|
З метою охорони свого суверенітету, забезпечення власної воєнної безпеки і оборони, недоторканності своєї території від будь-яких посягань із зовні держава значної уваги приділяє розбудові власних Збройних Сил та виробленню відповідної нормативно-правової бази, що визначає організаційно-правові засади їх нормального функціонування. Про це свідчить і досвід сучасної незалежної України, вищий орган законодавчої влади якої, проголосивши у липні 1990 року Декларацію про державний суверенітет України [ ] і прийнявши у серпні 1991 року Акт проголошення незалежності України [ ], невдовзі ухвалив низку законодавчих актів з питань військового будівництва, які стали правовими засадами організації та діяльності Збройних Сил нашої суверенної держави. Серед них слід назвати постанову Верховної Ради України “Про Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України” [ ], Закони України “Про оборону України” [ ], “Про Збройні Сили України” [ ], “Про загальний військовий обов язок і військову службу” [ ], “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [ ] та ряд інших законодавчих актів, слідом за якими органами виконавчої влади прийнято низку підзаконних нормативних актів, що визначають організаційно-правові засади організації та діяльності Збройних Сил України і складають галузь військового законодавства України. Аналогічні проблеми побудови власних Збройних Сил та розробки власного військового законодавства постали й перед українськими національними урядами періоду визвольних змагань, або як його ще називають сучасні історики – періоду української революції, в Україні 1917–1921 років, за доби творення самостійної української держави та її захисту від зовнішніх посягань. З урахуванням подібності обставин, за яких в Україні йшов процес становлення законодавства, що регулювало відносини в галузі оборони держави у 1917–1921 роках, та відбувається реформування сучасного українського військового законодавства, історія розбудови Збройних Сил в Україні, у тому числі й окремих військових формувань , і становлення організаційно-правових засад їх діяльності має неабиякий теоретичний і практичний інтерес, оскільки є підстави провести певні паралелі між тодішніми і сучасними умовами й цілями розбудови Збройних Сил і правового регулювання їх організації й діяльності та виявити загальні закономірності й відмінності цих процесів. Вивчення й аналіз організаційно-правових засад, на яких будувалася діяльність збройних формувань в Україні доби визвольних змагань, дозволить виявити допущені окремими політиками помилки і свідомі перекоси у галузі військового будівництва та правового забезпечення збройного захисту інтересів української революції, з одного боку, показати шляхи розвитку і надбання тогочасної нормотворчої діяльності, спрямованої на створення та вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної регулювати правовідносини у військовій галузі й визначати порядок організації та діяльності військових формувань, з другого. Причому дослідити ці питання автор має намір переважно на прикладі окремого військового формування, створеного у Києві у листопаді 1917 року, яке протягом періоду, що досліджується, неодноразово міняло свої організацію та статус, а з ними і свою назву – Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (з листопада 1917 року), 1-й курінь Січових Стрільців (з січня 1918 року), 1-й полк Січових Стрільців (з березня 1918 року), Окремий загін Січових Стрільців (з серпня 1918 року), 1-ша дивізія Січових Стрільців (з кінця листопада 1918 року), Осадний Корпус (грудень 1918 року), Корпус Січових Стрільців (з січня 1919 року), Група Січових Стрільців (з травня 1919 року) – але за своїм характером залишалося військовою формацією Українських Січових Стрільців . Одразу зауважимо, що у досліджуваний період, а саме 1917–1920 рр., тобто у період від початку і до завершення існування військового формування Січових Стрільців, найменування “Січові Стрільці” мали декілька військових формувань, але не всі вони мали відношення до українського січового стрілецтва. До військових формувань українського січового стрілецтва належать:
1) Легіон Українських Січових Стрільців, сформований у серпні 1914 року в складі Австро-Угорської армії; 2) створена на його основі у січні 1919 року 1-ша бригада Українських Січових Стрільців (УСС) у складі Української Галицької Армії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР);
