|
Актуальність теми дослідження. Після набрання чинності Статутом ООН, який поклав початок універсальному закріпленню принципу поваги прав людини та основних свобод, міжнародне право прав людини зазнало стрімкого розвитку. Було здійснено широкомасштабну кодифікацію, як на універсальному, так і на регіональному рівні, створено цілу низку механізмів захисту прав людини. Незважаючи на це, міжнародне співтовариство неодноразово ставало свідком масових грубих порушень прав людини. Проведення переговорів, офіційні звернення та інші заходи несилового характеру досить часто не давали бажаного результату, а Рада Безпеки ООН залишалась бездіяльною.
Після закінчення холодної війни РБ ООН активізує свою діяльність у сфері колективної безпеки та у відповідь на масові грубі порушення прав людини, які виникають внаслідок неміжнародних збройних конфліктів (Сомалі, Руанда) чи державної політики (Ірак) приймає рішення про здійснення примусових збройних заходів. Проте, сподівання, які покладались на РБ ООН у сфері силового захисту прав людини не виправдались. Підтвердженням цього стала її бездіяльність у ситуації в Косово. Інтервенція НАТО у цю провінцію поставила на порядок денний необхідність перегляду концепції неавторизованої гуманітарної інтервенції та її аналізу на предмет відповідності сучасному міжнародному праву. Постало питання про існування правових підстав для запобігання чи усунення масових грубих порушень прав людини шляхом неавторизованого збройного втручання у випадку, якщо РБ ООН залишається бездіяльною. Кількість збройних конфліктів, особливо неміжнародного характеру, та пов язаних з ними масових грубих прав людини на сучасному етапі не зменшується. Досить поширеними є повідомлення правозахисних груп та органів міжнародних організацій про грубі, масові та систематичні порушення прав людини у різних регіонах світу. Тому однією з найбільш актуальних проблем сучасного міжнародного права є проблема розробки механізмів запобігання масових грубих порушень прав людини та адекватного реагування ситуації, пов язані з такими порушеннями. Для України, яка на сучасному етапі активно інтегрується в євроатлантичну та світову системи колективної безпеки, беручи активну участь зокрема в операціях з підтримання миру, вивчення цієї проблематики є також важливим оскільки наша країна може розглядатись потенційним учасником операцій із здійснення гуманітарної інтервенції. У вітчизняній науці міжнародного права проблематика гуманітарної інтервенції довгий час залишалось поза увагою вчених. В радянський період гуманітарна інтервенція згадувалась лише в контексті тлумачення принципу заборони застосування сили чи погрози силою, та характеризувалась як одна з грубих форм його порушення. Основна заслуга серед радянських вчених у дослідженні проблеми правомірного застосування сили у міжнародних відносинах належить Г. М. Данілєнку, В.Н. Денисову, Б. М. Кліменку, Д. Б. Лєвіну, В. І. Кузнєцову, В. І. Менжинському, Є. І. Скакунову, Г. І. Тункіну, М. О. Ушакову та В. Н. Федорову. Після закінчення «холодної війни» проблематика гуманітарної інтервенції починає розглядатись також в контексті міжнародно-правового захисту прав людини. Це чітко прослідковується зокрема у працях В. А. Гусейнова, І. І. Карташкіна, А. П. Мовчана та Р. А. Мюллерсона.
Першим дослідженням гуманітарної інтервенції на пострадянському просторі стала монографія О. О. Мережка. Проблема привернула увагу також інших українських та російських вчених, серед яких слід виділити В. С. Бруза, О. А. Жірнова, Я. С. Кургузової, І. І. Лукашука, В. А. Романова, М. О. Ушакова., С. В. Черніченка, Р. Т. Шамсона.
Значно більшу увагу вивченню проблеми гуманітарної інтервенції приділено в західній літературі. Було опубліковано цілу низку статей, а також фундаментальні праці, присв ячені як проблематиці гуманітарної інтервенції в цілому, так і окремим випадкам їх здійснення. Передусім слід виділити американських та німецьких вчених (М. Паппе, М. Вельгаузен, К. Генке, К. Ебок). Не слід забувати також монографії швейцарця А. Пауера, канадця А. Абієва, британця С. Честермана, сомалійки Н. Рецваніан-Амірі. Важливим науковим доробком можна вважати результат роботи Міжнародної комісії з питань інтервенції та державного суверенітету, який оформився у доповіді представленій у грудні 2002 р. ГА ООН «Обов язок із захисту». Проблематика регулярно обговорювалась на різноманітних форумах та конференціях. Особливої актуальності проблема гуманітарної інтервенції набула після інтервенції НАТО в Косово у 1999 р. Саме після операції Північноатлантичного альянсу наукова дискусія набула особливої гостроти. Кількість публікацій, яка з явилась за цей період з цього питання є мабуть більшою, ніж за увесь попередній період разом узятий. Українські юристи у цьому контексті, на жаль не долучились до загальної наукової дискусії по цій проблематиці. Отже, в українській юридичній науці не з явилось комплексного монографічного дослідження, у якому б містився аналіз новітніх випадків здійснення гуманітарної інтервенції, зокрема НАТО у Косово у 1999 р. та ООН у Східний Тимор в 1999 р, а також сучасних аргументів прихильників неавторизованої гуманітарної інтервенції.
