|
Актуальність теми дослідження. Кардинальні, а в певних аспектах – і докорінні зміни у політичному та соціально-економічному житті українського суспільства, які відбулися протягом останніх років, суттєвим чином вплинули на розвиток правових відносин. Прийняття Верховною Радою України нової Конституції та низка інших передумов спричинили значні зміни в існуючих і виникнення зовсім нових видів суспільних відносин, що, у свою чергу, надало особливої актуальності проблемам пошуку і розробки правових механізмів, які змогли б адекватно регулювати ці відносини у тих політико-правових та економічних умовах, що склалися і складаються сьогодні в Україні. Одним з принципових моментів у здійсненні демократичних перетворень, розбудови суверенної держави в Україні є проведення ефективної адміністративної реформи. Її зміст повинен у будь-якому випадку відповідати духові й букві Конституції України 28 червня 1996 р. [68], де зокрема в статті 3 вказується: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов язком держави”. У той же час “…ключового значення набуває правильний вибір стратегії подальшого розвитку державно-управлінських інститутів, конкретних шляхів і засобів подолання властивих їм недоліків з метою створення ефективного механізму реалізації виконавчої влади” [41, с.5]. Досягти належних результатів на цьому шляху можна тільки враховуючи історичний досвід.
Симптоматично, що Президент України Л. Кучма, визначаючи магістральні шляхи, концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на найближче десятиріччя, у Посланні до новообраної Верховної Ради України наголошував на значенні історичного досвіду: “…Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід ємною складовою єдиної Європи” [48, с.5]. Ефективне реформування адміністративних відносин, як цілком вірно вказує А. Гальчинський, можливе лише на принципах пропорційності: “Йдеться про реалізацію подвійної залежності. З одного боку, цілі та завдання кожного етапу адміністративної реформи зумовлюються загальною логікою системних перетворень. З другого, можливості трансформаційних процесів у різних сферах соціально-економічного та політичного життя детермінуються реальними змінами в системі державного управління, яка в даному разі бере на себе функцію лідера реформ” [25, с.181-182]. Адміністративна реформа в Україні має особливе значення, від її результативності залежить ефективність державного механізму. Невід ємним її складником є вироблення оптимальної моделі функціонування органів державної виконавчої влади на регіональному рівні, створення її належної правової регламентації та втілення в життя. В уже цитованому вище Посланні Президента України до Верховної Ради наголошується: “Необхідно зробити нові кроки у формуванні ефективної системи виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. Головна мета полягає в утвердженні таких механізмів, які б забезпечували результативність управлінських рішень, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності різних рівнів влади й місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг” [48, с.7].
У той же час вказані процеси конструктивної модернізації всього механізму держави (а в багатьох випадках і фактичної побудови його заново) проходять на тлі складних суспільних відносин, розмаїття поглядів і оцінок вибору держави. Чималим є спектр політичних сил, які, хоч і масковано, але фактично не вважають за можливе саме існування незалежної Української держави. Прагнення, вірніше небезпечні мрії повернути колесо історії назад, повернутись в минуле, мають одним з проявів ностальгію за “сильною рукою”, здатною “навести порядок”. Намагаючись спертись на вади молодої української демократії, її недоречності й протиріччя, ці сили ставлять під сумнів саму гуманістичну цінність демократичного устрою. Привабливість авторитарних методів, диктатури, надзвичайщини залишається в суспільстві, на жаль, досить високою, особливо серед старшої вікової групи.
У той же час залишається актуальним і питання організації та правових основ державного управління, зокрема виконавчої влади в надзвичайних умовах мирного і воєнного часу. При всій “ненормальності” такого правового режиму з точки зору стабільного буття, він є об єктом обов язкового конституційно-правового і адміністративно-правового регулювання. В статті 64 чинної Конституції України вказується: “В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень”. Отже, при існуванні потенції щодо введення воєнного або надзвичайного стану (виключити таку загрозу стовідсотково, на жаль, неможливо – згадаймо хоча б екологічні та техногенні катастрофи) в соціальних групах з низьким рівнем правової культури і, навпаки, високим рівнем політичних домагань, зберігається прихильність, спокуса використовувати недемократичні, надзвичайні методи надзвичайного ж часу в умовах “нормальних”, тобто звичайних.
