|
Особливістю даної роботи є майже цілковита відсутність досліджень, присвячених становленню та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Саме ці причини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Актуальність теми. На сучасному етапі здійснення судово-правової реформи українські правники, які декларують ідею відродження української школи права, звертаються переважно до досвіду державно-правового будівництва країн Західної Європи, Канади та США, не надаючи належної уваги дослідженням української правової спадщини. Однак творче використання світового досвіду завжди є ефективнішим, якщо воно ґрунтується на вивченні вітчизняної правової спадщини. Такий підхід дає змогу уникнути сліпого запозичення зарубіжних ідей і творити своє самобутнє право, яке походить з власного історичного коріння. Питання кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії комплексно не досліджувалось, оскільки сам період існування УНР та Української держави тільки недавно став доступним для проведення будь-яких наукових розробок. Завдяки демократичним процесам у сучасній Українській державі науковці одержали можливість опрацьовувати раніше закриті архівні матеріали та проводити об єктивні дослідження, що дає змогу пізнати історичну правду та неупереджено ознайомитись із становленням української державності. Серед перших законодавчих актів, які видаються новими урядами, завжди були закони про суд та правоохоронні органи, що також втілюють у собі політику держави. Ознайомлення із законодавством УНР та Української держави на різних етапах їх розвитку це тільки підтверджує, оскільки значну частину нормативно-правових актів даного періоду становило саме законодавство про судочинство. Дослідження проблеми становлення, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії дозволяє відновити історичну правду та, у міру можливого, використати кращі надбання минулого в сучасному законодавчому процесі України. Тому зазначена вище тема надзвичайно важлива для сучасного законодавчого процесу та розвитку законодавства в цілому. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка в контексті наукової теми “Застосування міжнародних та національних стандартів засобів захисту прав людини і громадянина в Україні” (державна реєстрація № 0198U007431).
Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є комплексний аналіз становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Відповідно до мети дослідження були поставлені такі задачі:
– розкрити особливості умов, в яких приймалося кримінально-процесуальне законодавство, та показати процес його становлення після проголошення Української Народної Республіки;
– проаналізувати нормативно-правові акти в галузі кримінального процесу, що були прийняті в періоди Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;
– виявити причини, які перешкоджали чинності кримінально-процесуальних законів Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;
– показати зв язок між нормативно-правовими актами з питань судочинства дореволюційної Росії, УНР періоду Центральної Ради і Директорії, Української держави та радянським і сучасним українським кримінально-процесуальним законодавством.
Об єкт дослідження – кримінально-процесуальне законодавство, що було прийнято урядами Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Предметом дослідження є закономірності формування, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства, зумовлені конкретно-історичними обставинами існування Української Народної Республіки (в періоди Центральної Ради і Директорії) та Української держави.
Методи дослідження. У процесі теоретичних та практичних досліджень застосовувалися такі наукові методи: – історико-правовий – при дослідженні та аналізі кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії;
– історико-порівняльний – при дослідженні законодавства в галузі судочинства Української Народної Республіки в період Центральної Ради і Директорії, Української держави, дореволюційної Росії, Української РСР та сучасної України;
– порівняльно-правовий – при аналізі законодавства США та Франції, що містить норми кримінально-процесуального права;
– системно-структурний та функціональний методи – при дослідженні та аналізі організації діяльності судів у період Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії, а також нормативно-правових актів цього періоду в галузі кримінального процесу.
Теоретичною основою дослідження стали фундаментальні праці вітчизняних та іноземних істориків права і фахівців у галузі кримінального процесу. Вагомими є дослідження історичних проблем розвитку законодавства України Б.М. Бабія, В.Д. Гончаренка, Л.О. Зайцева, О.Л. Копиленка, В.С. Кульчицького, О.М. Мироненка, А.Й. Рогожина, В.О. Рум янцева, О.Д. Святоцького, М.М. Страхова, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка, В.А. Чеховича, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша. Значний внесок у розвиток кримінально-процесуальної науки в Україні внесли Ю.М. Грошовий, М.М. Михеєнко та В.Т. Нор. Багато уваги приділено дослідженню становлення кримінального та кримінально-процесуального права в Україні у працях П.П. Михайленка.
При підготовці дисертації враховано загальні положення праць з теорії держави і права, кримінально-процесуального права та кримінального права.
Джерельну базу дослідження склали матеріали з фондів Центрального архіву органів державної влади та управління України і Центрального державного історичного архіву у м. Києві. Значну роль у дисертаційному дослідженні відіграли наукові фонди Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, Парламентської бібліотеки України, наукових бібліотек Київського університету ім. Т. Шевченка, Національної Академії внутрішніх справ України та Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що дана робота є першим в Україні монографічним дослідженням, яке присвячене проблемам кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. У дисертаційній роботі на основі аналізу архівних матеріалів та законодавства того часу комплексно досліджено особливості прийняття, розвитку та функціонування кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії. Найістотніші результати дослідження, котрі відображають внесок автора в розробку зазначеної проблеми, сформульовані у таких положеннях і висновках:
1. Доведено, що суди та правоохоронні органи Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в своїй діяльності деякий час керувалися законами колишньої Російської імперії та Тимчасового уряду, зокрема “Уставом Уголовного Судопроизводства” 1864 р., які поступово були змінені і доповнені урядами Української Народної Республіки та Української держави.
