|
Актуальність і рівень дослідження дисертації. Прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна стала на шлях побудови правової держави та створення демократичного суспільства, в якому домінуюче місце посідають загальнолюдські цінності, права та свободи людини. Пріоритет загальнолюдських цінностей закріплено і в статті 3 Конституції України, в якій зазначається, що в центрі уваги повинна бути людина, як найвища соціальна цінність.
Зміцнення української держави та утвердження в ній демократичних та гуманістичних принципів нерозривно пов язане із вдосконаленням та розвитком її судової системи, яка відіграє важливу роль у захисті прав та свобод громадян від протиправних посягань та покликана забезпечувати дотримання законів усіма фізичними та юридичними особами. Однією із передумов забезпечення прав і свобод громадян є реалізація принципів правової держави у цивільному процесі. У цивільному судочинстві, що являє собою нормативно врегульований порядок провадження у цивільних справах, який характеризується системою взаємопов язаних цивільних процесуальних прав та обов язків, а також процесуальних дій, що реалізуються судом, сторонами та іншими учасниками процесу, особливе місце займає інститут процесуального представництва. Представництво, як самостійний правовий інститут цивільного процесуального права, покликане сприяти захисту і реалізації прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у цивільному судочинстві. Реформування судово-правової системи в Україні та підготовка нового Цивільного процесуального кодексу вимагають детального глибокого дослідження правового регулювання цивільного процесу, а також критичного підходу до певних інститутів цивільного процесуального права та його окремих правових норм. Це необхідно для встановлення їх відповідності Конституції та Законам України, рівню соціально-економічних відносин у суспільстві, а також виявлення протиріч, колізій, прогалин у правовому регулюванні з метою підготовки рекомендацій, спрямованих на усунення недоліків цивільного процесуального законодавства та його вдосконалення. Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює окремі важливі питання процесуального представництва. Невирішеними повною мірою залишаються питання щодо підтвердження повноважень процесуальних представників, визначення обсягу їх спеціальних прав; низка норм діючого ЦПК України, які регулюють правовідносини з приводу представництва, застаріла й не відповідає вимогам сьогодення тощо. Зазначена ситуація не може не вплинути на практику застосування чинного законодавства України. У ході дослідження теми процесуального представництва було вивчено та проаналізовано 270 судових справ, розглянутих в 1991-1999 рр. районними судами міста Києва та Київської області, Київським обласним судом та Верховним Судом України. По кожній 9-10 цивільній справі виявлено порушення судами законодавства з питань процесуального представництва. Часто однією з причин допущення судами помилок є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин. Аналіз правових норм та судової практики з питань, що стосуються процесуального представництва, свідчать про назрілу потребу в усуненні протиріч та прогалин, які існують на сьогодні в інституті цивільного процесуального представництва, та необхідність вдосконалення механізму правового регулювання процесуальних правовідносин за участю представника. Вирішення вищевказаних практичних завдань тісно пов язане з дослідженням теоретичної основи процесуального представництва, сформованої у науці цивільного процесуального права. У науці цивільного процесуального права тема представництва залишається однією із найбільш дискусійних. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення процесуального представництва, так і до його правової природи, змісту інституту процесуального представництва, класифікації представництва на види, суб єктного складу представників, визначення об єкту правовідносин за участю представників, підстав їх виникнення, правового становища представників та обсягу їх повноважень тощо. У національній правовій науці тема процесуального представництва частково висвітлювалась Штефаном М.Й., Дріжчаною О.Г., Гусєвим Е.А. в їх праці «Представительство граждан в суде» (1991 р.). Питання історичного розвитку адвокатури та представництва адвоката в цивільному процесі досліджувались Святоцьким О.Д. та Міхеєнком М.М. й знайшли відображення у навчальному посібнику “Адвокатура України” (1997 р.). Окремі питання процесуального представництва досліджувались Скловським К.