|
Актуальність теми. Сучасний стан людської цивілізації вивів екологічні проблеми на рівень глобальних. Від взаємостосунків людини з природою залежать перспективи життя на планеті. Важливу роль у позитивному спрямуванні таких перспектив має відіграти право як один із найвпливовіших обмежувачів руйнівних тенденцій діяльності людства щодо навколишнього середовища, як гарантія забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, що концепцією, прийнятою світовою спільнотою, визначається як сталий розвиток суспільства. Оскільки сталий розвиток українського суспільства обрано державою як орієнтир, то постає питання щодо гармонійності взаємин між людьми і природою, зокрема у такій важливій галузі, як лісова. Офіційна статистика створює уявлення про те, що Україна має невичерпні лісові ресурси, про велетенські обсяги щорічного приросту лісонасаджень, замовчуючи, що частка високопродуктивних деревостанів, які мають реальну сировинну цінність, не перевищує 5–10 відсотків усіх лісонасаджень. В Україні не вжито заходів до зламу нинішньої системи управління лісами, сформованої представником держави в лісокористуванні – Держлісгоспом, який лише нищить ліси. Лісівники замовчують хиби своєї діяльності, що призвели до зміни ландшафтів, структури ґрунтів, екологічних функцій лісів. Природа вже двічі помстилася за грубе потурання її законів, за бездумне нищення лісів на гірських схилах (катастрофічні повені 1998 і 2001 рр. у Закарпатській області з чималими збитками народному господарству і людськими жертвами). Порушення рівноваги біосфери, руйнування унікальних лісових ландшафтів, забруднення екосередовища в Україні призвели до того, що значну частину її території Верховна Рада змушена була визнати зоною екологічного лиха.
Тому пильної уваги і актуальності для вітчизняної історико-правової науки, правильного обрання засобів розвитку, сприяння у створенні та удосконаленні законодавства набуває вивчення відповідного досвіду організації лісоохоронної справи на теренах України в минулі часи. Нині чимало країн, до яких належить і Україна, у своїх основних законах наголошують на державному обов язку щодо захисту екологічної безпеки. У статтях 13 і 14 Конституції України акцентовано увагу на тому, що головним національним скарбом є земля, яка перебуває під особливою охороною держави, а природні ресурси у межах території України є об єктом власності українського народу. Стаття 16 Конституції визначає, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є обов язком держави. У руслі стратегічного курсу нашої країни на побудову соціальної, демократичної, правової держави ці конституційні норми мають аксіоматичний характер і передбачають наявність відповідного механізму їх реалізації. Сукупність суспільних відносин, пов язаних з охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів, є об єктом правового регулювання лісового права. Питання з ясування місця лісового законодавства в системі законодавства України є сьогодні надзвичайно актуальним. Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає завданням Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 “Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення”. Робота виконана згідно з п. 1.1 “Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 рр.”.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному науковому опрацюванні процесів генезису, становлення, розвитку української правової традиції у сфері лісоохоронної справи та ступеня втілення її у правовому регулюванні відносин упродовж існування середньовічних руських князівств, Речі Посполитої, козацької української державності, Російської та Австро-Угорської імперій, державних утворень в Україні під час національних визвольних змагань 1917–1921 рр., радянської України. Для досягнення цієї мети визначено такі дослідницькі завдання:
здійснити періодизацію історії дослідження проблеми та окреслити її джерельну базу;
виявити загальні закономірності та регіональні особливості процесу зародження і становлення перших лісоохоронних інститутів на етнічних українських землях;
встановити суттєві ознаки української правової традиції у лісоохоронній сфері;
визначити організаційно-правові засади формування української національної системи лісоохорони;
з ясувати особливості впливу центрального державного апарату Російської і Австро-Угорської імперій на організаційну побудову і діяльність місцевих лісоохоронних органів в українських землях; висвітлити нормативно-правові засади організаційного устрою центральних та місцевих лісоохоронних органів українських національних держав періоду визвольних змагань 1917–1920 рр.;
проаналізувати особливості кадрової політики та стану матеріального забезпечення службовців лісоохоронних органів, встановити основні форми і методи їхньої практичної діяльності у Київській Русі, середньовічних руських князівствах та воєводствах у складі Литовсько-Польської держави, у Запорозькій Січі й Гетьманщині; малоросійських і новоросійських губерніях Російської імперії, а також у Галицькому намісництві Австро-Угорщини; на державних територіях Західноукраїнської Народної Республіки, Української Народної Республіки, Української Держави, УСРР (УРСР);
узагальнити історичний позитивний вітчизняний досвід у сфері лісоохоронної справи та дати рекомендації щодо вдосконалення організації та службової діяльності лісоохоронних органів сучасної України. Об єктом дослідження є правові відносини у вітчизняній лісоохоронній галузі в їх історичному аспекті. Відповідно до об єкта предметом дослідження визначено розвиток лісоохоронної справи в Україні з ІХ ст. до 1990 р. Методи дослідження. Для вирішення завдань дисертаційної роботи застосовувалися загальнонаукові (філософські) та спеціальні методи пізнання правових явищ. Діалектичний метод уможливив відобразити зміни у системі лісоохоронної справи, врахувати взаємозалежність у правовій реальності, виявити її цілісність і форми взаємодії з зовнішнім середовищем. Використання методу історизму сприяло забезпеченню розгляду динаміки розвитку правової традиції у сфері лісоохоронної справи та організаційної побудови центрального і місцевого лісоохоронного апарату в різні історичні часи. За допомогою системного методу розглянуто особливості лісоохоронних систем УНР, ЗУНР (ЗОУНР), Української держави, УСРР (УРСР) у наступності з аналогічними системами державних утворень з попередніх часів вітчизняної історії. Функціональний метод сприяв визначенню основних якостей і призначення інституту лісоохоронної справи та його впливу на суспільні відносини, а також з ясуванню характеру причинно-наслідкових зв язків у діяльності лісоохоронних органів попередніх і наступних українських урядів. Завдяки використанню формально-догматичного методу виявлено заплутаність і громіздкість лісоохоронного законодавства Російської імперії, що перейшло до УНР, а згодом і Української РСР, встановлено роль формальної визначеності правових норм у регулюванні відносин у сфері лісоохорони досліджуваного періоду. Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти поняття однакових юридичних явищ, процесів, що відбувалися на українських землях у ході формування правової традиції у сфері лісоохорони; встановити загальні закономірності і регіональні особливості історико-правового розвитку українських земель у складі іноземних держав. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням процесів генезису, становлення, розвитку української правової традиції у сфері лісоохоронної справи та ступеня її прояву у правовому регулюванні лісоохоронної справи. Найповніше наукова новизна виражена у таких результатах:
1. Виокремлено суттєві історіографічні періоди з дослідження поставленої наукової проблеми, встановлені прогалини у її вивченні і обґрунтовано необхідність узагальненого комплексного монографічного дослідження у певних хронологічних межах на базі описаних наукових джерел.
