|
З розвитком української держави змінюється і правове регулювання усіх сторін суспільного життя. Перехід країни до ринкових відносин у сфері організації та функціонування господарства вимагає, у свою чергу, приведення законодавства у відповідність до потреб ринкової економіки. Враховуючи економічні закони ринку, слід зазначити, що саме на банківську, кредитну та грошову системи покладено роль ланки, яка забезпечує розвиток країни в цілому. Правові норми, у свою чергу, є засобом реалізації таких цілей. Необхідною умовою нормального функціонування будь-яких суб єктів господарювання, що здійснюють зазначену діяльність, реалізуючи сукупність господарських прав та обов язків, виступає кредитування.
Підставами для виникнення, змін або припинення кредитних відносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (у першу чергу, це нормативні акти Національного банку України); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські операції); кредитних договорах між банками і клієнтами (юридичними та фізичними особами). Практика показує, що наявність правових відносин між сторонами ще не є гарантією повернення і своєчасності погашення кредиту. Якщо механізм надання та погашення кредиту закріплено в кредитному договорі і він є основною передумовою повернення кредиту, то визначення способу забезпечення кредиту являє собою гарантію цього повернення. У цивільно-правовому аспекті для забезпечення виконання зобов язань передбачаються заходи, що мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість кредиторам домагатися їх виконання.
З практичного погляду забезпечення означає наявність у кредитодавця майнових прав на реалізацію предмета забезпечення кредиту з метою адекватного відшкодування заборгованості позичальника і збитків кредитора за кредитним договором у разі неспроможності позичальника сповна або частково погасити кредит згідно з умовами кредитного договору. І теоретики, і практики в галузі банківського кредитування доходять спільної думки, що застава – єдиний спосіб забезпечення, який має досить чіткий механізм реалізації відповідно до зазначеного критерію.
Національне цивільне законодавство, реципіюючи у своїх основних положеннях про заставні зобов язання римську правову конструкцію сутності заставних правовідносин, разом із тим у різні історичні періоди свого розвитку виявило розбіжність у легальному і доктринальному підходах до його закріплення та тлумачення.
Сьогодні упевнено можна зробити висновок про те, що для сучасного цивільного права України настала доба відродження.
Цивільний кодекс України (ЦК України), який набув чинності з 1 січня 2004 р., містить чимало нововведень щодо регулювання цивільних відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Значних змін зазнали майже всі інститути цивільного права, у тому числі інститут зобов язального права, норми якого у правовому регулюванні суспільних відносин важко переоцінити, оскільки саме ці норми покликані врегульовувати найбільш динамічні майнові відносини, що складаються між суб єктами господарської діяльності.
Не зупиняючись окремо на всіх новелах, зазначимо, що ЦК України, поза будь-якими сумнівами, є актом приватного права, основне призначення якого полягає в закріпленні сучасного регулювання цивільних правовідносин приватноправовими методами.
До таких новел слід віднести передусім визначення застави правовою формою забезпечення основної діяльності банків – кредитування суб єктів господарської діяльності, що породжує у відносинах між кредитором і заставодавцем певні зобов язальні відносини. Такі відносини виникають на підставі договору, закону або судового рішення і стосуються надання майна або майнових прав для забезпечення належного виконання зобов язання, а також надання можливості кредиторові (заставодержателеві) реалізувати своє право через механізм звернення стягнення і реалізацію майна, яке передано в заставу, у разі порушення боржником (заставодавцем) вимог основного зобов язання або умов договору застави. В іншому плані розкривається механізм звернення стягнення на предмет застави, при цьому банк набуває права володіння предметом застави і продажу його комерційно-орієнтованим способом, який дає змогу отримати максимально чисту виручку від продажу. Саме кредитор визначає подальшу долю застави. ЦК України встановлює такий вид застави, як іпотека. Питання виникнення іпотеки та регулювання іпотечного кредитування, перелік майна та майнових прав, які можуть бути предметом іпотеки тощо регулюються ЦК України, Законом України „Про іпотеку” та іншими правовими актами.
На сьогодні відбулися радикальні зміни: поряд із державною власністю на землю запропонована приватна і комунальна власність, формується земельний ринок, який має функціонувати на основі грошової оцінки землі. Порядок застави земельних ділянок визначається законами України, але має неточності та суперечності.
Можна стверджувати про наявність правового механізму застави як способу забезпечення банківського кредиту, але законодавством мало уваги приділено особливостям застави окремих видів майна.
В сучасних умовах відсутні теоретичне обґрунтування і практичний досвід використання заставних та іпотечних цінних паперів. Останні зміни, внесені до законодавства, що регулює сферу цінних паперів, містяться у ЦК України, Законі України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” та інших нормативних актах.
Ринок цінних паперів – індикатор ринкових процесів у країні. В Україні цей ринок теж існує, але поки ще не виконує усіх своїх класичних функцій, що зумовлене непослідовністю і суперечливістю законодавства.