І тут історичний досвід має також попереджувати, ставати на заваді необдуманим рішенням і бажанням надто “гарячих голів”. Свого часу визначний російський історик, філософ і правознавець К. Кавелін цілком слушно і справедливо наголошував, що “...урівноважити розумові та моральні сили з дійсністю, поєднати в одне гармонійне ціле думку і життя може тільки глибоке вивчення самих себе в нинішньому і в минулому. Інших шляхів немає і не може бути” [Цит. за: 148, с.4]. Цілком поділяючи цю точку зору, вважаємо, що для успішного поступу суспільства вперед, для подальшого ефективного розвитку законотворчих процесів взагалі (і в сфері врегулювання відносин у галузі місцевого управління зокрема), як здається, є вкрай необхідними і неупереджений аналіз сьогоденного стану речей, і погляд у минуле – близьке й віддалене, – з тим, щоб мати змогу, проаналізувавши здобутки і прорахунки, що вже були, використати чи то ж уникнути їх у майбутньому. Вивчення особливостей правового статусу тимчасових генерал-губернаторів, які запроваджувалися у місцевостях, де проголошувався воєнний стан, та всього місцевого адміністративного апарату виступає нагальною потребою у дослідженні процесу перетворень 80-90-х років XIX – початку ХХ ст. в Україні. Проблема компетенції тимчасових генерал-губернаторів, їх еволюції, співпраці з місцевим адміністративним апаратом, особливостей їхньої діяльності у різні періоди доволі багатоаспектна.
Сучасний інтерес до досвіду розвитку державних інституцій в Російській імперії у другій половині XIX ст., змін у цій сфері, які здійснювалися з ініціативи та при вирішальній ролі центральних органів влади, ставить завдання заповнення лакун, що залишилися в правознавстві та історичній науці після радянської доби. Нові завдання, що стоять перед суспільством, передбачають звернення до проблематики, яка почала розроблятися вітчизняними дослідниками XIX століття та широко вивчається закордонними авторами. До таких актуальних напрямків відносяться проблеми характеру самодержавної влади, її здатності до політичного прогресу та еволюціонування, пов язані із цим питання самозбереження “старого режиму”, а також проблеми структури та характеру правлячої еліти в центрі та на місцях, її спроможності брати участь у модернізації країни. Дати відповіді принаймні на частину з цих питань і допоможе дослідження інституту тимчасових генерал-губернаторів в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Стан наукового опрацювання проблеми. Історіографія історії тимчасових генерал-губернаторств на території України не є багатою. Автори, як дореволюційні, так і радянські, а також сучасні, звертались переважно до аналізу інституту генерал-губернатора, лише побіжно торкаючись питань його тимчасової форми. Дореволюційна юридична історіографія в силу політичного характеру створення і діяльності тимчасових генерал-губернаторств не зосереджувала на ньому спеціальної уваги. Одним з перших звернувся до аналізу інституту генерал-губернатора І. Андрієвський [2], однак в його роботі це зроблено побіжно. Слід зауважити, що професор Андрієвський, відомий адміністративіст ХІХ століття, спробував у доволі стислій праці розкрити всю історію регіонального управління, починаючи з часів Київської Русі. Проблемі генерал-губернаторської влади він приділив невелику увагу, але разом з тим, окремими мазками досить чітко розкрив суть цього інституту та правові основи його створення і функціонування. У той же час з окремими твердженнями цього автора погодитись не можна: “Посада губернатора перебуває в історичному зв язку з посадами воєводи і намісника: це три однорідні посади, які належать трьом різним періодам історії російського права” [2, с.1]. Намісник насправді суть однорідна посада генерал-губернаторові, тобто вона має вищий ієрархічний рівень.
