|
Актуальність теми. Розбудова правової держави та розвиток демократичних засад суспільного життя передбачають визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. В ст. 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [130]. Проголосивши ці цінності, Україна прямує до правової держави, яка відповідно до Конституції гарантує кожному не тільки право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), а й дійовий механізм реалізації конституційних установлень. Однією з ефективних ланок такого механізму є кримінально-правові засоби, які передбачають встановлення відповідальності за посягання на життя, здоров я, свободу та недоторканність особи.
Злочини, пов язані з викраденням людини, є досить поширеними в усьому світі. Як відзначається в багатьох джерелах, кожного року жертвами цього злочину стають близько 15 тисяч осіб. Актуальною ця проблема є і для України, де, за даними МВС, за період 1990-1999 рр. жертвами цього злочину стали 174 громадянина. Причому слід ураховувати, що злочини, пов язані з викраденням людини, мають значну латентність.
Високий ступінь тяжкості викрадення людини незалежно від її віку, значне його поширення поставили питання про необхідність видання таких законів, які б забезпечували ефективний захист прав громадян. Ці завдання певною мірою були вирішені у прийнятому Верховною Радою 5 квітня 2001 р. КК України [144] (далі — КК 2001 р., КК або КК України), який містить спеціальний розділ III, де передбачено відповідальність за злочини проти волі, честі та гідності, в тому числі й за незаконне позбавлення волі та викрадення людини (ст. 146). Викрадення людини було вперше криміналізовано у новому КК України (у КК 1960 р. [145] було передбачено відповідальність лише за незаконне позбавлення волі – ст. 123 і, окремо, за викрадення чужої дитини – ст. 124). Однак у КК 2001 р. законодавець об єднав в одній статті два різних за характером діяння, ступенем суспільної небезпечності, тяжкості та іншими ознаками склади злочинів. При цьому викрадення людини, незважаючи на його підвищену тяжкість, чомусь було розміщене в ст. 146 КК після незаконного позбавлення волі.
Попри зростаючу кількість наукових досліджень злочинів проти особи, розглядуваний злочин залишився зовсім невивченим на рівні взаємопов язаного і поглибленого аналізу всіх елементів та ознак складу злочину. Немає жодної наукової роботи, яка б була спеціально присвячена характеристиці даного протиправного посягання. До цього часу питання про відповідальність за викрадення людини розглядалося лише на рівні окремих статей, розділів підручників з Особливої частини кримінального права та науково-практичних коментарів до КК. Інші, більш поглиблені дослідження цього складу злочину, які б мали комплексний характер, не провадилися. Що стосується незаконного позбавлення волі, то з цієї проблеми у 1989 р. на кафедрі кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого була підготовлена та захищена дисертація (Н. В. Бойко. Ответственность за незаконное лишение свободы по советскому уголовному праву [32]). Тому запропоноване дисертаційне дослідження не має за мету детальне вивчення незаконного позбавлення волі, бо це є предметом самостійного дослідження. Однак в роботі наведено досить повну характеристику основних ознак незаконного позбавлення волі в обсязі, необхідному для розгляду окремих питань з цієї проблеми в аспекті порівняльного аналізу для вирішення завдань даного дослідження.
Слід відзначити, що судова практика зазнає значних труднощів у визначенні юридичних ознак викрадення людини, з ясуванні його кваліфікуючих ознак. Потребують також вирішення питання щодо відмежування викрадення людини від суміжних злочинів – незаконного позбавлення волі, захоплення заручників та ін.
Актуальність боротьби з викраденням людини, відсутність належного опрацювання даних проблем у кримінальному праві, а також необхідність подальшого вдосконалення кримінального законодавства шляхом внесення конкретних, науково обгрунтованих пропозицій зумовили вибір теми наукового дослідження.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної комплексної цільової програми “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883). Її тема затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 9 від 23 квітня 2001 р.).
Мета і задачі дослідження. Основна мета роботи полягає у визначенні об єктивних і суб єктивних ознак викрадення людини і розробленні на їх основі поняття викрадення людини, формуванні практичних рекомендацій, спрямованих як на вдосконалення кримінального законодавства, що регламентує відповідальність за даний злочин, так і на усунення окремих помилок, які мають місце в судовій практиці. Відповідно до поставленої мети визначені основні задачі дисертаційного дослідження:
– вивчити історію розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за викрадення людини. Проаналізувати особливості розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за викрадення людини в країнах з різним державним ладом і правовими системами;
– дослідити родовий та безпосередній об єкти викрадення людини і взаємозв ємозв язок між ними;
– розглянути ознаки об єктивної сторони викрадення людини;
– визначити момент закінчення викрадення людини;
– проаналізувати ознаки, що характеризують суб єктивну сторону та суб єкта цього злочину;
– визначити на підставі загального вчення про склад злочину та аналізу об єктивних і суб єктивних ознак поняття викрадення людини;
– визначити і проаналізувати кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки викрадення людини;
– сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за викрадення людини, навести вагомі аргументи щодо необхідності виділення викрадення людини в окремий, самостійний склад злочину.
