|
33457
Актуальність теми. Положення Конституції України про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вимагає від останньої забезпечити реалізацію цих прав і свобод. Конституція України, яка є основоположним політичним і правовим документом, надає широке коло прав і свобод громадянам, які реалізуються в різних сферах суспільного, політичного та економічного життя. У кожній з цих сфер реалізується та чи інша група прав і свобод, у зв язку з чим державою мають постійно вживатися відповідні адекватні заходи їх охорони та захисту. Як свідчить практика, значна частина прав і свобод громадян реалізуються у сфері громадського порядку, що обумовлює особливу відповідальність держави за створення такого рівня громадського порядку, стан якого забезпечував би оптимальні умови для їх реалізації. Однак на сьогоднішній день держава ще не забезпечує належного стану громадського порядку для реалізації прав і свобод громадян. Тому Президент України своїм Указом "Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян" від 18 лютого 2002 року №143/2002 звернув увагу "силових структур", у першу чергу Міністерства внутрішніх справ на наявні в їх діяльності факти недодержання норм законів, тяганини у викритті та розслідуванні злочинів та інших правопорушень, невжиття своєчасних заходів щодо охорони прав і свобод людини і громадянина. Деякою мірою це пов язано з недостатністю науково обґрунтованих рекомендацій щодо зміцнення охорони громадського порядку і забезпечення прав і свобод, які реалізуються громадянами у сфері громадського порядку. На жаль, у нашій суспільно-політичній і правовій літературі ці проблеми в їх взаємозв язку не розглядалися, що не сприяло розробці законодавства по забезпеченню охорони громадського порядку, а також рекомендацій з удосконалення діяльності відповідних державних структур, в першу чергу - міліції щодо підвищення ефективності роботи в галузі охорони громадського порядку, в тому числі й забезпечення конституційних прав і свобод громадян у цій сфері.
Демократизація України, використання світових стандартів захисту прав особи, прагнення України стати повноправним учасником світової, правової спільноти, роблять наукові дослідження з проблем охорони прав громадян у сфері громадського порядку надзвичайно актуальними і суспільно значущими.
Питанням охорони громадського порядку були присвячені праці видатних учених-кримінологів і криміналістів Н.Д. Дурманова, І.Н. Даньшина, В.Ф. Кириченка, А.Ф. Кузнецової та ін.
З іншого боку, питанням прав громадян і забезпечення їх реалізації були присвячені праці представників науки адміністративного права - В.Б. Авер янова, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, О.К. Безсмертного, Ю.П. Битяка, А.С. Васільєва, І.І. Веремеєнко, І.П. Голосніченко, С.Т. Гончарука, Є.В. Додіна, М.М. Дорогіх, М.І. Єропкіна, В.Ф. Захарова, В.В. Зуя, Л.В. Коваля, О.П. Коренєва, М.В. Корнієнка, О.І. Остапенка, І.М. Пахомова, В.П. Пєткова, Л.Л. Попова, О.В. Серьогіна, Ю.С. Шемшученка, В.К. Шкарупи та ін.
Однак у комплексі проблема охорони прав громадян у сфері громадського порядку ще не досліджувалася, не зважаючи на те, що Президент України неодноразово підкреслював необхідність вважати пріоритетними напрямами діяльності правоохоронних органів боротьбу зі злочинами проти особи та власності. У зв язку з цим розгляд проблем даного дисертаційного дослідження слід визнати актуальним і своєчасним.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукової програми пріоритетної орієнтації розвитку науки і техніки - "Профілактика, організація і розкриття злочинів як державно-правова форма боротьби зі злочинністю і гарантія реалізації норм Конституції України", що виконувалася Одеським інститутом внутрішніх справ відповідно до плану науково-дослідної роботи ОІВС на 1998-2001 рр. Дисертаційне дослідження проводилося в межах наукового дослідження кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності ОВС "Захист прав і свобод громадян в діяльності правоохоронних органів".
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в аналізі нормативної бази, що забезпечує реалізацію прав і свобод громадян у сфері громадського порядку. Цим шляхом передбачається визначити ступінь достатності та потреби доповнень нормативної бази, розробити рекомендації з усунення існуючих прогалин, оцінити ефективність дій міліції зі створення умов для реалізації передбачених Конституцією прав і свобод громадян у цій сфері суспільного життя. У зв язку з цим у дисертації вирішуються наступні окремі завдання:
- визначення кола прав і свобод громадян, реалізація яких здійснюється у сфері громадського порядку;
- розкриття поняття громадського порядку, його видів і взаємозв язку громадського порядку з умовами, що сприяють реалізації громадянами своїх прав і свобод;
- розгляд питання про застосування примусових засобів (у тому числі, адміністративного примусу) до осіб, що порушують громадський порядок під час забезпечення реалізації прав громадян у сфері громадського порядку;
- визначення обсягу засобів захисту прав громадян у сфері громадського порядку;
- аналіз міжнародних правил і стандартів, які визначають повноваження міліції (поліції) по забезпеченню прав і свобод громадян у сфері громадського порядку;
- розкриття значення адміністративно-правових засобів захисту прав громадян у сфері громадського порядку;
- визначення ефективності адміністративної відповідальності в системі засобів охорони прав громадян;
- розгляд ефективності діяльності міліції в охороні прав громадян у сфері громадського порядку;
- визначення шляхів підвищення оптимізації діяльності міліції по охороні громадського порядку і забезпеченню прав і свобод громадян у цій сфері.
Об єктом даного дослідження є правовідносини, що виникають у зв язку із забезпеченням прав і свобод громадян у сфері громадського порядку.
Предметом дослідження є вітчизняна і міжнародна нормативна база, що регламентує вимоги стосовно дотримання громадського порядку, особливо норм права, що визначають порядок і компетенцію міліції по забезпеченню прав громадян у цій сфері. Методи дослідження. Застосований теоретико-методологічний арсенал зумовлений метою дослідження та характером досліджуваного об єкта. Загальнонауковий діалектичний метод пізнання застосований для дослідження проблем, які виникають у процесі забезпечення державою прав і свобод громадян у сфері громадського порядку. Конкретно-історичний метод був застосований для вивчення розвитку законодавства, яке регулює громадський порядок. Порівняльно-правовий метод дослідження в першу чергу був використаний при порівнянні норм національного адміністративного права та міжнародних норм, правил та стандартів, що регламентують завдання, підстави та повноваження міліції (поліції) по створенню умов, які забезпечують використання громадянами своїх прав у сфері громадського порядку.
Формально-юридичний метод знайшов застосування при тлумаченні і коментуванні норм, що регулюють охорону громадського порядку, і в першу чергу - охорону прав і свобод громадян у цій сфері.
Структурно-функціональний метод був застосований для аналізу системи і компетенції міліції у сфері громадського порядку.
У дисертації в тій чи іншій мірі було використано й інші методи наукового дослідження ( логічного аналізу, статистичний тощо).
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що на основі сучасних досягнень української і міжнародної правової науки, в першу чергу, адміністративного права, порівняльного дослідження чинних в Україні та загальновизнаних міжнародних норм, правил та стандартів реалізації прав і свобод громадян у сфері громадського порядку, вперше підготовлено комплексне монографічне дослідження в галузі адміністративного права, у якому:
- визначено коло прав і свобод громадян, що реалізуються у сфері громадського порядку;
- дістало подальший розвиток положення про те, що стабільний і міцний громадський порядок є необхідною умовою реалізації певної групи прав і свобод громадян;
- з урахуванням нових підходів, що склалися в адміністративно-правовій і кримінально-правовій науці, докладно проаналізовано поняття "сфера громадського порядку", коло прав і свобод громадян, що реалізуються у цій сфері;
- поглиблено розуміння місця та ролі міліції у справі захисту прав громадян у сфері громадського порядку;
- дістало подальший розвиток вивчення специфіки засобів захисту прав громадян у сфері громадського порядку, в першу чергу, адміністративно-правових засобів;
- докладніше досліджено місце адміністративної відповідальності в системі охорони прав громадян у сфері громадського порядку;
- виявлено прогалини у правовому регулюванні діяльності міліції по охороні прав громадян у сфері громадського порядку й у зв язку з цим запропоновано рекомендації відносно удосконалення нормативного урегулювання з урахуванням вимог Конституції України та міжнародних норм і стандартів у справі захисту прав людини;
- дістала подальший розвиток думка про подальше вдосконалення організації роботи міліції, що обумовлено підвищенням ролі міліції у справі захисту прав людини;
- в адміністративно-правову науку запропоновано ввести нові поняття і терміни:
а) елементи громадського порядку;
б) засоби захисту прав громадян у сфері громадського порядку;
в) адміністративно-правові засоби захисту прав громадян у сфері громадського порядку.
Практичне значення отриманих результатів. Сформульовані в ході дисертаційного дослідження положення, висновки і рекомендації можна розглядати як певний внесок у теорію управління, адміністративного права і процесу. Висновки і рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані:
- при підготовці проекту нового Кодексу про адміністративні правопорушення, Адміністративно-процесуального кодексу, нової редакції Закону України "Про міліцію", а також інших нормативних актів;
- при вдосконаленні адміністративного законодавства, відомчих нормативних актів та розробці єдиного нормативного документа у сфері охорони громадського порядку;
- у діяльності міліції, інших державних органів і громадських організацій по забезпеченню прав громадян у сфері громадського порядку;
- при вдосконаленні внутрішньо - організаційної роботи органів внутрішніх справ з метою поліпшення взаємодії органів внутрішніх справ з іншими державними органами і громадськими організаціями в забезпеченні прав громадян у сфері громадського порядку.
Окремі положення дисертації можуть бути використані при вивченні курсу "Конституційне право", "Адміністративне право" та "Адміністративна діяльність ОВС" ;
Певна частина рекомендацій, що містяться в дисертації, може бути використана органами виконавчої влади, у першу чергу міліції, місцевого самоврядування, представниками громадськості при вирішенні конкретних питань, пов язаних із забезпеченням громадського порядку і захисту прав громадян у цій сфері.
Особистий внесок здобувача в отриманих наукових результатах, які містяться в дисертації. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно, всі сформульовані в ньому положення та висновки обґрунтовані на особистому дослідженні автором. У співавторстві опублікована стаття "Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції: найближчі перспективи". В дисертації ідеї та розробки, які належать співавторам, не використовувались.
Апробація результатів дисертації. Сформульовані в дисертаційному дослідженні положення і висновки базуються на особистому аналізі вітчизняної та міжнародної нормативної бази і теоретичних розробках зазначеної проблеми. Результатом цієї роботи став навчально-методичний матеріал, який використовується здобувачем у навчальному процесі в Одеському юридичному інституті НУВС під час занять зі спецкурсу "Організація діяльності служби дільничних інспекторів міліції".
Основні положення дисертації обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції "Проблеми боротьби з насильницькою злочинністю" ( м. Харків - 1999 р.). Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми діяльності ОВС із попередження, розкриття і розслідування злочинів" ( м. Одеса-2000 р.).
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено у 9 публікаціях у виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗАХИСТУ МІЛІЦІЄЮ ПРАВ ГРОМАДЯН У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ
1.1. Поняття та елементи громадського порядку
Завданням держави є не тільки наділення громадян широким комплексом прав і свобод, але і створення умов для їх належної реалізації. Стаття 3 Конституції України, визначає, що метою держави є забезпечення прав і свобод громадян. Для цього повинні бути створені певні політичні, економічні, ідеологічні умови. З огляду на різноманіття прав і свобод громадян, закріплених у Конституції України, вони реалізуються у певних сферах суспільного, економічного, політичного життя. Ці сфери не виступають ізольовано одна від одної, вони перетинаються, і тому в окремих випадках може скластися конгломерат суспільних відносин, що підпадають під вплив різного виду умов, що створюються для реалізації громадянами своїх прав і свобод. Таким конгломератом виступає громадський порядок, у сфері якого відбувається реалізація численної частини прав і свобод або створюються передумови для їхньої реалізації.