У монографії Є. Анучіна “Історичний нарис розвитку адміністративно-поліцейських установ у Росії” [3] інституту генерал-губернатора також приділено декілька сторінок, основна увага автора зосереджена на аналізові губернської та повітової ланки державного апарату. Торкалися цих питань І. Блінов [10] та В. Гессен [26, 27], які аналізували проблеми державного управління на місцевому рівні, причому перший акцентувався на історико-юридичному аналізові інституту губернатора в Російській імперії. У низці фундаментальних праць з державного права, створених в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Російській імперії, також приділяється та чи інша увага правовому статусу генерал-губернатора [55-57, 69, 74].
О. Градовський спеціально розглянув не тільки історію інституту генерал-губернатора, а й особливості його правового становища [30]. Зі зрозумілих причин і О. Градовський, й інші правознавці цієї доби не аналізували інституту тимчасового генерал-губернатора, у тому числі на українських землях. Цензура створювала суттєві перепони для того, щоб не тільки показати правові та організаційні основи діяльності тимчасових генерал-губернаторів (переважно, це стосується періоду кінця 70-х – 80-х рр. ХІХ ст.), а й у першу чергу висвітлити правозастосовчу практику цих посадових осіб та їх апарату, яка у багатьох випадках не робила їм честі.
На тлі “згущення” реакції, відкату від досягнень “великих реформ” 1860-х – 1870-х рр., переходу до контрреформ симптоматичними були роботи іншого гатунку, як та, котра була створена професором О. Романовичем-Славатинським [136]. У більшості моментів це панегірик інститутові генерал-губернатора, не надто доказовий і підкріплений фактичним, а особливо правовим матеріалом.
Найбільш ґрунтовно серед дореволюційних авторів зупинився на історико-правових аспектах інституту генерал-губернатора в Російській імперії у своїй монографії “Нарис історії і сучасного значення генерал-губернатора”, опублікованій в 1903 р. в часописі “Вестник права”, К. Соколов [153]. Окремі дослідники вважають цю роботу статтею [190, с.25], однак, на нашу думку, праця, яка має обсяг до десяти авторських аркушів, заслуговує на статус монографії. В ній виділяються п ятий та шостий розділи – один, присвячений історії інституту генерал-губернатора з 1827 р. по кінець ХІХ ст., другий – його правовому становищу саме в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Пише К. Соколов і про тимчасових генерал-губернаторів, запроваджених Олександром ІІ у 1879р.
Тимчасові генерал-губернаторства періоду революції 1905-1907 рр. у дореволюційний період скільки-небудь серйозно не досліджувались. Досвід цих подій певною мірою врахований у книзі Є. Ігнатьєва “Росія і окраїни” [58]. Цікавий фактичний матеріал щодо діяльності харківського тимчасового генерал-губернатора у 1905 р. наведений у брошурі М. Шаховського [191].
У роки Першої світової війни у Львові побачила світ брошура І. Крип якевича [71], де розкрито діяльність генерал-губернаторства у Галичині та Буковині та її наслідки.
Радянська історіографія зверталась до проблеми введення тимчасових генерал-губернаторств на території України в контексті їх протистояння революційному рухові. У численних публікаціях присвячених боротьбі народників та подіям першої російської революції розкривається, хоч і з ідеологізованих позицій, соціально-політична панорама, на тлі якої діяли тимчасові генерал-губернатори. Цей масив літератури, створеної в радянський період, настільки значний, що його скільки-небудь детальний аналіз може вивести за рамки проблематики даного дослідження.
Більшу увагу викликав інститут тимчасового генерал-губернатора кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. У контексті кризи самодержавства (“другої революційної ситуації”) його аналізували П. Зайончковський, М. Хейфец [163]. Особливо слід виділити доробок першого з перелічених авторів, який подав системну характеристику політичної кризи самодержавства на зламі 70-х – 80-х рр. ХІХ ст. [51] П.А. Зайончковський приділив значну увагу чинникам, що призвели до створення інституту тимчасових генерал-губернаторів, надання нових повноважень іншим генерал-губернаторам там, де вони існували. Торкається питань організації та правового регулювання генерал-губернаторської влади професор Зайончковський і в ряді інших своїх відомих робіт [52, 53].