І. в його дисертації “Представительство в гражданском праве и процессе” (1982 р.). Тема процесуального представництва певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці цивільного процесуального права окремо не досліджувалась. При обранні теми були враховані вищезазначені та інші проблемні питання, пов язані з представництвом у цивільному процесі. У пропонованій роботі вперше комплексно та системно досліджуються: історія розвитку процесуального представництва, теоретичні та практичні аспекти різних видів процесуального представництва, правовідносин за участю представника та ряд інших питань процесуального представництва. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Це дослідження знаходиться у безпосередньому зв язку з науковою програмою кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство”, темою представництва, яка входить до курсу цивільного процесуального права. Дисертація також пов язана з науковою темою “Удосконалення правового регулювання механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”, яка виконується на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мета і завдання дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань процесуального представництва в цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток теорії цивільного процесуального права, вдосконалення інституту цивільного процесуального представництва й усунення колізій законодавства з досліджуваних питань. Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження вирішувались такі завдання: - дослідити історичний шлях становлення та розвитку інституту цивільного процесуального представництва;
- виявити характерні ознаки й цілі процесуального представництва та визначити поняття процесуального представництва; - розкрити зміст та межі інституту процесуального представництва і його відмінність від інституту представництва у цивільному праві;
- провести класифікацію процесуального представництва на види;
- дослідити правовідносини за участю представника та встановити їх суб єктний склад, зміст, об єкт, процесуальні передумови й матеріально-правові підстави; - визначити правове становище представників у цивільному процесі, їх права та обов язки, умови та види відповідальності; - розкрити особливості окремих видів процесуального представництва; - дослідити питання щодо підтвердження повноважень представників у цивільному процесі та підготувати пропозиції по вдосконаленню процесуального законодавства з цих питань; - виявити колізії та прогалини правового регулювання процесуального представництва в цивільному судочинстві; - розробити конкретні пропозиції по вдосконаленню чинного цивільного процесуального законодавства з питань, що стосуються процесуального представництва, а також розробити підходи до вирішення теоретичних проблем представництва в цивільному процесі.
Об єкт та предмет дослідження. Об єктом дослідження є процесуальне представництво як одна із форм надання правової допомоги фізичним та юридичним особам в цивільному судочинстві, а також наукові матеріали та доробки, які є надбанням науки цивільного процесуального права, теорії держави та права, та галузеві правові дослідження. Предмет дослідження – цивільні процесуальні відносини за участю представників, історичний шлях розвитку процесуального представництва, зміст, межі, правова природа інституту цивільного процесуального представництва, а також особливості окремих видів процесуального представництва. Методологічна основа дослідження та його теоретична база. Дослідження проводилось із застосуванням діалектичного, історико-правового, системного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального, статистичного методів. Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці як вітчизняних вчених: Варфоломеєвої Т.В., Гетманцева О.В, Гусєва Є.В., Дріжчаної О.Г., Заворотька П.П., Каца С.Ю., Кіреєвої Н.А. Комарова В.В., Купрішина В., Кузьменка С.Г., Медведчука В.В., Міхеєнка М.М., Носко Л.Я., Радченка П.І., Ромовської З., Святоцького О.Д., Світличної Г.О., Слабченка М., Сусло Д., Суркова Д., Тертишнікова В.І., Штефана М.Й., Штутіна Я.Л., Черкаського І., Чубатого Д., Юркова Б.М., Яноша К.Ф., так і зарубіжних вчених: Абрамова С.Н., Аносової С.В., Антімонова Б.С., Васьковського Є.В., Ватмана Д.П., Вікут М.А., Герзона С.Л., Добровольского А.В., Єлізарова В.А., Івакіна В.Н., Ільїнської І.М., Клейнмана А.Ф., Козлова А.Ф., Лесницької Л.Ф., Лутченко Ю.Н., Матліна Л.Б., Мельнікова А.А., Падоха Я., Пальховського А.М., Рожецької Е.Х., Розенберга Я.А., Черкасова Н.В., Чечот Д.М., Шакарян М.С., Шерстюка В.М. та інших.
