Электронная библиотека Веда
Цели библиотеки
Скачать бесплатно
Доставка литературы
Доставка диссертаций
Размещение литературы
Контактные данные
Я ищу:
Библиотечный каталог российских и украинских диссертаций

Вы находитесь:
Дисертаційні роботи України
Філософські науки
Релігієзнавство, філософська антропологія, та філософія культури

Диссертационная работа:

124. Саган Олександр Назарович. Православ'я в його інституційному розвитку: історіософський аналіз: дис... д-ра філос. наук: 09.00.11 / Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. - К., 2004.

смотреть введение
Введение к работе:

Актуальність теми дослідження. Особливістю православ‘я як конфесії є те, що воно, починаючи з XІV-XV століть розвивалося не як вселенське явище, а скоріше як федерація православних Церков, що знаходилися у конкурентних, а то й антагоністичних відносинах між собою. Тому дослідження розвитку конфесії саме в контексті історії її Церков є важливим із погляду визначення перспективи можливого постання православ‘я як вселенського явища.

Найбільшою і домінуючою Церквою в православ‘ї є Російська, яка вже протягом століть прагне перебрати на себе роль вселенської інституції й потіснити при цьому Константинопольський патріархат. Останній, при підтримці певних світових політичних структур, прагне всіляко протидіяти цим устремлінням Російського Православ‘я, йдучи на екуменічне спілкування навіть із Римо-Католицькою Церквою, чого не було раніше. Ці процеси відбуваються на фоні розпаду політичних імперій, що, у свою чергу, активізувало процеси розпаду функціонуючих на їх теренах і підтримуваних владою "православних імперій" – Російської й Сербської. В останні 10-15 років постало цілий ряд православних спільнот, які не визнають наявного історичного досвіду появи православних церковних інституцій і свого входження в ці церковні імперії. Суперечки між невизнаними та так званими диптихіальними православними Церквами нині вже вийшли за конфесійні межі – до їх вирішення активно залучаються політичні та економічні важелі. Усе це актуалізувало вивчення православ‘я як конфесії у його історії та сьогоденні.

Особливістю функціонування православ‘я є те, що тенденція утримати у своєму силовому полі максимальну кількість інституційних складових та вірних у його Церков, особливо багатоетнічних, не зникла. Проте відмінність духовно-культурного розвитку народів створює об’єктивні умови для активізації відцентрових процесів у діяльності його національно-церковних інституцій. В цій конфесії відбуваються надто суперечливі процеси. З одного боку, з’являються нові православні Церкви, в основі виокремлення яких лежить національний чинник (Японська, Китайська, Македонська, Чорногорська, УАПЦ, УПЦ КП та інші). З іншого ж, відбувається розпад православ‘я як національно організованих спільнот і творення його позанаціональних Церков (Американська, митрополії Російської ПЦ Закордонної та ін.). Значною мірою цей процес зумовлений зростанням церковних діаспор, що призводить як до ескалації міжцерковних відносин, так і до пошуку православними нових шляхів і підходів у баченні одвічних проблем православної єдності чи, принаймні, інституційного співіснування. Дослідження цих підходів дає можливість моделювати подальший розвиток як православних інституцій зокрема, так і певних суспільних процесів у країнах із домінуючим православним населенням.

Названі вище процеси призводять до певної дестабілізації релігійної ситуації у країнах їх поширення. Прикладом цього може слугувати Україна, де православ’я розколоте на три великі частини, Болгарія, де існують дві паралельні православні Церкви. Щось подібне є в Греції, Білорусії, Естонії, Молдові. Тут гостро постає питання об’єднання Церков, яке можливе лише при глибокому дослідженні історичного досвіду вирішення подібних проблем, при врахуванні етнічного чинника в православному церквоутворенні. На жаль, досвід історії засвідчує те, що самі православні Церкви, без якогось зовнішнього щодо них втручання, не в змозі вирішити свої проблеми. Тому сучасна наука повинна дати державним чинникам, громадським організаціям головні методологічні підходи як до розуміння причин виникнення кризових ситуацій у православ‘ї, так і до можливих шляхів їх вирішення.

