Электронная библиотека Веда
Цели библиотеки
Скачать бесплатно
Доставка литературы
Доставка диссертаций
Размещение литературы
Контактные данные
Я ищу:
Библиотечный каталог российских и украинских диссертаций

Вы находитесь:
Дисертаційні роботи України
Філософські науки
Релігієзнавство, філософська антропологія, та філософія культури

Диссертационная работа:

27. Кондратик Леонід Йосипович. Філософсько-соціологічний аналіз релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження початку ХХ століття: дис... д-ра філос. наук: 09.00.11 / НАН України; Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди. - К., 2005.

смотреть введение
Введение к работе:

Актуальність теми дослідження. Процеси становлення незалежної України засвідчили необхідність звернення до неминущого набутку нашої історії – спадщини М. Грушевського, В. Липинського, І. Огієнка, А. Річинського, М. Шаповала та інших діячів українського національного відродження початку минулого століття. Але й нині наявною є суперечність між духовно-науковим потенціалом здобутку подвижників національного руху початку ХХ ст. і його задіяністю у розвитку вітчизняної сфери соціально-гуманітарних наук. Насамперед йдеться про те, що їхній набуток ще не постав як невід’ємний компонет розвитку нашої культури, як органічна складова нашого бачення соціального світу. Звідси такими частими є випадки пристосування тих чи інших ідей наших славних діячів до якихось ситуацій чи проблем. Сказане стосується й релігієзнавчих надбань видатних осіб українського руху.

Наукову проблему, яка постала у цьому контексті в українському релігієзнавстві, можна визначити як невідповідність між евристичним потенціалом релігієзнавчої спадщини доби національного відродження і її недостатньою репрезентованістю в історико-релігієзнавчому та в актуальному релігієзнавчому знанні. Наукова задача, отже, вбачається в тому, аби, з одного боку, дослідити сутнісні характеристики релігієзнавчого спадку діячів національного відродження як складову історії українського релігієзнавства, а з другого – представити їхні провідні ідеї як засіб сучасного наукового пошуку. Нині активно розробляється той аспект проблеми, який має безпосереднє відношення до історії релігії і церкви на українських теренах, і водночас осторонь уваги науковців лишаються філософсько-соціологічні підходи чільників національного відродження до проблем релігії і церкви. Доба спонукала їх до розробки таких проблем, які є актуальні й значимі і для нашого часу, а саме – сутність та функціональність релігії, взаємини останньої з різними сферами суспільного життя тощо. Саме цим й зумовлюється необхідність самостійного дослідження означеної проблеми.

Нагальність вивчення релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження зумовлена декількома обставинами. Передусім звернемо увагу на те, що для сучасного українського релігієзнавства характерні процеси самоусвідомлення себе як невід’ємної частини плюралістичного наукового світу. Становлення такої самосвідомості вітчизняного релігієзнавства щонайперше передбачає усвідомлення себе як цілісності у часовому континуумі, чого неможливо досягти без освоєння власної історії.

Це, здавалося б, безперечне положення набуває особливої гостроти з огляду на те, що в недалекому минулому українське релігієзнавство зазнало відчутного впливу радянської офіційної ідеології. Крім іншого, варто мати на увазі те, що остання вилучала з наукового арсеналу всі ті здобутки вітчизняного релігієзнавства, які не підтверджували істинність її парадигми. Це досягалося або шляхом їх замовчування, або ж шляхом їх спотворення. “Дозволені” ж концепції здебільшого спрощувалися й поставали науковим “недоростком” на фоні “єдино правильного вчення”.

У такій ситуації необхідне як ”нове” прочитання та осмислення досліджуваних тем, так і введення у науковий обіг тих концепцій, які раніше не були предметом наукової рефлексії. Вивчення спадщини діячів українського національного відродження стосується саме другого аспекту порушеної проблеми. Якщо у радянський час релігієзнавчий здобуток видатних учених і мислителів минулого не вивчався з огляду на його тісну пов’язаність із питаннями національного та державного утвердження українства, то у новітній час він ще не став об’єктом вивчення як специфічне явище історії вітчизняного вчення про релігію.

