|
З утвердженням у кримінальному судочинстві України принципу змагальності постала необхідність забезпечення рівності сторін, у тому числі і через надання додаткових гарантій учасникам кримінального процесу, які з огляду на об єктивні причини не можуть самостійно реалізувати свої процесуальні права. Однією з таких гарантій є участь на стороні суб єктів кримінально-процесуальних відносин, які через неповноліття, психічні чи фізичні вади не володіють повною процесуальною дієздатністю, законного представника.
Радянська кримінально-процесуальна доктрина хоча і не заперечувала існування у кримінальному судочинстві принципу змагальності, але у зв язку з відсутністю чіткого розподілу процесуальних функцій між судом та сторонами проблемі забезпечення гарантій процесуальної рівності сторін відводила другорядну роль. Диспозитивні засади у розпорядженні власними правами – одна з умов оптимального забезпечення законних інтересів учасників судочинства, як правило, недооцінювались, поступаючись місцем публічно-правовим засобам, ефективність яких залежала від рівня правосвідомості дізнавача, слідчого, прокурора і, особливо, суду. У зв язку з цим механізми диспозитивного характеру (одним з яких є законне представництво) під час розгляду справ за участю суб єктів, які з об єктивних причин не володіли реальною здатністю користуватися процесуальними правами (особи, щодо яких вирішувалось питання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру; неповнолітні обвинувачені, потерпілі чи свідки), не застосовувались. Вказані обставини призвели до того, що у вітчизняній кримінально-процесуальній науці законне представництво не було предметом дисертаційних та монографічних досліджень. І хоча деякі теоретичні та практичні аспекти проблеми побічно з ясовувалися у працях М. Гошовського, О. Кучинської, М. Казаренка, В. Леоненка, Г. Омельяненко, С. Писарчука, цілісна концепція цього інституту так і не знайшла свого вираження у кримінально-процесуальній доктрині. Проте уже тепер практика правозастосування висунула для вирішення широке коло проблемних питань, адже розширення меж участі у кримінальному процесі законного представника обвинуваченого, потерпілого, свідка наразі стало вимогою часу і вже знайшло часткове відображення у деяких новелах кримінально-процесуального законодавства.
Основою для розробки теми дисертаційного дослідження є чинне законодавство України, роз яснення щодо його застосування та узагальнення відповідної судової практики, проведені Верховним Судом України. Значна кількість інформації була отримана у ході особистого вивчення дисертантом судової практики у кримінальних справах в архівах Славутського районного та Нетішинського міського судів Хмельницької області, Острозького районного суду Рівненської області (загалом понад 200 кримінальних справ). Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем представництва у кримінальному процесі у працях В. Адаменка, В. Божьєва, О. Ландо, В. Лазаревої, Л.Новобратського, Г. Саркісянца, В. Степанова, Ю.Стецовського, П. Теплякова, В. Шимановського, С. Щерби та ін. Окрему цінність для дослідження мають роботи з цивільно-процесуального представництва І. Ільїнської та Л.Лесницької, Я. Розенберга, В. Шерстюка, цивільного представництва – В. Андреєва, О. Невзгодіної, В. Рясенцева та ін.
Загальнотеоретичну базу дослідження становлять праці Ю. Грошевого, Г. Міньковського, М. Михеєнка, В. Нора, М. Строговича, В. Шибіко, М. Шумила та інших процесуалістів.
Актуальність теми. В радянській науці кримінального процесу основна увага дослідників була зосереджена на участі у справі законного представника обвинуваченого, але при цьому не враховувалось загальнопроцесуальне значення інституту. У чинному КПК України здебільшого йдеться також про законне представництво саме обвинуваченого. Однак очевидним є факт, що повною дієздатністю можуть не володіти не лише обвинувачені, але й потерпілі, цивільні позивачі, свідки. Якщо ж виходити із загальних правових принципів, недієздатні чи частково дієздатні особи не можуть самостійно реалізувати своє право – їх завжди заміняє або допомагає у реалізації прав законний представник. Ось чому питання законного представництва всіх учасників процесу потребує детального вивчення і врегулювання в законі.
Це дослідження стосується саме кримінально-процесуального інституту законного представництва, який хоча і базується на загальноправових, у тому числі і цивілістичних засадах представництва недієздатних осіб, однак має дещо іншу цільову спрямованість, яка породжує відмінності правового регулювання статусу цього учасника.
