|
Актуальність теми дослідження зумовлена тим значенням системи національного законодавства, яке природно притаманне їй в процесі становлення та розвитку України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Але про наявність системи національного законодавства - найважливішої складової правової системи суспільства - можна стверджувати лише за умови її створення та функціонування саме як такої, що відповідає конституційному ладу держави, історичним і культурним традиціям народу та слугує захисту інтересів, прав і свобод людини і громадянина.
Звичайно, система законодавства України є, вона визнається дійсною, реальною, тісно пов язаною з економікою, політичною системою, суспільством, громадянами, внутрішніми та зовнішніми відносинами. Проте ця система законодавства за змістом, формою та структурою багато що успадкувала від системи радянського законодавства, яка була спрямована, передусім, на обслуговування існуючої на той час адміністративно-командної системи управління всіма сферами життєдіяльності суспільства без винятку.
Тому після проголошення 24 серпня 1991 року України незалежною державою надзвичайно актуальною постала проблема формування національної системи законодавства України, на основі якої можливо вирішити завдання державного будівництва, місцевого самоврядування, реформування економіки, політичної системи, охорони здоровўя, освіти, створення умов екологічної безпеки суспільства, правової безпеки людини і громадянина. При цьому під терміном „національна система законодавства” розуміється не щось суто „національне”, що відрізняє її від інших демократичних правових систем світу чи свідчить про її закритість - система законодавства України є національною тому що слугує захисту та реалізації національних інтересів держави як на її території, так і поза її межами, в стосунках з іншими державами та міжнародними організаціями.
Формування національної системи законодавства здійснюється під впливом багатьох чинників і є органічною складовою більш широкого і стратегічного напряму - розбудови України як суверенної, демократичної, соціальної, правової держави. Першим кроком у вирішенні цієї проблеми стала Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), яка визначила основоположні принципи, зокрема, створення національної системи законодавства України. Декларація стала поштовхом не лише для розробки концепції нової Конституції України, а й визначила структурні особливості системи законодавства в цілому та її окремих галузей. На жаль, далеко не все, що було закріплено в Декларації у цьому напрямі, реалізовано повністю. Передусім, це стосується створення національної системи законодавства, яка мала б втілювати не лише загальновизнані принципи і норми міжнародного права, що дуже важливо для її адаптації до прогресивних правових систем світу, зокрема права Європейського Союзу, а й структурні та змістовні якості, чітке функціональне спрямування. Саме в цьому, на нашу думку, полягає суть вирішення численних питань формування національної системи законодавства України.
Як свідчить світова практика, національні системи законодавства різних держав, маючи істотні національні особливості, характеризуються суттєвими спільними рисами, які властиві також і системі законодавства України. Це важливо для з ясування теоретичних питань: по-перше, якою повинна бути система національного законодавства України, по-друге, як має відбуватися процес її формування під об єктивним впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, враховуючи нову тенденцію у розвитку права - становлення і розвиток приватного і публічного права, здійснення їх суб єктами своїх прав у конкретних приватно-правових і публічно-правових відносинах. У вітчизняній юридичній літературі зазначена проблема не залишається поза увагою. Численні дослідження вчених-правознавців безпосередньо присвячені розробці засад системи законодавства України, в тому числі засад окремих його галузей. Передусім це прямо пов язано з прийняттям Верховною Радою України 28 червня 1996 року нової Конституції України, яка визначила основи та пріоритети законодавства держави, окреслила параметри його системи, напрями розвитку, місце і роль у створенні ефективного механізму правового регулювання суспільних відносин.
Проте досить проблемними на сьогодні залишаються питання системного підходу у формуванні національного законодавства як цілісної системи, від вирішення яких залежить стабільність та упорядкованість соціальних відносин, діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Певній мірою можна стверджувати про відсутність такого підходу або невикористання природно властивого йому потенціалу. Чи не цими обставинами зумовлено не тільки повільне формування системи національного законодавства в цілому, а й окремих його галузей та інститутів? Йдеться, звичайно, не про „схему” цієї системи, оскільки ця „схема” залишилася майже такою, якою була ще до набуття Україною незалежності. Звичайно, сьогодні ніхто не ставить під сумнів існування конституційного (державного), цивільного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального та іншого законодавства Йдеться про суттєві зрушення в розвитку системи законодавства відповідно до принципів, визначених Конституцією та міжнародним правом, суб єктом якого є Україна.
