|
Актуальність теми дослідження. З початку 90-х років XX ст. Україна взяла курс на побудову громадянського суспільства і правової держави. Процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, характеризуються кардинальними перетвореннями в політичній, економічній і соціальній сферах, спрямованими на подолання кризових явищ сучасного суспільства. Формування нового економічного базису, бурхливий сплеск неконтрольованого ринку, соціальна і правова незахищеність українських громадян стали благодатним ґрунтом для розквіту злочинності, яка набуває якісно нових, не відомих раніше форм. Незважаючи на всі вживані заходи, злочинність продовжує справляти негативний вплив на всі сфери життєдіяльності держави і суспільства, серйозно гальмує соціально-економічні і політичні перетворення в Україні, підриває її міжнародний авторитет. У тих несприятливих умовах, що сформувалися на сьогоднішній день, зростає роль спеціальних органів держави, діяльність яких цілком спрямована на боротьбу зі злочинністю. У системі цих органів особливе місце займають установи, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі, – пенітенціарні установи. Однією з ключових проблем розбудови демократичної, соціальної і правової держави, якою згідно з Конституцією є Україна [1], є визначення концептуальних засад реалізації пенітенціарної політики.
У правозастосовчій практиці нашої країни позбавлення волі як вид кримінального покарання займає провідне місце. Так, у діючому Кримінальному кодексі України воно міститься в санкціях більшості статей Особливої частини [2]. Разом з тим ефективність позбавлення волі залишається ще низькою, рецидив злочинів уже тривалий час не опускається нижче тридцяти відсотків.
Стан кримінально-виконавчої системи відображає ступінь цивілізованості країни. Нинішнє становище кримінально-виконавчої системи України з очевидністю показує, що вона потребує серйозної кореляції і видозмінення. Тут сплітається в клубок комплекс соціально-економічних, правових, психологічних, педагогічних, моральних проблем, без належного розв язання яких безглуздо вважати пріоритетними питання виправлення засуджених та їхньої адаптації до вільного життя. Держава сьогодні розпочинає реальні кроки з реформування системи виконання кримінальних покарань. Реалізація намічених шляхів її корінної перебудови багато в чому буде залежати від подальшого розвитку політичного, економічного і соціального курсу держави на сучасному етапі розвитку пострадянського суспільства. Проголошений Україною зовнішньополітичний курс на європейську інтеграцію передбачає приведення національного кримінально-виконавчого законодавства у відповідність з чинними Європейськими стандартами щодо умов утримання засуджених осіб в установах виконання покарань. Згідно з цим вже реалізуються окремі реформаторські заходи з метою упорядкування управління кримінально-виконавчою галуззю та модернізації кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Згідно Указу Президента України №248/99 від 12 березня 1999 р. з підпорядкування МВС було виведено Державний департамент України з питань виконання покарань [3]. Він отримав самостійний статус центрального органу виконавчої влади, уповноваженого здійснювати пенітенціарну політику. Також було змінено систему покарань, а смертну кару замінено довічним тюремним ув язненням. Важливим кроком у напрямку перебудови пенітенціарної системи на засадах гуманізації покарань стало прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу.
Процес зміни юрисдикції кримінально-виконавчої системи як у минулому, так і сьогодні, спрямований на досягнення однієї загальної мети: зробити пенітенціарну систему не тільки каральною, але і гуманною. Не останню, а може, і домінуючу роль у цьому процесі відіграє якісна характеристика управлінського апарату і співробітників даної системи, від яких залежить успіх реформування пенітенціарної системи. Як відомо, повне пізнання, а тим більше розв язання сучасних проблем науки і практики немислиме без з ясування їхньої історії. Тому знання історії формування й еволюції пенітенціарного відомства необхідне для правильного розуміння і всебічної оцінки його ролі і призначення в системі державних органів.
