|
Актуальність теми дослідження Складність і суперечливість соціально-політичного розвитку нашої країни, формування історично нового для неї типу державності, в контексті глибоких і неоднозначних змін у культурній, ідеологічній, політико-правовій
та економічній сферах буття цивілізації в цілому, ставлять на порозі третього тисячоліття перед українським суспільством дуже серйозні гуманітарні проблеми. Однієї з них є проблема діалектики громадянського суспільства і держави, яка розкривається як в аспекті розв язання соціальних протиріч, так і пошуків оптимального розвитку соціуму.
При цьому виявляється, що саме сутнісний, пізнавальний, ціннісний і деонтологічний зміст цієї проблеми, можливі напрямки вирішення дозволяють визначити її своєрідний “вічний” характер, константну вкоріненість у різноманітних історичних і наукових традиціях. І якщо, справді, дуалізм суспільства і держави є основною константою європейської історії [75, 11], то саме в цій її ”вічній традиційності” й полягає загадка її актуальності, що у свою чергу вимагає розгляду проблеми як в ретроспективному контексті (з метою побачити нинішнє у вимірі минулого), так і перспективному. Саме минуле може розглядатися в якості феномену, що саме колись було актуалізованим нинішнім і діалектична цілісність якого підтверджувалася певним обсягом "знятого" і обміркованого попереднього. Однак і сама тріада: минуле-нинішнє-майбутнє не повинна мислитися лише в якості чисто ”зовнішньої сукупності тимчасових процесів і зміни різних періодів”, що веде лише до спроб зрозуміти і констатувати останню мету історичного розвитку. В цій ситуації необхідно таке “узагальнююче і синтезоване розуміння”, в силу якого все “конкретне різноманіття” історії стане “виразом надчасової єдності духовного життя людства”, що припускає осягнення різних епох в його житті в якості вираження його як єдиної духовної істоти [149, 28-30].
Актуальність нашого дослідження зумовлюється:
По-перше, філософсько-правовою значимістю самої проблеми діалектики громадянського суспільства і держави. Виникнення будь-якої епохи зв язане із проблемою її історичного самовизначення в цілісному просторово-тимчасовому континуумі людської цивілізації. Завдяки цьому стає можливим виявлення, а можливо й відновлення тих фундаментальних цінностей (а «ідея» громадянського суспільства, при всьому плюралізмі тлумачень, і є такою цінністю), що повинні закласти аксіологічний фундамент нових політико-правових відносин. Це у свою чергу і припускає переосмислення природи самого суспільства [159, 54]. Потенційна схильність соціуму до різноманітних змін (як прогресивних, так і регресивних) потребує осягнення їхніх причин і спрямування, що дозволяє провести грань між субстанційними якостями нового і старого як у бутті української етноісторичної спільності (що знайшла у новітній час незалежну державність в якості фундаментальної соціальної форми), так і людства в цілому. При цьому відкритим залишається питання про зміст і спрямування еволюції української державності у контексті глибинних процесів як в самому українському соціумі, так і в суміжних йому геополітичних просторах, з усвідомленням множинності у взаємодії культурно-історичних типів, суспільних відносин і засобів життя [63, 244]. Саме цією обставиною визначається онтологічний, аксіологічний і інституційний статус громадянського суспільства в Україні, формування (соціогенез) якого, як власне і формування уявлень про який (згадаємо в цьому зв язку й вітчизняну традицію наведену такими авторами як К. А. Неволін, М. П. Драгоманов, С. А. Подолинський, О. С. Терлецький, В. К. Липинський, Б. О. Кістяківський та ін.) неможливо усвідомити поза цілим рядом соціальних процесів. До цих процесів можна віднести пошук природного шляху розвитку громадянського суспільства на ґрунті внутрішніх передумов і врахування сучасних здобутків цивілізацій, що є важливою передумовою неантагоністичного розвитку української державності. Вироблення громадянським суспільством певних програм дій держави в нових історичних умовах, можливість передбачити зворотний інтеграційний вплив держави на громадянське суспільство, в свою чергу дозволяє визначити кордони легітимності у бутті держави і усвідомити проблему співвідношення загальносоціального й правового (у тому числі у контексті модифікованого природньо-правового тлумачення самої природи нормативного регулювання [145, 9-10]) у природі держави. Згадаємо й про те, що сутність самої доктрини правової держави в її сучасному розумінні визначається завдяки такій її складовій як громадянське суспільство [136, 59]. Україна сьогодні не може не ідентифікувати себе із загальноєвропейським культурним простором, в межах якого припускається найбільш ефективне вирішення реальних державних та соціальних проблем. Саме тому актуальним для нас залишається теза видатного західного філософа ХХ сторіччя Ернста Трьольча про необхідність культурного синтезу європеїзму [110, 7], здійснюваного як на основі загальної європейської історії, так і “наскільки це взагалі можливо” в рамках людства в цілому. Це стосується й природи взаємодії, діалектики громадянського суспільства й держави в Україні. Розуміння цієї діалектики покликане забезпечити національний і загальнолюдський зміст українського соціуму у субстанційному сенсі (у тому числі - єдність політико-правових і соціофілософських компонентів). Таким чином цивілізаційний поступовий рух українського суспільства повинен бути сьогодні розглянутий у якості саме вітчизняного вкладу у вищезазначений “європейський синтез”. Це стає необхідним також у силу існуючого впливу на сучасну політико-правову культуру чинників нової гуманітарної проблематики, відбивання якої у нашому дисертаційному дослідженні зв язане із констатацією глобальних змін філософсько-історичних парадигм. При цьому притягальна влада нових проблем не може не припускати “достатньо тісний зв язок із великими майстрами” страх перед змаганням з якими не повинен відстрашити від замисленого [110, 7].
По-друге, тієї обставиною, що вище означена філософсько-правова ідентифікація неможлива без пошуку критеріїв розуміння діалектики універсальних форм буття соціуму, що зв язане з усвідомленням конкретної історичності й суб єктивної природи пізнання цих форм. Ось чому особливе значення має наша орієнтація у просторово-тимчасовому континуумі актів пізнання і оцінки (здійснених і здійснюваних) природи взаємодії громадянського суспільства й держави великих мислителів та їхніх інтерпретаторів [98, 149].