З огляду на значимість громадського порядку в реалізації задач і функцій держави (а саме в реалізації конституційних та інших прав громадян) у правовій науці поняття "громадський порядок" завжди було в центрі уваги. Причому, необхідність його чіткого визначення розуміли практично представники як теорії держави і права, так і представники галузевих наук, оскільки без чіткого визначення своєї позиції щодо поняття і структури громадського порядку неможливо досліджувати багато інших теоретичних і нагальних проблем - проблеми відповідальності за адміністративні проступки у сфері громадського порядку, проблеми профілактики адміністративних проступків та злочинів та інші проблеми. Ми переконані, що і більшість кодифікаційних робіт неможливо проводити без точного пізнання цього поняття з наукової точки зору. Тому, щоб визначити своє відношення до поняття "громадський порядок" необхідно охарактеризувати досягнення правової науки в розробці цієї важливої і складної проблеми.
Звично в правовій літературі громадський порядок розглядається як засіб забезпечення інтересів держави, тому в багатьох джерелах говорилось про необхідність укріплення громадського порядку, що дозволяє державі та її органам функціонувати належним чином. Однак у даний час необхідно відмовитися від такого трактування громадського порядку. Громадський порядок повинен служити інтересам громадян. Це обумовлює необхідність перегляду деяких позицій щодо поняття, цілей, змісту і структури громадського порядку. Однак спочатку необхідно уважно проаналізувати сформоване в правовій науці відношення до поняття "громадський порядок". Для визначення змісту поняття "громадський порядок", встановлення взаємозв язку даного феномена з іншими явищами багато зробили видатні учені-адміністративісти О.М. Бандурка, Д.М. Бахрах, Є.О. Безсмертний, Ю.П. Битяк І.І. Веремеєнко, І.П. Голосніченко,. Є.В. Додін, О.П. Коренєв, М.В.Корнієнко І.М. Пахомов, О.В. Серьогін, а також учені-кримінологи і криміналісти, І.Н. Даньшин, В.Ф. Кириченко, Н.Ф. Кузнєцова. Цінність їхніх досліджень визначається внеском в осмислення системи поняття цієї сфери, формулювання найважливіших для теорії і практики дефініцій, визначення числа і складів правопорушень (у тому числі злочинів і адміністративних деліктів) у сфері громадського порядку, оскільки в чинному законодавстві відсутнє не тільки тлумачення поняття громадського порядку, а й перелік порушень громадського порядку [5, C. 14]. Важливий внесок у розв язання проблем громадського порядку, його змісту й ознак, організації його охорони, боротьби з порушеннями громадського порядку й інших питань внесли учені Національної академії внутрішніх справ України. Досить указати на плідний збірник наукових праць "Загальнотеоретичні проблеми адміністративно-правового забезпечення громадського порядку" [87], підручник "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ", розділ другий якого присвячений поняттю і змісту громадського порядку.
Громадський порядок, що є результатом здійснення різних соціальних норм, включає до своєї системи не тільки правові, але й інші вольові відносини, зокрема , відносини, засновані на нормах моралі. Так, норми моральності регулюють громадський порядок шляхом визначення відповідних варіантів поведінки людей, що відповідає інтересам суспільства в цілому. Посилення уваги до норм моральності, підвищення вимог до дотримання моральних обов язків усіма людьми - один з найважливіших засобів попередження порушень правопорядку, що нерідко починаються з незначних відхилень від загально прийнятих норм у поведінці окремих осіб.
Етимологічне тлумачення слова "порядок" показує, що доречно вважати громадський порядок не існуючою самою по собі "правильно налагодженою і розташованою" системою відносин визначеного роду, а формою чи заданим станом суспільних відносин.
Зусиллями представників науки кримінального й адміністративного права, а також учених-теоретиків зроблений висновок про необхідність розглядати поняття громадського порядку в широкому і вузькому розумінні.
Значний внесок в розробку поняття "громадський порядок" внесли практики-керівники органів внутрішніх справ України (А.В. Войцеховський, М.В.Корнієнко, В.Ф.Захаров та ін.). Особливий інтерес викликає монографія М.В. Корнієнко " Роль органів внутрішніх справ України в охороні громадського порядку при ускладненні оперативної обстановки" в якій перший розділ "Громадський порядок та оперативна обстановка" насичений дуже інтересними теоретичними знахідками, які до того ж, підкріплюються прикладами з практики. Автор правильно відмічає, що проблема громадського порядку та його охорони має як наукове, так і практичне значення, оскільки зміст громадського порядку, активність його охорони здійснюють значний вплив на стабільність прав громадян, всебічне задоволення їх матеріальних і духовних потреб.
Цей висновок М.В. Корнієнко є дуже цінним, не тільки з точки зору науки, але і з точки зору необхідності подальшого розвитку проблем покращання стану громадського порядку, особливо з підвищення захисту прав громадян у сфері громадського порядку. Не можна не погодитись з автором, що аналіз юридичної літератури щодо проблеми громадського порядку за останні десять років, на жаль, не дає підстав для оптимістичних висновків, а саме: в науці відсутня єдина думка про поняття громадського порядку. Мова йде не тільки про назрілу потребу проведення глибокої, всебічної розробки актуальної проблеми громадського порядку, але й про внесення зрозумілості до багатьох емпіричних досліджень, надання відповіді на багаточисельні практичні питання, про визначення найбільш дійових напрямків підвищення ефективності охорони порядку [60, С. 7-8]. У широкому розумінні громадський порядок містить у собі всі суспільні відносини, що регулюються нормами права і соціальними нормами. Сутність цих відносин визначається матеріальними умовами суспільства і виражає волю всього народу до самих сторін співжиття [24, С. 7]. Деякі автори розглядають громадський порядок як стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, кор-поративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх дотримання [100, С. 492]. Інші, формулюючи поняття громадського порядку, акцентують увагу на тому, що громадський порядок являє собою правильно налагоджений стан усієї сукупності суспільних відносин, урегульованих не тільки правовими, а і всіма іншими соціальними нормами [43, С. 211]. Найбільш широке визначення поняття громадського порядку пропонують М.І. Єропкін [41, С. 7] і Л.Л. Попов [91, С. 7] . Автори розглядають громадський порядок як струнку структурну систему правових суспільних відносин, що виникають як у громадських місцях, так і поза цими місцями. І все-таки це розширене тлумачення сфери суспільних відносин, що складають зміст громадського порядку, далеко не повне. Досліджуючи в такому аспекті громадський порядок, його важко відрізнити від інших суспільних категорій, що теж регулюються нормами права й іншими соціальними нормами і виконують ті ж функції.
Таким чином, наведені вище визначення характеризують поняття громадського порядку в широкому смислі. Однак у цьому випадку, громадський порядок виступає не тільки як юридична, а і як соціальна категорія.
Тому, підкреслюючи соціальний зміст відносин громадського порядку, що складаються не тільки в місцях знаходження громадян, але й в інших місцях, у суспільстві в цілому, необхідно відзначити, що він включає всі існуючі в ньому відносини, що складаються не тільки під впливом дії права. Таким чином, громадський порядок у такому розумінні можна вважати категорією "громадський порядок у загально соціальному значенні".
Для нас ця категорія також має значення, оскільки в тому чи іншому ступені конституційні права і свободи громадян повною мірою можуть бути реалізовані в умовах міцного і стабільного громадського порядку в так званому широкому понятті. Однак, оскільки тема дисертації передбачає вивчення впливу громадського порядку в більш вузькому розумінні остільки основну увагу ми зосередимо на розгляді цієї проблеми.
Відразу відзначимо, що в підході до поняття громадського порядку у вузькому розумінні одностайності не спостерігається. На жаль, законодавець, указуючи на громадський порядок як об єкт посягань і адміністративних проступків, і злочинів, не дає законодавчого трактування цього поняття. Тому не тільки адміністративно-юрисдикційні органи, але і судові органи часто допускають помилки при кваліфікації діянь, що посягають на громадський порядок. Про це чітко сказано в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. № 3 "Про судову практику в справах про хуліганство". Така вказівка Пленуму зв язана з тим, що намітилося два основних підходи до поняття громадського порядку у вузькому розумінні. Перший підхід - це позиція представників науки адміністративного і кримінального права, що працюють у навчальних наукових і наукових центрах системи МВС. На їхню думку, громадський порядок зв язаний із просторовим розумінням сфери громадського порядку, прив язуванням громадського порядку до певної території. Так, одні автори, розглядаючи громадський порядок у вузькому розумінні, говорять, що він обмежується певним простором, а також умовами, за допомогою яких створюються і розвиваються суспільні відносини [24, С. 8]. Інші включають у це поняття відносини в громадських місцях, що регулюються нормами моралі і права [61, С. 3]. При вивченні законодавства і практики його застосування можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах використовується термін громадський порядок як у вузькому розумінні, так і в широкому розумінні. Найбільш обмежений підхід до цього питання у законодавстві КНР. У цій країні немає Кодексу про адміністративні правопорушення, аналогічних тим, що є у всіх країнах СНД (у т.ч. і в Україні). Але там є Положення про стягнення за порушення громадського порядку. Цей акт розрізняє громадський порядок, громадську безпеку, громадський спокій. Оскільки цей акт в Україні невідомий, наведемо витяги з нього.
Стаття 19. До особи, що порушує громадський порядок шляхом здійснення однієї з нижче перерахованих дій, якщо вони не тягнуть кримінальної відповідальності, застосовується затримання до 15 діб, грошовий штраф до 200 юанів чи попередження:
1) порушення громадського порядку в установах, організаціях, підприємствах, що призвело до ускладнення нормальної роботи, здійснення виробництва, керування науковими дослідженнями, організації навчального процесу, якщо ці порушення не призвели до серйозного збитку;
2) порушення порядку на вокзалах, пристанях, аеродромах цивільної авіації, ринках, в магазинах, парках, кінотеатрах, театрах, на спортивних майданчиках, виставках або в інших громадських місцях;
3) порушення порядку на громадському автотранспорті, трамваях, потягах, на судах та інших видах громадського транспорту;
4) вчинення бійок, створення безпорядку, образа жінок, а також здійснення інших хуліганських дій;
5) поширення слухів, учинення скандалів;
6) виклик смути шляхом поширення помилкової інформації;
7) перешкоджання виконанню на підставі закону державними працівниками службових обов язків без застосування насильства і погрози.
Стаття 20. До особи, що наносить збиток громадській безпеці шляхом здійснення однієї з нижче перерахованих дій, застосовуються затримка до 15 діб, грошовий штраф до 200 юанів чи попередження:
1) незаконне носіння, зберігання вогнепальної зброї чи боєприпасів, здійснення інших дій, що порушують правила поведінки зі зброєю, якщо ці дії не підлягають кримінальному покаранню; 2) порушення правил поведінки з небезпечними матеріалами - вибуховими, отруйними, легкозаймистими, радіоактивними й іншими речовинами, їх виробництво, збереження, транспортування, використання, якщо при цьому не мали місце серйозні наслідки;
3) незаконне виготовлення, продаж, носіння холодної зброї - фінок, кинджалів, а також ріжучих та колючих предметів, які підлягають контролю;
4) порушення правил безпеки при експлуатації готелів, ресторанів, кінотеатрів, видовищних закладів, стадіонів, виставок, а також інших місць скупчення народу; не усунення порушень, незважаючи на розпорядження органів громадської безпеки;
5) неприйняття відповідних заходів безпеки при організації масових мітингів чи культурних, видовищних, спортивних заходів, виставок; не усунення громадської безпеки;
6) порушення правил експлуатації паромів, переправ; не усунення порушень, незважаючи на розпорядження органів громадської безпеки;
7) вторгнення на завантажений паром, перевантаження порому або примушення паромника до порушення правил безпеки, до ризикованого пересування парому, якщо ці дії не підлягають кримінальному покаранню;
8) риття ям, спорудження перешкод на залізничних і шосейних дорогах, на річкових шляхах, дамбах, пошкодження, перенесення покажчиків, що могло вплинути на безпеку руху транспорту, якщо ці дії не підлягають кримінальному покаранню.
