|
Актуальність теми. Кримінально-процесуальне право традиційно розглядається як галузь публічного права, а кримінальне судочинство – переважно як владна діяльність уповноважених державних органів і посадових осіб. Ігнорування інтересів громадянина та інших непублічних осіб у кримінальному судочинстві тривалий час було зумовлено не лише сутністю кримінально-правових відносин (які є первинними щодо процесуальних), але й характером відносин, що складалися між державою і громадянином, які можна було кваліфікувати як відносини суверена і васала (особливо в умовах тоталітарного суспільства).
Побудова правової держави і громадянського суспільства у цивілізованій частині світу змінила пріоритети й у сфері кримінального судочинства, що повернулося обличчям до його учасників, які захищають у кримінальній справі власний інтерес або представляють чужий, у зв язку з чим постало питання про сучасне бачення кримінального судочинства, його публічну і приватну (диспозитивну) складові.
Відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, затвердженої постановою Верховної Ради України № 2296 від 28 квітня 1992 р., як основні принципи судово-правової реформи, зокрема, було визначено створення судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом і створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості; радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом; та диференціювання форм судочинства, зокрема залежно від ступеня тяжкості злочину.
Реалізація вказаних основних положень судово-правової реформи у частині, що стосувалася реформування процесуального законодавства, пов язана з розширенням та оптимізацією прав учасників процесу (у розумінні п. 8 ст. 32 КПК України), забезпеченням вільного розпорядження ними своїми матеріальними та процесуальними правами, посилення захисту приватних інтересів, які потрапляють у сферу кримінального судочинства, що зумовлює ствердження в кримінальному процесі як категорії диспозитивності і посилення її правового значення як принципу процесу. Диспозитивність тривалий час розглядалася переважно як засада цивільного і арбітражного (господарського) судочинства, та, зважаючи на публічний характер кримінально-процесуальної діяльності, заперечувався її принциповий характер для останньої. Результатом такого ставлення до диспозитивності стала невирішеність у науці питань про її зміст та значення для кримінального судочинства. З іншого боку, у науці кримінально-процесуального права до цього часу відсутня єдність позицій і щодо публічності кримінального процесу, її відображення у змісті, формі кримінально-процесуальної діяльності, а сам термін в інших галузевих науках нерідко ототожнюється з транспарентністю судочинства.
Разом із тим, устремління до модернізації судочинства, посилення його диспозитивних засад, ігнорування публічної складової кримінального процесу може призвести (як це мало місце в окремих країнах Західної Європи у 80-ті – 90-ті роки ХХ ст.) до зниження ефективності кримінально-процесуальної діяльності, втрати державою дієвого інструменту контролю над злочинністю та зниження рівня захисту тих же приватних інтересів, що зрештою позначається на справедливості правосуддя, зумовлює нагальність вирішення проблеми узгодження публічних і приватних положень кримінального процесу як у правотворчому, так і у правозастосовному аспектах, особливо на етапі розроблення та прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України.
Необхідно відзначити, що з питань публічності і диспозитивності кримінального судочинства існує значний доробок учених-процесуалістів.
Так у дорадянський період окремі питання диспозитивності і публічності в судочинстві знайшли відображення в роботах С. І. Вікторського, М.В. Духовського, В.К. Случевського, П.І. Люблінського, С.В. Познишева, Н. Н. Розіна, І.Я. Фойницького. У радянський час указані проблеми у своїх працях розглядали В.П. Божьєв, В.Н. Бояринцев, С.Є. Віцин, І.М. Гальперін, В.Г. Даєв, В.З. Лукашевич, О.М. Ларін, П.А. Лупінська, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, М.С. Строгович та інші.
Зазначені питання стали предметом декількох дисертаційних досліджень, виконаних у Радянському Союзі та в Російській Федерації, серед яких кандидатські дисертації В.Н. Бояринцева «Співвідношення публічності і диспозитивності у радянському судовому праві» (Москва, 1987 р.), О.І. Рогової «Межі прояву диспозитивності у кримінальному судочинстві» (Томськ, 1994 р.), О.С. Олександрова «Диспозитивність у кримінальному процесі» (Н. Новгород, 1995 р.), О.О. Сєдаш «Приватні засади у російському кримінальному судочинстві» (Саратов, 2000 р.), О.О. Шамардіна «Приватні засади обвинувачення і становлення принципу диспозитивності в кримінальному процесі Російської Федерації» (Оренбург, 2001 р.), С.С. Пономаренка «Диспозитивні засади у російському кримінальному судочинстві» (Оренбург, 2002 р.), І.С. Дікарьова «Диспозитивність у кримінальному судочинстві» (Волгоград, 2004 р.), а також докторська дисертація Л.М. Масленникової «Публічна та диспозитивна засади у кримінальному судочинстві Росії» (Москва, 2000 р.).