Таким чином, проблема формування системи національного законодавства України, стає актуальною як в науково-теоретичному, так і в практ
ичному відношеннях, оскільки існуюче законодавство важко назвати системою - більш адекватним для визначення такого його стану є термін „масив законодавства” (С.В. Полєніна), незалежно від того, які нормативно-правові за юридичною силою акти охоплює такий „масив”. Будь-яка система, як відомо, визначається певним складом елементів, зв язки між якими, особливо їх способи, є відносно усталеними та жорсткими, що характеризує стабільність законодавства. Водночас ці зв язки сприймають вплив зовнішнього середовища, якщо останнє не спрямовано на знищення самої системи або руйнування її структури та функціонального призначення. Тема формування системи національного законодавства є актуальною [1, с. 3-22] і тому, що, по суті, в цьому аспекті вона не була предметом дослідження ні в минулому, ні на сучасному етапі розвитку теорії та практики правознавства. В цьому відношенні її розробка на теоретичному рівні безпосередньо пов язана з вирішенням практичних завдань: створення національного законодавства як єдиної, цілісної, внутрішньо і зовнішньо узгодженої системи, якісної за змістом та належної форми актів, що входять до її складу. Теоретичною основою дослідження стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, фахівців з теорії права, галузевих юридичних наук, філософії та соціології права.
Питанням теорії системи законодавства, органічно пов язаної з теорією системи права, присвячені праці багатьох вчених-юристів різних часів, а саме: С. Алєксєєва, М. Байтіна, В. Баранова, Л. Бутька, С. Братуся, О. Вітченка, Л. Демби, Є. Зівса, О. Іоффе, І. Казьміна, Д. Керімова, О. Красавчикова, І. Кузьміна, Г. Курдюка, О. Кутафіна, В. Лаптєва, О. Лейста., А. Міцкевича, В. Мозоліна, П. Недбайла, Д. Петрова, А. Піголкіна, С. Полєніної, І. Самощенка, В. Сенякіна, В. Сорокіна, Л. Тіунової, Ю. Тихомирова, О. Ушакова, О. Черданцева, М. Шаргородського, О. Шебанова, Т. Хабрієвої, В. Яковлєва, Ц. Ямпольської та інших. Окремі аспекти проблеми формування системи національного законодавства, в тому числі його конституційні засади, обґрунтування напрямів розвитку, реформування, співвідношення з правовою системою, чинники утворення нових структурних підрозділів у системі законодавства, питання щодо публічного та приватного права, форми їх функціонування в правовій системі України досліджували вітчизняні вчені-правознавці: С. Бобровник, А. Заєць, М. Козюбра, А. Колодій, О. Копиленко, В. Котюк, А. Козловський, О. Лисенкова, Л. Кривенко, Н. Кузнєцова, О. Мурашин, Є. Назаренко, Н. Оніщенко, В. Опришко, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, А. Селіванов, В. Селіванов, В. Сіренко, О. Скакун, В. Тацій, В. Ткаченко, Ю. Тодика, Я.Шевченко, В. Шаповал, Ю. Шемчушенко, М. Цвік, О. Ющик та інші.