Глобалізація суспільного життя, з одного боку, і наступ католицизму та протестантизму, нових релігійних течій, з іншого, актуалізують питання поєднання зусиль православних Церков із метою протистояння цим процесам, які загрожують їх конфесійному існуванню. Стає очевидним, що православ‘я як федерація Церков, що побудована на національних виявах, не зможе ефективно розвиватися. Саме тому останніми роками все частіше відбуваються різні всеправославні зустрічі, на яких вирішуються гострі питання внутрішньоконфесійного розвитку православ‘я та його відносин з іншими конфесіями. Проте осмислення того, що консерватизм православ‘я як конфесії ставить під питання його буття в умовах постмодерністських змін, самими православними богословами відбувається надто складно й переважно поверхово-апологетично. Вони й досі культивують переконання, що конфесія не може розвивати чи змінювати вчення Отців Церкви ще ІІІ-V століть, рішення перших Вселенських Соборів (ІV-VIІІ століть), змінювати вікові традиції чи обрядовість. І це відбувається на фоні того, що реально православ‘я вже давно відійшло від багатьох із цих постулатів, а сліпе слідування консервативній традиції загрожує його буттю в християнському світі. Саме життя актуалізує питання виявлення межі слідування традиції, яка ще гарантує живучість конфесії.

Крім того, дослідниками конфесії практично не враховується той факт, що вона представлена кількома своїми модифікаціями: візантійсько-грецькою, орієнтальною, московською, українською та іншими. Незнання специфіки й особливостей розвитку цих модифікацій, зокрема замовчуваних періодів церковного колоніалізму, що часто йшов поруч із колоніалізмом політичним, не дозволяє робити об’єктивні узагальнюючі висновки щодо специфіки не лише інституційного, але й канонічно-обрядового розвитку православ‘я, не дає можливості з’ясувати причину нинішнього занепаду останнього та можливі шляхи виходу конфесії з існуючої кризи. При цьому, на нашу думку, аналізу повинні піддаватися особливості канонічно-обрядового та інституційного розвитку православ‘я не в окремих країнах чи регіонах, як це робилося досі, а в цілому, геоцерковно, в усій гаммі їх контраверсійних оцінок.

Для українських наукових і богословських розвідок, які, на жаль, й досі йдуть у руслі російського бачення розвитку православ‘я як конфесії, також важливою є необхідність здолання багатьох хиб в оцінці подій, що відбулися й відбуваються у православ‘ї, підтасовування фактів, які характерні для більшості представників російсько-православної історіографії. Й досі українським вченим нав’язується російсько-центричність у сприйнятті православ‘я, що призводить до однобічних оцінок розвитку конфесії, появи різноманітних версій месіанських теорій на кшталт "Третього Риму" чи "Другого Єрусалиму". Існує прагнення розглядати історію й сьогодення як протистояння цивілізацій, серед яких виділяється і православна. При цьому часто не враховується специфіка конфесії, її інертність і прагнення до співпраці із владними структурами. Для подолання цих та багатьох інших стереотипів у розумінні православ‘я як Україні, так й іншим країнам масового поширення конфесії необхідна власна школа дослідження суперечливих і неоднозначних процесів, які відбуваються у православ‘ї як самобутньому напрямі християнства.

Зв’язок роботи з науковими програмами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, де виконувалася дисертація, є безпосереднім. Зокрема з плановими темами: "Феномен релігії: історіософський контекст" (1997-1999 рр., № 0101U002520); "Співвідношення релігійного і національного: контекст історії й культури українського народу" (1997-2000 рр.); “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (2000-2002 рр., № 0101U002661); "Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності" (2001-2003 рр., №0103U000219). Автором окремих розділів зазначених тем є дисертант.

Мета й завдання дослідження. Дисертація має своєю метою здійснити комплексний аналіз особливостей інституційного виокремлення й розвитку православ‘я як християнської конфесії, причини його кризового стану і можливих трансформацій консервативності та самостійності.