2. Запропоновано визначення поняття “українська правова традиція у сфері лісоохоронної справи“ як невід ємного елементу правової культури українського народу, що проявляється через наступництво в його національній правосвідомості і відбиває особливості правовідносин, які склалися на його етнічній території на основі комплексу звичаєвих, адміністративно-прецедентних і законодавчих норм.
3. Визначено витоки державної лісоохоронної справи – з появою у ХV ст. права власності на ліси на державному рівні забезпечується їх охорона: видаються особливі охоронні грамоти про недоторканність меж та стягнення штрафів за лісові порубки.
4. Вивчено загальні закономірності та регіональні особливості процесів зародження і етапів становлення перших лісоохоронних інститутів на етнічних українських територіях; у результаті порівняння встановлено, що хронологічно вони збігаються з типовими щаблями державної еволюції сусідніх європейських народів, які досягли провідних позицій в епоху Середньовіччя.
5. Використовуючи архівні документи і матеріали, документи, опубліковані в офіційній пресі, комплексно проаналізовано законодавчу та організаційну діяльність української держави щодо функціонування лісоохоронних органів для забезпечення збереження лісових насаджень. Конкретизована наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:
проведено аналіз нормативно-правових засад організаційного устрою лісоохоронних органів на території України, їх комплектування особовим складом, основних форм та методів службової діяльності лісоохоронців у різні історичні часи; досліджено і введено в науковий обіг архівні матеріали та нормативно-правові акти, якими регламентувалась організація і діяльність лісоохоронних органів із започаткування української державності до 1991 р.; знайдено і перекладено української мовою Лісовий статут, прийнятий 27 лютого 1567 р. у Книшині, що регулював правові відносини в лісоохоронній галузі в середньовічних князівствах і воєводствах у складі Литовсько-Польської держави;
виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки правових норм, що регулювали питання організації та діяльності лісоохоронного апарату в різні історичні часи, розглянуто як комплексну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання охорони лісу. Це уможливило виявити значні негаразди та проблеми у лісовому господарстві країни, що, зокрема, зумовлювалося поєднанням в особі лісогосподарських підприємств функцій продавця деревини, її покупця та контролера. Так, в Українській РСР місцевим органам (лісгоспам) дозволялося здійснювати державне управління і контроль у сфері ведення лісового господарства, що призвело до порушення лісгоспами принципу несумісності функцій державного управління і контролю у сфері ведення лісового господарства зі здійсненням підприємницької діяльності, тобто, веденням порубок головного користування. Практичне значення одержаних результатів. На доречність вивчення зазначеного предмета дисертаційного дослідження варто вказати як у теоретичній, так і в практичній площині. По-перше, нагальність таких наукових пошуків підтверджується станом наукової розробки проблеми. Спеціальне історико-правове дослідження лісоохоронних органів України дозволить заповнити наукові прогалини, що існують у цьому питанні сьогодні. Основні положення та висновки дисертації доцільно буде використовувати у навчальному процесі при викладанні історії держави і права України, спецкурсів з історії правоохоронних органів. По-друге, висвітлений історичний досвід організації лісоохоронних органів можна врахувати під час реформи лісового відомства, а позитивні форми і методи діяльності лісоохоронців – застосовувати для навчання особового складу.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження апробовані автором під час виступів на V щорічних історико-правових читаннях «Актуальні проблеми історіографії історії держави і права» (3–5 жовтня 2000 р., Сімферополь, Алушта), ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (19 травня 2001 р., Сімферополь), Дев ятій історико-правовій конференції “Юридична наука і освіта: історія, сучасність, перспективи” (6–8 червня 2003 р., Рівне), науковій конференції “Професіональність у діяльності органів внутрішніх справ: проблеми становлення та розвитку” (листопад 2004 р., Харків). Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені в семи наукових публікаціях, у тому числі в п яти статтях у фахових наукових виданнях. Структура та обсяг дисертації. Робота складається з чотирьох розділів, що поділяються на десять підрозділів, висновків до кожного з розділів, загального висновку, списку джерел та літератури, додатку. Загальний обсяг дисертації – 206 арк., з них основного тексту – 184 арк., список використаних джерел та літератури 22 арк. (271 найменування), додаток – 5 арк.
| 