І в якості такого мислителя знов актуальний Г. В. Ф. Гегель із загальновизнаною багатомірністю впливу його філософського дискурсу на духовно-інтелектуальне, а й у розумінні деяких дослідників і соціально-політичне життя сучасної цивілізації. Ця багатомірність дозволяє зробити висновок про недостатні вивченість гегелівської філософсько-правової тематики у контексті формування нових наукових парадигм. Уже більш ніж півтора сторіччя не затихає спір із приводу феномена Гегеля. Особливо гостро сприймаються і оцінюються ті погляди і теоретичні концепції філософа, що мають відношення до соціальної дійсності, її суттєвості, форм прояву, спрямування, становлення та розвитку, а також історичної цінності, що власне й змушує постійно задавати питання про “живе” та “мертве”[140] у філософії Гегеля. У той же час представляють інтерес й самі форми соціальної і філософсько-правової інтерпретації гегелівської творчості, різноманітні засоби тлумачення і оцінки на фундаменті широкого, багатоаспектного філософського аналізу. Тим більш, що ці інтерпретації були, є, та, певно, будуть як відображенням змісту філософсько-правової ідеології у межах певної політичної культури, так й своєрідним ідеологічним засобом у визначенні можливих (бажаних) напрямків її трансформації або консервації.
По-третє, існуючим дослідницьким інтересом до тих соціально-теоретичних концепцій, що включають в себе різні соціальні контексти в силу того, що сьогодні сама теорія наукової парадигми у філософії науки не може ігнорувати вплив різноманітних соціальних чинників на еволюцію тієї або іншої наукової теорії. В цьому зв язку стає значущим особливий інтерес до дослідження соціально-політичних, політико-правових й філософсько-правових аспектів гегелівського вчення про громадянське суспільство й державу, що знаходиться у певному взаємозв язку із системою його філософських переконань. Ось чому сучасне філософське і прагматичне використання тих або інших гегелівських теоретичних конструкцій припускає особливу процедуру аналізу й порівняння соціальних ситуацій, що були значущі як для самого Гегеля, так є дуже важливими й сьогодні для нас самих. І якщо й сьогодні деякі автори продовжують повторювати тезу про властиві гегелівській діалектиці у сфері політики риси антидемократичності, антиіндивідуалізму, конформізму й некритичності [199, 451], то, принаймні, було б необхідним пояснити саме у чому як для нашого часу, так і для часу Гегеля, полягає сенс цих понять та й чи із самої власне діалектики вони випливають.
По-четверте, тієї обставиною, що існуючі оцінки гегелівської філософії права і соціально-політична стилістика західноєвропейського і вітчизняного буття Х1Х – ХХ ст.ст. (у їхній історичній ретро- й перспективі ) знаходяться в специфічній формі взаємодії. В цьому зв язку гегелівську філософсько-правову культуру можна розглядати в якості своєрідної системи теоретико-культурних та соціально-духовних цілей й засобів, завдяки яким можна досягнути певної онтологічної, гносеологічної, аксіологічної і телеологічної орієнтації у політико-правовому континуумі відповідної епохи. Так якщо головним завданням неогегельянського руху повинно було стати нове осмислення системи Гегеля в цілому, що мало значення для всієї філософії ХХ сторіччя [45, 7], то філософсько-правові проекти з ясування гегелівського дискурсу на початку третього тисячоліття після Р. Х., навряд чи відмовляться від спроб розуміння того, що додало у це розуміння двадцяте сторіччя, з метою визначення своєї власної інтерпретаційної стилістики й спрямування. Важливою є також й система чинників соціально-політичного та ідеологічного характеру, коли у ситуації інтенсивного буржуазного розвитку України, знов стає важливою теза про те, що вищою формою самопізнання буржуазного суспільства є саме універсальна система Гегеля, а тому “кайдани”, які наклав Гегель на розуміння суспільного розвитку [196, 257] марксистська діалектика так і не зуміла ”розірвати”. З позиції ж цінносно-правової орієнтації, одна із якостей інтерпретації політичного вчення Гегеля зв язана із спрямуванням на “легітимацію” певних філософсько-правових стандартів взаємодії сучасного громадянського суспільства й держави. Саме це й дозволяє у світлі гегелівського авторитету визначити “хто є хто” у політико-ідеологічному плані. Вищезазначена орієнтація дозволяє також зробити більш обґрунтованим процес пошуку раціональних засобів здійснення та реалізації ірраціональних соціальних потреб (з урахуванням як несвідомого укорінення, так й усвідомленого самовиявлення та розвитку у соціумі форм індивідуального і колективного буття). Результати цього пошуку повинні сприяти досягненню взаєморозуміння між теоретиками і практиками як при вирішенні соціальних проблем, так й у справі цілісного вдосконалення української політико-правової культури.
По-п яте, фундаментальною потребою вітчизняного гегелізнавства у подальшому проясненні й виробленні нових підходів до цілого ряду проблем, зв язаних із соціальним дискурсом Гегеля. В цьому зв язку проблема діалектики громадянського суспільства і держави дозволяє ще раз поглянути на гегелівське розуміння природи взаємозв язку й взаємодії особистості та суспільства, особистості та держави, на виявлення соціальної природи людини як такої, соціально-духовної природи держави. Ще на самому початку ХХ сторіччя Б. Н. Чичерин говорив, що встановлення поняття про громадянське суспільство було однією з самих плідних думок Гегеля, що дозволяло намітити підхід до цілого ряду явищ [111, 257]. Ми ж додамо, що імпульси дихотомічної парадигми “громадянське суспільство-держава” присутні майже в усіх працях філософа. При цьому контексти, в які обертається ця проблема, постійно змінюють свій зміст, ускладнюються, діалектично заперечують попередні, а інколи зовсім зникають. Цей аспект є наслідком однієї з фундаментальних проблеми гегелізнавства - проблеми цілісності форми і змісту політико-правової спадщини мислителя, що цілком справедливо й для проблеми нашого синтетичного осмислення гегелівського розуміння природи і призначення громадянського суспільства як такого. У передмові до зібрання есе з політичної філософії Гегеля У. Кауфман говорить про “замішання” [20,2] серед дослідників гегелівської творчості, викликаним публікацією у двадцятому сторіччі ранніх рукописів Гегеля, що при житті філософа не видавалися, а тому й з явилося згодом причиною широкої різноманітності інтерпретацій гегелівської спадщини. Йдеться про роботу В. Дильтея “Історія молодого Гегеля” [35] 1905 року, а також публікації у 1907 році Г. Нолем ранніх творів Гегеля [73] під назвою “Теологічні рукописи молодого Гегеля”, зміст яких сьогодні розглядається як ”ембріологія” гегелівської філософії [87, 190]. І навряд чи сьогодні ми можемо з певністю сказати про повне подолання цього “замішання”, тим більш, що й самий концептуальний підхід до поняття “молодий” Гегель на сьогодні позбавлений належної точності й диференційованості [14, 57]. Ось чому ми вважаємо необхідним аналіз кола питань, зв язаних із проблемою співвідношення поглядів “молодого” і “зрілого” (раннього і пізнього) Гегеля на суттєвість діалектики громадянського суспільства й держави, у контексті якої розкривається сам генезис гегелівського розуміння призначення держави, а також природи, сутності й соціальної ролі громадянського суспільства. При цьому необхідно відзначити, що й підходи до творчої еволюції політичних поглядів Гегеля різних інтерпретаторів також різноманітні: для одних самий цей розвиток нагадує образ “хамелеону” [50,274], інші виходять із постійності політичної думки Гегеля, констатуючи при цьому її початкову тоталітарність, що робить індивіда “рабом держави” [11, 245-246].