Стаття 21. До особи, що наносить збиток громадському спокою шляхом здійснення однієї з нижчеперелічених дій, застосовуються грошовий штраф до 200 юанів чи попередження:
1) обладнання, використання цивільних стрільбищ без дотримання правил безпеки;
2) прокладання, використання електромереж без дозволу або прокладання, використання електромереж без дотримання правил безпеки, якщо це не спричинило серйозних наслідків;
3) невиконання робіт зі спорудження перекриттів над траншеями, ямами, котлованами і покажчиків, по зведенню огороджень, а також навмисне псування чи перенесення покажчиків, перекриттів, огороджень при здійсненні робіт у місцях руху транспорту і пішоходів.
Не можна не звернути увагу на те, що законодавець КНР розрізняє:
а) порушення громадського порядку;
б) нанесення збитку громадській безпеці;
в) нанесення збитку громадському спокою. Такий підхід, звичайно,, істотно розширює поняття громадського порядку, і багато діянь, розглянуті законодавцем КНР як порушення громадського порядку (риття ям, порушення правил експлуатації поромів і т.д.), нашим законодавством у якості таких не розглядаються. Своєрідний підхід до поняття громадського порядку в Німеччині. У підручнику "Поліцейське право" розрізняється поняття "правовий порядок" (Rechtordnung) і "поліцейський порядок" (Polіzeіordnung). І якщо в першому випадку під громадським порядком розуміється "режим правової держави", то в другому мова йдеться, про "порядок, підтримка якого є традиційним обов язком поліції цивілізованої держави" [117 ].
Являючись частиною суспільних відносин, що регулюються нормами права, правилами співжиття і звичаями, громадський порядок охоплює інше, набагато менше коло суспільних відносин. Громадський порядок необхідно розглядати як стан соціальної урегульованості, при якому забезпечується життя, здоров я громадян, їх права і свободи, громадський спокій, мораль, людська гідність. Відносини громадського порядку в багатьох випадках встановлюються нормами права.
Таким чином, громадський порядок у вузькому розумінні можна визначити як категорію "громадський порядок у юридичному значенні".
На наш погляд, правильному визначенню "громадський порядок" сприяє аналіз утворюючих це поняття елементів. Звично виділяються наступні елементи: мета встановлення і підтримки громадського порядку; засоби регулювання; зміст громадського порядку; гарантії міцності громадського порядку; сфера громадського порядку. Звичайно, не всі вони рівнозначні, і не всі мають однакове призначення для практичної діяльності, проте їх аналіз необхідний для повного з ясування і правильного трактування поняття "громадський порядок" [24, С. 9]. Спробуємо розкрити зміст цих елементів з урахуванням положень ст.3 Конституції України.
Мета встановлення і підтримки громадського порядку полягає в охороні життя, здоров я, прав і свобод, честі громадян, забезпеченні громадського спокою, створенні максимально сприятливих умов для нормального і безперебійного функціонування державних і громадських організацій, виховання поваги до суспільства і суспільної моралі. Водночас кожна людина повинна виробити звичку суворого дотримання правил співжиття, потреби погоджувати свої дії і вчинки з вимогами правових і моральних правил.
Засобами регулювання громадського порядку є як правові, так і інші соціальні норми: мораль, звичаї. Однак головним засобом регулювання громадського порядку, на наш погляд, продовжують залишатися норми права, роль яких у період переходу до ринкових відносин значно виросла. У правовій державі відносини, що регулюються нормами права, встановлюються державою, захищаються її авторитетом, а також правовими засобами. Серед правових норм основну регулюючу роль виконують норми адміністративного права, вони ж разом із кримінально-правовими нормами встановлюють заборони і визначають відповідальність за порушення громадського порядку. Більшість відносин як складових громадського порядку встановлюються і регулюються законодавством. Так, у Конституції України та в інших законах встановлюються основні права і свободи громадян, у тому числі на відпочинок, проведення мітингів, зборів, демонстрацій і ін. Багато їх регулюється на рівні Президента України, Кабінету Міністрів, а також інструкціями міністерств і відомств, постановами місцевих органів влади. Особливо це стосується відносин, що встановлюються в місцях масового відпочинку громадян.
Таким чином, зміст громадського порядку утворює система суспільних відносин, що складаються в результаті суворого виконання і дотримання норм права, моральних норм, правил, звичаїв.
Гарантіями міцності громадського порядку є подальша демократизація нашого суспільства, науковість і практичне обґрунтування правових норм, участь в обговоренні проектів правових актів широких верств населення, прийняття, постійно діючим органом - Парламентом України - розумних законів, ефективна діяльність правоохоронних органів, в тому числі органів міліції, як найбільш близьких до населення.
Найбільш важливе значення для практики органів міліції має з ясування такого елемента громадського порядку, як його сфера, тобто коло суспільних відносин, охорона яких покладена на цю службу. У Законі України "Про міліцію" зазначено, що міліція охороняє і забезпечує громадський порядок, особисту безпеку громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, бере участь у наданні соціальної і правової допомоги громадянам, сприяє в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов язків [66].
Таким чином, громадський порядок як об єкт охорони міліцією можна визначити як систему суспільних відносин, урегульованих нормами права й іншими соціальними нормами, що забезпечують спокій населення, повагу до суспільної моралі, до честі і гідності громадян у громадських місцях.
В Україні визначення поняття "громадське місце" на законодавчому рівні не отримало відповідного закріплення. Так, лише в Наказі МВС України від 21.06.1996 року №438 "Про затвердження Інструкції щодо порядку обліку злочинів, які здійснюються в громадських місцях, на вулицях в стані алкогольного сп яніння" наводиться визначення громадських місць. Такими вважаються місця, які використовуються громадянами для спільної роботи, відпочинку, пересування, проведення масових заходів і інших потреб.
У даному наказі передбачено класифікацію громадських місць в залежності від періодичності використання (постійні, періодичні, одноразові).
Громадськими місцями постійного використання вважаються такі, в яких громадяни знаходяться постійно, незалежно від часу доби, пори року (площі, двори, під їзди, вокзали, аеропорти та ін.)
Громадськими місцями періодичного використання вважаються магазини, кафе, бари, ресторани, музеї, клуби та ін. в період їх роботи, а також транспортні засоби громадського використання під час перебування в них пасажирів.
Громадськими місцями одноразового використання необхідно вважати місця проведення одноразових громадських заходів (будівлі під час проведення в них зборів, ділянки лісу, поля під час проведення на їх території організованих масових зібрань тощо).
Таким чином, перераховані елементи та ознаки громадського порядку визначають безпосередній зміст поняття "громадського порядку".
Цілісність громадського порядку як явища реальної дійсності характеризується також тим, що він виступає не як проста сумарна сукупність визначених відносин, а як сукупність, що характеризується взаємозалежністю між собою її елементів, а також між елементами і їх цілісною сукупністю. Цей взаємозв язок і взаємозалежність носить багатосторонній характер. Так, відносини, що складаються на основі дотримання вимог суспільної моральності про повагу честі та гідності особи, одночасно обумовлюють необхідність упорядкування відносин, в процесі яких забезпечуються сприятливі умови для трудової діяльності і відпочинку, відносин, що формують стан ритмічності і злагодженості різних соціальних процесів, і навпаки. Взаємозв язок між собою цих суспільних відносин одночасно відображає їх залежність від інших елементів громадського порядку - від реальних осіб та актів їхньої поведінки, тобто дій і вчинків. Складна система взаємодії елементів громадського порядку дозволяє розглядати його не як сумарну єдність, а як взаємозалежний комплекс.
Цей комплекс, що має певний рівень організації і налагодженості взаємозв язків, додає громадському порядку якість упорядкованості, що характеризується розмірністю, злагодженістю і ритмічністю різних процесів суспільного життя, сприятливістю умов для реалізації прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України.
У сукупності ці показники утворюють такий стан громадського порядку, що характеризується як стан громадського й особистого спокою.
Носіями відповідних прав і обов язків у сфері громадського порядку є люди. Різні групи їх, об єднані якою-небудь загальною ознакою, можуть являти собою самостійну систему. В даному випадку у сфері громадського порядку такою загальною ознакою буде вимога про недоторканість сформованих суспільних відносин і виконання кожним з учасників своїх обов язків.
Громадський порядок, як і будь-яка система, відчуває управлінський вплив з боку відповідного суб єкта управління, має свою певну мету і засоби управління.
У зв язку з цим виникає необхідність визначити зміст супутніх системі елементів: а) об єкт управління (внутрішня структура і взаємозв язок складових частин); б) призначення, мета сформованої системи; в) суб єкт управління; г) зміст керуючого впливу.
Безсумнівно, найбільшу складність представляє визначення об єкта управлінського впливу, його структури, взаємодії складових частин, характер середовища їхнього існування і т.д. , створення моделі громадського порядку. Стосовно до наявного вчення про поняття громадського порядку вважається можливим виділити в першу чергу наступні складові його елементи:
- недоторканість сформованих відносин, що забезпечують захист особистості, громадян та їх законних інтересів;
- недоторканість відносин, що забезпечують захист власності;
- недоторканість відносин, що забезпечують необхідну обстановку для нормальної діяльності установ, підприємств, організацій, їх посадових осіб.
Носіями вищенаведених сукупностей суспільних відносин є громадяни, посадові особи, державні та громадські органи, установи й організації.
Таким чином, основною структурною частиною даного об єкта управлінського впливу є поведінка громадян, діяльність посадових осіб, державних і громадських органів; установ і організацій, що виступають носіями певних сукупностей суспільних відносин і взаємно дотримують встановлені цими відносинами права й обов язки.
Як відзначалося вище, у правових дослідженнях робляться спроби знайти взаємозв язок громадського порядку із системою нормативних установлень для визначення його параметрів, тобто обсягу суспільних відносин, що інтегруються ним. У цих випадках вказується, що громадський порядок (його структуру) утворюють відносини, урегульовані всіма соціальними нормами [31, С. 11] чи нормами права і правилами співжиття [101, С. 6 - 7], або нормами права і моралі [42, С. 5, 7, 11]. Ряд авторів правових досліджень громадського порядку, що представляють головним чином галузеві юридичні науки, для визначення сфери утворюючих його відносин, крім видів соціальних норм, регулюючих відносини, вводять додаткові критерії їх обмежень. Так, М.І. Єропкін як такі додаткові критерії вводить місце і мету утворення суспільних відносин. Ці відносини, на його думку, складаються головним чином у громадських місцях з метою охорони життя, здоров я, честі, гідності й інших прав громадян, забезпечення громадського спокою, створення нормальних умов для діяльності підприємств, установ і організацій [41, С. 14 - 30].
Таким чином, розмежування понять "громадський порядок" на поняття в широкому і вузькому розумінні слова має не тільки теоретичне, але і сугубо практичне значення.
По-перше, визнання тієї обставини, що громадський порядок у вузькому його розумінні являє собою систему зв язків і відносин, урегульованих нормами права в громадських місцях, що забезпечують життя, здоров я, гідність, майнові права громадян, належне функціонування громадянського суспільства і державних інституцій;
По-друге, вирішити питання про коло (систему) правоохоронних органів. На сьогоднішній день це питання ще не вирішене. Свідченням цього служить дискусія про внесення в проект Митного Кодексу України вказівки про те, що митні органи є правоохоронними. А, отже, буде чітко визначене коло тих органів, завданням яких служить забезпечення можливості громадянам реалізувати свої права у сфері громадського порядку.
