|
Актуальність теми
Однією з найважливіших функцій держави є регулювання суспільних відносин шляхом встановлення загальнообов язкових правил поведінки, у тому числі прийняття законів. Для нормальної її реалізації необхідна наявність усталеного демократичного законодавчо урегульованого процесу, що складається з певних обов язкових стадій та за допомогою якого відбувається встановлення нового, зміна або скасування старого нормативно-правового акта.
Відповідно на сучасному етапі суспільного розвитку України науковці та практики дедалі частіше звертаються до проблем удосконалення законодавчого процесу. Проте, деякі його аспекти досі залишаються неурегульованими, а наявні нормативні положення часто є теоретично недосконалими, що негативно відбивається на процесі право творення і наступного правозастосування. Свідченням цього є значна кількість змін та доповнень до законодавчих актів, колізії та суперечності між діючими нормами та багато ін. Негативно впливає на якість законодавчих актів відсутність унормованих вимог до законодавчої техніки, зокрема так званого закону про закони, дискусії щодо якого в науковій літературі та в стінах Верховної Ради України точаться вже не один рік.
Передумовою подальшого удосконалення та розвитку законодавчого процесу та законодавчої техніки є комплексне використання здобутків теорії та практики законотворення. Отже, важливого значення набуває врахування світового і національного історичного досвіду.
Особливий інтерес викликає один із визначальних етапів становлення державності України – період української революції 1917 – 1920 рр. Проте, цікавим і теоретично актуальним питанням законодавчого процесу та законодавчої техніки часів Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії досі приділялося мало уваги (історіографія проблеми висвітлюється у першому розділі роботи).
Водночас відомо, що протягом короткого проміжку часу на території України існувало декілька держав з різними формами правління, кожна з яких мала свої особливості у здійсненні законодавчого процесу, а також здобутки та прорахунки у галузі законотворення. Цей унікальний вітчизняний досвід дає змогу сучасним правникам та історикам скористатися практичними висновками, отриманими при аналізі діяльності досліджуваних державних утворень.
Саме тому дослідження законодавчого процесу та законодавчої техніки в період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії є актуальним для історико-правової науки, а також сприятиме роботі фахівців у напрямі удосконалення сучасних законодавчого процесу та законодавчої техніки.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження пов язано з плановою тематикою відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зокрема з темами: “Правовий звичай як джерело українського права: історико-юридичне дослідження” (номер державної реєстрації 0102U001601) та “Проблеми становлення і розвитку українського права: наукознавчий аспект” (номер державної реєстрації 0104U007593).
Метою дослідження є виявлення і узагальнення досвіду Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського (Української Держави) та Директорії з питань законодавчого процесу і законодавчої техніки та внесення пропозицій щодо його використання. Досягнення вказаної мети зумовило необхідність вирішення таких основних завдань:
з ясувати стан наукового дослідження проблеми, зміст понять законодавчого процесу і законодавчої техніки;
розглянути умови, у яких функціонували наділені законодавчими повноваженнями державні органи досліджуваного періоду, та визначити їх вплив на порядок підготовки, прийняття і введення в дію нормативно-правових актів, а також на рівень законодавчої техніки;
виявити та проаналізувати нормативно-правові акти, що регулювали законодавчий процес та законодавчу техніку у період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії;
визначити наявність чи відсутність зв язку (наступності) між масивом нормативно-правових актів Російської імперії, Російської республіки часів Тимчасового уряду, Української Народної Республіки (Української Центральної Ради та Директорії) і Української Держави в галузі регулювання законодавчого процесу та законодавчої техніки;
встановити основні етапи розроблення, прийняття та введення в дію законодавчих актів у період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії;
визначити основні правила викладення та структуризації нормативно-правового матеріалу, якими користувалися при виготовленні текстів законодавчих актів, зокрема правила нормативно-структурної, логіко-лексичної побудови тексту проекту нормативно-правового акта, його зовнішнього оформлення та ін.;
узагальнити відповідний досвід Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії і сформулювати пропозиції щодо його використання у сучасній Україні.
Об єктом дисертаційного дослідження є правові відносини, що виникали в процесі підготовки (в т. ч. юридико-технічного опрацювання), прийняття та введення в дію законодавчих актів у період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії.