Досягнення цієї мети передбачало розв’язання таких завдань:

Визначити критерії ідентифікації православ’я як конфесії християнства.

Виявити причини розколу християнства й завершення процесу інституційного становлення православ‘я.

Розкрити роль національного чинника у формуванні православ’я як самобутнього напряму християнства і його вплив на становлення найбільш важливого елементу цієї самобутності – обрядово-культової сфери конфесії.

Визначити детермінанти й особливості інституційного розвитку православ‘я, зокрема, роль державного чинника у формуванні й утвердженні статусів православних Церков та місце цих Церков в системі державно-церковних відносин.

З’ясувати комплекс причин, що призвели до децентралізованого (у формі федерації диптихіальних і позадиптихіальних Церков) розвитку православ’я й появи у Помісних православних Церков різних чинників формування їх внутрішнього життя.

Вичленувати й розкрити особливості різноманіття виявів православної інституційності в просторово-часовій структурі геоцерковного розвитку конфесії.

Виявити ті внутрішні та зовнішні фактори, які зумовили консервативність православ‘я як християнської течії, унеможливили його подальший доґматичний та канонічний саморозвиток.

Дослідити характер і структуру факторів, що визначали формування базових ідей (мегаломанії та Третього Риму) розвитку православ’я у поствізантійський період, призводили до розгортання внутрішньоцерковних й міжцерковних конфліктів у середині конфесії.

Проаналізувати закономірність тих процесів, які відбуваються у православ’ї постсоціалістичних країн, а також прогнозованість змін, що відбулися тут у ставленні державних інституцій та громадськості до православних Церков.

З’ясувати причини нинішнього кризового стану православ‘я як конфесії та визначити чинники і можливі напрямки вирішення його сучасних проблем, функціонування в поліконфесійному світі й протистояння з іншими християнськими конфесіями.

Головна проблема, яка вирішується у дисертації – це виявлення тих функціональних чинників, які обумовлюють інституційний розвиток (трансформацію) православ’я в просторово-часовому вимірі й дозволяють прогнозувати напрямки його можливих подальших змін та становлення, зрештою, як своєрідного структурованого християнського феномену. Відтак ці чинники постають об’єктом дослідження, а конкретні прояви зазначених трансформацій – предметом дослідження.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний релігієзнавчий характер. Воно проведене на стику філософії (з’ясування функціонально-структурних аспектів становлення та виокремлення православ‘я як самостійного релігійного напряму), історії філософії (компаративний аналіз базових філософських ідей, що лягли в основу тринітарно-христологічних суперечок) та історії (аналіз еволюції православної інституційності) релігії. Такий комплексний характер дослідження визначив його методи. Робота ґрунтується на базових принципах і методах академічного релігієзнавства, а саме: об’єктивності, позаконфесійності (конфесійній неупередженості), цілісності й системності, компаративному аналізі та синтезі, контекстуальності та історичності, світоглядному плюралізмі.

Окрім цих всезагальних та особливих методів, нами використані й специфічні методи, що належать до історіософії релігії: поєднання історичного (відтворення об’єктів у просторі й часі, в специфічних обставинах, у необхідних та випадкових зв’язках) і логічного (розкриття реальності в її сталій, довершеній формі) методів осягнення реального буття православної конфесії; концептуальне вирізнення й дослідження головних закономірностей розвитку Східного християнства; підпорядкування більш ранніх, простих і абстрактних визначень об’єкта більш розвинутим відношенням зрілого явища тощо.

У дисертації також здійснено своєрідний синтез наукових та богословських підходів до вивчення особливостей розвитку православ‘я, творчо переосмислено домінуючі в українській православній історіософії російські концепції й витрактування проблем православ‘я з врахуванням рівня розв’язання подібних проблем грецькими, болгарськими та іншими богословами й світськими дослідниками.