Злободенність представленого дослідження і в тому, що сучасне українське релігієзнавство активно напрацьовує нові теоретичні підходи до розуміння суті та функціональності релігії, осягнення процесів зародження і функціонування різних релігійних утворень, до проблеми взаємовідношення суспільства й релігії тощо. Одним із шляхів до адекватного розуміння цих проблем і є осмислення тих наукових здобутків українських учених та мислителів, які раніше не досліджувалися і, відповідно, не могли слугувати “опорними” точками релігієзнавчого теоретизування. Саме тому вивчення здобутку діячів українського національного відродження початку ХХ ст. суттєво розширить діапазон релігієзнавчих знань, понять, теорій, принципів, методів із яких можна здійснювати вибір у процесі наукової діяльності. Лише за такого підходу можливе продуктивне напрацювання нових теоретичних надбань.

Актуальним є дослідження і з огляду на таку обставину. В кінці 80 – на початку 90-х років минулого століття, коли твори видатних учених і мислителів стали в Україні доступними для читання та роботи над ними, були зроблені часто поверхові, не завжди виважені висновки з їхнього релігієзнавчого спадку. Це є зрозумілим і виправданим для стадії наукового захоплення, зумовленого ейфорією наближення “останніх істин”. Однак стадія спокійного наукового аналізу вимагає таких підходів, які забезпечують глибинність, усебічність, достовірність висновків. Очевидно, що саме такий час і настав для неупередженого висвітлення релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження.

Назрілість запропонованого дослідження зумовлюється і деякими моментами в сучасному вітчизняному релігієзнавстві. Часто-густо в наукових публікаціях релігієзнавчі ідеї різних діячів українського національного відродження розглядаються як рівнозначні за своєю суттю, що далеко не узгоджується зі змістом їхнього творчого доробку. Не виправданою є і та позиція, коли дослідник намагається пристосувати певні положення із вчення того чи іншого мислителя до свого бачення, не враховуючи ані контексту його твердження, ані того змісту, який узагалі вкладався у нього. Не можна підтримати і прагнення деяких дослідників “осучаснити” окремих мислителів шляхом “притягнення” їх до якогось табору в міжрелігійному чи міжцерковному непорозумінні. Тому звернення до представленої теми дає змогу реально усвідомити значущість здобутків українського релігієзнавства доби національного відродження.

Відтак, вивчення релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження початку ХХ ст. зумовлене необхідністю освоєння та розвитку наукового і духовного потенціалу України.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Загальний напрям дослідження пов’язаний з плановими і позаплановими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, зокрема “Особливості і віхи історії українського християнства” (1994–1997 рр.; № 4–21.05.), “Релігійний чинник в контексті етносоціальних та політичних процесів в Україні” (1997–1999 рр.; № 9–397.), “Співвідношення релігійного і національного: контекст історії і культури українського народу” (1997–2000 рр.), галузевою темою “Філософсько-антропологічні засади оновлення змісту соціально-гуманітарної освіти” Інституту соціальних наук Волинського державного університету ім. Лесі Українки (1995–2000 рр.; № 2–41), співвиконавцем якої був дисертант.

Мета і задачі дослідження обумовлені актуальністю обраної теми та необхідністю представлення українського релігієзнавства як осібного явища вітчизняного релігієзнавства, що у свою чергу є однією з важливих умов його дальшого розвитку. Дисертант поставив за мету проаналізувати своєрідність тих концептуальних положень про сутність і функціональність релігії, її взаємодію із суспільством та нацією і з’ясувати погляди на церкву й секту як типи релігійної організації, що репрезентують релігієзнавчу спадщину діячів українського національного відродження початку ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі задачі:

охарактеризувати релігієзнавчу спадщину діячів українського національного відродження як окреме явище в історії вітчизняного вчення про релігію;

виокремити у творчості діячів українського національного відродження основні підходи до розуміння сутності релігії та окреслити їх якісні відмінності;

дослідити погляди М. Грушевського, В. Липинського, І. Огієнка, А. Річинського, М. Шаповала та ін. вчених і мислителів доби національного відродження на функціональну природу релігії;

з’ясувати філософсько-соціологічні підходи таких видатних учених і мислителів, як М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський, І. Огієнко до проблеми взаємозв’язку релігії з соціальним життям;

проаналізувати уявлення видатних постатей національного руху про відносини релігії і культури;