Так, якщо в цивільному праві мова йде в основному про заміну представлюваного законним представником, то у кримінальному процесі – здебільшого про допомогу йому в реалізації права. У цивільному чи цивільно-процесуальному праві законне представництво виникає безпосередньо з огляду на спорідненість осіб або інших юридичних фактів, у той час як у кримінальному процесі такі відносини не породжують автоматичної участі особи у справі як законного представника, а потребують процесуального оформлення статусу цього суб єкта через процедуру допуску до справи.
Таким чином, більшість аспектів законного представництва різних учасників процесу ще потребують свого нормативного врегулювання. Вивчення потребує і судова практика його реалізації. Саме тому, коли триває робота над проектом Кримінально-процесуального кодексу, таке дослідження є особливо доречним, оскільки, окрім наукової новизни, має значну практичну цінність.
У пропонованій роботі вперше комплексно та системно досліджуються: сутність законного представництва як самостійного інституту кримінального процесуального права; теоретичні та практичні аспекти участі законного представника у справі; правовідносини за участю законного представника та ряд інших питань законного представництва у кримінальному процесі.
Зв язок роботи із науковими програмами, планами. Дисертація підготовлена згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені І. Франка і відповідає темі дослідження кафедри – “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи в кримінальному процесі в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0103U005941).
Дисертація пов язана також з науковою темою "Проблеми державотворення та захисту прав людини і громадянина", яка досліджується на юридичному факультеті Національного університету “Острозька академія”, де працює дисертант.
Об єкт та предмет дослідження. Об єктом дослідження є законне представництво як одна із форм надання правової допомоги недієздатним учасникам кримінального судочинства.
Предмет дослідження – кримінальні процесуальні відносини за участю законних представників, зміст та правова природа інституту законного представництва, а також особливості здійснення законного представництва стосовно різних учасників процесу на окремих стадіях кримінального судочинства.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань законного представництва в кримінальному процесі, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток теорії кримінального процесуального права та практики реалізації норм інституту законного представництва у кримінальному процесі.
Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження були поставлені такі завдання:
– виявити характерні ознаки законного представництва та визначити його поняття;
– провести класифікацію законного представництва за відповідними критеріями на окремі види;
– визначити загальні межі повноважень законного представника, його процесуальну мету та функції;
– встановити передумови та підстави залучення законного представника до справи;
– дослідити правовий статус законного представника різних учасників кримінально-процесуальної діяльності: обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, свідка;
– розкрити особливості законного представництва учасників кримінального судочинства на різних його стадіях;
– виявити можливі колізії та прогалини правового регулювання законного представництва в кримінальному судочинстві;
– розробити конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного кримінально процесуального законодавства та юридичної практики з питань, що стосуються законного представництва, а також розробити підходи до вирішення теоретичних проблем законного представництва в кримінальному процесі.
Методологічну основу дослідження складає система загальнотеоретичних та спеціально-наукових методів пізнання, зокрема: діалектичний, формально-юридичний, порівняльного правознавства, історичний, структурно-функціональний, системного аналізу, соціологічний, статистичний.
До основних серед дослідницьких методів, що використовувалися у написанні дисертаційного дослідження, належить загальний метод пізнання – діалектичний. Згідно з його принципами всі явища природи і суспільного життя органічно взаємопов язані та взаємообумовлені. Вони залежать одне від одного і перебувають у постійному русі та розвитку, саме з властивостей окремих явищ формується властивість та сутність цілого. Через діалектичний метод законне представництво розуміється як система соціальних (морально-етичних, правових) відносин, що виникають, змінюються та припиняються у різних сферах суспільного життя, в тому числі й у кримінальному судочинстві.