Значимість наведеного нами аналізу виявляється також у тому, що у західній гегелізнавській літературі висловлюється думка, згідно якої ”Філософія права” Гегеля по причині присутності в основі її змісту “ідеї… у світлі діалектики” з емпіричної точки зору “погано скомпонована” [104, 558], в наслідок чого “виклад безнадійно заплутав зміст”. У радянському гегелізнавстві також існувала теза про “грех искусственности” [200, 556] “Філософії права” у силу настання поступового “вилучення” гегелівської думки від ідеально-матеріального при вступі у сферу матеріально-ідеального, що й зумовлює ситуацію неминучої методологічної “помилки” при викладенні проблем суспільства й держави. І хоча подібний висновок є далеко не безспірним, все ж слід підкреслити, що принципово важливим й цікавим для нас є розгляд зазначеної проблеми у світлі іншого (або інакше) побудованого гегелівського матеріалу, який по-перше, з різним ступенем відбивав становлення діалектичної методології філософа, а по-друге, різноаспектне й різнопланове освітлював саму суть діалектики громадянського суспільства й держави. Ця різноплановість особливо цікава в силу того, що саме завдяки романтично пристрасним й далеким від якого-небудь формалізму релігійним пошукам [45, 6] молодого Гегеля, у закінченості, суворості та вивіреності понять громадянського суспільства й держави у пізніх системних побудовах великого філософа проступає живильна сила їхніх (понять – О. К.) романтично-ірраціональних двійників [45, 7] Аналіз і оцінка розвитку поглядів Гегеля (у цілісності його творчої еволюції) на діалектику громадянського суспільства і держави актуальний також й у тому відношенні, що є зв язаним із пошуком критеріїв визначення самої специфіки поглядів саме пізнього Гегеля. Саме абсолютизація поглядів пізнього Гегеля, як правило, є основою для інтерпретацій як прогегелівського, так й антигегелівського спрямування. Ось чому так важлива можливість порушення гіпотетичного питання про реконструкцію відповідних уявлень Гегеля з цього питання в їхній системній цілісності. Певним моментом подібної реконструкції можуть стати погляди Гегеля на природу взаємозв язку громадянського суспільства й держави, що були сформульовані як до (що є безпосередньою метою нашої роботи), так і після написання ”Філософії права”.
По-шосте, політико-правова ідеологія Гегеля сьогодні вже не може розглядатися поза контекстом особливого комунікативного простору, зі своїми герменевтичними підставами, традиціями критики (згадаємо позитивістську і неогегельянську полеміку з приводу суттєвості та значення гегелівської доктрини в історії політичної думки або сучасну реакцію західної аналітичної філософії на модифікацію гегелівських “метафізичних” епістемологічних парадигм), типами реконструкції і інтерпретації. В процесі цієї комунікації відбувається постійне поновлення правил і норм інтерпретації, умов компетентності і норм консенсусу. А рефлексія з приводу самої комунікації сприяє осягненню специфіки гегелівській інтерпретації як духовної співтворчості, що переборює скепсис, що сформулювався ще в минулому сторіччі, відносно сприяння системи Гегеля об єднанню світогляду його сучасників [144, 251], виявленню передумов, прихованих від свідомості учасників комунікативної діяльності, прагненню до звільнення від застарілих традицій і норм, ідеологічних перекручень [147, 147]. І якщо все ж акт комунікації стає можливим, то й певним аспектом її результативності є визнання значення та оригінальності творчості того або іншого інтерпретатора, визнання відповідної якості у прочитанні, осмисленні гегелівської спадщини. В результаті цього визнання утворюється можливість виникнення авторитетного інтерпретаційного масштабу, логічним стрижнем якого є презумпція істинності (інтерпретаційного) висловлювання [60, 116], що будується на довірі до авторитету інтерпретатора. Так утворюються цілісні системи сучасних форм спілкування з “читачами” Гегеля тобто іншими інтерпретаторами – як співавторами гегелівської комунікації. При цьому істотною проблемою залишається осягнення комунікаційного континууму, в якому знаходився й самий Гегель, що припускає у підсумку врахування інтерпретаторами як свідомої, так і несвідомої взаємодії цих двох “комунікаційних просторів”, пізнання єдності яких можливо в якості єдиної поліфонічної ( проголошення “множинності рівноправних свідомостей з їхніми світами” [142, 6-7] ), діалогової системи філософсько-правових ідей та цінностей [61, 52]. По мірі того, які форми набуває у своєму сприйнятті, неприйнятті або прагненні до об єктивного аналізу в інтерпретаційній культурі гегелівська спадщина, ми можемо судити і про справжнє історичне значення, здійсненність Гегеля як мислителя. У зв язку з цим й виникає необхідність такого підходу до теоретичних підстав, природи, мети і завдань власної інтерпретації гегелівських текстів тим або іншим автором, від “самого духу” якого і залежить, говорячи гегелівськими словами, в якій мірі ці рефлексії “цікаві та життєві” [6, 8].
