|
Актуальність теми. Кодифікація цивільного законодавства в Україні пов язана не тільки з прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), але й оновленням регулювання значної кількості суспільних відносин, поміж яких помітне місце займають цивільні відносини, які формуються у зв язку з представництвом одними особами інтересів інших осіб. В цьому процесі значна роль відводиться активному використанню представництва за законом, котрому в новому ЦК України присвячена спеціальна стаття, чого не було в раніше чинному цивільному законодавстві. Це пов язано з тим, що представництво в умовах розширення кількості учасників економічних відносин, посиленням їх автономії є ефективним засобом здійснення ними цивільних прав та обов язків. З іншого боку, підвищення уваги до питань захисту прав людини загострює проблему визначення пріоритетності залучення до захисту інтересів конкретної людини інших осіб (представників) чи забезпечення додержання принципу неприпустимості втручання в справи приватної особи проти її волі.
Крім того, представництво є необхідною умовою реалізації правосуб єктності юридичної особи. І хоча існує думка, що інтереси останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких відносин залишається не до кінця з ясованою. До того ж у будь–якому разі без інституту представництва тут обійтися неможливо. Сформувавшись у головних рисах ще в стародавні часи, представництво з часом ускладнилося, набуло різних форм та видів внаслідок того, що з розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло як майнових, так і немайнових відносин.
Зокрема, представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та реалізації суб єктивних прав і обов язків (у тому числі у галузі підприємництва), а для малолітніх дітей, недієздатних фізичних осіб та юридичних осіб є основним засобом участі в цивільному обігу. За допомогою представництва можливі придбання і реалізація більшості цивільних прав і обов язків. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення прав і виконання обов язків суб єктами права.
Актуальність теми посилюється тим, що на практиці виникає чимало питань, які потребують теоретичного осмислення та законодавчого уточнення. Зокрема, це питання визначення суб єктного складу правовідносин законного представництва; з ясування позиції законодавців стосовно можливості та підстав представництва неповнолітніх дітей; вимог до особи, яка може бути представником за законом; з ясування сутності та окреслення меж повноважень представника при представництві за законом; встановлення наслідків неналежного представництва, котре здійснюється на підставі закону тощо.
Разом із тим, новий ЦК України не всі питання представництва вирішує достатньо чітко і послідовно (зокрема, це стосується представництва неповнолітніх фізичних осіб), деякі його положення стосовно представництва за законом мають загальний відсильний характер, лише згадуючи при цьому у загальному вигляді про можливість застосування такого представництва на підставі норм чинного законодавства тощо.
Такий підхід свідчить про те, що цьому інституту законодавці все ще не приділяють достатньої уваги, а це, у свою чергу, є наслідком недостатньої уваги науковців до проблем у цій галузі.
Слід зазначити, що до проблем представництва зверталися як вітчизняні, так і зарубіжні науковці (А.І. Дрішлюк, Є.С. Сєверова, В.Л. Гранін, С.І. Крупко, Є.О. Харитонов, В.О. Рясенцев, О.Л. Нєвзгодіна та ін.), однак, поміж їхніх досліджень не було досліджень, присвячених саме представництву за законом, в тому числі у праві Україні. Така ситуація свідчить, на нашу думку, про недостатній рівень дослідження проблематики, пов язаної із представництвом за законом у цивільному праві України, та про необхідність звернення до різних аспектів такого представництва на рівні монографічного дослідження.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямків досліджень Одеської національної юридичної академії на 2001 – 2005 роки „Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави” (державний реєстраційний номер № 0101U001195). Тема дисертаційного дослідження безпосередньо відповідає плану наукових досліджень кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії в рамках теми „Традиція приватного права в Україні”. Затверджена на засіданні кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії 9 вересня 2002 р., протокол № 2. Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з ясування сутності та значення представництва за законом у сучасних умовах, особливостей визначення структури та підстав виникнення правовідносин такого представництва, його місця у системі цивільного права України, встановлення особливостей і умов здійснення суб єктивних прав і обов язків через представника, а також наслідків неналежного представництва за законом.