3) створене у листопаді 1917 року у Києві військове формування (київське формування), про яке йдеться в цій роботі, що спочатку отримало назву Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, а згодом, внаслідок реорганізацій, неодноразово міняло свою назву. До військових формувань, які не мали відношення до українського січового стрілецтва, але містили у своїй назві словосполучення “Січові Стрільці”, слід віднести: 1) військовий підрозділ Січових Стрільців, створений у Німеччині у лютому 1918 року з числа військовополонених українців колишньої царської армії, та 2) Студентський курінь Українських Січових Стрільців, який обрав собі назву як наслідувач славних традицій українського січового стрілецтва. У цій науковій роботі ми детально розглянемо організаційно-правові засади діяльності одного з військових формувань українського січового стрілецтва – Січових Стрільців київського формування – за період його перебування у складі армій УНР (доби Центральної Ради та Директорії) та Української Держави. Зазначимо, що питання утворення, організації та діяльності Збройних Сил і окремих військових формувань національних урядів України досліджуваного періоду, законодавчої розробки ними організаційно-правових засад їх функціонування в історичному та історико-правовому аспектах привертали увагу ряду сучасних українських вчених. Наукову розробку питань військового будівництва в Україні в історичному та історико-правовому аспектах та в певних історичних рамках, тематичних напрямах, політико-правових ракурсах вели такі сучасні дослідники – історики та юристи – як В. Верстюк [ ], Л. Гарчева [ ], В. Голубко [ ], В. Задунайський [ ], М. Кравчук [ ],В. Солдатенко [ ], О. Тимощук [ ], Я. Тинченко [ ] та ін. Над тематикою, присвяченою питанням організації та діяльності військових формувань українського січового стрілецтва, працювали такі дослідники, як В. Гордієнко [ ], А. Каляєв [ ], М. Лазарович [ ], М. Литвин і К. Науменко [ ] та ін. Поза межами України свого часу з явилась значна кількість історичних та мемуарних праць, у яких йшлося про створення українських військових формувань, у тому числі формувань українського січового стрілецтва. Серед яких можна назвати праці М. Безручка [ ], Н. Гірняка [ ], О. Думіна [ ], І. Мазепи [ ], С. Ріпецького [ ], З. Стефаніва [ ], О. Удовиченка [ ] та інших, які ми згадуватимемо у подальшому викладі. Окремі аспекти цих питань висвітлені в роботах, присвячених створенню Збройних Сил в Україні в цілому, наприклад, колективна праця “Історія українського війська” [ ], та військових формувань січового стрілецтва зокрема, таких як “Українські Січові Стрільці. 1914–1920” [ ], “Історія Січових Стрільців” [ ], “Корпус Січових Стрільців” [ ]. Віддаючи належне науковому внеску всіх цих авторів у висвітлення питань становлення Збройних Сил в Україні доби визвольних змагань, можна проте констатувати, що грунтовного історико-правового аналізу проблеми організаційно-правових засад діяльності окремих військових формувань, проведеного на підставі архівних документів, більшість яких ще не була опублікована, та документів, оприлюднених у газетах того часу, і особливо проблеми організаційно-правових засад діяльності військового формування січового стрілецтва, створеного у листопаді 1917 року в Києві, в українській історико-правовій науковій літературі ще не давалось. Вивчаючи історичні та мемуарні праці, присвячені військовому формуванню Січових Стрільців, написані представниками української діаспори, серед яких і безпосередні учасники подій доби визвольних змагань українського народу за незалежність, доходимо висновку, що найбільші труднощі у своїй роботі вони бачили у відсутності доступу до архівних документів і матеріалів, з приводу чого бідкувалися у своїх книгах (зокрема, В. Кучабський [29, 13], А. Крезуб (псевдонім О. Думіна) [ , 19], Є. Коновалець [ , 5]).
Не мали доступу до архівних документів, що зберігалися у закритих фондах, і радянські науковці. Але із здобуттям Україною незалежності та побудовою українським народом правової держави сучасні дослідники отримали таку можливість. Тому, розглядаючи організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, автор даного дослідження передусім намагався використати архівні документи, багато з яких взагалі ніколи не публікувалися, та документи і матеріали, опубліковані в офіційній пресі того часу. Ці документи зберігаються, насамперед, у справах таких фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, як 1074 (фонд Міністерства військових справ Української Держави), 1075 (фонд Військового міністерства УНР), 1076 (фонд Генерального Секретарства по справах військових), 1078 (фонд Головного Управління Генерального штабу УНР), 2266 (фонд Штабу Корпусу Січових Стрільців), 2268 (фонд 2-го полку при Коші Окремого загону Січових Стрільців), 2269 (фонд збірного полку Січових Стрільців) та деяких інших.