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження обрана у відповідності з планами держбюджетної науково-дослідної роботи по темі “Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні” № 01 БФО 42 –01, яка здійснюється на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мета дисертаційного дослідження полягає в пошуку нових підходів до інтерпретації філософсько-правових аспектів творчості Г. В. Ф. Гегеля, комплексному аналізі специфіки, спрямування та значення гегелівського розуміння суттєвості діалектики громадянського суспільства і держави. Рішення цієї задачі досягається в єдності двох проблемних філософсько-правових полюсів: з одного боку, завдяки дослідницькому акценту саме на генезисі відповідних уявлень в різні періоди життя і творчості великого філософа, а, з іншого боку, у визначенні концептуального підходу до проблеми діалектики громадянського суспільства і держави у загальнотеоретичному аспекті.
Відповідно до мети дослідження, в дисертації вирішуються такі головні наукові завдання:
1. Проаналізувати (а у певному сенсі “сконструювати”) генезис гегелівської доктрини діалектики громадянського суспільства і держави, виявити її філософсько-правові і соціально-політичні аспекти, а саме:
а) спробувати знайти одне з рішень фундаментальної проблеми сучасного гегелізнавства- проблеми цілісності форми та змісту політико-правової спадщини мислителя. З цією метою простежити якісну динаміку еволюції відповідних гегелівських поглядів, в тому числі і в аспекті наступного заперечення або ігнорування раніше обґрунтованих положень. Це й повинно дозволити вже у іншому ракурсі поглянути на проблему молодого (раннього) і зрілого (пізнього) Гегеля у контексті теми, що досліджується.
В цьому зв язку визначити власне бачення і дати оцінку тим положенням гегелівської доктрини, завдяки яким:
По-перше, виявити деякі аспекти діалектики громадянського суспільства і держави, що дозволяють констатувати онтологічний, а можливо і методологічний “антагонізм” між ранніми і пізніми поглядами філософа;
По-друге, виявити деякі аспекти, завдяки яким можна констатувати певну концептуальну єдність в поглядах на діалектику громадянського суспільства і держави, що була властива Гегелю на протязі всієї його творчої еволюції. Це дозволяє підтвердити, але вже у певному контексті, існуючу в гегелізнавській літературі тезу про “органічну цілісність” всієї сукупності відповідних поглядів Гегеля як підстави їхнього підсумкової системного вираження у “Філософії права”;
По-третє, виявити такі аспекти вищезазначеної діалектики, що не ввійшли у “Філософію права”, не втратив при цьому політичного і філософсько-правового значення.
б) систематизувати уявлення Гегеля про діалектику громадянського суспільства і держави, що сформулювалися до написання “Філософії права”.
2. Визначити: а) загальне спрямування і значення форм соціально-політичної і філософсько-правової інтерпретації гегелівських уявлень про взаємовідношення держави і громадянського суспільства в контексті різноманітних засобів тлумачення і оцінки, а також вплив гегелівської доктрини на подальший розвиток вітчизняної політичної та філософсько-правової думки; б) загальну спрямованість деяких сучасних філософсько-правових підходів до проблеми діалектики громадянського суспільства і держави, в межах яких в тій або іншій мірі є присутнім гегелівський дискурс, що в свою чергу припускає констатацію їхньої актуальності і значущості сьогодні;
3. Спрогнозувати можливі форми використання творчої спадщини мислителя в процесі вдосконалення національного законодавства, зокрема, щодо концептуального використання як категорії “громадянське суспільство”, так й розуміння контекстуальної “присутності” у правовій культурі українського суспільства самої парадигми “громадянське суспільство – держава”. 4. Здійснити спробу побудови герменевтичної моделі самої інтерпретації. У зв язку із цим, з одного боку, аналізується і систематизується актуальний для нас зміст гегелівських уявлень про діалектику громадянського суспільства і держави в їхній “текстуальній чистоті”, а з іншого, здійснюється їхнє концептуальне “занурення” в сучасне “поле” політико-правової і філософсько-правової проблематики. З цією метою, по-перше, конструюється сама модель інтерпретації в якості “апріорного” базису, що структурує внутрішню логіку дослідження гегелівських текстів, а по-друге, використовуючи гегелівські контексти, конструюється власне “гегелівська” модель діалектики громадянського суспільства і держави з виявленням внутрішніх закономірностей її становлення та розвитку.
Предметом дисертаційного дослідження є:
1) як процес формування, так і самий зміст (в єдності політико-правових і філософсько-правових аспектів) концепції діалектики ( взаємовизначення, взаємодії, взаємовідношення, взаємопроникнення, взаємопритягнення і взаємовідштовхування, конкуренції) громадянського суспільства і держави Гегеля в тюбінгенський, бернський, франкфуртський, йєнський, нюрнберзький та гейдельберзький періоди його життя і творчості; 2) особливості інтерпретаційної культури гегелівської політико-правової та філософсько-правової спадщини у контексті проблеми, що досліджується;
3) загальні підходи до проблеми діалектики громадянського суспільства і держави як актуальної парадигми філософсько-правового пізнання.
Хронологічні рамки дослідження включають період з другої половини XVIII ст. по теперішній час. Щодо еволюції гегелівського розуміння проблеми діалектики громадянського суспільства і держави хронологічні рамки дослідження охоплюють: навчання Гегеля у публічній гімназії в Штутгарті у 1777 - 1787 роках, перебування і творча діяльність в Тюбингені з жовтня 1788 по осінь 1793 р., у Берні з 1793 по 1796 р., у Франкфурті з 1797 по 1800 р., в Йєні з 1801 по 1807 р., у Бамберзі з березня 1807 по жовтень 1808 р., у Нюрнберзі з 1808 по 1816 р., в Гейдельберзі з жовтня 1816 по жовтень 1818 р., у Берліні з 1818 по 1831 р. Вибір викладених вище хронологічних рамок закликаний з одного боку систематизувати відповідні твори Гегеля, створені саме в ці періоди, а з іншого простежити якісну динаміку в еволюції (в тому числі і в аспекті наступного заперечення або ігнорування тих або інших положень, що обґрунтовуються) гегелівських поглядів на проблему діалектики громадянського суспільства і держави.
Стосовно характеристики основних напрямків інтерпретації гегелівської політико-правової і філософсько-правової творчості у вітчизняній і зарубіжній літературі хронологічні рамки охоплюють період з сорокових років XIX сторіччя по нинішній час. Особливо виділяються періоди інтерпретаційного сприймання гегелівської доктрини діалектики громадянського суспільства і держави у вітчизняній філософсько-правовій і політичній думці, що зв язане з ідеологічними парадигмами (в їхній суперечливій динаміці) того або іншого соціально-політичного континууму в якому знаходилась Україна: це період перебування України у складі Російської і Австро-Угорської імперії, період перебування України у складі СРСР, сучасний період незалежної української державності.
