|
Актуальність теми. Державотворчі процеси, що здійснюються в Україні, зумовлені демократизацією суспільного життя. У світлі цих процесів відбувається зміщення акцентів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у бік забезпечення і гарантування прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, встановлення цивілізованого паритету між інтересами особи та держави [1]. Одним із аспектів вирішення цієї проблеми є розмежування повноважень між судовими і виконавчими органами державної влади. Сутність цього питання полягає в тому, щоб здійснити реалізацію охорони і захисту законодавчо зафіксованих прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина з притаманними формами, методами з використанням специфічних способів, засобів, прийомів. Щодо розмежування повноважень між правосуддям і виконавчо-розпорядчою діяльністю на етапі реалізації прийнятих юрисдикційними органами рішень і виникають проблемні питання, пов язані із спроможністю охорони законодавчо зафіксованих та захисту порушених протиправними діями прав та законних інтересів людини і громадянина. З метою вдосконалення діяльності щодо реалізації прийнятих юрисдикційними органами рішень, пов язаних з їх виконанням, у кінці 90-х років минулого століття в Україні була створена державна виконавча служба. Її виникнення обумовлене процесом реформування інституту судових виконавців, який функціонував у складі судової системи, та віднесення його функцій до органів виконавчої влади. Вирішення вказаної проблеми таким чином зумовило зміну місця інституту виконавчого провадження в юридичному процесі. Він із складової окремих видів юридичного процесу викристалізовується у відносно самостійний вид юридично-процесуальної діяльності, що регулюється адміністративно-правовими приписами і здійснюється в межах адміністративного процесу.
Виконавче провадження і до сьогодні вважається надто слабкою ланкою механізму захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, інтересів юридичних осіб та держави в цілому.
Аналіз сучасного стану цієї діяльності показує, що значна кількість судових рішень не виконується роками, а за таких обставин, як відомо, судова влада є тільки декларативною гілкою державної влади, бо без належного виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів її діяльність позбавлена будь-якого сенсу. Наприклад, у 2003 році на виконанні державної виконавчої служби Міністерства юстиції України знаходилось 603 тисячі судових рішень щодо повернення боргів із зарплати та інших соціальних виплат. Однак, слід зазначити, що з них не було виконано 386 тисяч, тобто понад 50 %[2,с.81]. Станом на 1 вересня 2004 року в Україні Державною виконавчою службою Міністерства юстиції України було виконано майже 200 тисяч рішень судів, що становить тільки 46 % судових рішень щодо стягнення заборгованості по заробітній платі з підприємств усіх форм власності. Варто зазначити, що виконання тільки цієї кількості судових рішень дало можливість повернути громадянам близько 260 мільйонів гривень зарплатних боргів, але, на жаль, більшість рішень, прийнятих судами по юридичних справах аналогічного характеру, за цей період залишились не виконаними[3].
Неналежне та несвоєчасне виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, юридичних осіб та держави є однією з ознак падіння авторитету державної влади. Такий стан з виконанням рішень судів та несудових органів на сучасному етапі розвитку нашої держави зумовлений негативним впливом різних чинників. Зокрема, на нашу думку, це те, що сьогодні ще недостатньо уваги вчені, практики, у тому числі і законодавці, приділяють дослідженню і вирішенню проблем, пов язаних з виконанням рішень судів і несудових органів взагалі та застосуванням державного примусу зокрема. У період бурхливого розвитку ринкових економічних відносин таке становище з виконання рішень судів та інших несудових органів було зумовлене невизначеністю місця виконавчого провадження в системі правових інститутів, надмірним превалюванням у виконавчому провадженні методів цивільного процесу, домінуванням захисної направленості прав боржника щодо прав і інтересів кредитора, а також недостатньою визначеністю місця і ролі державної виконавчої служби при здійсненні нею примусового виконання рішень судів і несудових органів.
Наукові дослідження інституту виконавчого провадження та органів, які його здійснювали в радянські часи, розглядали його як виконання судових рішень у цивільному процесі. Нині вчені, в основному, обмежуються дослідженням окремих аспектів виконавчого провадження та органів, які його здійснюють. Вони не звертаються до комплексного дослідження адміністративно-правового регулювання виконавчого провадження, визначення цього інституту в системі права, розробки основних його понять та категорій і дослідження місця та ролі державної виконавчої служби як основної інституції, яка наділена правом примусового виконання рішень судів та несудових органів в Україні.
Прийняття нового законодавства про державну виконавчу службу та виконавче провадження на сьогодні не повною мірою вирішило коло питань, пов язаних із розв язанням цієї проблеми. Навпаки, виникли нові питання, пов язані з подальшим удосконаленням норм законодавства про виконавче провадження та організаційно-правових засад функціонування державної виконавчої служби. Існування спірних ситуацій, що виникають при застосуванні законодавства про виконавче провадження в діяльності державної виконавчої служби, призводить до незахищеності прав власника та інших зацікавлених осіб.
