|
Актуальність теми дослідження. Територіальні зміни в державі, виникнення та зникнення держав – явище не повсякденне, але періодичне. Історія минулого сторіччя знала декілька хвиль правонаступництва держав: після першої і другої Світових війн, у 60-х та 90-х роках ХХ сторіччя. Майбутнє також стане свідком територіальних трансформацій і змін на політичній карті світу. За сучасних умов, коли, з одного боку, посилюються сепаратистські релігійно-етнічні рухи, а з іншого – набирають обертів інтеграційні процеси, проблема правонаступництва не втрачає своєї актуальності. Визначення міжнародно-правових принципів та норм, що регулюють правонаступництво держав, є нагальною потребою держав-учасниць правонаступництва і світового співтовариства в цілому, які часто виявляються неготовими до врегулювання наслідків правонаступництва. Актуальність дослідження міжнародно-правового регулювання правонаступництва держав обумовлена тим, що від ефективності такого регулювання безпосередньо залежить стабільність міжнародного правопорядку, зокрема в таких важливих сферах, як роззброєння і обмеження озброєнь, забезпечення прав людини, в тому числі національних меншин, поводження під час збройних конфліктів тощо. Коло міжнародних зобов язань, що не повинні перериватися при правонаступництві, постійно розширюється, і тому необхідна нова доктринальна база, новий теоретичний підхід до правонаступництва, які стануть запорукою забезпечення стабільності та безпеки міжнародних відносин.
Інститут правонаступництва держав вважається порівняно добре врегульованим у конвенційному плані. Дві Віденські конвенції – про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року і про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 року – регулюють основні міжнародно-правові аспекти правонаступництва держав. Проте, слід визнати, що обидві Віденські конвенції не отримали загального схвалення – перша з них набула чинності лише через 18 років після прийняття, а друга так і не вступила в силу. За таких умов, основою при вирішенні проблем правонаступництва є практика держав, в т.ч. України, яка сама була учасницею правонаступництва. Вивчення досвіду України в сфері правонаступництва дозволяє сформулювати оптимальні варіанти вирішення окремих проблем правонаступництва, визначити норми позитивного права, що діють у сфері правонаступництва, та виробити рекомендації щодо врегулювання питань правонаступництва, які залишаються на порядку денному України. Ті механізми, які були імплементовані Україною і довели свою ефективність на практиці, можуть бути в подальшому використані у схожих випадках правонаступництва. Зокрема, вони є актуальними в світлі подальших інтеграційних (або дезінтеграційних) процесів у рамках ЄС.
Проблема правонаступництва України є актуальною не лише в контексті науки міжнародного права, але й у контексті забезпечення національних інтересів України. Такі питання, як визначення позиції України щодо ратифікації угоди за “нульовим варіантом”, визнання прав України на частку власності колишнього СРСР за кордоном та нерухомої власності, розташованої на території інших колишніх радянських республік, виплата та обслуговування української частки державного боргу колишнього СРСР, врегулювання територіальних питань з Російською Федерацією (РФ) і Румунією, розмежування Азовського і Чорного морів та Керченської протоки, демаркація державного кордону та вирішення пов язаних з цим прикордонних питань, повернення валютних вкладів українських юридичних осіб з рахунків у Зовнішекономбанку, виплата пенсій резидентам України, що за радянських часів працювали в районах Крайньої Півночі, – усі ці та інші питання потребують вирішення, яке б ґрунтувалось на нормах міжнародного права і враховувало інтереси України.