Актуальність теми дисертації. В умовах розбудови суверенної української держави великої суспільної ваги набуває проблема збройної охорони її суверенітету і територіальної недоторканності від зовнішніх посягань. У процесі переходу України від обов язкової військової служби до служби на контрактних засадах важливого значення набувають питання правового забезпечення, матеріального забезпечення, соціального захисту, бойового та стройового вишколу (підготовки), виховання військовослужбовців з урахуванням минулого досвіду військового будівництва та військових традицій української армії, у тому числі військового формування січового стрілецтва. У цей перехідний період різко зростає потреба у вивченні та науковому узагальненні цього досвіду, з тим щоб використати його у практичній роботі та законотворчості. Сучасні проблеми мають багато спільних ознак з тими, з якими зустрілося українське суспільство у період становлення й розбудови української національної держави на початку ХХ століття. Відносини у галузі військового будівництва в сучасній українській державі мають бути такими, щоб наша держава могла називатися правовою. За умов, коли має місце розбудова Збройних Сил на нових засадах, є необхідним історичний науковий підхід до вивчення організаційно-правових засад діяльності військових формувань доби визвольних змагань та їх можливе застосування в сучасних умовах. З огляду на це, значним теоретичним потенціалом щодо вироблення доцільних організаційно-правових засад володіє наука історії держави та права, а саме історія становлення та розвитку Збройних Сил держави. Оскільки сучасний стан розбудови Збройних Сил має багато спільних рис із тим, який спостерігався у досліджуваний період, та оскільки українська держава стоїть на порозі реформування своїх Збройних Сил і створення нового військового законодавства в умовах зміни суспільної формації, як це було на початку ХХ століття, вивчення законодавчої практики того часу та врахування позитивних її надбань при розробці нового військового законодавства становить практичний інтерес, а виявлення помилок минулого убезпечить від їх повторення сьогодні.
Загальна актуальність проблеми вдосконалення організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил і підвищена складність законотворення у сучасних умовах, а також необхідність удосконалення існуючих і можливість використання відомих з історії підходів до розбудови армії, засобів і методів такої розбудови, і визначили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами i темами. Дане дослідження передбачено Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2001 рік (п. 31), схваленим Вченою радою НАВСУ 29 грудня 2000 р. (протокол № 19), і на 2002 рік (п. 33), схваленим Вченою радою НАВСУ 25 грудня 2001 р. (протокол № 14).
Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на підставі грунтовного аналізу нормативно-правових документів досліджуваного періоду вперше у вітчизняній історико-правовій науці визначити організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, його місце як складової частини українського війська та особливості його правового забезпечення порівняно з тим, що існувало в Армії УНР, заповнити, таким чином, існуючу прогалину в історії держави та права України з ціллю запозичення історичного досвіду та можливого його використання у реформуванні сучасних Збройних Сил України. При цьому автор мав на меті глибше проникнути в історію проблеми і прослідкувати генезис нормативно-правового забезпечення діяльності Збройних Сил в розрізі історії української держави та права. Для реалізації поставленої мети були визначені такі задачі:
– проаналізувати політико-правові підходи держави до проблеми розбудови власних Збройних Сил на теренах України у період діяльності Української Центральної Ради, за доби Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР. Головну ж увагу приділити розгляду проблеми, пов язаної із зародженням та формуванням власного військового законодавства в Україні;
– здійснити грунтовне дослідження правових актів українських урядів, нормативно-правових актів їх військових відомств і розпорядчих документів військових формувань, що регламентували організацію і діяльність Збройних Сил України доби визвольних змагань на різних етапах державотворення і військового будівництва, провести їх порівняльний аналіз; – висвітлити процес становлення українських Збройних Сил у досліджуваний період, показати місце і роль військового формування Січових Стрільців у забезпеченні охорони надбань української революції від зовнішніх посягань; – дослідити систему правових норм, спрямованих на забезпечення організації та діяльності формування Січових Стрільців, та виявити окремі відмінності від правових норм, що діяли в українській армії; – спеціальну увагу приділити питанням можливості урахування у сучасному військовому законодавстві, практиці навчальної підготовки та виховної роботи у військах України того позитивного у військовому будівництві, що було напрацьовано у досліджуваний період.