з’ясувати погляди подвижників українського руху початку минулого століття на взаємовідносини релігії і політики;

здійснити аналіз положень учених і мислителів національного спрямування про визначальні характеристики церкви;

розкрити бачення дослідниками (В. Винниченко, М. Грушевський, В. Липинський, О. Лотоцький, О. Назарук, І. Огієнко, А. Річинський, М. Шаповал) ролі таких спільнот, як духовенство (клір) і народ (миряни) у соціально-церковному житті;

показати опозиційні підходи українського релігієзнавства доби національного відродження до питання про соціальні й культурні підстави секти, її суспільну дієвість у порівнянні з церквою;

розглянути вихідні положення О. Бочковського, М. Грушевського, В. Липинського, О. Лотоцького, І. Огієнка, А. Річинського до проблеми «релігія–церква–нація» крізь призму їхнього бачення релігійного життя етносу в системі універсальне-національне.

Об’єктом дисертаційного дослідження є творча спадщина діячів національного відродження початку ХХ ст., як видатне явище в історії суспільної думки України, а предметом – концептуальні підходи українських вчених і мислителів до розуміння сутності релігії й визначальних характеристик релігійної організації та їх суспільної дієвості.

Методи дослідження. Дане історико-релігієзнавче дослідження ґрунтується на певних методологічних засадах, які виступають орієнтирами при аналізі та узагальненні релігієзнавчих поглядів українських вчених та мислителів. Передусім це принцип об’єктивності, що передбачає неприпустимість внесення у дослідження суб’єктивних моментів. А тому висновки у дисертації ґрунтуються на реальних судженнях вчених і соціальних мислителів, є логічно вмотивовані, а відтак – адекватно виражають їхні позиції. Наступним є принцип компаративістського (порівняльного) вивчення. Використовуючи аналогії і паралелі, діалог і полілог, а також застосовуючи текстуальний підхід і проблемно-теоретичний характер порівнянь та інші прийоми компаративістики, дисертант у спадщині діячів українського національного відродження виокремив різні концептуальні бачення сутності релігії, виявив спільне і відмінне у їхніх поглядах на взаємодію релігії, суспільства і нації та на визначальні характеристики релігійної організації. Принципи систематичного прочитання й осмислення та герменевтичного опрацювання творів уможливили таке тлумачення явних та імпліцитно присутніх у них смислів, яке представило релігієзнавчі візії видатних українських дослідників у їх внутрішньоістотності та певній цілісністі. У дослідженні використовувався й проблемно-орієнтований принцип, що дав змогу виокремити ті питання, які становили спільне проблемне поле для українських вчених і соціальних мислителів (релігія і соціальне життя, релігія і культура тощо). Застосований у дослідженні принцип вивчення особи релігієзнавця у зв’язку з особливостями його наукової діяльності, світогляду й ідеологічною позицією дав змогу виявити специфічність позиції того чи іншого дослідника при розгляді ним певного питання. Принцип позаконфесійності був підставою того, що при дослідженні творчості діячів українського національного відродження погляди будь-якої конфесії або її представників дисертант не вважав основоположними. Принцип системності стосувався виявлення у релігієзнавчій спадщині українських вчених і мислителів спільних рис з аналогічними поглядами або поглядами більш загального рівня, а принцип історизму передбачав, що досліджуваний об’єкт слід розглядати з урахуванням тенденцій, що привели до його виникнення, і тенденції подальшого розвитку, тоді як принцип академізму унеможливив будь-які форми політико-аксіологічної заангажованості.

Наукова новизна одержаних результатів. З’ясовано, що спадщина чільних представників українського відродження початку ХХ ст. – М. Грушевського, В. Липинського, О. Лотоцького, І. Огієнка, А. Річинського, М. Шаповала та ін., є самостійним явищем в історії вітчизняного релігієзнавства, осібність якого полягає в такому обґрунтуванні суспільно-функціональної природи релігії, яка щонайперше впливає на характер соціального, культурогенез етносу та взасадничення відносин володарювання й підвладності, а також у тому баченні дієвості церкви, яка визначається її здатністю відповідати потребам суспільного й національного поступу, що відбилося на розумінні видатними вченими й мислителями релігійного життя етносу в системі “універсальне–національне”.