Предметом дисертаційного дослідження є законодавчий процес та законодавча техніка в період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії.
Хронологічно дослідження обмежене періодом так званої української революції, а саме часом функціонування Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії.
Автор свідомо не звертався до досвіду Західноукраїнської Народної Республіки, зважаючи на специфіку західноукраїнської державності, зумовленою впливом австро-угорських традицій. При цьому вважаємо, що досвід ЗУНР у сфері законотворення може і має стати предметом окремого дослідження. Частково ці проблеми висвітлені у дисертаційних дослідженнях Дзейко Ж. О. [1], Кобилецького М. М. [2]; Павлишина О. Й. [3] та ін.
Не розглядався також відповідний досвід радянського законотворення, який, по-перше, теж має помітну специфіку, а, по-друге, вже знайшов достатнє висвітлення у науковій літературі [4].
Досвід Російської імперії і Російської республіки часів Тимчасового уряду вивчався в обсязі, необхідному для визначення наявності чи відсутності наступності традицій у галузі законотворення.
Методологію дисертаційного дослідження складає комплекс філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів і принципів. В процесі дослідження використовувались, зокрема, такі принципи і методи.
Дослідження ґрунтується на діалектико-матеріалістичному філософському підході, що передбачає визнання наявності об єктивних державно-правових закономірностей та можливості їх пізнання. Законодавчий процес та елементи законодавчої техніки досліджуваних держав розглядалися в їх динаміці і взаємозв язку з іншими явищами та процесами.
Системний та історико-правовий методи використовувалися на кожному етапі дослідження. Спираючись на загальні принципи законотворчої діяльності, визначені конкретні закономірності здійснення законодавчого процесу у досліджуваний період. Використання методів аналізу й синтезу, узагальнення, індукції та дедукції дало можливість виявити та систематизувати відносини, що входять до предмету дослідження.
При аналізі законодавчих актів досліджуваних держав застосовувались структурний та формально-юридичний методи. Принцип додержання об єктивності є провідним принципом наукового дослідження та тісно пов язаний з принципом історизму. При визначенні послідовності етапів дослідження та викладення матеріалу застосовувався хронологічний метод.
Аналіз загалу зібраного матеріалу та побудова висновків проводились із використанням порівняльного методу, що сприяв об єктивності оцінок, визначенню оптимальних форм існування досліджуваних предметів та явищ.
У ході дослідження застосовувалися й інші принципи та методи.
Джерельну базу дослідження склали архівні документи та матеріали, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, періодичні видання того часу, роботи науковців, нормативно-правові акти, які діяли у досліджуваний період, конституційні проекти, проекти інших нормативних актів та пояснювальні записки до них, протоколи засідань органів вищої державної влади, а також листування цих органів між собою та інші історичні документи.
Наукова новизна одержаних результатів, насамперед, визначається тим, що дана робота є одним з перших в Україні самостійним комплексним дослідженням, виконаним на монографічному (дисертаційному) рівні, яке присвячене проблемам законодавчого процесу та законодавчої техніки у період Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського та Директорії. У дисертаційній роботі на основі аналізу архівних матеріалів, публікацій у періодичних виданнях та законодавчих матеріалів того часу з ясовано, яким чином відбувалася підготовка, прийняття та введення в дію законодавчих актів, виокремлено основні стадії законодавчого процесу в досліджуваний період, а також визначено основні правила викладення та структуризації нормативно-правового матеріалу, якими користувалися при виготовленні тексту таких законодавчих актів. Окремо автор зупинився на питаннях запровадження української мови і термінології в нормотворчу практику, на спробах систематизації законодавства 1917 – 1920 рр.
Найбільш вагомими результатами дослідження, що зумовлюють його новизну і визначають внесок автора у розроблення зазначеної проблематики, вважаємо:
1. Авторське визначення терміна “законодавчий процес” як сукупності законодавчо врегульованих послідовних дій уповноважених суб єктів, що спрямовані на встановлення нових, зміну або скасування діючих законодавчих актів.