Розробка теоретичних питань щодо системи законодавства, її органічного природного зв язку з проблемою теорії системи права, питання ролі законодавства в становленні та розвитку ринкових відносин в економіці та господарюванні, реформуванні державної політики в соціальній сфері, фінансовій та банковій системах, створенні надійної безпеки життя, гарантуванні здійснення та захисту прав і свобод людини і громадянина продовжують залишатися актуальними і ключовими темами юридичної науки, дослідження яких сприятиме створенню обґрунтованої основи правотворчої діяльності у державі. Нормативна та емпірична база дослідження. Нормативну базу дослідження складають Конституція та закони України, ратифіковані парламентом міжнародні договори України та міжнародно-правові акти, рішення та висновки Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, укази Президента, акти Кабінету Міністрів України. Емпіричну базу дослідження складають: судова та адміністративна практика застосування норм Конституції та чинних законів України, щорічні доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, практика Європейського Суду з прав людини. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми науково-дослідницької роботи кафедри теорії держави і права та Державної цільової комплексної програми „Розвиток демократичних процесів у правовій державі (номер державної реєстрації 0186.0.070866) Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого та є складовою Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки.
Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з ясування питань, прямо та опосередковано пов язаних із формуванням системи національного законодавства в контексті становлення і розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави - процесу, на який впливають різні внутрішні та зовнішні фактори: правонаступництво в законодавстві, державна політика (правова, економічна, управління (адміністративна), соціальна, культурна, міжнародних відносин тощо); стан економіки, потреби та інтереси суспільства, принципи та норми міжнародного права; провідна роль законів у системі правових актів, юридична наука.
Зазначена мета конкретизована і визначена у завданнях, основними з яких є: - з ясування теоретичних питань щодо змісту та обсягу законодавства, їх значення для практичного вирішення у законотворчій та правозастосовній діяльності, удосконаленні правового механізму регулювання суспільних відносин; - аналіз нетрадиційних форм актів національного законодавства;
- розгляд законів як найважливішої форми права України в контексті впровадження верховенства права та принципів правової держави; - дослідження засад формування системи законодавства, їх класифікація на конституційному і теоретичному рівнях; - аналіз наукових уявлень щодо системи права і системи законодавства, їх еволюції та доктринальної інтерпретації в аспекті формування системи
національного законодавства.
- вивчення стану розробки формування системи національного законодавства в юридичній літературі, втілення її результатів у законодавчій діяльності;
- аналіз причин, що гальмують процес формування системи національного законодавства та їх усунення на сучасному етапі і запобігання в майбутньому; - встановлення факторів (чинників) формування системи національного законодавства, їх класифікація; вивчення впливу на систему законодавства наукової моделі структури системи права, принципів і норм міжнародного права.
Об єктом дослідження є суспільні відносини, пов язані з формуванням системи національного законодавства.
Предметом дослідження є законодавство України, його обсяг, функції як форми правових норм (змісту), структура, взаємозв язок із закономірностями права, засади формування та розвитку системи законодавства, еволюція наукових учень про систему права та систему законодавства, фактори становлення і розвитку її галузей, підгалузей, інститутів законодавства. Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження покладено сучасні підходи та методи пізнання формування системи національного законодавства, а саме: діалектичний, аналізу та синтезу, структурно-функціональний та системний, які застосовувалися у визначенні та з ясуванні обсягу законодавства, провідної ролі законів у правовій системі як основної форми права; історико-порівняльний, оскільки формування системи національного законодавства України пов язано з правонаступництвом, зокрема із „збереженням” певною мірою колишньої „схеми” системи законодавства, сучасними тенденціями розвитку законодавства, офіційним закріпленням у ньому нових принципів, цілей і правових механізмів регулювання суспільних відносин, імплементацією в національне законодавство принципів і норм міжнародно-правових актів. Застосування логічного та соціологічного методів сприяло виявленню внутрішніх і зовнішніх протиріч у законодавстві (статичний стан), а також з ясуванню процесу формування його системи, передусім, галузей, перспектив розвитку (динаміки) національного законодавства в аспекті конституційної моделі демократичної, соціальної, правової держави.