Наукова новизна дослідження. Цілісний історіософський аналіз процесів інституційного виокремлення та розвитку православ‘я дає підставу нам стверджувати, що нинішня форма існування конфесії як федерації незалежних православних Церков є закономірним наслідком припинення доґматично-канонічного розвитку Східного християнства на етапі незавершеності вироблення (чіткого окреслення) меж ортодоксії й формулювання остаточних моносемантичних свідчень у віронавчальній царині. Така "зупинка" змістила акценти у процесах функціонування православ‘я із доґматично-канонічних на етнополітичні чинники, збільшила роль людського фактору (через можливість суб’єктивного витрактування доґматично-канонічної й традиційно-обрядової сфер буття православ‘я та фактичний дозвіл [ідея симфонії] втручання у церковне життя світських осіб) в процесах становлення православної інституційності, що, в цілому, є не лише постійним джерелом різноманітних негараздів конфесії в умовах модерну й постмодерну, а водночас максимально ускладнює можливі трансформації її консервативності.

Цей висновок нами обґрунтовано і розвинено низкою теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною, а саме:

Про православ’я як самобутній релігійний напрям можна говорити лише із ІV століття, коли з’явилися базові ідентифікатори Східного християнства – богословські підходи щодо вирішення тринітарно-христологічних проблем. Причому власне розуміння Трійці та природи Ісуса Христа сформувалося не у протистоянні Східного та Західного християнства, а у гострій боротьбі східних богословських шкіл – олександрійської, антиохійської та константинопольської (перемога останньої мала насамперед політичний, а не богословський характер). Саме відсутність чітких загальноправославних формулювань богословських істин сприяла появі різних підходів православних Церков до формування свого внутрішнього життя та принципів міжцерковного спілкування. Адже не уніфікованість канонів сприяла тому, що витрактування одних й тих же канонів, з огляду на особливості наявних у різних країнах соціально-політичних чинників та характер зв’язків Церкви й суспільства, набули у різних Помісних православних Церквах відмінне витлумачення.

Завершення процесу інституційного становлення православ‘я відбулося в ХІ-ХІІІ століттях, коли глибокі внутрішні протиріччя між Західним і Східним християнством, в основі яких лежить різне витлумачення тринітарно-христологічних проблем і, пов’язане з цим, різне розуміння подальшого доґматично-канонічного розвитку конфесій, набули незворотного характеру. З того часу ліквідація розбіжностей витрактовувалася Апостольською Столицею вже лише як приєднання “схизматиків” до “істинної Церкви” із подальшою ліквідацією всіх некатолицьких витрактувань і звичаїв. З іншого боку, несприйняття православними католицького розуміння віровчення й інституційного розвитку, міжконфесійного спілкування набуло характеру відвертого антагонізму.

Процес інституційного становлення православ’я призвів до зміщення акцентів у базових чинниках його розвитку із доґматично-канонічного на етнічний. Саме етнічний чинник (завдяки наявній у православ‘ї певній “літургійній свободі”, формуванню власних варіантів богослужбових книг, сонму святих із службами на їх честь, архітектурним та мистецьким особливостям тощо) відіграв провідну роль у становленні богослужбового канону православ’я. Причому тісне поєднання етнічних та православних комплексів у всій сумі їх складових дозволило конфесії виконувати, окрім релігійних, й функції етнічного репрезента. З іншого боку, глибоке взаємопроникнення етнічних та релігійних компонентів дозволяло православ’ю не лише позбутися багатьох рудиментів іудаїзму (багато з яких збереглося у католицизмі), але й успішно витримувати потужний політичний, економічний та релігійний тиск ісламізованої арабської культури. Нехтування сучасними Помісними Церквами етнічною самобутністю свої вірних (боротьба з етнофілетизмом) призвело до зменшення питомої ваги етнічних факторів у православному етнорелігійному комплексі, що стало однією з найважливіших причин кількісного зменшення православних віруючих, особливо у Східних патріархатах.