Вивчення та аналіз праць вищевказаних вчених дали змогу визначити й оцінити коло та стан проблем процесуального представництва в цивільному судочинстві, виділити питання, які залишились поза увагою вчених, та визначити шляхи їх вирішення. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у національній цивільно-процесуальній науці це дослідження є першим комплексним, системним монографічним дослідженням проблем процесуального представництва. В роботі вперше на концептуальному рівні сформульовані численні пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства в частині регулювання правовідносин, пов язаних з представництвом, забезпечення гармонізації норм цивільного процесуального і матеріального права. У дослідженні обґрунтовані наступні теоретичні положення, висновки та практичні пропозиції, які відрізняються певною новизною та виносяться на захист: 1. Вперше висловлено й обґрунтовано точку зору про те, що процесуальне представництво на території сучасної України виникло, найвірогідніше, ще у давнину (до написання Руської Правди) при розгляді та вирішенні справ на громадських (копних, вічових) судах та виділено основні етапи розвитку процесуального представництва. 2. Вперше серед основних цілей процесуального представництва поряд із захистом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, виділено таку ціль, як реалізація представником процесуальних прав та обов язків особи, яку він представляє в цивільному процесі. 3. Удосконалено визначення поняття процесуального представництва в цивільному судочинстві, під яким розуміється вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав та обов язків. Відмінністю цього визначення від інших є те, що до його змісту входять дві основні цілі процесуального представництва: захист прав і законних інтересів та/або реалізації процесуальних прав та обов язків особи, яку представляють, що конструктивно дозволяє охопити (на відміну від попередніх) не лише представництво сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб), але й представництво суб єктів, які захищають права та свободи інших осіб у порядку статті 121, 122 ЦПК України. 4. Дістала подальший розвиток система класифікації процесуального представництва і виділено три основні напрямки поділу процесуального представництва на види: за підставами виникнення: на договірне представництво (яке в свою чергу поділяється на такі підвиди як адвокатське представництво, представництво працівниками інтересів юридичних осіб, представництво співучасниками, представництво здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва); на законне представництво (яке поділяється: на представництво родичів за походженням, представництво опікунами, піклувальниками інтересів неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, представництво осіб, визнаних судом безвісно відсутніми, та спадкоємців до прийняття ними спадщини); та на представництво здійснюване на основі статутів, положень, інших спеціальних правових підставах (яке в свою чергу поділяється на: представництво громадськими, іншими організаціями інтересів своїх членів, представництво вищестоящими органами (організаціями) інтересів нижчестоящих, офіційне представництво);
за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють: на представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді (представництво сторін, третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб) та на представництво суб єктів, які захищають права та свободи інших осіб (представництво органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яким за законом надано право захищати права і свободи інших осіб (стаття 121, 122 ЦПК України); за видом осіб, яких представляють: на представництво фізичних та юридичних осіб. Між видами цих напрямків класифікації представництва вперше показано внутрішній взаємоз язок (див. рис. А.1.1.). Серед підвидів законного представництва вперше виділено представництво родичів за походженням; за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють, виділено (за спрямованістю діяльності представника) два основні види: представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді, та представництво суб єктів, які захищають права та свободи інших осіб. 5. Надане визначення інституту цивільного процесуального представництва, як сукупності процесуально-правових норм і закріплених в нормах права принципів, що регулюють правові відносини між судами і представниками сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, суб єктів, які захищають права та свободи інших осіб) при здійсненні правосуддя у цивільних справах. 6. Пропозиція щодо юридичного закріплення права суду обмежити кількість представників (при множинній їх участі на стороні однієї із сторін третьої особи тощо), в разі зловживання з боку представників процесуальними правами з метою затягування процесу.
7. Визначено, що участь представника в цивільному процесі в залежності від характеру справ та вказівок закону може бути: - альтернативною (у справах, в яких довірителю надано законом право визначати: вести йому справу самостійно або через представника);
- обов язковою (у справах, в яких участь представника в процесі визначена законом обов язковою); - обмежено-допустимою (у справах, в яких представник вправі заміщати в процесі особу, яку він представляє, лише у разі неможливості з поважних причин її особистої участі у справі); - сумісною (при одночасній участі у справі представника і особи, яку він представляє), яка можлива в усіх вищевказаних випадках.