У дисертації з урахуванням специфіки теми дослідження використовуються традиційні для правознавства методи, зокрема, формально-догматичний, порівняльно-правовий, правового моделювання, телеологічний, без яких неможливо зўясувати притаманні законодавству та його системі соціально-правові властивості. У дослідженні застосовується лібертарно-леґістське праворозуміння. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням у вітчизняному правознавстві теоретичних питань формування системи національного законодавства як складного і тривалого еволюційного процесу, на результати якого впливають внутрішні і зовнішні, суб єктивні та об єктивні чинники (фактори). Наукова новизна характерна, зокрема, наступним положенням і висновкам дисертації:
- розвинуто і наведено додаткову аргументацію щодо поняття національного законодавства, запропоновано нове його визначення як прийнятих відповідно до Конституції законів, а також окремих актів (рішень) Конституційного Суду України, чинних декретів уряду; - сформульовано нову теоретичну конструкцію розуміння категорій „джерела права” та „джерела законодавства”, здійснення законодавством функції форми права; народ як носій суверенітету і єдине джерело влади є також єдиним джерелом права;
- обґрунтовується положення щодо необхідності посилення статусу верховенства закону в правовій системі суспільства, що ні за яких обставин не суперечить верховенству права, а навпаки, є одним із найважливіших публічно-нормативних проявів верховенства права, яким регулюються приватно-правові та публічно-правові відносини;
- вперше визначено поняття засад формування системи національного законодавства та запропоновано їх класифікацію;
- систематизовано позиції вчених-юристів з проблем теорії системи права в контексті формування системи національного законодавства;
- дано авторське бачення системи права як доктринальної (наукової) категорії, висновки з якої можуть слугувати обґрунтуванням формування структурних підрозділів законодавства;
- обґрунтовано положення щодо рівноправовості галузей законодавства: так званих „адекватних” галузям права і „комплексних” галузей права;
- визначено основні, найбільш впливові фактори (чинники) формування системи національного законодавства, їх взаємодію та роль у законодавчій діяльності парламенту як і роль самого парламенту в цьому процесі. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
- вони можуть бути використані у законотворчій діяльності, сприяти вирішенню питань з проведення повної систематизації та кодифікації законодавства, розробки схеми системи чинного законодавства, зокрема систематичних зібрань, зводу законів України, окремих галузей (економічного, соціального, захисно-охоронного та інших блоків законодавства), правових інститутів (власності, підприємництва, договірного права тощо); - наведено в аргументацію щодо необхідності офіційного (легального) визначення поняття „законодавство” як сукупності (системи) законів, рішень Конституційного Суду (з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, щодо відповідності Конституції (конституційності) законів) та висновків про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів та міжнародних договорів, що вносяться до парламенту для надання згоди на їх обов язковість (нетрадиційні форми національного права України). Таке визначення законодавства пропонується дати у спеціальному законі або в Законодавчому кодексі Верховної Ради України, в якому системно, предметно та функціонально можуть бути об єднані принципи та норми парламентського права;
- висновки дисертації спрямовані на посилення верховенства закону в системі нормативно-правових актів, що сприятиме зміцненню у суспільстві законності і правопорядку, передусім, у правозастосовній діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб;
- сформульовані положення та висновки роботи можуть бути застосовані у науково-теоретичній сфері, зокрема у подальшому дослідженні закономірностей права, зокрема, способів вираження приватного і публічного права в законах як правових актах публічної влади, а також з питань, пов язаних з удосконаленням і розвитком системи національного законодавства;
- у навчальному процесі матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та методичних розробок з питань національного законодавства за програмою курсу „Теорія права і держави”, в тому числі спецкурсів „Фактори формування та розвитку системи національного законодавства”, „Закон як форма національного права”, „Право як джерело законодавства”, „Законодавство: актуальні питання юридичної техніки”.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертації апробовані на міжнародних науково-практичних конференціях: „Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (м. Київ, 1999); „Парламентаризм в Україні: теорія та практика” (м. Київ, 2001); Науковій конференції „Конституція - основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України” (Харків, 2001). Положення дисертації доповідалися на науково-теоретичних семінарах і засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Публікації. Основні положення дисертації викладено у восьми публікаціях, з них сім опубліковані у збірниках і журналах, які входять до переліку фахових видань, затверджених ВАК України.
Структура та обсяг дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, до яких входить дев ять підрозділів, висновків і списку використаної літератури (313 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 193 сторінки, у тому числі списку використаних джерел - 26 сторінок.
|
