.) засіданнях кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції (рекомендації) сформульовані дисертантом у шести наукових публікаціях, чотири з яких є у фахових виданнях ВАК України.
| 