У зв язку з поставленою метою автором вирішувалися наступні завдання: спеціальне дослідження теоретичного підґрунтя різноманітних концепцій представництва; всебічний аналіз чинного законодавства України та інших країн, де мають місце аналогічні українській системи цивільного права; розгляд різних аспектів тлумачення питань представництва за законом судовою практикою; аналіз положень чинного цивільного законодавства щодо підстав та порядку надання і здійснення повноважень при представництві за законом, а також наслідків неналежного здійснення представництва за законом.
Об єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при здійсненні представництва за законом.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні питання правового регулювання відносин представництва за законом.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження слугував загальнонауковий діалектичний метод, а також спеціальні наукові методи логічного, системно-структурного та порівняльного аналізу, які у сукупності були застосовані для з ясування сутності представництва, засад його регулювання у цивільному праві України, визначення їхнього характеру та особливостей реалізації прав і обов язків учасниками даних відносин.
При цьому метод історичного аналізу застосовувався головним чином для встановлення чинників формування інституту представництва за законом, тенденцій та характеру його розвитку. Метод логічного аналізу використовувався при дослідженні змісту норм, що регулюють відносини представництва за законом у сучасному цивільному праві.
Метод системно-структурного аналізу слугував для з ясування місця інституту представництва у системі цивільного права, його структури, видів, підвидів, елементів тощо. Використання методу порівняльного аналізу дало змогу провести принципово важливе порівняння головних положень інституту представництва за законом у „вертикальній” та „горизонтальній” площині, внаслідок чого цей метод став важливим елементом методологічної основи дисертаційного дослідження.
Теоретичною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі цивільного права, римського права та загальної теорії права. Поміж них передусім треба згадати твори С.С. Алексєєва, Ч.Н. Азімова В.К. Андрєєва, Д.В. Бобрової, В.І. Борисової, І. Вільнянського, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, А.І. Дрішлюка, О.Л. Нєвзгодіної, О.О. Красавчикова, Н.С. Кузнєцової, І.Б. Новицького, В.О. Рясенцева, О.А. Підопригори, Н.О. Саніахметової, В.І. Семчика, Є.С. Сєверової, В.Д. Фролова, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, Б.Б. Черепахіна, Я.М. Шевченко, І.В. Шерешевського та ін.
Деякі з них присвячені аналізу інституту представництва у цілому (праці О.Л. Нєвзгодіної, В.О. Рясенцева, Є.С. Сєверової, І.В. Шерешевського). Але переважна більшість наукових праць згаданих вище авторів стосується лише окремих аспектів проблеми правового регулювання відносин, що виникають при представництві. При цьому поміж них практично нема праць, де б досліджувалися відносини, котрі є предметом цього дисертаційного дослідження.