8. Стверджується про різноманітність об єктів правовідносин, що складаються між представниками та судом, та поділ об єктів правовідносин на загальні та спеціальні. Загальним об єктом правовідносин між судом і представником позивача буде задоволення позовних вимог довірителя; між судом і представником відповідача – відмова в задоволенні позовних вимог позивача та/або задоволення зустрічного позову, поданого представником в інтересах відповідача тощо. Спеціальними об єктами правовідносин між судом і представниками є процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються кожні конкретні процесуальні дії, права та обов язки представників на різних стадіях процесу: задоволення (відмова в задоволенні) різного роду клопотань (заяв, відводів), встановлення певних фактів, отримання результатів експертизи, заміна судді тощо. 9. Стверджується, що при заміні неналежного позивача (стаття 105 ЦПК України) представник позивача вправі дати згоду на заміну позивача лише у випадку, коли представнику надані спеціальні повноваження, які передбачені в статті 115 ЦПК України, а саме: повноваження на відмову від позову, що випливає з розширеного тлумачення положень статті 105 ЦПК України. 10. Стверджується, що цивільно-правова (матеріальна) відповідальність представника настає у випадках, коли він унаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов язків щодо ведення справи у суді спричинить своїми діями чи бездіяльністю майнову чи моральну шкоду особі, яку представляє, та вноситься пропозиція деталізувати в українському законодавстві умови, за яких адвокат-представник повинен нести майнову відповідальність перед клієнтом, передбачивши підставами для такої відповідальності: помилкову оцінку суті справи при порушенні провадження по справі; неналежне виконання зобов язань, що випливають з мовчазної згоди у процесі, який розпочався; неналежне виконання обов язків по наданню допомоги під час процесу, неправильну підготовку документів, навмисне чи необачне вчинення процесуальних дій, які не відповідають інтересам клієнта, порушують його права чи погіршують позицію клієнта в процесі. 11. Пропозиція про викладення пункту 1 статті 112 ЦПК України (в якій визначається перелік осіб, що можуть бути представниками) у наступній редакції: “1) члени органів управління, працівники державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності – в справах цих підприємств, установ, організацій та державних органів”, а також виключити із тексту пункту 2 статті 112 ЦПК України слова “членів колгоспу”; 12. Пропозиція про необхідність викладення пункту 1 статті 113 ЦПК України (якою визначаються документи, що стверджують повноваження представників) у наступній редакції: “1) членів колегіальних органів управління господарських товариств, кооперативів, інших видів підприємств, громадських та інших організацій – витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді;” 13. Пропозиція про необхідність викладення частини 1 статті 114 ЦПК України в такій редакції: “Довіреності від імені державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої ним службової особи і з прикладенням печатки державного органу, підприємства, установи, організації” та вилучення частини 2 статті 114 ЦПК України. 14. Пропозиція про доповнення статті 113 ЦПК України положенням про те, що повноваження приватних адвокатів повинні підтверджуватись довіреністю або письмовою угодою з клієнтом, та пропозиція про необхідність заміни у пункті 4 статті 113 ЦПК України слів “ордером, виданим юридичною консультацією” словами “ордером, виданим адвокатським об єднанням”. 15. Пропозиція про внесення до статті 101 ЦПК України доповнення про необхідність залучення судом у справах, які повинні вести законні представники неповнолітніх віком від 15 до 18 років, поряд із законними представниками самих неповнолітніх. 16. Пропозиція про виключення із статті 115 ЦПК України, якою визначаються спеціальні права представника, таких процесуальних дій, як пред явлення виконавчого листа до стягнення та отримання присуджених майна або грошей. 17. Пропозиція про необхідність доповнення частини першої статті 111 ЦПК України реченням наступного змісту: “Захист прав та інтересів недієздатних осіб та інших осіб, які не володіють дієздатністю в повному обсязі, можуть здійснювати й інші особи у випадках надання їм відповідних повноважень чи визнання їх законними представниками в силу закону”, а також викладення частини третьої статті 111 ЦПК України у наступній редакції: “По справі, в якій повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця виступає опікун або зберігач, призначений для охорони й управління спадковим майном, або інша особа, наділена відповідними повноваженнями в силу закону”. 