Тюремна політика сучасних держав пройшла великий історичний шлях свого становлення і розвитку, має ряд етапів, кожному з який відповідає та чи інша кримінально-виконавча система з притаманними тільки їй характерними рисами і властивостями. Слід зазначити, що нині дослідники і практики найчастіше апелюють до закордонного досвіду, часто забуваючи досвід вітчизняний. А він був би дуже корисний у процесі реформування кримінально-виконавчої системи України.
Уся вітчизняна історія нерозривно пов язана з покаранням у вигляді позбавлення волі. Спираючись на систему примусових органів, держава прагнула ізолювати своїх ідеологічних супротивників, зупинити зростання злочинності, припинити діяння осіб, схильних до здійснення правопорушень, захистити законослухняних громадян від насильства і сваволі шляхом застосування до осіб, які переступили закон, твердих мір покарання, виправити самих злочинців.
В останні роки у вітчизняній кримінально-виконавчій сфері відбуваються явища, схожі з ситуацією, в якій опинилася пенітенціарна система Російської імперії в ХІХ ст. (недостатнє фінансування пенітенціарних установ, незадовільні умови утримання засуджених, дискусія про доцільність трансформації пенітенціарних установ у тюрми за західним зразком). Однак через недостатнє дослідження відповідних історико-правових проблем неможливо використовувати позитивний досвід імперського законодавця у діяльності відповідних пенітенціарних установ і не повторювати сьогодні колишніх помилок у функціонуванні системи виправних установ. Це тим більше важливо, оскільки у виправних установах утримується величезна кількість засуджених (за їх кількістю відносно всього населення Україна міцно утримує одне з перших місць у світі), тому необхідно використовувати всі можливості для того, щоб підвищити ефективність кримінально-виконавчої системи.
Вивчення генезису вітчизняного пенітенціарного інституту в даний час має ряд недосліджених напрямків. Насамперед це пов язано з деякою «закритістю» теми, її специфічністю, обмеженим доступом до архівних документів, вузькістю фактичного матеріалу. Так, регіональний аспект у діяльності вітчизняного пенітенціарного механізму на різних етапах розвитку, питання правового статусу адміністрації пенітенціарних установ, відомчої належності та управління пенітенціарною системою мають величезний науковий потенціал і являють собою велике поле діяльності для сучасного дослідника. У зазначених аспектах система пенітенціарних установ у Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. на монографічному рівні ще не досліджувалася. Зберігаються істотні прогалини в джерельній базі, необхідній для вивчення і викладання історії органів, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, а також історії кримінально-виконавчого права. Унаслідок чого вивчення історії становлення пенітенціарної системи, основ управління тюремними установами в сукупності з іншими взаємозалежними з цим питаннями набуває важливого і самостійного наукового інтересу як у теоретичному (історико-правовому і кримінально-виконавчому), так і в практичному відношенні.
Комплексний історичний аналіз організаційно-правових основ формування, функціонування й еволюції вітчизняної пенітенціарної системи буде сприяти всебічному збагаченню сучасної юридичної науки і дозволить творчо використовувати накопичений попередніми поколіннями досвід.
Недостатня наукова розробленість, наявність ряду прогалин у системі історико-правових знань, необхідність розв язнання проблем пенітенціарної юрисдикції на регіональному рівні саме визначили ступінь актуальності даної теми, стали факторами, що обумовили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн у межах цільової комплексної програми Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого «Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення», № 0186.0.070872.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення і ретроспективного аналізу законодавчих актів дореволюційного періоду, історико-правових джерел, архівних і інших документальних матеріалів прослідкувати шляхи становлення, розвитку, правового регулювання і діяльності пенітенціарних установ у Російській імперії XIX – початку XX ст., з ясувати проблеми і соціальні наслідки правозастосовчої практики в українських губерніях, сформулювати рекомендації і пропозиції з використання досвіду російського імперського законодавства для вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи нашої держави в сучасний період.