Розпад СРСР привернув увагу вітчизняних дослідників до проблем правонаступництва держав, у зв язку з чим в Україні з явився ряд праць, що висвітлюють різні аспекти правонаступництва. Зокрема, дослідження з питань правонаступництва України (здебільшого правонаступництва України щодо договорів) містяться у роботах та публікаціях М.О. Баймуратова, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, А.Я. Мельника, О.О. Мережка, В.В. Мицика, О.Ю. Перевезенцева, Л.Д. Тимченка, О.О. Чалого. Вагомим внеском до вивчення проблеми правонаступництва держав щодо договорів стали дисертаційні дослідження вітчизняних науковців А.Я. Мельника “Правонаступництво України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР” та О.Ю. Перевезенцева “Міжнародно-правове регулювання інституту правонаступництва держав щодо міжнародних договорів”. Окремі аспекти правонаступництва держав розглядаються в роботах російських вчених І.П. Бліщенка, В.В. Цибукова, С.В. Черниченка, Г.Г. Шинкарецької, які, втім, зосереджуються на питаннях статусу і особливостях правонаступництва (континуїтету) Російської Федерації і лише принагідно звертаються до досвіду України. Серед західних вчених до проблеми правонаступництва, у т.ч. правонаступництва України, звертались Є. Блюм, Б. Бошесн, К. Бюлер, П. Вільямс, І. Клаппас, Д.П. О Конел, М. Коскенніємі, М. Кравен, М. Лехто, Т. Ляхтайнен, Р. Мюлерсон, Ш. Отер, Б. Стерн, Дж. Харріс, В. Чапліньскі, Р. Шафарц, Т. Швайсфурт, М. Шоу. Аналіз сучасних вітчизняних, російських і західних досліджень правонаступництва держав свідчить про те, що на сьогодні, на жаль, відсутні комплексні дослідження цього міжнародно-правового інституту і історично-правового явища, які б охопили, з одного боку, сучасні теоретичні концепції в сфері правонаступництва, а, з іншого – практику вирішення окремих питань, що постають внаслідок правонаступництва. Крім того, поза сферою досліджень залишаються, як правило, питання співвідношення правонаступництва і континуїтету, континуїтету й ідентичності, ідентичності і правосуб єктності держав, які можуть відігравати ключову роль при визначенні режиму і врегулюванні наслідків правонаступництва. Необхідність поглянути ширше на інститут правонаступництва держав, визначити взаємовплив практики України і норм, що формують інститут правонаступництва, спонукали автора провести системний аналіз зазначеної проблематики, результати якого викладені в даному дослідженні. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконане в рамках наукового проекту Комплексної державної програми науково-дослідної роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України 1996 – 2005 рр.”, планової наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародних правових, політичних та економічних основ розбудови Української Держави” № 97128, а також наукової теми відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародно-правові основи зміцнення державності України” № 97132.
Мета і завдання дослідження. Головною метою даного дослідження є визначення юридичних засад основних міжнародно-правових аспектів правонаступництва держав, аналіз сучасних тенденцій розвитку інституту правонаступництва держав, визначення міжнародно-правових принципів і норм, які застовувались при врегулюванні наслідків правонаступництва України, вироблення рекомендацій щодо врегулювання окремих питань правонаступництва України внаслідок розпаду СРСР.
Відповідно до цього в дисертації зосереджується увага на вирішенні наступних завдань:
- визначити доктринальні підходи до правонаступництва держав та конвенційні моделі його міжнародно-правового регулювання;
- проаналізувати ефективність норм інституту правонаступництва держав та визначити основні напрями її підвищення;
- розробити новий підхід до правонаступництва держав, який би відповідав вимогам сучасного міжнародного правопорядку та інтересам держав;
- визначити конвенційні і звичаєві принципи та норми, які регулюють правонаступництво держав щодо території, кордону, договорів, членства в міжнародних організаціях, державної власності, архівів, боргів, громадянства і прав приватних осіб;
- визначити міжнародно-правові наслідки різних підходів до кваліфікації територіальних змін, що мали місце на терені СРСР;
- узагальнити практику України в сфері правонаступництва щодо державної території і кордону, міжнародних договорів і членства в міжнародних організаціях, державної власності і боргів, державних архівів і культурних цінностей, наслідків правонаступництва України для громадянства і прав приватних осіб;
- визначити на підставі досвіду України нові тенденції розвитку інституту правонаступництва держав.
Об єкт дослідження. Об єктом цього дослідження є правонаступництво держав як загальносистемний міжнародно-правовий інститут і як юридичний факт, що має комплексні наслідки для міжнародно-правових відносин держав.
Предмет дослідження. Предметом дослідження є міжнародно-правові аспекти правонаступництва України в контексті сучасних тенденцій розвитку інституту правонаступництва держав, зокрема юридична кваліфікація територіальних змін, що стались на терені СРСР, правонаступництво України щодо території і кордонів, міжнародних договорів, власності і боргів, а також міжнародно-правові аспекти регулювання громадянства і прав приватних осіб при правонаступництві.