По-третє, розмежування цих понять дозволить законодавцю повною мірою використовувати силу правових норм (заборон і дозволів) для чіткого визначення прав громадян, реалізація яких залежить від стану громадського порядку.
Однак, як уже відзначалось, дотепер категорія "громадський порядок" розглядається як "урегульований стан суспільних відносин, що забезпечують належне функціонування держави, її структур, громадських формувань і громадян [21, С. 52], тобто значення громадського порядку, на думку авторів, зв язано, в першу чергу, з інтересами держави та її інституцій.
1.2. Поняття і класифікація прав громадян, що реалізуються у сфері громадського порядку
Як уже відзначалося, головною задачею держави є створення належних умов для реалізації громадянами своїх прав і свобод. Хотілось би ще раз звернути увагу на те, що діяльність держави (її державного апарату) по охороні громадського порядку не є самоціллю. На нашу думку діяльність по забезпеченню стабільного громадського порядку повинна бути зв язана безпосередньо з можливістю здійснення громадянами своїх прав і свобод. Тому, на наш погляд, повинні бути змінені критерії оцінки результатів роботи усіх правоохоронних органів, у тому числі, і міліції, що в наслідок покладених на них функціональних обов язків виступають головними суб єктами забезпечення громадського порядку. На наш погляд, основним таким критерієм повинен бути реальний, надійний захист громадянина та його інтересів. Одночасно цей головний критерій припускає і необхідність визначитися з колом тих прав і свобод, що реалізуються громадянами повною мірою при належному громадському порядку. Це обумовлює необхідність розгляду і короткої характеристики прав і свобод громадян, закріплених у Конституції України, щоб визначити, які з них можуть бути забезпечені державою за допомогою впливу на сферу громадського порядку. Цілком зрозуміло, що не всі з них реалізуються громадянами в тому чи іншому ступені в залежності від стану громадського порядку. Цей підхід має і практичне значення - не покладати на органи, що забезпечують охорону громадського порядку, тих обов язків, які не відносяться до їх безпосередніх функціональних обов язків.
Але спочатку кілька слів про наше розуміння прав людини. Дійсно, що це наше розуміння ґрунтується на вивченні численних джерел, присвячених проблемам прав людини.
Права людини, їх генезис, соціальні корені, призначення, їх практична реалізація - одна з довічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, що пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилась в центрі уваги політичної, правової, морально-етичної, релігійної і філософської думки. У різні епохи й історичні періоди проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою категорією, набувала або релігійне, або етичне, або філософське звучання в залежності від соціальної позиції класів, що перебували у влади. У сучасному світі немає суспільства, в якому не використовувалося б, не культивувалось поняття права. Тому правильне розуміння явищ, що цим поняттям відображаються, набуває безпосередньо світоглядне значення. Світогляд людини не може бути повним і досконалим, якщо в ньому відсутні знання про сутність права.
Право як суспільне явище - це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, що об єктивно обумовлені, у першу чергу, рівнем розвитку суспільства. В залежності від того, хто саме є "носієм" цих можливостей, розрізняють права людини, права родини, права нації, права інших спільнот і груп. Але спочатку потрібно визначитися з поняттям "права людини" взагалі, щоб потім розглянути, як громадський порядок впливає на їхню реалізацію, або перешкоджає їх реалізації.
Як відмічає О.Ф. Скакун, основні права людини, це гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства здатна забезпечити її існування і розвиток і закріплена в якості міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх людей.[100 С. 186].
Законодавчо встановлені державою й узяті в єдності права, свободи й обов язки особи складають її правовий статус.
З поняттям і змістом прав і свобод тісно зв язані законні інтереси особи. Законні інтереси особи - це юридично значимі і юридично виправдані вимоги людини на соціальні блага, що не охоплюються безпосереднім змістом прав і свобод громадян. Законні інтереси захищаються державою, законом поряд з правами і свободами. На відміну від прав і свобод зміст законного інтересу не визначений конкретно законодавцем. Це пов язано з тим, що правові норми не здатні заздалегідь передбачити всі можливі життєві ситуації і відповідно не можуть і не повинні детально регламентувати домагання людини на соціальні блага, які постійно виникають і розвиваються. На практиці при визначенні і захисті законних інтересів громадян державні органи звично звертаються або до аналогії права і закону, або до широкого тлумачення правових норм.
Важливою особливістю прав, свобод, законних інтересів особи є те, що характер їхнього втілення в життя у більшому ступені визначається особистісним відношенням до них їхніх носіїв. Від суб єкта права вимагається прояв хоча б мінімуму активності, а нерідко і наполегливості. Зокрема , такі політичні права громадян, як право на свободу об єднання, право на проведення мітингів, демонстрацій, передбачають прояв значної активності й організованості суб єктів цих прав.
Самою ж найрізноманітнішою та найпоширенішою є класифікація прав і свобод відповідно до попереднього виділення найбільш важливих сфер суспільного життя, у яких виникають і реалізуються права і свободи. На цій підставі виділяють чотири великі групи прав і свобод: політичні, соціально-економічні, особисті, культурні.
При цьому межа, яка проведена між цими групами прав і свобод, досить умовна, оскільки усі вони характеризують єдину, цілісну систему суспільних відносин. А багато конкретних прав і свободи одночасно можуть бути віднесені до двох різних категорій прав.
Політичні права і свободи особи - це можливості людини в державному і суспільно-політичному житті, що забезпечують його політичне самовизначення і волю, участь в управлінні державою і суспільством. До них відносяться: право на об єднання; свобода мітингів, , демонстрацій; право обирати і бути обраним в органи державної влади і місцевого самоврядування; право на рівний доступ до будь-яких державних посад; право брати участь у всенародних обговореннях і голосуваннях (референдумах) та інші.
З усього різноманіття політичних прав громадян виділимо і розглянемо лише деякі, які найбільшою мірою співвідносяться з категорією "громадський порядок. Оскільки повною мірою вони можуть бути реалізовані тільки при належному громадському порядку.
Конституційна норма, що гарантує право на свободу думки і слова, супроводжується застереженням про те, що реалізація цих прав може бути обмежена законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності "або громадського порядку з метою попередження безпорядків чи злочинів" (п. 3 ст. 34 Конституції України).
Важливим політичним правом громадян є свобода мітингів, зборів, вуличних походів і демонстрацій і їх конституційні гарантії. У відповідності зі ст. 39 Конституції України "громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації".
В окремих випадках (в інтересах національної безпеки і громадського порядку) можливі обмеження цього права (п. 2 ст. 39 Конституції України). Масові заходи (мітинги, походи, процесії, демонстрації і т.п.) на сучасному етапі мають суттєві особливості. Характерними для учасників цих заходів є об єднання за професійними ознаками з визначеними соціально-економічними чи політичними вимогами (згадаємо відомі шахтарські виступи в 1997-1998 рр., мітинги протесту з приводу не виплачуваних за працю винагород і ін.). Обрану автором тематичну спрямованість щодо реалізації наданих Конституцією України політичних прав громадян у сфері громадського порядку можна було б доповнити правом громадян об єднуватися в політичні партії, професійні спілки та інші громадські організації, брати участь у рухах.
Соціально-економічні права і гарантії громадян при розгляді їх у контексті громадського порядку ґрунтуються, насамперед на конституційних положеннях про рівність перед законом усіх суб єктів права власності і захисту державою їхніх прав (ст. 13 Конституції України); про непорушність права приватної власності (ст. 41 Конституції України).
Особисті права і свободи - це можливості людини, що захищаються від незаконного і небажаного втручання в його особисте життя і внутрішній світ, покликані забезпечити існування, своєрідність і автономію особи.
Усі права, що належать людині, в однаковій мірі є особистими. Проте, у вузькому розумінні слова під особистими правами розуміється лише частина прав ,які безпосередньо захищають особисте життя і свободу кожної людини. До них відносяться: право на життя; право на особисту недоторканість; право на повагу, захист честі та гідності; свобода совісті; право на недоторканість житла; право на свободу пересування і вибір місця проживання й інші. Наприклад, зміст права на недоторканість особи розкривається у визначенні виняткових умов, при яких можливе обмеження і позбавлення свободи, у встановленні найсуворішої заборони насильства, катувань, жорстокого і принижуючого людську гідність поводження, у добровільності медичних, наукових та інших досліджень щодо здоров я людини, у реалізації презумпції невинності.
Культурні права і свободи - це можливості людини користуватися духовними, культурними благами і досягненнями, брати участь у їхньому створенні у відповідності зі своїми схильностями і здібностями. До числа таких прав відносяться: право на користування досягненнями культури; право на освіту; свобода наукової, технічної і художньої творчості і деякі інші.
Аналогічно розрізненню загального і спеціального статусу особи розрізняють також загальні і спеціальні права особи. Загальні права належать в однаковій мірі всім громадянам, не залежно від соціальної, професійної та іншої приналежності. Такими є практично всі конституційні права - виборчі права, право на працю, право на освіту, право на захист честі та гідності й інші. У системі загальних прав особи першочерговим звичайно є принцип рівноправності всіх громадян. Спеціальні права - це особливі права, що відбивають специфіку різних груп населення, що доповнюють і розвивають загальні права і не суперечать їм.
Наприклад, права військовослужбовців, права пенсіонерів, права депутатів, права молоді і т.д. У свою чергу, спеціальні права можуть бути поділені за видами у залежності від ступеня їхньої конкретизації. Наприклад, можна виділити права депутатів місцевих представницьких органів, права військовослужбовців внутрішніх військ і т.д..
Як відзначається в сучасній юридичній літературі, в Україні назріла необхідність прийняття Концепції державної правової політики в області прав людини. Така необхідність обумовлена, насамперед, прийняттям Конституції України, положення якої чітко й однозначно відображають принципову світоглядну і загальнополітичну позицію сучасної української держави.
Як свідчить ряд публікацій у поточній українській юридичній науці (В. Князєв, П. Рабинович і ін.) у названій Концепції варто передбачити:
1) функціональні (стратегічні) і ситуаційні (тактичні) цілі і задачі реалізації й охорони прав людини;
2) її нормативну основу, тобто створення необхідних нормативно-правових актів з цього питання (міжнародних і національних), їх зовнішнє і внутрішнє співвідношення;
3) ідеологічну спрямованість цього процесу (принципи побудови і функціонування);
4) інституціональну (організаційну) структуру конкретних організацій, що будуть цим займатися, їхню компетенцію і повноваження,
5) механізм реалізації й охорони конкретних суб єктивних прав і юридичних обов язків;
6) механізм реалізації й охорони окремих видів прав, свобод і обов язків (політичних, економічних, культурних, особистих і ін.);
7) механізм реалізації і захисту прав, свобод, і обов язків окремих категорій людей (громадян, іноземців, осіб без громадянства, державних службовців, пенсіонерів і т.д.);
8) організацію контролю і відповідальності за порушення прав, свобод і обов язків людини і громадянина [52, С. 31]. Природно, усе це повинно бути відображене на концептуальному рівні. Здається, що за умови створення Концепції на приведених вище засадах вона не буде декларативною, а набуде значення реального, практичного документа, на основі якого можна буде розробити і прийняти ряд нормативних актів, (наприклад, Кодекс прав, свобод і обов язків людини і громадянина в Україні й ін.)
У формуванні Концепції основна роль належить діючій Конституції України, що закріпила базові основи взаємовідносин "людина-держава", виходячи з пріоритету людини щодо держави.
Відповідно до міжнародно-визнаних і конституційно закріплених принципів і норм у сфері прав людини необхідно вважати, що основною метою політики української держави в цій області є забезпечення юридичними засобами максимально можливого здійснення, надійної охорони і повного захисту прав і свобод людини. Реальне досягнення цієї мети саме і буде означати побудову правової держави як держави прав людини [112, С. 26].