18. Висновок про необхідність внесення з 1 січня 2003 року змін до ЦПК України з метою узгодження змін, внесених Сімейним кодексом України та розширенням кола законних представників й віднесення до них як батьків (усиновителів) їх неповнолітніх (малолітніх) дітей, так і батьків (усиновителів) повнолітніх непрацездатних дітей; а також віднесення до числа законних представників дітей у відношенні до їх непрацездатних, немічних батьків та закріплення за бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом права щодо захисту в суді без спеціальних на те повноважень прав та законних інтересів неповнолітніх (малолітніх) осіб та повнолітніх непрацездатних осіб. 19. Висновок про необхідність внесення з 1 січня 2003 року змін до статті 101 ЦПК України з метою узгодження змін, внесених Сімейним кодексом України, щодо визначення дієздатності фізичних осіб та закріплення неповної процесуальної дієздатності за особами віком від 14 до 18 років, а часткової – за особами віком до 14 років. 20. Пропозиція про внесення до частини 2 статті 7 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року змін щодо можливості адвоката, який брав участь у кримінальному процесі в якості представника потерпілого, брати участь у цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, в якості представника тієї ж особи. 21. Подальшого розвитку набуває питання щодо визначення повноважень консула при представництві в суді громадян своєї держави й визначено, що ті положення консульських конвенцій, в яких закріплюється за консулом загальне право представництва громадян своєї держави, які через відсутність або з інших причин не в змозі своєчасно захистити права та інтереси, не вступають в колізію з внутрішнім законодавством України, і в цих випадках консулу для вчинення дії, передбачених статтею 115 ЦПК України, необхідні спеціальні повноваження від довірителя; однак у разі, якщо в консульській конвенції прямо передбачено право консула без спеціальної довіреності (повноважень) представляти інтереси громадян репрезентованої держави, оскільки виникає колізія між внутрішнім законодавством (ст. 115 ЦПК України) і відповідними нормами міжнародного договору, мають застосовуватись норми, закріплені у міжнародно-правовому договорі, то консул вправі вчиняти всі процесуальні дії від імені особи, яку представляє без спеціальних на те повноважень (в тому числі передбачені статтею 115 ЦПК України); не потрібно отримувати консулу довіреність на вчинення дій, передбачених статтею 115 ЦПК України, також у разі здійснення ним законного представництва, якщо інше не передбачене у відповідних міжнародних договорах. Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається декількома аспектами. Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що в ній сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, що визначають напрямки вирішення теоретичних та практичних проблем, що стосуються представництва у цивільному процесі, та які вносять вклад у подальший розвиток окремих положень інституту представництва у цивільному процесуальному праві. Теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використанні у навчальному процесі для викладання курсу “Цивільне процесуальне право України” та спецкурсу “Особливості представництва в цивільному процесі”, а також при написанні підручників, подальших наукових розробках теми процесуального представництва та при підготовці спеціалістів у сфері судочинства.
Висновки і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства можуть бути використанні в нормотворчій діяльності та враховані при опрацюванні нового Цивільного процесуального кодексу України, а також застосовуватись на практиці при розгляді та вирішенні справ у судах за участю представників. Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані у навчальному процесі юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка при викладанні курсу “Цивільного процесуального права” та на регіональній науково-практичній конференції Львівського національного університету імені Івана Франка “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Львів, лютий 2002 року) і науково-практичній конференції Інституту держави і права ім. В.М.Корецького “Становлення і розвиток правової системи України” (місто Київ, березень 2002 року). Пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань процесуального представництва були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України. Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладено у трьох наукових статтях фахових видань. Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом 15 підрозділів та 9 пунктів, висновку, списку посилань, списку використаних джерел, Додатку А. Загальний обсяг роботи становить 199 сторінок. Список використаних джерел містить 283 найменування.
|