Методи дослідження. Це дослідження проведено шляхом застосування загальнонаукових методів пізнання, а також історико-правового, нормативного, формально-юридичного та порівняльно-правового методів. У роботі використані загальні положення теорії міжнародного права, а також окремих інститутів та галузей міжнародного права, що вивчаються наукою міжнародного права. За допомогою загальнонаукових методів пізнання систематизовано і узагальнено значний фактичний матеріал щодо розпаду СРСР і правонаступництва України. Шляхом застосування порівняльно-правового методу проведено аналіз міжнародно-правового регулювання сучасних випадків правонаступництва держав з метою визначення відповідності практики України тенденціям розвитку інституту правонаступництва. За допомогою історико-правового методу виявлено динаміку та закономірності розвитку як самого інституту правонаступництва держав, так і процесу врегулювання наслідків правонаступництва України. Застосування нормативного та формально-юридичного методів дозволило визначити норми та принципи, що складають інститут правонаступництва держав і були використані Україною при врегулюванні наслідків правонаступництва, а також проаналізувати положення Віденських конвенцій 1978 і 1983 років на відповідність сучасній практиці держав.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна результатів дисертаційної роботи полягає насамперед у тому, що вона є першим комплексним дослідженням у сучасній науці міжнародного права, яке містить аналіз міжнародно-правових аспектів правонаступництва України щодо державної території і кордонів, міжнародних договорів, членства в міжнародних організаціях, власності колишнього СРСР, у т.ч. ядерної зброї і Чорноморського флоту, архівів, боргів, наслідків правонаступництва для громадянства фізичних осіб і прав приватних осіб.
Результати, які були одержані здобувачем у ході дослідження та найповніше визначають його наукову новизну, полягають у наступному: 1. Вперше у вітчизняній науці на підставі аналізу нормативної бази інституту правонаступництва держав (у т.ч. поза рамками Віденських конвенцій 1978 і 1983 років) доведено відсутність чітко визначених та узгоджених підходів до вихідних засад правонаступництва, а також сформульовано основну проблему ефективності норм інституту правонаступництва держав, яка полягає у їхній спірній обов язковості для нових держав, що утворились в результаті правонаступництва.
2. Доведено необхідність визначення єдиного уніфікованого правового підходу до правонаступництва держав, який би сприяв стабільності міжнародних відносин шляхом забезпечення континуїтету (безперервності) міжнародно-правових зобов язань держави-попередниці, а також мінімізації впливу політичних чинників на визначення правових наслідків фактичного правонаступництва.
3. Вперше у вітчизняній науці міжнародного права введено в науковий обіг термін “ступінь ідентичності держав”, який означає комплексний покажчик схожості/відмінності держави-наступниці і держави-попередниці, що ґрунтується на порівняльній оцінці матеріальних і нематеріальних рис, які характеризують відповідні держави.
4. Запропоновано новий науковий підхід до правонаступництва держав, в рамках якого ступінь континуїтету міжнародних зобов язань держави-попередниці залежить від ступеня ідентичності держави-наступниці та держави-попередниці і забезпечується шляхом застосування принципу pacta sunt servanda, виключення з якого допускаються в силу клаузули rebus sic stantibus.
5. Вперше у вітчизняній науці доведено, що такі типи правонаступництва, як відокремлення частин території держави і поділ держави, не мають об єктивних відмінних ознак (про що свідчить досвід СРСР), внаслідок чого виправданою є відмова від жорсткої типологізації випадків правонаступництва і залежності правового режиму правонаступництва від типу правонаступництва.
6. Вперше в рамках правонаступництва України доведено правомірність, необхідність і практичну можливість застосування принципу uti possidetis при визначенні державного кордону України з колишніми радянськими республіками.
7. Визначено, що в результаті розпаду СРСР Україна постала у подвійному статусі: як держава-наступниця СРСР і як держава-продовжувач УРСР, що особливо явно простежується у таких сферах, як участь у міжнародних договорах і членство в міжнародних організаціях; на підставі аналізу договірної практики України зроблено висновок про те, що Україна в порядку континуїтету продовжила участь у багатосторонніх договорах, учасницею яких була УРСР, і в порядку правонаступництва стала учасницею тих багатосторонніх договорів, учасником яких був СРСР.