Стан наукової розробки проблеми
Наукова розробка дисертаційної проблеми складається з декількох рівнів:
1. Рівень розробки самої парадигми діалектики громадянського суспільства і держави. Діалектика громадянського суспільства і держави є “вічною, наскрізною” гуманітарною класичною різноаспектною філософсько-правовою проблемою в її самому широкому історико-системному розумінні, реконструкція якого ґрунтується:
По-перше, на визнанні та постійному переосмисленні фундаментального вкладу таких мислителів як Демокрит, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон, М. Падуанський, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Д. Локк, Дж. Лилберн, Д. Віко, Д. Дідро, К. А. Гельвецій, Ш. Л. Монтеск є, Ж. Ж. Руссо, Т. Пейн, В. фон Гумбольдт, С. Пуффендорф, Х. Томазій, І. Кант, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. Б. Сей, Фіхте, Г. В. Ф. Гегель, Д. Бентам, Дж. Ст. Мілль, Б. Констан, А. де Токвіль, К. Маркс і Ф. Енгельс, Г. Спенсер, Ф. Прокопович, П. Козельський, О. Радищев, П. О. Кропоткін, М. П. Драгоманов, В. М. Гессен, О. Д. Градовський, О. Ф. Кістяківський, М. М. Коркунов, М. М. Ковалевський, Б. М. Чичерин, М. С. Грушевський, М. О. Бердяєв та ін.
По-друге, на осмисленні сучасного звучання цієї проблеми, пошуку шляхів і засобів її рішення, наприклад, такими вітчизняними і зарубіжними авторами як С. Алексєєв, В. Н. Амелін, А. Б. Антонов, А. Арато, Р. Арон, В. А. Бачинин, Є. В. Бекенферд, С. Боголюбов, А. Боднар, К. В. Вайлдс, К. С. Гаджиєв, В. Геєць, Є. Гелнер, Р. Дарендорф, Р. Дебрей, Н. Г. Діденко, З. Захарієв, Б. Я. Замбровський, В. Зотов, М. В. Ільїн, Б. І. Коваль, М. Г. Кириченко, М. Кеннеді, І. Клямкін, Д. Кола, А. Н. Колодій, Т. І. Ковальчук, М. І. Козюбра., М. Крізан, О. Е. Лейст, В. П.. Марчук, І. Ф. Мачінін, А. Мацюк, А. Мігранян, М. А. Ноттурно, А. В. Одинцова, О. В. Орлова, Д. Плевник, К. Поппер, Н. С. Прозорова, Г. Роді, В. Селіванов, Р. Ступишин, О. Ф. Скакун, В. В. Філатов, Є. Р. Хубер, З. М. Черніловський, І. Шапіро, Г. П. Щєдрова, Ю. Шевченко та ін.
2. Рівень розробки самої проблеми діалектики громадянського суспільства і держави як певної частини соціально-правовий доктрини Гегеля.
Означена проблема вже протягом більш ніж півтора століття є однією з “класичних” проблем гегелізнавства. Вклад в її розробку був внесений такими авторами як Т. Адорно, В. Адоратський, М. Аржанов, В. Ф. Асмус, К. Ахам, К. С. Бакрадзе, М. А. Бакунін, Ф. Бауер, В. Г. Белінський, Ю. А. Баскін, Ю. Біндер, Б. Бозанкет, М. Буссе, М. Биховський, Ж. Вадь, В. Вер Экке, В. Вайхельт, Б. Вігерсма, А. Вілліх, Б. Віллмс, Г. Н. Волков, А. І. Володін, Т. Гаеринг, П. Н. Галанза, Г. Геллер, Л. Герман, А. І. Герцен, І. Гессінг, Е. Гірш, Г. Гізе, Г. Глокнер, Я. Гоммес, З. А. Грановський, А. Д. Градовський, Гріммер, Т. Грін, А. В. Гулига, Ф. Даллмаєр, М. Деборин, Д. Джентіле, В. Дільтей, К.К.Жоль,Е. Зауэер, Г. Засс, І. А. Ільїн, К. Х. Ілтінг, Ж. Іпполіт, Е. В. Ільєнков, М. Каммарі, Е. Кассірер, П. Кауфман, Г. Келлі, Д. А. Керімов, С. Ф. Кечекьян, В. В. Кешелава, М. А. Кіссель, Г. Кіндерманн, Г. Кленнер, Ю. В. Клецов, А. Кожев, П. Козловскі, М. Конвей, Ф. Коплестон, Б. Кроче, Р. Кронер, В. Н. Кузнецов А. Куайре, П. Л. Лавров, Ж. Лаво, Д. В. Лазуренко, Б. Лакебрінк, Н. І. Лапін, А. Лассон, К. Левіт, В. І. Ленін, Д. Лукач, Г. Люббе, В. Майхоффер, А. К. Макаров, І. Максимович, К. Маркс, Л. Макдональд, В. А. Малинин, Г. В. Мальцев, Л. С. Мамут, Б. С. Маньковський, Г. Маркузе, Р. Марчич, К. Мілонов, М. О. Мітін, К. Мольнау, Н. В. Мотрошилова, Г. Мюллер, К. А. Неволін, В. С. Нерсесянц, П. І. Новгородцев, Г. Нуль, М. Ф. Овсянніков, Т. І. Ойзерман, А.Ю.Олійник, Є. Пашуканіс, З. Пельчинскі, А. А. Піонтковський, І. Пленге, В. А. Погосян, К. Поппер, І. П. Разумовський, Б. Рассел, І. А. Рау, Г. Ранкл, П. Г. Редкін, К. Редер, Г. І. Ризз, М. Рідель, Е.Л Розін, Г. Рормозер, Д. Сміт, П. І. Стучка, В. Таймер, Б. Телдерс, Ю. В. Тіхонравов, Е. Топич, В. А. Туманов, Д. І. Фельдман, І. Фетчер, В. Флеч, К. Фрідріх, Г. Ханей, А. А. Хандруєв, Р. Хорстман, С. Хук, Л. А. Чіковані, Б. Н. Чічерін, К. Швейтцер, К. Шенебург, В. Шенфелд, В. І. Шинкарук, А. І. Щиглик, В. Шмідт, Г. Шмідт, О. Шпанн, М. В. Эмдін, Ф. Енгельс і ін.