Безумовним здобутком радянської історіографії повоєнного періоду, присвяченої так званій “другій революційній ситуації в Росії” – тобто політичній кризі 70-х – 80-х рр. ХІХ ст., є колективна монографія, що побачила світ у 1983 р. [144] Змістовний матеріал, у якому викладено створення тимчасових генерал-губернаторств, зокрема на українських землях в складі Російської імперії, належить перу Г. Ітенберга.
У 1985 р. була опублікована спеціальна розвідка М. Бутича, присвячена інститутові генерал-губернатора на українських землях в кінці XVIII – на початку ХХ ст. [14] Однак, масштабність проблеми в цій ситуації вступила в протиріччя з розмірами журнальної статті, тому розвідка має фактично постановочний характер.
Висвітлювали питання організаційно-правових основ місцевої загальної адміністрації в Російській імперії в останні роки її існування американський дослідник Р. Роббінс [197] та німецький Е. Амбургер [196].
У 90-х рр. ХХ ст. побачили світ результати історико-правових студій О. Ярмиша. У докторській дисертації та двох монографіях [193-195], досліджуючи каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він аналізує правове становище, компетенцію, правозастосовчу діяльність київського генерал-губернатора, тимчасових генерал-губернаторів, призначених в роки революції 1905-1907 рр. Праці професора Ярмиша мають і суттєве методологічне значення, створюючи підґрунтя для дослідження фактично всіх державних інститутів Російської імперії, що діяли на території України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Цікавими є й студії, проведені О. Ярмишем спільно з С. Посоховим, у яких автори не обходять увагою й правове регулювання діяльності генерал-губернаторів в українських губерніях у складі Російської імперії [105].
Правові та організаційні аспекти функціонування генерал-губернаторств на українських землях в складі Російської імперії дослідила в докторській дисертації та монографіях В. Шандра [188-190]. Її роботи мають загальноісторичний характер, але в них приділено достатню увагу й історико-правовим нарисам. Велику цінність має у даному випадку і та обставина, що дослідниця спеціально зупиняється на детальному аналізові архівних комплексів, які відображають діяльність генерал-губернаторів на українських землях.
Досить активно інститут генерал-губернатора досліджується сучасними російськими авторами: Л. Лисенко [79], Н. Матхановою [85], О. Моряковою [87]. При цьому на тимчасових генерал-губернаторствах кінця ХІХ – початку ХХ ст. вони спеціально не акцентуються. Питання, пов язані з історією тимчасового генерал-губернаторства на території західноукраїнських земель в роки Першої світової війни, розкриті у монографії А. Бахтуріної (2000 р.) [9]. Серед цих праць варто виділити монографію Л. Лисенко, в якій інституту генерал-губернатора приділено окремий розділ, а також дається аналіз персоналій як губернаторів, так і генерал-губернаторів.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що хоча окремі аспекти соціально-політичних чинників утворення, організаційно-правових засад діяльності та практичних дій тимчасових генерал-губернаторів на території українських губерній у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і знайшли відображення в науковій літературі, спеціально проблема досліджується уперше. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з п.1 – “Історія держави, права і правоохоронних органів України” “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996–2000 рр.”, п.1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки”.
Мета і задачі дослідження. Об єктом дослідження є місцевий державний апарат Російської імперії в Україні.
Предметом дослідження є інститут тимчасового генерал-губернатора в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Хронологічні рамки дослідження визначені періодом активного застосування самодержавством інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Нижньою хронологічною межею є кінець 1870-х рр., коли в Російській імперії склалася гостра соціально-політична криза, яку царат спробував розв язати введенням в окремих регіонах інституту тимчасового генерал-губернатора. Верхньою хронологічною межею є Лютнева революція 1917 р., яка поклала край існуванню інституту генерал-губернатора взагалі. В окремих випадках, при аналізі сутнісних ознак інституту тимчасового генерал-губернатора, характеристиці генерал-губернаторської влади взагалі, автор звертався до більш ранніх подій.
Територіальні рамки дослідження – етнічні українські землі в складі Російської імперії, а під час дослідження періоду Першої світової війни – Східна Галичина та Північна Буковина.
Метою дослідження є всебічне висвітлення інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., причин його введення, суті, правового становища, співвідношення з інститутом генерал-губернатора в Російській імперії.