8. Доведено, що в основу врегулювання наслідків правонаступництва України щодо двосторонніх договорів, укладених СРСР з іншими державами, було покладено принципи континуїтету та прагматичного застосування, а також правило переговорів.
9. Виявлено та зафіксовано тенденцію до становлення норми щодо континуїтету окремих категорій договорів, зобов язання за якими мають особливе значення для цілей забезпечення миру і стабільності, а саме: договорів про роззброєння, обмеження озброєнь і нерозповсюдження ядерної зброї, а також договорів про права людини і гуманітарних конвенцій.
10. Вперше доведено, що при врегулюванні правонаступництва щодо державної власності та боргів колишнього СРСР відбувся перехід від ідеї пропорційного розподілу власності і боргів між державами-наступницями колишнього СРСР до юридичного обгрунтування концентрації активів і пасивів СРСР у Російської Федерації в рамках концепції континуїтету.
11. На підставі міжнародно-правових норм, доктрини і практики держав зроблено висновок про те, що Україна як держава-наступниця СРСР має достатні юридичні підстави претендувати на свою частку власності колишнього СРСР за кордоном, золотого запасу, алмазного фонду, інвестицій, дебіторської заборгованості СРСР тощо; запропоновано можливі механізми врегулювання зовнішнього державного боргу СРСР, 16,37% якого припадає на Україну, за допомогою (часткового) списання боргу в силу історичних, ідеологічних чи політичних причин, реструктуризації боргу та інших механізмів боргового менеджменту.
12. Вперше доведено, що Україна та інші колишні радянські республіки (за деякими виключеннями) в основу врегулювання наслідків правонаступництва для громадянства фізичних осіб поклали принципи запобігання випадкам безгромадянства і забезпечення права оптації.
13. На прикладі співробітництва держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення і внутрішнього боргу колишнього СРСР обґрунтовано тезу про те, що на сучасному етапі розвитку міжнародного права необхідним і можливим є міжнародно-правове регулювання наслідків правонаступництва для прав приватних осіб.
14. Запропоновано план дій державних органів України щодо подальшого врегулювання питань, що постали перед Україною внаслідок розпаду СРСР, а також проект Постанови Верховної Ради України “Про врегулювання наслідків правонаступництва України”.
Наукове і практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при перегляді Віденських конвенцій 1978 і 1983 років і визначенні правових норм, що складають на сьогодні інститут правонаступництва держав чи перебувають у стадії формування. Узагальнений досвід України, викладений у дослідженні, може служити підтвердженням існування і становлення звичаєвих норм у сфері правонаступництва. Механізми врегулювання проблем правонаступництва, запропоновані в дослідженні та/або реалізовані Україною, можуть бути використані в майбутніх випадках правонаступництва держав. Практичні рекомендації, викладені в дослідженні, можуть бути враховані органами державної влади України при розв язанні питань, пов язаних з врегулюванням наслідків правонаступництва України. Це дисертаційне дослідження може бути використане в якості навчального посібника при викладанні відповідної теми в рамках курсів “Міжнародне публічне право”, “Теорія міжнародного права”, “Історія української держави і права”, а також як основа спецкурсу “Правонаступництво держав”.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, викладеного в дисертації, оприлюднено на Конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин” (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 14 жовтня 2004 р.) і Третій міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ, 10 березня 2005 р.). Проект Постанови Верховної Ради України “Про врегулювання наслідків правонаступництва України”, розроблений автором, отримав схвальний відгук від Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і був визнаний таким, що може буде використаний у подальшій роботі Комітету.
Публікації. Основні результати дослідження опубліковано в сьоми наукових статтях, чотири з яких надруковано у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура і обсяг дисертації. Структура дисертації побудована відповідно до викладених вище цілей та завдань і включає вступ, два розділи, десять підрозділів, висновки, список використаних джерел і додатки. Основний зміст дисертації викладений на 200 сторінках, загальний обсяг, включаючи список використаних джерел і додатки, складає 248 сторінок. Використано 301 джерело, в тому числі 95 іноземною мовою.
|
