|
Актуальність теми. На сьогодні правова система України перебуває у стані реформування, що зумовлюється побудовою демократичної, соціальної і правової держави. Основними принципами існування такої держави повинні стати пріоритет та всебічний захист прав і свобод особи. Конституцією України до найвищих соціальних цінностей віднесено людину, її честь та гідність. Проголошено принцип поділу влади, що означає новий етап у побудові та функціонуванні всієї державної влади, передбачено недоторканність Президента України, народних депутатів, суддів. Відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Отже, на сьогодні є досить актуальною реалізація цих конституційних положень, адекватна деталізація їх у галузевому законодавстві, кримінально-процесуальному зокрема. Особливого значення в цьому процесі набуває необхідність усунення окремих протиріч у нормативному врегулюванні названих вище положень.
Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України), який був прийнятий у 1960 році, передбачено дипломатичну недоторканність (статті 3, 69, 182), право особи не свідчити щодо себе і членів сім ї та близьких родичів (стаття 691). Даний нормативний акт не передбачає винятку стосовно провадження в справах, якщо як суб єкти виступають громадяни України, наділені імунітетом в силу посади, яку вони посідають, а існуючі правові норми щодо імунітету іноземних громадян та представництв іноземних держав і міжнародних організацій потребують удосконалення. За роки незалежності в Україні нормативне врегулювання розглядуваного правового інституту зазнало значних змін, насамперед у зв язку з прийняттям у 1996 році Конституції України, що знайшло своє відображення у зміні кола суб єктів та обсягу наданих гарантій недоторканності (позбавлення недоторканності депутатів місцевих рад, зміна інституту суддівської недоторканності тощо), розвитком міжнародних відносин нашої держави, вступом до міжнародних організацій.
Все це свідчить про необхідність здійснення правових наукових досліджень проблем, які виникають щодо необхідності подальшого розвитку даного інституту. Слід зазначити, що окремі аспекти проблеми імунітету в кримінальному процесі були предметом досліджень вчених різних галузей юридичної науки: С. А. Авакяна, Ф. А. Агаєва, С. С. Алексєєва, А. А. Безуглова, О. І. Бастрикіна, І. П. Бліщенка, В. Г. Даєва, В. Н. Галузо, Н. М. Кіпніса, Л. Д. Кокорєва, Д. Б. Лєвіна, Т. М. Москалькової, В. І. Руднєва, С. М. Стахівського, В. П. Шибіко, А. Я. Ярматова та інших науковців. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 від 19 грудня 1997 р.).
Дисертація виконана згідно з комплексною цільовою програмою “Проблеми удосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної правової демократичної держави” № 0186.0.099031.
Метою дослідження є виявлення проблем законодавчого регулювання імунітету в кримінальному судочинстві і правозастосовної практики з цього питання, а також розробка і внесення конкретних пропозицій щодо розвитку законодавства, яке регулює порядок і практику його застосування.
Відповідно у дисертації головна увага зосереджується на вирішенні таких основних завдань:
- визначити правову природу і обґрунтувати соціально-правове значення інституту імунітету у кримінальному судочинстві;
- провести аналіз законодавства, що регулює вказані відносини, і практики його застосування;
- здійснити порівняльний аналіз норм ряду міжнародних договорів України, законодавства зарубіжних країн, що регулює досліджувані питання імунітету;
- розробити та обґрунтувати пропозиції і рекомендації до чинного законодавства та практики його застосування.
Об єктом дисертаційного дослідження є сукупність імунітетів, передбачених як національним законодавством, так і міжнародно-правовими актами, що мають значення при провадженні у кримінальних справах.
Предметом дослідження є імунітети як правовий інститут у співвідношенні з предметними інститутами кримінально-процесуального права, соціальне та правове значення їх ознак та елементів як у цілому, так і залежно від видів. Дисертантом аналізуються шляхи вдосконалення правового регулювання імунітету у кримінально-процесуальному законодавстві.
Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Загальнонауковий діалектичний метод виступає основним у цій системі. При проведенні дослідження використовувались також спеціальні методи юридичної науки: формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-стуктурного аналізу, історичний. Порівняльно-правовий метод застосовується при вивченні іноземного законодавства, визначенні можливостей використання зарубіжного досвіду нормативно-правового регулювання імунітету. Історико-правовий метод використовується для аналізу тенденцій розвитку розглядуваного правового інституту, головним чином правового статусу суб єктів імунітету в СРСР і за час існування незалежної України. Метод системно-стуктурного аналізу застосовується при вивченні місця й співвідношення імунітету з кримінально-процесуальними інститутами, визначенні шляхів адекватного відтворення приписів конституційного і міжнародного публічного права в галузевому законодавстві. Формально-юридичний метод використовується при констатації окремих законодавчих положень і норм щодо імунітету, з ясуванні їх точного змісту.
Теоретичною основою дослідження є праці вчених із загальної теорії держави і права, конституційного, міжнародного публічного права, кримінального процесу. Висновки дисертації ґрунтуються на положеннях Конституції України, низки міжнародно-правових актів, законів та інших нормативно-правових актів України; використані проект КПК України та проекти деяких інших законів.