Ці обставини зумовили необхідність міжнародно-правового аналізу проблем, пов язаних зі здійсненням гуманітарної інтервенції. Їх вирішення, як видається сприятиме розвитку в Україні міжнародного права прав людини (зокрема уточненню та розширенню його поняттєво-термінологічного апарату), а також сприятиме її успішній інтеграції у європейське та міжнародне співтовариство.
Все це визначає актуальність дисертаційного дослідження. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планового наукового дослідження кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка „Міжнародно-правові проблеми входження України до світового та європейського співтовариства” (реєстраційний номер 0102U0035723).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз процесу становлення концепції гуманітарної інтервенції та з ясування питання її правомірності у сучасному міжнародному праві.
Зазначена мета визначила необхідність виконання наступних завдань:
- Обґрунтувати новий концептуальний підхід до поняття «гуманітарна інтервенція», з ясувати її зміст та визначити основні ознаки;
- визначити співвідношення гуманітарної інтервенції з гуманітарною інтерцесією, операцією з підтримання миру, операцією з надання гуманітарної допомоги та операцією з порятунку власних громадян за кордоном;
- визначити сутність та зміст мінімального гуманітарного стандарту;
- проаналізувати практику односторонніх гуманітарних інтервенцій та інтервенцій під егідою регіональних міжнародних організацій у період після прийняття Статуту ООН;
- дослідити питання наявності у сучасному міжнародному праві правових підстав для здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції;
- проаналізувати та узагальнити практику колективних гуманітарних інтервенцій у сучасний період;
- проаналізувати статути основних регіональних міжнародних організацій щодо їх відповідності ознакам системи колективної безпеки на наявності правових підстав для здійснення гуманітарної інтервенції;
- сформулювати наукові висновки щодо підвищення дієвості ООН у сфері силового захисту прав людини;
Об єкт і предмет дослідження. Об єктом дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері силового захисту прав людини.
Предметом дослідження є закономірності функціонування та розвитку міжнародно-правового інституту гуманітарної інтервенції. Методи дослідження. Методологічна основа дисертації визначалась предметом і об єктом дослідження, а також характером поставлених завдань. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів, в дисертаційному дослідженні використано ряд загальнонаукових та спеціальних юридичних теоретичних та емпіричних методів пізнання, які доповнювались принципами діалектики. Використання цих методів здебільшого мало комплексний характер.
Формально-юридичний метод використовувався для того, щоб зосередити увагу на юридичних аспектах проблематики гуманітарної інтервенції. Водночас застосування принципів діалектики дало змогу розглядати юридичні питання у їх взаємозв язку з політичними та моральними чинниками. Серед загальнонаукових методів пізнання важливе значення мало використання методу аналізу, індукції, аналогії, абстрагування, сходження від конкретного до абстрактного. Їх використання в ході теоретичного аналізу положень науки міжнародного права та практики держав дало змогу сформулювати поняття гуманітарної інтервенції, визначити її суб єктний склад тощо. Для розмежування гуманітарної інтервенції від суміжних інститутів та визначення складових мінімального гуманітарного стандарту важливе значення мало використання прийомів методу порівняння. Використання методу тлумачення права дало змогу з ясувати зміст актів та установчих документів міжнародних організацій, визначити компетенцію ООН, регіональних міжнародних організацій та окремих держав у сфері силового захисту прав людини. Значною мірою цей метод доповнювався порівняльно-правовим методом, який дав змогу порівняти нормативний зміст міжнародно-правових актів та практику держав і міжнародних організацій у сфері силового захисту прав людини. З ясування факторів, які визначають ефективність здійснення гуманітарної інтервенції в рамках ООН та регіональних міжнародних організацій, а також формулювання пропозицій щодо можливостей підвищення дієвості цих інструментів значною мірою було можливим завдяки застосуванню методів наукового пояснення та прийомів методу прогнозування. Важливе значення при аналізі аргументів прихильників правомірності неавторизованої гуманітарної інтервенції мало застосування методу дедукції в контексті загальновизнаних положень міжнародного права. Метод індукції мав особливо важливе значення при аналізі окремих випадків здійснення гуманітарної інтервенції і з ясуванні можливості утворення opinio iuris, яке є визначальним для формування звичаєвих норм міжнародного права. Крім цього, при аналізі практики здійснення гуманітарних інтервенцій окремими державами, регіональними організаціями та ООН застосовувались прийоми узагальнення практики. Теоретичною основою дослідження стали критично осмислені положення загально-теоретичних та спеціальних праць вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема В. Н. Денисова, В. А. Карташкіна, Д. Б. Левіна, І.І. Лукашука, О. О. Мережка, А. П. Мовчана, Р.А. Мюллерсна, В. М. Репецького, Г. І. Тункіна, М. О. Ушакова, С. В. Черніченка.