До позитивних тенденцій можна віднести законодавчі зміни та ініціативи, спрямовані на належне правове забезпечення ефективності застави, що є запорукою стабільного розвитку кредитної діяльності банків, підтримки вітчизняного виробника, додаткових можливостей щодо залучення інвестицій у пріоритетні галузі економіки України.
Актуальність теми дослідження. Із набуттям чинності новим цивільним законодавством актуальності набуло вирішення проблем, пов язаних із правовим регулюванням застави. Заставі у ЦК України відведено набагато більше статей у порівнянні з ЦК УРСР 1963 року. Цей факт засвідчує відмінності у правовому регулюванні застави у цих двох кодексах, що зумовлено підвищенням ролі застави як способу забезпечення кредитних зобов язань, наповнення її змісту новими ознаками і новаціями правового регулювання.
Питання застави висвітлювалися в наукових працях цивілістів на всіх етапах історичного розвитку нашої держави, проте ці наукові розробки переважно стосувалися аналізу чинного на той час цивільного законодавства, яке відрізнялося у цій частині від положень ЦК України.
У сучасних працях російських вчених дослідження застави як способу забезпечення банківського кредиту ґрунтується на цивільному законодавстві Російської Федерації, яке також має певні відмінності у порівнянні з чинним законодавством України.
Нововведення у цивільному законодавстві України щодо застави як способу забезпечення банківського кредиту не були предметом глибокого наукового дослідження. Істотне зростання додаткових можливостей фінансової підтримки щодо економічних та соціальних умов у сучасній Україні зумовило необхідність детального аналізу і теоретичного обґрунтування цих нововведень з переходом до їх практичного застосування – узагальнення практики, виявлення недоліків і прогалин у правовому регулюванні і правозастосуванні та їх усунення.
Викладене дозволяє дійти висновку про актуальність наукового дослідження проблематики застави як способу забезпечення у кредитних правовідносинах у цивільному праві України, його практичне значення та теоретичне визначення.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрямок наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі цивільного права. Дисертацію виконано відповідно до напрямів комплексної цільової теми кафедри цивільного права ОНЮА „Традиція приватного права України” і пов язано з напрямком науково-дослідної роботи Одеської національної юридичної академії на 2001 - 2005 роки. в межах теми „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави ” (державний реєстраційний номер 0101U001195).
Мета і завдання дослідження. Мету дисертаційного дослідження становлять: комплексний теоретичний аналіз наявних поглядів та уявлень, правових підходів до визначення інституту застави як одного із способів забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України; аналіз концептуальних положень, виявлення певних їх недоліків та відпрацювання рекомендацій щодо удосконалення інституту застави. Для досягнення мети дослідження визначені такі основні завдання:
· визначення сутності банківського кредиту та встановлення переліку способів його забезпечення за цивільним законодавством України; дослідження історико-правового аналізу становлення сучасного інституту застави у кредитних правовідносинах; дослідження особливостей поняття та правової природи застави як способу забезпечення кредитних зобов язаннях, його характерних рис, а також визначення його місця в системі способів забезпечення інтересів банку-кредитора;
· визначення та характеристика умов і підстав виникнення застави та вимог, що нею забезпечуються у кредитних правовідносинах;
· розкриття змісту зобов язань, пов язаних зі специфікою окремих видів застави при наданні банківського кредиту;
· дослідження механізмів реалізації прав та захисту інтересів банків-кредиторів у заставних правовідносинах, зокрема, у порядку звернення стягнення та реалізації майна, що є предметом застави;
· встановлення порядку та умов випуску та обігу цінних паперів та їхніх похідних, механізму використання іпотечних цінних паперів для цілей забезпечення кредитування;
· формулювання окремих пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання досліджуваних відносин в Україні у майбутньому.
Об єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі банківського кредитування при забезпеченні заставою інтересів банків-кре-диторів, взяті у процесі їхнього формування у цивільному законодавстві України.
Предметом дослідження є нормативні акти, які регулюють відносини, що виникають у зв язку із забезпеченням заставою інтересів банків-кредиторів у банківському кредитуванні.
Методи дослідження. При проведенні дослідження автор керувався такими концептуально важливими методологічними засадами, як положення про єдність абстрактного і конкретного, логічного й історичного, одночасного і загального, емпіричного і теоретичного, взятими у їх діалектичному взаємозв язку.
Методологічну основу розробки становлять сучасні методи наукового пізнання, зокрема, діалектичний метод із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий, історичний, формально-логічний та інші методи.
Використання у дослідженні зазначених методів надало авторові можливість ширше проаналізувати поняття застави як способу забезпечення банківського кредиту, визначити його місце в загальній системі забезпечення зобов язань, проаналізувати ефективність цивільно-правового регулювання відносин, пов язаних з використанням застави як способу забезпечення виконання кредитних зобов язань, що спрямоване на захист інтересів кредитора при порушенні зобов язання боржником.
Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим комплексним дослідженням теоретичних і практичних проблем застосування застави як способу забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України.
Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні теоретичної позиції та формулюванні ряду положень, більшість з яких вперше розглядаються і виносяться на захист:
1. Досліджено еволюцію інституту застави як способу забезпечення банківського кредиту в умовах розвитку цивільного права України.
2. Обґрунтовано позицію стосовно того, що процес кредитування складається з окремих етапів, які виступають умовами кредитування, і є синтезованим з окремих компонентів усієї системи поняттям, а саме: технологічного процесу кредитування, що включає специфіку документації і документообігу, нормативно-правового регулювання, практику кредитування із властивими для неї об єктивними та суб єктивними чинниками, які зумовлюють забезпечення поєднання інтересів банків-кредиторів та суб єктів господарювання з урахуванням загальнодержавних інтересів.
3. Сформульовано положення про те, що застосування загальних норм цивільного права, які регулюють заставу, до всіх видів застави без урахування їхньої специфіки, суттєво знижує забезпечувальну ефективність застави і не дозволяє банкам повною мірою використовувати заставу як спосіб забезпечення банківського кредиту.
4. Обґрунтовано позицію стосовно того, що застосування у банківському кредитуванні такого виду застави, як застава товарів в обороті та переробці, тісно пов язане з необхідністю максимального розвитку правових засобів, за допомогою яких банки здійснювали б ефективний контроль за предметом застави (його змістом, змінами тощо) та протидіяли б недобросовісним діям заставодателя і третіх осіб.
5. Запропоновано додаткову аргументацію на користь чіткого законодавчого регулювання застосування застави майнових прав у правовідносинах за участю банків.
6. Встановлено, що проблема забезпечення захисту прав банків нерозривно пов язана з наявністю нормативних актів, які регламентують обов язкову реєстрацію заставних правочинів, порядок ведення реєстрів власників відповідного майна і прав, а також нормативних актів, які визначають порядок здійснення незалежної оцінки предмета застави.
7. Запропоновано тезу про те, що ефективне функціювання системи застави та захисту прав банків-кредиторів у банківському кредитуванні можливе тільки за умов повної уніфікації норм про реєстрацію заставних правочинів у формі закону чи положення про порядок державної реєстрації заставних правочинів. Висунуто тезу про зміну способу функціонування Державного реєстру застави (іпотеки) як механізму реєстрації, що, фактично, є дозвільним способом внесення повідомлень, який не передбачає надання реєстраційного дозволу, а вимагає внесення інформації про забезпечення до реєстру за фактом її подання.
8. Обґрунтовано положення про те, що захист прав банків-кредиторів пов язаний з удосконаленням процедури звернення стягнення на предмет застави і удосконаленням процедури реалізації предмета застави, які знаходяться у прямій залежності від виду застави і предмета застави, на яке звернено стягнення.
9. Набуло подальшого розвитку положення норм цивільного законодавства про можливість вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, що передбачає передачу заставодержателю права власності на предмет застави, права заставодержателя на продаж предмета застави.
10. Обґрунтовано запровадження правових способів як нових можливостей для значного підвищення надійності механізму забезпечення наданих банками кредитів, якщо боржник не виконує або неналежним чином виконує основне зобов язання та умови договору застави.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони дають змогу оцінити тенденції та перспективи розвитку забезпечення заставою інтересів банків-кредиторів у банківському кредитуванні, сформулювати пропозиції щодо вдосконалення законодавства та судової практики у цій галузі, а також використовувати їх при підготовці комплексних (у тому числі і державних) програм, пов язаних зі здійсненням іпотечного кредитування фізичних осіб, а також довготермінового інвестиційного кредитування юридичних осіб.
Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані у процесі формування напрямку та змісту законопроектної роботи в галузі регулювання заставних відносин (зокрема, при доопрацюванні Законів України „Про іпотеку”, проекту закону „Про єдиний реєстр договорів застави”), а також у практичній діяльності при використанні застави в економічній сфері. Основні положення роботи можуть знайти застосування при підготовці підручників та навчальних посібників для викладачів і студентів юридичних вузів, а також при викладанні курсів „Цивільне та сімейне право України” та інших спецкурсів.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію підготовлено на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії, де проведено її обговорення.
Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, доповідалися та обговорювалися на конференціях: 7-й звітній конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (травень 2004 року, Одеса), республіканській науково-практичній конференції “Проблеми кодифікації цивільного та господарського права” (18 березня 2005року, Київський міжнародний університет).
Публікації. За темою дисертації опубліковано три наукові статті у збірниках, що входять до переліку фахових видань, затверджених ВАК України.
Структура дисертації. Структура роботи відображує мету та завдання наукового дослідження, основні положення якого будуються за принципом поступального розгляду окремих питань, що висвітлюють її проблематику. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок, з них 196 сторінок основного тексту. Список використаних джерел складає 252 найменування літератури і 41 нормативний акт.
| 