Для здійснення названої мети необхідно вирішити наступні загальні задачі:
- закріпити в законах реально гарантований юридичний захист всіх основних прав і свобод людини і громадянина;
- здійснити повну юридичну рівність відповідних суб єктів права перед державою і перед законом;
- домогтися і затвердити таке положення, коли тільки закон чи ратифікований міжнародно-правовий акт буде виступати як офіційне джерело суб єктивних юридичних прав і обов язків особи;
- врегулювати поведінку людей (їхніх об єднань), керуючись загально дозволеним принципом: "дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом";
- врегулювати діяльність органів, службових і посадових осіб держави за спеціально встановленим принципом: "можливо робити лише те, що прямо дозволено (чи передбачено) законом";
- закріпити в законах, інших нормативно-правових актах досконалі й ефективні процедурно-процесуальні механізми (порядки) здійснення охорони і захисту матеріально і соціально забезпечених суб єктивних юридичних прав і виконання обов язків людей інших суб єктів суспільного життя; - створити діючі механізми для забезпечення реальної можливості вирішення яких-небудь суперечок, конфліктів з приводу здійснення прав і обов язків шляхом звернення до суду як найбільш ефективного в захисті прав людини державного інституту.
Слід зазначити, що центральною категорією процесу реалізації й охорони прав, свобод і обов язків людини і громадянина в Україні є спрямована на це діяльність держави. Тому Концепція повинна передбачати правотворчу, правореалізаційну і правоохоронну діяльність у цьому напрямку [52, С. 30 - 31]. При цьому основний тягар прийдеться на адміністративно-правову діяльність по охороні прав і свобод громадян у сфері державного управління, встановлення державного порядку. Варто також мати на увазі те, що окремі статті Конституції України більш детально закріплюють гарантії реалізації і охорони прав, свобод і обов язків людині і громадянина в Україні. До них варто віднести статті 22, 25, 55-64 і ін.
Так, у ч. 2 ст. 22 Конституції говориться, про гарантованість конституційних прав і свобод і неможливості їхнього скасування. А у відповідності зі ст. 25 Конституції громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити останнє. Держава бере на себе зобов язання не видворяти своїх громадян за межі України і не видавати іншим державам.
Права, свободи й обов язки іноземців і осіб без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, гарантуються ст. 26 Конституції України. Відповідно до неї вони користуються такими ж правами і свободами, а також несуть такі ж обов язки, як і громадяни України, за винятком, установленим Конституцією, чи законами, міжнародними договорами України [9, С. -26 - 27]. Гарантуванню судового захисту прав і свобод людини і громадянина, права на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, право кожного знати свої права й обов язки, права на правову допомогу і захист присвячені ст. ст. 55, 56, 57, 59 Конституції України [102, С. 20 - 22]. Звідси і виникає необхідність вдатися до короткої загальнотеоретичної характеристики системи юридичного права забезпечення людини, що у тому чи іншому виді повинна існувати в будь якій сучасній державі. Необхідність у цьому обумовлена так само і закріпленням у Конституції України всього комплексу основних прав людини, кожне з яких повинно бути забезпечено відповідним юридичним механізмом. 1.3. Поняття і засоби захисту прав громадян у сфері громадського порядку
Механізм зумовлюючого впливу економіки, інших глибинних соціальних факторів на право такий, що ця дія, перш ніж втілитися в правосвідомість, а потім у позитивному праві, проходить крізь соціальні права й обов язки, виражається в них. І, мабуть, у цьому пункті діюче позитивне право повинне розглядатися в єдності з безпосередньо-соціальними правами (об єктивними нормами). Якщо вони узгоджуються одне з одним, то позитивне право виявляється добре діючим, безперебійно працюючим; напроти, юридичні настанови, прийняті законодавцем у відриві від безпосередньо-соціальних прав чи обов язків, більш того, у протиріччі з ними (хоча це теж може бути об єктивно обумовлено чи викликане ідеологічними мотивами), або є неефективними, непрацюючими, або вимагають додаткових заходів, часом досить жорстких, для свого реального впровадження в життя.
У юридичній науці все більш утверджується інструментальний підхід до права - підхід, відповідно до якого право розглядається як система правових засобів, визнаних забезпечувати юридичний вплив на відносини в суспільстві. Являючись спочатку одним з аспектів характеристики права під кутом зору механізму правового регулювання, цей підхід усе більш стає високо значущим і самостійним напрямком наукових досліджень, покликаним розкрити весь арсенал засобів правового впливу, їхню силу і можливості різноманітних соціальних задач - господарських, політичних моральних.
Для реального здійснення інструментального підходу в науково - правових дослідженнях (а тим більше, у практиці юридичної роботи, зокрема, у правотворчій, у господарсько-правовій) вимагається, щоб попередньо був розкритий весь комплекс правових засобів, який, охоплюючи головні ланки механізму правового регулювання, звичайно ж, не обмежується ними, а також включає правові засоби на операційному рівні, що безпосередньо використовуються в практиці юридичної роботи. [7, С. 262]. Що ж являє собою такий механізм, з яких елементів він складається? Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту прав людини. Він складається з наступних елементів:
1) Національне законодавство, що є основою всього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи зміст позитивних законів (будучи їх соціальним джерелом), права людини, щоб перетворитися з можливості в реальність, повинні бути опосередковані ними, зведені в ранг юридичних. Тому особливого значення набуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів, хоча правова система України допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і на рівні з внутрішньодержавним законодавством. Важливість останнього складається також у тому, що воно передбачає й інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини.
2)Юридичні процедури реалізації прав людини.
Кожне право людини здійснюється у визначеному порядку, у визначеній послідовності. Порядок реалізації деяких з них визначається тільки самою людиною. Однак значна більшість прав, визнаних і зафіксованих у законодавстві, вимагає встановлення відповідних процедур з боку держави тому, що без їхньої допомоги вони взагалі не можуть бути реалізовані. У таких випадках відсутність належної юридичної процедури перетворює приписи законів про права людини у формальні декларативні положення.
Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на придбання людиною певних особистих і соціальних цінностей послідовність і погодженість дій уповноваженого і зобов язаного суб єкта, а також обсяг, зміст, форми, засоби, методи і терміни їхнього здійснення.
Слід зазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури для реалізації прав людини є тип обов язку, яким забезпечується це право, інакше кажучи, таким критерієм виступає активність чи пасивність дій зобов язаної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов язок). Таким чином, встановлення юридичних процедур необхідно там, де реалізація того чи іншого права (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивних обов язків - обов язок робити активні дії - іншими суб єктами. І навпаки, там, де реалізація прав залежить тільки від особистої активної поведінки особи, її свободи і бажання (наприклад, право на честь, гідність і ділову репутацію), а інші суб єкти зобов язані не тільки робити певні дії, утримуватися від них (у нашому випадку - не посягати на честь, гідність і ділову репутацію особи), у встановленні саме юридичної процедури немає необхідності. Таким чином, юридична процедура повинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, сприяти забезпеченню максимального задоволення її потреб.
3) Юридичні засоби охорони прав людини.
Права людини вимагають не тільки гарантій їхньої належної реалізації, а і таких засобів, що могли б "відгородити" людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системі кожної держави існують різні юридичні засоби охорони прав людини. До них належать усі юридичні засоби, що виконують превентивну функцію, спрямовані на запобігання порушень прав людини.
При наявності різних правоохоронних засобів їх можна за різними критеріями розділити на відповідні групи і види.
За місцем існування в правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються на такі види.
По-перше, це норми права, що встановлюють: 1) заборони - вказівка на неприпустимість певної поведінки, що порушує право людини; 2) задачі і компетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходи попередження порушення прав людини, їх профілактики; 4) заходи юридичної відповідальності; 5) певний процесуальний порядок застосування заходів припинення.
З перерахованих норм права, на наш погляд, необхідно більш докладно зупинитися на загальних дозволах і загальних заборонах.
Загальні дозволи і загальні заборони відносяться до глибинних правових явищ, причому соціальний і юридичний статус їх такий, що нерідко саме з ними зв язаний центральний пункт, фокус рішень соціально-правових проблем [7, С. 22]. Заборони - необхідний, важливий юридичний засіб забезпечення високої організованості суспільних відносин, охорони прав і законних інтересів громадян, державних, громадських організацій [20; 48, С. 108 - 112]. У багатьох випадках вони являють собою "переведені на юридичну мову" і оснащені юридичною санкцією моральні заборони (такі, як правило, юридичні заборони, за порушення яких установлена кримінальна та адміністративна відповідальність в області особистих взаємин громадян, недоторканості особи, громадянського обов язку і т.д.). Разом з тим, є чимало юридичних заборон, що безпосередньо виражають організаційну діяльність держави з питань управління господарством, охорони навколишнього середовища і ряду інших, котрі знаходять у нормах моралі те чи інше обґрунтування, але не є їх "текстуальним" відтворенням.
Для юридичних заборон, як і для заборон взагалі, характерна закріпляюча фіксуюча функція: вони покликані затвердити, звести в ранг недоторканого, непорушного те, що є, - існуючі порядки і відносини. І тому з регулятивної сторони вони виражаються в юридичних обов язках пасивного змісту, тобто в обов язках утримуватися від здійснення дій відомого роду. Таким чином, усяка заборона в праві - юридичний обов язок. І з цієї сторони для заборон, в принципі, характерним є все те, що властиве юридичним обов язкам взагалі (принципова однозначність, імперативна категоричність, незаперечність, забезпечення діючими юридичними механізмами). Разом з тим, своєрідність змісту заборон, виражена в пасивній поведінці, тобто в бездіяльності тих чи інших осіб по даному колу питань, ставить заборони в особливе положення. Це і визначає особливості багатьох юридичних засобів і механізмів, покликаних забезпечувати і проводити в життя юридичні заборони, зокрема , їхнє юридичне опосередкування в нормах, що забороняють, їхнє гарантування в основному за допомогою юридичної відповідальності, їхню реалізацію в особливій формі - у формі дотримання.
Для юридичних заборон характерний властивий їм, точніше, до їхніх носіїв момент "вимоги". Якщо існує юридична заборона, то завжди є особи, що вправі зажадати її дотримання. Такий же момент "вимоги" властивий і юридичним обов язкам на позитивну поведінку.
Заборони в праві, що відрізняються юридичною загальнообов язковістю, немов би "заряджені" юридичною відповідальністю - кримінальною, адміністративною, цивільною. Сама суть, найближче соціальне "підґрунтя" юридичної відповідальності в багатьох випадках і полягає в тому , щоб затвердити в житті, забезпечити реальне проведення юридичної заборони у фактичних життєвих відносинах. Більш того, нерідке введення юридичних санкцій за дії, що раніше не вважались протиправними, є, по суті справи, і способом встановлення юридичної заборони.
Величина юридичної чинності заборони, ступінь її категоричності зумовлені видом юридичної відповідальності. Законодавець, щоб додати юридичній забороні велику силу і категоричність, робить це нерідко шляхом введення замість адміністративної відповідальності кримінальної. І, навпаки, соціальна практика свідчить, що перехід до інших (гуманітарних, загальносоціальних) понять від більш суворої відповідальності до менш суворої, може спричинити і втрату необхідної суворості заборони, її об єктивно обумовленої категоричності [7, С. 50]. Поряд з юридичною загальнообов язковістю заборони в праві характеризуються формальною визначеністю, тим, що вони отримують закріплення в нормах права і відрізняються визначеністю по змісту, чіткими межами.
Дозволи - ключовий елемент правового регулювання в суспільстві, що визначає правовий засіб, покликаний забезпечити соціальну волю, здійснення реальних прав людини, дійсну демократію, дійсне самоврядування народу. Саме тому елементу правового регулювання надається все більше значення в умовах становлення і розвитку незалежної, правової, соціальної держави.