Джерела дослідження. В дисертаційній роботі досліджено значну кількість міжнародно-правових документів: Статут ООН, резолюції Генеральної Асамблеї та Ради безпеки ООН, рішення Міжнародного Суду ООН, доповіді Генерального Секретаря ООН, установчі документи та акти регіональних міжнародних організацій, універсальні та регіональні конвенції у сфері міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини а також матеріали міжнародних конференцій.
- Наукова новизна дисертаційного дослідження. За результатами проведеного дослідження сформульовано наступні положення та висновки, які містять елементи наукової новизни та виносяться на захист: сформульоване нове альтернативне наукове поняття гуманітарної інтервенції;
- здійснено науково обґрунтоване розмежування гуманітарної інтервенції та гуманітарних інтерцесій, гуманітарних операцій з порятунку власних громадян за кордоном, операцій з підтримання миру та надання гуманітарної допомоги і зроблено висновок, що ці інститути за своєю юридичною природою відрізняються від гуманітарної інтервенції;
- вперше у вітчизняній юридичній науці дається наукове поняття мінімального гуманітарного стандарту та визначаються його складові; положення про те, що суверенітет держави обмежений обов язком дотримуватись основних прав та свобод людини, що входять до мінімального гуманітарного стандарту; вперше у вітчизняній науці сформульовано висновок про те, що практика здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції без уповноваження Ради Безпеки не свідчить про утворення opinio iuris, яке є невід ємним елементом формування відповідної звичаєвої норми щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію;
- обґрунтовано висновок про те, що одностороння гуманітарна інтервенція без уповноваження РБ ООН не може бути виправдана в рамках інституту крайньої необхідності; обґрунтовано тезу про те, що неавторизована гуманітарна інтервенція не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи, оскільки імперативні норми міжнародного права прав людини не належить до виключної внутрішньої компетенції держави і у випадку порушення таких норм окремі держави зобов язані здійснювати заходи з метою усунення таких порушень. наводяться додаткові аргументи щодо необхідності кваліфікації масових грубих порушень прав людини, які відбуваються в межах однієї держави як загрози міжнародному миру в сенсі ст. 39 Статуту ООН, навіть за відсутності транскордонних наслідків;
- сформульовано висновок про те, що суттєвим чинником підвищення дієвості ООН у сфері силового захисту прав людини могло б стати запровадження процедури конструктивного утримання від голосування постійних членів РБ ООН.
- Обґрунтовано положення про те, що звичаєва норма щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію в рамках регіональних міжнародних організацій перебуває на стадії формування.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертації полягає у тому її що положення та висновки можуть використовуватись для подальших наукових досліджень у сфері міжнародно-правового захисту прав людини, правомірного застосування збройної сили та концепції гуманітарної інтервенції зокрема.
Практична значимість отриманих результатів може проявитись у наступних аспектах:
- науково-освітній (у навчальному процесі в ході підготовки та викладання курсів з «міжнародного права», «міжнародного права прав людини», «міжнародного гуманітарного права»);
- правотворчий (під час розробки міжнародно-правових документів у сфері міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права);
- інформаційно-аналітичний (в ході поширення міжнародно-правових знань);
- практичний (в роботі органів зовнішніх зносин України при формуванні зовнішньополітичної позиції нашої держави щодо гуманітарних питань в міжнародних відносинах та діяльності ООН і регіональних міжнародних організацій).
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Положення і висновки дослідження доповідалися на міжнародній науково-методичній конференції „Міжнародне право після 11 вересня 2001 року” (23-24 квітня 2004 року, Одеса, Одеська національна юридична академія, тези опубліковано), звітній науковій конференції факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка (24 лютого 2004 р., тези опубліковано) та міжнародній конференції Федерального центру політичної освіти «Німеччина та нові незалежні держави в міжнародних відносинах» (16-23 березня 2003 р., Брюль, Німеччина, тези не публікувались). Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 5 наукових публікаціях у фахових виданнях з юридичних наук.
Структура та обсяг дисертації. Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Загальний обсяг роботи становить 195 сторінок. Перелік використаної літератури становить 371 джерело.
| 