При цьому фундаментальною підставою для різноманітних інтерпретацій змісту, спрямування і історичного значення цієї діалектики у філософському, політико-правовому, соціально-економічному контексті є саме “Філософія права” як деяка квінтесенція гегелівської творчості, що ввібрала в себе цілу систему уявлень і що стала засадою для характеристики гегелівського розуміння природи і призначення громадянського суспільства в його співвідношенні із державою. Саме в акцентованій увазі до пізніх гегелівських поглядів (в тому числі і до самої “Філософії права”) полягає специфіка політико-правових і соціофілософських інтерпретацій вищезазначеної проблеми.
3. Рівень розробки проблеми діалектики громадянського суспільства і держави в ранні періоди творчості Гегеля.
1. Важливе місце у світовому гегелізнавстві присвяченому проблемам становлення соціально-політичних поглядів Гегеля займають роботи К. С. Бакрадзе, В. Байєра, Ф. Бюлова, Р. Гайма, Г. Геллера, А. В. Гулиги; В. Дільтея, Ж. Донта, Є. Зеллера, Т. Зіглера, К. Ілтінга, І. А. Ільїна, П. Л. Лаврова, Й.. Клайбера, Г. Лассона, Д. Лукача, Н. В. Мотрошилової, В. С. Нерсесянца, Г. Ноля, М. Ф. Овсяннікова, А. А. Піонтковського, М. Ріделя, К. Розенкранца, Ф. Розенцвейга, В. Таймера, К. Фішера, Т. Хеарінга, Ю. Шварца, Х. Шмітца, Г. Шмідта, Г. Едліна та ін.
2. Вже у дев ятнадцятому сторіччі деякі автори вказували на певну неоднозначність в розвитку соціальних переконань Гегеля. Так представник російського народництва П. Л. Лавров в трьох статтях, об єднаних під загальною назвою “Гегелізм” (1858-1859), підкреслював різницю в переконаннях Гегеля на природу і призначення держави у суспільстві. Так він протиставляв деякі положення гегелівської роботи франкфуртського періоду “Про внутрішні відносини у Вюртемберзі нового часу, передусім про недоліки конституції, що стосуються управління магістратів” 1798 року загальній, наскрізній ідеї всеохоплюючої організації держави, що охоплює всі сфери і всі прояви людського духу [62, 89]. Сама ж проблематика “молодого” Гегеля в світовому і вітчизняному гегелізнавстві стала можливою завдяки публікації у двадцятому сторіччі ранніх рукописів Гегеля, що при житті філософа не видавалися (йдеться про роботу В. Дильтея “Історія молодого Гегеля” [35] 1905 року, а також публікації у 1907 році Г. Нолем ранніх творів Гегеля [73] під назвою “Теологічні рукописи молодого Гегеля”. Зміст останніх й сьогодні розглядається як “ембріологія” гегелівської філософії [87, 190] ), що й призвело до деякого “замішання” [20, 2] серед дослідників гегелівської творчості та згодом з явилося причиною широкого різноманіття інтерпретацій гегелівської спадщини (як у контексті текстологічних, так й ідеологічних тлумачень [37, 13]. При цьому в сучасному гегелізнавстві присутні деякі аспекти, що дозволяють істотно уточнити важливі для нашого аналізу контексти:
а) має місце оцінка самого характеру розвитку політико-правових поглядів Гегеля, який нагадує образ “хамелеону” ( див. В.Таймер [50, 274]);
б) формулюються положення, що обґрунтовують єдність і постійність соціально-політичної думки Гегеля, наприклад, для констатації її споконвічної тоталітарності ( див. Г. Едлін [11, 245-246]) або хибного розуміння як раннім, так і пізнім Гегелем християнської релігії у теологічній інтерпретації Г. Шмідта [131, 249-250] ;
в) має місце звернення саме до ранніх гегелівських творів з метою пошуку деякої “парадоксальності” у динаміці та специфіці еволюції його політико-правової ідеології в її загальному змісті і значенні;
г) дається обґрунтування внутрішньої логіки політико-правових доктрин, що в тій або іншій мірі включають в себе інтерпретацію гегелівських текстів. Останній випадок має місце у В. Байєра, що в загальному контексті марксистського погляду на наступність гегелівських і ленінських ідей обґрунтовував “паралельність” двох тез: тези молодого Гегеля про необхідність “скинення застарілих державних установ” і теоретичного положення В. І. Ленина про необхідність руйнування державної машини [151,. 70].
Використання подібних підходів в контексті проблеми “ранній – пізній” Гегель і змушує критиків таких інтерпретацій апелювати з метою спростування або до “пізнього” (так робить В. С. Нерсесянц, коли критикуючи вищезазначені уявлення В. Байєра, наполягає на фундаментальній значимості саме етатистських мотивів “пізнього” Гегеля [50, 308]) або до “раннього” - в противагу тезам, заснованим на пізніх роботах філософа.
Проблема становлення гегелівських поглядів на діалектику громадянського суспільства і держави в її системній цілісності спеціально не досліджувалася. Методологічною основою дисертаційної роботи стали принципи філософського рівня методології, такі як єдність логічного та історичного, абстрактного та конкретного, формального та змістовного, одиничного та загального, теоретичного та емпіричного, використовувалися філософські методи діалектичного, герменевтичного, феноменологічного та лінгвістичного аналізу, а також проблемно-хронологічний метод. В роботі широко застосовувались закони і методи логічного аналізу та синтезу, дедукції, індукції та аналогії, порівняння та протиставлення, гіпотетико-дедуктивний метод та ін., що допомогло не тільки в систематизації наявного фактичного матеріалу, але й дозволило отримувати певні теоретичні результати як умови досягнення поставленої в роботі мети. Власне методології інтерпретації в дисертаційному дослідженні присвячений окремий параграф. Завдяки цьому підкреслюється її значущість та евристична цінність при вирішенні поставлених задач.