Здійснений філософсько-соціологічний аналіз релігієзнавчої спадщини діячів українського національного відродження початку ХХ ст. дав змогу вперше обґрунтувати твердження про наявність у їхній творчості наступних концептуальних положень, формулювання яких водночас характеризує новизну проведеного дисертаційного дослідження:

– релігія є соціально зумовленою формою самовизначення соціального суб’єкта, яка уможливлює входження в світ трансцендентних Вищих Смислів, Цінностей, Ідеалів та позитивну солідарність суспільності і ґрунтується на вірі у надприродне, що виявляється у культі (М. Грушевський); релігія – це усвідомлення й відчування особою своєї єдності із Богом, а відтак – із Буттям, Вічністю, що уможливлює стан внутрішньої праведності і постає як її автентичне існування (А. Річинський); релігія – це виявлений в обряді і репрезентований церквою такий спосіб містичного єднання особи чи спільноти з Вищими Силами, що є підставою досконалих форм соціального і морального життя й убезпечує їх від руйнування (В. Липинський); Релігія – солідарна система вірувань і вчинків щодо святого, яка єднає його визнавців у моральну спільноту (“церкву”) та є символом суспільного буття (М. Шаповал);

– релігія у соціальних взаємодіях сприяє процесам солідарності, єднанню (М. Грушевський, І. Огієнко); лежить в основі творення таких взаємовідносин і взаємодій, які тяжіють до переважання у них сторін нерівності, підпорядкування, панування, (В. Липинський); втілює такі якості, які вводять процес суб’єктної взаємодії у річище безупинної боротьби, що й зумовлює відносини постійного протистояння, а не єдності (Д. Донцов); Існує кореляція між соціальною позицією суб’єкта суспільного життя, ритмом соціального життя та змістом релігійних вірувань (М. Грушевський, почасти В. Липинський);

– взаємозв’язок між релігією і культурою ученими і мислителями національного руху поч. ХХ ст. окреслюється так: релігія як вияв культури і як чинник культуротворення; захисна функція культури етносу у процесі акультурації і трансформація нової релігії у фактор етнокультурної самобутності; різновірність як відцентрова сила буття етносу і культура як доцентрова сила конфесійно неоднорідної спільноти; транскультурація як спосіб глибшого осягнення спільнотою суті власного віровчення; релігія як чинник культурно-трансляційних процесів і її вплив на культурну динаміку та культурогенез етносу й соціокультурну генезу особи;

– взаємини між релігією і політикою відповідають трьом типам організації соціального життя: підпорядкування “ідеї” “меча” властиве для охлократії, але тут духовна і світська влади перебувають в одній управлінській структурі; побутування релігії як приватної справи характерне для демократії; служіння “меча” “ідеї”, але при повному поділі сфер їхньої компетенції, можливе лише при класократії. За різних типів організації соціального життя функціонуюча релігія має неоднакові якісні виміри: за охлократії переважає неорганізована, примітивна релігія, для демократії характерна дезорганізація релігійного феномена, а в умовах класократії релігія є організованою, що виявляється у налагодженні відносин між активною меншістю і пасивною більшістю (В. Липинський);

– буттєві засади церкви вбачаються в тому, що вона постає як соціальне (Д. Антонович, В. Біднов, О. Бочковський, М. Грушевський, С. Дністрянський) чи позасоціальне утворення (В. Липинський, почасти І. Огієнко) або ж як божественна і соціальна інституція (Д. Донцов, О. Лотоцький, А. Річинський) чим, з точки зору репрезентантів таких підходів, і зумовлюються функції церкви, функціонування репрезентованої нею ідеології та можливості і характер її поступу;

– духовенство як соціальна спільнота розглядається під різним кутом погляду: при горизонтальному вимірі соціальної структури суспільства, духовенство є частиною (верствою) класу інтелігенції, а при вертикальному – творить стан організаторів, а миряни – стан організованих. Провідна роль духовенства у соціальному житті вичерпується, коли кочовий спосіб життя змінюється функціонуванням органічних класів (В. Липинський); духовенство є самостійною соціальною верствою не тільки за типом занять, але й за джерелами доходу. Не існує закономірності у зміні духовної та світської еліт при зміні форм соціального і політичного життя. (М. Грушевський);

