|
Актуальність теми дослідження. Соціально-політичні та економічні перетворення, що відбуваються в Україні після проголошення незалежності, відкрили можливості для регулювання відносин громадян та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі принципів приватного права, зумовили посилення активності учасників суспільних відносин. У зв язку з цим неабиякого значення набувають гарантії реального і повного здійснення прав та обов язків суб єктів приватного права. Однією з таких гарантій виступає універсальна форма правового посередництва – представництво, що в умовах посилення автономії учасників економічних відносин є ефективним засобом розвитку цивільного обороту. Значення правового регулювання відносин, спрямованих на надання допомоги у вчиненні юридичних дій суттєво збільшується в умовах радикального реформування суспільства, де значної ваги набуває діяльність представників.
У будь-якому разі без інституту представництва обійтись практично не можуть ні фізичні, ні юридичні особи. Так, його без сумніву потребують ті, хто, зважаючи на вік чи психічний стан, належать до категорії осіб, за якими взагалі не визнається наявність юридично значущої волі. Усі вони можуть бути самостійними учасниками цивільного обороту лише тоді, коли певні особи будуть діяти за них. У підприємницькій сфері виникає аналогічна потреба скористатися допомогою інших. Це можливо при зверненні за послугами до банків, експедиторів, адвокатів, до аудиторських, ріелторських чи брокерських фірм тощо, а також для подальшого розширення територіальних можливостей своєї підприємницької діяльності. Представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб єктності юридичної особи. Сформувавшись у головних рисах ще у стародавні часи, представництво, у свою чергу, дало життя різним правовим інститутам. З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло майнових та немайнових відносин.
Слід зазначити, що понад століття тому, окремі аспекти представництва були предметом аналізу Л.Н. Казанцева, В.М. Гордона, Н.О. Нерсесова. У сучасних правових системах інститут представництва стає предметом спеціального дослідження В.К. Андрєєва, О.Л. Нєвзгодіної, В.О. Рясенцева. Однак останнє з них мало місце майже тридцять років тому і до того ж виконане на іншому законодавчому та теоретичному матеріалі. В Україні ж розглядалися лише окремі проблеми представництва (П.М. Крупко, С.Я. Фурса, Є.О. Харитонов).
Тому інститут представництва залишається мало дослідженим з позицій науки цивільного права, а його основні поняття „представництво”, „повноваження” – і досі дискусійними. Іноді представництво вбачають там, де насправді воно відсутнє, один і той же термін часто використовується для позначення різних правових категорій. А точність термінології, яка потрібна в кожній науці, є особливо важливою, як загальновизнано, в юриспруденції, оскільки визначення понять, розроблених правовою наукою, пізніше відтворюються законодавцем. Зміни, що відбулися останніми роками, зумовили необхідність широкого та докорінного реформування національного законодавства, а разом з тим і нового осмислення юридичної сутності та значимості інституту представництва, його відповідного правового регулювання. Саме тому актуальним є вивчення з нових доктринальних позицій інституту представництва як універсальної форми реалізації та здійснення учасниками цивільних правовідносин суб єктивних прав та обов язків.
Все викладене, а також відсутність аналітичних досліджень з приводу відносин представництва з урахуванням нововведень Цивільного кодексу України, дозволяє стверджувати про безумовну актуальність та своєчасність обраної теми, зумовлює необхідність дослідження інституту представництва та удосконалення на цій основі вітчизняного законодавства у сфері представництва.
Дослідження поставлених у роботі завдань, аналіз генезису наукової думки щодо досліджуваної проблематики, а також сформульовані у дисертації висновки, засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень відомих українських та російських вченихцивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів. Теоретичну основу дисертації складають базові наукові положення М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, В.К. Андрєєва, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, Я.Р. Веберса, В.В. Вітрянського, В.М. Гордона, О.С. Йоффе, Л. Н. Казанцева, О.О. Красавчикова, П.М. Крупка, Н.С. Кузнєцової, О.Л. Нєвзгодіної, Н.О. Нєрсєсова, А.І. Пергамент, Н.В. Рабинович, В.О. Рясенцева, О.Н. Садікова, Н.О. Саніахметової, К.І. Скловського, Є.О. Суханова, Б.Б. Черепахіна, Р.Й. Халфіної, Є.О. Харитонова, С.Я. Фурси, Я.М. Шевченко, І.В. Шерешевського, Г.Ф. Шершеневича та ін.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України „Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України”.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексний теоретичний аналіз правових норм, що регулюють відносини представництва, вироблення теоретичних та практичних рекомендацій щодо удосконалення цивільного законодавства у цій галузі.
Для досягнення вказаної мети сформульовано наступні завдання наукової роботи:
- дослідити відносини представництва в умовах ринкової економіки;
- здійснити порівняльний аналіз інституту представництва та інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи;
- деталізувати та систематизувати підстави виникнення правовідносин із представництва;
- класифікувати та дати правову характеристику суб єктів, які беруть участь у представницьких відносинах;
- дослідити особливості представництва за законом у діапазоні виявлення характерних для нього ознак;
- визначити відмінність органу юридичної особи від її представника з позицій науки цивільного права;
- з ясувати специфіку договірного представництва і такого особливого його різновиду як комерційне представництво;
- дослідити довіреність як універсальну форму уповноваження при договірному представництві та вказати на вихідні моменти, яких необхідно дотримуватися для реалізації отриманих уповноважень;
- сформулювати пропозиції щодо правового регулювання досліджуваних відносин.