Для юридичних дозволів, як і для дозволів взагалі, характерно, так би мовити, представницьке призначення, функції надання: вони покликані дати простір, можливість для "власного", переважно за розсудом, за інтересом, поведінки учасників суспільних відносин. З юридичної сторони вони тому і виражаються переважно в суб єктивних правах на власну активну поведінку.
Отже, дозвіл у праві - це суб єктивне юридичне право, і йому властиве все те, що властиве суб єктивним юридичним правам (момент розсуду, міра юридичних можливостей і ін.). У той же час для юридичного дозволу в суворому розумінні цього слова характерна не просто міра можливої поведінки, а переважно така міра, що складається в просторі власної поведінки, у можливості виявити свою власну активність, реалізувати свій інтерес.
Дозволи, на жаль, недостатньо досліджені в юридичній літературі. Тут чимало складних проблем, що потребують належного загальнотеоретичного пояснення.
Звертаючись до короткої характеристики основних з цих проблем, необхідно відразу ж, як і у відношенні юридичних заборон, підкреслити: юридичний дозвіл повинний бути виражений у законі і в інших нормативних актах. І тут вони опосередковуються діючим правом по-різному. Найчастіше прямо формулюються в тексті нормативного акту у виді особливого різновиду регулятивних норм - правомочних. Разом з тим наявність юридичного дозволу може випливати з комплексу юридичних норм.
Загальнодозвільний порядок є прямим і органічним вираженням глибокої соціальної свободи, що нині розширюється, яка втілюється в ній на новому рівні загальнолюдського й загальнодозвільного початку, а з юридичної сторони - дозвільного в цілому (дозвільно-організованого) характеру правового регулювання. Коли особі надається можливість будувати свою поведінку з визначеного кола питань на засадах "усе, за винятком", це створює максимально сприятливі умови для діяльності відповідно до інтересів даної особи, для ініціативи, для самостійної, творчої активності. І в той же час тут окреслюються зовнішні межі поведінки: те, що "не можна", заборонено; це вже саме по собі забезпечує поєднання дозволу з організованістю відносин, з відомим колом обов язків, є певною перешкодою свободи, неконтрольованим діям.
По своїй юридичній суті на засадах загально дозвільного порядку будуються соціально-економічні, політичні й особисті права громадян, їх об єднань, передбачені конституційним законодавством.
В загальнодозвільному порядку виділяються два основні різновиди, один з яких, щоправда, з чималою часткою умовності може бути названий первинним порядком, і інший - вторинним [7, С. 137 - 139]. Первинним є такий загальнодозвільний порядок правового регулювання, при якому загальний дозвіл не базується на яких-небудь інших юридичних відносинах, а утворює перший прошарок регулювання, безпосередньо продиктований економічними відносинами та іншими умовами життєдіяльності людей, їх колективів, суспільства в цілому.
Які ж первинні загальні дозволи характерні для сучасного суспільства? Це головним чином сфера особистого життя громадян.
Сфера особистого життя людини є областю соціального життя, де належним чином і повинна бути виражена дійсна свобода людей.
Звичайно, загальні дозволи, до того ж розглянуті під кутом зору особливого типу регулювання, виражають не весь юридичний зміст суб єктивних прав громадян, що опосередковують їхню особисту волю, а лише один, хоча і найвищою мірою важливий, аспект цих прав.
Тим часом, суб єктивні права громадян, що виражають їхню особисту волю, - а до них треба віднести й особисті права в суворому значенні, і соціально-економічні, і політичні права, - наповнені багатим і багатогранним змістом, що крім іншого, охоплює форми і механізм їхнього втілення в життя.
Одне з основних прав - право на життя. Саме у вільній, правовій, демократичній державі воно відкриває простір людині для прояву всього людського, для здобуття гідного існування і щастя і її самої, і її близьких.
Іншими за своїм юридичним змістом є соціально-економічні і політичні права, такі як право на працю, на освіту, на житло. Вони дають широкий простір для власної активності людей, і суть цих прав полягає в тому, що активність гарантовано приводить до досягнення певного матеріального чи духовного результату.
Первинні і такі загальні дозволи, що виражають волю людини в її особистому житті, як свобода в договірних відносинах, учасниками яких є громадяни. Є і такі специфічні загальні дозволи, що виражають особисту волю, як можливість у деяких випадках безпосереднього використання громадянами окремих об єктів суспільної власності.
З викладеного виходить, що характерні для загальнодозвільного порядку можливості, виражені в словах "дозволено все", можуть бути повною мірою і конкретизовано розкриті тільки під кутом зору багатого і багатогранного змісту відповідних суб єктивних прав у тій чи іншій сфері життя людей.
Якщо соціальна свобода стосовно громадян виражається в багатих і багатогранних первинних суб єктивних правах загальнодозвільного типу, то постає питання: а яке положення з загальними дозволами до суспільства в цілому?
Адже соціальна свобода, що розглядається у стосовно громадян, - це важлива, але все-таки лише одна з її ділянок. Головне, що характеризує соціальну волю як один з вирішальних показників соціального прогресу, полягає у свободі всього суспільства, в тому, наскільки суспільство діє з усвідомленою необхідністю, оволоділо законами громадського розвитку, здатне цілеспрямовано направляти цей розвиток з метою створення соціального суспільства, заснованого на засадах високої організованості, соціальної справедливості, справжнього гуманізму, щастя для всіх людей.
Права, носіями яких громадяни стають у дозвільному типі правового регулювання порядку, являють собою не тільки компоненти їхньої особистої свободи, але й у зв язку з цим являють важливий, діючий і ефективний засіб реалізації і забезпечення їх особистих і групових інтересів. Ці права громадян можуть бути розділені на дві основні групи.
Перша група - права громадян, щодо яких дозвільний порядок покликаний забезпечити вимоги громадської безпеки, охорону інтересів інших громадян і суспільства, захист навколишнього середовища, попередити можливі правопорушення. Сюди відносяться права що одержуються громадянами (а іноді й організаціями) від компетентних органів такі, зокрема, права: право на придбання вогнепальної зброї, право на полювання, право на відстріл деяких видів тварин (по ліцензіях), право на водіння автомашини, мотоцикла, інших механічних транспортних засобів. Своєрідність усіх цих прав полягає в тому, що вони входять у досить строгі юридичні режими, у яких визначальну роль грають заборони. І тому вони, хоча і не є "виключеннями" із заборон (суть регулювання тут саме в правах), все-таки в цілому вписуються в конструктивну модель дозвільного порядку. Отже, у даному випадку, у регулюванні досить чітко дається взнаки "інший ряд" прав (загальні заборони), за порушення яких встановлена юридична відповідальність - адміністративна, кримінальна, майнова.
Друга група - права громадян, у відношенні, яких дозвільний порядок покликаний сприяти забезпеченню розподілу із суспільних фондів на засадах соціальної справедливості, з необхідним суспільним контролем, обліком індивідуальних особливостей людей, усіх різноманітних життєвих відносин.
По-друге, діяльність компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, метою яких є попередження можливих порушень прав людини. Наприклад, таку діяльність здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваження входить розгляд справ і конституційно прийнятих, але не введених у дію законів (п. 1 ст. 14 Закону "Про Конституційний Суд України"). Така його діяльність є засобом превентивного впливу і спрямована на попередження неконституційності законів, у тому числі і тих, котрі безпосередньо стосуються прав людини.
По-третє, це правозастосовчі акти, що приймаються для попередження правопорушень (наприклад, деякі рішення суду, подання, розпорядження прокурора).
У залежності від найближчої мети правоохоронного впливу на суб єкт розрізняють: 1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення, перешкоджання здійсненню таких вчинків, що можуть призвести до порушень прав людини (наприклад, попереднє затримання); 2) засоби психічного впливу, тобто такі, котрі такої безпосередньої мети не переслідують (наприклад, правове виховання) [114, С. 49 - 50]. Серед правоохоронних засобів особливу роль відіграють заходи юридичної відповідальності. Їх застосування до правопорушника покликано утримувати його від порушень прав людини (спеціальна превенція), а також застерегти (під погрозою державного примусу) інших суб єктів, схильних до правопорушень, від здійснення протиправних дій (загальна превенція). 4) Юридичні заходи захисту прав громадян.
У випадку порушення прав чи виникнення перешкод на шляху їх реалізації кожна людина має право на захист з боку держави й суспільства. З цією метою створюється система відповідних юридичних засобів. Маються на увазі засоби, за допомогою яких припиняються порушення прав людини, усувається перешкода для їхньої реалізації, відновляються порушені права.
Існують різні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. У залежності від засобів захисту варто розрізняти засоби: 1) припинення порушення прав людини (зупинка робіт, заборона експлуатації механізмів); 2) усунення перешкод для їхнього здійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторного позову); 3) визнання чи підтвердження прав (прикладом може бути судове визнання за особою права на житло); 4) поновлення порушених прав (поновлення на роботі незаконно звільненої людини). За галузевою приналежністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові, сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засоби захисту прав людини. Варто підкреслити, що зазначені засоби використовуються, як правило, у процедурно-процесуальній формі.
Теоретичний аналіз правозабезпечуючого механізму, визначення і розкриття змісту його елементів, як нам здається, дозволить більш чітко передбачити їх у законодавстві. Тому що визнання і закріплення кожного права людини (чи групи однорідних прав) повинне одночасно супроводжуватися встановленням всіх елементів юридичного механізму їхнього забезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони і захисту.
РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ МІЛІЦІЄЮ ПРАВ ГРОМАДЯН У СФЕРІ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ
2.1. Адміністративно-правові засоби охорони прав громадян у сфері громадського порядку
Універсалізація інституту прав людини проявляється в тому, що на сьогоднішній день абсолютна більшість держав визнає існування проблеми здійснення та захисту природних невідчужуваних прав людини і необхідності їх поступового й повного вирішення [99, С. 12 - 25]. Проблема захисту прав і свобод громадян у сфері громадського порядку - це одна із широкого кола проблем, що має місце на шляху побудови правової держави. Насамперед необхідно сказати, що розглядом питань, зв язаних із захистом прав і свобод громадян, займалися учені різних галузей права, що дає нам можливість простежити окремі закономірності певних позицій учених щодо зазначеної проблеми. У першу чергу зупинимося на питанні співвідношення категорій "охорона" і "захист" прав і свобод громадян, де охорона прав на думку деяких авторів поняття ширше і містить у собі всі юридичні правила у відношенні певних благ. Уже сам факт, що право регулює той чи інший вид суспільних відносин, свідчить про те, що цим відносинам приділяється особливе значення, вони охороняються державою. Установивши в нормі права масштаб і межі поводження з приводу конкретних благ, визначивши права й обов язки учасників правовідносин їх бажану, з погляду суспільства поведінку і наслідки небажаних (заборонених) вчинків, держава таким чином, бере під охорону ці блага і відповідні права на них.
Під захистом права розуміють заходи, передбачені в законі, і ті випадки, коли право вже порушене [105, С. 321]. Такої ж думки дотримується Д.М. Бахрах [17, С. 47], який вказує, що охорона права представляє собою сукупність різних взаємозалежних між собою заходів, які здійснюються як державними, так і громадськими організаціями, і спрямованих на попередження порушень, усунення причин, що їм сприяли і таким чином сприяють нормальному процесу реалізації громадянами своїх прав і свобод. Під захистом він же розуміє примусовий (стосовно зобов язаної особи) спосіб здійснення права, що реалізується у встановленому законом порядку компетентними органами чи самою правомочною особою з метою відновлення порушеного права.
На його думку, однією з найважливіших умов розмежування цих понять може бути момент порушення визначених у законі прав. Він указує, що до порушення таких прав діють заходи охорони, а після їхнього порушення, заходи захисту.
