|
Актуальність теми. Сучасний розвиток українського суспільства в сфері захисту прав людини з прийняттям Основного Закону держави отримав новий імпульс. Адже після 1996 року, з упровадженням в національну правову систему норм найвищої юридичної сили, перед кожною особою було відкрито нові можливості щодо реалізації конституційного права на звернення за захистом власних прав і свобод, порушених посадовими чи службовими особами державних органів, органів місцевого самоврядування. Забезпечення прав і свобод людини, згідно зі ст.3 Конституції України, стало для держави головним обов язком.
Розвиток суспільства вимагає від держави запровадження принципово нових, більш дієвих гарантій забезпечення прав і свобод кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Такий підхід, що ґрунтується на реальному підвищенні ефективності діяльності нашої держави в галузі захисту прав людини та схвалення цієї діяльності українським суспільством, без сумніву, дав можливість у випадку порушення прав і свобод людини та громадянина запровадити принципово нову форму захисту - право на звернення людини, згідно зі ст.55 Конституції України, до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Самі випадки порушення прав людини є не лише особистою трагедією індивіда, а ще й загрозою для нормального функціонування самого суспільства, оскільки порушується встановлений правопорядок, не належним чином реалізується політика держави щодо визнання пріоритету найвищої цінності людини в нашому суспільстві.
В Україні, згідно з Конституцією, цінність людини, її права і свободи є головним пріоритетом в діяльності держави. Визначаючи нову політику щодо захисту прав особи, слід підкреслити, що у більшості випадків норми міжнародного права, які захищають права людини, стали частиною національного законодавства України (ч.1 ст.9 Конституції України). Серед цих норм особлива увага звертається на способи захисту порушених прав як у судовому, так і в несудовому порядку. До того ж національне законодавство України розширило конституційно-правові форми звернення людини та громадянина за захистом власних прав і свобод (ст.55 Конституції України), внаслідок чого особа дістала реальну можливість захистити свої права і свободи не лише на національному, а й на міжнародному рівні. За даними Міністерства юстиції України станом на 10 липня 2001 року кількість звернень до Європейського Суду з прав людини про порушення Українською державою своїх конвенційних зобов язань становила 1725, з них 786 було зареєстровано, 36 направлено до Уряду для підготовки зауважень, 6 визнано прийнятними до розгляду, 1061 – неприйнятними.
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена ще й тим, що, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених різним аспектам захисту прав людини, практично все ще відсутні комплексні дослідження, в яких аналізуються проблеми, пов язані з реалізацією конституційного права на звернення громадян щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини. Дослідження зазначених проблем є складовою розвитку теорії та практики конституційного права. Все це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, підкреслює її актуальність і новизну.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження повністю відповідає проголошеному Конституцією України курсові на побудову демократичної, соціальної і правової держави, в якій реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, де держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з правовим законодавством. До того ж ця праця повністю узгоджується з Концепцією захисту прав людини і громадянина в Україні, що розробляється Міністерством юстиції України. Дисертація виконана згідно з загальним планом науково-дослідної роботи Юридичної академії МВС і входить у сферу досліджень актуальних проблем розвитку сучасного конституційного права по темі: «Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини». Тематика дисертації також відповідає тематичним планам навчальних дисциплін: “Теорія держави та права”, «Конституційне право України», «Міжнародне право», «Конституційні права, свободи та обов язки громадян», які викладаються в Юридичній академії Міністерства внутрішніх справ.
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є вдосконалення механізму реалізації конституційного права на звернення людини та громадянина щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини, а також обґрунтування низки теоретичних і практичних питань, пов язаних з формою судового та несудового захисту прав і свобод людини.
Тому головна увага в дисертаційному дослідженні зосереджена на вирішенні таких завдань:
- визначення поняття конституційного права людини і громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини;
- розкриття змісту вищезазначеного субўєктивного права;
- характеристика несудової та судової форми реалізації права людини на звернення за захистом своїх прав і свобод у різні державні та міжнародні інстанції;
- обгрунтування правових і організаційних аспектів, пов язаних з правом людини та громадянина в Україні на індивідуальне звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини;
- узагальнення процедури звернення до Європейського Суду з прав людини і стан її функціонування в Україні;
- оцінка діяльності судових та правоохоронних органів України щодо дотримання ними положень Конституції України, які закріплюють права та свободи людини і громадянина;
- аналіз практики звернення громадян України за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.