Втім в Україні наукові дослідження у цій сфері мають вибірковий характер. Окремі питання проблеми публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві досліджували у своїх працях Ю.П. Аленін, В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, розглядалися в кандидатській дисертації Ю.О. Гурджі «Кримінально-процесуальна активність потерпілого» (Одеса, 2000 р.). Питанням лише диспозитивності присвячено кандидатську дисертацію М.О. Ноздріної «Диспозитивність як елемент принципу змагальності у кримінальному процесі України» (Харків, 2004 р.), монографію Л.М. Лобойка «Принцип диспозитивності у кримінальному процесі України» (Донецьк, 2004 р.).
Поза увагою вчених залишилися найбільш важливі (з точки зору створення та реалізації концепції майбутнього кримінального процесу України) питання не лише щодо змісту вказаних процесуальних понять, але й про критерії співвідношення публічності і диспозитивності судочинства, як однопорядкових його категорій, про узгодження публічних і приватних інтересів як засобу подолання конфліктів у кримінально-процесуальній діяльності.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось відповідно до напрямків, визначених Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376. Обрана проблема дослідження є складовою частиною загальної наукової теми, що виконує Одеська національна юридична академія «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» (номер державної реєстрації 0101V001195), а також частиною науково-дослідної роботи кафедри кримінального процесу ОНЮА з теми «Проблеми ефективності кримінально-процесуального законодавства у сфері боротьби зі злочинністю і охорони прав особистості в умовах формування правової держави» на 2001 – 2005 роки з точки зору концепції майбутнього кримінального процесу України. Тема дисертації була затверджена Вченою радою Одеської національної юридичної академії 27 квітня 2004 р. (протокол № 7).
Мета і завдання дослідження. Перед дисертаційним дослідженням поставлено мету – дослідити зміст і правову природу публічності та диспозитивності як правових явищ кримінального судочинства, встановити їх місце, взаємозв язок та співвідношення в кримінально-процесуальній діяльності.
Виходячи з мети дослідження, перед ним поставлено наступні завдання:
простежити розвиток поглядів на публічність і диспозитивність у науці кримінально-процесуального права в дорадянський і радянський періоди, у теперішній час;
визначити поняття, правову природу, структуру (матеріальні і формальні складові) та взаємозв язки публічності і диспозитивності як кримінально-процесуальних явищ та їх вплив на форму кримінального процесу;
установити джерела публічності і диспозитивності кримінального процесу та дослідити місце інтересу в кримінально-процесуальній діяльності, його публічну і приватну, об єктивну і суб єктивну природу;
визначити коло суб єктів публічності і диспозитивності у кримінальному судочинстві, виділити риси, які характеризують процесуальні права і повноваження у кримінальному процесі;
виявити фактори, що перешкоджають запровадженню диспозитивних прав та дискреційних повноважень у кримінально-процесуальне законодавство і правозастосовну практику в Україні, а також правові способи і форми їх нейтралізації, у зв язку з чим запропонувати конкретні диспозитивні і дискреційні норми;
сформулювати підстави, способи та механізм узгодження інтересів у кримінальному судочинстві.
Об єктом дослідження є публічність і диспозитивність, відповідно як засіб реалізації державної політики у галузі кримінального судочинства і можливість непублічних суб єктів самостійно здійснювати свої права у кримінальному процесі.
Предмет дослідження складають закономірні зв язки публічності і диспозитивності кримінального судочинства, проблемні питання узгодження останніх та відображення публічності і диспозитивності у змісті та формі кримінально-процесуальної діяльності.
Теоретичну основу дослідження склали праці вчених-теоретиків і практиків дореволюційного, радянського періоду, а також наукові праці сучасних вітчизняних і іноземних вчених, які досліджували вказану проблематику як у галузі кримінального процесу, так і в галузі цивільного судочинства, судового права.
Нормативною базою дослідження стали норми національного кримінально-процесуального права як минулих років, так і сьогодення, норми міжнародного права, в яких закріплено стандарти кримінального правосуддя, у тому числі прав людини (зокрема Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.), норми права ЄС з «третьої опори» ЄС (співробітництва судових і поліцейських органів у кримінально-правовій сфері), проекти КПК України, Судового кодексу України, Модельного КПК для держав СНД, норми іноземного кримінально-процесуального законодавства.
Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення матеріалів 156 кримінальних справ приватного, приватно-публічного, публічного і публічно-приватного обвинувачення, розглянутих судами Одеської області в 2000 – 2005 рр. з участю потерпілих, та матеріалів, в яких прийнято судові рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або залишено скарги потерпілого без розгляду, а також матеріалів 35 судових і 40 прокурорських перевірок за скаргами на окремі постанови та дії органів дізнання, досудового слідства і прокуратури, вивчення опублікованої судової практики Верховного Суду України, судові рішення та ухвали Європейського Суду з прав людини, анкетування 70 слухачів інституту підготовки професійних суддів при Одеській національній юридичній академії.
Методи дослідження. Для забезпечення достовірності наукових результатів у дисертаційному дослідженні використано систему принципів та прийомів, заснованих на філософських, загальнонаукових і спеціальних методах.
Основу методики дисертаційного дослідження складає загальнонауковий діалектичний метод пізнання. Обґрунтованість висновків і рекомендацій, що містяться в дисертації, досягається за рахунок комплексного застосування діалектичного і спеціальних наукових методів пізнання: конкретно-історичного, системно-структурного, формально-логічного, порівняльно-правового, а також методу конкретно-соціологічних досліджень.
Завдяки конкретно-історичному методу досліджено питання становлення і розвитку публічних і диспозитивних положень кримінального судочинства, поглядів на вказані явища в науці кримінально-процесуального права. Застосування системно-структурного аналізу дало змогу виявити внутрішні зв язки між принципами кримінального процесу, зумовленість публічності і диспозитивності кримінального судочинства публічними і приватними інтересами (як на етапі правотворчості, так і на етапі правозастосування), а системно-функціональний аналіз дозволив сформувати систему підстав та засобів узгодження цих інтересів і, відповідно, публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві.
Використання формально-логічних методів (аналізу, синтезу, індукції, дедукції, аналогії) дозволило розмежувати такі правові категорії правосуддя, як публічність і законність, гласність; диспозитивність і змагальність, дискреційність; провести аналіз наукових позицій щодо понять публічності і диспозитивності як принципів та методів правового регулювання.
Виходячи з порівняльно-правового методу, на основі зіставлення норм національного і іноземного процесуального законодавства, норм міжнародного права було виявлено прогалини у внутрішньодержавному правовому регулюванні диспозитивності і публічності кримінального судочинства.
Статистичний метод використовувався для аналізу і узагальнення емпіричної інформації щодо теми дослідження, а соціологічний метод застосовувався при аналізі результатів проведеного під час дослідження анкетування.
Наукова новизна одержаних результатів. У результаті проведеного дисертаційного дослідження запропоновано авторське розв язання окремих дискусійних питань, що існують у теорії кримінального процесу щодо визначення понять його публічності і диспозитивності, їх правової природи та структури. З низки питань, які раніше не досліджувалися або досліджувалися недостатньо, зроблено висновки та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального, кримінального та цивільного законодавства, які регламентують ці питання.
Найбільш значущими, що відповідають вимогам наукової новизни, є наступні:
- встановлена багатоаспектність правової природи публічності і диспозитивності в кримінальному судочинстві (як принципів кримінального судочинства, як основних методів кримінально-процесуального правового регулювання та як основної ознаки процесуальної діяльності в цілому та кримінального обвинувачення, захисту суб єктивних прав і законних інтересів зокрема);
- визначений міжгалузевий (процесуальний) характер принципів публічності і диспозитивності;
- обґрунтовано єдність структури принципів диспозитивності і публічності як сукупності елементів, пов язаних із реалізацією суб єктами процесу матеріальних вимог (обвинувачення і цивільного позову) і здійсненням процесуальних повноважень і прав. У зв язку з цим вперше запропоновано виділяти матеріально-правові та формальні сторони не лише диспозитивності, але й публічності кримінального процесу України як його принципу (перші стосуються руху справи, другі – використання публічними суб єктами кримінального процесу своїх процесуальних повноважень);
- вперше досліджено місце інтересів у системі детермінант кримінально-процесуальної діяльності взагалі (кримінальне судочинство як вид державно-правової діяльності) і в окремій кримінальній справі та їх поділ на публічні і приватні. Проаналізовано альтернативні підходи до визначення складу публічних та приватних інтересів;
- визначено механізм узгодження публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві, як у правотворчому, так і в правозастосовчому аспектах;
- актуалізовано та конкретизовано положення вчення про обвинувачення як кримінальний позов, шляхом обґрунтування класифікації обвинувачення на публічне, співобвинувачення, субсидіарне обвинувачення та приватне обвинувачення;