Попри декларування православними богословами незмінності віровчення і практики, інституційний розвиток конфесії і нинішні статуси православних Церков не повністю відповідають тим канонічним нормам, які були сформовані у період становлення православ‘я як самобутнього напряму християнства. Незважаючи на наявні канонічні застереження щодо втручання світської влади у життя Церкви, православ’я на практиці послуговувалося теорією етатизму – влада православного глави держави є однією із найголовніших умов спасіння вірних. Таким чином, в основі православного бачення моделі державно-церковних відносин лежать давні традиції східних деспотій, застосування яких сприяло швидкому і порівняно безболісному розвою саме східного варіанту християнства на теренах Візантійської імперії. Така традиція співіснування держави і конфесії наклала відбиток на православні Церкви європейських країн, особливістю яких було те, що вони об’єднували більшість представників своїх народів, а тому православ’я мало тут особливий, забезпечений державою статус домінуючої конфесії, а тому швидко інтегрувалося в політичну систему. З іншого боку, такий стан справ сприяв ігноруванню церковними інституціями важливих, з точки зору майбуття конфесії, факторами (місіонерська діяльність, просвітництво, мирянський рух, молодіжні програми тощо), що, із розвитком світових інтеграційних процесів, призвело до поступової втрати православними Церквами домінуючих позицій не лише у світі, але й у своїх країнах.

Активне формування православних Церков у Європі призвело не лише до зміни східного (азіоцентричного) вектору православного розвитку на європоцентричний. Децентралізація православ’я (існування у формі федерації автокефальних чи автономних Церков) постала як закономірний наслідок припинення з часу останнього (у трактуванні православних) Вселенського Собору доґматично-канонічного розвитку конфесії. Обидва існуючі нині шляхи отримання автокефалії (через самопроголошення і через надання її Церквою-матір’ю) мають суб’єктивний характер і пов’язані насамперед із політичним чинником – набуттям державності тим чи іншим народом, а не з якимись внутрішніми закономірностями (законами) розвитку самої конфесії.

Історіософський аналіз закономірностей ґенези православ’я можливий лише при вивченні особливостей православного геоцерковного розвитку в просторово-часовій структурі історичного процесу. Такий аспект розгляду проблеми дозволяє нам стверджувати, що домінуюча у православ’ї етатистська концепція із політичним занепадом Константинополя (XV ст.) перестала бути актуальною, що призвело до своєрідного ідеологічного перевороту у православній сотеріології – спасіння більше не асоціювалося з однією державою. Відтак православ‘я втратило свій вселенський характер не лише за формою, але й за внутрішньою суттю (самоусвідомленням). Втрата вселенськості, поряд із позитивним наслідком (збереження національних культур), сприяла віросповідному “закостенінню” конфесії. Саме тому православ’я втратило можливість свого внутрішнього саморозвитку як цілісного феномену. Пошуки виходу із цієї кризи (обновленство, філокалістичний рух, криптохристиянство тощо) мали локальний характер і не знайшли підтримки в інших православних Церквах. Тому форми православного церковного життя почали набувати рис самодостатності чи навіть самообожнення, на хвилі чого виникли православні месіанські ідеї (великої Греції, Московії, Болгарії, Сербії тощо), які, активно накладаючись на політичні й економічні чинники, визначали/визначають подальший розвиток православ’я та зміцнюють його "федералізацію".

Весь поствізантійський період у розвитку православ’я пронизаний дуалізмом підходів до його розуміння: греко-фанаріотського (віддалення від політичних важелів впливу на внутрішню й зовнішню політику іновірної держави) і московського (сервілістичного, що покликаний обслуговувати внутрішню і зовнішню політику імперії). Базовані на цих моделях ментальні ідеї мегаломанії та “Третього Риму” визначають, починаючи вже із кінця XVIІІ ст., гострі проблеми розвитку православ’я – болгаро-грецький, македонсько-сербський, константинопольсько-елладський та інші внутрішньоцерковні й міжцерковні конфлікти, якими були насичені ХІХ і ХХ століття і які сприяли формуванню “православної осі” Константинополь-Москва. Протистояння цих мегаправославних центрів стало додатковим чинником гальмування будь-яких спроб канонічного розвитку конфесії, призвело до нехтування в церковній практиці канонами заради вирішення політичних чи економічних проблем. Наслідком такого розвитку подій не могло не стати домінування секулярних чинників у становленні православних автокефалій ХІХ – початку ХХ століть.