Об єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, пов язані з конституційним правом людини та громадянина на звернення до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Предметом дисертаційного дослідження є реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.
Методи дослідження. При виконанні дисертаційного дослідження використовувався діалектичний метод пізнання, який виходить з того, що: по-перше, конституційне право людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини знаходиться в органічному зв язку з нормами національного та міжнародного права, а також з державою; по-друге, механізм реалізації зазначеного права постійно вдосконалюється (розвивається). Для формулювання дефініції поняття досліджуваного нами конституційного права на звернення використовувався метод порівняльного правознавства, а також формально-логічні методи: аналіз і синтез. Для визначення змісту зазначеного суб єктивного права використовувався спеціально-юридичний метод. З метою з ясування питання щодо посилання суддів м. Донецька на рішення Європейського Суду з прав людини, під час розгляду ними кримінальних та цивільних справ, використовувались системно-функціональний та соціологічний методи анкетування.
Нормативну базу даного дисертаційного дослідження становлять: Конституція України, міжнародно-правові акти з прав людини, нормативно-правові акти України та зарубіжних країн стосовно досліджуваної теми. Висновки і положення цього дисертаційного дослідження грунтуються на емпіричних даних, запозичених із статистичної звітності, судової та адміністративної практики.
Теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці українських вчених, а також вчених-правознавців інших країн СНД, присвячені розвитку теорії та практики конституційного права, включаючи сферу дії міжнародного права в галузі захисту прав людини. Зокрема, це праці В.Г. Буткевича, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, О.А. Лукашової, Б.Г. Манова, М.І. Матузова, А.П. Мовчана, С.В. Черниченка. Проблеми імплементації міжнародних стандартів з прав людини висвітлюються в дослідженнях М.В. Буроменського, Л.Г. Гусейнова, Л.Г. Заблоцької, С.В. Ісаковича, В.А. Карташкіна, А.С. Мацка, Р.А. Мюллерсона та ін. Цю проблематику досліджували й такі відомі вітчизняні науковці в галузі прав людини, як А.З. Георгіца, С.П. Головатий, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний, В.В. Копєйчиков, В.М. Корецький, С.Л. Лисенков, П.О. Недбайло, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, С.В. Шевчук, Ю.С.Шемшученко, Н.Г. Шукліна та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що в ньому вперше в науці конституційного права України проведено комплексний аналіз питань, пов язаних з удосконаленням механізму реалізації конституційного права громадян на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.
Виходячи з цього, наукову новизну роботи висвітлюють такі теоретичні положення, які сформульовані здобувачем у ході дисертаційного дослідження:
- сформульована і обґрунтована вперше в науці конституційного права дефініція поняття "право на звернення до Європейського Суду з прав людини": це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій субўєктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні;
- аналіз змісту суб єктивних прав, закріплених Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї, свідчить про те, що він має навіть не чотири, а як вперше пропонує дисертант - п ять взаємозв язаних структурних елементів: додатковим структурним елементом, який характеризує зміст цих прав “є можливість використання, в разі необхідності, механізму міжнародного захисту зазначених прав і свобод”;
- обґрунтовується теза про те, що до гарантій здійснення та захисту прав громадян на життя, здоров я, свободу і особисту недоторканність належать не лише способи, передбачені національним законодавством України, але й міжнародно-правові способи захисту суб єктивних прав, зокрема, право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ;
- відстоюється положення про те, що передбачене ч.4 ст.55 Конституції України право на звернення є універсальним субўєктивним правом, оскільки суспільні відносини, пов язані з його реалізацією, регулюються як конституційним законодавством та іншими законодавчими актами нашої держави, так і процедурними нормами міжнародного права;
- обґрунтовується теза про видову специфіку звернення громадян за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, яка полягає в тому, що громадяни отримують це право тільки після того, як використані всі національні засоби правового захисту, тобто після прийняття рішення у справі відповідними судовими органами України;
- автор пропонує доповнити національне законодавство України нормами, які гарантували б поновлення порушених прав і свобод людини та громадянина, а також відшкодування завданої цими порушеннями матеріальної та моральної шкоди. З цією метою рекомендується доповнити Закон України «Про звернення громадян» ст.11 і викласти її в такій редакції: “У разі незгоди з рішенням судового органу, який є кінцевою інстанцією, що вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні, кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”;