Необхідною умовою для досягнення поставленої мети є вирішення наступних задач:
• узагальнити законодавчі документи, наукові, архівні та інші матеріали для визначення ступеня і рівня теоретичної розробленості проблеми;
• визначити систему пенітенціарних установ, призначених для реалізації покарань, пов язаних з позбавленням волі, показати їх роль і місце в державному механізмі;
• виявити особливості розвитку місць позбавлення волі в Росії з давніх часів до XIX ст. і показати їх вплив на стан пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст.;
• встановити загальні закономірності, характерні для розвитку пенітенціарної системи Російської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст.;
• дослідити стан правового регулювання виконання покарання у вигляді позбавлення волі;
• виявити стан і особливості застосування інституту позбавлення волі в українських губерніях Російської імперії в зазначений час;
• проаналізувати умови утримання арештантів у різних пенітенціарних установах;
• дослідити рівень професійної підготовки і роль управлінських структур у сфері забезпечення функціонування тюремного відомства;
• узагальнити роль благодійних організацій в реалізації мети покарання;
• висвітлити особливості формування і функціонування системи пенітенціарних установ на регіональному рівні в українських губерніях імперії;
• виявити передумови тюремної реформи і дати оцінку стану пенітенціарної системи Росії в період проведення буржуазних реформ другої половини XIX – на початку ХХ ст.;
• сформулювати теоретичні положення, висновки і пропозиції щодо використання досвіду діяльності пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст., спрямовані на вдосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи сучасної України.
Об єктом дослідження є становлення і розвиток системи спеціальних установ, призначених для реалізації кримінальних покарань, пов язаних з позбавленням волі, нормативної бази, що регулювала діяльність пенітенціарних.
Предметом дослідження є рішення державних органів, норми кримінального, кримінально-виконавчого та інших галузей права, відомчі та інші підзаконні правові акти, регулюючі діяльність пенітенціарних установ і умови утримання в них, взаємини центрального і місцевих органів управління місцями ув язнення, правове становище адміністрації і співробітників тюремного відомства, практика виконання і відбування позбавлення волі, правові основи формування і функціонування пенітенціарного відомства на території українських губерній Російської імперії в дореволюційний історичний період. У предмет дослідження не включаються місця позбавлення волі, не призначені для виконання кримінальних покарань, пов язаних з позбавленням волі (гауптвахти, приміщення для утримання під вартою, боргові тюрми та ін.), оскільки у них принципово інша правова природа.
Хронологічні рамки дисертаційного дослідження визначені поставленими завданнями. Вони охоплюють XIX – початок XX ст. і обумовлені двома обставинами. По-перше, система пенітенціарних установ (установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі не тільки з репресивною метою по відношенню до злочинця, але й з метою його виправлення та підготовки до нормального життя поза тюрмою) стала формуватися на початку ХІХ ст. і склалася до середини того ж століття. По-друге, подальший розвиток тюремної системи Російської імперії принципово не змінювався (не беручи до уваги деякі аспекти, що мають об єктивний характер, наприклад, скасування тілесних покарань при виконанні позбавлення волі) до 1917 р. Крім того, протягом ХІХ ст. найбільш опукло виявляється зміна умов утримання арештантів у різних пенітенціарних установах. Таким чином, зазначений період дозволяє вивчити систему пенітенціарних установ імперської Росії в її цілісному вигляді: від утворення, становлення, правового закріплення і до скасування.
Територіальні рамки роботи охоплюють українські землі, які входили до складу Російської імперії.
Методологічною основою дисертації є діалектичний метод пізнання (використовувався при аналізі кримінального та кримінально-виконавчого законодавства у динамиці його розвитку, при з ясуванні його основних понять), в рамках якого застосовувалися методи аналізу і синтезу (в основі дослідження лежить принцип наукової об єктивності, який припускає урахування всієї сукупності факторів, що вплинули на функціонування тюрем Російської імперії, і який неможливий без сходження від абстрактного до конкретного, від простого до складного), історичного (при дослідженні генезису кримінально-виконавчої системи), формально-логічного (при опрацюванні конкретних нормативно-правових актів у пенітенціарній сфері), соціологічного (при вивченні соціальної і економічної обґрунтованості змін в тюремному законодавстві, визначенні реальних умов виконання покарання у вигляді позбавлення волі, масштабів використання арештантської праці), статистичного (при узагальненні статистичних даних), порівняльно-правового (для зіставлення російського та закордонного законодавства і стану виконання позбавлення волі), структурно-системного і структурно-функціонального (для дослідження структури і ієрархічності будови системи управління пенітенціарною системою імперії) аналізу. Об єкт дослідження розглядається через призму теорії органічного розвитку, що визначає системний підхід до дослідження: проблема досліджувалася в рамках як об єктивних факторів – форма правління, політичний режим, суспільно-політична обстановка, так і суб єктивних – погляди і дії державних, громадських і наукових діячів, які безпосередньо або побічно визначали внутрішню, у тому числі і кримінально-виправну, політику в Росії.