Теоретичними джерелами дисертаційного дослідження стали перш за все праці Г.В.Ф. Гегеля, твори класиків світової та вітчизняної філософської, філософсько-правової та політико-правової думки, широке коло інтерпретаційних джерел гегелівської спадщини, праць присвячених проблемі діалектики громадянського суспільства і держави.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичній науці здійснено комплексний аналіз специфіки, спрямування і значення процесу становлення і формування гегелівського розуміння суттєвості діалектики громадянського суспільства і держави. Це стало можливим завдяки методологічній спробі досягнути в дослідженні єдності двох проблемних філософсько-правових полюсів: генезису відповідних гегелівських поглядів у різні періоди життя і творчості, а з іншого боку, загальнотеоретичного і філософсько-правового концептуального підходу до проблеми діалектики громадянського суспільства і держави.
На захист виносяться наступні положення в яких знайшла свій відбиток наукова новизна підходу до аналізу предмета дослідження:
- дихотомічна парадигма “громадянське суспільство-держава” присутня майже в усіх працях філософа, але контексти, в які обертається ця проблема, постійно змінюють свій зміст, ускладнюються, діалектично заперечують попередні, а інколи зовсім зникають. Бернський, франкфуртський і йєнський, нюрнберзький і гейдельберзький періоди привносили в розуміння цієї проблеми Гегелем різні аспекти і лише деякі з них увійшли в його фундаментальну “Філософію права”. Відповідні уявлення Гегеля періоду написання “Філософії права” (що вийшла у світ у 1820 році у завершальний берлінський період творчості мислителя) є лише однією із складових на шляху до розуміння цілісної концепції еволюції гегелівських уявлень і оцінок діалектики громадянського суспільства й держави. Констатація, в якості найважливішої політико-правової тези Гегеля, про те, що саме “держава є морально вищою за громадянське суспільство” [104, 558] або, що ”громадянське суспільство є скоріше засобом для самоутвердження держави” [187,550], стала можливою завдяки переважній увазі дослідників гегелівської творчості передусім до “Філософії права”. Цьому у певній мірі сприяла й сама структура вказаної роботи, на основі якої формулювалися й формулюються сьогодні системи критичних уявлень, що не враховують генезис гегелівських уявлень про громадянське суспільство. Ось чому настільки важливим є аналіз текстів раннього (молодого) Гегеля у тюбінгенський, бернський, почасти франкфуртський періоди творчості (кінець ХVIII ст.), а також в період перебування Гегеля у Йєні на початку XIX ст., коли й були зроблені спроби перших системних соціофілософських побудов, в межах яких була сформульована парадигма діалектики громадянського суспільства й держави в її предметній цілісності та теоретико-методологічному розумінні.
- констатується парадоксальність гегелівської філософсько-правової доктрини, природа якої полягає:
по-перше, у принципових труднощах використання тих або інших понять у звичайному сенсі слова для характеристики гегелівської політико-правової доктрини діалектики громадянського суспільства та держави; по-друге, в особливого роду діалектиці етатистського і правового, ліберального і тоталітарно-реакційного, консервативного й соціалістичного з їхнім взаємним зрівноваженням і неможливістю “остаточно” розставити всі крапки над “і”;
по-третє, в цьому зв язку можна навіть говорити про такий синергетичний чинник як “точка біфуркації”, оскільки сама діалектика громадянського суспільства і держави, сама природа політико-правовий доктрини Гегеля в її системній єдності ніби знаходиться на “роздоріжжі”, у точці галуження різноманітних варіантів майбутнього розвитку. Саме тому будь-який, навіть випадково вибраний усередині цієї системи чинник, здатний так вплинути на інтерпретатора, на його сприймання, що неминуче може потягти у сфери різноманітних, а часом і взаємовиключних інтерпретацій. Будучи зачиненою в цьому позаісторичному біфуркаційному просторі гегелівська політико-правова доктрина і для майбутніх інтерпретацій є потенційно непередбаченою. по-четверте, у своєрідному “змішуванні” елементів держави й громадянського суспільства, визначення одного через інше (коли, наприклад, “поліція та судочинство” розглядаються у структурі громадянського суспільства, а не у вченні про державу. Саме тому є можливість кінцевим результатом спів-буття громадянського суспільства і держави вважати втрату кожним з цих соціальних феноменів своєї особливості і змістовної протиставленості. Саме сутнісна неможливість держави зняти і вирішити всі протиріччя громадянського суспільства і приводить саму державу у підсумку до особливої стадії розвитку - «державного суспільства - громадянської держави», як соціального синтезу, джерелами якого є єдність природних, економічних, правових та моральних принципів ;
- характер становлення гегелівських уявлень про діалектику громадянського суспільства і держави проявляється в наступному:
1) у період перебування й навчання Гегеля у Штутгарті /1777-1787/ та Тюбингені /1788 – 1793/ виникає розуміння природи громадянського суспільства, яке формується у контексті уявлень про “природу” і “чуттєвість”, які є “головними елементами дій і прагнень людини”, що визначають автономність її природної основи і протистоїть “розуму” як символу держави. Ось чому природа індивіда і є своєрідним полем боротьби між громадянським суспільством і державою і однозначна перемога однієї засади над іншою рівнозначно деформує вільний розвиток людини. Саме тому “народна релігія” й повинна бути константою консенсусу між “чуттєвістю” і “розумом”, громадянським суспільством і державою. Але можлива єдність громадянського суспільства і держави проявляється в їх протиставленості “царству божому”, хоча в цьому протистоянні й визначаються загальнолюдські критерії буття соціуму. “Громадянське суспільство - держава” стає певною “віссю” структурування цілісного людського соціуму, а в ідеалі можна говорити навіть про “трійцю”: “громадянське суспільство – держава - людство”, природа функціонування якої зв язана зі служінням розуму і доброчесності - справжнім гуманістичним критеріям здійснення людського буття; 2) у франкфуртський період творчості Гегеля діалектика громадянського суспільства і держави проявляється у спробі обґрунтування принципів “ідеального етатизму”, коли держава виявляється на двох рівнях ( як у певній політико-правової форми, так й у вигляді деякої обміркованої ідеальності, що протистоїть “несвідомій свободі” громадянського суспільства). Саме тому будь яка криза у державі може викликати соціальну кризу й самого громадянського суспільства. 3) у період перебування Гегеля у Йєні/1801 - 1807/ і Бамберзі/1807 - 1808/ гегелівське розуміння діалектики громадянського суспільства і держави проявляється в тому, що держава не повинна безпосередньо підпорядкувати всю сферу громадянського суспільства, повністю визначаючи і регулюючи всі сторони життя. Парадоксально, але саме “неідеальність” громадянського суспільства завдяки відмінностям у мові, освіті та вдачах, відмінностям в залежності від приналежності до певного стану повинна бути розглянута і оцінена як “обов язкова умова” існування сучасних держав, що й виключає тотальну відповідальність держави за все, що відбувається у громадянському суспільстві. Діалектика громадянського суспільства і держави проявляється також “у боротьбі за право” між всезагальністю права гарантованого державою і права приватного, що зв язане із власністю, економічним положенням станів, їхньою політичною самодостатністю як головного фактору громадянського суспільства. Це також пов язано із протистоянням різноманітного праворозуміння в особі різних соціальних носіїв з їхніми індивідуальними формами правосвідомості; 4) у нюрнберзький та гейдельберзький періоді творчості Гегеля характер діалектики громадянського суспільства та держави розкривається через розуміння природи самої держави: а) держава як “загальна моральність”, що володіє самосвідомістю і з єднує принципи родини і громадянського суспільства, суб єктивність яких прагне до розумного. В силу цього держава охороняє родину, керує громадянським суспільством визначає його межи, сприяє їхньому благу, що дозволяє Гегелю у цьому випадку говорити про “державне суспільство”;
б) держава як внутрішня форма - внутрішнє державне право або конституція (тобто держава як правовий устрій). Саме завдяки праву, як “необхідної дійсності”, держава сприяє благу індивідів у громадянському суспільстві, а саме громадянське суспільство за допомогою права “вкорінюється” у “вищій субстанціальній державі”.