Нормативно-правова основа дисертації – Конституція України, міжнародні договори нашої держави, кримінально-процесуальне законодавство та законодавство інших галузей права, зарубіжне законодавство, які регламентують питання кримінально-процесуального імунітету, рішення і висновки Конституційного Суду України. Емпіричну базу дослідження склали: результати вивчення матеріалів кримінальних справ (вивчено в судах м. Хмельницького і Хмельницької області в 1999-2000 рр. 290 кримінальних справ), а також виступи, заяви і коментарі офіційних осіб (Президента України, народних депутатів, посадових осіб Генеральної прокуратури тощо)
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше в українській правовій літературі зроблена спроба комплексного дослідження проблем захисту імунітету в сучасних умовах, проведено аналіз розвитку законодавства про імунітет, проаналізовані та зроблені пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює вказаний інститут.
Елементи наукової новизни полягають у такому:
1. Вперше наводяться аргументи, що імунітетом у кримінальному судочинстві є сукупність виняткових правових норм, частина яких належить до міжнародного публічного та національного конституційного права, законодавства про судоустрій, а також до кримінально-процесуального права. Визначається, що поняття кримінально-процесуального імунітету охоплює всі випадки звільнення осіб від певних процесуальних обов язків та додаткові гарантії їх недоторканності в кримінальному судочинстві. Правові норми, які регулюють імунітет, визначають правовий статус суб єктів кримінально-процесуальних відносин.
2. Обґрунтовується необхідність узагальнення правових норм про імунітет, що містяться у різних нормативно-правових актах, виходячи з верховенства норм Конституції України та потреби гармонізації норм національного законодавства з міжнародно-правовими договорами, згода на обов язковість яких дана Верховною Радою України. Виходячи з цього, вперше пропонується доповнити проект КПК України новою главою, яка передбачала б правові норми щодо імунітету відповідних посадових осіб нашої держави.
3. Отримало подальший розвиток положення, що імунітет певних посадових осіб у сфері кримінального процесу визначається Конституцією України, яка є законом прямої дії. Недоторканність Президента України, народних депутатів України, суддів покликана забезпечити правомірність притягнення їх до кримінальної відповідальності і застосування заходів кримінально-процесуального примусу.
4. Вносяться пропозиції щодо подальшого розвитку законодавства про імунітет Президента України, насамперед для того, щоб визначити повноваження спеціальної слідчої комісії, порядок та юридичне значення результатів її діяльності. 5. Доводиться необхідність вилучення з числа гарантій недоторканності народних депутатів України надання згоди Верховною Радою України на притягнення до кримінальної відповідальності, усунення інших існуючих обмежень щодо проведення слідчих дій відносно цих осіб, обґрунтовується необхідність обмежити імунітет лише гарантіями при застосуванні заходів процесуального примусу.
6. У роботі робляться пропозиції щодо необхідності розглядати імунітет свідків у контексті конституційного права особи давати (чи відмовитися давати) показання стосовно власної поведінки виключно з власної волі. Це стосується свободи від самозвинувачення, під якою ми розуміємо не лише відсутність у кримінально-процесуальному законі можливостей ніби правомірного примушування давати самовикриваючі показання, але й заборону примусу шляхом протизаконного насильства, катувань, обману, погроз і тому подібних аморальних і протизаконних засобів. Робиться висновок, що допит як свідка особи, стосовно якої порушено кримінальну справу, а також тієї особи, яка звернулася з явкою з повинною є неприпустимим. У цьому сенсі імунітет свідків виступає як невід ємна частина реалізації таких основоположних конституційних принципів кримінального процесу, як недоторканість особи, право на захист, презумпція не винуватості.
7. Наводяться аргументи стосовно подальшого вдосконалення кримінально-процесуальних норм, згідно з якими забезпечується реалізація конституційного права особи відмовитись давати будь-які показання щодо своїх близьких родичів та членів сім ї (ч. 1 ст. 63 Конституції України);
8. На основі аналізу законодавства вперше доводиться, що вирішення питань захисту таємниці довірених відомостей, які складають таємницю особистого життя громадянина, потребує чіткого і однозначного нормативного закріплення в КПК України кола суб єктів, на яких поширюється обов язок зберігати такі відомості, та визначення правової природи таких відомостей. Функціональний характер інституту імунітету передбачає необхідність врегулювання отримання і використання розглядуваних відомостей при провадженні інших слідчих та процесуальних дій, судовому розгляді кримінальної справи; а також забезпечення належних правових гарантій збереження отриманих відомостей від розголошення.
Наведені положення стали концептуальною основою для розробки пропозицій з подальшого вдосконалення законодавства, яке регулює правовий інститут кримінально-процесуального імунітету.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що викладені в дисертації положення, узагальнення та висновки можна використати: у науково-дослідних роботах – для відтворення цілісної картини кримінально-процесуального імунітету:
у правотворчості – у процесі розробки нового Кримінально-процесуального кодексу України та інших нормативно-правових актів:
у навчальному процесі – при викладанні курсу “Кримінальний процес України”, підготовці підручників, методичних матеріалів, навчальних посібників та довідкової літератури.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідались на науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні” (травень 2000 р., м. Харків); “Права людини в Європі у минулому, в сучасності і майбутньому” (травень 2000 р., м. Харків); міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (квітень 2002 р., м. Хмельницький), а також обговорювались на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладені в чотирьох статтях у фахових виданнях та в опублікованих тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, що об єднують 11 підрозділів, висновків (після кожного розділу і наприкінці дисертації), списку використаних джерел і додатка. Повний обсяг дисертації – 191 сторінка, список використаних джерел – 17 сторінок і містить 201 найменування, додаток на 1 сторінці.
| 