Відповідно до сформульованої мети визначено основні задачі дослідження:
- розглянути політико-правові чинники створення та розвитку інституту генерал-губернатора в Російській імперії в контексті його родової єдності з інститутом тимчасового генерал-губернатора (на матеріалах українських губерній);
- визначити причини запровадження, генезу інституту тимчасового генерал-губернатора в Україні;
- простежити залежність правового статусу тимчасового генерал-губернатора в Україні від соціально-економічних та політико-правових умов;
- типологізувати моделі тимчасового урядового регіонального управління на різних етапах соціального розвитку українських земель в складі Російської імперії;
- з ясувати міру відповідності правозастосовчої діяльності тимчасових генерал-губернаторів в Україні завданням, покладеним царатом, а також потребам суспільства.
Методологічна база роботи сформована на ґрунті здобутків матеріалістичної діалектики у вивченні соціальних явищ. Застосування загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання здійснювалось крізь призму дотримання принципів об єктивності та історизму. У роботі використані спеціально-наукові методи: формально-юридичний (при визначенні правового становища тимчасових генерал-губернаторів, їх компетенції); порівняльно-правовий (для порівняння правового статусу генерал-губернатора і тимчасового генерал-губернатора, тимчасового генерал-губернатора у різні періоди введення цього інституту, організаційно-правових основ регіонального (крайового) управління на українських землях в складі Російської та Австро-Угорської імперій); історико-генетичний (при загальному нарисі походження і розвитку інституту генерал-губернатора, зокрема тимчасового, в Російській імперії); системний (тимчасові генерал-губернаторства розглядались як підсистеми системи місцевого управління в Російській імперії в Україні, і у той же час, як системи, до складу яких входили в якості компонентів та підсистем підпорядковані тимчасовим генерал-губернаторам державні органи); структурно-функціональний (для дослідження структури, організаційних засад, основних напрямів діяльності тимчасових генерал-губернаторів в Україні); соціологічний (при визначенні соціальних чинників, що спричиняли введення інституту тимчасового генерал-губернатора, а також його ліквідацію, з ясуванні соціально-значущих наслідків його функціонування).
Джерельна база роботи сформована відповідно до визначених мети і завдань дослідження. У першу чергу це законодавчі акти Російської імперії, вміщені в “Полном собрании законов Российской империи”, “Своде законов Российской империи”, “Собрании узаконений и распоряжений правительства, изданных при Правительствующем Сенате”, збірках законодавчих та підзаконних актів, виданих в дореволюційний період. Роботу побудовано з використанням значної кількості архівних джерел, передусім, зосереджених у Центральному державному історичному архіві України (м.Київ) – фонди: Ф.275 – Київське охоронне відділення, Ф.313 – Катеринославське губернське жандармське управління, Ф.321 – Розшуковий пункт при Полтавському губернському жандармському управлінні, Ф.335 – Канцелярія тимчасового одеського генерал-губернатора, Ф.336 – Канцелярія тимчасового сумського генерал-губернатора, Ф.358 – Тимчасовий херсонський (дніпровський) військовий губернатор, Ф.363 – Штаб військового генерал-губернатора Галичини, Ф.385 – Жандармське управління м. Одеси, Ф.442 – Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора, Ф.1191 – Канцелярія тимчасового харківського генерал-губернатора, Ф.1596 – Канцелярія тимчасового генерал-губернатора Південного гірничозаводського району. При підготовці дисертації залучались також документи Російського державного історичного архіву (Ф.1284 – Департамент загальних справ МВС) та Державного архіву Російської Федерації (Ф.102 – Департамент поліції МВС, Ф.569 – М.Т. Лоріс-Меліков). Мають місце також випадки одиничного використання справ, що зберігаються в інших фондах.