- характер діалектики громадянського суспільства та держави породжують певні протиріччя, вирішення яких і вимагає правового оформлення в контексті такого праворозуміння, яке доведе свою спроможність синтезувати цінності громадянського суспільства і цінностей суверенної національно - демократичної держави. І хоча про зміст і спрямування української національної ідеї сьогодні не існує єдиної думки, все ж таки слід визнати, що саме розвиток і побудова громадянського суспільства в контексті консолідації політичної нації може бути розглянута як певна підвалина української національної ідеї. Сама ж українська національна ідея як ідеологія, що може об єднати український народ, в якості рушійної сили повинна сприяти розвитку нашої держави, якщо при цьому вдасться уникнути протиставлення ідеалів громадянського суспільства змісту національної ідеї.
Практичне значення дослідження теми полягає в тому, що ії головні положення, теоретичні висновки запропоновано для:
а) пошуку, визначення і реалізації стратегічного курсу української державності в контексті нового історичного простору українського соціуму;
б) формування української школи філософсько-правового гегелізнавства; в) використання при створенні узагальнюючих робіт з філософсько - правової проблематики, підвищення їх загального концептуального рівня;
г) використання у навчальному процесі вищих і середніх навчальних закладів при викладенні тем з історії правових і політичних вчень, теорії держави та права, політології, для навчально-методичних цілей у процесі підготовки фахівців-правознавців.
Апробація, публікація та реалізація результатів дисертації Дисертація виконана на кафедрі теорії та історії держави та права юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса .Шевченка, обговорена на засіданні кафедри теорії та історії держави та права юридичного факультету. Окремі питання дисертації доповідались на: щорічних наукових конференціях викладачів, аспірантів та студентів юридичного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка.; теоретичному семінарі викладачів юридичного факультету у 1998 році; Міжнародній науково-практичній конференції “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики”; міжнародних конференціях з філософії права у Польщі (Варшава) у 1991 р. та у Росії (Москва) у 1998 р.; науково-практичних семінарах під час стажування у США (університет Св. Луї м. Сент-Луїс) у 1994 році;
Частину матеріалів дисертаційного дослідження було використано в курсах історії політичних та правових вчень, філософії права, які дисертант читав на юридичному факультеті Київського національного університету ім. Т.Шевченка; курсі теорії держава та права у Вищий школі права при Інституті держави та права НАНУ ім. Корецького, курсі філософії права у дипломатичній Академії при МЗС України тощо.
Частину матеріалів дисертаційного дослідження було використано при підготовці статей для Юридичної енциклопедії, що видається Інститутом держави та права НАНУ ім. Корецького та енциклопедії, що готується при Конституційному Суді України.
По темі дисертації опубліковано 8 статей (з них 2 у співавторстві) у журналах та збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України: 1.Костенко О.Б. Філософія права Гегеля і становлення громадянського суспільства в Україні.//Українська культура:минуле, сучасне та шляхи розвитку /міжвузівський збірник наукових праць/.- Рівне, 1994. - С.43-51.
2. Костенко О.Б., Неліп М.І. Становлення гегелівського розуміння суспільства і держави /бернський період творчості.//Вісник Київського університету. Юридичні науки. Випуск 33/34.- Київ, 1995, - С.187-198.
3. Неліп М.І., Костенко О.Б. Гегель і проблема філософсько-правового пізнання діалектики громадянського суспільства і держави.//Теоретичні та практичні проблеми становлення правової держави в Україні. Випуск 2. - Чернівці, 1995. - С.86-91.
4. Костенко О.Б., Нелі М.І. До проблеми взаємозв язку громадянського суспільства і держави: в контексті філософсько-правової концепції Гегеля.// Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 4-5.-Чернівці: ЧДУ, 1996. - С.108-112.
5. Костенко О. Гегель і проблема діалектики громадянського суспільства і держави.// Право України, 1998, -№ 6, - С.72-76. 6. Костенко О.Б. Розуміння взаємозв язку держави і громадянського суспільства Г.В.Ф.Гегелем./Франкфуртський період/. // Вісник Київського університету. Юридичні науки.1998. - Випуск 35, - С.23-27.
7. Костенко О.Б. Праворозуміння в контексті проблеми діалектики громадянського суспільства і держави.//Правова держава /щорічник наукових праць/.Випуск дев ятий. - Київ: ”Ін Юре”, 1998, - С.317-319. 8. Костенко О.Б. Про деякі парадокси права як феномена.//Науковий вісник Чернівецького університету.Правознавство.Збірник наукових праць.Випуск 70. - Чернівці, 1999, - С.9-10
9. Костенко О.Б. До питання про діалектику громадянського суспільства і держави (деякі сучасні контексти).// Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки.Випуск 44.- Київ, 2001, - С.18-25
10. Костенко О.Б. Діалектика свободи як засада праворозуміння (філософсько-правове есе) //Держава ї право: Збірник наукових праць.Юридичні і політичні науки.Випуск 11.- К.: Ин-т держави і права, 2001, - С.29-33.
|