Наприкінці ХХ ст. процеси, що відбувалися у православ‘ї країн постсоціалістичного табору, були стимульовані насамперед дією зовнішніх факторів на релігійні інституції, а не внутрішнім саморозвитком конфесії. Головними причинами такого стану речей були швидке зростання довіри до релігійних інституцій у зв’язку із переоцінкою (часто завищеною) історичної й сучасної ролі релігії й релігійних організацій в житті країни та масове навернення (хрещення) невіруючих у православ’я. Це сприяло різкому збільшенню у православних громадах людей, які поверхово ознайомлені із основами віровчення й обрядової практики православ’я і для яких характерним є ортодоксальність мислення та відкидання можливості привнесення змін в обрядово-культову сферу Церкви, що, в свою чергу, не могло не спричинити викривлення віровчення й культу православ’я, перетворення його в складову гедоністичного суспільства, тобто своєрідний гарант здоров’я та особистого успіху.

Нинішнє православ‘я має вже кілька блоків питань, не вирішення яких призводить до поглиблення кризи цієї конфесії. Ці питання стосуються: канонів (невпорядкованість канонічного корпусу, відсутність канонічно обґрунтованої традиції надання автокефального чи автономного статусу, відсутність єдиної концепції щодо витрактування поняття “православної діаспори” тощо); богослужіння (реформа богослужбової практики та обрядовості, запровадження національних мов у богослужінні й проповідях, уніфікація календарних стилів тощо); управління й міжправославних відносин (координація міжправославної діяльності, вирішення внутрішньоконфесійних конфліктів тощо); відносин православних Церков з іншим християнським світом; методів “закріплення” православ’я у світі (втрата навичок проведення ефективної місіонерської роботи, низький загальний рівень світської та спеціалізованої освіти православного кліру, відсутність широкомасштабних програм роботи з молоддю тощо); нових богословських і соціальних доктрин (відсутність богословсько обґрунтованих та суспільно значимих соціальних доктрин у більшості Церков) тощо. Це актуалізувало необхідність для конфесії свого "православного аджорнаменто", без якого перспективи православ‘я у світі виглядають примарними.

Нинішні проблеми православ‘я слід розглядати не як сукупність не пов’язаних один із одним викликів, а як певну систему, яку самостійно вирішити жодна із наявних православних Церков не в стані. Єдиним виходом у цій ситуації є (і це доводить практика міжправославних нарад з участю представників переважної більшості Церков) скликання Вселенського православного Собору. Подальша доля православ’я значною мірою пов’язана також із вирішенням ним такого стратегічного питання, як участь в екуменічному русі. Обмеження діяльності лише рамками власної конфесії може призвести (і призводить) до своєрідного "втікання від світу", зациклення лише на власних проблемах, до втрати православними союзників в особі католиків і протестантів у протистоянні з іншими релігійними напрямами та секуляризованим світом, що ослаблює православ’я, зменшує кількість його прихильників у світі.

Теоретичне й практичне значення дослідження визначається постановкою і розв’язанням комплексу проблем, без яких нині неможливе ґрунтовне осмислення стану і перспектив розвитку сучасного православ‘я. Дисертація є першим в українській історіографії фундаментальним історіософським дослідженням закономірностей і визначальних чинників інституційного становлення православ’я як самобутнього релігійного напряму, а тому слугуватиме теоретичною базою подальших, більш вузьких наукових розвідок, що стосуватимуться становлення окремих Помісних православних Церков, характеристики актуальних проблем, які були чи є на порядку денному православ’я. Відтак проведене дослідження є суттєвим внеском у формування цілісної моделі багатоступеневого й контраверсійного розвитку православ‘я, сприяє глибшому розумінню його особливостей і визначальних тенденцій, соціальної і релігійної природи тих процесів, які відбуваються у конфесії.