Більш змістовну відповідь щодо розмежування цих понять, на наш погляд, дав О.В. Зайчук, який вважає, що охорона містить у собі сукупність різних заходів, що спрямовані на попередження порушень прав і свобод громадян, усунення причин, що їм сприяли, перешкод їхньої реалізації, а захист, на його думку, являє собою діяльність спеціальних юрисдикційних органів держави щодо відновлення порушеного чи оскарженого права [44, С. 5-6]. Деякі вчені, у тому числі і Л.Д. Воєводін, виражаючи свою думку вказують, що в багатьох випадках поняття "охорона" і "захист" співпадають, однак існує не мало підстав для їхнього розмежування. "Захист" пише він, як правило, зв язаний з діяльністю, що здійснюється у випадку порушення суб єктивних прав громадян (наприклад, судовий захист) де в процесі здійснення захисту застосовуються заходи щодо відновлення порушених прав (наприклад, скасування чи призупинення незаконних дій і ін.) Поняття ж "охорона" на його думку означає діяльність щодо забезпечення нормальної реалізації суб єктивних прав громадянами, причому першочергове значення має профілактика попередження можливих порушень попереджувальними заходами [23, С. 41]. На думку М.Й. Бару, поняття "захист" містить у собі не тільки сукупність прав і обов язків, якими особа наділяється діючими правовими нормами, а і фактичне здійснення цих прав на підставі гарантій, що закріплені в законі. Це і те й інше, що упирається в діяльність як правотворчих так і правозастосовчих органів [14, С. 26]. Зазначені підходи відносно проблеми співвідношення категорій" охорона" і" захист" мають деякі заперечення. По-перше, на наш погляд не правильно допускати змішування поняття "охорона" з поняттям "захист" чи навпаки, їх штучному протиставленню один одному. Відомо, що права і свободи громадян охороняються не тільки до моменту їхнього порушення, вони продовжують охоронятися й у процесі захисту порушеного права.
Так, на різних стадіях реалізації громадянами своїх прав і свобод можуть мати місце не тільки факти їхнього порушення, але і випадки, коли фактично права і свободи ще не порушені, однак загроза в їхньому порушенні посадовими особами чи громадянами реальна. Без сумніву, у будь-яких ситуаціях права і свободи громадян повинні бути забезпечені правовими заходами і засобами охорони, за допомогою яких загроза у відношенні порушення прав може бути усунута. Більш того, багато прав громадян реалізується правомірно, коли не виникає навіть загроза по їхньому порушенню, однак у даному випадку дані права і свободи - об єкт правової охорони, їхня безперешкодна реалізація тому і можлива, що вони забезпечені надійними правовими засобами. Разом з тим відомо, що права і свободи громадян охороняються не тільки до моменту їхнього порушення, вони продовжують охоронятися й у процесі їхнього захисту. Оскільки на будь-якій стадії реалізації прав і свобод громадян можливо їхнє порушення, остільки на будь-якій стадії необхідна їхня охорона, тобто охорона прав і свобод громадян ширше поняття яке містить у собі захист як необхідний у випадку їхнього порушення елемент.
По-друге, невірно визначене поняття охорони, ні як один із пропонованих засобів, ні як сукупність різних соціальних заходів, що сприяють реалізації прав і свобод, ні як тільки сукупність визначених юридичних заходів.
Охорона прав і свобод громадян, на відміну від захисту, виконує дві основні функції - забезпечення і захист.
Суть першої функції полягає в тому, що вона головним чином здійснюється до порушення прав і свобод громадян. У цьому випадку важливим є питання про місце і характер заходів припинення. З одного боку, припинення порушення прав і свобод громадян має місце, коли їхній факт стає очевидним, і тому необхідно втручання компетентних органів для попередження протиправних дій. Тому, мабуть, є об єктивні причини відносити заходи припинення до заходів захисту [12, С. 10]. Однак, з іншого боку, є підстави вважати, що використання зазначених заходів реалізації функцій забезпечення охорони, застосування цих заходів часто відбувається на стадії адміністративного проступку, коли не можливо попередити порушення прав і свобод громадян, чи сам факт припинення одночасно відновляє порушені права і свободи (наприклад, усна вимога припинити протиправні дії), у результаті чого не виникає необхідності в спеціальній діяльності щодо захисту прав і свобод громадян. Уявляється, що діяльність щодо припинення порушень прав і свобод громадян доцільно віднести все-таки до забезпечення поряд з діяльністю по створенню умов реалізації цих прав і свобод, безпосередній нагляд за ходом їхньої реалізації.
Реалізація - це захисна функція охорони, здійснюється за допомогою захисту прав і свобод громадян, тобто після того, як відповідні права і свободи громадян порушені, і полягають в спеціальній діяльності компетентних органів по притягненню винної особи в їхньому порушені до адміністративної відповідальності, а також відновлення порушених прав і свобод громадян. Це дає можливість стверджувати про існування двох основних видів діяльності, що складають зміст охорони прав і свобод громадян - запобіжна діяльність, що здійснюється в момент порушення прав і свобод громадян, і діяльність по захисту прав і свобод. Такий підхід дозволяє зробити висновок, про те, що існування в юридичній науці категорій охорони і захисту прав і свобод громадян, а так само різні погляди на їхнє призначення і зміст не випадкові.
Правознавцями, як пише М.В. Вітрук, без сумніву не відзначається та обставина, що саме виникнення в юридичній науці категорії охорона прав і свобод громадян було зв язано, насамперед, з необхідністю повного правового забезпечення, як процесу реалізації прав і свобод громадян на етапі регулювання правових відносин, так і здійснення захисту порушених прав і свобод громадян на етапі охорони правових відносин [22, С. 174]. Відповідно, охорона прав і свобод громадян представляє собою діяльність уповноважених на те спеціальних органів держави, що здійснюється в рамках регулювання й охорони правових відносин у двох основних видах: діяльності, що забезпечує створення умов для правомірної реалізації, нагляд за ходом реалізації, попередження порушень прав і свобод громадян, їхнє припинення і діяльність по здійсненню їхнього захисту у випадку порушення притягнення винної особи до адміністративної відповідальності, відновлення порушених прав.
Таким чином, доцільно відзначити, що поняття "охорона" і "захист" прав і свобод громадян у контексті проблеми, що розглядається, на наш погляд, співвідносяться як частина з цілим, остільки вони лежать в одній площині і мають один предмет. І тільки за основу розмежування елементів цих понять, на наш погляд, необхідно покласти критерій наявності чи відсутності порушеного права і його відновлення. Це дозволить визначити особливості діяльності державних органів у механізмі захисту прав і свобод громадян, оскільки захист прав і свобод здійснюють не всі державні органи, а тільки ті, які наділені спеціальними повноваженнями, рішення яких має обов язковий характер.
Підтримуючи думку С.С. Алексєєва, необхідно відзначити, що захист прав і свобод громадян являє собою примусову діяльність держави, що спрямована на "відновлення порушеного права", забезпечення виконання юридичних обов язків [6, С. 280]. Необхідність захисту прав і свобод громадян виникає тільки тоді, коли є невиконання юридичних обов язків, зловживання правом, а також тоді, коли виникають перешкоди щодо їхньої реалізації, спор про наявність самого права чи обов язку.
Така діяльність, спрямована на усунення перешкод по реалізації прав і свобод, спора, на боротьбу з невиконанням обов язків чи зловживання правом складає зміст захисту прав і свобод громадян.
Виконання міліцією своїх обов язків по забезпеченню прав і інтересів громадян у сфері громадського порядку обумовлюється те тільки вимогами Конституції України, Законами України і указами Президента України, але і багатьма міжнародними актами, ратифікованими Верховною Радою України.
Спочатку нагадаємо перелік основних з цих міжнародних актів, і спробуємо на основі їх аналізу визначити основні вимоги, які пред являються до поліції (міліції ) по забезпеченню прав людини в сфері громадського порядку. До їх переліку необхідно віднести: Резолюцію 217 "А" Генеральної Асамблеї ООН "Загальної декларації прав людини від 4 грудня 1948 р.
- Резолюцію 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 р. "Кодекс поводження посадових осіб по підтриманню правопорядку".
"Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами при підтримці правопорядку( прийняті V11 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводження з правопорушниками, 27 жовтня - 7 листопада 1990 р. в Гавані) [117].
Практика свідчить про те, що тільки лише фіксування в Конституції прав і свобод громадян без забезпечення надійного механізму їх захисту явно недостатнє для правового суспільства. Тому держава, якщо вона визнає себе правовою, повинна розробити механізм захисту прав громадян взагалі, у тому числі у сфері громадського порядку. Оскільки громадський порядок є специфічною частиною суспільного життя, тому, крім загальних засобів захисту прав громадян повинні бути задіяні і специфічні засоби, адекватні цій галузі суспільного життя. Засоби охорони прав людини спрямовуються на запобігання, зокрема на перешкоджання чи неможливість порушень таких прав (прикладом може бути встановлена в 1993 році попередня державна реєстрація в Міністерстві юстиції України всіх відомчих нормативних актів, що стосуються прав громадян, без якої вони вважаються недійсними). Однак ці засоби стають ефективними тільки тоді, коли вони поєднуються з засобами захисту, тобто юридичними інструментами відновлення «реставрації» порушених прав і притягнення до відповідальності осіб, винних у цих порушеннях. Без такого «оснащення» засобів охорони вони в багатьох випадках не спрацьовують, не застосовуються, у такий спосіб не досягають своєї мети (так, напевно, саме через це в 1993 р. було надруковано понад 200 відомчих нормативних актів чи їх проектів, що взагалі не подавалися на державну реєстрацію, хоча й стосувалися прав громадян; до персональної відповідальності за це ніхто не притягався).
Незастосовність засобів охорони прав людини – одна з основних проблем у справі юридичного гарантування останніх в Україні. Відсутність у багатьох законах вказівки на санкції саме за невиконання (відхилення від виконання службових обов язків по застосуванню таких засобів) чи незастосування санкцій навіть тоді, коли вони передбачені в законі і виникли підстави для їх застосування) – це головні причини їхньої без результативності. Такі засоби перетворюються на декларативно-пропагандистські акції, позбавлені гарантованого юридичного ефекту, а тому здатні дискредитувати закон [99, С. 12 - 25]. Тому обов язок держави полягає в тому, щоб ці специфічні засоби з однієї сторони були діючими, з іншої сторони, вони не повинні стосуватися прав та інтересів громадян. В концепції адміністративної реформи передбачено, що виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної, правової держави, створює належні умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надає їм широке коло державних, у тому числі управлінських послуг [57, С. 9]. Постає запитання: що таке «управлінські послуги»? Як відзначає В. Аверьянов, управлінські послуги – це новий елемент взаємовідносин держави з людиною. Ними слід вважати численні різного роду дозвільно-реєстраційні дії державних органів по відповідних зверненнях фізичних та юридичних осіб. Традиційно такі дії розглядалися як прояв виконавчо-розпорядчої діяльності органів управління щодо громадян. Однак насправді ці дії слід оцінювати як виконання обов язків держави перед громадянами, спрямованих на створення умов, необхідних для забезпечення належної реалізації ними своїх прав і обов язків. Таке розуміння відповідає новій ідеології «служіння держави» людині [1, С. 8 – 11] .
На наш погляд, «служіння» з боку виконавчої влади – це і є в першу чергу надання управлінських послуг.
Держава цілеспрямовано мінімізує своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе тільки ті послуги, що у даний період розвитку суспільства в змозі гарантувати та неможливо знайти на ринку послуг. Однак є певні категорії правових засобів, що мають примусовий характер та можуть бути застосовані і з обмеженням прав і інтересів законослухняних громадян з метою забезпечення громадського порядку, суспільного благополуччя і суспільного здоров я. Такими засобами виступають заходи адміністративного примусу.