– у суспільному житті духовенство виконує дві основні функції – ідеологічну і утвердження певного морально-релігійного клімату. Перша виявляється як обґрунтування панування національної аристократії і необхідності функціонування гармонійних суспільних відносин (В. Липинський), як спосіб духовного поневолення трудящих мас (В. Винниченко, О. Назарук, М. Шаповал) і як специфічний вираз соціальних інтересів різних груп суспільства (М. Грушевський). Виявами другої є: підтримання такої моральної атмосфери, що зміцнює цілісність соціуму (В. Липинський); сприяння гуманізації соціальних відносин (М. Грушевський); утвердження таких християнських чеснот, як любов до ближнього, добро, співчутливість, милосердя, які задають духовні орієнтири суспільству (І. Огієнко, А. Річинський, О. Лотоцький);

– провідна роль у житті церкви належить духовенству, а паства є пасивною більшістю, яка засвоює науку активної меншості (В. Липинський, почасти Д. Донцов); свою дієвість церква здобуває лише за умови діяльної співучасті мирян (О. Лотоцький); саме народ, суспільність, громадянство є основою буттєвості церкви та її ідентичності (М. Грушевський). Між двома останніми позиціями можна “розмістити” погляди І. Огієнка та А. Річинського;

– липинськівському положенню, що церква є консервативною та самодостатньою структурою, а секта постає як наслідок її дезорганізації, опонує грушевськівське твердження про соціальні основи зародження сект і їх суспільну значущість та про їх здатність вкорінюватися в соціальному і культурному житті етносу, а відтак і набувати статусу консервативної інституції;

– співвідношення в релігійному житті етносів основ універсалізму та націоналізму можна тлумачити так: набуття світовою релігією національного змісту щонайперше пов’язане з процесами самоствердження нації (О. Бочковський); взаємодія універсальне-національне у релігійному житті є виявом діалектики загальнолюдських та національних культурно-духовних цінностей (М. Грушевський); християнство за своїм змістом є універсальною релігією, а тому функціонування якоїсь національної релігії набуває умовного характеру (В. Липинський); змістовною детермінантою релігійного світосприйняття і світорозуміння етносу є мова, через що в релігії етносу національне рівночасно втілює в собі універсальні християнські цінності (І.Огієнко); універсальна християнська ідея реалізується в різних національних типах християнства (А. Річинський); універсальне поглинає національне як таке, що позбавлене впливу на змістовні сторони діяльності християнської церкви, що постає як інституція універсальна за змістом і національна за формою (О. Лотоцький).

Практичне значення одержаних результатів. У науковій роботі результати проведеного дослідження можна використати в кількох аспектах. По-перше, вони є однією з підстав побудови концепції, а, відповідно, й відтворення цілісної історії релігієзнавчої думки України; по-друге, виступають як основа компаративістських досліджень, а відтак уможливлюють означення своєрідності вітчизняних релігієзнавчих студій в царині європейських і світових наукових здобутків; по-третє, розширюють діапазон сучасних релігієзнавчих теоретизувань, адже у науковий обіг уводяться раніше не відомі концепції про сутність і функціональність релігії та визначальні характеристики церкви і її суспільну дієвість; по-четверте, оскільки релігієзнавство до певної міри завжди є історією релігієзнавства, то погляди з минулого українського релігієзнавчого вчення можна розглядати як варіанти відповідей на сучасні питання; по-п’яте, постають однією з підвалин теоретичного осмислення процесів культурно-національного становлення незалежної України, а отже торкаються складних проблем соціальної та духовної ситуації, у якій перебуває нинішнє українське суспільство.

Результати дисертаційного дослідження мають й інші перспективи можливого застосування: у вихованні, в реальній фаховій діяльності різного спрямування, в освіті, зокрема при читанні курсів “Релігієзнавство”, “Соціологія”, “Політологія”, “Історія української соціології”. Однак за цими важливими запитами соціальної практики варто бачити глибший зміст. Йдеться ж не просто про формальне вивчення і не про те, що ці здобутки можуть слугувати підставою для настанов практичним працівникам, а про те, що результати таких досліджень просочуються в той світ, який вони аналізують і виступають основою рефлексії пересічних людей, які постійно творять і відтворюють соціальне життя.