Висновки дослідження дозволяють прогнозувати можливі напрямки розвитку православ’я за умов включення в аналіз тих чи інших (варіантно обумовлених у дослідженні) чинників, що свідчить не лише про науково-теоретичне, але й про практичне значення дисертації. Так, основні положення дисертації можуть бути використані у процесі написання фундаментальних праць і підручників із релігієзнавства взагалі та православ‘я зокрема, при розробці базових курсів з релігієзнавства та загальної історії, а також спецкурсів із релігієзнавчої, соціологічної, політологічної та інших спеціалізацій. Матеріали й висновки дисертації можна застосовувати і в просвітницькій роботі. Вони сприятимуть формуванню державними й релігійними установами об’єктивного погляду на історичні передумови виникнення сучасних проблем православ‘я, а відтак позитивно впливатимуть на процес оптимізації міжцерковних, міжконфесійних та державно-церковних взаємин.

Особистий внесок здобувача. З дисертаційної проблематики виходили праці, написані здобувачем у співавторстві, а саме: Саган О.Н., Филипович Л.О. Релігійна ситуація в Україні: стан і головні проблеми першого півріччя 2004 р. (Людина і світ.– 2004.– №9.– С.2-12), де дисертантові належить аналіз стану православного чинника в Україні (ст. 2-6); Саган О.Н., Пащенко В.О. Православна церква в Україні (1921-1945 рр.) (Історія релігій в Україні.– Т.3.– К., 1999.– С. 394-443), де дисертанту належить аналіз державно-церковних відносин у зазначений час, підведення підсумків, а співавторові – надання фактологічного матеріалу, архівних даних; Саган О.Н., Головащенко С.І. Православ’я в контексті культури України XVIІ століття (Історія релігій в Україні.– Т.2. Українське православ’я.– К., 1997.– С. 345-360), де дисертанту належить аналіз впливу Українського православ‘я на розвиток української культури (ст. 345-352), а співавторові – вплив православ‘я в Україні на розвиток вітчизняної культури; Саган О.Н., Пащенко В.О. Православна церква в Україні (1945-80-ті рр. ХХ ст.) (Історія релігій в Україні. – Т.3.– К., 1999.– С. 444-465), де дисертанту належить аналіз державно-церковних відносин у зазначений час, підведення підсумків, а співавторові – надання фактологічного матеріалу, архівних даних; Саган О.Н., Климов В.В. Державно-церковні відносини в Україні (Академічне релігієзнавство. – К., 2000.– С. 603-615), де дисертанту належить аналіз державно-церковних відносин до ХХ ст., підведення висновків (ст. 603-607, 614-615); Саган О.Н., Закович М.М. Культова особливість як основа конфесійної диференціації (Академічне релігієзнавство. – К., 2000.– С. 269-276), де дисертанту належить аналіз етнокультових особливостей етноконфесійного комплексу, підведення підсумків (ст. 270-272, 275-276).