Об єктом дослідження є процес становлення, розвитку, трансформації правовідносин у військовій галузі, державна політика щодо проблеми військового будівництва, генезис військового законодавства Української Народної Республіки доби Центральної Ради і Директорії та Української Держави доби Гетьманату. Предметом дослідження стала діяльність органів державної влади України у сфері нормативно-правового забезпечення функціонування Збройних Сил, становлення організаційно-правових засад діяльності військового формування Січових Стрільців, його участі у захисті надбань української революції, основні напрями розвитку і вдосконалення правових норм, якими регулювалася його діяльність у досліджуваний період. Методи дослідження. При підготовці дисертації автор застосував філософський (діалектичний), загально-наукові та спеціально-наукові методи дослідження. Зокрема, із застосуванням методу пізнання, згідно з яким всі явища (предмети) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, досліджувалося співвідношення позиції вищих органів держави доби Центральної Ради, які вважали недоцільним створювати в Україні регулярну армію, і позиції національно свідомої політичної та військової еліти, що зорганізувала український військовий рух за створення національних Збройних Сил, як двох протилежних і, в той же час, односпрямованих суспільно-політичних і політико-правових явищ, які зумовили прийняття правових актів про утворення вищих національних військових інституцій та розбудову Армії УНР для протидії зовнішнім посяганням. Те саме – щодо спротиву владних структур створювати національні військові частини і руху за створення військової частини з числа західноукраїнських січових стрільців, що зрештою призвело до прийняття рішення про створення військового формування Січових Стрільців. Широкого застосування отримав формально-логічний метод, за допомогою якого здійснено наукову обробку правового матеріалу: показано місце аналізованих організаційно-правових засад діяльності військового формування Січових Стрільців у їх системі, досліджено їх передумови і підстави тощо. Із застосуванням методу системного аналізу визначено місце організаційно-правових засад діяльності цього формування у сукупності організаційно-правових засад функціонування української армії. Застосування порівняльно-правового та порівняльно-історичного методів дозволило порівняти норми військового законодавства з регулювання правових засад організації та діяльності військових формувань у різні історичні періоди визвольних змагань в Україні досліджуваного періоду, виявити відмінності у правовому регулюванні цих засад в українській армії в цілому та у військовому формуванні Січових Стрільців зокрема.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідником вперше в українській історико-правовій літературі зроблено спробу, використовуючи архівні документи і матеріали, публікації в офіційній пресі, комплексно проаналізувати нормотворчу та організаційну діяльність української держави щодо проблеми створення з числа військовополонених українців національного збройного формування Січових Стрільців та нормативно-правового забезпечення його діяльності. Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній: – вперше досліджено і введено в науковий обіг архівні матеріали та нормативно-правові акти, якими регламентувалась організація та діяльність військового формування Січових Стрільців; – розглянуто як цілісну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання військового будівництва в Україні в досліджуваний період; – комплексно висвітлено передумови створення, процес становлення, розвитку та правові засади функціонування військового формування Січових Стрільців, визначено його місце у системі військових формувань тогочасної української держави, розкрито особливості його організації та правових засад діяльності; – вперше виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки правових норм, що регулювали питання організації та діяльності військового формування Січових Стрільців; – дістала подальший розвиток теза про те, що державний суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність держави можливо забезпечити лише за наявності сильних, добре зорганізованих регулярних Збройних Сил, а для досягнення високої організованості та боєздатності армії необхідне відповідне правове забезпечення її організації та діяльності, що і було підтверджено досвідом військового формування Січових Стрільців; – аргументовано висновок, що політизація армії, тобто створення в ній партійних осередків і поширення на неї впливу різних політичних партій та їх ідеологічних постулатів, не сприяє забезпеченню її боєздатності, боєготовності, дисциплінованості, що одним з перших зрозуміло командування військового формування Січових Стрільців, вживши відповідних заходів;
– доведено, що ефективність організації та діяльності Збройних Сил перебуває у прямій залежності від того, чи відповідає стан законодавства суспільним відносинам у сфері військового будівництва; – з ясовано, що державні органи України доби визвольних змагань після проголошення самостійності УНР приділяли достатню увагу розробці військового законодавства та виробленню організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил, але, в силу воєнної обстановки, забезпечити їх практичне застосування у повному обсязі не завжди було можливо;
– обгрунтовано висновок, що організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, хоч воно і входило до складу української армії, мали свої особливості й відмінності порівняно з тими, які існували в українській армії, проте доведено, що це не було порушенням законності, а зумовлювалося необхідністю термінового заповнення прогалин, які мали місце у тогочасному військовому законодавстві.
Висновки і положення дисертації у своїй сукупності дозволили дисертанту розв язати важливе для науки історії держави і права наукове завдання – визначити організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців у період української революції як складової частини українського війська, показавши відмінності правового забезпечення організації та діяльності цього формування у порівнянні з правовим забезпеченням Армії УНР, з усіма позитивними сторонами і недоліками, та з урахуванням цього висловити конкретні міркування щодо вдосконалення окремих напрямів реформування сучасних Збройних Сил України.
Практичне значення одержаних результатів. Положення, висновки та пропозиції, викладені в дисертаційному дослідженні, становлять певний внесок у розвиток історії держави і права України та історії військового законодавства України. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: – при розробці заходів військової реформи в Україні, зокрема в частині визначення політико-правового статусу військовослужбовців Збройних Сил України;
– при психолого-виховній роботі з військовослужбовцями Збройних Сил України, Внутрішніх військ МВС України, особовим складом міліції та інших воєнізованих формувань; – у навчальному процесі вищих юридичних навчальних закладів при вивченні навчальної дисципліни “Історія держави і права України” та спеціальних курсів з цієї дисципліни, а також у навчальному процесі військових навчальних закладів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України, на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної правової держави Україна” (Львів, 4–5 травня 2001 р.), на ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, 19 травня 2001 р.). Публікації. Основні теоретичні положення і наукові висновки викладено у монографії та шести наукових публікаціях.
|