2. Встановлено, що нормативно-правові акти Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в галузі судочинства закріпили низку положень, відмінних від тих, що містилися у дореволюційному російському законодавстві, які стали принципово новими на той час, а саме: порядок формування судів, їх кількісний склад, відсутність присяжних засідателів під час судового розгляду справи та відмова законодавців від апеляційного оскарження вироку суду. Військовим судам (революційним, вищим, штабовим, військово-польовим, надзвичайним) були підсудні справи не лише про злочини, вчинені військовослужбовцями, а й справи стосовно злочинів, вчинених цивільними особами. 3. Вперше обґрунтовано положення, що важливою новацією закону Директорії “Про поступовання в штабових судах” є виділення порушення кримінальної справи в окрему стадію судочинства, яка згодом стала першою стадією в радянському та сучасному українському кримінальному процесі.
4. Обґрунтовано, що військові революційні суди доби Центральної Ради, військові надзвичайні та вищі військові суди Директорії передбачали спрощену процедуру судочинства. У військових революційних судах та військових надзвичайних судах попереднє слідство не проводилось, апеляційний та касаційний порядки оскарження вироку суду ними не передбачалися. Вищі військові суди не проводили ні дізнання, ні попереднє слідство та не передбачали апеляційний порядок оскарження рішення суду.
5. Набуло подальшого розвитку положення, що кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії відбило основні принципи судочинства, які були вироблені правовою культурою людства до цього часу і які діють і понині, а саме: законність, з ясування істини у справі, змагальність судового процесу, недоторканність особи та її житла, забезпечення особі права на захист, презумпція невинуватості, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, здійснення правосуддя виключно судами, вільна оцінка та безпосередність дослідження доказів, незалежність суддів, їх підкорення лише закону, гласність та усність судового процесу, забезпечення касаційного оскарження судових рішень, обов язковість рішень суду.
6. Уточнено, що більшість нормативно-правових актів у галузі судочинства, прийнятих у періоди Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії, не діяли внаслідок складної політичної ситуації в Україні та важких умов військового часу.
У сукупності це дозволяє розв язати конкретне наукове завдання, що має істотне значення для науки історії держави і права. Суть цього завдання полягає у дослідженні становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії.
У процесі дослідження були виявлені та опрацьовані нормативно-правові акти, які до останнього часу залишалися невідомими в юридичній літературі: закон уряду П. Скоропадського від 25 травня 1918 р. “Про тимчасове розповсюдження судової влади на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Бєльського уїздів Гродненської губернії, Пінського уїзду Мінської губернії, Ковельського і Володимиро-Волинського уїздів Волинської губернії”; постанова уряду гетьманату від 17 вересня 1918 р. “Про тимчасовий порядок призначення засідателів для участі в судових засіданнях судових палат”; постанова уряду П. Скоропадського від 14 липня 1918 р. “Про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям”; закон Директорії від 19 лютого 1919 р. “Про вибори та призначення мирових суддів”; закон Директорії від 30 травня 1919 р. “Про тимчасову зміну порядку проведення карних справ, зазначених у ст. 201 “Устава Уголовного Судопроизводства”.
Практичне значення дослідження полягає у тому, що викладені в ньому положення, узагальнення та висновки можна використати:
– у науково-дослідних роботах студентів, слухачів та аспірантів вищих закладів освіти юридичного профілю – для відтворення цілісної картини правового розвитку України;
– у правотворчості – з метою використання позитивних надбань Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії в сучасному українському законодавстві;
– у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін “Історія держави і права України”, “Кримінально-процесуальне право України” та деяких інших галузевих юридичних дисциплін. Дисертанткою в процесі дослідження було запропоновано для об єктивності та справедливості судового вироку відповідно до ст. 125 та п. 8 ст. 129 Конституції України запровадити у складі вищих спеціалізованих судів Вищий адміністративний суд. Його створення повинно сприяти більш ефективному розгляду адміністративних справ та реалізації права кожної людини на захист своїх інтересів у суді. В Українській Народній Республіці у грудні 1917 р. було запроваджено Генеральний суд, до складу якого входили цивільний, кримінальний та адміністративний департаменти. Він був вищою апеляційною і касаційною інстанцією для всіх судів. Передбачення у його складі адміністративного департаменту свідчить про високий правовий рівень законодавців Центральної Ради. Запозичення зазначеного досвіду буде позитивно впливати на сучасне українське право.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету ім. Івана Франка. Вони викладені автором на Міжнародній історико-правовій конференції “Польща – Русь – Україна – 11 століть сусідства” (Польща, м. Казімеж Дольний над Віслою, 4 – 6 грудня 2000 р.), а також на регіональних конференціях: “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (VII регіональна конференція, м. Львів, 13 – 14 лютого 2001 р.) та “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи” (м. Тернопіль, 28 лютого 2001 р.) Публікації. Основні наукові результати дисертації знайшли відображення у шести статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України, та у двох опублікованих матеріалах наукових конференцій. Структура дисертації визначена метою та задачами дослідження. Вона містить вступ, чотири розділи, висновки (обсяг 172 сторінки), список використаних наукових джерел (194 найменування на 14 сторінках) та 3 додатки (4 сторінки). Загальний обсяг дисертації – 190 сторінок.
| 