Крім того, використано спеціальні методи, характерні для історико-правової науки. Історико-генетичний метод був застосований при аналізі розвитку пенітенціарної політики держави і місць позбавлення волі в їх історичному русі: від становлення і до 1917 р. Історико-порівняльний метод дав можливість розкрити суть явищ, які стали об єктом даного дослідження в тих випадках, коли вона неочевидна: виявити загальне і окреме та якісно відмінне в пенітенціарному законодавстві того або іншого історичного етапу. Застосування історико-системного методу зумовлено необхідністю цілісного вивчення пенітенціарної системи в ХІХ – на початку ХХ ст.
Наукова новизна дослідження визначається самою постановкою проблеми, підходом до її висвітлення і полягає в наступному:
1. Вперше у вітчизняній історико-правовій науці здійснено монографічне дослідження пенітенціарної системи Російської імперії на матеріалах українсь-ких губерній упродовж ХІХ і на початку ХХ ст. Показано процес її становлення і розвитку, правового регулювання організації та діяльності. Виявлено закономірності розвитку пенітенціарної системи в зазначений період та показано взаємозв язок основних напрямів тюремної реформи 1879 р. з практичною діяльністю пенітенціарних установ і концептуальними положеннями Кримінального уложення 1903 р. в частині регулювання тюремної системи.
2. Зроблено авторський висновок про те, що тюремна система Російської держави пройшла у своєму розвитку декілька етапів. Перший (до кінця XVІІ ст.) характери-зується як відсутністю чіткої системи місць позбавлення волі, так і невизначеністю органів управління ними, превалюванням мети покарання; другий – створенням системи місць позбавлення волі, використанням праці ув язнених на користь держави (ХVІІІ ст.); третій (кінець ХVІІІ – 60-ті рр. ХІХ ст.) – розвитком пенітенціарних ідей, благодійної діяльності приватних осіб та організацій, усвідомленням завдання виправлення злочинця як мети покарання, що знайшло закріплення у Зводі установлень і статутів про утримуваних під вартою (1832 р.) і Уложенні про покарання кримінальні та виправні (1845 р.); четвертий (60-ті рр. ХІХ ст. – 1917 р.) – проведенням реформи тюремної системи, централізацією її управління у 1879 р., активною нормотворчою діяльністю у сфері виконання покарання у вигляді позбавлення волі, остаточним закріпленням ідеї виправлення злочинця, що було відбито у Кримінальному уложенні (1903 р.) та Загальній тюремній інструкції (1915 р.). 3. Показано процес поширення протягом першої половини ХІХ ст. використання військово-арештантських рот, які були установами для позбавлення волі для військовослужбовців, на цивільне населення.
4. Відтворено основні етапи формування системи управління пенітенціарними закладами. Показано її своєрідність, яка полягала в тому, що функції органу управління місцями позбавлення волі фактично виконувала благодійна організація – Піклувальне про тюрми товариство – і її комітети на регіональному рівні. Але з 1855 р. ці організації стали контролюватися МВС і губернаторами, що сприяло їх перетворенню на частину державного апарату.
5. Виявлено причини проведення в Росії у 1879 р. тюремної реформи, яка була зумовлена залишковим принципом фінансування пенітенціарної сфери, що призводило до незадовільних умов утримання арештантів у місцях позбавлення волі та неефективного управління тюремною системою.