2. Положення про те, що Українська Центральна Рада загалом сприйняла досвід Російської імперії у галузі законотворення, з урахуванням особливостей, пов язаних із відмінностями форм державного правління та побудови державного апарату Української Народної Республіки та Російської імперії. Водночас у Конституції УНР, прийнятій 29 квітня 1918 р., було запропоновано законодавчу процедуру демократичнішу, ніж передбачена законами Російської імперії, зокрема закріплено право народної законодавчої ініціативи, яке доцільно передбачити і в сучасному конституційному законодавстві.
3. Висновок, що практика одноосібного прийняття Гетьманом П. Скоропадським остаточних рішень законодавчого характеру призводила до численних порушень встановленої процедури прийняття законів та негативно впливала на якість законодавчих актів.
4. Положення про те, що незважаючи на негативну тенденцію зосередження всієї повноти влади, в т. ч. і законодавчої, в руках С. В. Петлюри, у ряді законопроектів, підготовлених за часів Директорії, передбачалися демократичні засади законодавчого процесу. Зокрема пропонувалося заснування представницького органу – Державної Народної Ради, а також досить детально регламентувалась процедура прийняття законодавчих актів. Висновок, що в період Директорії одним із пріоритетних напрямів діяльності уряду було визнано проведення систематизації законодавства, що діяло на території України у 1917 – 1920 рр. Як наслідок була розпочата, але не завершена підготовка Зібрання законів Української Народної Республіки.
5. Поглиблену характеристику процесу становлення, розвитку та закріплення української мови як державної та запровадження її у нормотворчу діяльність вищих органів влади. Висновок, що на відміну від Української Центральної Ради, яка, починаючи із моменту свого створення, послідовно запроваджувала принцип українізації всього життя на території України, період Гетьманату П. Скоропадського характеризується відсутністю чіткої державної політики щодо статусу української мови. Гарячу полеміку з цього питання було знято лише із прийняттям Директорією в січні 1919 р. закону „Про мову в УНР”, відповідно до якого єдиною державною мовою на території України визнавалась українська мова.
6. Положення про характерні спільні риси законотворення досліджуваних державних утворень, серед яких:
наступність – кожне нове державне утворення спиралося, у межах запровадженої форми державної влади, на досвід у цій галузі своїх попередників;
недостатня правова урегульованість законодавчого процесу та майже повна нерегламентованість законодавчої техніки;
закріплення на законодавчому рівні правил, які встановлювали стандартне формулювання затвердження законодавчих актів та їх наступного посвідчення, а також найбільш загальні вимоги до форми опублікування законів; відсутність чітких критеріїв для обрання форми нормативного акта.
7. Додаткову аргументацію з позицій історичного досвіду необхідності прийняття в сучасній Україні „закону про закони”, створення правничо-термінологічних комісій та інших спеціальних органів, які б у процесі підготовки законопроектів перевіряли їх під кутом зору відповідності чинному законодавству та вимогам законодавчої техніки.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що викладені в ньому положення, узагальнення та висновки можна використати:
у проведенні науково-дослідних робіт – при розробці та обґрунтуванні положень та висновків майбутніх досліджень відповідної проблематики ;
у законотворчості – з метою використання позитивних надбань та уникання помилок Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії в процесі підготовки, прийняття та введення в дію законодавчих актів;
у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін “історія держави і права України”, „теорія держави і права” та ін., а також при підготовці підручників і навчальних посібників.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького. Теоретичні висновки дисертації апробовані у доповідях на двох міжнародних наукових конференціях: ІХ Міжнародній історико-правовій конференції „Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи” (м. Рівне, 6–4 червня 2003 р., доповідь опублікована); ХІІ Міжнародній історико-правовій конференції „Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва” (м. Бахчисарай, 10–13 вересня 2004 р., доповідь опублікована).
Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 4 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані ВАК як фахові з юридичних наук.
Структура дисертації визначена предметом, метою та завданнями дослідження. Вона містить вступ, чотири розділи, кожний з яких складається з двох підрозділів та висновків до розділів, висновки, список використаних джерел (253 посилання) та дев яти додатків у вигляді схем.
Обсяг основного тексту дисертації – 193 сторінки, списку використаних джерел – 18 сторінок та сторінок додатків – 9 сторінок.
| 