Об єктом дослідження є викрадення людини як один із видів злочинів проти свободи особи; його об єктивні і суб єктивні ознаки.
Предметом дослідження виступають положення чинного законодавства України, а також такого, що раніше діяло, законодавства окремих зарубіжних країн про відповідальність за викрадення людини, практика їх застосування, а також теоретичні дослідження в цій сфері.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять положення теорії пізнання і загальної теорії кримінального права. В процесі дослідження було використано: порівняльно-правовий і догматичний (при опрацюванні законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, порівнянні окремих положень законодавства зарубіжних країн з положеннями КК України); історичний і порівняльно-історичний (при дослідженні етапів розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за викрадення людини); діалектичний (при розгляді елементів складу викрадення людини тощо); системно-структурний і функціональний (при дослідженні родового та безпосереднього об єктів викрадення людини, а також ознак об єктивної та суб єктивної сторони, суб єкта злочину під кутом зору з ясування змісту і вдосконалення чинного законодавства) та статистичний (використання статистичних даних, узагальнення кримінальних справ про викрадення людини, анкетування слідчих прокуратури) методи.
Теоретична основа роботи. Сформульовані у дисертації теоретичні висновки, практичні рекомендації та інші результати дослідження грунтуються на працях вчених-криміналістів України та інших держав: П.П. Андрушка, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, Н.В. Бойко, Г.М. Борзенкова, В.І. Борисова, Л.Д. Гаухмана, В.К. Глистіна, В.В. Голіни, П.С. Дагеля, І.М. Даньшина, А.М. Дубровіної, М.Д. Дурманова, В.П. Ємел янова, А.А. Жижиленка, М.І. Загороднікова, В.І. Зубкової, А.М. Ігнатова, В.А. Клімова, І.Я. Козаченка, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.П. Лаврова, В.А. Ломако, Н.Е. Мартиненко, П.С. Матишевського, В.О. Навроцького, Б.С. Нікіфорова, М.І. Панова, А.О. Пінаєва, А.А. Піонтковського, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, А.Н. Трайніна, І.М. Тяжкової, І.Я. Фойницького та ін.
У дисертаційному дослідженні поряд із роботами з кримінального права використані літературні джерела з кримінології, криміналістики, цивільного права, психології, соціології, філософії.
Правову базу дисертаційного дослідження становлять: Конституція України, Кримінальний кодекс України, законодавство інших галузей права, закони України, постанови Пленуму Верховного Суду України. В роботі також використовувалися кримінальні кодекси зарубіжних країн, а саме: Республіки Бєларусь, Голландії, КНР, Польші, Російської Федерації, Туркменистану, Франції, ФРН, Швеції та ін.
Емпіричну базу дисертації склали результати вивчення і узагальнення за спеціально розробленою методикою 18 кримінальних справ, розглянутих судами України; статистичні дані Міністерства юстиції України, МВС України; результати анкетування 75 слідчих прокуратури, які здійснювали розслідування злочинів даної категорії.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є самостійною, завершеною роботою, першим в Україні монографічним комплексним дослідженням теоретичних проблем відповідальності за викрадення людини. Найбільш суттєвими науковими положеннями дисертаційного дослідження є такі:
- вперше проведено історичний аналіз законодавчих норм про викрадення людини в різних країнах, в різні історичні періоди та обґрунтовано його теоретичне значення для вдосконалення чинного законодавства про кримінальну відповідальність за цей злочин;
- вперше наведено вагомі аргументи на користь доцільності виділення викрадення людини в самостійний склад злочину, передбачений окремою статтею КК; вперше обгрунтовано необхідність нормативного визначення викрадення людини, яке пропонується авторкою після розгляду юридичних ознак цього складу злочину;
- уточнено визначення родового об єкта викрадення людини. Обґрунтовується, що ним є суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом та забезпечують свободу людини. Враховуючи термінологічну невідповідність назви розділу III Особливої частини КК (Злочини проти в о л і, честі та гідності особи) (розрядка моя. – О.В.) частині 1 ст. 29 Конституції України, де передбачено, що кожна людина має право на с в о б о д у (розрядка моя. – О.В.), а також відсутність у ньому норм, що безпосередньо встановлюють відповідальність за злочини проти честі та гідності особи, обгрунтовується доцільність зміни назви розділу III Особливої частини КК України (пропонуться нова назва – “Злочини проти свободи особи”);
- оскільки суспільні відносини, що забезпечують свободу особи, є додатковим обов язковим, а не основним безпосереднім об єктом захоплення заручників, пропонується включити норму, що передбачає відповідальність за цей злочин, в розділ “Злочини проти громадської безпеки”;