Особистий внесок здобувача. У книзі Л. Кондратика і О. Кондратик “Михайло Грушевський: проблеми суті, функціональності та витоків релігії (Луцьк, 1998) здобувачу належать 2 (с. 24–39), 4 (с. 52–60).

Апробація результатів дослідження. Основні положення та окремі складові дисертації були викладені і обговорювалися на таких наукових і науково-практичних конференціях: “Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 1994), “Взаєморозуміння при вивченні європейської історії” (Прага, 1995), “Педагогічна теорія та педагогічний досвід” (Луцьк, 1998), “Християнство і культура” (Тернопіль, 1998), “Християнство і духовність” (Київ, 1998), “Волинь у новітній історії української державності” (Луцьк, 1999), “В’ячеслав Липинський в історії України” (Луцьк, 2002), “Треті Річинські читання” (Київ; Тернопіль; Кременець; Володимир-Волинський, 2002), “Історія релігій в Україні” (Львів, 2003, 2004), “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості (Донецьк, 2003), “Християнські цінності в культурі та освіті” (Острог, 2003), “Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття” (Луцьк, 2003, 2004), “Четверті Річинські читання (Київ; Тернопіль; Кременець, 2004) та на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

Публікації. Основні результати дисертаційної праці були опубліковані у двох монографіях автора (Українське релігієзнавство доби національного відродження. – Луцьк: Надстир’я, 2004. – 314 с.; Релігієзнавча концепція В’ячеслава Липинського. – Луцьк: Надстир’я, 2002. – 260 с.), у наукових статтях, видрукуваних у довідникових виданнях, наукових збірниках та періодичних виданнях. Всього у виданнях, що відповідають сучасним вимогам ВАКу України, опубліковано понад 20 наукових статей за темою дисертації.

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями, послідовністю та логікою проведеного дослідження. У першому розділі розглянуто набуток у царині вивчення дослідниками релігієзнавчих ідей окремих представників національного відродження початку ХХ ст., а їх релігієзнавча спадщина розглядається як осібне явище в історії вітчизняного вчення про релігію. Це дало змогу розглянути своєрідність їхніх уявлень про сутність релігії, її зв’язки з основними сферами суспільного життя (розділ другий і третій) та проаналізувати положення про визначальні характеристики церкви (розділ четвертий), що послужило підставою для аналізу проблеми «релігія–церква–нація» в українському релігієзнавстві доби національного відродження (розділ п’ятий). Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, що включають в себе 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (594 найменувань). Повний обсяг дисертації – 387 сторінок основного тексту та 54 сторінки списку використаних джерел.

Подобные работы
Литвинов Володимир Дмитрович
Ренесансний гуманізм в Україні:(Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII століть)
Шкрібляк Микола Васильович
Роль Львівської та Перемиської єпархій в унійних процесах кінця XVI - початку XVIII століть
Кондратюк Юлія Сергіївна
Православні інституції та духовенство як суб'єкти формування церковнопарафіяльного діловодства Волинської єпархії наприкінці ХVІІІ - початку ХХ століть
Карпенко Ганна Володимирівна
Концепт символу у західноєвропейській культурі кінця XIX - початку XX століть (на матеріалі текстів французької культури)
Откович Катерина Вікторівна
Жіночий фактор в аксіологічному вимірі української духовної культури ХІХ - початку ХХ століття.
Мурашкін Михайло Георгійович
Досвід самодостатності в містицизмі ХХ століття (релігієзнавчий аналіз)
Розумна Оксана Петрівна
Аскетичний ідеал в українській православній проповіді сімнадцятого століття: релігієзнавчо-філософський аналіз
Вальчук Анатолій Миколайович
Релігієзнавчий аналіз проблеми життя та сметрі в українській думці ХІ-ХV століть
Смирнова Галина Юріївна
Філософсько-релігієзнавчий аналіз драматургічної та епістолярної спадщини Лесі Українки
Надтока Олександр Михайлович
Ставлення російської революційної та ліберальної інтелігенції до українського питання: сприяння національному відродженню України (кінець XVIII - початок XX століття)

© Научная электронная библиотека «Веда», 2003-2013.
info@lib.ua-ru.net