- уточнено коло суб єктів публічності (суд, суддя, прокурор, слідчий та органи дізнання, секретар судового засідання) і диспозитивності та запропоновано до суб єктів диспозитивності віднести не лише учасників процесу (п. 8 ст. 32 КПК України), але й інших непублічних суб єктів кримінального процесу (свідка, понятого, заявника про злочин, особи, у приміщенні якої проводиться обшук, виїмка тощо), у зв язку з чим існує потреба конкретизації їхніх процесуальних прав, гарантій та засобів захисту порушеного права;
- подано власне визначення принципу диспозитивності як основного нормативного положення кримінального судочинства, що виражає свободу суб єктивно заінтересованої особи самостійно або за допомогою захисника/представника визначати форми і способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, предмет процесуального провадження, а також його долю і долю процесу в різних процесуальних стадіях і провадженнях процесу, у зв язку з чим сфера дії принципу диспозизитивності (матеріального його елементу) залежить від виду кримінального провадження (приватного, приватно-публічного, публічно-приватного або публічного обвинувачення);
- проведено розмежування між дискреційними повноваження слідчого, прокурора та суду як публічних органів та диспозитивними повноваженнями інших учасників кримінального судочинства;
- актуалізовано та розширено положення про конфлікт декількох публічних порядків у кримінальному судочинстві (у випадку надання міжнародної правової допомоги) та шляхи його вирішення;
- визначено поняття пропорційності (відповідності) кримінального процесу як його міжгалузевого принципу, відповідно до якого використання публічними органами (службовими особами) процесуальних засобів, пов язаних з обмеженням прав і законних інтересів непублічних суб єктів (т. зв. примусових заходів) повинно бути мінімальним і достатньо необхідним для досягнення поставлених завдань кримінального судочинства. Цей принцип забезпечує рівновагу між публічними і приватними інтересами з метою уникнення конфлікту між ними. У зв язку з чим необхідним є уточнення і формалізація завдань кримінального судочинства.
Практичне значення отриманих результатів. Викладені в дисертаційному дослідженні положення дозволяють використовувати їх у практичній діяльності судів, слідчих підрозділів органів прокуратури, МВС, СБУ, податкової міліції України, судів України як наукові рекомендації (акт впровадження від 21 квітня 2005 р.).
Ряд положень дисертації знайшов своє відображення у висновках, направлених до Верховного Суду України.
Матеріали і рекомендації дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі Одеської національної юридичної академії та Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ при викладанні загального курсу кримінального процесу і спецкурсів для студентів прокурорсько-слідчого факультету ОНЮА, а також можуть знайти своє подальше застосування в навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів Міністерства освіти і науки і Міністерства внутрішніх справ України при розробленні програм навчання, загального курсу кримінального процесу, кримінально-процесуальних спецкурсів, у підготовці підручників, навчальних посібників, методичних вказівок і рекомендацій для практичних працівників, а також для підвищення кваліфікації слідчих і судових працівників (акти впровадження від 21 лютого 2004 р. та від 22 квітня 2004 р.).
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на семінарі «Криміногенна ситуація на півдні України: особливості і проблеми стримування», який проводився в Одеському інформаційно-аналітичному центрі проблем протидії організованій злочинності при Одеській національній юридичній академії (Одеса, 25 вересень 2003 р.), тема доповіді: «Стан та перспективи розвитку дискреційних повноважень процесуальних органів у справах про організовану злочинну діяльність»; на круглому столі «Торгівля людьми: виклик ХХІ століттю», який проводився на базі Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 20 грудня 2003 р.), тема доповіді: «Публічно-правовий захист прав та інтересів потерпілих в кримінальному судочинстві»; на 7-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 23-24 квітня 2004 р.), тема доповіді: «Приватні та публічні інтереси в кримінальному процесі: питання систематизації та диференціації»; на Міжнародній науково-практичній конференції «Основні напрямки реформування ОВС в умовах розбудови демократичної держави» (Одеса. 14-15 жовтня 2004 р.), тема доповіді: «Публічність та диспозитивність як принципи та елементи методу правового регулювання процесуальної діяльності»; на 8-й звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії (м. Одеса, 22-23 квітня 2005 р.), тема доповіді: «Принципи та методи узгодження публічних та приватних інтересів у кримінальному судочинстві».
Публікації. Матеріали дисертації викладені у п яти наукових статтях (чотири з яких опубліковані у фахових виданнях).
Структура дисертації зумовлена її цілями, завданнями, предметом і методом дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що об єднують шість підрозділів, висновків, додатків і наукового апарату, поданого систематизованим бібліографічним списком та списком нормативно-правових актів (282 найменувань). Повний обсяг дисертації складає 226 сторінок, з яких 189 сторінок – безпосередньо текст дисертації.
| 