- висловлюється думка про необхідність створення на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва та Севастополя, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини;
- аналізуючи правову основу діяльності судових органів України в галузі захисту прав людини, автор обґрунтовує необхідність розширювального тлумачення ст.129 Конституції України (судді при здійсненні правосуддя повинні підкорятися не лише закону, але й рішенням Європейського Суду з прав людини на рівні закону);
- висвітлюючи практику діяльності судових та правоохоронних органів України, автор підкреслює, що вищезазначені органи у своїй діяльності зобов язані враховувати судову практику Європейського Суду з прав людини, а тому слід на державному рівні визначити офіційні джерела для оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини;
- проаналізувавши процесуальне законодавство Української держави, автор робить висновок, що, як правило, кінцевою інстанцією, яка вичерпує національні засоби захисту прав і свобод людини, не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні справ, які віднесені до його компетенції, до Верховного Суду України, що діє у межах своїх повноважень, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку;
- обґрунтовується теза про те, що державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи. З цією метою пропонується національне процесуальне законодавство України доповнити нормою, згідно з якою реєстрація звернення до Європейського Суду з прав людини вважалась би підставою для ініціювання перегляду судового рішення в порядку виключного провадження, якщо приводом для такого звернення стало невдоволення рішенням суду касаційної інстанції;
- з метою підвищення рівня професійної правосвідомості представників національних судових та правоохоронних органів, автор пропонує ввести в освітню програму юридичних вузів України нову навчальну дисципліну “Прецедентне право Європейського Суду з прав людини”, програмою якої передбачалось би вивчення найважливіших для правозастосовчої практики Української держави рішень цієї авторитетної судової інстанції.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки даного дисертаційного дослідження можуть бути враховані в роботі щодо подальшого вдосконалення національного законодавства, пов язаного з механізмом реалізації конституційного права на звернення громадян до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, в діяльності судових та правоохоронних органів нашої держави в галузі захисту прав людини; використовуються в навчальному процесі Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ з дисциплін: “Теорія держави та права”, «Конституційне право України», «Міжнародне право», «Конституційні права, свободи та обов язки громадян», а також сприятимуть ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина не лише в Європейському Суді з прав людини, а передусім на національному рівні.
Апробація результатів дисертації проводилася в процесі читання лекцій і проведення семінарських занять з курсів “Конституційне право України”, «Конституційні права, свободи та обов язки громадян» для студентів Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. Про основні положення і висновки дисертаційного дослідження доповідалося на засіданнях кафедри загальноправових дисциплін Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ та кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України; їх було обговорено також на науково-практичній конференції, присвяченій 50-річчю Загальної декларації прав людини (м. Донецьк, 1998р.); на Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми удосконалення законодавства і практики його застосування з урахуванням прогнозу злочинності» (м. Луганськ, 1999р.); на науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (м. Харків, 2000р.); на міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (м. Донецьк, 2001р.); на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної правової держави Україна” (м. Львів, 2001р.).
Публікації. Результати дисертації опубліковані:
1. Липачова Л.М. Імплементація норм міжнародного права з міжнародного судового захисту прав і свобод людини у національне законодавство України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. статей. - Донецьк, 1999. - №1.- С.220-228.
2. Липачова Л.М. Стан правового забезпечення права громадян України на звернення до відповідних міжнародних судових установ за захистом своїх прав і свобод // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 1999.- Вип.3. - С.28-32.
3. Липачова Л.М. Щодо проблеми звернення громадян України до міжнародних формувань за захистом своїх прав // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 2000. - Вип.1. - С.24-28.
4. Коваль М.В., Липачова Л.М. Поняття та умови реалізації в Україні права на звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2001. – Вип.13. - С.125-131.
5. Липачова Л.М. Зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України. – 2002. – Вип.1. – С.133-142.
Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків.
| 