Сучасний аналіз діяльності державної виконавчої служби щодо здійснення виконавчого провадження є надзвичайно важливим, оскільки відбувається після запровадження нового законодавства. Він дозволяє узагальнити практику діяльності державних виконавців у новому правовому просторі. Актуальність обраної дисертантом теми зумовлюється тим, що до сьогодні були відсутні дисертаційні дослідження, пов язані з комплексним аналізом як організаційно-штатної побудови державної виконавчої служби, так і процедури її діяльності щодо примусового виконання рішень судів та несудових органів.
Досліджуючи діяльність державної виконавчої служби, здобувач у своїх пошуках для обґрунтування позиції, положення, висновку звертався до праць В.Б. Авер янова, О.Ф. Андрійко, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, Н.Р. Нижник, О.В. Петришина, А.О. Селіванова, В.С. Стефанюка, Ю.С. Шемшученка та інших науковців.
Зазначене свідчить, що дисертаційна робота спрямована на дослідження положень, пов язаних із визначенням місця і ролі державної виконавчої служби у процедурі здійснення примусового виконання рішень судів та несудових органів, приведення окремих розрізнених норм законодавства до єдиної системи правового регулювання, яка дозволить чітко діяти державним виконавцям при здійсненні юридично значимих дій у процесі виконавчого провадження, а уповноваженим органам та посадовим особам – контролювати їх діяльність.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене через реалізацію Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України № 810/98 від 22 липня 1998 року. Воно проведене в межах комплексного наукового дослідження Національної академії державної податкової служби України, ”Відповідальність за правопорушення” (номер державної реєстрації – 0102U000477) та відповідно до теми кафедрального дослідження „Організаційно–правові аспекти правоохоронної діяльності у сфері оподаткування” (номер державної реєстрації – 0105U000657). Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення основних теоретичних та правових засад регулювання організаційно-штатної побудови державної виконавчої служби, засобів її діяльності як інституції державної виконавчої влади, що покликана забезпечувати примусове виконання рішень судів та несудових органів.
Виходячи з поставленої мети, в дисертації основну увагу зосереджено на вирішенні таких завдань:
– визначення місця виконавчого провадження в системі юридичного процесу та його складової в реалізації правоохоронної функції держави;
– напрацювання теоретичної та практичної моделі діяльності державної виконавчої служби в контексті вдосконалення її структури з метою оптимального задоволення потреб суспільства;
– узагальнення практичної діяльності державної виконавчої служби і виявлення позитивних та негативних рис у контексті охорони і захисту прав та законних інтересів усіх суб єктів, що беруть участь у здійсненні виконавчого провадження;
– обґрунтування наукових пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює структуру та діяльність державної виконавчої служби, розробка методичних рекомендацій з цих питань;
– дослідження, згідно з чинним законодавством, шляхів звернення громадян, юридичних осіб зі скаргами на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців з метою захисту порушених прав у процесі здійснення виконавчого провадження та можливостей ефективно впливати на стан роботи державних виконавців щодо виконання рішень судів та несудових органів.
Об єктом дослідження є адміністративно-правові відносини, що виникають між органами і посадовими особами державної виконавчої служби та іншими суб єктами виконавчого провадження з приводу примусової реалізації виконавчих документів, а також організація структури органів, які вчиняють виконавче провадження відповідно до передбаченої законом процедури.
Предметом дослідження є правові приписи, які регулюють діяльність державної виконавчої служби щодо здійснення примусового виконання рішень судів та несудових органів, її організаційно-штатну побудову, систему, структуру та компетенцію. Емпіричною базою дослідження є результати вивчення практики примусового виконання рішень судів та несудових органів в Україні та за кордоном.
Методологічною основою дослідження є сукупність дослідницьких методів та прийомів наукового пізнання. У процесі роботи над дисертацією автор застосував діалектичний підхід до розгляду досліджуваних проблем та визначення основних напрямів удосконалення діяльності державної виконавчої служби. При дослідженні структури та діяльності ДВС використовувались такі методи, як системний, логічний, аналізу та синтезу тощо.
Досліджуючи питання, пов язані з аналізом правових приписів нормативно-правових актів, що регулюють правові та організаційні засади діяльності ДВС, використовувався формально-логічний метод (підрозділи 1.3, 2.1, 3.1, 3.2, 3.3). Логічний метод застосовувався при тлумаченні правових приписів у підрозділах 1.1, 1.2; системний – при дослідженні організації та діяльності ДВС, її структурно-штатної побудови (підрозділ 2.3), аналітичний – під час узагальнення матеріалів практики виконання рішень судів та інших органів (підрозділи 3.2, 3,3); порівняльно-правовий – при порівняльному аналізі організаційно-правових форм практичного здійснення виконавчого провадження в Україні із організаційно-правовою формою діяльності служб виконання рішень судів та несудових органів в інших країнах (підрозділ 1.4).