Об єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення представницької діяльності.
Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють відносини представництва в Україні, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань правового регулювання відносин представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення суб єктивних цивільних прав та обов язків.
Методи дисертаційного дослідження. Методологічною основою дослідження є комплекс методів наукового пізнання: загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Історико-правовий метод використовувався при дослідженні розвитку інституту представництва; системно-функціональний – при визначенні основних правових засад правового регулювання відносин представництва; порівняльноправовий - при з ясуванні ідентичності та відмінності між представництвом та іншими формами встановлення і реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи. Використання формально-догматичного методу дослідження дозволило дати загально-правову характеристику поняттям представництво та повноваження. Формально-юридичний метод дозволив сформулювати нові правові норми, а формально-логічний - виявити суперечності чинного законодавства в досліджуваних відносинах та виробити пропозиції щодо його вдосконалення. Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація після прийняття Цивільного кодексу України є одним з перших комплексних досліджень проблем правового регулювання представництва у цивільному праві, в якому обґрунтовано нові у теоретичному та важливі в практичному аспекті положення. На підставі одержаних у процесі дисертаційного дослідження результатів на захист виносяться наступні положення:
- додатково обґрунтовується висновок про те, що повноваження договірного представника, в силу особливостей представницьких правовідносин, може бути визначене як особливе суб єктивне право – „секундарне право”, в якому праву представника на вчинення певних дій відповідає не обов язок особи, яку представляють, а її зв язаність цим правом; робиться висновок про можливість існування у цивільному праві категорії „подвійного представництва” - при укладанні законним представником від імені недієздатного договору доручення, в якому довірителем стає недієздатна особа;
- враховуючи те, що довіреність визначена у ст. 244 ЦК України як письмовий документ, неправильною є вказівка п.1 ст. 245 ЦК України щодо форми довіреності, за якою остання має відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. У зв язку з цим обґрунтовується необхідність внесення змін до ст. 245 ЦК України, якими встановити, що довіреність має вчинятися у письмовій формі. У тих випадках, коли довіреність видається для вчинення юридичних дій, що потребують нотаріального посвідчення, довіреність повинна вчинятися письмово з обов язковим нотаріальним посвідченням;
- одержало подальший науковий розвиток положення про те, що здійснення дій органом юридичної особи від її імені не є представництвом. Існування представницьких правовідносин у діяльності юридичної особи може мати місце лише при виконанні таких функцій окремими працівниками юридичної особи, або іншими фізичними та юридичними особами. Тому доцільно п. 1 ст. 92 ЦК України викласти наступним чином: „Юридична особа набуває цивільних прав та обов язків і здійснює їх через свої органи, які діють згідно з установчими документами та законом, а також через належним чином уповноважених представників”.
- оскільки у повному та простому товариствах відсутні виконавчі органи, обґрунтовується думка про те, що визначений законом порядок ведення справ учасниками повного товариства та простого товариства, дозволяє стверджувати про існування підстав для виникнення представництва за законом або за договором від імені юридичної особи, залежно від обраного порядку ведення справ товариства;
- запропоновано доповнити п.1 ст. 37 ЦК України положенням, відповідно до якого встановлення піклування над особою, яка обмежена у дієздатності, припиняє відносини представництва між обмежено дієздатним та його малолітніми дітьми з приводу вчинення юридичних дій, що створюють, змінюють чи припиняють майнові права та обов язки малолітніх дітей аж до поновлення обмежено дієздатного у цивільній дієздатності;
- аргументується висновок, за яким встановлений законодавством порядок призначення органом опіки та піклування помічника дієздатній фізичній особі для надання допомоги у здійсненні нею своїх прав та виконанні обов язків, враховуючи специфіку оформлення відповідних відносин у ЦК України та коло повноважень такого помічника, визначених законом, дозволяє розглядати інститут помічників як своєрідну форму законного представництва;
- у зв язку з тим, що метою комерційного представництва є не лише вчинення правочинів, а також і надання пов язаних з цим посередницьких послуг, пропонується юридичне визначення поняття комерційного представництва як правовідношення, в якому одна особа (комерційний представник) на основі та в межах наданих їй повноважень за певну винагороду вчиняє правочини та надає посередницькі послуги від імені та в інтересах особи, яку вона представляє.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення наукового дослідження полягає у тому, що в ньому сформульовано ряд висновків, які визначають напрями вирішення теоретичних та практичних проблем цивільно-правового представництва. Сформульовані пропозиції будуть корисними у законотворчій діяльності для удосконалення цивільного законодавства. Основні положення дисертації можуть бути використані у навчальному процесі при вивченні курсів „Цивільне та сімейне право України”, спецкурсу „Договірне право”, при підготовці підручників і навчальних посібників та стати основою для подальших наукових досліджень.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано та обговорено на засіданні відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Результати, одержані в процесі роботи над дисертацією, оприлюднені на науково-практичній конференції „Проблеми кодифікації законодавства України” (Київ, 2003 року) та І Міжнародній науково-методичній конференції „Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (Хмельницький, 2005 року). Публікації. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення у п ятьох статтях, опублікованих у фахових виданнях, що входять до переліку наукових видань ВАК України, та одних тезах виступів на науковій конференції.
| 