Формально-юридичний метод включає такі прийоми, як опис і аналіз правових норм та правовідносин, їх пояснення і тлумачення, класифікацію. За допомогою таких прийомів в дисертації досліджувалась юридична природа законного представництва у кримінальному процесі, з ясовувались зміст та значення вживаних законодавцем термінів, встановлювалось співвідношення норм, які регулюють статус законного представника на міжгалузевому та галузевому рівнях. Метод порівняльного правознавства було покладено в основу уніфікації доктринального розуміння та правового регулювання законного представництва у кримінальному процесі та інших галузях права. При цьому порівнювались інститути законного представництва як у матеріальних (цивільне, сімейне), так і в процесуальних (цивільне-процесуальне, кримінально-процесуальне) галузях права. Історичний метод використано для дослідження генезису становлення інституту законного представництва у кримінальному процесі. Структурно-функціональний метод лежить в основі визначення процесуальної функції законного представника, а відтак – з ясування конкретного обсягу його процесуальних прав та обов язків. Метод системного аналізу використано для з ясування місця інституту законного представництва в системі права України. За допомогою соціологічного методу з ясовано позицію юристів-практиків щодо вирішення поставлених у роботі проблем. Через використання статистичного методу встановлювалися тенденції практики провадження у справах за участю осіб, які не володіють повною процесуальною дієздатністю.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в національній кримінально-процесуальній науці це дослідження є першим комплексним, системним монографічним дослідженням проблем законного представництва у кримінальному процесі. В роботі вперше на концептуальному рівні сформульоване наукове бачення інституту законного представництва у кримінальному процесі, розроблено численні пропозиції щодо вдосконалення кримінального процесуального законодавства в частині реалізації правовідносин за участю законних представників.
У результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків та пропозицій, які виносяться на захист:
1) законне представництво у кримінальному процесі є системою правових відносин, які виникають, з одного боку, між законним представником та особою, яку він представляє, а з другого, – законним представником та іншими суб єктами кримінального процесу, і направлені на реалізацію, охорону та захист суб єктивних прав учасника, який не володіє повною процесуальною дієздатністю;
2) під законним представником у кримінальному процесі потрібно розуміти суб єкта кримінально-процесуальних відносин, допущеного до участі у справі органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом з кола визначених законом осіб, для захисту інтересів недієздатного (частково дієздатного) суб єкта провадження;
3) законне представництво у кримінальному процесі врегульовується широкою системи конкуруючих норм різних галузей права, проте після порушення справи здійснюється в межах встановленої кримінально-процесуальної форми;
4) система юридичних фактів, на основі яких виникає законне представництво, становить юридичний (фактичний) склад, центральним елементом якого виступає факт залучення законного представника у справу, оформлений у відповідному процесуальному документі органом, що веде процес;
5) законний представник є учасником кримінального процесу, що володіє низкою самостійних прав та обов язків і може брати участь у всіх стадіях провадження;
6) особливість статусу законного представника полягає в тому, що його функція, на відміну від інших учасників, наперед не встановлена і визначається функцією представлюваної особи. Поєднання ним процесуальних статусів різних учасників провадження, функції яких перебувають у суперечності, неприпустиме;
7) обсяг прав законного представника, які він реалізує на власний розсуд, залежать від рівня дієздатності особи, яку він представляє;
8) законні представники у різних стадіях судочинства реалізують як права обвинуваченого, так і власні права, у зв язку з чим нормативно має бути визначено їх перелік;
9) законні представники повинні залучатись у процес з моменту залучення осіб, які не володіють повною дієздатністю. Незалучення законного представника потрібно розглядати як грубе порушення принципів змагальності та процесуальної рівності сторін.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається декількома аспектами. Насамперед, теоретичне значення полягає у тому, що в дисертації сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, які визначають напрямки вирішення теоретичних та практичних проблем інституту законного представництва у кримінальному процесі, що можуть слугувати підґрунтям для наступних досліджень цієї та суміжних проблем.
Окрім того, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у навчальному процесі для викладання курсу "Кримінальний процес України", а також під час написання підручників, подальших наукових розробок теми процесуального представництва та у підготовці спеціалістів у сфері кримінального судочинства. Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості їх використання у роботі над проектом Кримінального процесуального кодексу України, підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України щодо захисту прав учасників кримінального судочинства, а також застосування на практиці під час провадження у справах за участю осіб, які не володіють повною процесуальною дієздатністю. Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на Х-ХІ Регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (2004-2005 рр., м. Львів), ІІ-ІV Регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захист прав людини в Україні” (2003-2004 рр., м. Острог), Всеукраїнській науковій конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини” (2005 р., м. Острог).
Окремі положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані в навчальному процесі юридичного факультету Національного університету “Острозька академія” у ході викладання курсу “Кримінальний процес України”.
Пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань процесуального представництва були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.
Публікації. За темою дисертації автором опубліковано шість одноосібних статей, у тому числі п ять у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом 7 підрозділів, висновку, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг роботи становить 216 сторінок. Список використаних джерел та додатки загалом нараховують 20 сторінок. Список використаних джерел містить Ошибка! Источник ссылки не найден. найменувань.
| 