Теоретичним підґрунтям для висновків дисертаційного дослідження стали праці вчених, які працюють як у сфері адміністративного, так і цивільного процесу, зокрема О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, М.А. Гурвича, П.П. Заворотька, Л.В. Коваля, Т.О. Коломієць, О.Д. Крупчана, В.К. Колпакова, Д.М. Лук янця, І.Б. Морозової, В.І. Олефіра, Н.Г. Саліщевої, В.І. Тертишнікова, М.М. Тищенка, М.К. Треушнікова, С.Я. Фурси, В.М. Шерстюка, В.К. Шкарупи, М.Й. Штефана, С.В. Щербак, В.В. Яркова, а також інших провідних вчених.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є першим комплексним після прийняття Конституції України та Законів України “Про державну виконавчу службу” та “Про виконавче провадження” дисертаційним дослідженням, в якому визначається місце і роль державної виконавчої служби в системі органів державної влади в Україні та правові й організаційні засади її діяльності у процесі примусового виконання рішень судів та несудових органів. У процесі цього дослідження виявлено певні неузгодженості в законодавчій регламентації складних правовідносин, які виникають у процесі здійснення виконавчого провадження державною виконавчою службою. Новизну дослідження характеризують, насамперед, наступні результати:
доведено, що при вчиненні виконавчого провадження реалізується правоохоронна функція держави, яка передбачає примусове виконання рішень юрисдикційних органів стосовно зобов язаних за правовим актом осіб;
аргументовано, що виконавче провадження є відносно самостійним інститутом юридичного процесу, яке здійснюється в межах адміністративно-правових відносин, а орган, який його здійснює, – державна виконавча служба – є органом виконавчої влади, спеціально створеним для примусового виконання рішень судів та несудових органів;
уперше сформульовано та запропоновано поняття органа державної виконавчої служби як правоохоронного органу, що спеціально створений для реалізації індивідуально-захисних нормативних актів щодо відновлення порушених прав та законних інтересів людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, держави, прийнятих судами та іншими несудовими органами;
дістала подальшого розвитку теза, що одним із методів правового регулювання виконавчих правовідносин є санкціонований примус, який полягає в обов язку державного виконавця вчиняти лише санкціоновані державою виконавчі дії у визначеному законом порядку щодо виконання рішень судів і несудових органів;
зроблено висновок про те, що примусовому виконанню державним виконавцем підлягають лише ті рішення суду та несудових органів, які стосуються обов язків осіб, якщо вони самі їх добровільно не виконують і немає можливості захистити їх цивільно-правовими способами (тоді застосовуються заходи примусового виконання, які встановлені законодавством про виконавче провадження);
обґрунтовано, що основні засади, що стосуються побудови та діяльності державної виконавчої служби поділяються на міждержавні, загальні і спеціальні; набула подальшого дослідження процедура оскарження рішень, дій і бездіяльності органів ДВС України та їх посадових осіб;
запропоновано внести зміни і доповнення в законодавство та законопроекти щодо діяльності державної виконавчої служби.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані: – у законодавчій та нормотворчій діяльності – при підготовці проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення регулювання суспільних відносин, пов язаних із застосуванням державною виконавчою службою заходів державного примусу стосовно осіб, що не виконують рішення судів та інших несудових органів;
– у науково-дослідній сфері – положення та отримані висновки дисертаційного дослідження можуть бути основою для подальшої розробки проблем застосування державною виконавчою службою заходів державного примусу щодо осіб, які не виконують рішення судів та несудових органів; – у навчальному процесі – значна частина висновків і деякі положення дисертаційної роботи використовуються студентами, курсантами та слухачами при вивченні курсів „Адміністративне право”, „Адміністративна діяльність” у Донецькому юридичному інституті МВС України (акт впровадження від 15 червня 2005 року), Національній академії державної податкової служби України (акт впровадження від 21 червня 2005 року);
– у правозастосовчій діяльності – використання отриманих результатів дозволить працівникам органів державної виконавчої служби більш предметно й ефективно застосовувати заходи державного примусу щодо осіб, які не виконують рішення судів та інших несудових органів у щоденній практичній діяльності (акт впровадження від 02 листопада 2005 року). Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне та практичне значення його результатів одержані дисертантом особисто. Наукові праці, які були опубліковані у співавторстві з Ігоніним Р.В. та Ковалем М.В., у дисертаційному дослідженні використані лише в тій частині, що належить автору.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дисертаційної роботи були обговорені на засіданнях кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Національної академії ДПС України.
Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на науково-практичних конференціях: щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 30 червня – 01 липня 2003 року); Міжвузівській науково-теоретичній конференції професорсько-викладацького складу та студентів Національного аграрного університету, присвяченій Всесвітньому дню прав людини (Київ, 10 грудня 2003 року); Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу ” (м. Ірпінь, 16 квітня 2004 року).
Структура дисертаційної роботи визначається її метою і завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів, що поділені на десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 228 сторінок, у т.ч. список джерел – 25 сторінок (140 найменувань).
| 