У роботі залучено також збірки документів з історії визвольного руху в Україні, матеріали періодичних видань, спогади очевидців подій – як державних діячів, так і учасників революційного руху.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автором уперше у вітчизняній історико-правовій науці доведено або знайдено нові докази того, що:
1. Існували внутрішній зв язок, родова єдність завдань і подібність компетенції генерал-губернаторів і тимчасових генерал-губернаторів, що відображали сутність державного управління в самодержавній монархії, якою була Російська імперія. У конституційній монархії – Австро-Угорщині – інститут намісника на українських землях за організаційно-правовими засадами відрізнявся від інституту генерал-губернатора в Росії, не був воєнізований, супроводжувався елементами парламентаризму та територіальної автономії (з перевагою польської національності). Інституту тимчасового генерал-губернатора українські землі в складі Австро-Угорської імперії не знали.
2. Основні особливості інституту генерал-губернатора полягали у широкому колі дискреційних повноважень, ґрунтованих на особистій довірі імператора, можливості фактично відходити від вимог законності, підпорядковувати її доцільності, а також надзвичайному характері їх влади; вони в повній мірі збереглись (за окремими винятками періоду першої російської революції) і при введенні тимчасових генерал-губернаторів.
3. Специфіка соціально-політичного розвитку українських земель в складі Російської імперії в останні півстоліття її існування, активність й щільність визвольного руху, спричинили найвищу застосовність царатом інституту тимчасового генерал-губернатора серед інших частин поліетнічного державного утворення.
4. Саме інститут тимчасового генерал-губернатора в умовах системної соціальної та політичної кризи, що охопила Російську імперію в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і мала особливо гострі прояви в українських губерніях, найбільш наочно продемонстрував нездатність самодержавства до конструктивних змін, реформування політичної системи, державного механізму відповідно до вимог часу, паростків демократизму в суспільстві.
5. Усі випадки створення тимчасових генерал-губернаторств мали власні видові особливості: кінець 70-х – початок 80-х рр. ХІХ ст. відзначалися охопленням широкої території, значними повноваженнями; роки першої російської революції мали ту специфіку, що тимчасові генерал-губернатори поширювали свою владу, як правило, на великі промислові міста та повіти навколо них, фактично їх функції були схожі на військових комендантів в умовах надзвичайного часу; генерал-губернатори сусідували з цивільними губернаторами при недостатньому поділі компетенції; у роки Першої світової війни тимчасові генерал-губернаторства або мали формальний характер, співпадаючи з військовими округами, або слугували інкорпорації окупованих земель (Східна Галичина та Північна Буковина).
6. Всупереч усталеній в історіографії точці зору тимчасові генерал-губернатори здійснювали великий обсяг загальноуправлінських функцій, не обмежуючись виконанням охоронних завдань.
7. Введення інституту тимчасового генерал-губернатора в усіх випадках було проявом тенденції до надзвичайних заходів, силового вирішення складних суспільних протиріч, як результат, наслідки його впровадження проявлялись в більш значній, ніж в інших державних інституціях, ролі суб єктивного чинника, особистих якостей тимчасових генерал-губернаторів.
8. В гостру суперечність з суспільними реаліями вступило створення у Східній Галичині та Північній Буковині в роки Першої світової війни генерал-губернаторства; інкорпорація приєднаних земель здійснювалась тими ж скомпрометованими часом методами, що й за двісті років до того; це є виразним доказом нездатності самодержавного апарату в Росії долати свої найбільш болісні для суспільства вади.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що його матеріали, положення і висновки можуть бути використані при визначенні теоретичних основ адміністративної реформи в Україні на сучасному етапі, при читанні вузівських курсів з історії держави і права України, історії державного управління, історії України, при підготовці спецкурсів, навчальних посібників та підручників. Можливим є і використання результатів дисертаційної роботи при проведенні подальших наукових досліджень з вітчизняної історії держави і права кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, доповідались на VI Міжнародних історико-правових читаннях “Наступність в праві та юридичній науці” (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.).
Публікація основних положень дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в трьох наукових статтях, вміщених у фахових з юридичних наук виданнях:
1. Інститут тимчасових генерал-губернаторів в Україні у часи політичної кризи самодержавства кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.15. – С.126-131.
2. Тимчасові генерал-губернатори в роки першої російської революції 1905-1907 рр. на українських землях //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип.16. – С.250-255.
3. Правове становище генерал-губернатора в Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (на матеріалах українських губерній) //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Вип.17. – С.190-194
Структура роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, які включають чотири підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 164 сторінки.
|