- з урахуванням того, що ряд складів злочинів, які передбачені в розділі III (ст.ст. 148, 150), V (ст.ст. 164-169) та XII (ст. 304) Особливої частини КК, заподіюють шкоду перш за все суспільним відносинам, які забезпечують нормальне функціонуання сім ї та розвиток і виховання неповнолітніх, викладено пропозиції щодо вдосконалення структури Особливої частини КК шляхом виділення цих складів злочинів (наводиться їх перелік) в окремий розділ - “Злочини проти сім ї та неповнолітніх”;
- наведено додаткові аргументи на користь визнання основним безпосереднім об єктом викрадення людини охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин, що забезпечують особисту недоторканність особи, а також вперше розкрито зміст складових (структурних елементів) суспільного відношення, якому завдає шкоди цей злочин;
- зроблено висновок про те, що у викраденні людини відсутній будь-який додатковий обов язковий безпосередній об єкт. Разом з тим обґрунтовується положення про те, що додатковими факультативними безпосередніми об єктами цього злочину можуть виступати суспільні відносини, які забезпечують життя, здоров я, власність, нормальний розвиток та виховання дитини тощо;
- вперше детально проаналізовано ознаки об єктивної сторони цього злочину. При їх розгляді вказується, що викрадення людини у більшості випадків передбачає сукупність послідовно вчинюваних дій: заволодіння людиною, вчиненого будь-яким способом; переміщення (віддалення) потерпілого з місця його перебування, та подальше можливе тримання особи проти її волі та бажання. Причому тільки заволодіння людиною та переміщення її з місця перебування є обов язковими ознаками об єктивної сторони; - обґрунтовано висновок про визнання викрадення людини злочином з формальним складом, який слід вважати закінченим з моменту заволодіння людиною, поєднаного з переміщенням (віддаленням) її з місця перебування;
- дістала подальшого розвитку проблема суб єкта даного злочину. Наведено аргументи на користь необхідності визнання суб єктами при викраденні своєї дитини батьків, позбавлених батьківських прав;
- сформульовано пропозиції щодо доповнення переліку кваліфікуючих ознак викрадення людини такими, як вчинення цих дій щодо жінки, яка завідомо для винного перебуває у стані вагітності; повторно; з метою експлуатації праці; з метою сексуальної експлуатації, використання у порнобізнесі; особливо кваліфікуючих ознак – такими, як з метою вилучення органів або тканин для трансплантації, насильницького донорства або проведення незаконних експериментів над людиною. Крім того, пропонується нова редакція таких кваліфікуючих ознак, як вчинення діяння щодо малолітнього (замінити: щодо завідомо неповнолітнього), протягом тривалого часу (варіант 1: поєднані з утриманням потерпілого протягом тривалого часу; варіант 2: понад сім діб);
- запропоновано пропозиції щодо вдосконалення чинної редакції ст. 146 КК, які викладено у висновках цієї дисертації.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення, узагальнення та висновки дисертації можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері – як підгрунтя для подальшого розроблення проблеми кримінальної відповідальності за викрадення людини; у правотворчості – при опрацюванні пропозицій щодо змін та доповнень до чинного кримінального законодавства України з метою його подальшого вдосконалення; в навчальному процесі – як матеріали при викладенні Особливої частини кримінального права, підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників і методичних вказівок, науково-практичних коментарів до КК України 2001 р., науково-дослідницькій роботі студентів; в правоохоронній сфері – як рекомендації щодо вдосконалення організаційних та методичних основ діяльності слідчих, прокурорів та суддів.
Апробація результатів дослідження. Дисертаційне дослідження пройшло обговорення та рецензування на кафедрі кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків).
Свої погляди з основних проблем дослідження авторка доповідала на міжнародному науково-практичному семінарі “Злочини проти особистої волі людини” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, вересень 2000 р.), науковій конфереції молодих учених “Сучасні проблеми юридичної науки і правозастосовчої діяльності” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, грудень 2001 р.)., а також на науковій конфереції молодих учених “Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, грудень 2002 р.).
Деякі положення дисертації використовувалися дисертанткою у навчальному процесі при проведенні практичних занять з кримінального права зі студентами, а також в науково-дослідницькій роботі кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Публікації. Основні теретичні положення цієї дисертації викладено у восьми наукових роботах (п яти статтях, надрукованих у фахових виданнях, та тезах трьох наукових доповідей).
Законодавство та література, матеріали судової практики наведено станом на 1 березня 2003 р.
| 