Апробація результатів дисертації систематично здійснювалася в процесі участі дисертанта в сорока міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних й науково-практичних конференціях. Серед найбільш значимих конференцій виділимо: Всеукраїнська науково-практична конференція “Ідея національної Церкви в Україні” (17-18 жовтня 1997 р., Тернопіль); Міжнародна наукова конференція “Християнство в контексті історії і культури України” (28-29 листопада 1997 р., Київ); Всеукраїнські Річинські читання (Кременець, 22 квітня 1998 р.; Тернопіль-Кременець, 22 вересня 2000; Тернопіль-Кременець-Володимир-Волинський, 12-13 червня 2002 р.); Міжнародна наукова конференція "Християнство: контекст світової історії та культури" (Київ, 21-22 грудня 1999 р.); Міжнародна наукова конференція "Християнство і національна ідея" (Тернопіль, 10-11 жовтня 1999 р.); Міжнародна науково-практична конференція "Свобода совісті й забезпечення міжрелігійного взаєморозуміння". (21-23 червня 2001 р., Москва); Міжнародна конференція "Впровадження Декларації Асамблеї ООН від 25.ХІ.1981 р. "Про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії чи переконань": двадцять років досвіду". (8-10 жовтня 2001 р., м.Прово, США); Міжнародна конференція «Роль коаліцій релігійних організацій у забезпеченні релігійної свободи і загального добробуту у світі» (11 жовтня 2001 р., Вашингтон); Всеукраїнська наукова конференція "Християнство в історії слов’янських народів" (2 листопада 2001 р., м.Рівне); Міжнародна науково-практична конференція “Православні духовні цінності і сучасність” (21 березня 2003 р., Київ); Міжнародна науково-практична конференція “Християнські цінності в культурі та освіті” (19-20 червня 2003 р., м.Острог); Міжнародна науково-практична конференція “Релігія і Церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення” (23 червня 2003 р., Київ); Міжнародна конференція “Польсько-українські дослідження релігії: історія і сучасність” (25-26 жовтня 2003 р., м.Ломниця, Польща); Міжнародна конференція “Православні духовні цінності в контексті формування сучасного світу” (26 березня 2004 р., Київ); Міжнародна конференція “Права людини в міжнародному та українському контексті” (28 березня 2004 р., Київ) та інших.

Апробація результатів дисертаційного дослідження проводилася також під час викладання спецкурсів "Вселенське православ‘я" у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та "Українське православ‘я в контексті сучасного політичного розвитку" в Національному університеті "Острозька Академія".

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, яку, в свою чергу, визначають мета і завдання дисертації. Керуючись ними, автор звертається у першому розділі до історіографічного та джерелознавчого аналізу поставлених у дисертації проблем, зокрема, розкриває помилковість та необ’єктивність тих методологічних підходів, які відстоюються російською православною історіографією при висвітленні різноманітних аспектів інституційного становлення православ‘я як християнської конфесії.

У другому розділі розглядаються визначальні чинники формування православного віровчення, зокрема, вперше розглянута проблема релігійного виокремлення та періодизації православ‘я як християнської конфесії, проаналізовані фактори і базові критерії інституційного розвитку конфесії. Характеристика становлення православ‘я була б не повною без аналізу впливу на нього національної специфіки народів, які прийняли східний варіант християнства. Тому третій розділ дисертації присвячений проблемам формування етноправославного синкретизму, становлення національної специфіки розвитку обрядово-культової сфери конфесії та впливу етнополітичних чинників на статуси функціонування православних Церков. Це дало змогу перейти у четвертому розділі праці до аналізу хроноструктури православної ментальності у геоцерковному вимірі. Зокрема, у розділі дається характеристика визначальних чинників розвитку православ’я нового й новітнього часу (візантійській етатистській ідеї, процесу формування системи Помісних Церков, боротьбі ідеологій “третього Риму” та мегаломанії тощо) і доводиться, що православна інституційність у зазначений період є своєрідним відображенням світового суспільно-політичного розвитку. П’ятий розділ є логічним смисловим продовженням попереднього, бо ж у ньому з’ясовуються головні сучасні проблеми православ‘я, більшість із яких спровоковані попереднім розвитком конфесії. У розділі також характеризуються новітні тенденції у розвитку сучасного православ‘я (розробка соціальної доктрини, участь в екуменічному русі тощо), та доводиться, що єдиною реальною перспективою виходу православ‘я з нинішньої кризи є скликання Вселенського православного Собору.

Отже, дисертація складається зі вступу, п’яти розділів (15 параграфів), висновків, списку використаних джерел (841 позиція).

Подобные работы
Кучера Тетяна Михайлівна
Філософсько-методологічний аналіз процесу становлення та розвитку націй і міжнаціональних відносин
Бубенщиков Василь Васильович
Роль Греко-Католицької Церкви в етнічному розвитку українського та білоруського народів: порівняльний аналіз

© Научная электронная библиотека «Веда», 2003-2013.
info@lib.ua-ru.net