У науковій і навчальній літературі чимало написано про адміністративний примус. Так, Д.Н. Бахрах указує, що адміністративно-правовий примус – один із видів державно-правового. Тому йому властиві всі ознаки останнього (це правозастосовча діяльність, вона покликана забезпечити захист правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин і т. ін.) [16, С. 445]. Інші автори вказують, що адміністративний примус використовується головним чином як крайній засіб забезпечення й охорони правопорядку у сфері державного управління, тобто виконує карну функцію [8, С. 263]. Треті автори вказують, що примус, як метод державного управління суспільством, є невід ємним у діяльності держави, без нього не обходилася і не обходиться жодна держава у світі. Правові норми, що служать у руках держави найважливішим засобом управління, забезпечуються різними і численними заходами і методами, але неодмінним серед засобів забезпечення правових норм є державний примус, що застосовується державними органами і посадовими особами [64, С. 168]. Колпаков В.К. указує, що невід ємною складовою частиною системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Зазначений метод належить до найбільш чіткого методу впливу, тому в діяльності органів управління і їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у сукупності з іншими управлінськими прийомами [55, С. 192]. З усіх наведених висловів можна зробити висновок, що адміністративно-правовий примус – це особливий вид державного примусу, що полягає в застосуванні суб єктами функціональної виконавчої влади встановлених нормами адміністративного права примусових заходів у зв язку з неправомірними діями.
Він відіграє важливу роль в охороні правопорядку, і особливо слід зазначити його профілактичне значення в боротьбі з правопорушеннями. Насамперед, це обумовлено тим, що органи міліції й інші суб єкти виконавчої влади систематично здійснюють контроль за дотриманням відповідних правил і можуть вчасно реагувати на їх порушення. Адміністративно-правовий примус містить у собі велику кількість засобів припинення (затримання громадян, заборона експлуатації механізмів та ін.), використання яких припиняє антигромадські дії, запобігає настанню суспільно шкідливих наслідків. У багатьох випадках адміністративно-примусові засоби застосовуються до людей, які вперше, випадково вчинили правопорушення. Тому нерідко вони справляють великий виховний вплив, є важливою ланкою в системі профілактики злочинів. Практика переконливо свідчить про те, що безкарність дрібних порушень (пияцтва, дрібних розкрадань та ін.), невжиття примусових заходів до винного збільшують імовірність здійснення нових правопорушень і навіть злочинів.
Серед адміністративно-примусових заходів є такі, котрі вважаються самостійними, їх застосування, власно кажучи, означає вирішення питання. Це адміністративні санкції. Але є так звані забезпечувальні, процесуальні заходи (затримання, огляд речей та ін.), що використовуються з метою створення умов для нормального здійснення провадження в справах про адміністративні правопорушення.
Необхідно відзначити, що серед авторів немає єдності при визначенні видів примусових заходів. Так, одні автори називають такі види примусових заходів, як: адміністративно-попереджувальні заходи; заходи припинення; адміністративні стягнення [2, С. 215]. Інші до вищевказаних примусових заходів додають заходи адміністративно-процесуального забезпечення [3, С. 237]. Треті включають у це коло заходи відповідальності за порушення нормативно правових положень [55, С. 202] .
Розглянемо зазначені види примусових заходів більш докладно з метою встановлення їх впливу на реалізацію прав і свобод громадян у сфері громадського порядку.
Адміністративно-попереджувальні заходи примусового характеру застосовуються, як це випливає з їх найменування, з метою попередження можливих правопорушень у сфері державного управління, запобігання іншим, шкідливим для режиму громадської безпеки, явищ. Наприклад, вони застосовуються при стихійних лихах, нещасних випадках для того, щоб забезпечити безпеку здоров я і життя громадян, нормальні умови роботи підприємств і установ.
Незважаючи на яскраво виражений профілактичний характер, заходи подібного роду здійснюються в примусовому порядку, тобто в процесі однобічної реалізації юридично владних повноважень компетентних виконавчих органів (посадових осіб) [8, С. 265]. Це твердження заперечує
Д. Бахрах, який вказує, що за наявності надзвичайних обставин чи в інших випадках державні органи для забезпечення громадського порядку змушені встановлювати додаткові обов язки (карантин, заборона руху автотранспорту та ін.). Дотримуючись цієї логіки, сюди ж потрібно віднести податкові, паспортні обов язки, військовий обов язок та інші не завжди приємні вимоги закону. Ці нормативні акти поширюються на багатьох суб єктів і більшість із них виконують дані обов язки. Примусові заходи застосовуються до тих, хто не виконує обов язки, порушує заборони, тобто здійснює неправомірні дії. Відзначаючи велике значення попереджувальних засобів, Д.Н. Бахрах визнає, що вони не є примусовими [16, С. 447]. На наш погляд, адміністративно-попереджувальні заходи мають двоякий характер. По-перше, заходами попередження є різноманітні засоби, спрямовані на запобігання правопорушенням та іншим негативним наслідкам (карантин, митний огляд, перевірка документів, профілактичні щеплення, госпіталізація інфекційних хворих та ін.). Відповідно до ч. 2 ст. 28 Закону України "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення", особи, які хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, у випадку відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії, які збуджують зазначені хвороби, і особи, які мали контакт із такими хворими, - обов язковому медичному нагляду і карантину у встановленому порядку [77].
По-друге, виражаються вони, як правило, у вигляді певних обмежень і заборон, що досить показово характеризує їхню примусову природу. Уявляється, що вирішальним тут є те, що непокора осіб при проведенні названих примусових заходів тягне правові наслідки різного порядку. В одних випадках дії особи будуть припинені, і її наміри припиняються, (наприклад, пасажир цивільного повітряного судна, який не виконав вимоги при огляді, до подальшого проходження на посадку не допускається); не виконання заходів чи не покора в інших випадках може послужити підставою для подальшого притягнення до адміністративної відповідальності, наприклад, пропуск терміну в перереєстрації мисливської зброї спричиняє адміністративну відповідальність.
Характерним для адміністративно-попереджувальних заходів є те, що вони можуть застосовуватися при відсутності факту протиправних дій. Як ми уже відзначали, загроза суспільній й особистій безпеці громадян, їхнім законним інтересам може виникнути не тільки у зв язку з правопорушенням, але й внаслідок стихійних лих, епідемій, епізоотій, дій психічно хворих осіб тощо. У таких випадках держава змушена вдаватися до застосування примусових заходів до осіб, які не є правопорушниками. Ці заходи позбавлені характеру адміністративного покарання. Наприклад, при проведенні демонстрацій, ходів, мітингів, спортивних змагань тощо співробітники органів внутрішніх справ забороняють громадянам, які не беруть участь у заході, прохід, проїзд далі встановлених кордонів, тимчасово припиняють чи обмежують рух транспорту і пішоходів.
Дуже важливе попереджувальне значення має розглянутий захід при стихійних лихах (пожежах, повенях, землетрусах). Наприклад, у ст. 1 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» сказано, що правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у випадку стихійного лиха аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створює загрозу життю і здоров ю громадян [74]. У цих випадках припинення обмеження руху – діючий засіб забезпечення особистої і майнової безпеки громадян. До іншої групи заходів адміністративного попередження відносяться заходи, що застосовуються до осіб, які характеризуються антигромадською поведінкою, з метою попередження, недопущення здійснення ними нових правопорушень. Цим заходам властива чітко виражена профілактична спрямованість. До них, зокрема належить адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі [39, С. 5]. Персональний адміністративний нагляд здійснюється органами внутрішніх справ за окремими категоріями громадян, які прибули з місць позбавлення волі. Нагляд установлюється для спостереження за поведінкою осіб, звільнених з ув язнення, і справляння на них необхідного виховного впливу [75]. Являючись заходом адміністративного попередження, нагляд не має на меті приниження людської гідності і компрометації піднаглядного за місцем його роботи і проживання.
Заходи припинення. Заходи припинення є оперативними діями органу чи посадової особи по припиненню правопорушень. Їх застосування пов язане з безпосереднім втручанням у дії порушника з метою їх припинення і недопущення шкідливих наслідків.
Ці заходи численні і різноманітні. Вони також не є заходом адміністративної відповідальності, однак тут зв язок із правопорушеннями більш близький: застосовуються дані примусові заходи для того, щоб припинити правопорушення, не допустити продовження і розширення, втягнення інших осіб і т. ін. Заходи припинення найбільш часто застосовуються міліцією у зв язку зі здійсненням адміністративних проступків. В деяких випадках вони є діючим, а іноді і єдино можливим засобом припинення злочинів (наприклад, застосування зброї).
Ці заходи застосовуються не тільки для припинення правопорушень, але й для припинення суспільно небезпечних дій душевнохворих і малолітніх осіб.
Серед заходів припинення, що застосовуються міліцією, прийнято виділяти заходи загального і спеціального призначення. До заходів загального призначення належать: відсторонення осіб від керування транспортними засобами; заборона експлуатації транспортних засобів; призупинення роботи об єктів дозвільної системи.
Відсторонення осіб від керування транспортними засобами може провадитися працівниками міліції у випадках керування транспортним засобом особою, яка перебуває в нетверезому стані чи не має права на керування даним видом транспорту, а також до того, хто грубо порушує правила дорожнього руху.
Заборона експлуатації транспортних засобів, технічний стан яких загрожує безпеці дорожнього руху, провадиться працівниками міліції для припинення адміністративного правопорушення і запобігання можливим небезпечним наслідкам керування технічно несправними транспортними засобами.
Призупинення роботи об єктів дозвільної системи провадиться з метою припинення порушень порядку відкриття і функціонування стрілецьких тирів, магазинів з продажу зброї, сильнодіючих, отруйних і радіоактивних речовин.
Заходи припинення спеціального призначення є заходами фізичного впливу на правопорушників, що застосовуються у випадках, коли іншими заходами припинити суспільно небезпечну поведінку неможливо.
Застосування значної їх частини є використанням інституту необхідної оборони, відповідно до якого дії працівників міліції по припиненню правопорушень і затриманню правопорушників визнаються правомірними, суспільно корисними і тому не тягнуть юридичної відповідальності, навіть якщо цими діями правопорушнику вимушено було завдано шкоду.
Співробітники міліції мають право застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби (наручники, гумові кийки, сльозоточивий газ, світлозвукові пристрої відволікаючого впливу, водомети, бронемашини й інші транспортні засоби, службові собаки, коні та ін.), а також вогнепальну зброю [66, С. 12 - 15]. Застосуванню спеціальних засобів, за винятком необхідності відбиття раптового нападу, а також затримання осіб, які підозрюються у здійсненні навмисних злочинів, звільнення заручників, повинні передувати попередження про намір застосувати такі засоби. У Статуті ППСМ говориться, що застосуванню сили, спеціальних засобів повинне передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Попередження може бути зроблене голосом, а при значній відстані чи звертанні до великої групи людей – через гучномовні установки, підсилювачі голосу, і в кожному випадку бажано рідною мовою осіб, проти яких ці засоби будуть застосовані, та українською і російською мовами не менш 2-х разів з наданням часу, достатнього для припинення правопорушення [108, С. 201]. Вид спеціального засобу й інтенсивність його застосування визначається з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення й особистості правопорушника.
Правові наслідки заходів даної групи, як у відношенні особистості, так і у відношенні організацій теж можуть бути різними: застосування примусових заходів і підкорення цьому заходу, його виконання ніяких правових наслідків не спричиняють, наприклад, припинена особою протиправна поведінка; в іншому випадку застосування заходу припинення може послужити підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності, наприклад, відсторонення водія від керування транспортним засобом може спричинити притягнення його до адміністративної відповідальності, якщо будуть встановлені порушення з його боку відповідних правил.
Заходи припинення застосовують ті ж численні органи, що наділені повноваже |