6. По-новому показано правове становище ГТУ: його підпорядкованість (МВС і Міністерству юстиції), внутрішня структура, відносна самостійність дій незалежно від відомчої приналежності.
7. Проаналізовано організацію та діяльність оригінальної структури у складі ГТУ, яка не мала аналогів у зарубіжній пенітенціарній практиці, – Тюремної інспекції, на яку покладалися функції розробки проектів законодавчих актів у тюремній сфері, проведення ревізії місць ув язнення і керівництво їх діяльністю.
8. Уперше досліджено еволюцію правового становища тюремних службовців, їх підбір, навчання і матеріально-фінансове забезпечення.
9. На значному документальному матеріалі показано діяльність в українських губерніях заснованих у 1866 р. при землеробських колоніях і ремісничих притулках виправних закладів для неповнолітніх правопорушників з метою їх виправлення шляхом залучення до праці та надання початкової освіти і професійних навиків.
10. Доведено, що на зламі XIX – XX ст. у Росії була сформована добротна правова основа функціонування установ, що виконували кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі, завдяки якій була чітко врегульована діяльність цих установ. Проте суперечність у концептуальних положеннях Кримінального уложення 1903 р., розбіжності в декларуванні і реальному житті стали гальмом у подальшому розвитку пенітенціарної системи в Росії.
11. Визначено, що система пенітенціарних установ Російської імперії за своєю структурою відображала соціологічний напрям у теорії кримінального покарання, що виявлялося перш за все в достатньо широкому переліку пенітенціарних установ. Хоча на практиці відмінностей між різними видами пенітенціарних установ часто не існувало. 12. Набуло подальшого розвитку положення про те, що складовою частиною пенітенціарної політики Російської держави в ХІХ ст. в цілому і зокрема в українських губерніях було використання праці арештантів для вирішення економічних завдань, хоча й меншою мірою, ніж у попередній період. 13. Визначено, що, незважаючи на централізацію управління пенітенціарної системи, на практиці організація та діяльність її окремих установ, умови утримання арештантів були вельми різними через матеріальне забезпечення, традиції, освітній та культурний рівень тюремних службовців тощо.
14. Доведено, що протягом ХІХ – початку ХХ ст. в українських губерніях у меті покарання репресивні засоби покарання все більше поступалися місцем засобам виправлення особи злочинця. У цей же час утвердилися традиції патронатної діяльності: влаштування долі ув язнених після виходу на волю, підготовка їх до нормального життя поза тюрмою і т.ін.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що викладені в ній положення, узагальнення і висновки, а також нові документи, що вперше вводяться у науковий обіг, дадуть можливість, з одного боку, глибше зрозуміти тенденції розвитку пенітенціарної системи в зазначений період, а з другого – використати історичний досвід для реформування пенітенціарної системи України сьогодні.
Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дослідження: а) науково-дослідну – для подальшого розвитку науки історії держави і права, кримінології, кримінально-виконавчого права, складовою яких може стати історія пенітенціарної системи, у використанні матеріалів та висновків дослідження при написанні монографій та інших наукових праць;
б) правотворчу – у процесі вдосконалення чинного законодавства з урахуванням як позитивного, так і негативного історичного досвіду;
в) навчальну – у процесі написання підручників, посібників та викладання курсів “Історія держави і права України”, “Кримінально-виконавче право”, спеціальних курсів;
г) інформаційно-аналітичну – в роботі установ, пов язаних з вивченням функ-ціонування пенітенціарної системи та розробленням пенітенціарної політики.
Апробація результатів дисертації проведена під час її обговорення на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися автором на міжнародних науково-практичних конференціях. Теоретичні висновки науково-дослідної роботи використовувалися у навчальному процесі у НЮАУ імені Ярослава Мудрого.
Публікації: Результати дослідження знайшли своє відображення в 4 авторських статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та у 4 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структуру дисертації складають вступ, чотири розділи (10 підрозділів), висновки, список використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 219 сторінок, з них основного тексту – 193, список використаної літератури – 26 сторінок (383 найменування літератури).
| 