Емпіричним підґрунтям дослідження є акти цивільного законодавства України та інших держав, а також судова та адміністративна практика застосування норм, які регулюють відносини представництва.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним дослідженням інституту представництва за законом у цивільному праві України, виконаним на матеріалах реформи цивільного права, що відбувається в нашій країні. На підставі одержаних у процесі дисертаційного дослідження результатів на захист виносяться такі положення:
– вперше у вітчизняній літературі зроблено спробу сформулювати концепцію представництва за законом, котра б враховувала сучасні тенденції розвитку цивільного права в Україні. вперше запропоновано розрізняти правову категорію „представництво” у об єктивному та суб єктивному значеннях. У об єктивному значенні “право представництва” трактується як правовий інститут, тобто, як сукупність правових норм, що регулюють діяльність однієї особи (представника) від імені іншої особи, яку представник представляє. У суб єктивному значенні „право представництва” є юридичною можливістю для представника діяти від імені особи, яку він представляє з безпосередніми юридичними наслідками для останньої. „право представництва” (або „право на представництво”) у суб єктивному значенні ззовні виступає як повноваження представника діяти від імені особи, яку він представляє;
– вперше зроблено висновок про те, що інститут представництва є результатом дії двох головних чинників – фактичної та юридичної потреби у представництві. Фактична потреба у представництві зумовлена необхідністю забезпечити захист осіб, які не можуть самостійно здійснювати права і обов язки у цивільному обігу. Юридична потреба у представництві зумовлена намаганнями заповнити недостатню правосуб єктність осіб, котрі є або мають бути учасниками певних правовідносин;
– вперше доводиться твердження про те, що розвиток і вдосконалення інституту представництва за законом відображає змагання двох тенденцій: намагання не допустити необґрунтованого втручання у справи приватної особи і прагнення до заміщення в необхідних випадках недієздатної особи іншим суб єктом права;
– удосконалення набула теза про те, що виникнення інституту представництва за законом пов язане із заміщенням юридичної особистості однієї особи іншою незалежно від волі представника і волі особи, яку представляють, на відміну від добровільного представництва, яке встановлюється на підставі волевиявлення сторін;
– вперше зроблено висновок про розрізнення в цивільному праві України кількох видів представництва за законом: представництва „юридичного” (представник вчиняє від імені і в інтересах того, кого він представляє, угоди та інші правочини) і „фактичного”(представник вчиняє від імені і в інтересах того, кого він представляє, також дії фактичного характеру, що пов язані з настанням певних юридичних наслідків для особи, яку представляють); представництва „регулярного” (такого, що здійснюється згідно з вимогами закону) та „іррегулярного” (такого, де порушено вимоги законодавства стосовно порядку здійснення представництва); набула подальшого розвитку пропозиція про врахування в процесі вдосконалення цивільного законодавства України досвіду, накопиченого в інших правових системах, що є спорідненими з правовою системою нашої держави (насамперед, тих, що, як Україна, належать до романо-германської правової сім ї); вперше зроблено висновок про необхідність вдосконалення не лише змісту норм, присвячених регулюванню представництва у законодавстві України, але також термінології у цій сфері. Так, пропонується для позначення документу, що підтверджує повноваження, замість терміну „довіреність” вживати термін „доручення”, який охоплює й поняття довіреності й надання повноваження при представництві за законом. вперше зроблено спробу узагальнити та систематизувати наслідки окремих випадків неналежного здійснення такого представництва з формулюванням відповідних рекомендацій по вдосконаленню редакції низки норм ЦК України.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:
– у науково-дослідній сфері висновки дисертаційного дослідження можуть стати підґрунтям для подальшого вдосконалення інституту представництва за законом у цивільному праві України;
– у сфері правотворчості – при вдосконаленні чинного законодавства може бути використана низка пропозицій щодо вдосконалення деяких норм ЦК України, а також деякі заходи щодо уніфікації понять та термінології чинного законодавства. Можуть бути використані також пропозиції відносно тлумачення положень законодавства судовою та нотаріальною практикою, для чого вказано критерії застосування певних норм у тих чи інших ситуаціях.
– у навчально-методичній роботі – матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників з цивільного права, при читанні курсу «Цивільне право», в розробленні відповідних спецкурсів.
Апробація результатів дослідження. Дисертація по частинах і в цілому обговорювалась на кафедрі цивільного права Одеської національної юридичної академії. Головні положення викладені у 3 публікаціях, вміщених у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для юридичних спеціальностей. Результати дисертаційного дослідження доповідались також на науково-методичній конференції „Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (3-4 грудня 2004 р., м. Хмельницький).
Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, поділених на 9 підрозділів, кожен з яких присвячено висвітленню відповідних аспектів інституту представництва за законом. Повний обсяг дисертації складає 194 сторінки. Список використаних джерел складає 239 найменувань і охоплює використані автором дисертації законодавчі акти, матеріали практики, а також спеціальні праці з проблематики дисертаційного дослідження.
| 
